Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 587/1641/21 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них; про виплату заробітної плати.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 28.02.2025. Забезпечено надання загального доступу: 28.02.2025.
Дата набрання законної сили: 19.02.2025
Номер судового провадження: 61-7192ск24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		19 лютого 2025 року
		м. Київ
		 
		справа № 587/1641/21
		провадження № 61-7192св24
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Крата В. І.,
		суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., 
		Пархоменка П. І.,
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідач - фізична особа-підприємець ОСОБА_2 ,
		розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Сумського районного суду Сумської області від 06  жовтня 2022 року в складі судді Степаненка О. А. та постанову Полтавського апеляційного суду від 16 квітня 2024 року в складі колегії суддів: Панченка О. О., Абрамова П. С., Одринської Т. В.,
		Історія справи
		Короткий зміст позовних вимог
		У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (далі - ФОП ОСОБА_2 ) про зміну формулювання підстав звільнення, стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та вихідної допомоги, моральної шкоди.
		Позов мотивований тим, що відповідно до наказу відповідача від 16 березня 2021 року № 3 її прийнято на роботу на посаду продавця непродовольчих товарів, після чого вона фактично приступила до виконання своїх посадових обов`язків та працювала до 26 липня 2021 року.
		У період її роботи відповідач жодного разу не виплатив їй заробітної плати, посилаючись на те, що немає грошей та достатнього виторгу.
		Вказане стало підставою для того, щоб позивач з 26 липня 2021 року розірвала трудовий договір з відповідачем на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України через невиконання власником законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору.
		Наказом ФОП ОСОБА_2 від 26 липня 2021 року її звільнено на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін).
		Звільнивши її, відповідач не провів з нею остаточного розрахунку, зокрема, не виплатив заробітну плату за весь період роботи та не виплатив вихідну допомогу при звільненні, не видав трудову книжку та наказ про звільнення.
		ОСОБА_1 вважала такі дії відповідача протиправними і такими, що не узгоджуються із законодавством, порушують її трудові права.
		ОСОБА_1 просила:
		змінити формулювання підстав звільнення з пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін) на частину третю статті 38 КЗпП України (невиконання власником законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору);
		стягнути з ФОП ОСОБА_2 на її користь невиплачену заробітну плату в розмірі 29 040,00 грн;
		стягнути з ФОП ОСОБА_2 на її користь невиплачену суму вихідної допомоги в розмірі 19 500,00 грн;
		стягнути з ФОП ОСОБА_2 на її користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні до дня ухвалення судового рішення;
		стягнути з ФОП ОСОБА_2 на її користь відшкодування моральної (немайнової) шкоди в розмірі 8 000,00 грн.
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції
		Справа переглядалась судами неодноразово
		Рішенням Сумського районного суду Сумської області від 06 жовтня 2022 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
		Суд першої інстанції виходив з того, що оспорюючи законність свого звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України ОСОБА_1 зазначила, що наміру подавати таку заяву в неї не було і вона її не подавала. За весь час роботи у відповідача вона жодного разу не отримувала заробітну плату і 21 липня 2021 року звернулася до відповідача із заявою про розірвання трудового договору на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, тобто у зв`язку з тим, що він не виконував законодавство про працю та умови трудового договору.
		Пред`явлені позовні вимоги є необґрунтованими, адже нею не доведений факт порушення її трудових прав роботодавцем. Водночас відповідач у повній мірі дотримався процедури звільнення.
		Короткий зміст постанов суду апеляційної та касаційної інстанцій
		Постановою Сумського апеляційного суду від 29 грудня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
		Рішення Сумського районного суду Сумської області від 06 жовтня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково.
		Змінено формулювання підстави звільнення ОСОБА_1 за наказом (розпорядженням) від 26 липня 2021 року № 8 ФОП ОСОБА_2 з посади продавця-консультанта із 26 липня 2021 року з пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін) на частину третю статті 38 КЗпП України (через невиконання власником умов трудового договору про виплату заробітної плати).
		Стягнено з ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 6 100,00 грн заборгованості із заробітної плати за квітень 2021 року, 5 032,82 грн - заборгованості із заробітної плати за липень 2021 року, 1 960,74 грн - компенсація за невикористану відпустку, а всього заборгованості із заробітної плати у сумі 13 093,56 грн з наступним утриманням податків та обов`язкових платежів.
		Стягнено з ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 35 000,00 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 27 липня 2021 року до 29 грудня 2022 року з наступним утриманням податків та обов`язкових платежів, 18 300,00 грн вихідної допомоги та 1 500,00 грн компенсації за завдану невиплатою заробітної плати моральної шкоди.
		У задоволенні позову в іншій частині відмовлено.
		Стягнено з ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 454,00 грн судового збору за подання позову та 681,00 грн судового збору за подання апеляційної скарги.
		Стягнено з ФОП ОСОБА_2 на користь держави 1 362,00 грн судового збору за розгляд справи у суді першої інстанції.
		Суд апеляційної інстанції виходив з того, що суд першої інстанції, встановивши факт підписання бланків заяви про звільнення та бланк повідомлення про розрахунок, вважав достатньою цю обставину для висновку, що ОСОБА_1 погодилась на звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України, проте жодних висновків та мотивів щодо обставин проставляння дати звільнення не навів. Суд апеляційної інстанції вважав, що обставина проставляння дати звільнення ні на що не впливає, а визначальним є власноручний підпис у заяві про звільнення та у повідомленні про розрахунок. Тому висновки суду першої інстанції прямо суперечать вимогам закону, встановленим у справі обставинам та практиці суду касаційної інстанції.
		Відсутність у заяві конкретної дати звільнення свідчить про відсутність волевиявлення працівника на припинення трудового договору за взаємною угодою сторін.
		При задоволенні позову в частині зміни формулювання звільнення, суд апеляційної інстанції вказав, що ОСОБА_1 у позовній заяві зазначила, що вона у заяві від 21 липня 2021 року просила звільнити її на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, проте відповідач звільнив її на підставі пункту першого частини першої статті 36 КЗпП України, тобто, на думку позивача, є законні підстави для зміни формулювання підстав для звільнення.
		Позивач довела факт звернення до роботодавця з вимогою про її звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, адже заява про звільнення від 21 липня 2021 року була направлена на адресу ФОП ОСОБА_2 . Крім того, 30 липня 2021 року позивач направила заяву на адресу відповідача про зміну підстав розірвання трудового договору з пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України на частину третю статті 38 КЗпП України, видачу трудової книжки, копії наказу про звільнення, проведення повного розрахунку та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку та вихідної допомоги. Проте відповідач проігнорував вказані у заявах вимоги та не змінив формулювання підстав звільнення, про яке просила позивач.
		При цьому висновки суду першої інстанції про те, що про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України ОСОБА_1 просила вже після її звільнення 26 липня 2021 року, правового значення не мають, оскільки волевиявлення на звільнення за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України в позивача не було і про поновлення на роботі вона не просить. Таким чином, позивач погоджується з рішенням роботодавця про припинення трудових правовідносин 26 липня 2021 року (останній робочий день), але не погоджується з формулюванням підстав звільнення. Роботодавець не має права самостійно змінювати визначену працівником у заяві причину звільнення з роботи.
