Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 201/498/25 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, пов’язаних із застосуванням Закону України «Про захист прав споживачів».
Надіслано судом: 27.02.2025. Зареєстровано: 27.02.2025. Забезпечено надання загального доступу: 28.02.2025.

Номер судового провадження: 2/201/1416/2025

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		№ 201/498/25
		 
		провадження 2/201/1416/2025
		 
		РІШЕННЯ
		 
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		25 лютого 2025 року      місто Дніпро
		 
		суддя Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська Антонюк О.А., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін в приміщенні Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська у місті Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про захист прав споживача, стягнення безпідставно отриманих коштів, моральної шкоди, грошових коштів і витрат, 
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		    ОСОБА_1 14 січня 2025 року звернувся до суду з позовом до відповідача
		АТ комерційний банк «ПриватБанк» про захист прав споживача, стягнення безпідставно отриманих коштів, моральної шкоди, грошових коштів і витрат, позовні вимоги не змінювалися, не доповнювалися і не уточнювалися. Позивач в своїх позовних вимогах та з представником посилається на те, що ОСОБА_1 є клієнтом АТ КБ «Приватбанк» з 14 серпня 2014 року, якій було відкрито рахунок № НОМЕР_1 у валюті Євро. 27 лютого 2022 року позивачка, знаходячись на території України, через банківський застосунок АО «ТБАНК» здійснила зовнішній банківський переказ належних їй грошових коштів у розмірі 1285 Євро за системою міжнародних міжбанківських платежів SWIFT на власний рахунок № НОМЕР_1 , відкритий у АТ КБ «Приватбанк». Зазначені грошові кошти отримані позивачем від продажу квартири, що знаходилася у АДРЕСА_1 , та належала позивачу, як спадкоємцю на підставі Свідоцтва про право на спадщину, за Договором купівлі-продажу від 18 травня 2020 року.
		Однак, в порушення ст. 1066 ЦК України та нормативних документів НБУ зазначені грошові кошти на рахунок № НОМЕР_1 , належний позивачу зараховані не були до теперішнього часу. На звернення позивача до відповідача з приводу відсутності зарахування грошових коштів, була отримана письмова відповідь відповідача від 07 жовтня 2024 року № 20.1.0.0.0/7-240909/66807 про те, що грошові кошти у вигляді SWIFT- переказу блокуються і залишаються на спеціальному рахунку на підставі обмежень, встановлених положеннями Постанови НБУ № 18 «Про роботу банківської системи в період запровадження воєнного стану» від 24 лютого 2018 року.
		Таким чином, відповідач не заперечує щодо обставин надходження грошових коштів за SWIFT-переказом позивачу, однак обґрунтовує відмову у їх зарахуванні на рахунок позивача та фактично неможливість використання цих коштів обмеженнями, введеними Національним Банком України. Позивач вважає, що відповідачем неправомірно застосовано норми Постанови № 18 до наявних правовідносин та безпідставно відмовлено позивачу у отриманні грошових коштів, чим фактично позбавлено позивача власності у суттєвих розмірах з огляду на наступне. Але вказаною постановою НБУ не встановлено обмежень на отримання резидентами України грошових переказів, у разі якщо відправники грошових коштів не є резидентами Російської Федерації чи Республіки Білорусь. Позивач є громадянином України, не має місця реєстрації чи перебування у РФ, під час переказу коштів знаходилася на території України, а грошові кошти є її власністю.
		Окрім того, зазначені грошові кошти були направлені позивачу в валюті - євро, а не в російських чи білоруських рублях, що були заборонені Постановою НБУ № 18 від 24 лютого 2022 року. Зазначені грошові кошти були власністю позивача - громадянки України, та перераховані нею особисто з ії власного рахунку, відкритого у АО «ТБАНК» на ії рахунок АТ КБ «Приватбанк», під час перерахування позивач знаходилася на території України, а сума переказу не перебільшувала й повністю відповідала дозволеному розміру визначеному Постановою НБУ № 18 від 24 лютого 2022 року.
		Позивач, як учасник валютної операції, здійснив валютну операцію - переказ валютних цінностей з власного рахунку однієї уповноваженої установи (АО «ТБАНК») на власний рахунок іншої уповноваженої установи (АТ КБ «Приватбанк»), а самі банки (конкретно, АО «ТБАНК») - є уповноваженими особами, але не е учасниками валютної операції. Таким чином, підстави для застосування обмежень, встановлених нормами Постанови НБУ № 18 до обставин зарахування на рахунок позивача грошових коштів у розмірі 1285 евро - відсутні.
		Відповідно до ст. 1066 ЦК України, за договором банківського рахунку банк зобов`язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.
		На правовідносини сторін розповсюджується дія Закону України «Про захист прав споживачів». Згідно з ч. 1 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів», захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом.
		Згідно ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
		Таким чином, враховуючи, що АТ КБ «Приватбанк» безпідставно утримує грошові кошти Позивача у розмірі 1 285 євро з 27 лютого 2022 року по теперішній час, останній зобов`язаний сплатити позивачу суму боргу у розмірі 1 285 євро та 3 % річних від простроченої суми, що складає 111.00 євро.
		Згідно з ч. 1 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» при задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Відповідно до ч. 1 ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів (п. 2 ч. 2 ст. 23 ЦК України).
		Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, що мають істотне значення. За період з 02 березня 2022 року по 03 грудня 2024 року, відповідно до якого за період безпідставного утримання коштів відповідачем, позивач витратив на медичне лікування 18584.7 гривень.
