Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 930/1141/24 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, з них; про позбавлення батьківських прав.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 25.03.2025. Забезпечено надання загального доступу: 25.03.2025.
Дата набрання законної сили: 12.03.2025
Номер судового провадження: 61-994ск25

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА 
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 
		 
		12 березня 2025 року  
		м. Київ 
		 
		справа № 930/1141/24 
		провадження № 61-994св25 
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду: 
		судді-доповідача - Петрова Є. В., 
		суддів: Грушицького А. І., Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Пророка В. В., 
		 
		учасники справи: 
		позивач -  ОСОБА_1 ,
		відповідач -  ОСОБА_2 , 
		третя особа - Орган опіки та піклування Райгородської сільської ради Гайсинського району Вінницької області, 
		 
		розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу  ОСОБА_3 на постанову Вінницького апеляційного суду                        від 17 грудня 2024 року у складі колегії суддів Міхасішина І. В., Сопруна В. В., Стадника І. М. у справі за позовом  ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , третя особа - Орган опіки та піклування Райгородської сільської ради Гайсинського району Вінницької області, про позбавлення батьківських прав, 
		 
		ВСТАНОВИВ: 
		 
		Описова частина 
		 
		Короткий зміст позовних вимог 
		 
		У квітні 2024 року  ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до  ОСОБА_2 , третя особа - Орган опіки та піклування Райгородської сільської ради Гайсинського району Вінницької області, у якому просила позбавити відповідача батьківських прав стосовно малолітніх дітей ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . 
		 
		Свої вимоги  ОСОБА_1 мотивувала тим, що з 10 липня 2014 року вона перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Немирівського районного суду Вінницької області від 07 травня 2018 року. Під час шлюбу в них                ІНФОРМАЦІЯ_3 народилася дочка  ОСОБА_7 , а ІНФОРМАЦІЯ_4 - дочка  ОСОБА_8 . 
		 
		З моменту фактичного припинення шлюбних відносин відповідач проживає окремо та не цікавиться дітьми, не підтримує жодного спілкування з ними, не надає їм доступу до культурних та інших духовних цінностей, не сприяє засвоєнню загальновизнаних норм моралі, не виявляє інтересу до внутрішнього світу дітей, не створює умов для отримання освіти. 
		 
		Оскільки ОСОБА_2 самоусунувся від виконання своїх батьківських обов`язків, тривалий час жодної участі у житті дітей не бере, не піклується про їхній фізичний і духовний розвиток, позивач вважає за доцільне позбавити відповідача батьківських прав. 
		 
		Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 
		 
		Немирівський районний суд Вінницької області у складі судді Науменка С. М. рішенням від 26 вересня 2024 рокупозов задовольнив. 
		 
		Позбавив батьківських прав ОСОБА_2 стосовно малолітніх дітей ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . 
		 
		Вирішив питання про розподіл судових витрат. 
		 
		Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що, обґрунтовуючи заперечення проти позову наявністю перешкод з боку позивача та відсутністю своєї вини, відповідач не надав доказів звернення до компетентних органів для встановлення йому порядку участі у вихованні та спілкуванні з дітьми. 
		 
		Натомість позивач довела, що після того, як сторони стали проживати окремо, відповідачсамоусунувся від спілкування з дітьми та не надавав жодної допомоги на їх утримання. Така поведінка ОСОБА_2 є свідомою і не обумовлена вкрай негативними стосунками, які у нього склалися з позивачем. 
		 
		З урахуванням наведеного суд дійшов висновку, що позбавлення відповідача батьківських прав у цьому випадку є доцільним, оскільки ОСОБА_2 ухиляється від виконання батьківських обов`язків, не бере участі у вихованні та утриманні дітей, не спілкується з ними і навіть не намагається вживати відповідних заходів для цього. 
		 
		Вінницький апеляційний суд постановою від 17 грудня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив. 
		 