		Оскільки передумовою для задоволення позову про зміну формулювання підстави звільнення є прохання працівника про звільнення, тобто волевиявлення особи на звільнення за конкретною підставою, яке ігнорується роботодавцем та зазначається інша підстава звільнення, то у даному випадку роботодавець порушив вимоги закону та право позивача на звільнення за частиною третьою статті 38 КЗпП України.
		Спростовуючи доводи суду першої інстанції про доведення відповідачем нарахування заробітної плати за період березень-червень 2021 року та частково задовольняючи позов у цій частині, суд апеляційної інстанції встановив, що ФОП ОСОБА_2 нарахував та виплатив ОСОБА_3 заробітну плату, з якої нараховано пенсію та утримано відповідні податки, в березні - 3 025,00 грн, у травні - 6 100,00 грн та у червні - 6 100,00 грн. Проте за квітень та липень 2021 року кошти позивачу не нараховувались та не виплачувались.
		Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що за відсутності доказів виплати позивачу заробітної плати за квітень 2021 року у розмірі 6 100,00 грн та за липень 2021 року в розмірі 6 993,56 грн (5 032,82 грн основної заробітної плати та 1 960,74 грн додаткової заробітної плати), позовні вимоги про стягнення заборгованості із заробітної плати слід задовольнити на суму 13 093,56 грн (6 100,00 грн + 5 032,82 грн + 1 960,74 грн).
		Оскільки з позивачем припинено трудовий договір через порушення роботодавцем законодавства про працю та умов трудового договору в частині невиконання відповідачем обов`язку щодо виплати заробітної плати (за квітень та липень 2021 року), укладеним 16 березня 2021 року між сторонами трудового договору, а розмір вихідної допомоги не передбачено, то, ураховуючи обумовлений сторонами розмір місячного заробітку на рівні 6 100,00 грн, на підставі статті 44 КЗпП України з відповідача на користь позивача необхідно стягнути вихідну допомогу в розмірі 18 300,00 грн (6 100,00 грн * 3).
		Загальна тривалість затримки у проведенні остаточного розрахунку з 27 липня 2021 року (наступний день після звільнення) до 29 грудня 2022 року становить 368 робочих днів.
		Сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 27 липня 2021 року до 29 грудня 2022 року становить 118 128 грн (368 робочих днів * 321,00 грн).
		Суд апеляційної інстанції врахував, що сума заборгованості заробітної плати та вихідної допомоги, яка підлягає стягненню на користь позивача становить 31 393,56 грн (позовні вимоги майнового характеру задоволено частково), тому на підставі частини другої статті 117 КЗпП України позовну вимогу про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку слід задовольнити також частково на суму 35 000,00 грн, враховуючи пропорційність між сумою заборгованості та розміром середнього заробітку за затримку розрахунку. Також суд апеляційної інстанції зазначив, що розгляд справи в суді першої інстанції відкладався неодноразово, в тому числі за заявами сторони позивача.
		Оскільки судом апеляційної інстанції встановлено порушення трудових прав позивача, зокрема у частині невиплати заробітної плати при звільненні, то вимога про стягнення компенсації моральної шкоди за несвоєчасну виплату заробітної плати у розмірі 8 000,00 грн, з огляду на часткове задоволення вимог майнового характеру, також підлягає частковому задоволенню на суму 1 500,00 грн, яка відповідає обсягу заподіяних позивачу моральних страждань та їх тривалості.
		Постановою Верховного Суду від 13 вересня 2023 року касаційну скаргу ФОП ОСОБА_2 задоволено частково.
		Постанову Сумського апеляційного суду від 29 грудня 2022 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		Суд апеляційної інстанції, задовольняючи позов у частині зміни формулювання підстав звільнення, не встановив, чи була доведена до відома роботодавця - ФОП  ОСОБА_2 в письмовому вигляді і коли саме ініціатива працівника - ОСОБА_1 про намір припинити трудові відносини.
		Вказавши у своєму судовому рішенні про відсутність права роботодавця самостійно змінювати визначену у заяві працівником причину звільнення з роботи, суд апеляційної інстанції не встановив, чи довела до відома роботодавця ОСОБА_1 заяву про розірвання трудового договору за власним бажанням на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України (невиконання роботодавцем законодавства про працю), перед тим, як роботодавець видав наказ про розірвання трудового договору на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України.
		Крім того, надаючи оцінку доказам, якими сторони обґрунтовували виплату/невиплату ОСОБА_1 заробітної плати та розрахункових сум за липень 2021 року (дві довідки форми ОК-5 від 06 серпня 2021 року та від 21 жовтня 2021 року, надані позивачем; розрахунково-платіжна відомість № 7 за липень 2021 року, надана відповідачем), суд апеляційної інстанції не врахував положення підпункту «б» пункту 176.2 статті 176 ПК України щодо порядку та періоду внесення податковим агентом відомостей про податковий розрахунок сум доходу та дійшов передчасного висновку про наявність доказів про порушення вимог статей 115, 116 КЗпП України в цій частині.
		Таким чином, суд апеляційної інстанції зробив передчасний висновок про доведеність порушення відносно позивача законодавства про працю, і, як наслідок, наявність підстав для задоволення позовних вимог про зміну формулювання причини звільнення та стягнення вихідної допомоги, заборгованості із заробітної плати за липень 2021 року.
		Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції при новому розгляді
		Постановою Полтавського апеляційного суду від 16 квітня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Сумського районного суду Сумської області від 06 жовтня 2022 року - без змін.
		Апеляційний суд вказав, що позивач була звільнена з роботи на підставі власноручно підписаної заяви за пунктом першим частини першої статті 36 КЗпП України, в той же день з нею було проведено розрахунок із заробітної плати. Позивач не довела обставину підписання бланку заяви про звільнення при прийомі на роботу. При цьому власноручний підпис позивача на заяві про звільнення та у повідомленні про проведення повного розрахунку однозначно свідчить про волевиявлення позивача на вчинення відповідних дій, зокрема, на звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України.
		Матеріалами справи підтверджується те, що ОСОБА_1 до 26 липня 2021 року виконувала обов`язки за трудовим договором, 26 липня 2021 року нею було подано заяву на звільнення за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України, 26 липня 2021 року відповідач прийняв наказ (розпорядження) про звільнення позивача, з яким її було ознайомлено 26 липня 2021 року і в той же день проведено розрахунок із заробітної плати.
		Твердження ОСОБА_1 про те, що при прийомі на роботу нею було підписано бланки документів, зокрема: заяви про звільнення за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України, бланк про повний розрахунок - не підтверджено належними та допустимими доказами.