		Виходячи із вищезазначеного, дотримуючись принципів розумності і справедливості, позивач вважає, що у відшкодування моральної шкоди слід стягнути 20 000 грн. Така грошова компенсація буде справедливою та достатньою для відновлення порушених прав позивача.
		   Таким чином, на час подання позову відповідач так і не розрахувався з позивачем: не коштів, не витрат, не моральної шкоди; позивач звернувся до відповідача з питанням повернення коштів йому згідно закону, але відповідач факично відмовився це робити, не мотивуючи це нічим іншим, тобто отримано відмову, виник спір. Просив стягнути з АТ КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 безпідставно утримані кошти у сумі 1285 Євро, 111 Євро - 3 % річних від простроченої суми відповідно до ст. 625 ЦК України та 20 000 гривень відшкодування моральної шкоди, що станом на 13 січня 2025 року за офіційним курсом НБУ (1 євро = 43.5738 грн.) еквівалентно 80 829 гривень 02 копійки та витрати за надання правничої допомоги, задовольнивши позов в повному обсязі.
		Представник відповідача АТ КБ «ПриватБанк» не погодився з позовними вимогами, з боргом і задоволенням позову не згоден, вважають, що діяли відповідно до діючого закону, порушень не допускали, будь-якої шкоди не завдавали, на звернення позивача відповідали своєчасно, позовні вимоги безпідставні і не підлягають задоволенню. Правом надання відзиву на позов не скористався. Суд вважає можливим розгляд справи на підставі наявних матеріалів і доказів. При цьому суд звертає увагу на вимогистатті 121 ЦПК Українипро те, що справа має бути розглянута судом протягом розумного строку; не може бути залишене поза увагою положення статті 6 Конвенції, якими передбачено, що судові процедури при розгляді справи повинні бути справедливими, справа має бути розглянута в розумний строк, а також те, що в цивільному судочинстві діє принцип ефективності судового процесу, який направлений на недопущення затягування розгляду справи. Отже, слід керувався саме зазначеним, а не наявністю чи відсутністю права, що підлягає захисту, наявністю іншого спору, що начебто може перешкоджати вирішенню цієї справи. 
		З`ясувавши думку сторін, перевіривши матеріали справи, оцінивши надані, представлені та добуті докази, суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими та не підлягаючими задоволенню.
		Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
		Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
		Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
		Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. 
		Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. 
		Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
		Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
		Зважаючи на ці обставини, суд керується ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950), яка згідно з частиною першою статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, та яка визначає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
		Строки, встановлені Цивільним процесуальним кодексом України, є обов`язковими для судів та учасників судових процесів, оскільки визначають тривалість кожної стадії процесу або час, протягом якого має бути вчинено процесуальну дію (наприклад, строк оскарження судового рішення, строк подачі зауважень щодо журналу судового засідання). Зазначене є завданням цивільного судочинства та кримінального провадження (стаття 1 ЦПК, стаття 2 КПК). Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
		Європейський суд з прав людини, вирішуючи питання про дотримання права на справедливий суд, передбаченого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, у контексті оцінки дій сторони в справі, спрямованих на захист свого права, або її бездіяльності, дійшов з урахуванням принципів, що випливають з прецедентної практики суду, висновків про те, що: одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності; «право на суд» не є абсолютним, воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави; сторона в розумні інтервали часу має вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їй судового провадження; право на вчинення процесуальних дій стороною або щодо певної сторони не є необмеженим, позаяк обмежується, зокрема, необхідністю дотримання прав іншої сторони в процесі та власне необхідністю забезпечити дотримання права на справедливий суд у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції (рішення від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» (п.п. 52, 53, 57 та ін.); рішення від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України» (п.п. 40, 41, 42 та ін.). У рішенні Європейського Суду з прав людини від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьова проти України» зазначено, що сторони мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження.
		Розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Фрідлендер проти Франції»).
		Таким чином, суд вважає за можливе розглянути цю справу в порядку спрощеного провадження в судовому засіданні без виклику сторін.
		Судом з наданих позивачем документів та позиції позивача з`ясовано, що  ОСОБА_1 дійсно є клієнтом АТ КБ «Приватбанк» з 14 серпня 2014 року, якій було відкрито рахунок № НОМЕР_1 у валюті Євро, що підтверджується Довідкою АТ КБ «Приватбанк» № 588ADT6TTHQNTKFP6 від 16 грудня 2024 року.
		27 лютого 2022 року ОСОБА_1 , знаходячись на території України, через банківський застосунок АО «ТБАНК» здійснила зовнішній банківський переказ належних їй грошових коштів у розмірі 1285 Євро за системою міжнародних міжбанківських платежів SWIFT, що підтверджується Довідкою про рух коштів за рахунком № НОМЕР_2 , належним ОСОБА_1 АО «ТБАНК», вих. № 9415341b від 13 грудня 2024 року та квитанцією АО «ТБАНК» від 27 лютого 2022 року, на власний рахунок № НОМЕР_1 , відкритий у АТ КБ «Приватбанк».
		Зазначені грошові кошти отримані позивачем від продажу квартири, що знаходилася у АДРЕСА_1 , та належала позивачу, як спадкоємцю на підставі Свідоцтва про право на спадщину, за Договором купівлі-продажу від 18 травня 2020 року.
		На думку позивача, в порушення ст. 1066 ЦК України та нормативних документів НБУ зазначені грошові кошти на рахунок № НОМЕР_1 , належний позивачу зараховані не були до теперішнього часу. Зазначені обставини підтверджуються Випискою руху коштів по рахунку № НОМЕР_1 за період з 22 лютого 2022 року по 17 грудня 2024 року, виданою АТ КБ «Приватбанк» № НОМЕР_3 .