		Рішення Немирівського районного суду Вінницької області від 26 вересня 2024 року скасував і ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову. 
		 
		Вирішив питання про розподіл судових витрат. 
		 
		Апеляційний суд мотивував постанову тим, що самі лише доводи позивача про те, що ОСОБА_2  не піклується про своїх дітей, ухиляється від виконання батьківських обов`язків, не можуть бути достатніми підставами для позбавлення його батьківських прав, оскільки відповідач не втратив інтересу до участі у вихованні дочок та заперечує проти задоволення позову, що підтверджується його позицією у відзиві на позовну заяву, а також тим, що він оскаржує в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції. 
		 
		У матеріалах справи відсутні беззаперечні докази винної поведінки та свідомого нехтування своїми обов`язками відповідачем, які б свідчили про його ухилення від виховання дітей, тому з урахуванням встановлених обставин, зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, апеляційний суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову. 
		 
		При цьомусуд не взяв до уваги висновок органу опіки та піклування про доцільність позбавлення відповідача батьківських прав щодо малолітніх дочок та вважав його таким, що прийнятий без урахування якнайкращих інтересів дітей. 
		 
		Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 
		 
		У січні 2025 року     ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Вінницького апеляційного суду                          від 17 грудня 2024 року, а рішення Немирівського районного суду Вінницької області від 26 вересня 2024 року залишити в силі. 
		 
		На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України      (далі - ЦПК України), заявник зазначила, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 06 травня 2020 року у справі № 753/2025/19, від 17 липня 2024 року у справі № 755/8647/23 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). 
		 
		Касаційну скаргу    ОСОБА_3 мотивувала тим, що апеляційний суд не спростував належним чином обставин, встановлених судом першої інстанції, тобто фактично необґрунтовано переоцінив докази, які були оцінені з урахуванням обставин, на які посилалися сторони як на підставу своїх вимог і заперечень. 
		 
		Саме лише заперечення одного з батьків проти позбавлення батьківських прав не свідчить про його інтерес до дитини та реальне бажання спілкуватися з дитиною і не є достатньою підставою для відмови у задоволенні позову про позбавлення батьківських прав. 
		 
		Під час розгляду справи відповідач не вживав жодних дій щодо спілкування з дітьми. 
		 
		Рішення суду першої інстанції відповідає якнайкращим інтересам дітей, оскільки малолітні  ОСОБА_7  та  ОСОБА_8 наразі проживають у новій сім`ї і вважають за батька чоловіка, з яким позивач одружена. 
		 
		Відзиви на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходили. 
		 
		Рух справи в суді касаційної інстанції 
		 
		Верховний Суд ухвалою від 29 січня 2025 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Немирівського районного суду Вінницької області. 
		 
		10 лютого 2025 справу № 930/1141/24 передано до Верховного Суду. 
		 
		Верховний Суд ухвалою від 24 лютого 2025 року призначив справу до судового розгляду. 
		 
		Фактичні обставини, з`ясовані судами 
		 
		ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 10 липня 2014 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Немирівського районного суду Вінницької області від 07 травня 2018 року. Під час шлюбу в них  ІНФОРМАЦІЯ_3 народилася дочка  ОСОБА_7 , а ІНФОРМАЦІЯ_4 - дочка  ОСОБА_8 (а. с. 8-11). 
		 
		Довідкою Гайсинського відділу державної виконавчої служби у Гайсинському районі Вінницької області від 11 червня 2024 року № 5680/22.10-30 підтверджується, що ОСОБА_2 дійсно сплачує аліменти на дочку  ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та дочку ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у твердій грошовій сумі у розмірі 1 500,00 грн на кожну дитину, але не менше 50 % від прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, згідно з виконавчим листом № 2/930/631/21, виданим 01 жовтня 2021 року Немирівським районним судом Вінницької області. Станом на 01 червня 2024 року заборгованість зі сплати аліментів відсутня (а. с. 30). 
		 
