Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 280/7366/23 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; звільнення з публічної служби, з них.
Надіслано судом: 14.03.2025. Зареєстровано: 16.03.2025. Забезпечено надання загального доступу: 17.03.2025.
Дата набрання законної сили: 14.03.2025
Номер судового провадження: К/990/43452/24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		14 березня 2025 року 
		м. Київ
		 
		справа № 280/7366/23
		адміністративне провадження № К/990/43452/24
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
		судді-доповідача - Мартинюк Н.М.,
		суддів - Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,
		 
		розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №280/7366/23
		за позовом  ОСОБА_1 
		до Міністерства юстиції України, 
		третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Південно-Східне міжрегіональнего управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) 
		про визнання протиправним і скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
		 
		за касаційною скаргою Міністерства юстиції України 
		на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 22 лютого 2024 року 
		(головуючий суддя: Стрельнікова Н.В.)
		і постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 2 жовтня 2024 року (головуючий суддя: Білак С.В., судді: Юрко І.В., Чабаненко С.В.).
		 
		ВСТАНОВИВ:
		І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
		Короткий зміст позовних вимог
		У вересні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Міністерства юстиції України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), в якому просив:
		-     визнати протиправним і скасувати наказ Міністерства юстиції України №1346/к від 23 серпня 2023 року «Про звільнення» ОСОБА_1 з посади начальника Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області;
		-     поновити ОСОБА_1 на посаді начальника Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області з 23 серпня 2023 року;
		- зобов`язати Міністерство юстиції України увільнити ОСОБА_1 від виконання посадових обов`язків начальника Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області на час проходження військової служби на період з  27 червня 2023 року із збереженням посади та місця роботи.
		В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що наказом Міністерства юстиції України на виконання рішення суду позивача було поновлено на посаді начальника Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області (далі - «ГТУЮ у Запорізькій області»), після чого відповідач запропонував позивачу переведення на вакантну посаду державної служби. 
		Проте, 31 липня 2023 року позивач проінформував відповідача про те, що він призваний на військову службу під час мобілізації. 
		14 серпня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Міністерства юстиції України із заявою про його увільнення від виконання посадових обов`язків начальника ГТУЮ у Запорізькій області на час проходження військової служби. Натомість, відповідач оскаржуваним наказом звільнив ОСОБА_1 з посади начальника ГТУЮ у Запорізькій області з 24 серпня 2023 року відповідно до пункту 1 частини першої абзацу третього частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» з припиненням державної служби. 
		Вважаючи своє звільнення незаконним, ОСОБА_1 звернувся до суду з метою його оскарження та відновлення своїх порушених трудових прав.
		Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 22 лютого 2024 року, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 2 жовтня 2024 року, позовну заяву задоволено частково:
		визнано протиправним і скасовано наказ Міністерства юстиції України №1346/к від 23 серпня 2023 року про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника ГТУЮ у Запорізькій області та поновлено його на посаді начальника ГТУЮ у Запорізькій області з 24 серпня 2023 року;
		зобов`язано Міністерство юстиції України увільнити ОСОБА_1 від виконання посадових обов`язків начальника ГТУЮ у Запорізькій області з 27 червня 2023 року на час проходження військової служби із збереженням посади та місця роботи.
		У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
		Задовольняючи позов частково, суди попередніх інстанцій виходили з того, що на позивача як особу, яка проходить військову службу, поширюються гарантії, передбачені статтею 119 КЗпП України щодо збереження посади на час проходження такої служби.
		Оскільки правовідносини щодо проходження військової служби виникли у період попередження його про наступне звільнення з посади та пропонування йому вакантних посад до переведення, тобто в період триваючих правовідносин з проходження публічної служби, роботодавець мав увільнити позивача із займаної посади на період несення військової служби.