		Надаючи оцінку заяві позивача про звільнення від 21 липня 2021 року за частиною третьою статті 38 КЗпП України, зміну формулювання підстав звільнення, виплати боргу із заробітної плати та вихідної допомоги, суд першої інстанції зазначив, що фактично вказані заяви були направлені після звільнення, тобто 30 липня 2021 року, перед зверненням до суду, що підтверджується копією квитанції АТ «Укрпошти» від 30 липня 2021 року.
		Відмовляючи у задоволенні позову у частині стягнення боргу із заробітної плати, апеляційний суд зазначив, що посилання ОСОБА_1 на те, що ФОП ОСОБА_2 не подав до державних органів звіт про нараховану та виплачену заробітну плату, а також не сплатив податки та збори, є безпідставним. Особи, які мають статус податкових агентів в даному випадку роботодавці, зобов`язані своєчасно нараховувати, утримувати та сплачувати (перераховувати) до бюджету податок з доходу, що виплачується платнику податку та підлягає оподаткуванню до або під час такої виплати. Податкові агенти повинні подавати податковий розрахунок суми доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, а також суми утриманого з них податку. Такий розрахунок подається до фіскального органу за місцем розташування податкового агента у строки, встановлені для податкового кварталу. Даний порядок визначено підпунктом «б» пункту 176.2 статті 176 ПК України. Податковий розрахунок за формою № 1 ДФ подається окремо за кожний звітний квартал протягом 40 календарних днів, що настають за останнім календарним днем звітного кварталу. Кінцевий термін подання податкового розрахунку за 3 квартал 2021 року - 09 листопада 2021 року.
		На момент звільнення позивача з роботи 26 липня 2021 року - строк подання зазначеної звітності ФОП ОСОБА_2 ще не настав і формування бухгалтером відповідача розрахунково-платіжної відомості від 26 липня 2021 року, тобто в день звільнення позивача, було проведено відповідачем саме з метою підрахунку суми, яка підлягає виплаті при проведенні повного розрахунку при звільненні ОСОБА_1 . Отже, на момент звільнення позивача з роботи бухгалтером ФОП ОСОБА_2 сформовано розрахунково-платіжну відомість та сформовано повідомлення про проведення повного розрахунку при звільненні, який був підписаний саме позивачем, що нею не заперечується.
		Позивач визнає факт підписання нею заяви на звільнення за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України. Крім того, позивач підписала повідомлення про проведення повного розрахунку при її звільненні, тому суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відсутність будь-якої заборгованості відповідача перед ОСОБА_1 та підстав для зміни формулювання причин звільнення.
		З огляду на викладене вимоги про стягнення з відповідача вихідної допомоги також не підлягають задоволенню, адже вихідна допомога - це грошові кошти, які виплачуються працівнику, який звільнений з роботи не з власної ініціативи. Оскільки позивач звільнена з роботи за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за згодою сторін), підстав для нарахування та виплати грошової допомоги немає.
		Відмовляючи у частині вимог про зобов`язання відповідача внести запис у трудову книжку про звільнення, суд першої інстанції послався на положення пункти 2.2.1, 2.5 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказами Міністерства праці, Міністерства юстиції, Міністерства соціального захисту від 29 липня 1993 року № 58, та вказав, що запис про призначення робиться в трудові книжки тільки тих співробітників, які працюють з ФОП за трудовим договором більше 5 днів; запис про прийом на роботу працівника повинен бути зроблений протягом одного тижня після того, як людина приступить до роботи, після чого трудову книжку необхідно повернути назад працівнику. Під час роботи трудова книжка зберігається у працівника.
		Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
		У травні 2024 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким: 
		позовні вимоги задовольнити;
		стягнути з відповідача на її користь невиплачену суму заробітної плати за період з березня 2021 року до липня 2021 року в сумі 29 040,00 грн, вихідну допомогу при звільненні в сумі 31 912,73 грн, відшкодування моральної шкоди в сумі 8 000,00 грн та середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні за період з 27 липня 2021 року до дня ухвалення судового рішення;
		змінити формулювання причини її звільнення з пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін) на частину третю статті 38 КЗпП України (через невиконання власником законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору).
		Касаційна скарга мотивована тим, що:
		суд апеляційної інстанції не досліджуючи суть та обставини цього спору, формально підійшов до його вирішення та встановлення тих обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи. Зокрема, апеляційний суд в ході судового розгляду встановив обставини справи щодо невиплати їй як позивачу заробітної плати, а саме за квітень 2021 року і за липень 2021 року, що було встановлено на підставі довідки ОК-5. Суд касаційної інстанції, повертаючи справу на новий розгляд, зазначив про те, що суд апеляційної інстанції зробив передчасний висновок про невиплату позивачу заробітної плати лише за липень 2021 року, адже він дійшов такого висновку на підставі довідки ОК-5, проте не врахував положення підпункту «б» пункту 176.2 статті 176 ПК України щодо порядку та періоду внесення податковим агентом відомостей про податковий розрахунок сум доходу. Тобто, відповідач повинен був подати звіт за 3 квартал 2021 року, до якого мали б бути включені дані щодо позивача, куди увійшов звітній місяць - липень 2021 року після закінчення кварталу, а саме у жовтні 2021 року. Проте у судовому засіданні встановлено також і те, що відповідач не виплачував заробітну плату і за квітень 2021 року, що підтверджено довідками ОК-5. Суд касаційної інстанції вказав у своїй постанові лише на передчасність задоволення моїх позовних вимог про виплату заробітної плати за липень 2021  року і необхідність перевірки судом апеляційної інстанції проведення такої виплати, проте цей суд не зазначив про необґрунтованість задоволення позовних вимог про стягнення заробітної плати за квітень 2021 року. Вказана обставина залишилась поза увагою апеляційного суду;
		фактично відповідач жодного разу не виплачував їй заробітну плату навіть у мінімальному розмірі, про що вона зазначала під час розгляду справи судами попередніх інстанцій. Відповідач, крім власноручно заповненої ним заяви, в тому числі з власноручно проставленою ним датою написання заяви про повний розрахунок з позивачем та розрахунково - платіжної відомості за липень 2021 року, яку додав до відзиву, не надав жодних доказів на підтвердження здійснення ним виплати заробітної плати за весь час роботи. Незважаючи на зазначене, він подавав до контролюючих органів інформацію про нарахування їй заробітної плати;
		повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, відповідач всупереч вимогам статті 116 КЗпП України не надав, він лише подав до суду виготовлену ним розрахункову - платіжну відомість за липень 2021 року. При цьому він також не надав розрахунково - платіжних відомостей за березень 2021 року, квітень 2021 року, травень 2021 року і червень 2021 року чи інших документів, що підтверджували б факт фактичної виплати їй коштів. Обов`язок проведення повного розрахунку в день звільнення працівника покладено на власника підприємства, а тому суд повинен перевірити чи було виконано відповідачем такий обов`язок. Проте суди ухилились від виконання цього обов`язку;
