Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 757/6225/25-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах про захист немайнових прав фізичних осіб, з них; про захист честі, гідності та ділової репутації, з них:.
Надіслано судом: 12.03.2025. Зареєстровано: 12.03.2025. Забезпечено надання загального доступу: 13.03.2025.

Номер судового провадження: 2-5054/25

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		печерський районний суд міста києва
		 
		Справа № 757/6225/25-ц 
		пр. № 2-5054/25
		 
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		27 лютого 2025 року Печерський районний суд м. Києва у складі:
		головуючого - судді Литвинової І. В.,
		за участю секретаря судового засідання - Когут Н. В.,
		представника позивача ОСОБА_1 ,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Спеціальні кореспонденти» про захист честі, гідності та ділової репутації шляхом визнання інформації недостовірною та її спростування,
		 
		УСТАНОВИВ:
		І. Позиція сторін у справі.
		Позивач звернувся до суду із вказаним позовом, у якому просив:
		- визнати недостовірною та такою, що порушує права позивача на повагу до її честі, гідності, на недоторканність ділової репутації інформацію, яка була поширена ТОВ «Спеціальні кореспонденти» 10 липня 2024 року на Інтернет-порталі «Спеціальні кореспонденти» у публікації під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_7 » за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_2 наступного змісту: « ОСОБА_2 КОЛАБОРАНТКА ТА ЗРАДНИЦЯ »: « ОСОБА_2 є проросійською журналісткою, колаборанткою та зрадницею, яка розколює суспільство і працює на рф ».
		- зобов`язати ТОВ «Спеціальні кореспонденти» не пізніше п`яти днів з дня набрання рішенням законної сили спростувати недостовірну інформацію, шляхом розміщення на інтернет-порталі «Спеціальні кореспонденти» ( ІНФОРМАЦІЯ_2 новини під назвою «Спростування недостовірної інформації ОСОБА_2 », у якій викласти вступну та резолютивну частину рішення суду у цій справі.
		Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що ОСОБА_2 є українською журналісткою, із значною кількістю споживачів інформації, яка виступає продуктом її професійної діяльності. На особистий профіль позивачки у соціальній мережі Facebook « ОСОБА_2 » підписано біля 40 тис. користувачів соціальної мережі Facebook. За версією журналу «Фокус» позивачка посіла 42 місце у рейтингу «100 найвпливовіших жінок України» за 2021 рік. У травні 2022 року, через три місяці після повномасштабного вторгнення рф в Україну, в той час, коли чоловік позивачки став на захист України, а позивачка залишилась одна з трьома дітьми в Києві, щодо неї почалася низка інформаційних атак, в тому числі, з боку українських блогерів і журналістів, яка триває і по цей час. ІНФОРМАЦІЯ_5 на Інтернет-порталі «Спеціальні кореспонденти», власником якого є ТОВ «Спеціальні кореспонденти» за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_2 поширено публікацію під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_7 » (автор невідомий), в якій наведено скріншоти дописів від ІНФОРМАЦІЯ_6 (включно із скріншотами коментарів до допису) та допису від 01 липня 2024 року та ОСОБА_3 висловлює схвалення пропозиції щодо створення петиції про застосування до позивачки санкцій. Так, у вказаній публікації наводяться висловлювання, які містять недостовірну інформацію, про те, що позивачка працює в інтересах російської федерації, тобто здійснює антиукраїнську діяльність в інтересах держави-агресора, є зрадницею та колабораціоністкою. Відповідач фактично звинуватив її у вчиненні кримінальних правопорушень, чим порушив принцип презумпції невинуватості, оскільки, не будучи судовою інстанцією, вони не може встановлювати та поширювати будь-які факти щодо винуватості осіб у вчиненні кримінального правопорушення. Відтак, відповідач, поширивши недостовірну інформацію про позивачку, за відсутності будь-яких належних та допустимих доказів, безпідставно звинуватили її у вчиненні кримінально-караних діянь, чим фактично перебрали на себе функцію здійснення правосуддя в Україні. Висловлювання відповідачів щодо позивачки є такими, що можуть бути перевірені на предмет їх правдивості, оскільки дії, про які заявляють відповідачі, підпадають під ознаки кримінально-караних діянь, що у свою чергу виключає віднесення їх висловлювань щодо Позивачки до оціночних суджень. Жодних кримінальних правопорушень, в т.ч., передбачених ст. 111 КК України (державна зрада), ст. 111-1 КК України (колабораційна діяльність), позивачкою не вчинялось.