		На звернення позивача до відповідача з приводу відсутності зарахування грошових коштів, була отримана письмова відповідь відповідача від 07 жовтня 2024 року № 20.1.0.0.0/7-240909/66807 про те, що грошові кошти у вигляді SWIFT- переказу блокуються і залишаються на спеціальному рахунку на підставі обмежень, встановлених положеннями Постанови НБУ № 18 «Про роботу банківської системи в період запровадження воєнного стану» від 24 лютого 2018 року.
		Таким чином, як стверджує позивача, відповідач не заперечує щодо обставин надходження грошових коштів за SWIFT-переказом позивачу, однак обґрунтовує відмову у їх зарахуванні на рахунок позивача та фактично неможливість використання цих коштів обмеженнями, введеними Національним Банком України.
		Вважаємо, що відповідачем неправомірно застосовано норми Постанови № 18 до наявних правовідносин та безпідставно відмовлено позивачу у отриманні грошових коштів, чим фактично позбавлено позивача власності у суттєвих розмірах з огляду на наступне.
		Пунктом 4 Постанови НБУ № 18 від 24 лютого 2022 року «Про роботу банківської системи в період запровадження воєнного стану» в редакції, що діяла станом на 26 лютого 2022 року встановлено здійснювати безготівкові розрахунки без обмежень крім випадків, встановлених цією постановою.
		Дійсно, пунктами 15-17 вказаної Постанови встановлено: зупинення здійснення обслуговуючими банками видаткових операцій за рахунками резидентів держави, що здійснила збройну агресію проти України; банкам-емітентам електронних грошей призупинено здійснення випуску електронних грошей, поповнення електронних гаманців електронними грошима, розповсюдження електронних грошей; уповноваженим установам заборонено здійснювати будь-які валютні операції: 1) з використанням російських рублів та білоруських рублів; 2) учасником яких є юридична або фізична особа, яка має місцезнаходження (зареєстрована/постійно проживає) в Російській Федерації або в Республіці Білорусь; 3) для виконання зобов`язань перед юридичними або фізичними особами, які мають місцезнаходження (зареєстрована/постійно проживає) в Російській Федерації або в Республіці Білорусь.
		Разом з тим, вказаною постановою НБУ не встановлено обмежень на отримання резидентами України грошових переказів, у разі якщо відправники грошових коштів не є резидентами Російської Федерації чи Республіки Білорусь. ОСОБА_1 звертає увагу суду, що позивач є громадянином України, не має місця реєстрації чи перебування у РФ, під час переказу коштів знаходилася на території України, а грошові кошти є її власністю. Окрім того, зазначені грошові кошти були направлені позивачу в валюті - євро, а не в російських чи білоруських рублях, що були заборонені Постановою НБУ № 18 від 24 лютого 2022 року. Зазначені грошові кошти були власністю позивача - громадянки України, та перераховані нею особисто з ії власного рахунку, відкритого у АО «ТБАНК» на ії рахунок АТ КБ «Приватбанк», під час перерахування позивач знаходилася на території України, а сума переказу не перебільшувала й повністю відповідала дозволеному розміру визначеному Постановою НБУ № 18 від 24 лютого 2022 року.
		Також, щодо коректного трактування п. 17 Постанови НБУ № 18, а саме заборони здійснення будь-яких валютних операцій, учасниками яких є юридична або фізична особа, яка має місцезнаходження (зареєстрована/постійно проживає) в Російській Федерації або в Республіці Білорусь позивач звертає увагу на наступне:
		відповідно до ст. Закону України «Про валютні операції» валютна операція - операція, що має хоча б одну з таких ознак: а) операція, пов`язана з переходом права власності на валютні цінності та (або) права вимоги і пов`язаних з цим зобов`язань, предметом яких є валютні цінності, між резидентами, нерезидентами, а також резидентами і нерезидентами, крім операцій, що здійснюються між резидентами, якщо такими валютними цінностями є національна валюта; б) торгівля валютними цінностями; в) транскордонний переказ валютних цінностей та транскордонне переміщення валютних цінностей.
		Відповідно до п. 2 Положення про порядок здійснення уповноваженими установами аналізу та перевірки документів (інформації) про валютні операції, затвердженого Постановою НБУ № 8 від 02 січня 2019 року учасник валютної операції - суб`єкт валютної операції (резидент та/або нерезидент, який здійснює валютні операції через уповноважену установу), його контрагент, а також особи, які діють від їх імені або в їх інтересах, або особи, від імені або в інтересах яких діють суб`єкт валютної операції, його контрагент.
		В той же час відповідно до п. 1 вищезазначеної Постанови НБУ № 8 від 02 січня 2019 року уповноважені установи це банки, небанківські фінансові установи та операторів поштового зв`язку, які отримали банківську ліцензію або ліцензію Національного банку України на здійснення валютних операцій, або генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій, яка не втратила чинність після введення в дію Закону про валюту
		Отже, як стверджує позивача, вона, як учасник валютної операції, здійснив валютну операцію - переказ валютних цінностей з власного рахунку однієї уповноваженої установи (АО «ТБАНК») на власний рахунок іншої уповноваженої установи (АТ КБ «Приватбанк»), а самі банки (конкретно, АО «ТБАНК») - є уповноваженими особами, але не е учасниками валютної операції. Таким чином, підстави для застосування обмежень, встановлених нормами Постанови НБУ № 18 до обставин зарахування на рахунок позивача грошових коштів у розмірі 1285 евро - відсутні.
		   При цьому позивач посилається на наступне правове обгрунтування позову.
		Відповідно до ст. 1066 ЦК України, за договором банківського рахунку банк зобов`язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.