		Натомість роботодавець позивача звільнив його з посади начальника ГТУЮ у Запорізькій області, чим порушив право на працю. З цих підстав суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що порушені права позивача належить захистити шляхом поновлення його на посаді та зобов`язання Міністерства юстиції України увільнити ОСОБА_1 від виконання посадових обов`язків начальника ГТУЮ у Запорізькій області з 27 червня 2023 року на час проходження військової служби із збереженням посади та місця роботи.
		Не погоджуючись із цими судовими рішеннями, Міністерство юстиції України звернулось до Верховного Суду з касаційною скаргою на них.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзивів
		У листопаді 2024 року Міністерство юстиції України подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 22 лютого 2024 року і постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 2 жовтня 2024 року, й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. 
		В обґрунтування вимог касаційної скарги скаржник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували при вирішенні справи правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 23 березня 2023 року у справі №200/3471/21, від 30 травня 2023 року у справі №200/3363/21-а, від 6 лютого 2020 року у справі №818/777/17, від 10 лютого 2021 року у справі №522/4116/19, від 12 квітня 2021 року у справі №265/8076/19, від 9 листопада 2021 року у справі №278/843/20, а також у справі №631/1919/16-ц.
		Окрім того, скаржник зазначає, що наразі відсутній висновок Верховного Суду щодо правозастосування статті 119 КЗпП України, за умови зарахування особи до лав Збройних сил України. Зауважує, що на його переконання, матеріали справи не містять жодних доказів проходження позивачем військової служби, адже останній самовільно залишив військову частину з підстав чого наявне кримінальне провадження.
		Насамкінець, скаржник зауважує про невмотивованість судових рішень, неповноту з`ясування обставин справи та ненадання оцінки доводам відповідача на основі поданих ним доказів, які мають вагоме значення для справи.
		Так, скаржник звертає увагу, що у матеріалах справи містяться лист Національної поліції України від 22 липня 2024 року № 100497-2024, лист військової частини НОМЕР_1 від 17 вересня 2024 року вих. № 5126 та витяг з наказу військової частини НОМЕР_1 від 31 липня 2023 року № 193, які підтверджують, що ОСОБА_1 лише обліковується в списках військової частини НОМЕР_1 , але не перебуває у військовій частині і не виконує військові обов`язки, пов`язані із захистом Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України.
		Верховним Судом ухвалою від 10 грудня 2024 року  було відкрито касаційне провадження на підставі пунктів 1, 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
		У відзиві на касаційну скаргу позивач просить відмовити у її задоволенні, а судові рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін. Відзив обґрунтований правильністю вирішення спору судами першої й апеляційної інстанцій із дотриманням норм матеріального і процесуального права.
		У своїх поясненнях третя особа просить задовольнити касаційну скаргу, вважаючи її обґрунтованою, а рішення судів попередніх інстанцій скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. 
		ІІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
		Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 29 листопада 2022 року у справі №280/531/20, яке набрало законної сили 21 березня 2023 року, було:
		визнано протиправним і скасовано наказ Міністерства юстиції України №4151/к від 23 грудня 2019 року «Про звільнення» ОСОБА_1 з посади начальника Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області; 
		поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника ГТУЮ у Запорізькій області з 25 грудня 2019 року. 
		Рішення в частині поновлення на посаді вирішено звернути до негайного виконання.
		На виконання вищезазначеного рішення суду наказом Міністерства юстиції України від 1 червня 2023 року № 757/к «Про поновлення» ОСОБА_1 поновлено з 25 грудня 2019 року на посаді начальника ГТУЮ у Запорізькій області.
		Про видання вказаного наказу ОСОБА_1 повідомлено листом Мін`юсту від 1 червня 2023 року № 70506/14.3/31-23 з наданням копії наказу.
		Листом Міністерства юстиції України від 2 червня 2023 року № 70770/14.3/31-23 ОСОБА_1 попереджено про звільнення та припинення державної служби відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв`язку з реорганізацією державного органу. Одночасно цим листом ОСОБА_1 було запропоновано переведення на вакантну посаду державної служби - заступника начальника Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) тимчасово, та у разі згоди на переведення на запропоновану посаду ОСОБА_1 необхідно було подати відповідну заяву в тридцятиденний строк з дня доведення йому до відома цього попередження згідно зі статтею 91 Закону України «Про державну службу». Протягом вказаного строку відповідну заяву ОСОБА_1 про згоду або відмову від переведення не подав.