		Відповідач не визнав позов, представник відповідача у відзиві просив відмовити у задоволенні позову, вказуючи, що поширена інформація є оціночними судженнями, тобто суб`єктивною думкою головного редактора ОСОБА_4 , яка склалася внаслідок аналізу інформації у ЗМІ.
		ІІ. Процесуальні дії і рішення суду.
		02 вересня 2024 року вказана позовна заява надійшла до Печерського районного суду м. Києва, для розгляду якої визначено суддю та передано 03 вересня 2024 року, для вирішення питання про відкриття провадження у справі, згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями.
		04 вересня 2024 року ухвалою судді у справі відкрито провадження.
		28 жовтня 2024 року за допомогою Електронного суду представник відповідача подав заяву про розгляд справи у відсутність представника сторони і відмовити у задоволенні позову.
		06 листопада 2024 року представник відповідача подав до суду відзив на позов.
		18 грудня 2025 року ухвалою суду позов у частині вимог до ОСОБА_5 роз`єднано, виділено у самостійне провадження та передано за підсудністю.
		У судовому засіданні представник позивача позов підтримав у повному обсязі і просив задовольнити з підстав, наведених у заявах по суті.
		Представник відповідача у судове засідання не з`явився, враховуючи завчасно подану заяву від 28 жовтня 2024 року.
		Суд, заслухавши обґрунтування представника позивача, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов наступних висновків.
		ІІІ. Фактичні обставини справи. Позиція суду та оцінка аргументів учасників розгляду.
		ІНФОРМАЦІЯ_5 на сайті ТОВ «Спеціальні кореспонденти» за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_2 поширено публікацію під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_7 » (автор не вказаний), наступного змісту: « ОСОБА_2 є проросійською журналісткою, колаборанткою та зрадницею, яка розколює суспільство і працює на рф».
		Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
		Згідно зі статтею 201 ЦК України честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством.
		За змістом частини першої статті 277 ЦК України особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення недостовірної інформації про неї та (або) членів її сім`ї, має право звернутися до суду за спростуванням цієї інформації як щодо себе, так і членів родини, якщо така інформація прямо чи опосередковано порушує її особисті немайнові права.
		Відповідно до статті 277 ЦК України предметом судового захисту не можуть бути оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які як вираження суб`єктивної думки й поглядів відповідача не можна перевірити щодо їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини щодо тлумачення положень статті 10 Конвенції.
		Частиною другою ст. 47-1 Закону України «Про інформацію» визначено, що оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Таким чином, згідно зі статтею 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини щодо тлумачення положень статті 10 Конвенції, особливо якщо такі висловлювання стосуються публічної особи або посадової особи рівня суспільного значення, діяльність якої представляє суспільний інтерес. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень - ні. Що ж стосується оціночних суджень, цю вимогу неможливо виконати і вона є порушенням самої свободи поглядів, яка є основною складовою частиною права, гарантованого статтею 10 Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Лінгенс проти Австрії»).
		Стаття 34 Конституції України гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Указана конституційна норма кореспондує статті 10 Конвенції, згідно з якою кожна людина має право на свободу вираження своїх поглядів, одержувати та поширювати інформацію та ідеї без втручання держави й незалежно від кордонів
		Згідно з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини межі свободи вираження думок залежать від їх змісту та від того, чим займається особа, стосовно якої ці думки висловлені. У свою чергу національна влада може втрутитися в процес реалізації норми статті 10 Конвенції, якщо, зокрема, це передбачено законом, направлено на захист репутації або інших прав осіб і є необхідним у демократичному суспільстві.