		при поданні відзиву на апеляційну скаргу та поданні позову до суду першої інстанції позивач заявляла клопотання про витребування у відповідача доказів, а саме оригіналів бухгалтерської документації про проведення розрахунку та виплати заробітної плати. Проте суди ці клопотання проігнорували, що надалі призвело до скасування судових рішень судом касаційної інстанції. Під час другого розгляду справи відповідач також не надав до суду оригіналів чи копій вказаних документів, а суд апеляційної інстанції відповідні документи чи їх копії не витребував;
		апеляційний суд, незважаючи на те, що судом касаційної інстанції повернено справу на новий розгляд саме для з`ясування обставин виплати чи невиплати позивачу відповідачем заробітної плати, не виконав вказівки Верховного Суду та залишив поза увагою клопотання позивача про витребування у відповідача первинної бухгалтерської документації щодо фактичної виплати заробітної плати. При цьому суд апеляційної інстанції формально прийняв до уваги власноручно заповнену відповідачем заяву про розрахунок з позивачем, в якій вона не проставляла жодних сум та жодних дат, і які були проставлені особисто відповідачем. Цей факт підтверджено самим відповідачем у його запереченні від 28 жовтня 2021 року;
		суди не дослідили належності наданих відповідачем доказів про виплату позивачу заробітної плати. При цьому відповідач не міг виплачувати позивачу заробітну плату за березень - липень 2021 року без пред`явлення нею паспорта, а тому доводи відповідача про його ненадання спростовують обставини виплати їй заробітної плати, на які посилається відповідач. Суди на вказане уваги не звернули. Крім того, видача заробітної плати в готівковій формі оформлюється не розрахунково - платіжними відомостями, а видатковими касовими ордерами, що передбачає підпис одержувача грошових коштів. Таким чином, належним доказом виплати працівнику заробітної плати готівкою є саме видатковий касовий ордер, що містить підпис працівника, а не розрахунково - платіжна відомість, яка складається при виплаті зарплати у безготівковій формі. При цьому суд апеляційної інстанції не витребував у відповідача відомостей про рахунок, на який позивачу нібито виплачувалась заробітна плата та не перевірив чи дійсно вказаний такий розрахунковий рахунок належить саме їй, незважаючи на те, що зазначені обставини були доводами позову та апеляційної скарги. Таким чином, суди формально підійшли до встановлення фактичних обставин виплати позивачу заробітної плати, проігнорували її клопотання про витребування у відповідача належних та допустимих доказів, зокрема видаткових касових ордерів чи відповідних відомостей із зазначенням рахунку куди відповідачем в разі здійснення виплат перераховувалася заробітна плата. Відповідач не надав таких доказів, як і доказів виплати заробітної плати, що призвело до ухвалення протиправних судових рішень, без врахування правових позицій Верховного Суду;
		під час розгляду справи встановлено, що у заяві про звільнення за власним бажанням позивачем не було зазначено дати звільнення. Суд апеляційної інстанції помилково вважав, що написанням такої заяви позивач виявила бажання на своє звільнення, а тому звільнення є законним, адже допустив порушення норм матеріального права та ухвалив оскаржувану постанову із недотриманням правових висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах. Відсутність у заяві конкретної дати звільнення свідчить про відсутність волевиявлення працівника на припинення трудового договору за взаємною угодою сторін. При цьому у судових засіданнях відповідач визнавав та повідомляв суд про те, що дату в заяві про звільнення та дату самого звільнення у заяві було проставлено не позивачем, а бухгалтером відповідача. Аналогічні обставини встановлені і щодо підписаного позивачем бланку повідомлення про проведення повного розрахунку без зазначення дати звільнення;
		касаційний суд, переглядаючи цю справу, вказав на те, що відсутність дати в заяві про звільнення та дати з якої необхідно звільнити позивача не свідчить про її волевиявлення на звільнення за згодою сторін, проте нез`ясованим залишається питання про те, чи отримав відповідач заяву про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України до видання наказу про звільнення, оскільки для припинення трудового договору за цією підставою має значення, чи письмово викладена ініціатива працівника з наміром припинити трудові відносини, що доведена до відома роботодавця в установленому законом порядку. Особливістю розірвання трудового договору на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України є те, що працівник має право самостійно визначити строк розірвання трудового договору і, саме вказану обставину повинен був перевірити суд апеляційної інстанції, а не переоцінювати докази та обставини законності звільнення позивача, які фактично не ставилися під сумнів судом касаційної інстанції;
		розпорядження відповідача про звільнення позивач не отримала в день звільнення, адже перебувала разом зі своїм чоловіком за межами Сумської області. На момент написання позивачем заяви про звільнення за частиною третьою статті 38 КЗпП України відповідач ще не видав наказ про звільнення і саме день написання цієї заяви був останнім днем перебування на роботі. Надсилання вказаної заяви поштою зумовлено тим, що відповідач не прийняв її особисто. Крім того, зазначений лист направлявся позивачем на адресу відповідача не рекомендованим, а звичайною кореспонденцією, а відповідач не спростовує той факт, що в день видання розпорядження про звільнення він його отримав. Натомість він посилається на наявність у нього заяви про звільнення за згодою сторін, дату написання якої позивач не проставляла, як і дату з якої вона бажає звільнитися. Тобто, сам відповідач не спростовував у судових засіданнях наявність у нього заяви, але цей факт суд апеляційної інстанції до уваги не взяв;
		за змістом статті 38 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно. У разі якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) - не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, він не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору;
		в разі визнання звільнення таким, що не узгоджується із чинним законодавством, суд на прохання працівника, який у зв`язку з допущеним щодо нього порушенням законодавства про працю не бажає продовжувати трудові відносини з відповідачем, може визнати звільнення незаконним і, не поновлюючи працівника на роботі, змінити дату звільнення та формулювання його причини з посиланням на відповідну норму закону. Проте суд апеляційної інстанції, встановивши відсутність волевиявлення позивача на припинення трудових відносин за згодою сторін, не визнав звільнення незаконним та, не поновлюючи її на роботі, не змінив причину формулювання такого звільнення, проте повністю відмовив у задоволенні позовних вимог;
		суд апеляційної інстанції, переглядаючи оскаржуване рішення суду першої інстанції після його повернення касаційним судом на новий розгляд, не звернув уваги на висновки суду касаційної інстанції щодо того, в якій частині його визнано передчасним та скасовано попереднє рішення апеляційного суду. Так, вказане рішення було визнано передчасним та скасовано лише в частині позовних вимог про зміну формулювання причини звільнення та стягнення вихідної допомоги, заборгованості із заробітної плати за липень 2021 року. При цьому рішення в частині стягнення заборгованості за заробітною платою за квітень 2021 року, стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди передчасним та протиправним не визнавалося, але судове рішення було скасовано повністю. Такі дії касаційного суду обумовлюються необхідністю забезпечити апеляційному суду дослідження всіх обставини справи, зокрема в зазначеній касаційним судом частині.
		Рух справи у суді касаційної інстанції
		Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху та надано строк для усунення її недоліків.
		Ухвалою Верховного Суду від 24 червня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі № 587/1641/21 та витребувано справу із суду першої інстанції.
