Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 462/2590/15-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них; про поновлення на роботі, з них.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 21.03.2025. Забезпечено надання загального доступу: 24.03.2025.
Дата набрання законної сили: 12.03.2025
Номер судового провадження: 61-10417ск24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ
		12 березня 2025 року
		м. Київ
		справа № 462/2590/15-ц
		провадження № 61-10417св24
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Червинської М. Є., 
		суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю. (суддя-доповідач),
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідачі: Акціонерне товариство «Українська залізниця», Кабінет Міністрів України,
		третя особа - Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України,
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги  ОСОБА_1 , Акціонерного товариства «Українська залізниця» та Кабінету Міністрів України на рішення Залізничного районного суду міста Львова від 23 лютого 2022 року в складі судді Боровкова Д. О. та постанову Львівського апеляційного суду від 12 червня 2024 рокув складі колегії суддів: Савуляка  Р. В., Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І.,
		ВСТАНОВИВ:
		Короткий зміст позовних вимог
		У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому з  урахуванням уточнених позовних вимог просив: визнати протиправним та  скасувати розпорядження Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року № 1154-р «Про звільнення ОСОБА_1 з посади генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України»; визнати протиправним та скасувати наказ Державної адміністрації залізничного транспорту України від 03 грудня 2014 року № 4113/ос «По особовому складу»; визнати протиправним та скасувати наказ Державної адміністрації залізничного транспорту України від 03 грудня 2014 року № 4114/ос «По  особовому складу»; поновити його на посаді голови правління Акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - АТ «Укрзалізниця»); стягнути з АТ «Укрзалізниця» середній заробіток за час вимушеного прогулу в  розмірі 74 398 830,48 грн та стягнути з АТ «Укрзалізниця» і Кабінету Міністрів України моральну шкоду в розмірі 5 000 000,00 грн.
		На обґрунтування позовних вимог зазначав, що з квітня 2014 року працював на посаді генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України, правонаступником якої є АТ «Укрзалізниця».
		Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року № 1154-р його звільнено з займаної посади. На підставі цього розпорядження Державна адміністрація залізничного транспорту України видала наказ від  03 грудня 2014 року № 4114/ос, згідно з яким його звільнено з роботи з 03 грудня 2014 року.
		Вважав звільнення незаконним, а зазначені розпорядження та наказ такими, що підлягають скасуванню. 
		Зазначав, що ні розпорядження, ні наказ не містять підстави звільнення. Також у них не заначено, у чому саме виразилось неналежне виконання ним посадових обов`язків. У порушення вимог закону йому не надали можливості надати пояснення з приводу нібито вчинених ним порушень. 
		Крім того звільнення проведено з порушенням частини третьої статті 40 КЗпП України, оскільки в день звільнення він перебував у відпустці.
		Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		Рішенням Залізничного районного суду міста Львова від 23 лютого 2022 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 12 червня 2024 року, позов задоволено частково.
		Визнано протиправним та скасовано розпорядження Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року № 1154-р «Про звільнення ОСОБА_1 з посади генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України».
		Визнано незаконним та скасовано наказ Державної адміністрації залізничного транспорту України від 03 грудня 2014 року № 4114/ос «По особовому складу».
		Поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України.
		Стягнуто з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за  час вимушеного прогулу в розмірі 834 743,65 грн та у відшкодування моральної шкоди 75 000,00 грн.
		Стягнуто з Кабінету Міністрів України на користь ОСОБА_1 у  відшкодування моральної шкоди 75 000,00 грн.
		Суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з  того, що оскаржувані розпорядження та наказ про звільнення позивача є  незаконними. Відповідачі не довели належними та допустимими доказами свої твердження про неналежне виконання позивачем трудових та посадових обов`язків.
		Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг
		У липні 2024 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_2 подав до  Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Залізничного районного суду міста Львова від 23 лютого 2022 року та  постанову Львівського апеляційного суду від 12 червня 2024 року в  частині вимог про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу й ухвалити в цій частині нове рішення, яким поновити його на посаді голови правління АТ  «Укрзалізниця» та стягнути на  його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 74 398 830,48 грн.