		З урахуванням вказаних обставин, як стверджує позивач, на правовідносини сторін розповсюджується дія Закону України «Про захист прав споживачів». Згідно з ч. 1 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів», захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом.
		Відповідно до ст. 610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
		Згідно ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
		Передбачені ст. 625 ЦК України наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у вигляді інфляційних нарахувань та 3 % річних застосовуються до всіх видів зобов`язань, які мають характер грошових, не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та нарахування штрафних санкцій.
		Таким чином, зазначає позивач, враховуючи, що АТ КБ «Приватбанк» безпідставно утримує грошові кошти позивача у розмірі 1 285 євро з 27 лютого 2022 року по теперішній час, останній зобов`язаний сплатити позивачу суму боргу у розмірі 1 285 євро та 3 % річних від простроченої суми, що складає 111.00 євро.
		Згідно з ч. 1 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» при задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
		Відповідно до ч. 1 ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів (п. 2 ч. 2 ст. 23 ЦК України).
		Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені ч. 1 ст. 1167 ЦК України, відповідно до якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
		   Позивач за період з 02 березня 2022 року по 03 грудня 2024 року, відповідно до якого за період безпідставного утримання коштів відповідачем, витратив на медичне лікування 18584.7 гривень. Права позивача були порушені внаслідок тривалого (2 роки 10 місяців) невиконання умов договору, це зумовило для неї прикладання додаткових зусиль для організації свого життя та повернення коштів в примусовому порядку і відповідно призвело до моральних страждань. Позивач намагався у позасудовому порядку вирішити питання щодо повернення грошових коштів, звернувшись письмово до відповідача листом № 13366788-ВБ від 09 вересня 2024 року. При цьому, відповідач знав та усвідомлював протиправність дій щодо неповернення грошових коштів позивачу з огляду на судову практику з тотожної судової справи № 753/10333/22, однак безпідставно відмовив у задоволенні законних вимог позивача листом від 07 жовтня 2024 року № 20.1.0.0.0/7-240909/66807.
		Виходячи із вищезазначеного, дотримуючись принципів розумності і справедливості, позивач вважає, що у відшкодування моральної шкоди слід стягнути 20 000 грн. Така грошова компенсація буде справедливою та достатньою для відновлення порушених прав позивача.
		   Таким чином, на час подання позову відповідач так і не розрахувався з позивачем: не коштів, не витрат, не моральної шкоди; позивач звернувся до відповідача з питанням повернення коштів йому згідно закону, але відповідач факично відмовився це робити, не мотивуючи це нічим іншим, тобто отримано відмову, виник спір. В добровільному порядку вирішити спір не вдалося, на звернення до відповідача позивач отримав відмову і позивач вимушений був звертатися з позовом до суду.
		Суд вважає позовні вимоги не підлягаючими задоволенню, виходячи з наступного.
		Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».
		Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
		Відповідно до ст. 42 Конституції України держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.
		Згідно положень ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
		Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
		Згідно з п. 8, 9 ч. 2 ст. 16 ЦК України, способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування матеріальної та моральної (немайнової) шкоди.
		Згідно ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
		Згідно ст. 525 ЦК України, одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
		Згідно ст. 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (терміні його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
		Згідно ст. 610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
		Згідно ст. 629 ЦК України, договір є обов`язковим для виконання сторонами.
		Дані правовідносини є за своєю правовою природою є зобов`язальними правовідносинами та регламентовані главою 71 Цивільного кодексу України.
		Судом з наданих документів з`ясовано, що в своєму позові позивач посилається на те, що відповідачем на її переконання було незаконно відмовлено в переказі коштів та відмовлено в зарахуванні коштів. Вказане не підтверджується. 
		Щодо обставин справи та відсутності порушеного права позивача.
		ОСОБА_1 дійсно є клієнтом АТ КБ «Приватбанк» з 14 серпня 2014 року, якій було відкрито рахунок № НОМЕР_1 . 27 лютого 2022 року ОСОБА_1 через банківський застосунок АО «ТБАНК» здійснила зовнішній банківський переказ грошових коштів у розмірі 1285 Євро за системою міжнародних міжбанківських платежів SWIFT на рахунок № НОМЕР_1 , відкритий у АТ КБ «ПриватБанк».
		АТ КБ «ПриватБанк» дійсно відмовив у зарахуванні SWIFT-переказу від 27 лютого 2022 року на підставі Постанови Правління Національного банку України № 18 від 24 лютого 2022 року «Про роботу банківської системи в період запровадження воєнного стану». Кошти з переказу блокуються і залишаються на спеціальних рахунках НБУ до відповідних змін чи скасувань Постанови №18 від 24 лютого 2022 рогку та до кінця воєнного положення в Україні.
		В перший день військового вторгнення російської федерації в Україну регулятор в особі НБУ прийняв постанову № 18 від 24 лютого 2022 року «Про роботу банківської системи в період запровадження воєнного стану», якою було введено ряд істотних обмежень, зокрема: зафіксовано офіційний курс станом на 24 лютого 2022 року; обмежено зняття готівки; заборонено видачу коштів в іноземній валюті; зупинено роботу валютного ринку, крім продажу валюти; заборонені транскордонні валютні перекази; призупинено поповнення електронних гаманців електронними грошима та розповсюдження електронних грошей.
		«Постановою Правління Національного банку України № 21 від 24 лютого 2022 року внесено зміни до постанови Правління Національного банку України № 18 від 24 лютого 2022 року «Про роботу банківської системи в період запровадження воєнного стану», зокрема, постанову доповнено після пункту 16 новим пунктом такого змісту: 17. Уповноваженим установам забороняється здійснювати будь-які валютні операції: Таким чином, наразі банкам заборонено здійснювати вищезазначені валютні операції. Кошти з переказу блокуються і залишаються на спеціальних рахунках НБУ до відповідних змін чи скасувань Постанови № 18 від 24 лютого 2022 року та до кінця воєнного положення в Україні.