		У липні 2024 року матеріали справи № 587/1641/21 надійшли до Верховного Суду.
		Ухвалою Верховного Суду від 30 січня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
		Межі та підстави касаційного перегляду
		Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
		В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
		В ухвалі Верховного Суду від 24 червня 2024 року зазначено, що доводи касаційної скарги містять підставу касаційного оскарження, передбачену частиною другою статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 273/212/16-ц, від 01 грудня 2021 року у справі № 591/1375/19, від 26 жовтня 2016 року у справі № 404/3049/15-ц, від 04 листопада 2019 року у справі №  761/19141/16-ц, від 23 грудня 2019 року у справі № 233/1563/18, від 24  березня 2020 року у справі № 553/629/18, від 20 травня 2020 року у справі №  825/3587/15-а, від 07 жовтня 2020 року у справі № 236/1286/19, від 04 серпня 2021 року у справі № 711/2175/20, від 07 жовтня 2021року у справі №  541/1684/20, від 15 квітня 2020 року у справі № 681/1629/18, від 03 жовтня 2018 року у справі № 753/20243/16-ц, від 13 березня 2019 року в справі №  754/1936/16-ц, від 22 квітня 2020 року у справі № 199/8766/18; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).
		Фактичні обставини справи
		Суди встановили, що 16 березня 2021 року ОСОБА_4 уклала з ФОП ОСОБА_2 трудовий договір, за умовами якого працівниця зобов`язалась стати до роботи 17 березня 2021 року для виконання обов`язків продавця непродовольчих товарів, а роботодавець зобов`язався виплачувати щомісячно оклад у розмірі 6 100,00 грн, але не менше встановленого законом мінімального розміру заробітної плати за виконану місячну норму праці. Також сторони узгодили 40 годинну тривалість робочого часу на тиждень, 2 дні вихідних на тиждень та 24 календарних дні щорічної оплачуваної відпустки за домовленістю. Договір підписаний сторонами 16 березня 2021 року. Крім того, ОСОБА_4 підписала пункт договору, у якому йдеться про його розірвання, проте у договорі відсутня відмітка про дату і підстави розірвання договору, а також відповідний підпис роботодавця.
		25 червня 2021 року ОСОБА_4 змінила прізвище на ОСОБА_4 .
		Заявою від 21 липня 2021 року ОСОБА_1 просила відповідача звільнити її з посади продавця непродовольчих товарів за угодою сторін, пункт 1 частини першої статті 36 КЗпП України з 26 липня 2021 року.
		Заявою від 21 липня 2021 року ОСОБА_1 просила ФОП ОСОБА_2 розірвати з нею трудовий договір з 21 липня 2021 року на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України через невиплату заробітної плати, а також просила видати трудову книжку, копію наказу про звільнення та провести повний розрахунок.
		Повідомленням про проведення повного розрахунку при звільненні від 26 липня 2021 року позивач підтвердила факт отримання 5 629,01 грн при звільненні.
		До вказаного повідомлення додана розрахунково-платіжна відомість № 7 за липень 2021 року з підписом ФОП ОСОБА_2 , у якій зазначено про нарахування 5 032,82 грн основної заробітної плати, 1 960,74 грн додаткової заробітної плати, а за вирахуванням податків сума до сплати становить 5 629,01 грн.
		Наказом від 26 липня 2021 року № 8 ФОП ОСОБА_2 звільнив позивача з посади продавця-консультанта за угодою сторін на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України на підставі заяви від 26 липня 2021 року. 
		З наказом ОСОБА_1 ознайомлена 26 липня 2021 року.
		Заявою від 30 липня 2021 року ОСОБА_1 просила ФОП ОСОБА_2 змінити в трудовій книжці підставу розірвання трудового договору з пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України на частину третю статті 38 КЗпП України, видати трудову книжку та копію наказу про звільнення, провести повний розрахунок, зокрема, виплатити заробітну плату з 16 березня 2021 року, середній заробіток за час затримки розрахунку та виплатити вихідну допомогу відповідно до статті 44  КЗпП України.
		Згідно з відомостями з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків від 09 вересня 2021 року, ФОП ОСОБА_2 нарахував та виплатив ОСОБА_1 заробітну плату за березень 2021 року у розмірі 3 025 грн, з яких нараховано та перераховано 544,50 грн податку, дата прийому на роботу зазначена 17 березня 2021 року. У травні та червні 2021 року ФОП ОСОБА_2 нарахував та виплатив ОСОБА_1 заробітну плату у розмірі по 6 100 грн, а також з цих сум нарахував та перерахував податок у розмірі по 1 098 грн.
		Відповідно до довідок форми ОК-5 від 06 серпня 2021 року та від 21 жовтня 2021 року за 2021 звітний рік ФОП ОСОБА_2 сплатив ОСОБА_4 заробітну плату, з якої буде нараховано пенсію, у березні - 3 025 грн, у квітні - 0 грн, у травні - 6 100 грн, у червні - 6 100 грн, у липні - 0 грн. Страхові внески за працівника ОСОБА_4 ФОП ОСОБА_2 сплачені за березень, травень, червень 2021 року, не сплачені за квітень, липень 2021 року.
		Матеріали справи містять фотокопії бланків приймання-здавання товару за травень, червень та липень 2021 року, у яких міститься прізвище позивача.
		Позиція Верховного Суду
		Щодо позовних вимог про зміну формулювання підстав для звільнення та стягнення невиплаченої вихідної допомоги
		У статті 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
		Статтею 5-1 КЗпП України встановлено гарантії забезпечення права громадян на працю, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
		Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 51 КЗпП України).
		Підставою припинення трудового договору є, зокрема, угода сторін (пункт 1 частини першої статті 36 КЗпП України).
		Відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
		Згідно з приписами статті 44 КЗпП України (в редакції, чинній на момент звільнення позивача) при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
		У статті 235 КЗпП України (в редакції, чинній на момент звільнення позивача) у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
		При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
		У разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.
		При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частини четвертої статті 263 ЦПК України).
		У разі домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП (угода сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП застосовується у випадку взаємної згоди сторін трудового договору, пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за цією підставою може виходити як від працівника, так і від власника або уповноваженого ним органу. За угодою сторін може бути припинено як трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір. Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП не передбачає попередження про звільнення ні від працівника, ні від власника або уповноваженого ним органу. День закінчення роботи визначається сторонами за взаємною згодою. Розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін), суди повинні з`ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін; чи була згода власника або уповноваженого ним органу на анулювання угоди сторін про припинення трудового договору. Якщо роботодавець і працівник домовилися про певну дату припинення трудового договору, працівник не має права відкликати свою заяву про звільнення. Анулювати таку домовленість можна лише за взаємною згодою про це власника або уповноваженого ним органу і працівника (див. постанови Верховного Суду від 23 грудня 2019 року в справі № 233/1563/18 (провадження № 61-47560св18), від 31 серпня 2020 року в справі № 359/5905/18 (провадження № 61-22851св19), 27 січня 2021 року в справі №  442/2603/18 (провадження № 61-3482св19)).