		Висновком Органу опіки та піклування Райгородської сільської ради Гайсинського району Вінницької області від 12 вересня 2023 року визнано за недоцільне позбавити ОСОБА_2 батьківських прав щодо його малолітніх дітей  ОСОБА_5 ,               ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з огляду на те, що батько має намір налагодити стосунки з дітьми (а. с. 43-45). 
		 
		Висновком Органу опіки та піклування Райгородської сільської ради Гайсинського району Вінницької області від 24 липня 2024 року № 83 визнано за доцільне позбавити ОСОБА_2 батьківських прав щодо його малолітніх дітей  ОСОБА_5 ,               ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з огляду на те, що батько ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків щодо виховання дітей (а. с. 51-53). 
		 
		Мотивувальна частина 
		 
		Позиція Верховного Суду 
		 
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 
		 
		За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. 
		 
		Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. 
		 
		Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. 
		 
		Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права 
		 
		У статті 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. 
		 
		Згідно з частиною першою статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. 
		 
		Відповідно до частини першої, другої статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. 
		 
		Згідно з частиною першою статті 14 Закону України «Про охорону дитинства» діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили. 
		 
		Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини (частина друга статті 15 Закону України «Про охорону дитинства»). 
		 
		У частині сьомій статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України) передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. 
		 
		Згідно з частинами першою - четвертою статті 150 СК України батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину. 
		 
		У частинах першій, другій та четвертій статті 155 СК України передбачено, що здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. 
		 
		Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України. Зокрема, пунктом 2 частини першої статті 164 СК України визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини. 
		 
		Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку, що ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. 
		 
		Верховний Суд у постанові від 06 травня 2020 року у справі № 753/2025/19 (провадження № 61-1344св20), на яку посилалася заявник у касаційній скарзі, зробив висновок, що ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. 
		 
		У статті 165 СК України визначено, що право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років. 
		 
		Згідно зі статтею 166 СК України позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини. 
		 
		Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках за доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків. 
		 
		Під час вирішення такої категорії спорів судам необхідно мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку. 
		 
		Таким чином, позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків. Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо і лише за наявності вини у діях батьків. 
		 
		Аналогічний правовий висновок викладений Верховним Судом у постановах                   від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18 (провадження № 61-4014св20),                   від 23 грудня 2020 року у справі № 522/21914/14 (провадження № 61-8179св19),            від 22 листопада 2023 року у справі № 1915/2789/12 (провадження № 61-14726св23), від 07 лютого 2024 року у справі № 455/307/22 (провадження № 61-16965св23). 
		 
		Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді цієї категорії справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. 
		 
		Стаття 9 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Україною згідно із Постановою Верховної Ради України           від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ, зобов`язує держави-учасниці забезпечувати, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. 
		 
		У справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року Європейський суд з прав людини наголосив, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (пункт 54). Вирішення питання позбавлення батьківських прав має ґрунтуватися на оцінці особистості відповідача, його поведінки; факт заперечення відповідача проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (пункт 58). 
		 
		У справі «Мамчур проти України» від 16 липня 2015 року (заява № 10383/09) Європейський суд з прав людини зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. Під час визначення основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (§ 100). 
		 
		У пунктах 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом. 
		 
		Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та інші), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування необхідно вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. 
		 
		У постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 461/7387/16 (провадження № 61-29266св18) зазначено, що судам слід мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку. Самі собою встановлені судами факти, що батьки спілкуються з дитиною, забезпечують її матеріально, беруть участь у вихованні не достатньою мірою, не може бути підставою для позбавлення батьківських прав. Інтереси дитини полягають у тому, щоб забезпечити її право на потребу у любові, піклуванні та матеріальної забезпеченості (стаття 5 Декларації про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо у разі передачі дітей на виховання та їх усиновлення      від 03 грудня 1986 року). Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків тощо. Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину та усвідомлення цього самою дитиною вже несе в собі негативний вплив на її свідомість, та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини. 
		 