		АО «ТБАНК» російський комерційний банк. АО «Тінькофф Банк» (АО ТБАНК) є російською фінансовою установою, АТ КБ «ПриватБанк» мав законні підстави відмовити в обробці такого переказу відповідно до вимог НБУ та санкційної політики. Постанова НБУ № 18 є нормативно-правовим актом, який установлює особливості щодо здійснення операцій з валютними цінностями в період запровадження воєнного стану та впроваджує обмеження, які банки та їх клієнти мають дотримуватися під час проведення відповідних операцій.
		Національний банк видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов`язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, юридичних та для фізичних осіб (частина друга статті 56 Закону України «Про Національний банк України»).
		Нормативно-правові акти Національного банку видаються у формі постанов Правління Національного банку, а також інструкцій, положень, правил, що затверджуються постановами Правління Національного банку. Вони не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам України і не мають зворотної сили, крім випадків, коли вони згідно із законом пом`якшують або скасовують відповідальність (частина друга статті 56 Закону України «Про Національний банк України»).
		Відповідно до Конституції України основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України. При виконанні своєї основної функції Національний банк має виходити із пріоритетності досягнення та підтримки цінової стабільності в державі (частина друга статті 6 Закону України «Про Національний банк України»). Перелік інших функцій, наведено у статті 7 цього Закону, згідно з якою, зокрема, Національний банк виконує такі функції: встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна (пункт 4); здійснює валютне регулювання, визначає порядок виконання операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний нагляд за уповноваженими установами (пункт 14 з 01 серпня 2022 року); здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний нагляд за банками, а також небанківськими фінансовими установами та операторами поштового зв`язку, які отримали ліцензію на здійснення валютних операцій (пункт 14 у редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин).
		Відповідно до частини першої статті 51 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банківські розрахунки проводяться у готівковій та безготівковій формах згідно із правилами, встановленими нормативно-правовими актами Національного банку України.
		При здійсненні фінансового моніторингу та аналізу даного платежу банком абсолютно законно та аргументовано було відмовлено у зарахуванні SWIFT-переказу від 27 лютого 2022 року, на підставі постанови Правління Національного банку України № 18 від 24 лютого 2022 року «Про роботу банківської системи в період запровадження воєнного стану». Кошти з переказу були заблоковані і залишились на спеціальних рахунках НБУ до відповідних змін чи скасувань Постанови № 18 від 24 лютого 2022 року та до кінця воєнного положення в Україні.
		Відповідно жодного порушення прав позивачів не було і підстави для звернення з позовною заявою відсутні. Лише порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту та відповідних осіб.
		Статтею 2 ЦПК України встановлено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
		Частиною першою статті 4 ЦПК України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).
		Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року №18- рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в тому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони;в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Поняття охоронюваний законом інтерес у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям права має один і той же зміст. Отже, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
		З огляду на зазначені приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
		При цьому обов`язком позивача є доведення/підтвердження в установленому законом порядку наявності факту порушення та/або оспорювання його прав та інтересів.
		Однак, позивачем не зазначено, яке право позивача порушене та які наслідки такого порушення, зміст таких порушень, завданих саме Банком.
		Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
		Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно, лише тому, що заявники вважають начебто певні положення норм законодавства впливають на їх правове становище.
		Не поширюють свою дію ці положення й на правові ситуації, що вимагають інших юрисдикційних (можливо позасудових) форм захисту від стверджувальних порушень прав чи інтересів.
		Як неодноразово звертав увагу Верховний Суд, відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
		У постанові ВП ВС від 02 лютого 2021 року № 925/642/19 зроблені такі висновки: порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Відсутність порушеного права й інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові. Саме до таких висновків щодо самостійної підстави для відмови у позові у разі відсутності порушеного права дійшов суд першої інстанції, враховуючи при цьому постанову ВС від 24 лютого 2021 року при розгляді справи № 233/3516/18- ц.
		Отже, ПриватБанк діяв правомірно.
		З 24 лютого 2022 року в Україні було запроваджено військовий стан, і Національний банк України (НБУ) ухвалив низку обмежень щодо фінансових операцій із Росією. Зокрема, Постанова НБУ № 18 від 24 лютого 2022 року заборонила будь-які валютні операції, пов`язані з Росією та Білоруссю, включно з переказами коштів.
		Банк не являється отримувачем коштів і позивачем обрано не належний спосіб захисту.
		В поданій позовній заяві позивачі просять стягнути з АТ комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 суму грошового переказу у розмірі 1285 Євро. Однак, позивач безпідставно просить стягнути з відповідача на свою користь 1285 Євро, у зв`язку із тим, що вищевказані кошти, взагалі не було зараховано відповідачем на валютні рахунки Банку і в зарахуванні коштів, на валютний рахунок ОСОБА_1 було відмовлено.
		Кошти з переказу були заблоковані і залишились на спеціальних рахунках НБУ до відповідних змін чи скасувань Постанови НБУ № 18 від 24 лютого 2022 року та до кінця воєнного положення в Україні.
		Тобто, кошти, які не були переказані, були заблоковані і залишились на спеціальних рахунках НБУ, а не на рахунках АТ КБ «ПриватБанк». Відповідач не є отримувачем вказаних коштів, і в матеріалах справи відсутні докази перерахування коштів на користь АТ КБ «ПриватБанк».