		Так, особа, яка висловлює не факти, а власні погляди, критичні висловлювання, припущення, не може бути зобов`язана доводити їхню правдивість, оскільки це є порушенням свободи на власну точку зору, що визнається фундаментальною частиною права, захист якого передбачено статтею 10 Конвенції.
		Верховний Суд визнав, що факт - це явище об`єктивної дійсності, конкретні життєві обставини, у склалися у певному місці та часі за певних умов» (постанова КЦС від 01 лютого 2018 року у справі №757/33799/15; постанова КЦС від 30 травня 2018 року у справі № 757/15364/14; постанова КГС від 13 березня 2019 року у справі № 918/233/18; постанова КЦС від 24 травня 2023 року у справі № 536/911/21; постанова КЦС від 23 грудня 2021 року у справі № 398/3086/19).
		Отже факти у висловлюванні можуть бути ідентифіковані при наявності конкретних події, відбулись у певному місці та у визначений час, а також достатньої інформації про дії, вчинені конкретною особою.
		Без врахування контексту подій, які зумовили її поширення, характер оспорюваної інформації, попередньої поведінки сторін неможливо правильно кваліфікувати слово, словосполучення чи речення (постанова Верховного Суду від 09 жовтня 2024 року у справі № 522/20192/18). 
		Висловлювання є оціночним доти, доки не містить достатньо фактичних даних, які б можна було перевірити на предмет дійсності. Якщо у спірному судженні наявні достатньо конкретні дані (конкретні життєві обставини, які склалися у певному місці та часі за і умов) про вчинення особою конкретних правопорушень, воно є фактичним.
		Отже, базуючись на висновках постанов Верховного Суду, слід виокремити такі:
		«спірний вислів є оціночним судженням та не містить звинувачення у конкретних злочинах, як вважає позивач, або повідомлення про факт винності позивача у вчиненні певних злочинів» (постанова КЦС від 23 жовтня 2024 року у справі № 757/18007/21)
		«констатуючи, що оспорюваний вислів відповідачів є твердженням про вчинення протиправної діяльності, суди не зазначили, які саме фактичні дані щодо дій чи бездіяльності позивача поширені інтерв`юерами, не надали оцінки доводам відповідачів, що не може бути оцінений як факт лише вирваний з контексту вислів» (постанова КЦС від 09 жовтня 2024 року № 753/16257/23)
		«інформація не містить посилання на жоден факт, який може бути перевірений на достовірність, в ній не зазначено конкретних обставин та часу будь-якої конкретної події, а відображає власну критичну оцінку автором дій позивача, висловлену у формі оціночних суджень» (постанова КЦС від 10 квітня 2024 року у справі № 367/6289/21)
		«оспорювана поширена інформація не містить однозначного твердження про факти вчинення позивачем конкретних дій чи правопорушень» (постанова КГС від 13 березня 2019 року у справі № 918/233/18).
		«суд першої інстанції зробив помилковий висновок про те, що відповідачами використані мовні засоби, які репрезентують чітке, однозначне, точне позначення фактів, які можна довести або спростувати, оспорювана інформація сформульована способом категоричного висловлювання у формі існування конкретних обставин (фактів)» (постанова КЦС від 08 грудня 2021 року у 757/10886/20).
		У постанові КЦС від 25 вересня 2024 року у справі 760/9964/21 Суд вказав, що «стилістика інформації та застосовані мовні (зокрема, «бандит», «рейдер», «мафія») не містять посилання на конкретні фактичні дані та не є звинуваченням позивача у вчиненні конкретних злочинів із зазначенням дати, часу та вчинення, натомість в дописах відповідачів наявні оціночні судження та критика дій позивача як публічної особи з метою привернення уваги суспільства до проблематики забудови зелених зон.
		Фактичним твердженням є інформація, яка поширена у спосіб категоричного та стверджує висловлювання у формі повідомлення про існування конкретних обставин (фактів) - постанова від 03 жовтня 2023 року у справі № 756/4720/20 та інші.
		У справі 761/32924/19 суди встановили, що інформація, поширена відповідачами, здійснена у спосіб категоричного та стверджувального висловлювання у формі повідомлення про існування конкретних обставин (фактів), тому Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що вона є фактичним твердженням.