		Підставами касаційного оскарження зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а  саме: застосування норм права без урахування висновків, викладених у  постановах Верховного Суду України від 28 жовтня 2014 року в справі № 21-484а14 та у постановах Верховного Суду від 28 лютого 2018 року в справі № 817/280/16, від 12 червня 2018 року в справі № 2а-23895/09/1270, від 20 червня 2018 року в справі № 826/808/16, від 20 лютого 2019 року в справі № 826/16659/15, від 28 лютого 2019 року в справі № 817/860/16, від 13  березня 2019 року в справі № 524/4478/17, від 15 липня 2019 року в справі № 235/499/17, від 08 серпня 2019 року в справі № 450/1686/17, від 29 липня 2020 року в справі № 802/3673/15-а, від 08 грудня 2021 року в справі № 9901/348/19.
		Касаційна скарга мотивована тим, що поновлюючи його на роботі за  попереднім місцем роботи, суди не врахували, що Державна адміністрація залізничного транспорту України перебуває в процесі припинення й посади генерального директора наразі не існує. Відповідно ефективним способом захисту його порушеного права має бути поновлення його на посаді голови  правління АТ «Укрзалізниця», яке є правонаступником Державної адміністрації залізничного транспорту України, та виплата йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу з моменту створення АТ «Укрзалізниця», виходячи з середньої заробітної плати голови правління цього товариства.
		Також у липні 2024 року АТ «Укрзалізниця» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Залізничного районного суду міста Львова від 23 лютого 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 12 червня 2024 року в частині задоволених вимог й ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в позові.
		Підставами касаційного оскарження зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а  саме: застосування норм права без урахування висновків, викладених у  постановах Верховного Суду від 14 січня 2019 року в справі № 302/836/17, від 15 грудня 2020 року в справі № 752/17832/14-ц, від 22 грудня 2022 року в  справі № 643/11774/18, від 10 лютого 2023 року в справі № 190/418/22, від 27 листопада 2023 року в справі № 486/78/23; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах.
		На обґрунтування вимог касаційної скарги зазначає, що суди неповно з`ясували обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.
		Зокрема, не врахували, що чинне на дату винесення оспорюваного розпорядження про  звільнення позивача законодавство не встановлювало вимог щодо зазначення в такому розпорядженні підстави звільнення.
		Факт порушення позивачем його посадових обов`язків встановлений актом про результати проведення перевірки окремих питань діяльності Державної адміністрації залізничного транспорту України та підприємств залізничного транспорту від 25 листопада 2014 року.
		Позивач звернувся до суду з пропуском строку, встановленого частиною першою статті 233 КЗпП України.
		Крім того, у липні 2024 року Кабінет Міністрів України подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Залізничного районного суду міста Львова від 23 лютого 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 12 червня 2024 року й ухвалити нове рішення про відмову в позові.
		Підставами касаційного оскарження зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а  саме: застосування норм права без урахування висновків, викладених у  постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 638/14260/16-ц, від 10 жовтня 2018 року в справі № 640/3837/17, від 19 лютого 2020 року в справі № 755/9215/15-ц, від 17 серпня 2020 року в  справі № 911/2636/19, від 09 грудня 2020 року в справі № 487/2178/19, від 20 липня 2021 року в справі № 922/2604/20, від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20, від 05 грудня 2022 року в справі № 214/7462/20.
		Касаційна скарга мотивована тим, що звільнення позивача проведено з дотриманням вимог закону. 
		Перебуваючи на посаді генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України, позивач допустив неналежне виконання своїх обов`язків, що підтверджено матеріалами справи. Відповідач не мав можливості отримати від позивача письмові пояснення, оскільки він самовільно, без погодженням з Міністром інфраструктури України, взяв відпустку та не перебував на робочому місці. 
		Рух справи в суді касаційної інстанції
		Ухвалами Верховного Суду від 29 липня 2024 року та від 31 липня 2024 року відкрито касаційні провадження в цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
		22 серпня 2024 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
		Позивач через представника ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційні скарги відповідачів, у яких просить залишити їх без задоволення.
		Ухвалою Верховного Суду від 21 січня 2025 року справу призначено до  судового розгляду.
		Позиція Верховного Суду
		Касаційні скарги АТ «Укрзалізниця» та Кабінету Міністрів України підлягають задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_1 - залишенню без задоволеннязтаких підстав.
		Фактичні обставини, встановлені судами
		Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 01 квітня 2014 року № 292-р ОСОБА_1 призначено генеральним директором Державної адміністрації залізничного транспорту України.