		АТ КБ «ПриватБанк» не отримував вказані кошти, відповідно і підстави для стягнення даних коштів з АТ КБ «ПриватБанк» теж відсутні.
		Враховуючи те, що позивач просить суд стягнути кошти з відповідача, який цих коштів не отримував, та діяв з суворим дотриманням Постанови НБУ № 18 від 24 лютого 2022 року, суд вважає, що позивач обрав неналежний спосіб захисту.
		Обрання позивачем неналежного способу захисту права є самостійною підставою для відмови в позові. Такий висновок неодноразово робила Велика Палата (ВП) Верховного Суду (ВС) і його застосовували та продовжують застосовувати суди інших інстанцій, включно з касаційними, які також доклали зусиль для формування позиції стадійності захисту права. Суди відмовляють у позові, не завжди аналізуючи аргументи позивача, якщо дійдуть висновку, що позов подали не до того відповідача або не з тими вимогами. 
		Відмовляючи в позові з підстави обрання неналежного способу захисту, суди керуються принципом процесуальної економії. Згідно з цим принципом слід застосовувати такий спосіб захисту, який приведе до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду.
		Суд з`ясовує: з яких саме правовідносин сторін виник спір; чи передбачено обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачено законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.
		Позовні вимоги не підлягають задоволенню, якщо суд, дотримуючись принципу стадійності захисту права, дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачено законом або договором та/або він є неефективним для захисту порушеного права в таких правовідносинах.
		Про цей висновок ВП ВС нагадала в постанові від 2 лютого цього року у справі № 925/642/19. Про стадійність захисту права висловилася ще в постанові від 14 жовтня 2019 року об`єднана палата Касаційного господарського суду (КГС) у складі ВС під час розгляду справи № 910/6642/18. За висновком об`єднаної палати, під час вирішення господарського спору суд з`ясовує: чи існує в позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективним, якщо здійснюватиметься в той спосіб, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку в позові слід відмовити.
		Як неодноразово зазначала ВПВС, застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить від: виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами; змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа; характеру його порушення, невизнання або оспорення. Ефективний спосіб захисту має відповідати: змісту права чи інтересу; характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
		Неналежний спосіб захисту як самостійна підстава відмови в позові: суд має право відмовити в задоволенні позову лише через те, що позивач обрав неналежний спосіб захисту. Відповідний висновок вчергове викладено в постанові КГС ВС у справі № 924/199/20 про визнання поруки припиненою. Серед іншого КГС ВС зосередився на належності способу захисту інтересу. Так, спосіб захисту інтересу боржника, якщо він спрямований на усунення правової невизначеності у відносинах із кредитором, є належним лише в разі, якщо: така невизначеність триває; ініційований кредитором спір про захист його прав суд не вирішив і відповідне провадження не було відкрито.
		Принцип процесуальної економії передбачає, що суд має ефективно захистити право, унеможлививши повторний позов. Саме тому суди відмовляють у позові, часто не аналізуючи аргументи сторін, якщо обраний спосіб захисту є неналежним. Належність обраного позивачем способу захисту права суд перевіряє в чотири етапи, або стадії. Суд відмовляє у позові, якщо, перевіривши обставини, прийде висновку, що обраний спосіб захисту є неефективним відповідно до викладеної в позові вимоги.
		Щодо виконання банками постанови НБУ № 18 від 24 лютого 2022 року.
		Враховуючи вищевикладене, на даний час, банки повинні дотримуватись обмежень, визначених Постановою НБУ № 18 від 24 лютого 2022 року «Про роботу банківської системи в період запровадження воєнного стану», відповідно до якого банки зобов`язані зокрема: зупинити здійснення видаткових операцій за рахунками резидентів Російської Федерації/Республіки Білорусь, за рахунками юридичних осіб (крім банків), кінцевими бенефіціарними власниками яких є резиденти Російської Федерації/Республіки Білорусь.
		Уповноваженим установам забороняється здійснювати будь-які валютні операції (п. 15): зарахування коштів на рахунки клієнтів фізичних осіб за переказами, ініційованими з використанням електронних платіжних засобів, емітованих учасниками міжнародних платіжних систем, що здійснюють свою діяльність на території Російської Федерації та Республіки Білорусь;
		приймати в Україні електронні платіжні засоби (включаючи перекази, здійснення розрахунків та видачу готівки), емітовані учасниками міжнародних платіжних систем, що здійснюють свою діяльність на території Російської Федерації та Республіки Білорусь.
		Таким чином, наразі банкам заборонено здійснювати вищезазначені валютні операції.
		Відповідно до ч. 1 ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.
		Закон України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» (Закон про ПВК/ФТ), як зазначено в його преамбулі, спрямований на захист прав та законних інтересів громадян, суспільства і держави, забезпечення національної безпеки шляхом визначення правового механізму запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню    тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення (запобігання та протидія).
		Банки є суб`єктами первинного фінансового моніторингу, як встановлено п. 1 ч. 2 ст. 6 Закону про ПВК/ФТ.
		Згідно з ч. 1 ст. 7 Закону про ПВК/ФТ суб`єкт первинного фінансового моніторингу зобов`язаний у своїй діяльності застосовувати ризик-орієнтований підхід, враховуючи відповідні критерії ризику, зокрема, пов`язані з його клієнтами, географічним розташуванням держави реєстрації клієнта або установи, через яку він здійснює передачу (отримання) активів, видом товарів та послуг, що клієнт отримує від суб`єкта первинного фінансового моніторингу, способом надання (отримання) послуг. Ризик-орієнтований підхід має бути пропорційний характеру та масштабу діяльності суб`єкта первинного фінансового моніторингу.
