Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 204/2952/17 : Кримінальні справи (до 01.01.2019); Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 05.03.2025. Забезпечено надання загального доступу: 06.03.2025.
Дата набрання законної сили: 27.02.2025
Номер судового провадження: 51-3057км24
Номер кримінального провадження в ЄРДР: 12017040000000502

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		27 лютого 2025 року
		м. Київ
		справа № 204/2952/17
		провадження № 51-3057 км 24
		Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
		головуючого                                   ОСОБА_1 ,
		суддів                                               ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
		за участю: 
		секретаря судового засідання   ОСОБА_4 ,
		прокурора                                       ОСОБА_5 ,
		захисника                                        ОСОБА_6 (у режимі відеоконференції),
		засудженого                                   ОСОБА_7 (у режимі відеоконференції),
		розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги засудженого ОСОБА_7 і його захисника ОСОБА_6 на вирок Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 14 грудня 2023 року й ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 13 травня 2024 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017040000000502, за обвинуваченням
		ОСОБА_7 ,  ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця й жителя АДРЕСА_1 , зареєстрованого в тому АДРЕСА_2 ,
		у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України.
		Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
		За вироком Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 14 грудня 2023 року ОСОБА_7 засуджено за ч. 2 ст. 286 КК України і призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки 6 місяців із позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.
		У вироку суд зарахував ОСОБА_7 у строк відбування покарання строк його попереднього ув`язнення з 31 серпня 2017 року до 03 грудня 2019 року з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі і постановив вважати його таким, що відбув основне покарання.
		Також у вироку суд задовольнив частково позовну заяву представника потерпілої ОСОБА_8 і постановив стягнути з ОСОБА_7 на користь останньої: 32 695,94 грн у рахунок відшкодування матеріальної шкоди та 200 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди, заподіяної злочином, а також 3200 грн щомісячно до досягнення її донькою ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , вісімнадцяти років.
		Крім того, суд скасував запобіжний захід стосовно ОСОБА_7 у вигляді особистого зобов`язання, розподілив процесуальні витрати й вирішив долю речових доказів.
		Згідно з вироком суду ОСОБА_7 визнано винуватим у тому, що він 24 лютого 2017 року близько 00:10, керуючи технічно справним автомобілем «Mazda 6» (р.н.  НОМЕР_1 ), рухаючись по пр. Пушкіна з боку вул. Філософської в напрямку вул. Шмідта в м. Дніпрі, в районі електроопори № 131, грубо порушивши вимоги п.п. 1.3, 1.5, 2.3б, 12.1 Правил дорожнього руху (далі - ПДР), не діяв таким чином, щоб не наражати на небезпеку життя та здоров`я громадян, виявив крайню неуважність до дорожньої обстановки, не обрав у встановлених межах безпечну швидкість руху, не врахував дорожню обстановку та виїхав за межі проїзної частини ліворуч по ходу свого руху, де допустив зіткнення з нерухомим об`єктом у вигляді електроопори № 129. Унаслідок порушення ОСОБА_7 п. 12.1 ПДР сталася дорожньо-транспортна пригода, в результаті якої пасажиру автомобіля ОСОБА_10 спричинено тілесні ушкодження, від яких він помер.
		Дніпровський апеляційний суд ухвалою від 13 травня 2024 року залишив без змін вирок місцевого суду.
		Вимоги касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали
		У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 просить скасувати судові рішення з огляду на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону і неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність. Суть доводів захисника зводиться до безпідставного засудження ОСОБА_7 унаслідок неправильного встановлення судом першої інстанції фактичних обставин кримінального провадження. Так, захисник вважає, що сторона обвинувачення не довела порушення ОСОБА_7 вимог п. 12.1 ПДР, а суд зі свого боку не дослідив версію сторони захисту про те, що саме пасажир ОСОБА_10 створив аварійну ситуацію, втрутившись у керування транспортним засобом під час руху, у результаті чого ОСОБА_7 не мав технічної можливості уникнути ДТП. На думку захисника, під час судового розгляду допущено порушення принципу змагальності сторін, адже місцевий суд невмотивовано відмовив стороні захисту у призначенні експертиз і дослідженні висновків експерта, науково-правової експертизи та експертного дослідження із застосуванням поліграфа для спростування обвинувачення, натомість зважив на надану іншою стороною експертизу, яка не є обов`язковою та не має наперед установленої сили. Захисник наголошує, що досліджені судом докази не підтверджують вину ОСОБА_7 поза розумним сумнівом і містять суперечності між версіями обвинувачення і захисту, проте їм не надано належної оцінки у вироку.
		Крім того, захисник вважає, що всі докази сторони обвинувачення є недопустимими, оскільки надана в суді першої інстанції постанова про створення групи прокурорів на підтвердження їхніх повноважень під час досудового розслідування викликає сумніви в достовірності.
		Далі захисник наводить доводи щодо порушень, допущених під час складання протоколу огляду місця події, зокрема посилається на суперечності між окремими його частинами, неповноту й неточність зафіксованих відомостей щодо обставин події, незазначення характеристики технічного засобу, який використано для фотозйомки, та інші недоліки в оформленні документу. Подібні недоліки, як зазначає захисник, має протокол додаткового огляду місця події. На думку захисника, наведені порушення суттєво вплинули на повноцінність і належність автотехнічної експертизи, оскільки позбавили експерта можливості всебічно й достовірно дослідити механізм ДТП.
		Також захисник посилається на недотримання законодавчих вимог під час складання протоколу слідчого експеримента. Наголошує на відсутності підписів ОСОБА_7 і спеціаліста автотехніка про роз`яснення їм прав і обов`язків перед проведенням слідчої дії та незазначенні ідентифікаційних відомостей про особу статиста. Вважає, що слідчий поклав на понятого роль статиста, що призвело до порушення вимог ч. 7 ст. 223 КПК України. Наголошує, що використаний автомобіль був інакше обладнаний, ніж той, яким керував ОСОБА_7 , а крім того, відтворення проводилося за інших погодних умов та обстановки, що вплинуло на достовірність відомостей, отриманих за результатами слідчої дії. Разом із цим вважає, що слідчий експеримент зводився виключно до проголошення зізнання ОСОБА_7 . До того ж, захисник вважає, що всупереч ч. 5 ст. 240 КПК України орган досудового розслідування провів слідчу дію без отримання дозволу власника автомобіля або слідчого судді. Вказує і на те, що до протокола не долучено додатків у вигляді фототаблиці, хоча в протоколі зазначено про використання фотоапарату.
		Крім того, захисник зазначає про порушення під час проведення судово-медичної експертизи в частині того, що експерти безпосередньо не досліджували необхідні відомості й матеріали, а лише переписували висновки з первісної експертизи. Далі наголошує, що орган досудового розслідування всупереч вимогам КПК не забезпечив участь ОСОБА_7 під час призначення і проведення експертиз, що позбавило його права поставити на вирішення експертам додаткові питання, висловити свої зауваження та заявити їм відвід. 