		Відповідно до наказу Державної адміністрації залізничного транспорту України від 04 квітня 2014 року № 295/ос «По особовому складу», виданого на  підставі вказаного вище розпорядження Кабінету Міністрів України, ОСОБА_1 приступив до виконання посадових обов`язків генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України.
		На виконання доручення Кабінету Міністрів України від 04 вересня 2014 року № 696-т до листа Служби безпеки України від 31 серпня 2014 року № 598 та  відповідно до наказу Міністерства інфраструктури України від 08 вересня 2014 року № 198-Г проведено перевірку окремих питань діяльності Державної адміністрації залізничного транспорту України та підприємств залізничного транспорту, яка проводилась у строки з 08 вересня 2014 року по 18 листопада 2014 року.
		Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 08 вересня 2014 року № 809-р ОСОБА_1 відсторонено від виконання повноважень за посадою генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України на період перевірки окремих питань фінансово-господарської діяльності Державної адміністрації залізничного транспорту України та підприємств залізничного транспорту.
		За результатами проведення цієї перевірки, 25 листопада 2014 року складено акт № 07/14-14-19-133-17/ДСК, яким зафіксовано встановлені порушення юридичного, господарського, фінансового характеру і, як наслідок, Міністерством інфраструктури України ініційовано перед Кабінетом Міністрів України питання про звільнення ОСОБА_1 з посади генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України за неналежне виконання посадових обов`язків.
		Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року № 1154-р ОСОБА_1 звільнено з посади генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України.
		На підставі цього розпорядження Кабінету Міністрів України, Державна адміністрація залізничного транспорту України видала наказ від 03 грудня 2014 року № 4114/ос «По особовому складу» про звільнення ОСОБА_1 з  посади генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України 03 грудня 2014 року.
		Постановою Верховного Суду від 03 листопада 2021 року клопотання ОСОБА_1 про заміну сторони задоволено. Замінено відповідача - Державну адміністрацію залізничного транспорту України на його правонаступника - АТ «Укрзалізниця». 
		У постанові зазначено, що датою виникнення універсального правонаступництва АТ «Укрзалізниця» щодо підприємств залізничної галузі, які припиняються шляхом злиття, слід вважати дату його державної реєстрації - 21 жовтня 2015 року.
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
		Відповідно до частини першої статті 21 КЗпП України (в редакції, чинній на  момент виникнення спірних правовідносин) трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
		Встановлено, що ОСОБА_1 працював на посаді генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України.
		Державна адміністрація залізничного транспорту (Укрзалізниця) є органом управління залізничним транспортом загального користування, підвідомчим Мінінфраструктури (пункт 1 Положення про Державну адміністрацію залізничного транспорту України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 лютого 1996 року № 262).
		Пунктами 7, 8 цього Положення передбачено, що Укрзалізницю очолює генеральний директор, який призначається Кабінетом Міністрів України.
		Генеральний директор несе персональну відповідальність за виконання покладених на Укрзалізницю завдань і здійснення нею своїх функцій, встановлює ступінь відповідальності керівників підрозділів Укрзалізниці, визначає структуру та повноваження апарату Укрзалізниці, затверджує кошторис витрат на його утримання.
		Процедура розгляду подання щодо призначення на посаду та звільнення з  посади керівників державних господарських об`єднань, підприємств, установ і організацій, їх перших заступників та заступників у разі, коли відповідно до законодавства їх призначення на посаду та звільнення з посади здійснюється за рішенням Кабінету Міністрів України, визначена Порядком розгляду питань, пов`язаних з підготовкою і внесенням подань щодо осіб, призначення на посаду та звільнення з посади яких здійснюється Верховною Радою України, Президентом України або Кабінетом Міністрів України чи  погоджуються Кабінетом Міністрів України затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 298 від 11 квітня 2012 року.
		Пунктом 10 Порядку визначено, що у передбачених законодавством випадках посадова особа, яка вносить подання про призначення на посаду осіб, зазначених у пункті 1 цього Порядку, може звертатися з пропозицією щодо звільнення з посади таких осіб.