		Відповідно до ч. 2 ст. 8 Закону про ПВК/ФТ суб`єкт первинного фінансового моніторингу зобов`язаний в тому числі: забезпечувати відповідно до вимог, встановлених відповідним суб`єктом державного фінансового моніторингу, належну організацію та проведення первинного фінансового моніторингу, що належним чином надасть можливість виявляти порогові та підозрілі фінансові операції (діяльність) незалежно від рівня ризику ділових відносин з клієнтом (проведення фінансових операцій без встановлення ділових відносин) та повідомляти про них спеціально уповноважений орган, а також запобігати використанню послуг та продуктів суб`єкта первинного фінансового моніторингу для проведення клієнтами фінансових операцій з протиправною метою; забезпечувати моніторинг фінансових операцій клієнта (у тому числі таких, що здійснюються в інтересах клієнта) на предмет відповідності таких фінансових операцій наявній у суб`єкта первинного фінансового моніторингу інформації про клієнта, його діяльність та ризик, включаючи в разі необхідності інформацію про джерело коштів, пов`язаних з фінансовою(ими) операцією(ями); забезпечувати виявлення, зокрема з використанням засобів автоматизації, фінансових операцій, що підлягають фінансовому моніторингу, до початку, у процесі, у день виникнення підозри, після їх проведення або під час спроби їх проведення чи після відмови клієнта від їх проведення; керуючись вимогами Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» № 361-ІХ від 06 грудня 2019 року, Положенням про здійснення банками фінансового моніторингу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 19 травня 2020 року № 65, Постановою Правління Національного Банку України від 24 лютого 2022 року № 18 «Про роботу банківської системи в період запровадження воєнного стану», внутрішнім документам з питань фінансового моніторингу, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи».
		За таких обставин, колегія суддів у справі № 922/2869/19 вказала, що висновки судів про частково відмову стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні витрат на професійну правничу допомогу адвоката з підстав непов`язаності, необґрунтованості та непропорційності до предмета спору не свідчать про порушення норм процесуального законодавства, навіть, якщо відсутнє клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. У такому разі, суди мають таке право відповідно до частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України та висновків об`єднаної палати про те, як саме повинна застосовувати.
		Аналогічна правова позиція викладена і у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11 листопада 2021 року у справі № 910/7520/20.
		Здійснивши аналіз ціни, предмета та підстав позову, обраний позивачем спосіб захисту, категорію та складність справи, обсяг та характер доказів у справі, кількість сторін та інших учасників справи, значення для суспільного інтересу, відсутність вини відповідача, вважається цілком логічним висновок суду про зменшення витрат на правничу допомогу шляхом відмови у стягненні таких витрат з відповідача.
		При цьому, така відмова не заперечує право адвоката та його довірителя на таку оцінку вартості та необхідності наданих послуг, але суд в такому разі оцінює дані обставини з точки зору можливості покладення таких витрат на іншу сторону по справі (відповідача у справі). Враховуючи безпідставність позовних вимог, то і підстави для стягнення витрат на правову допомогу теж відсутні.
		У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» від 28 листопада 2002 року зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір (аналогічна правова позиція викладена Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у додаткових постановах від 20 травня 2019 року у справі № 916/2102/17, у справі № 909/371/18, у постановах від 05 червня 2019 року у справі № 922/928/18, від 30 липня 2019 року у справі № 911/739/15 та від 01 серпня 2019 року у справі № 915/237/18).
		Ст. 1167 ЦК України передбачає загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду. Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
		Відповідно положень даної статті, компенсація моральної шкоди може здійснюватися за наявності всіх загальних умов відповідальності за завдання шкоди, а саме: протиправної поведінки, моральної шкоди, причинного зв`язку між протиправною поведінкою та завданою моральною шкодою та вини Банку.
		Відповідно до положень ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
		Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала в зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала в зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
		Позивач не довів наявність завданої йому моральної шкоди в результаті протиправних дій відповідача щодо відмови здійснення переказу.
		За положеннями ст. 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, передбачених актами цивільного законодавства, Конституцією України та міжнародними договорами України, а також із дій осіб, не передбачених цими актами, але які породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, наприклад, договори та інші правочини, створення речей, творча діяльність, результатом якої є об`єкти права інтелектуальної власності, завдання майнової (матеріальної та моральної) шкоди іншій особі та інші юридичні факти.
		У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду. У випадках, встановлених згаданими актами або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов`язків може бути настання або не настання певної події. Особа здійснює свої права вільно на власний розсуд (ст. 12 ЦК).
		Суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі (ч. 1. ст. 13 ЦПК України).
		Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (ч. 3. ст. 13 ЦПК України).
		Статтею 5 ЦПК України визначені способи захисту, які застосовуються судом. Так, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. 
		Стаття 12 ЦПК України передбачає принцип змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
		Зміст зазначених у ст. 15 ЦК підстав для захисту не розкривається, але він відображений у відповідних нормах статей, що регулюють ту чи іншу категорію правовідносин.
		Порушення цивільних прав може проявлятися, зокрема, у: недотриманні сторонами в момент вчинення правочину вимог закону (ст. 215 ЦК); безпідставному заволодінні особою майном іншої особи-власника (ст. 387 ЦК); невиконанні чи неналежному виконанні умов зобов`язання (ст. 610 ЦК); безпідставній односторонній відмові від договору (ст. 651 ЦК); продажу товара неналежної якості (ст. 678 ЦК); втраті чи пошкодженні речі (ст. 951 ЦК); спричиненні фізичній чи юридичній особі майнової чи немайнової (моральної) шкоди (ст. 1166 - 1167 ЦК) тощо.