		Водночас захисник зауважив на тому, що експерт у ході експертизи № 5561/94 від 21 квітня 2017 року оглянув автомобіль за відсутності дозволу власника ОСОБА_7 та не врахував відомостей про втручання пасажира в керування транспортним засобом. Акцентує на інших недоліках цієї експертизи, як то незазначення дослідженої медичної документації, неврахування окремих відомостей під час трасологічного дослідження, неточну вказівку на час виникнення ДТП тощо.
		Далі захисник указує, що ОСОБА_7 , перебуваючи в лікарні протягом 11 днів після ДТП, був фактично затриманий без участі захисника та дозволу слідчого судді, тому всі здобуті в цей період докази є недопустимими.
		Також захисник наголошує на тому, що обвинувальний акт у цьому кримінальному провадженні було направлено до суду поза межами строків досудового розслідування.
		Суд апеляційної інстанції, як твердить захисник, усупереч положенням ст. 419 КПК України, не усунув указаних вище порушень, належним чином не перевірив усіх наведених стороною захисту доводів, незаконно відмовив у призначенні експертизи та дослідженні доказів, унаслідок чого необґрунтовано залишив обвинувальний вирок без змін.
		У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_7 просить скасувати судові рішення і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Обґрунтовуючи вимоги, зазначає доводи, аналогічні викладеним у касаційній скарзі захисника. Крім того, ОСОБА_7 не погоджується із рішенням стосовно цивільного позову потерпілої, оскільки її вимоги щодо стягнення витрат на майбутнє лікування дитини не стосуються цього кримінального провадження, а щодо заподіяння моральної шкоди в розмірі 250 000 грн є неналежно обґрунтованими.
		 
		 
		Позиції інших учасників судового провадження
		Під час касаційного розгляду засуджений ОСОБА_7 і його захисник ОСОБА_6 просили задовольнити касаційні скарги на викладених у них підставах.
		Прокурор ОСОБА_5 просила залишити судові рішення без зміни як законні, а касаційні скарги сторони захисту без задоволення як необґрунтовані.
		Мотиви Суду
		Відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин, і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскаржуваному судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
		Частиною 2 ст. 433 КПК України передбачено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
		Підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції, згідно зі ст. 438 КПК України, є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу.
		Із будь-яких інших приводів касаційний суд не вправі втручатися в рішення судів попередніх інстанцій та переглядає їх з огляду на ті обставини, що встановлені цими судами. Тому аргументи сторони захисту щодо неповноти судового розгляду, а також незгоди з даною судом першої інстанції оцінкою окремих доказів із точки зору їх належності і достовірності, надання судом переваги тим чи іншим доказам, оспорювання встановлених за результатами судового розгляду фактів, які стосуються по суті невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, враховуючи вимоги ст. 438 КПК України, не є предметом перевірки суду касаційної інстанції.
		Натомість указані обставини, на які посилалася сторона захисту в апеляційних скаргах, аналогічні тим, що наведені в касаційних скаргах засудженого й захисника, були ретельно перевірені судом апеляційної інстанції, який, не встановивши порушень, передбачених статтями 410, 411 КПК України, залишив вирок без змін, зазначивши мотиви ухвалення свого рішення. Колегія суддів Верховного Суду погоджується з викладеними в судовому рішенні мотивами, з яких ці доводи визнані необґрунтованими.
		За приписами ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
		Вимогами ст. 94 КПК України передбачено, що суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, повинен оцінювати кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
		Суд першої інстанції, визнавши ОСОБА_7 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, дотримався зазначених законодавчих приписів і дійшов обґрунтованого висновку, що досліджені докази в сукупності переконливо свідчать про те, що він порушив правила безпеки дорожнього руху, передбачені п. 12.1 ПДР, що спричинило загибель ОСОБА_10 , і його винуватість доведено поза розумним сумнівом.
		Апеляційний суд, переглянувши вирок, перевірив обставини, встановлені судом першої інстанції, і підсумував, що докази, які дослідив цей суд відповідно до вимог ст. 94 КПК України та поклав в основу вироку, зокрема, показання ОСОБА_7 , котрий, не визнавши свою винуватість у пред`явленому обвинуваченні, пояснив, зокрема, що на дорозі була ожеледиця, праворуч від нього на пасажирському сидінні перебував ОСОБА_10 , котрий під час руху втрутився в керування автомобілем, смикнувши його зверху вниз за праву руку, що знаходилася на кермі, між ними виникла боротьба за кермо, ОСОБА_7 намагався загальмувати і в цей момент сталася ДТП; показання потерпілих ОСОБА_11 і ОСОБА_8 , котрі повідомили як дізналися про загибель ОСОБА_10 ; показання свідка ОСОБА_12 про те, як він під час патрулювання у складі екіпажу поліції побачив неподалік місця ДТП  ОСОБА_7 і відвіз його до лікарні для надання медичної допомоги; відомості, що зафіксовані на відеозаписі з бодікамер поліцейських стосовно цих подій; показання свідків ОСОБА_13 , ОСОБА_14 і ОСОБА_15 , котрі не були очевидцями події, однак пояснили, що саме їм відомо зі слів ОСОБА_7 , а також надали загальносоціальну характеристику особи останнього; протоколи огляду та додаткового огляду місця події, у яких зафіксовано відомості про обстановку на місці ДТП; протокол огляду транспортного засобу, у якому зафіксовано відомості про наявні на ньому пошкодження; протокол слідчого експерименту, проведеного з метою перевірки й уточнення відомостей, що мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення шляхом відтворення дій, обстановки, обставин події, до участі в якому були залучені судово-медичний експерт, спеціаліст-автотехнік, а також ОСОБА_7 разом із захисниками; висновки судово-медичних експертиз, під час яких, зокрема, досліджено тілесні ушкодження на трупі     ОСОБА_10 , механізм їх утворення, встановлено причини його смерті; висновок судово-медичної експертизи стосовно тілесних ушкоджень ОСОБА_7 ; висновки автотехнічної, транспортно-трасологічної та автотехнічної, а також комплексної судової транспортно-трасологічної (автотехнічної) та судово-медичної експертизи, у якому викладено результат дослідження, зокрема, механізму ДТП та його елементів, відповідності дій ОСОБА_7 у дорожній ситуації технічним вимогам ПДР, наявності технічної можливості запобігти пригоді, відповідності з технічної точки зору його дій вимогам ПДР, наявності причинно-наслідкового зв`язку між його діями і ДТП, а також досліджено версію події, яку повідомив ОСОБА_7 , щодо виникнення ДТП унаслідок втручання пасажира в керування автомобілем; показання експерта та інші письмові докази в сукупності підтверджують винуватість ОСОБА_7 у вчиненні кримінального  правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, за обставин, указаних у вироку. Такий висновок ґрунтується на даних, які апеляційний суд належним чином перевірив та змістовно навів в ухвалі.
		Сторона захисту, мотивуючи в касаційних скаргах незаконність засудження  ОСОБА_7 , твердить, що суд у вироку не зазначив формулювання обвинувачення і послався на докази, якими, на думку засудженого і його захисника, не доведено поза розумним сумнівом порушення ОСОБА_7 правил дорожнього руху, що спричинило ДТП і його наслідки. Однак доводи сторони захисту є необґрунтованими.