		Верховний Суд у постанові від 11 березня 2020 року у справі № 638/16622/17 (провадження № 61-13752св19) зробив висновок, що позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках за доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків. 
		 
		У постанові Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18 (провадження № 61-4014св20) зазначено, що під часвирішення судом питання щодо позбавлення батьківських прав визначальним є ставлення матері (батька) до дитини, бажання спілкуватися і брати участь у її вихованні. Та обставина, що на час розгляду справи матеріальним забезпеченням дитини, її вихованням і розвитком займається мати, не свідчить безумовно про те, що батько дитини не бажає брати участь у її утриманні і вихованні, тобто свідомо умисно нехтує батьківськими обов`язками. 
		 
		Верховний Суд наголошує, що особистісні непорозуміння між батьками не можуть бути підставою для позбавлення батьківських прав, оскільки в рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинне мати першочергове значення і переважати над інтересами батьків (постанови Верховного Суду від 06 жовтня               2021 року у справі № 320/5094/19, від 22 листопада 2023 року у справі № 320/4384/18, від 07 березня 2024 року у справі № 947/7448/22, від 01 серпня 2024 року у справі № 366/52/21). 
		 
		Необґрунтоване (за відсутності застосування гнучких заходів впливу для спонукання батька до належного виконання своїх батьківських обов`язків) позбавлення батьківських прав (прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті кровної спорідненості з нею, не може вважатися таким, що відповідає інтересам дитини (постанова Верховного Суду                  від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23). 
		 
		Відповідно до частин п`ятої, шостої статті 19 СК України орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. 
		 
		Висновок органу опіки та піклування має рекомендаційний характер для суду та як доказ підлягає дослідженню й оцінці судом на основі всіх наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності та взаємозв`язку (постанови Верховного Суду від 26 липня    2021 року у справі № 638/15336/18, від 07 лютого 2022 року у справі № 759/3554/20, від 10 листопада 2023 року у справі № 401/1944/22, від 15 листопада 2023 року у справі № 932/2483/21, від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23). 
		 
		Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що зверненню до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтовна підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаних категоріях справ, має оціночний характер, залежить від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин (постанови від 12 лютого 2024 року у справі № 202/1931/22, від 28 лютого 2024 року у справі № 303/4697/22, від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23 та інші). 
		 
		У спірних правовідносинах, які стосуються вкрай чутливої сфери та долі дитини, інтереси якої превалюють над формальним тлумаченням норм права, питання про застосування крайнього заходу впливу на батьків - позбавлення батьківських прав - слід вирішувати у контексті кожної конкретної справи без формального та уніфікованого підходу лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, що мають значення для вирішення спору, та вивчення і дослідження усіх доказів як у сукупності, так і кожного доказу окремо. 
		 
		Тому, врахувавши те, що батько не втрачав інтересу до своїх дітей, у тому числі до участі у їх вихованні, а також те, що позивач не довела навмисного ухилення відповідача від виконання своїх обов`язків та його винної поведінки, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав, передбачених частиною першою статті 164 СК України, для застосування до відповідача такого крайнього заходу, як позбавлення його батьківських прав. 
		 
		При цьому апеляційний суд обґрунтовано не взяв до уваги висновок органу опіки та піклування, оскільки такий висновок має рекомендаційний характер та не містить відомостей щодо наявності виключних обставин, підтверджених належними та допустимими доказами, які б свідчили про свідоме нехтування відповідачем своїми обов`язками. Крім того, під час його надання не враховано заперечення батька щодо позбавлення його батьківських прав. 
		 
		Ані в суді першої інстанції, ані в суді апеляційної інстанції позивач не надала суду достатніх, належних і допустимих доказів на підтвердження винної поведінки відповідача та його свідомого нехтування своїми батьківськими обов`язками стосовно дочок, що могли б бути підставою для позбавлення його батьківських прав.
		 