		Відповідно до наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 (по стройовій частині) № 159 від 27 червня 2023 року, солдата ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , було призвано на військову службу під час мобілізації та направлено до військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 ).
		Листом від 31 липня 2023 року ОСОБА_1 проінформував відповідача про те що, він призваний на військову службу під час мобілізації. До свого листа позивач додав копію витягу із Наказу №159 від 27 червня 2023 року, копію довідки в/ч НОМЕР_1 №5257 від 4 липня 2023 року (форма 5), копію військового квитка Серія НОМЕР_2 . Також у своєму листі позивач зазначив про те, що строк на надання відповіді на лист відповідача від 2 червня 2023 року позивачем було пропущено з поважних причин.
		Листом Міністерства юстиції України від 11 серпня 2023 року №106526/14.3/31-23 ОСОБА_1 повторно внесено пропозиції зайняття посад державної служби, а саме надано перелік вакантних посад державної служби Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) та запропоновано переведення на одну з посад, зазначених у листі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) від 9 серпня 2023 року №32497/12-11. Водночас ОСОБА_1 запропоновано протягом п`яти календарних днів подати заяви про переведення на одну із запропонованих посад відповідно до статті 41 Закону України «Про державну службу» або заяву про відмову від переведення. При цьому поінформовано, що ненадання письмової згоди на переведення на одну із запропонованих посад у термін до 21 серпня 2023 року вважатиметься відмовою від запропонованих посад.
		17 серпня 2023 року до Міністерства юстиції України надійшла заява ОСОБА_1 від 14 серпня 2023 року, у якій позивач просив про його увільнення від виконання посадових обов`язків начальника ГТУЮ у Запорізькій області на час проходження військової служби на період від 27 червня 2023 року із збереженням посади. До заяви було додано витяг із наказу №159 від 27 червня 2023 року та довідку військової частини від 4 липня 2023 року.
		Незважаючи на це, наказом Міністерства юстиції України №1346/к від 23 серпня 2023 року ОСОБА_1 звільнено з посади начальника ГТУЮ у Запорізькій області 24 серпня 2023 року відповідно до пункту 1 частини першої, абзацу третього частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» з припиненням державної служби.
		ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА
		Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
		Відповідно до преамбули Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII (далі - «Закон»), зазначений закон визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.
		Відповідно до частини першої статті 2 цього Закону посада державної служби - визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу з установленими відповідно до законодавства посадовими обов`язками у межах повноважень, визначених частиною першою статті 1 цього Закону.
		Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.
		Згідно із частинами першою-третьою статті 5 Закону правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
		Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.
		Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
		Згідно з частиною першою статті 83 Закону, державна служба припиняється: 
		1) у разі втрати права на державну службу або його обмеження (стаття 84 цього Закону); 
		2) у разі закінчення строку призначення на посаду державної служби (стаття 85 цього Закону); 
		3) за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону); 4) за ініціативою суб`єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону); 
		5) у разі настання обставин, що склалися незалежно від волі сторін (стаття 88 цього Закону); 
		6) у разі незгоди державного службовця на проходження державної служби у зв`язку із зміною її істотних умов (стаття 43 цього Закону); 
		7) у разі досягнення державним службовцем 65-річного віку, якщо інше не передбачено законом; 
		8) у разі застосування заборони, передбаченої Законом України «Про очищення влади»; 
		9) з підстав, передбачених контрактом про проходження державної служби (у разі укладення) (стаття 88-1 цього Закону).
		Частиною п`ятою статті 22 Закону встановлено, що у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб`єкта призначення може здійснюватися без обов`язкового проведення конкурсу.
		Згідно із частиною першою статті 87 Закону, підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є зокрема: 1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу;1-1) ліквідація державного органу.