		Диспозиція ст. 286 КК України є бланкетною і для встановлення того, чи були порушені правила безпеки дорожнього руху, необхідно звертатися до ПДР, якими регламентовано єдиний порядок дорожнього руху на всій території України.
		Для з`ясування наявності об`єктивної сторони складу кримінального правопорушення, передбаченого наведеною нормою закону, мають бути встановлені три обов`язкові ознаки: суспільно небезпечне діяння (порушення правил безпеки дорожнього руху), суспільно небезпечні наслідки (спричинення смерті потерпілому або заподіяння тяжких тілесних ушкоджень) та причинний зв`язок між діянням і наслідками.
		Водночас належить ураховувати, що кримінальне правопорушення, передбачене ст. 286 КК України, є  злочином із так званим матеріальним складом, і обов`язковою ознакою його об`єктивної сторони, що характеризує вчинене діяння (дію чи бездіяльність), є не будь-які з допущених особою порушення правил дорожнього руху, а лише ті з них, які спричиняють (викликають, породжують) суспільно небезпечні наслідки, передбачені в частинах 1, 2 або 3 цієї статті, тобто тільки такі порушення, які є причиною настання цих наслідків, і перебувають із ними у причинному зв`язку.
		Розглядаючи кримінальне провадження суд зобов`язаний виявити та встановити порушення ПДР, які мали місце, а також повинен зазначити у вироку, які саме з цих порушень були причиною настання наслідків, передбачених ст. 286 КК України, тобто перебували у причинному зв`язку з ними, а які з цих порушень виконали лише функцію умов, що їм сприяли.
		Тільки порушення ПДР, які містять реальну можливість настання суспільно небезпечних наслідків і виступають безпосередньою причиною їх настання в кожному конкретному випадку дорожньо-транспортної пригоди є обов`язковою ознакою об`єктивної сторони складу цього злочину.
		У цьому кримінальному провадженні місцевий суд провів розгляд з урахуванням положень ст. 337 КПК України в межах висунутого ОСОБА_7 обвинувачення відповідно до обвинувального акта, дослідив і оцінив усі докази в сукупності та чітко встановив у вироку, що порушення ним правил безпеки дорожнього руху стали причиною настання наслідків, передбачених ч. 2 ст. 286 КК України, тобто перебували у прямому причинному зв`язку з ними. Усупереч доводам сторони захисту, наведеним у касаційних скаргах, місцевий суд, у сформульованому обвинуваченні, яке визнане доведеним, зазначив, що причиною дорожньо-транспортної пригоди та її наслідків є порушення п. 12.1 ПДР, допущені водієм ОСОБА_7 , котрий не обрав безпечної швидкості руху з урахуванням дорожньої обстановки, щоб мати змогу постійно контролювати рух транспортного засобу й безпечно керувати ним, і, не впоравшись із керуванням, виїхав за межі проїзної частини, де допустив зіткнення з електроопорою, внаслідок чого пасажиру ОСОБА_10 заподіяно тілесних ушкоджень, від яких він помер.
		Установлюючи механізм й обставини ДТП, суд, крім інших доказів, дослідив ряд висновків експертиз, наданих сторонами, та кожній з них дав оцінку у вироку. Суд апеляційної інстанції ретельно перевірив усі аргументи сторони захисту стосовно незгоди з оцінкою висновків експертиз, наданих стороною обвинувачення, і визнав їх неспроможними. Цей суд не встановив розбіжностей між ними та мотивовано зазначив, що досліджені висновки експертиз є повними, науково обґрунтованими та узгоджуються з іншими доказами.
		Так, за висновком комплексної судової транспортно-трасологічної, автотехнічної експертизи та судово-медичної експертизи від 21 квітня 2017 року № 5561/94, в умовах дорожньо-транспортної ситуації, що склалася, ОСОБА_7 повинен був діяти відповідно до вимог пунктів 12.1 і 12.4 ПДР, а можливість уникнення ДТП для нього визначалася вибором відповідних прийомів керування автомобілем, щоб постійно контролювати його рух, для чого не було перешкод технічного характеру. Однак його дії не відповідали вимогам п. 12.1 ПДР і вказана невідповідність цим вимогам пункту Правил призвела до виникнення ДТП, тобто причиною виникнення аварійної ситуації і настання даної ДТП з технічної точки зору були обставини, які пов`язані з невідповідністю дій водія ОСОБА_7 зазначеним вимогам пункту ПДР.
		Апеляційний суд критично розцінив доводи сторони захисту про те, що під час цієї комплексної експертизи фактично не проведено відповідних досліджень, а лише відтворено висновки попередніх експертиз. Суд з`ясував, що слідчий поставив на вирішення експертизи ряд питань із урахуванням відомостей, які повідомив ОСОБА_7 під час допиту і слідчого експеримента, стосовно втручання пасажира в керування автомобілем. Експертам було надано матеріали кримінального провадження, тобто всі зібрані під час слідчих дій відомості, а також доступ до автомобіля. Апеляційний суд установив, що за змістом висновок експертизи відповідає вимогам ст. 102 КПК України, в ньому наведено докладний опис проведених досліджень, у тому числі методи, застосовані в дослідженні, отримані результати та їх експертна оцінка, обґрунтовані відповіді на кожне поставлене питання з урахуванням двох варіантів подій, зокрема й повідомленої ОСОБА_7 версії. Тому доводи сторони захисту, що під час цієї експертизи були враховані не всі відомості, суперечать матеріалам справи.
		Інші доводи сторони захисту стосуються певних недоліків в оформленні експертизи, неврахування окремих відомостей щодо події, неточного зазначення часу ДТП тощо зводяться до оспорювання достовірності цього доказу. Всі ці доводи спростував апеляційний суд під час перевірки правильності встановлення фактичних обставин кримінального провадження і, навівши належні мотиви, визнав їх такими, що не позначилися на правильності висновку експертизи.
		Крім того, суд апеляційної інстанції ретельно перевірив дотримання порядку призначення і проведення експертиз, наданих стороною обвинувачення, за результатами чого не встановив передбачених статтями 86, 87 КПК України порушень, які б свідчили про їх недопустимість.
		Зокрема, апеляційний суд обґрунтовано відхилив твердження про порушення права ОСОБА_7 на захист через те, що орган досудового розслідування не повідомив стороні захисту про призначення експертиз. Положення КПК, якими врегульовано статус сторін кримінального провадження та порядок зібрання доказів, свідчать, що як сторона захисту, так і сторона обвинувачення мають право самостійно визначати, які докази необхідно надати для обстоювання своєї позиції перед судом. Не є винятком і можливість органу досудового розслідування вирішувати питання про проведення певного виду експертиз, якщо це сприятиме ходу досудового розслідування в цілому. У деяких випадках судові експертизи є обов`язковими, їх проведення не залежить від ініціативи того чи іншого учасника кримінального провадження. Так, ОСОБА_7 неодноразово під час досудового розслідування було роз`яснено його права, серед яких широкий спектр прав, якими КПК наділяє підозрюваних осіб, у тому числі право заявляти клопотання про призначення експертизи, які він мав можливість реалізувати. Водночас КПК України не покладає на слідчого обов`язку повідомляти підозрювану особу про проведення експертизи. Отже, ураховуючи, що сторона захисту була забезпечена можливістю висловлювати зауваження та заперечення щодо експертиз під час судового розгляду, а суди дали оцінку всім цим доводам у судових рішеннях, немає підстав вважати порушеним право ОСОБА_7 на захист.