		Таким чином, оскільки поведінка відповідача загалом свідчить про його спроможність та волевиявлення виконувати свої природні батьківські обов`язки, а також з урахуванням якнайкращих інтересів дітей, бажання батька брати участь у вихованні та спілкуванні з дочками та з огляду на відсутність виключних підстав для позбавлення  ОСОБА_2 батьківських прав Верховний Суд у контексті конкретних обставин цієї справи погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність достатніх підстав для позбавлення відповідача батьківських прав, як і гострої соціальної необхідності у цьому. 
		 
		У справі, яка є предметом касаційного перегляду, апеляційний суд не встановив, що відповідач є особою, яка злісно ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків стосовно дітей. 
		 
		Встановивши відсутність фактів злісного нехтування відповідачем своїми батьківськими обов`язками щодо дочок, врахувавши бажання батька спілкуватися з дітьми, а також те, що батько дітей проти позбавлення батьківських прав заперечує й бажає брати участь у їх вихованні, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову про позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 стосовно малолітніх дочок ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . 
		 
		Апеляційний суд правильно керувався тим, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу за доведеності винної поведінки одного із батьків, яка суперечить інтересам дитини, і неможливості змінити цю поведінку. Достатні підстави для позбавлення батьківських прав суд не встановив. 
		 
		Схожих за змістом висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постановах від 26 квітня 2023 року у справі № 520/17217/13-ц (провадження                 № 61-1165св23) та від 04 грудня 2024 року у справі № 133/747/23 (провадження              № 61-9650св24). 
		 
		Аргументи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 17 липня 2024 року у справі № 755/8647/23 (провадження № 61-6722св24), у якій відповідача позбавлено батьківських прав стосовно дитини і зазначено, що самі лише заперечення проти позову про позбавлення батьківських прав не свідчать про інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку, не заслуговують на увагу, оскільки у справі № 755/8647/23 суди встановили інші фактичні обставини, що формують зміст правовідносини, а саме, що відповідач не бажає спілкуватися з дочкою та брати участь у її вихованні, остаточно і свідомо самоусунувся від виконання своїх обов`язків з виховання дитини, яка залишилася проживати з матір`ю, і можливість налагодження стосунків між батьком та дочкою остаточно втрачена. Доказів на підтвердження вчинення дій, які б свідчили про бажання відповідача брати участь у вихованні та розвитку дитини, відповідач не надав. Суди також взяли до уваги думку дитини щодо необхідності позбавлення батька батьківських прав, проти чого вона не заперечувала. 
		 
		З огляду на зазначене висновок апеляційного суду про недоцільність позбавлення відповідача батьківських прав з урахуванням встановлених у цій справі обставин слід визнати обґрунтованим та таким, що не суперечить висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 17 липня 2024 року у справі № 755/8647/23 (провадження № 61-6722св24), на яку заявник посилалася у касаційній скарзі. 
		 
		Отже, доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду по суті вирішення спору, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. 
		 
		Таким чином, наразі позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 не ґрунтуватиметься на суттєвих і достатніх причинах у контексті національного законодавства та практики Європейського суду з прав людини. 
		 
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. 
		 
		Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги 
		 
		Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування. 
		 
		Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. 
		 
		Щодо судових витрат 
		 
		Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. 
		 
		Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника. 
		 
		Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду 
		 
		ПОСТАНОВИВ: 
		 
		Касаційну скаргу  ОСОБА_3 залишити без задоволення. 
		 
		Постанову Вінницького апеляційного суду від 17 грудня 2024 року залишити без змін. 
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення,           є остаточною і оскарженню не підлягає. 
		 
		 
		Суддя-доповідач  Є. В. Петров  СуддіА. І. Грушицький   С. О. Карпенко   І. В. Литвиненко   В. В. Пророк

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...