		Частиною 2 ст. 16 ЦК встановлено способи захисту цивільних прав та інтересів судом. До них належать: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
		Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. 
		З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
		Згадані вище способи захисту мають універсальний характер, вони можуть застосовуватись до всіх чи більшості відповідних суб`єктивних прав. Разом з тим зазначений перелік способів захисту цивільних прав чи інтересів не є вичерпним. Відповідно до абз. 2 п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках..
		ЦК та іншими законами може встановлюватися для захисту певних чи окремих категорій прав спеціальні способи захисту прав. У тих випадках, коли спеціальна норма закону встановила інший, ніж визначений ст. 16 ЦК, спосіб захисту, застосовується спосіб захисту, встановлений спеціальною нормою. Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальні норми не встановлюють конкретних заходів, то особа має право обрати спосіб із числа передбачених ст. 16 ЦК з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення.
		Обраний позивачем спосіб захисту не виповідає ані нормам ЦК України, ані положенням спеціального закону «Про захист прав споживачів».
		Для відшкодування моральної шкоди за правилами ст. 1166 та 1167 ЦК України необхідно довести такі факти: неправомірність поведінки особи, наявність шкоди, наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов`язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди, наявність вини завдавача шкоди. Таким чином лише наявність всіх вищезазначених умов є підставою для прийняття судом рішення про відшкодування завданої шкоди. Суд приймає до уваги ті обставини, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору (п. 5 постанови № 4 Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»). 
		Наявність моральної шкоди доводиться потерпілим, який в позовній заяві має зазначити, які моральні страждання та у зв`язку з чим він поніс і чим обґрунтовується розмір компенсації. 
		Відповідно до вимог ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
		З викладеного видно, що позивачу саме діями відповідача не було завдано моральної шкоди за кожною з підстав встановлених законодавцем, належних доказів протилежного і вини відповідача в її завданні стороною позивача суду не надано. 
		За правилами частини 1 та 2 статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
		   Вимоги до доказів встановлені ст. 77 ЦПК України, якою встановлено, що письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.
		   У відповідності до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
		Позивачем не були надані докази наявності моральних страждань, пов`язаних зі списанням коштів з карткового рахунку, та наявності причинного зв`язку між протиправними діями відповідача і загальним станом здоров`я позивача та його захворюваннями; позивачем не надано доказів того, що винен в зміні його нормального життєвого ритму саме відповідач, а не інша особа; у справі відсутні докази, якими підтверджується причинний зв`язок між зміною нормального життєвого ритму позивача та викладеними ним у позовній заяві обставинами.
		Таким чином, позивачем не доведено наявність моральної шкоди та підстави для її відшкодування.
		Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України). Відповідно до ч. І ст. 77 ІІПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
		Таким чином, належними вважатимуться докази, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення сторін або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Вони мають належати до складу підстав позову або підстав заперечень проти нього і характеризуватися значущістю для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормами матеріального права. 
		Така ж правова позиція викладена у рішенні Верховного суду у справі № 205/5383/15-ц від 08 лютого 2018 року.
		   У відповідності до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
		   Відповідно до ст. 263 ЦПК України: рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Згідно ст. 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. 
		У відповідності до приписів ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Відповідно до ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
		При цьому, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 29 червня 2006 у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
		У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини вказав нате, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.
		При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування.
		Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права. Отже, Держава Україна несе обов`язок перед зацікавленими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема - через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. Причому обраний спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.
		На це вказується, зокрема, і в пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004 у справі №1-33/2004, де зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.
		Крім того, Конституційний Суд України у п. 9 мотивувальної частини рішення від 30 січня 2003 року №3- рп/2003 у справі № 1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
		Згідно до ст. 19 Конституції України ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.
		Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
		Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. За приписами ст. 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
		Відповідно до ч. 3, 6 ст. 13 ЦК України «Межі здійснення цивільних прав»: не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. 
		Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
		Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
		Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.
		Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу. 
		Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.
		Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню.
		Тобто, позивач повинен довести, що його дiями не було порушено його права або права відповідача. Однак, жодних доказiв позивачем до суду не надано. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідач заперечує будь-якi домовленості i зобов`язання стосовно позивача відносно боргу, предмета спору, а позивач не довів незаконність дій віджповідача. Твердження можливе позивача про наявнiсть будь-яких iнших зобов`язань стосовно позовних вимог - є припущенням.
		   Не може суд прийняти до уваги наполягання позивача на позові, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджена. Позовні вимоги не уточнювалися, зустрічні вимоги не заявлено.
		   Відповідно до ст. 141 ЦПК України судові витрати у справі покладаються на сторону, проти якої постановлене рішення. 
		Частиною 5 ст. 124 Конституції України встановлено, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. 
		При таких обставинах суд вважає можливим ОСОБА_1 в задоволенні позову до АТ комерційний банк «ПриватБанк» про захист прав споживача, стягнення безпідставно отриманих коштів, моральної шкоди, грошових коштів і витрат відмовити.
		Таким чином обставини позовних вимог, стосовно яких у позивача є спір, не знайшли своє підтвердження в ході судового засідання і вони не підлягають задоволенню в повному обсязі.
		   На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 19, 43, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 15, 16, 23, 526, 530, 625, 1166, 1167 ЦК України, , ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд
		 
		ВИРІШИВ:
		 
		ОСОБА_1 в задоволенні позову до Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про захист прав споживача, стягнення безпідставно отриманих коштів, моральної шкоди, грошових коштів і витрат відмовити.
		Рішення суду набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 273 ЦПК України.
		Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.
		   Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.
		   
		Суддя -

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...