		Також апеляційний суд визнав неспроможними доводи сторони захисту про те, що експерт, здійснюючи експертизу, оглянув транспортний засіб із порушенням положень КПК, які вимагають отримання відповідної згоди власника або дозволу слідчого судді. Так, цей суд з`ясував, що автомобіль, яким керував ОСОБА_7 , було вилучено 24 лютого 2017 року під час огляду місця ДТП і передано на зберігання до ПП-Автоклуб. Далі слідчий суддя ухвалою від 02 березня 2017 року задовольнив клопотання слідчого та наклав арешт на цей автомобіль на два місяці. Протягом цього строку слідчий призначив експертизу та в рамках її проведення надав експерту доступ до автомобіля. У наведеній ситуації, усупереч твердженням сторони захисту, кримінальним процесуальним законодавством не передбачено додаткове отримання згоди власника або дозволу слідчого судді на огляд транспортного засобу експертом. Водночас посилання сторони захисту на практику Касаційного кримінального суду Верховного Суду в постанові від 25 вересня 2018 року у справі № 623/4161/15-к є недоречними, оскільки ця справа стосувалася порушення вимог ст. 233 і ч. 2 ст. 237 КПК України під час огляду автомобіля працівниками правоохоронного органу, натомість у кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_7 експерту було надано доступ до автомобіля, на який накладено арешт.
		Отже, суд апеляційної інстанції, не встановивши порушень процесуального порядку призначення і проведення експертиз, оцінивши повноту і достовірність використаних експертами відомостей, правильно визначив їх допустимість для використання в кримінальному провадженні. Зазначені експертизи були проведені за встановленою КПК процедурою, зміст висновків відповідає вимогам статей 101, 102 вказаного Кодексу. Всупереч доводам сторони захисту, жодних суперечностей у відповідях на поставлені експертам питання висновки не містять.
		Доводи сторони захисту, що суд апеляційної інстанції безпідставно відхилив клопотання про призначення повторної судової транспортно-трасологічної, автотехнічної експертизи механізму ДТП, є неспроможними з огляду на таке.
		Згідно з ч. 1 ст. 332 КПК України під час судового розгляду суд за клопотанням сторін кримінального провадження або потерпілого за наявності підстав, передбачених статтею 242 цього Кодексу, має право своєю ухвалою доручити проведення експертизи експертній установі, експерту або експертам. Відповідно до ч. 2 цієї статті суд має право своєю ухвалою доручити проведення експертизи експертній установі, експерту або експертам незалежно від наявності клопотання, якщо: суду надані кілька висновків експертів, які суперечать один одному, а допит експертів не дав змоги усунути виявлені суперечності; під час судового розгляду виникли підстави, передбачені частиною другою статті 509 цього Кодексу; існують достатні підстави вважати висновок експерта (експертів) необґрунтованим чи таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає інші обґрунтовані сумніви в його правильності.
		Тож залежно від обставин конкретного кримінального провадження, необхідність проведення експертизи виноситься на розсуд суду, який має право, а не обов`язок доручити експертам її проведення. Повторна експертиза проводиться шляхом дослідження тих самих об`єктів з метою вирішення тих самих питань, що й при проведенні первинної (попередніх) експертизи (експертиз).
		Матеріалами кримінального провадження підтверджено, що суд апеляційної інстанції належним чином відреагував на клопотання сторони захисту про призначення повторної судової транспортно-трасологічної, автотехнічної експертизи механізму ДТП, вирішивши його в порядку ст. 350 КПК України, про що постановив письмову ухвалу від 13 травня 2024 року. З огляду на відсутність необхідності призначення експертизи в контексті жодної з передбачених ч. 2 ст. 332 КПК України підстав, суд відмовив у задоволенні цього клопотання. Водночас, як убачається з ухвали суду апеляційної інстанції, постановленої за наслідками перегляду вироку, цей суд урахував, що в матеріалах кримінального провадження міститься ряд наданих стороною обвинувачення висновків експертиз, зокрема й комплексної судової транспортно-трасологічної, автотехнічної експертизи механізму ДТП, в якому зазначено конкретні й однозначні відповіді на всі питання, які було поставлено на вирішення експертизи. Апеляційний суд підсумував, що відомості, з урахуванням яких сторона захисту наполягала на призначенні повторної експертизи, є такими, що не могли суттєво позначитися на обґрунтованості висновку зазначеної вище експертизи і не викликають сумнівів в його правильності.
		Отже, викладені в касаційних скаргах доводи про те, що апеляційний суд безпідставно відхилив клопотання про призначення повторної експертизи, є непереконливими. Відмова в задоволенні цього клопотання не є порушенням вимог кримінального процесуального закону, а свідчить лише про те, що це клопотання не було належним чином умотивовано та не містило підстав, які би доводили необхідність призначення експертизи. Та обставина, що суд апеляційної інстанції не призначив повторну експертизу, не призвела до порушення прав сторони захисту та не вплинула на справедливість судового розгляду в цілому і відповідно не могла перешкодити ухваленню законного й обґрунтованого судового рішення.
		У касаційних скаргах засуджений і його захисник зазначили, що суди попередніх інстанцій усупереч вимогам кримінального процесуального закону не взяли до уваги докази, надані стороною захисту, що не відповідає дійсності. Місцевий суд безпосередньо дослідив і дав оцінку у вироку відповідно до положень ст. 94 КПК України усім наданим стороною захисту доказам. Так, суд зазначив, що висновок експерта від 14 квітня 2020 року № 10.1/015 не може бути прийнятий як доказ, оскільки в ньому не конкретизовано вихідних матеріалів, які були досліджені експертом, а сам висновок у повному обсязі суперечить матеріалам кримінального провадження та зводиться до оцінки висновків експертиз, наданих стороною обвинувачення. Крім того, за наслідками дослідження висновку науково-правової експертизи щодо доктринального тлумачення та застосування окремих норм і положень законодавства України від 29 грудня 2021 року № 126/135-е суд з`ясував, що це науково-правове дослідження не є судовою експертизою в межах кримінального процесуального законодавства, а її автори не є судовими експертами, тому зміст цього дослідження, який відображає наукові (доктринальні) погляди авторів на правові норми, процеси та явища, не є доказом у кримінальному провадженні і не може враховуватися під час оцінки інших доказів. Що стосується висновку за результатами проведення психологічного експертного дослідження із застосуванням комп`ютерного поліграфа від 17 грудня 2021 року, то, всупереч доводам сторони захисту, суд обґрунтовано оцінив його як недопустимий доказ з огляду на те, що дослідження проведено неналежною особою, котра не є атестованим судовим експертом і не має кваліфікації експерта-поліграфолога. Також суд правильно зазначив про те, що оцінка достовірності показань обвинуваченого передбачає перш за все зіставлення повідомлених ним відомостей з іншими доказами, що й було зроблено у вироку. Суд апеляційної інстанції, перевіривши доводи сторони захисту щодо незгоди з такою оцінкою цих доказів, мотивовано їх відхилив.