		У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 грудня 2021 року по справі № 591/1375/19 (провадження № 61-13478св20) вказано, що «пропозиція (ініціатива) і сама угода сторін про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України можуть бути укладені як в письмовій, так і в усній формі. Якщо працівник подає письмову заяву про припинення трудового договору, то в ній мають бути зазначені прохання звільнити його за угодою сторін і дата звільнення. Саме ж оформлення припинення трудового договору за угодою сторін має здійснюватися лише в письмовій формі. У наказі (розпорядженні) і трудовій книжці зазначаються підстава звільнення за угодою сторін з посиланням на пункт 1 частини першої статті 36 КЗпП України і раніше домовлена дата звільнення. Колегія суддів Верховного Суду не може погодитися із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що звільнення позивача 31 січня 2019 року відбулося за угодою сторін, оскільки заява ОСОБА_1 про звільнення за угодою сторін не містить конкретної дати звільнення працівника (а. с. 51). Відсутність у заяві конкретної дати звільнення свідчить про відсутність волевиявлення працівника на припинення трудового договору за взаємною угодою сторін».
		У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 753/20243/16-ц (провадження № 61-36489св18) зазначено, що «за змістом статті 38 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно. У разі якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) - не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, роботодавець не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору. При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, роботодавець може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися. Відповідно до частини третьої статті 235 КЗпП України в разі визнання звільнення таким, що не узгоджується із чинним законодавством, суд на прохання працівника, який у зв`язку з допущеним щодо нього порушенням законодавства про працю не бажає продовжувати трудові відносини з відповідачем, може визнати звільнення незаконним і, не поновлюючи працівника на роботі, змінити дату звільнення та формулювання його причини з посиланням на відповідну норму закону».
		У постанові Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 681/1629/18 (провадження № 61-14424св18) вказано, що «розірвання трудового договору за частиною третьою статті 38 КЗпП України є різновидом припинення трудових відносин в односторонньому порядку. Для припинення трудового договору за цією підставою має значення, чи мали місце порушення з боку роботодавця законодавства про працю або умов колективного чи трудового договору, а також письмово викладена ініціатива працівника з наміром припинити трудові відносини, що доведена до відома роботодавця в установленому законом порядку. Особливістю розірвання трудового договору на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України є те, що працівник має право самостійно визначити строк розірвання трудового договору».
		Умовою розірвання трудового договору з ініціативи працівника згідно з частиною першою статті 38 КЗпП України є власне бажання працівника, зумовлене неможливістю продовжувати роботу з підстав особистих його обставин. Згідно з частиною третьою цієї статті - це винні дії власника або уповноваженого ним органу через невиконання законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору. Підприємство у разі незгоди з підставою звільнення, заявленою позивачем, повинно було відмовити у розірванні трудового договору на таких підставах, а не звільняти працівника в односторонньому порядку, змінивши підстави розірвання трудового договору (див. постанову Верховного Суду від 29 вересня 2023 року у справі № 279/402/20 (провадження № 61-6175св22).
		У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 вересня 2023 року у справі № 279/402/20 (провадження № 61-6175св22) вказано, що «відповідно до частини третьої статті 235 КЗпП України в разі визнання звільнення таким, що не узгоджується із чинним законодавством, суд на прохання працівника, який у зв`язку з допущеним щодо нього порушенням законодавства про працю не бажає продовжувати трудові відносини з відповідачем, може визнати звільнення незаконним і, не поновлюючи працівника на роботі, змінити дату звільнення та формулювання його причини з посиланням на відповідну норму закону». 
		Такий правовий висновок неодноразово сформульовано у постановах Верховного Суду від 06 березня 2018 року у справі № 61-1398св18, від 12 квітня 2018 року у справі № 545/2544/13-ц (провадження № 61-678св17), від 03 жовтня 2018 року у справі № 753/20243/16-ц (провадження № 61-36489св18), від 07 листопада 2018 року у справі № 234/17149/16-ц (провадження № 61-20384св18), від 02 жовтня 2019 року у справі № 362/3528/17-ц (провадження № 61-40458св18), від 09 лютого 2022 року у справі № 153/1585/20 (провадження № 61-15556св21), від 07 вересня 2022 року у справі № 554/5630/19 (провадження № 61-60св20), від 13 вересня 2023 року у справі № 587/1641/21 (провадження № 61-1473св23), від 31 січня 2024 року у справі № 367/9816/21 (провадження № 61-12408св23).
		Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункт 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
		Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).
		Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань. Така відмова призведе до необхідності особи повторно звертатись до суду за захистом своїх прав (які при цьому могли бути ефективно захищені), що невиправдано затягне вирішення справи по суті (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21)).
		Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).
		Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частини перша та третя статті 13 ЦПК України).
		Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
		У справі, що переглядається:
		при зверненні до суду ОСОБА_1 , крім іншого, просила змінити формулювання підстави звільнення з пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін) на частину третю статті 38 КЗпП України (невиконання власником законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору) та стягнути невиплачену вихідну допомогу. На обґрунтування своїх вимог зазначала, що у період з 16 березня 2021 року до 26 липня 2021 року позивач працювала у відповідача продавцем непродовольчих товарів за трудовим договором, укладеним з ним. Проте у вказаний період відповідач жодного разу не виплачував їй заробітної плати, посилаючись на те, що немає грошей та достатнього виторгу. Це стало підставою для розірвання за її ініціативою трудового договору з відповідачем на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України через невиконання власником законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору. Проте наказом ФОП ОСОБА_2 від 26 липня 2021 року її звільнено з посади продавця непродовольчих товарів на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін). Крім того, позивач вказувала, що звільнивши її, відповідач не виплатив вихідну допомогу при звільненні. Ці та інші дії роботодавця ОСОБА_1 вважала протиправними і такими, що не узгоджуються із законодавством, порушують її трудові права;
		під час судового розгляду суди досліджували зміст: заяви від 26 липня 2021 року, в якій ОСОБА_1 просила відповідача звільнити її з посади продавця непродовольчих товарів за угодою сторін, пункт 1 частини першої статті 36 КЗпП України, з 26 липня 2021 року; заяви від 21 липня 2021 року, в якій позивач просила ФОП ОСОБА_2 розірвати з нею трудовий договір з 21 липня 2021 року на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України через невиплату заробітної плати, а також видати трудову книжку, копію наказу про звільнення та провести повний розрахунок; повідомлення про проведення повного розрахунку при звільненні від 26 липня 2021 року. Позивач наголошувала, що вона дійсно підписала заяву від 26 липня 2021 року про звільнення за угодою сторін та повідомлення від 26 липня 2021 року про проведення повного розрахунку при звільненні, проте такі ді вчинено під час укладання трудового договору з відповідачем (як виконання умови для його укладення), а дату цих документів (заяви та повідомлення) та іншу інформацію, зокрема щодо персональних даних, суми виплати та відсутності претензій, не заповнювала. Тобто такі заява та повідомлення від 26 липня 2021 року не можуть підтверджувати як її волевиявлення на припинення трудового договору за угодою сторін, так і повного розрахунку роботодавця з нею;