		Згідно із частиною третьою статті 87 Закону, суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.
		Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.
		Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.
		Процедура звільнення державних службовців у зв`язку з припиненням державної служби за ініціативою суб`єкта призначення на момент виникнення спірних правовідносин, а саме на момент попередження позивача про наступне звільнення, а так само і на час видання спірного наказу у цій справі врегульована положеннями Закону, у редакції з урахуванням змін, унесених Законами № 117-IX та № 440-IX, що виключає застосування КЗпП України до спірних правовідносин в частині звільнення.
		Відповідно до статті 2 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та їх сімей», ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України.
		Відповідно до частин першої, другої, шостої статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
		Проходження військової служби здійснюється: громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом; до видів військової служби зокрема відноситься військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період.
		Відповідно до статті 1 Закону України «Про оборону України», особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
		Воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень
		За приписами статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
		IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
		Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
		Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).
		Верховним Судом ухвалою від 10 грудня 2024 року  було відкрито касаційне провадження за скаргою Міністерства юстиції України на підставі пунктів 1, 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
		Відповідно до пунктів 1, 3 частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
		- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
		- відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
		Проаналізувавши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов наступних висновків.
		Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень визначаються статтею 242 КАС України, відповідно до якої рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
		Спірні правовідносини, які склались у цій справі, зводяться до питання правомірності звільнення позивача з посади начальника ГТУЮ у Запорізькій області відповідно до пункту 1 частини першої, абзацу третього частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу», за умови його призову на військову службу та подання ним заяви про увільнення його від виконання обов`язків за вказаною посадою на час проходження військової служби.
		Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого.
		Передусім варто зауважити, що спірні правовідносини першочергово зародились у площині незаконного звільнення ОСОБА_1 з посади начальника ГТУЮ у Запорізькій області на підставі пункту 11 частини першої статті 87 Закону України «Про Державну службу», тобто у зв`язку з ліквідацією ГТУЮ у Запорізькій області.
		Незаконність звільнення позивача з підстав ліквідації державного органу, була підтверджена рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 29 листопада 2022 року у справі №280/531/20, яке набрало законної сили, оскільки постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2023 року, було залишено без змін.
		З метою захисту порушеного права ОСОБА_1 на працю, суд у справі №280/531/20 зобов`язав  поновити його на посаді начальника ГТУЮ у Запорізькій області з 25 грудня 2019 року.
		Поновлення позивача на посаді, з якої його було незаконно звільнено, відповідає усталеній практиці Верховного Суду з цього приводу, та передбачає подальше вирішення трудових правовідносин з таким працівником шляхом пропонування йому роботодавцем (його правонаступником у разі реорганізації/ліквідації) переліку вакантних посад, на які він може претендувати, на що він має висловити свою згоду або незгоду. 
		Відповідно до фактичних обставин цієї справи, така процедура врегулювання трудових правовідносин з позивачем була розпочата на виконання судового рішення, адже ОСОБА_1 було поновлено на посаді начальника ГТУЮ у Запорізькій області, а листом Міністерства юстиції України від 2 червня 2023 року № 70770/14.3/31-23 ОСОБА_1 попереджено про звільнення та припинення державної служби відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв`язку з реорганізацією державного органу, з одночасним пропонуванням переведення на вакантну посаду державної служби - заступника начальника Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) тимчасово. Про прийняття або відхилення такої пропозиції мав висловитись ОСОБА_1 .
		Проте, як встановили суди попередніх інстанцій у межах цієї справи, наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 (по стройовій частині) № 159 від 27 червня 2023 року, солдата ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 , було призвано на військову службу під час мобілізації та направлено до військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 ), про що позивач повідомив відповідача листом від 31 липня 2023 року.