		Разом із тим, мотивоване відхилення судами доказів, наданих стороною захисту, зокрема й висновку експерта, жодним чином не свідчить про неправильне встановлення судами попередніх інстанцій фактичних обставин цього кримінального провадження, як про це вказує сторона захисту в касаційних скаргах.
		Відповідно до ст. 101 КПК України висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень та зроблені за їх результатами висновки, обґрунтовані відповіді на запитання, поставлені особою, яка залучила експерта, або слідчим суддею чи судом, що доручив проведення експертизи (ч. 1); кожна сторона кримінального провадження має право надати суду висновок експерта, який ґрунтується на його наукових, технічних або інших спеціальних знаннях (ч. 2); висновок експерта не є обов`язковим для особи або органу, яка здійснює провадження, але незгода з висновком експерта повинна бути вмотивована у відповідних постанові, ухвалі, вироку (ч. 10).
		Автотехнічна експертиза - це експертне дослідження з метою встановлення механізму й обставин ДТП, технічного стану транспортних засобів, причин виходу з ладу їх деталей, а також обставин, що сприяли чи могли сприяти виникненню ДТП. Предметом цієї експертизи є фактичні дані про дорожню обстановку на місці пригоди, дії учасників пригоди і їх можливості, механізм ДТП, технічний стан транспортного засобу та його деталей, а також про обставини, що сприяли виникненню ДТП, що встановлює експерт-автотехнік на підставі своїх спеціальних знань і матеріалів справи (провадження). Отже, під час експертизи на підставі спеціальних знань експерт за встановленою методикою досліджує об`єкт експертизи, який стосуються обставин кримінального провадження.
		Водночас юридичний аналіз причинно-наслідкового зв`язку виходить за рамки дослідження технічної причинності між діями учасника дорожнього руху і виникненням ДТП, яку за встановленими методиками досліджують відповідні автотехнічні експерти. Такий зв`язок як ознаку об`єктивної сторони кримінального правопорушення суд установлює за кримінально-правовими правилами оцінки, спираючись на висновки експерта та на інші докази. Вирішення питання про те, чи є діяння учасника дорожньо-транспортної пригоди головною умовою, причиною заподіяння наслідків, з урахуванням характеру допущених ним порушень, належить до компетенції суду, адже автотехнічні експертизи в розумінні ч. 2 ст. 242 КПК України не є обов`язковими для постановлення остаточного рішення у справі та підлягають оцінці в сукупності і взаємозв`язку з іншими доказами.
		Отже, суд, здійснивши детальний аналіз ДТП з урахуванням тих обставин, які стали відомі не лише з висновків експертиз, наданих стороною обвинувачення, а й з інших досліджених доказів, оцінивши їх із дотриманням вимог статей 85-87, 95 КПК України, мотивовано відхилив надані стороною захисту документи, водночас дійшов висновку про вчинення ОСОБА_7 кримінального правопорушення не тільки на підставі висновків експертиз, наданих стороною обвинувачення, а й на підставі сукупності досліджених доказів у їх взаємозв`язку.
		Тобто суд діяв відповідно до положень КПК, детально проаналізувавши усі експертизи, які надали сторони, тому доводи висловлені в касаційній скарзі про протилежне не ґрунтуються на матеріалах справи.
		Суди дотрималися вимог статей 10, 22 КПК України, створивши необхідні умови для виконання учасниками процесу своїх процесуальних обов`язків і реалізації наданих їм прав. Сторони користувалися рівними правами та свободою в наданні доказів, дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом. Клопотання всіх учасників процесу розглянуті відповідно до вимог КПК.
		У касаційних скаргах засуджений і захисник зазначають, що за наслідками судового розгляду не спростовано версію сторони захисту про виникнення ДТП саме через дії пасажира ОСОБА_10 , котрий втрутився в керування автомобілем, чим створив аварійну обстановку. Перевіривши зазначені доводи сторони захисту в межах повноважень, визначених кримінальним процесуальним законом, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що вони є необґрунтованими.
		З матеріалів кримінального провадження видно, що суди попередніх інстанцій ретельно перевірили зазначену версію сторони захисту, однак на підставі фактичних даних, що містяться в досліджених доказах, визнали її неспроможною. 
		Так, у згаданому вище висновку комплексної експертизи зазначено, що в  ОСОБА_10 і ОСОБА_7 не виявлено тілесних ушкоджень, які б свідчили як про втручання ОСОБА_10 у керування автомобілем, так і про відсутність такого втручання, що позбавляє комісію експертів вирішити це питання. Також указано, що технічна оцінка можливості ОСОБА_7 зберігати керованість автомобілем в умовах втручання пасажира в таке управління пов`язана з оцінкою суб`єктивних якостей водія ОСОБА_7 , а саме його професіоналізму, можливості діяти в стресових ситуаціях, що може бути вирішено без залучення експерта.
		З`ясовуючи фактичні обставини події, місцевий суд установив, що автомобіль не змінював напрямок руху праворуч під час втручання пасажира в його керування, що сталося б у разі відповідного ривку керма згідно з версією сторони захисту, отже зусилля ОСОБА_10 у цілому були недостатніми для будь-якої зміни напрямку руху автомобіля. Тож суд підсумував, що дії пасажира ОСОБА_10 не створювали аварійної ситуації, через яку ОСОБА_7 був вимушений порушити ПДР.
		Суд правильно зважив і на те, що основним чинником, який визначає відповідальність водія в разі створення небезпеки під час дорожнього руху, є його можливість вчасно виявити цю небезпеку і здійснити відповідні заходи для її уникнення чи зменшення. Причина, через яку створена небезпека для руху, не має значення, якщо встановлено, що водій мав можливість її вчасно виявити. У контексті наведеного місцевий суд наголосив, що ОСОБА_7 мав як об`єктивну можливість відреагувати на небезпеку для руху у вигляді дій пасажира, так і технічну можливість уникнути тяжких наслідків за умови дотримання вимог п. 12.1 ПДР, що є визначальним фактором для встановлення відповідальності за наслідки дорожньо-транспортної пригоди. Тому суд відхилив доводи сторони захисту про те, що дії ОСОБА_10 перебували в причинному зв`язку з настанням ДТП. Натомість суд установив, що суспільно небезпечний наслідок у вигляді смерті ОСОБА_10 був породжений конкретними діями ОСОБА_7 , котрий порушив зазначені вище вимоги ПДР, хоча повинен був їх дотримуватися з урахуванням, серед іншого, поведінки пасажира. Якби не було діяння засудженого, суспільно небезпечний наслідок не настав би, що свідчить про наявність однієї з обов`язкових ознак об`єктивної сторони злочину - причинного зв`язку між ними.