		для підтвердження факту того, що у зазначених заяві та повідомленні від її імені зазначено певну інформацію та обставини, позивач просила призначити почеркознавчу експертизу (т.1, а. с. 58-59). Під час розгляду справи суд першої інстанції не з`ясовував хто ж саме вказав від імені позивача дату заяв і повідомлення, а також про відсутність претензій позивача до роботодавця. Після фактичного визнання представником відповідача обставин про те, що дату та інші відомості (крім підпису позивача) у заяві та повідомленні від 26 липня 2021 року виконано бухгалтером відповідача, ОСОБА_1 не наполягала на проведенні експертизи, вважаючи такі обставини такими, що не підлягають доказуванню (т. 1, а. с. 132-133);
		суди першої та апеляційної інстанцій вважали, що ОСОБА_1 до 26 липня 2021 року виконувала обов`язки за трудовим договором, 26 липня 2021 року нею було подано заяву на звільнення за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України, 26 липня 2021 року відповідач прийняв наказ (розпорядження) про звільнення позивача, з яким її було ознайомлено 26 липня 2021 року і в той же день проведено розрахунок із заробітної плати. При цьому вона визнала факт підписання нею заяви про звільнення за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України, а також повідомлення про проведення повного розрахунку при звільненні. Твердження позивача про те, що при прийомі на роботу нею було підписано бланки документів, зокрема: заяви про звільнення за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України, бланк про повний розрахунок не підтверджено належними та допустимими доказами. Тому суди зробили висновок про відсутність підстав для зміни формулювання підстави звільнення з пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України на частину третю статті 38 КЗпП України та будь-якої заборгованості відповідача перед ОСОБА_1 , адже роботодавець при звільненні позивача діяв правомірно;
		проте суди не врахували, що відсутність у заяві конкретної дати звільнення свідчить про відсутність волевиявлення працівника на припинення трудового договору за взаємною угодою сторін. Дійсно, позивач не заперечувала, що при укладенні трудового договору вона підписала бланки документів, зокрема: заяви про звільнення за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України та повідомлення про повний розрахунок, проте це не спростовує факт відсутності її волевиявлення на звільнення з роботи за угодою сторін та відсутності претензій щодо повного розрахунку при звільненні з роботи після більш ніж чотирьох місяців роботи, у зв`язку із не зазначенням особисто нею станом на час звільнення дати у вказаних документах, що фактично визнавалось представником відповідача у засіданні суду першої інстанції. Крім того, представник відповідача у запереченні від 28 жовтня 2021 року визнав факт оформлення заяви про звільнення за угодою сторін та повідомлення про повний розрахунок від 26 липня 2021 року двома різними особами ОСОБА_6 та уповноваженою особою ФОП ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 78);
		за таких обставинбули відсутні підстави для звільнення ОСОБА_6 за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України;
		водночас позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань.  ОСОБА_1 вимог про визнання протиправним її звільнення та поновлення на роботі не пред`явила, просила змінити формулювання підстави звільнення з пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін) на частину третю статті 38 КЗпП України (невиконання власником законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору);
		заява позивача про звільнення від 21 липня 2021 року на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України фактично не була предметом розгляду ФОП ОСОБА_2 , адже її направлено на адресу роботодавця лише 30 липня 2021 року, після протиправного звільнення позивача 26 липня 2021 року, що підтверджується копією квитанції АТ «Укрпошти» від 30 липня 2021 року. Тому підстав для задоволення вимог про зміну формулювання підстави звільнення й відповідно стягнення невиплаченої вихідної допомоги немає.
		Таким чином, судові рішення в частині позовних вимог про зміну формулювання підстав звільнення та стягнення невиплаченої вихідної допомоги слід змінити, виклавши їх резолютивні частини в редакції цієї постанови.
		Щодо позовних вимог про стягнення невиплаченої заборгованості із заробітної плати
		Трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (частина перша статті 21 КЗпП України).
		У правовідносинах із роботодавцем працівник є менш захищеною і більш економічно слабкою стороною, тому поведінка власника або уповноваженого ним органу у таких правовідносинах повинна бути послідовною.
		За змістом частини першої статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
		У статті 115 КЗпП України передбачено, що заробітна плата виплачується робітникам регулярно в робочі дні в строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погоджені з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.
		Згідно з статтями 47, 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належить йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
		Отже, обов`язок по виплаті заробітної плати робітнику несе роботодавець.
		У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 травня 2021 року у справі № 242/3051/18 (провадження № 61-1021св19), на яку посилається відповідач у касаційній скарзі, зазначено, що:
		«системний аналіз статей 21, 94, 233 КЗпП України дає підстави дійти висновку про те, що захисту підлягають трудові права працівника у разі порушення їх роботодавцем.
		За таких обставин, з урахуванням положень статей 77, 81 ЦПК України саме працівник має належними та допустимими доказами довести факт порушення роботодавцем його трудових прав.
		Для вирішення питання щодо заборгованості по заробітній платі позивачу необхідно довести розмір заробітної плати, яка встановлена за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Такого ж висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постанові від 16 серпня 2018 року у справі № 242/5780/16-ц (провадження № 61-34037св18). […]
		Копія довідки з індивідуальних відомостей про застраховану особу, видана управлінням Пенсійного фонду України, не підтверджує наявність заборгованості по заробітній платі та не визначає її розмір. Такого ж висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постанові від 16 серпня 2018 року у справі № 242/5780/16-ц (провадження № 61-34037св18).
		Таким чином, офіційні відомості Пенсійного фонду України щодо розміру заробітної плати за формою ОК-5 відносно ОСОБА_1 підтверджують лише його страховий стаж за період з 2005 року до 2016 року та не можуть бути прийняті судом, як належні докази щодо розміру заробітної плати та розміру заборгованості по ній за період з серпня 2013 року до червня 2018 року».
		У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 листопада 2021 року у справі № 387/326/20 (провадження № 61-2166св21) зазначено, що: «у трудових правовідносинах як працівник, так і роботодавець мають діяти добросовісно, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Принцип добросовісності в трудовому праві характеризується прагненням суб`єктів належним чином, сумлінно здійснювати трудові права й виконувати обов`язки, передбачені трудовим законодавством та трудовим договором».
		Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).
		Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України).