		Таку обставину Міністерство юстиції України визнало як поважну причину (як і зазначив ОСОБА_1 у своєму листі), адже листом від 11 серпня 2023 року №106526/14.3/31-23 ОСОБА_1 повторно внесено пропозиції зайняття посад державної служби, а саме: надано перелік вакантних посад державної служби Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) та запропоновано переведення на одну з посад, зазначених у листі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) від 9 серпня 2023 року №32497/12-11. Також, позивачу було надано п`ять календарних днів на подання заяви про переведення на одну із запропонованих посад відповідно до статті 41 Закону України «Про державну службу» або заяву про відмову від переведення. При цьому поінформовано, що ненадання письмової згоди на переведення на одну із запропонованих посад у термін до 21 серпня 2023 року вважатиметься відмовою від запропонованих посад.
		У межах вказаного строку, тобто до 21 серпня 2023 року, а саме 17 серпня 2023 року до Міністерства юстиції України надійшла заява ОСОБА_1 від 14 серпня 2023 року, у якій позивач просив про його увільнення від виконання посадових обов`язків начальника ГТУЮ у Запорізькій області на час проходження військової служби на період від 27 червня 2023 року із збереженням посади. 
		Розцінивши цю заяву як відмову від запропонованих посад, на які може бути здійснено переведення, наказом Міністерства юстиції України №1346/к від 23 серпня 2023 року ОСОБА_1 звільнено з посади начальника ГТУЮ у Запорізькій області 24 серпня 2023 року відповідно до пункту 1 частини першої, абзацу третього частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» з припиненням державної служби.
		У контексті наведеного варто зазначити про таке.
		Приписи частини 2 статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ визначають, що громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частиною третьою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 53 і частиною другою статті 57 Закону України «Про освіту», частиною другою статті 44, частиною першою статті 54 і частиною третьою статті 63 Закону України «Про фахову передвищу освіту», частиною другою статті 46 Закону України «Про вищу освіту».
		Невиконання цього обов`язку є підставою для притягнення винних осіб до встановленої   законом відповідальності (частина перша статті 42 Закону № 2232-ХІІ).
		Наведеній нормі кореспондуються з положенням статті 119 КЗпП України.
		Так, згідно з частиною третьою статті 119 КЗпП України  за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
		Гарантії, визначені у частині третій цієї статті, зберігаються за працівниками, які під час проходження військової служби отримали поранення (інші ушкодження здоров`я) та перебувають на лікуванні у медичних закладах, а також потрапили у полон або визнані безвісно відсутніми, на строк до дня, наступного за днем їх взяття на військовий облік у районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки, Центральному управлінні або регіональних органах Служби безпеки України, відповідному підрозділі Служби зовнішньої розвідки України після їх звільнення з військової служби у разі закінчення ними лікування в медичних закладах незалежно від строку лікування, повернення з полону, появи їх після визнання безвісно відсутніми або до дня оголошення судом їх померлими (частина четверта статті 119 КЗпП України).
		Згідно з частинами п`ятою-шостою статті 119 КЗпП України, гарантії, визначені у частині третій цієї статті, не поширюються на осіб рядового та начальницького складу служби цивільного захисту, а в частині збереження місця роботи, посади - також на осіб, які займали виборні посади в органах місцевого самоврядування та строк повноважень яких закінчився.
		Гарантії, передбачені частинами другою і третьою цієї статті, не поширюються на осіб, які визнані винними у вчиненні кримінальних правопорушень проти встановленого порядку несення військової служби (військових кримінальних правопорушень) під час особливого періоду і вирок стосовно яких набрав законної сили.
		Тож, на основі аналізу наведених вище законодавчих положень висновується, що передбачені частиною третьою статті 119 КЗпП України гарантії щодо збереження місця роботи, посади поширюються на працівника з дня прийняття його на військову службу під час дії воєнного стану.
		Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 23 березня 2023 року у справі № 200/3471/21, від 30 травня 2023 року у справі № 200/3363/21-а,  і саме на її основі суди попередніх інстанцій вирішили цей спір.