		У пропозиції щодо звільнення з посади обґрунтовуються причини неможливості перебування особи на займаній посаді. До подання додаються завізований керівником відповідного органу проект рішення про звільнення з  посади із зазначенням причини, біографічна довідка з фотокарткою, що  засвідчується підписом керівника кадрової служби і скріплюється печаткою, заява особи про звільнення, пояснення особи, що звільняється за  порушення трудової дисципліни, матеріали службового розслідування, медична довідка, інші документи, що безпосередньо стосуються справи.
		25 листопада 2014 року Міністр інфраструктури України, керуючись пунктом 8  Положення про Укрзалізницю та статтями 7, 147-149 КЗпП України, звернувся до Прем`єр Міністра України з пропозицією про звільнення ОСОБА_1 з посади генерального директора Укрзалізниці за неналежне виконання посадових обов`язків.
		Трудовий договір може бути припинено, а працівника звільнено з роботи лише з підстав і в порядку, визначених законодавством про працю.
		Статтею 139 КЗпП України встановлено, що працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і  технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.
		Порушенням трудової дисципліни вважається невиконання або неналежне виконання з вини працівника покладених на нього трудових обов`язків.
		Згідно з частиною першою статті 147 КЗпП України за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення:
		1) догана;
		2) звільнення.
		Статтею 149 КЗпП України передбачено, що до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення.
		За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.
		При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника.
		Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.
		Складовими дисциплінарного проступку є: дії (бездіяльність) працівника; невиконання або неналежне виконання покладених на нього трудових обов`язків; вина працівника; наявність причинно-наслідкового зв`язку між його діями (бездіяльністю) та невиконанням або неналежним виконанням покладених на нього трудових обов`язків. Недоведеність хоча б одного з цих елементів виключає можливість оцінки дій працівника як дисциплінарного проступку.
		Накладення дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення є правомірним у разі:
		систематичного невиконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення (пункт 3 частини першої статті 40 КЗпП України);
		прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин (пункт 4 частини першої статті 40 КЗпП України);
		появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння (пункт 7 частини першої статті 40 КЗпП України);
		вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) майна роботодавця, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи  постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу (пункт 8 частини першої статті 40 КЗпП України);
		та одноразового грубого порушення трудових обов`язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації, його заступниками, а також службовими особами органів доходів і зборів, яким присвоєно спеціальні звання, і службовими особами центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах державного фінансового контролю та контролю за цінами (пункт 1 статті 41 КЗпП України).
		У справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, суди з`ясовують, у чому конкретно проявилось порушення, що  стало приводом до звільнення, чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за пунктами 3, 4, 7, 8 статті 40, пунктом 1 статті 41 КЗпП України, чи додержані роботодавцем передбачені статтями 147 (1), 148, 149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи застосовувалось вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи  враховувались при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і  заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника.
		При розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з`ясувати, з  яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові.
		Суд не в праві визнати звільнення правильним, виходячи з обставин, з якими власник або уповноважений ним орган не пов`язували звільнення.
		Як установили суди, ні в поданніМіністра інфраструктури України від 25  листопада 2014 року, ні в доданому до нього проекті рішення про звільнення, ні в розпорядженні Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року № 1154-р, ні в наказі Державної адміністрації залізничного транспорту України від 03 грудня 2014 року № 4114/ос немає посилань на правову підставу звільнення ОСОБА_1 .
		За змістом документів, які стали підставою для звільнення ОСОБА_1 , його звільнено за неналежне виконання посадових обов`язків з посиланням на норми статей 147-149 КЗпП України, тобто до нього застосовано дисциплінарне стягнення.
		Як на підтвердження факту неналежного виконання ним посадових обов`язків відповідачі посилались на акт перевірки від 25 листопада 2014 року, яким встановлені порушення юридичного, господарського, фінансового характеру на підприємствах залізничного транспорту.
		Дійсно, у зазначеному акті відображені численні порушення, які були виявлені за результатами перевірки окремих питань діяльності підприємства, керівником якого був позивач. 
		Однак, які саме покладені на позивача трудові обов`язки він неналежно виконував, тобто які конкретні порушення допустив, у акті не зазначено, що виключає можливість оцінки дій позивача як дисциплінарного проступку таперевірки, чи міг такий проступок бути підставою для розірвання трудового договору з ним за пунктами 3, 4, 7, 8 статті 40, пунктом 1 статті 41 КЗпП України.
		Окрім цього, відсутність інформації про те, за які саме порушення звільнений позивач та коли саме такі порушення мали місце, унеможливлює перевірку строку накладення на нього дисциплінарного стягнення.