		У касаційних скаргах засуджений і його захисник твердять, що суди попередніх інстанцій, урахувавши як докази протоколи огляду й додаткового місця ДТП, не дали належної оцінки численним порушенням, які допущені під час проведення слідчої дії та оформленні самих протоколів. Однак, усупереч цим доводам, суд апеляційної інстанції ретельно перевірив усі заперечення сторони захисту щодо достовірності й допустимості цих доказів і встановив, що вказані слідчі дії проведено з дотриманням вимог ст. 223 КПК України, а протоколи з додатками оформлено без істотних порушень вимог статей 104 та 105 цього Кодексу.
		Так, апеляційний суд, проаналізувавши згадані документи, які були предметом безпосереднього дослідження місцевого суду, встановив, що слідчу дію проведено відповідно до ст. 237 КПК України, в протоколі від 24 лютого 2017 року з додатками у вигляді схеми ДТП і фототаблиці містяться відомості про місце ДТП, виявлені сліди і предмети, що стосуються цієї події, з прив`язкою їх місця розташування до об`єктів проїзної частини, протокол підписано всіма учасниками огляду без зауважень. Додаток до протокола у вигляді фототаблиці підписаний слідчим, який його виготовив, водночас наявності на ньому інших підписів, усупереч твердженням сторони захисту, не передбачено вимогами ч. 3 ст. 105 КПК України.
		Що стосується протоколу огляду від 07 березня 2017 року, в ньому зафіксовано необхідні додаткові вимірювання об`єктів, розташованих на місці пригоди, а також зроблено фотознімки дорожньої обстановки на місці ДТП у світлу пору доби з метою забезпечення повноти вихідних даних для проведення призначеної експертизи. Порушень вимог кримінального процесуального закону під час проведення огляду не вбачається, сама собою відсутність підпису експерта в кінці протокола, з урахуванням наявності підписів слідчого й понятих як у самому протоколі, так і в додатку до нього у вигляді схеми, не може бути підставою для визнання цього доказу недопустимим. 
		Сторона захисту небезпідставно вказує, що долучений до протоколу додаток у вигляді фототаблиці всупереч наведеним вище законодавчим приписам, не підписаний особою, яка його виготовила. Водночас з урахуванням того, що цей додаток фактично являє собою відображення тих же відомостей, що зафіксовані в протоколі і схемі, а сторона захисту, посилаючись на відсутність цього підпису та інших недоліків в оформленні, зокрема відсутності відомостей про характеристику технічного засобу, який використано для виготовлення цих фотознімків, не оспорює достовірності зафіксованих на них відомостей і не наводить жодних доводів, як саме це позначилося на правильності змісту протоколу, немає підстав вважати ці порушення істотними, що тягнуть за собою безумовне визнання цього доказу недопустимим. Посилання сторони захисту на позиції, викладені в постановах Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі № 324/1203/16 та від 12 квітня 2018 року у справі № 758/13581/15 є необґрунтованими, оскільки викладені у них обставини є нерелевантними і суттєво відрізняються від встановлених обставин у цьому кримінальному провадженні.
		Так, із системного аналізу норм кримінального процесуального закону вбачається, що фіксування огляду за допомогою технічних засобів у вигляді фотозйомки не є обов`язковим, однак у цьому кримінальному провадженні відбувалась фотофіксація зазначеної слідчої дії. Відсутність характеристик технічних засобів фіксації не впливає на встановлені обставини в результаті проведення відповідної слідчої дії і не ставить під сумнів належність та допустимість як доказу протоколу огляду й додатку до нього у вигляді фототаблиці, з огляду на положення статей 85-87 КПК України, адже їх збирання й закріплення відбулося без порушення гарантованих Конституцією України прав людини і громадянина, встановленого кримінальним процесуальним законодавством порядку, із належного процесуального джерела, належним суб`єктом; у належному процесуальному порядку з належним оформленням джерела фактичних даних.
		З урахуванням того, що судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що протокол огляду місця події від 07 березня 2017 року з відповідними додатками до нього відповідає вимогам статей 104-107, 223, 237 КПК України, то, на переконання колегії суддів, доводи сторони захисту про недопустимість як доказу ілюстративної таблиці, яка є додатком до цього протоколу, є надуманими.
		Апеляційний суд ретельно проаналізував усі відомості, які зафіксовані в протоколі, і, перевіряючи правильність установлення місцевим судом фактичних обставин кримінального провадження в межах визначених КПК повноважень, зіставив їх з іншими джерелами доказів, за наслідками чого не виявив жодних суперечностей між ними.
		Отже, доводи засудженого і його захисника, тотожні тим, на які сторона захисту посилалася в апеляційних скаргах, зокрема стосовно неправильного, на їхню думку, розташування підписів учасників слідчої дії в протоколах і додатках до них, неточності в зазначенні назв додатків і технічного засобу, який використано під час фіксації, недостатньої якості долучених фотознімків і деталізації схеми ДТП, суперечностей між відомостями, які містяться в протоколі і схемі, незазначення засобів вимірювання відстані між різними об`єктами, що може вказувати на гіпотетичний характер внесених даних, та водночас нездійснення замірів окремих об`єктів тощо, які зводяться до оспорювання достовірності цих доказів і переоцінки фактичних обставин справи, не є підставою для перегляду судових рішень судом касаційної інстанції, який є судом права, а не факту.
		Апеляційний суд, ретельно перевіривши всі ці доводи сторони захисту, не встановив підстав вважати, що в протоколах зафіксовано неправдиві, неточні відомості або ж навпаки не зафіксовані важливі відомості щодо обставин ДТП, які б могли позначитися на висновках експертиз та правильному встановленню дійсних обставин ДТП. Твердження сторони захисту про недостатність відомостей, зафіксованих у протоколах огляду місця ДТП, для проведення експертиз, є надуманими, оскільки у висновках експертиз зазначено конкретні й однозначні відповіді на всі питання, які було поставлено на вирішення експертам. До того ж експерти не заявляли жодних клопотань про надання додаткових матеріалів або вчинення інших дій, пов`язаних із проведенням експертизи, отже, наданих їм документів та наявної в них інформації було достатньо для вирішення питань, поставлених на експертизи, та складання висновків. Результати експертиз ґрунтувалися не лише на відомостях, отриманих під час огляду місця події, але й на сукупності інших даних.
		Доводи сторони захисту про те, що під час слідчого експеримента не вказано точних і повних характеристик автомобіля, використаного для проведення цієї слідчої дії, і водночас неідентичність цих характеристик тому транспортному засобу, яким керував ОСОБА_7 , а також зазначення в протоколі довільних відстаней і розмірів окремих об`єктів, які, за тверджень сторони захисту, насправді не вимірювалися, проведення слідчої дії за інших погодних умов та в іншу пору доби, в нерухомому стані, без відтворення дійсного механізма втручання пасажира в керування автомобілем, що могло позначитися на правильності результатів слідчої дії, не ґрунтуються на правилах допустимості доказів, а стосуються оцінки достовірності доказу. Всі ці доводи були повною мірою перевірені й мотивовано відхилені апеляційним судом.
		Твердження сторони захисту про порушення вимог ч. 5 ст. 240 КПК України внаслідок проведення слідчого експеримента з використанням автомобіля без отримання відповідного дозволу його власника є неспроможними, оскільки з установлених апеляційним судом обставин убачається, що відповідний транспортний засіб належав особі, яка брала участь у слідчій дії як статист, і, відповідно, жодних сумнівів у добровільності її згоди на використання належного їй автомобіля не існувало.