		У контексті зазначеного варто відхилити довід скаржника про те, що стаття 119 КЗпП України не містить в собі заборони на звільнення працівника з ініціативи роботодавця при скороченні чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу, адже така позиція не ґрунтується на правильному застосуванні цієї норми Кодексу в системному зв`язку з положеннями нормативно-правових актів, що визначають засади проходження в Україні військової служби.
		Зі змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що у них суди одночасно покликаються як про проходження ОСОБА_1 військової служби за мобілізацією, так і з підстав укладення ним контракту.
		Варто зауважити, що ці дві підстави прийняття особи на військову службу є різнорідними, а початок проходження військової служби особою по кожній, пов`язується із різними моментами у часі.
		Так, відповідно до частини першої статті 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» початком проходження військової служби вважається, зокрема:
		2) день зарахування до списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) - для громадян, прийнятих на військову службу за контрактом, у тому числі військовозобов`язаних, які проходять збори, та резервістів під час мобілізації;
		4) день відправлення у військову частину з відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або день прибуття до Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, відповідних підрозділів розвідувальних органів України - для громадян, призваних на військову службу під час мобілізації, на особливий період та на військову службу за призовом осіб офіцерського складу.
		Зі змісту оскаржуваних судових рішень висновується, що суди попередніх інстанцій не встановили, на якій саме підставі ОСОБА_1 почав проходити військову службу чи то за мобілізацією, чи то за контрактом. Варто наголосити, що конкретизованість такої підстави стоїть у прямому причинному зв`язку із моментом початку проходження військової служби, оскільки у разі неприбуття позивача з відповідного РТЦК та СП до військової частини для проходження військової служби ставить під сумнів факт початку проходження ним такої служби.
		Також, варто зауважити, що обґрунтовуючи відсутність у роботодавця обов`язку збереження за ОСОБА_1 посади на час проходження ним військової служби, Міністерство юстиції України покликається на обставини того, що на його переконання позивач жодного дня фактично військову службу не проходив, здійснив самовільне залишення військової частини, за фактом чого було зареєстроване кримінальне провадження.
		Такий довід скаржник обґрунтовує наявністю відкритого кримінального провадження №12022000000000979 від 4 жовтня 2022 року за підозрою ОСОБА_1 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною 2 статті 15, частиною 2 статті 28, частиною 5 статті 185, частинами 1, 2, 3, статті 358 Кримінального кодексу України і до якого в межах цього кримінального провадження застосовуються з 3 липня 2023 року запобіжні заходи.
		До того ж, скаржник звертає увагу, що у матеріалах справи містяться лист Національної поліції України від 22 липня 2024 року № 100497-2024, лист військової частини НОМЕР_1 від 17 вересня 2024 року вих. № 5126 та витяг з наказу військової частини НОМЕР_1 від 31 липня 2023 року № 193, які підтверджують, що ОСОБА_1 лише обліковується в списках військової частини НОМЕР_1 , але не перебуває у військовій частині і не виконує військові обов`язки, пов`язані із захистом Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України.
		У касаційній скарзі, Міністерство юстиції України серед іншого покликається на неповноту судового розгляду та на невмотивованість судових рішень щодо ненадання оцінки цим суттєвим обставинам справи.
		Дійсно, як вже було зазначено, стаття 119 КЗпП України визначає, що гарантії, передбачені частинами другою і третьою цієї статті, не поширюються на осіб, які визнані винними у вчиненні кримінальних правопорушень проти встановленого порядку несення військової служби (військових кримінальних правопорушень) під час особливого періоду і вирок стосовно яких набрав законної сили.
		Зі змісту судових рішень неможливо встановити,  чи дійсно щодо ОСОБА_1 наявне відкрите кримінальне провадження, чи стосується воно вчинення військового кримінального правопорушення, та чи визнаний позивач винним у його вчиненні.
		Відсутність підтвердження або спростування таких обставин встановлює неможливість забезпечення повного та всебічного з`ясування обставин цієї справи та її правильного вирішення.
		Так, стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі.
		Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
		Варто відзначити, що у юридичній науці поняття «вмотивованості» судового рішення посідає самостійне місце поряд із поняттями «законності» та «обґрунтованості» в контексті дотримання принципу верховенства права та права на справедливий суд.
		Під умотивованістю розуміється повне і всебічне відображення в рішенні суду мотивів, якими він керувався при ухваленні свого рішення, при оцінюванні доказів для встановлення наявності або відсутності обставин, на які сторони покликалися як на підґрунтя своїх вимог і заперечень, із зазначенням, чому певні докази були взяті до уваги або відхилені, й віддзеркалення мотивів щодо позиції суду при застосуванні норм матеріального і процесуального права.
		Згідно з уже розробленими теоретичними підходами, зробленими на основі аналізу прецедентної практики Європейського суду з прав людини, існують такі критерії мотивованості судового рішення: 1) у рішенні вмотивовано питання факту та права, проте обсяг умотивування може відрізнятися залежно від характеру рішення та обставин справи; 2) у рішенні містяться відповіді на головні аргументи сторін; 3) у рішенні чітко та доступно зазначені доводи і мотиви, на підставі яких обґрунтовано позицію суду, що дає змогу стороні правильно аргументувати апеляційну або касаційну скаргу; 4) рішення є підтвердженням того, що сторони були почуті судом; 5) рішення є результатом неупередженого вивчення судом зауважень, доводів та доказів, що представлені сторонами; 6) у рішенні обґрунтовано дії суду щодо вибору аргументів та прийняття доказів сторін.
		Національне законодавство, а саме частина перша статті 322 КАС України також висуває певні вимоги до змісту мотивувальної частини рішення суду апеляційної інстанції, зокрема, ця частина повинна складатися із: а) встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин; б) доводів, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції; в) мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу; г) чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права, свободи та (або) інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду; ґ) висновків за результатами розгляду апеляційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції.
		З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів Верховного Суду з огляду на указане процесуальне порушення вбачає передчасними висновки судів попередніх інстанції по суті спору.
		Верховний Суд зазначає, що рішення суду першої інстанції та суду апеляційної інстанції не відповідають вимогам щодо їх обґрунтованості, оскільки вони ухвалені без повного і всебічного з`ясування всіх обставин та надання їм належної оцінки, що мають значення для вирішення цього спору.
		Суд касаційної інстанції відповідно до частини другої статті 341 КАС України позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		За змістом статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
		З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку про недотримання судом першої інстанції та апеляційної інстанцій норм процесуального права щодо повного і всебічного з`ясування обставин в адміністративній справі та, як наслідок, висновку про наявність підстав для скасування судових рішень цих судів з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
		При новому розгляді справи необхідно взяти до уваги викладене у цій постанові, з`ясувати суттєві обставини справи, від яких залежить правильність вирішення спору як-то: підставу прийняття ОСОБА_1 на військову службу, наявність або відсутність випадків притягнення ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності за вчинення військових кримінальних правопорушень тощо, та в залежності від встановлених обставин на основі повного та всебічного її розгляду надати оцінку спірних правовідносинам.
		Отже, касаційну скаргу належить задовольнити частково, а судові рішення судів попередніх інстанцій - скасувати із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
		З огляду на вказані процесуальні порушення, допущені судами попередніх інстанцій а також необхідність встановлення фактів що мають значення для правильного вирішення спору, іншим доводам касаційної скарги Верховний суд оцінки наразі не надає.     
		З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати не розподіляються.
		 
		Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 353, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу Міністерства юстиції України задовольнити частково.
		 
		Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 22 лютого 2024 року і постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 2 жовтня 2024 року у справі №280/7366/23 скасувати, а справу направити на новий розгляд до Запорізького окружного адміністративного суду.
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.
		…………………………….
		 
		…………………………….
		 
		…………………………….
		Н.М. Мартинюк
		А.В. Жук
		Ж.М. Мельник-Томенко,
		Судді Верховного Суду

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...