		Цю ознаку слід тлумачити так: якщо судження не містить твердження про існування конкретного факту - воно не є категоричним; якщо судження містить згадку про факт і його оцінку автором - воно не є категоричним; якщо судження викладене у формі питання - воно не є категоричний судження містить сумнів щодо обставини - воно не є категоричним; якщо судження містить критику і ставлення до слів, поведінки або особи і навіть віру автора у цю оцінку - воно може бути категорично оціночним, але не фактичним.
		Верховний Суд застосовує підхід, який визнано у практиці ЄСПЛ: не слід порівнювати стандарт точності, який має бути застосований до оцінки обґрунтованості кримінальних звинувачень, з тим підходом, яким доцільно скористатися, оцінюючи висловлювання щодо питань суспільного значення (постанова КЦС від 09 жовтня 2024 року у справі № 753/16257/23).
		Журналіст або інша особа, яка поширює публікацію (або результати розслідування), є більш вільною у виборі формулювань, якими може описати або оцінити діяльність героя публікації. Більш вільною порівняно зі слідчим або прокурором, який подає обвинувальний акт щодо кваліфікації та доказів вчинення певною особою конкретного злочину.
		Іншими словами, суд не може вимагати від медіа, яке оцінило поведінку особи як шахрая чи рейдера, надати достатні докази певного злочину аналогічно до того, як це має зробити слідчий або прокурор у суді, де звинувачує цю особу.
		Такий підхід є логічним продовженням свободи слова і суспільного інтересу до викриття неправомірних дій. Коли правоохоронні органи не встигають виявляти та розслідувати подібні випадки, журналісти беруть цю функцію на себе. Для привернення уваги суспільства до важливих тем і проблем медіа можуть використовувати слова не у їх суворо юридичному значенні.
		Цей підхід можна по аналогії застосувати до осіб, які мають значну кількість підписників у соціальних мережах - аудиторію читачів, які чекають від автора публікацій на суспільно важливі теми і жваво реагують на них.
		У власних оціночних судженнях автор може посилатись на загальнодоступну інформацію, яку неупереджений читач може легко знайти в Інтернеті.
		У пункті 46 Unabhangige Initiative informationsvielfalt - Austria (№ 28525/95) від 26 лютого 2002 року сформовано принцип: «Ступінь точності для встановлення підставності звинувачення у вчиненні злочину навряд чи можна порівняти з тією точністю, яку має дотриматись журналіст під час вираження своєї думки стосовно питання, яке має суспільний інтерес, зокрема, у формі оціночного судження» (такий самий висновок міститься у п. 42 рішення ЄСПЛ у справі Karman v. Russia від 14 грудня 2006 року).
		Відповідно до частин першої та другої статті 30 Закону України «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їхньої правдивості. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також має право на власне тлумачення справи в тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, наддавши їм іншу оцінку. Якщо суб`єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та в такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладено обов`язок відшкодувати завдану моральну шкоду. За своїм характером судження є розумовим актом, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки й напряму, що пов`язано з такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Отже, будь-яке судження, яке має оціночний характер, будь-яка критика та оцінка вчинків, вираження власних думок щодо якості виконуваних публічних функцій, отриманих результатів тощо, не є підставою для захисту права на повагу честі, гідності та ділової репутації та, відповідно, не є предметом судового захисту. Вирішуючи справи про захист честі, гідності та ділової репутації, суди повинні перевіряти, чи містить інформація, що стала підставою для звернення до суду, конкретні життєві обставини, фактичні твердження. Якщо зміст та характер досліджуваної інформації свідчить про наявність фактів, така інформація або її частина не може вважатись оціночним судженням, оскільки є не результатом суб`єктивної оцінки, а відображенням об`єктивної істини, що може бути встановлена в судовому порядку (постанова Верховного Суду від 20 травня 2019 року у справі № 591/7099/16-ц).
		Відповідно до вимог статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статі 76, 77 ЦПК України).
		Згідно вимог статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
		Положення вищезазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов`язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.