		Крім того, відсутність відомостей про особу статиста не вказує про недопустимість цього доказу за нормами ст. 240 і ст. 104 КПК України, а посилання сторони захисту на позиції Верховного Суду, викладені в постановах Касаційного кримінального суду від 12 квітня 2018 року у справі № 758/13581/15-к і 01 жовтня 2020 року у справі № 324/1203/16-к Суд не бере до уваги, оскільки обставини, викладені у згаданих судових рішеннях, є нерелевантними і суттєво відрізняються від встановлених обставин у цьому кримінальному провадженні.
		Крім того, твердження сторони захисту про те, що під час проведення слідчого експеримента було порушено вимоги ч. 7 ст. 223 КПК України, є безпідставними, адже судами попередніх інстанцій було встановлено, що у слідчій дії брали участь двоє понятих, які безперервно були присутніми і спостерігали за її ходом, а вчинення одним із понятих окремих дій, пов`язаних із відтворенням обставин подій у цьому конкретному випадку не вплинуло на його здатність повною мірою спостерігати за ходом проведення слідчої дії.
		Також апеляційний суд обґрунтовано відхилив доводи сторони захисту про недопустимість результатів слідчого експеримента у зв`язку з відсутністю додатків до протоколу у вигляді фотознімків. Як правильно зазначив апеляційний суд, під час проведення цієї слідчої дії може проводитися фотографування, і в цьому випадку фотографії долучаються до протоколу, однак КПК не передбачає обов`язкового фотографування цієї слідчої дії, й відповідно відсутність таких фотографій не є підставою для визнання цього доказу недопустимим.
		Апеляційний суд перевірив та мотивовано спростував доводи сторони захисту і про те, що слідчий експеримент за участю ОСОБА_7 не відповідав порядку проведення цієї слідчої дії, а зводився до проголошення ним зізнання, у зв`язку з чим його результати не мають доказового значення.
		Відповідно до ст. 240 КПК України з метою перевірки і уточнення відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, слідчий, прокурор має право провести слідчий експеримент шляхом відтворення дій, обстановки, обставин певної події, проведення необхідних дослідів чи випробувань.
		Апеляційний суд погодився з оцінкою протоколу слідчого експерименту за участю ОСОБА_7 , наданою судом першої інстанції, вказавши, що цю процесуальну дію проведено за правилами, передбаченими ст. 240 КПК України, а її результат зафіксовано з дотриманням вимог статей 104, 105 указаного Кодексу.
		Суд апеляційної інстанції не встановив підстав вважати, що слідчий експеримент проведений у формі, яка не містить ознак відтворення дій і обставин події, і що він полягав виключно в проголошенні ОСОБА_7 показань. Натомість зі змісту протоколу вбачається, що ця слідча дія проводилася з метою перевірки й уточнення тих показань, які він дав під час допиту. До того ж, ОСОБА_7 добровільно брав участь у слідчому експерименті разом із двома захисниками і фактично відтворювалася саме його версія події, якої він дотримувався протягом подальшого провадження, щодо створення пасажиром аварійної обстановки шляхом втручання в керування автомобілем, продемонстрував її перебіг, а також були проведені необхідні вимірювання, натомість жодних інших зізнавальних пояснень ОСОБА_7 не давав, як про це зазначає сторона захисту в касаційних скаргах.
		У касаційній скарзі засуджений і його захисник твердять, що перед початком слідчого експеримента слідчий не роз`яснив ОСОБА_7 і спеціалісту автотехніку права, оскільки на першій сторінці протоколу відсутні їхні підписи. Однак ці доводи є неспроможними, адже ОСОБА_7 і два його захисника, які брали участь у слідчій дії, до початку слідчого експеримента, а також після його завершення та повного прочитання протокола, у якому зазначено про роз`яснення прав кожному з учасників, не подавали заяв, зауважень із цього приводу і підписали протокол, тому сама собою відсутність додаткового підпису не свідчить про невиконання вимог ч. 3 ст. 223 КПК України.
		Доводи в касаційних скаргах сторони захисту про те, що реєстр матеріалів досудового розслідування не містить відомостей стосовно постанови про призначення групи прокурорів і до того ж цей документ не надано стороні захисту під час ознайомлення з цими матеріалами в порядку ст. 290 КПК України, що тягне за собою недопустимість усіх зібраних стороною обвинувачення доказів як таких, що здобуті неуповноваженою особою, є неспроможними.
		Відповідно до висновку, викладеного в постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 14 лютого 2022 року (справа № 477/426/17, провадження № 51-4963 кмо 20), постанови керівника органу досудового розслідування про визначення слідчого або групи слідчих, старшого групи слідчих, які здійснювали досудове розслідування, можуть бути надані прокурором та оголошені під час судового розгляду у випадку, якщо під час дослідження доказів в учасників провадження виникне сумнів у їх достовірності, з огляду на те, що ці докази було зібрано неуповноваженими особами.
		Так, за матеріалами кримінального провадження з`ясовано, що під час судового розгляду сторона захисту заявила про відстуність у прокурора повноважень на участь у досудовому розслідуванні. У зв`язку з цим прокурор надав для дослідження суду оригінал постанови про створення групи прокурорів від 24 лютого 2017 року, а також витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань, який містить відомості про вказану постанову. Апеляційний суд, проаналізувавши вказану постанову, дійшов висновку, що вона відповідає вимогам КПК, має всі необхідні реквізити процесуального документу, підписана службовою особою, яка її прийняла, тому не викликає сумніву в достовірності. З урахуванням наведеного апеляційний суд визнав неспроможними доводи сторони захисту щодо неповноти судового розгляду й порушення принципу змагальності сторін через відмову місцевого суду призначити експертизу з метою встановлення давності підписання постанови. Крім того, було взято до уваги, що  ОСОБА_7 ініціював окреме розслідування щодо незаконності дій прокурора в ході досудового розслідування, за результатами якого винесено постанову від 16 грудня 2021 року про закриття кримінального провадження № 62021170030000385 від 01 вересня 2021 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 365 КК України, на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України. Отже, усупереч доводам сторони захисту, повноваження прокурорів на участь у досудовому розслідуванні були об`єктивно підтверджені.
		Статтею 290 КПК України встановлено процедуру відкриття матеріалів досудового розслідування, відповідно до якої прокурор або слідчий за його дорученням зобов`язаний надати доступ до матеріалів досудового розслідування, які є в його розпорядженні.
		Це забезпечує реалізацію права на справедливий суд у його процесуальному аспекті та надає стороні захисту можливість ознайомитися із доказами сторони обвинувачення і підготувати правову позицію, що буде обстоюватись у змагальній процедурі під час майбутнього судового розгляду.
		Таким чином на орган досудового розслідування покладено обов`язок надати сторонам майбутнього судового розгляду право безперешкодно реалізувати можливість ознайомитися із матеріалами досудового розслідування (на їх вимогу), однак він не зобов`язаний здійснювати таке ознайомлення в обов`язковому порядку за відсутності відповідної ініціативи сторони.