		У справі, що переглядається:
		при зверненні до суду ОСОБА_1 , крім іншого, просила стягнути невиплачену заборгованості із заробітної плати. Позов у цій частині мотивувала тим, що за весь період роботи (з 16 березня 2021 року до 26 липня 2021 року) вона взагалі не отримувала заробітну плату, така заборгованість, на переконання позивача, становить 29 040,00 грн;
		на підтвердження факту несплати заробітної плати у певні періоди, а також несплату роботодавцем за неї обов`язкових платежів, позивач надала разом з позовом до суду довідку Пенсійного фонду України за формою ОК-5 відносно ОСОБА_4 (сформовано 06 серпня 2021 року), в якій вказано про відсутність платежів зі страхових внесків за квітень та липень 2021 року (т. 1, а. с. 8). Також для мотивування клопотання про зменшення розміру судового збору позивач надала суду відомості з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків за І-ІІ квартали 2021 року, у якій зазначено про виплату заробітної плати у березні 2021 року в розмірі 3 025,00 грн, у травні 2021 року - 6 100,00 грн, у червні 2021 року - 6 100,00 грн та утримання податків ФОП ОСОБА_2 як податковим агентом коштів у розмірі  544,50 грн, 1 098,00 грн та 1 098,00 грн у відповідні місяці (т. 1, а. с. 26-27). Під час розгляду справи позивач також надала до суду довідку Пенсійного фонду України за формою ОК-5 відносно ОСОБА_4 (сформовано 21 жовтня 2021 року), в якій відсутні платежі зі страхових внесків за квітень та липень 2021 року (т. 1, а. с. 65);
		у відзиві на позовну заяву представник відповідача вказав на безпідставність вимог позивача, адже у день звільнення (26 липня 2021 року) з нею було проведено повний розрахунок при звільненні, що підтверджується підписаним нею повідомленням (т. 1, а. с. 42, зворот; т. 1, а. с. 45) . Крім того, відповідач подав до суду розрахунково-платіжну відомість № 07 за липень 2021 року, відповідно до якої позивачу виплачено 5 629,01 грн, підпис про одержання коштів у відомості відсутній (т. 1, а.с. 46);
		22 жовтня 2021 року позивач подала до суду клопотання про витребування доказів у ФОП ОСОБА_2 , на обґрунтування якого зазначала, що вона позбавлена можливості надати докази щодо отримання/не отримання нею заробітної плати, адже вона за домовленістю сторін повинна була виплачуватись готівкою, а відповідні докази (розрахункові-платіжні відомості, а також інші бухгалтерські документи ) згідно з нормами законодавства повинні знаходитись у відповідача (т. 1, а. с.60);
		у запереченнях відповідача від 28 жовтня 2021 року вказано, що він надав всі наявні документи на підтвердження заперечень щодо позовних вимог. Розрахунково-платіжні відомості та підтвердження перерахування грошових коштів не можуть бути надані відповідачем, оскільки заробітна плата щомісяця сплачувалась готівкою без оформлення документів. Саме тому при звільненні позивача було підписано повідомлення про проведення повного розрахунку. Усвідомлюючи відсутність розрахунково-платіжних документів з підписом ОСОБА_1 , намагається неправомірно збагатитись за рахунок відповідача (т. 1, а. с. 77 зворот);
		суди зробили висновок про відсутність будь-якої заборгованості відповідача перед ОСОБА_1 , що, на переконання судів, підтверджується як довідками Пенсійного фонду України за формою ОК-5 відносно ОСОБА_4 , відомостями з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків за І-ІІ квартали 2021 року, так і повідомленням про повний розрахунок від 26 липня 2021 року, який підписаний ОСОБА_6 . При цьому суди не вирішували клопотання позивача про витребування доказів у ФОП ОСОБА_2 , на підтвердження отримання/не отримання нею заробітної плати;
		апеляційний суд не звернув уваги на те, що довідки Пенсійного фонду України за формою ОК-5 відносно ОСОБА_4 та відомості з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків містять індивідуальні відомості про застраховану особу або ж суми задекларованих до виплати коштів і сплачених податків. Проте ці документи не доводять факт саме виплати відповідачем заробітної плати позивачу готівкою. Такими документами відповідно до Положення № 148 можуть бути відомість про виплату готівки та / або касові ордери, які підписані відповідачем (працівником). ФОП ОСОБА_2 визнав, що таких документів не складалось, тобто відповідач фактично не може підтвердити факт виплати заробітної плати відповідачу. Більше того, представник відповідача у запереченні від 28 жовтня 2021 року також визнав факт оформлення заяви про звільнення за угодою сторін та повідомлення про повний розрахунок від 26 липня 2021 року двома різними особами ОСОБА_6 та уповноваженою особою ФОП ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 78). Отже, повідомлення про повний розрахунок від 26 липня 2021 року не може бути належним доказом того, що на момент звільнення позивача з роботи у неї не було претензій до роботодавця щодо невиплаченої заробітної плати;
		за таких обставин суд апеляційної інстанції не з`ясував належним чином чи виплачувалась позивачу заробітна плата взагалі, з огляду на те, що ні позивач, ні відповідач не заперечували про виплату / домовленість про виплату заробітної плати готівкою.
		Таким чином, при вирішенні спору суд апеляційної інстанції неповно встановив фактичні обставини справи, що є підставою для скасування постанови апеляційного суду в зазначеній частині з передачею справи на новий розгляд.
		Щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди
		Власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
		При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму (стаття 116 КЗпП України).
		У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті (стаття 117 КЗпП України).
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №  821/1083/17 (провадження № 11-1329апп18) вказано, що під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими ЦК України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, який спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. Подібна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17 (провадження № 11-1210апп19)».
		Відповідно до вимог статті 237-1 КЗпП України відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав, у тому числі внаслідок дискримінації, мобінгу (цькування), факт якого підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили, призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
		За наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.
		З огляду на обставини справи, неналежне з`ясування судом апеляційної інстанції обставин та факту виплати заробітної плати позивачу, вирішення вимог про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні та стягнення моральної шкоди можливе лише після підтвердження чи спростування обставин невиплати ОСОБА_1 належних їй грошових сум. Тому рішення суду апеляційної інстанції в цій частині слід скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду прийняті без додержання норм матеріального і процесуального права. У зв`язку з наведеним, касаційний суд вважає, що: 
		касаційну скаргу слід задовольнити частково; 
		рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині вимог про зміну формулювання підстав для звільнення та стягнення невиплаченої вихідної допомоги змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови;
		постанову апеляційного суду в частині вимог про стягнення невиплаченої заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		Керуючись статтями 400, 409, 411, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
		УХВАЛИВ:
		Касаційну скаргу  ОСОБА_1 задовольнити частково.
		Рішення Сумського районного суду Сумської області від 06  жовтня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 16 квітня 2024 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про зміну формулювання підстав для звільнення та стягнення невиплаченої вихідної допомоги змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
		Рішення Сумського районного суду Сумської області від 06  жовтня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 16 квітня 2024 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про стягнення невиплаченої заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди скасувати, справу в цій частині вимог направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		З моменту ухвалення постанови суду касаційної інстанції рішення Сумського районного суду Сумської області від 06  жовтня 2022 року та постанова Полтавського апеляційного суду від 16 квітня 2024 року в скасованих частинах втрачають законну силу.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		Головуючий                                                                                В. І. Крат
		Судді:                                                                                            Д. А. Гудима
		І. О. Дундар
		Є. В. Краснощоков
		П. І. Пархоменко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...