		При цьому Верховний Суд враховує, що за весь час розгляду цієї справи в  судах (понад дев`ять років) відповідачі так і не визначились з правовою підставою звільнення позивача, не внесли відповідні зміни до виданих ними документів. Зокрема, у відзиві на позовну заяву (том 8, а.с. 88-84) Кабінет Міністрів України посилався на пункт 1 статті 41 КЗпП України, але надалі в  апеляційній скарзі посилався вже на пункт 5 статті 41 КЗпП України (том 10, а.с. 102-121), що до того ж не є дисциплінарним стягненням та відповідно суперечить встановленим обставинам справи. 
		Таким чином, установивши, що позивач був звільнений без законних підстав, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов до правильного висновку про обґрунтованість його позовних вимог.
		Разом з тим, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суди не звернули уваги на таке.
		Згідно з частиною першою статті 233 КЗпП України (тут і далі в редакції на час виникнення спірних правовідносин) працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
		Передбачений статтею 233 КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення.
		Суди встановили, що право на звернення до суду з цим позовом виникло в  ОСОБА_1 04 грудня 2014 року, проте з позовом він звернувся 02 квітня 2015 року, тобто з пропуском установленого частиною першою статті 233 КЗпП України строку.
		У позовній заяві ОСОБА_1 просив поновити йому строк для звернення до  суду, посилаючись на те, що такий строк пропущений ним з поважних причин. Зазначав, що 25 грудня 2014 року, у межах місячного строку, він звернувся до суду адміністративної юрисдикції з подібними вимогами, проте лише 04 березня 2015 року адміністративний суд закрив провадження в частині вимог про визнання наказу про звільнення незаконним і поновлення на роботі, у зв`язку з тим, що такі вимоги підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства.
		Відповідно до статті 234 КЗпП України в разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.
		Трудове законодавство України не містить вичерпного переліку підстав, які  можливо визнати як поважні при пропуску строку звернення до суду з  позовом про поновлення на роботі.
		Водночас як поважні причини пропуску строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами.
		Верховний Суд у постанові від 15 липня 2020 року в справі № 480/1449/18 зазначив, що звернення до іншого суду з порушенням правил юрисдикції не  є  безумовною підставою для визначення, що строк звернення до  належного суду пропущено з поважних причин. 
		Обставини пропуску строку звернення до суду встановлюються в кожному конкретному випадку залежно від конкретних обставин справи.
		У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску строків, визначених статтею 233 КЗпП України, а також навести в  рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.
		Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав.
		Оскільки ОСОБА_3 , працюючи на посаді генерального директора Державної адміністрації залізничної служби, не проходив публічну службу, про що він не міг не знати, а юрисдикція цього спору визначена статтею 15 ЦПК України (у редакції на час звільнення позивача) і практика Верховного Суду щодо вирішення подібних трудових спорів у порядку цивільного судочинства є  незмінною, звернення позивача до адміністративного суду з порушенням правил юрисдикції не є достатньою підставою вважати, що строк на звернення до суду з цим позовом пропущений ним з поважних причин.
		Будь-яких інших причин пропуску цього строку ОСОБА_3 не навів.
		З огляду на викладене, оскільки позивач пред`явив позов з пропуском установленого статтею 233 КЗпП України строку й поважних причин для його поновлення не навів, у задоволенні вимог про поновлення на роботі слід відмовити.
		Як наслідок, враховуючи відмову в позові про поновлення позивача на роботі, немає підстав для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування позивачу моральної шкоди.
		Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
		Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
		Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду й ухвалення нового рішення про відмову в позові з підстав, наведених вище.
		Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. 
		Касаційні скарги Акціонерного товариства «Українська залізниця» та Кабінету Міністрів України задовольнити.
		Рішення Залізничного районного суду міста Львова від 23 лютого 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 12 червня 2024 року скасувати й ухвалити нове рішення.
		Відмовити в задоволенні позову  ОСОБА_1  до  Акціонерного товариства «Українська залізниця», Кабінету Міністрів України, третя особа - Міністерство розвитку громад, територій та  інфраструктури України, про визнання незаконним та скасування розпорядження та наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її  прийняття,  є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		ГоловуючийМ. Є. ЧервинськаСудді:А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...