		Як убачається з матеріалів кримінального провадження, стороні захисту було відкрито матеріали досудового розслідування та вручено відповідний їх реєстр, у якому містяться дані щодо проведених у ході досудового розслідування процесуальних дій та прийнятих процесуальних рішень. Апеляційний суд проаналізував відомості, які містяться в протоколі про надання доступу до матеріалів досудового розслідування, згідно з яким ОСОБА_7 і його захисник ознайомилися з цими матеріалами в повному обсязі та не мали жодних заяв чи зауважень. Отже, ОСОБА_7 і його захисник не були позбавлені можливості реалізувати своє право на ознайомлення з усіма матеріалами, зокрема і з постановами про створення та зміну групи прокурорів.
		За таких обставин апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що в цій ситуації немає істотних порушень вимог ст. 290 КПК України в аспекті ст. 412 цього Кодексу, які б автоматично зумовлювали визнання доказів недопустимими, що узгоджується зі сталою судовою практикою Верховного Суду в подібних правовідносинах.
		Твердження сторони захисту про те, що сторона обвинувачення збирала докази під час фактичного затримання ОСОБА_7 , яке здійснено без участі адвоката та з порушенням положень ст. 208 КПК України, були обґрунтовано відхилені апеляційним судом як неспроможні.
		Так, апеляційний суд установив, що сторона захисту безпідставно вважає фактичним затриманням ОСОБА_7 період його перебування в лікарні на стаціонарному лікуванні після ДТП. На момент виявлення працівниками поліції ОСОБА_7 у нього була очевидна черепно-мозкова травма, у зв`язку з якою вони терміново доставили останнього до лікарні швидкої допомоги, де він отримав невідкладну допомогу, після чого в кареті швидкої допомоги його перевезли до міської лікарні, в якій він перебував на стаціонарному лікуванні з 24 лютого 2017 року протягом 11 днів. Усупереч доводам сторони захисту, немає жодних підстав вважати, що ОСОБА_7 протягом указаного періоду, перебуваючи в лікарні, силою або через підкорення наказу змушений був залишатися поряд із уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою. Посилання сторони захисту на рапорт начальника слідчого управління про необхідність організації цілодобового нагляду за палатою в лікарні, де перебував ОСОБА_7 , не створювало для нього жодного примусу щодо вибору місця перебування, адже в самому рапорті йшлося тільки про прохання до осіб, які здійснювали цей нагляд, повідомити слідчого в разі залишення ОСОБА_7 медичного закладу. За цих обставин посилання засудженого й захисника для доведення своєї позиції на постанову Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 04 червня 2020 року у справі № 744/499/19 є надуманими, адже на відміну від цієї справи, у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_7 у вказаний стороною захисту період останній не був затриманий у розумінні положень статей 208, 209 КПК України. Відтак немає підстав визнавати недопустимими зазначені стороною захисту докази.
		Що стосується доводів сторони захисту про те, що орган досудового розслідування скерував обвинувальний акт до суду з порушенням строків досудового розслідування, апеляційний суд ретельно проаналізував ці обставини та не встановив істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які б позначилися на можливостях сторони захисту відстоювати свою позицію у справі, з чим погоджується суд касаційної інстанції. Апеляційний суд правильно зважив на те, що в разі внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР до введення в дію доповнень до ч. 1 ст. 284 КПК України, що мало місце в цьому кримінальному провадженні, п. 10 указаної частини цієї статті не застосовується.
		Отже, переконливих і достатніх доводів, які б ставили під сумнів додержання судами приписів статей 84, 91, 94 КПК України та правильність застосування закону України про кримінальну відповідальність під час кваліфікації дій ОСОБА_7 , у касаційних скаргах не наведено.
		Щодо тверджень засудженого про неправильне вирішення судом першої інстанції цивільного позову потерпілої Суд зазначає таке.
		Відповідно до ч. 1 ст. 128 КПК України особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред`явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.
		Згідно з положеннями ч. 1 ст. 129 КПК України, ухвалюючи обвинувальний вирок, постановляючи ухвалу про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, суд залежно від доведеності підстав і розміру позову задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє в ньому.
		За усталеною судовою практикою розмір відшкодування моральної шкоди визначається залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) і з урахуванням інших обставин, зокрема тяжкості вимушених змін у його житті, часу та зусиль, необхідних для відновлення попереднього стану, тощо. Водночас необхідно виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
		Зазначених вимог суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дотримався.
		Засуджений ОСОБА_7 , не погоджуючись із рішенням суду щодо цивільного позову, аргументує свою позицію тим, що його вину у вчиненні кримінального правопорушення не доведено, тому суд не повинен був задовольняти пред`явлений до нього цивільний позов. Проте вище в постанові Суд установив, що немає підстав сумніватися в законності його засудження, отже суд першої інстанції правильно визнав його належним відповідачем за шкоду, заподіяну кримінальним правопорушенням.
		Під час визначення розміру моральної шкоди, спричиненої потерпілій, місцевий суд урахував тяжкість вчиненого злочину, глибину її душевних страждань, характер вимушених змін у її житті, порушення родинних зв`язків та інші обставини кримінального провадження. Виходячи із засад розумності та справедливості суд першої інстанції частково задовольнив цивільний позов і стягнув із ОСОБА_7 на користь потерпілої ОСОБА_8 200 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої кримінальним правопорушенням. Усупереч твердженням засудженого, немає підстав сумніватися в тому, що потерпілій дійсно спричинено моральної шкоди внаслідок загибелі її чоловіка ОСОБА_10 , з яким вони виховували двох дітей. Місцевий суд обґрунтовано визначив розмір морального відшкодування потерпілій, з яким погодився апеляційний суд, тому зменшенню він не підлягає.
		Твердження засудженого про те, що він, будучи невинуватим у ДТП, проявив свої глибокі моральні цінності, надавши потерпілій фінансову допомогу в розмірі 50 000 грн, не є підставою для перегляду розміру відшкодування моральної шкоди. Цю обставину сторона захисту не позиціонувала як часткову сплату за позовними вимогами, тому суд обґрунтовано врахував її під час призначення покарання.
		Посилання засудженого на необґрунтованість позовних вимог потерпілої щодо стягнення з нього матеріальних витрат на лікування сина є недоречними, адже місцевий суд відмовив у задоволенні позову в цій частині.
		Отже, мотиви незгоди сторони захисту з оцінкою доказів і судовими рішеннями не спростовують правильності висновків цих судів та не містять переконливих доводів, які б свідчили, що рішення було постановлено з істотними порушеннями норм права, які можуть поставити під сумнів їх законність. Тому підстави для задоволення касаційних скарг сторони захисту відсутні.
		Керуючись статтями 433, 436, 441, 442 КПК України, Верховний Суд
		у х в а л и в:
		Вирок Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 14 грудня 2023 року й ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 13 травня 2024 року щодо  ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційні скарги засудженого і захисника ОСОБА_6 - без задоволення.
		Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		Судді
		 
		ОСОБА_16                                             ОСОБА_2                                             ОСОБА_3

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...