		Верховний Суд у постанові від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18 розтлумачив сутність принципу змагальності та неможливість застосування учасником справи концепції «негативного доказу» для обґрунтування власної позиції. Так, Верховний Суд зазначив, що принцип змагальності полягає в обов`язку кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження або заперечення власних вимог у спорі. Мається на увазі, що позивач стверджує про існування певної обставини та подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази, які вважає більш переконливими. В свою чергу суд, дослідивши надані сторонами докази, та з урахуванням переваги однієї позиції над іншою виносить власне рішення. При цьому, сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що їх позиція є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу втрачає сенс уся концепція принципу змагальності.
		Аналізуючи спірне висловлювання та наявні у матеріалах справи докази, суд приходить до висновку про те, що оскаржувана інформація «ІНФОРМАЦІЯ_7» « ОСОБА_2 є проросійською журналісткою, колаборанткою та зрадницею, яка розколює суспільство і працює на рф» є оціночним судженням, не містить фактичних даних.
		Така інформація є результатом вираження суб`єктивної оцінки, яка була поширена в мережі Інтернет, є у загальному доступі тобто, є не твердженням, висловленим про факт, а є оцінкою отриманої інформації та власними висновками від цієї інформації. Такі висновки не можуть бути ані спростовані, ані підтверджені, а тому не можуть бути предметом спору.
		При цьому поширення таких висновків відповідачем повинно оцінюватись з точки зору суспільно відповідальної поведінки будь-якої особи перед суспільством, а аналіз таких висновків повинен здійснюватися суспільством на основі усієї інформації отриманої з різних джерел, при цьому, зважаючи на правовий статус відповідача, його публічність.
		Зважаючи на це, інформація, яку бажає спростувати позивач, не містить фактичних даних, а є оціночними судженнями, які не підлягають спростуванню та доведенню відносно їх правдивості.
		Враховуючи те, що позивачем не доведено, що поширена інформація є недостовірною, а оціночні судження не підлягають спростуванню, відтак суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову.
		Вказані у позовній заяві вислови, на думку суду, не можна вважати твердженнями, оскільки характер висновків та мовні засоби є оціночними судженнями, які містять критичну оцінку.
		У цьому випадку поширена відповідачем в статті інформація щодо позивача, виходячи зі змісту всієї статті в цілому та змісту конкретних абзаців і фраз, складовою частиною яких вона виступала, має характер суб`єктивного припущення та не може бути кваліфікована судом як повідомлення про факт, що підлягає перевірці на предмет його істинності.
		Крім того судом встановлено, що у статті переважно викладена критична оцінка діяльності позивача, що є вираженням суб`єктивної думки і поглядів. Така особлива форма подання мала на меті забезпечити вплив на пересічного читача.
		Вимога щодо доведення правдивості оціночного судження є неможливою та порушує свободу вираження поглядів та думки. Люди мають право мати думки та висловлювати їх вільно з питань, які становлять їх інтерес, думки, які дехто чи навіть усі можуть вважати перебільшеними, обмеженими або упередженими, але думки, яких вони чесно дотримуються.
		Європейський суд у своїй судовій практиці дотримується підходу щодо захисту свободи вираження, вказуючи, що свобода висловлювати свої погляди є правом людини, визнаним у світі, мабуть, найбільш широко. Свобода слова визнається цінною, оскільки публічні обговорення є можливим інструментом досягнення суспільних цілей та вираження особистих поглядів саме по собі є людським благом пошуку істини, досягнення справедливості, викриття негативних тенденцій у суспільстві і взаємовідносинах між людьми.
		V. Розподіл судових витрат.
		Відповідно до статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
		Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
		Згідно з пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
		Європейський Суд з прав людини повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).
		На підставі встановлених судом обставин, що мають юридичне значення у справі, керуючись ст.ст. 1-23, 76-82, 89, 95, 258-259, 263-265, 267, 274-279, 352-355 Цивільного процесуального кодексу України, суд,
		 
		ВИРІШИВ:
		Позов ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Спеціальні кореспонденти» про захист честі, гідності та ділової репутації шляхом визнання інформації недостовірною та її спростування залишити без задоволення.
		Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення. 
		 
		Суддя І. В. Литвинова

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...