Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 459/3875/23 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із житлових відносин, з них.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 25.03.2025. Забезпечено надання загального доступу: 25.03.2025.
Дата набрання законної сили: 12.03.2025
Номер судового провадження: 61-16460ск24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА                                                            
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ                              
		                                                            
		12 березня 2025 року 
		м. Київ
		 
		справа № 459/3875/23
		провадження № 61-16460св24
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Синельникова Є. В.,
		суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідач -  ОСОБА_2 ,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Бордюка Михайла Йосиповича, на рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 05 червня 2024 року у складі судді Грабовського В. В., додаткове рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 25 червня 2024 року 
		у складі судді Грабовського В. В. та постанову Львівського апеляційного суду від 22 жовтня 2024 року у складі колегії суддів: Ніткевича А. В., Бойко С. М., 
		Копняк С. М.
		ВСТАНОВИВ:
		Описова частина 
		Короткий зміст позовної заяви
		1.            У листопаді 2023 року ОСОБА_1  звернулася до Червоноградського міського суду Львівської області із позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом виселення.
		2.            Позов мотивувала тим, що у серпні 2021 року вона успадкувала за заповітом після смерті брата квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . 
		3.            На момент смерті спадкодавця з ним багато часу проводив відповідач, який, в свою чергу, також є її братом. 
		4.            Після смерті спадкодавця ОСОБА_2 (відповідач) поселився у вказаній квартирі, хоча не мав на це правових підстав. 
		5.            Вказувала, що відповідач має у власності інше житлове приміщення - квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , 
		у якій проживав син позивачки, племінник відповідача - ОСОБА_3 , зі своєю дружиною та трьома дітьми.
		6.            У серпні 2022 року ОСОБА_2 поставив вимогу ОСОБА_4 звільнити його квартиру. Вказану вимогу останній виконав.
		7.            Позивач, в свою чергу, поставила вимогу до відповідача звільнити квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , для проживання її сина з сім`єю, проте ОСОБА_2 відмовляється добровільно покидати квартиру, що належить їй на праві власності. 
		8.            З урахуванням зазначеного,  ОСОБА_1 просила суд зобов`язати відповідача усунути їй перешкоди у користуванні квартирою на 
		АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_2 з цієї квартири без надання іншого жилого приміщення.
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції
		9.            Рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 05 червня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
		Виселено ОСОБА_2 із квартири 
		АДРЕСА_3 .
		У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
		Компенсовано ОСОБА_1 1 073,60 грн сплаченого судового збору за рахунок Держави.
		10.         Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що відповідач вселився у спірну квартиру з дозволу її попереднього власника, свого рідного брата - ОСОБА_5 , а тому зайняття квартири відповідачем не було самовільним.
		11.         На переконання суду першої інстанції, таке проживання відповідача у спірній квартирі без правових підстав та всупереч волі позивача як нового власника 
		є порушенням її права користування та розпоряджання як власника майна, 
		а відтак захист прав позивача повинен здійснюватися у спосіб виселення відповідача зі спірної квартири.
		12.         При цьому міський суд звернув увагу на те, що відповідач зареєстрований 
		у квартирі за адресою: АДРЕСА_2 , яку він на підставі договору довічного утримання від 07 лютого 2023 року передав у власність ОСОБА_6 , а у судовому засіданні свідок ОСОБА_7 , яка є дружиною набувача квартири, підтвердила можливість відповідача користуватися цією квартирою.
		13.         Водночас суд виснував, що вимога про зобов`язання відповідача усунути перешкоди у користуванні позивачем спірною квартирою, за встановлених 
		у справі обставин, не є належним способом захисту порушених прав позивача, оскільки відновлення порушених прав відбудеться унаслідок виконання рішення суду про виселення відповідача із квартири, а тому така вимога залишена без задоволення.
		Короткий зміст додаткового рішення суду першої інстанції
		14.         Додатковим рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 25 червня 2024 року заяву представника ОСОБА_1 - адвоката Федчун Любові Михайлівни, задоволено частково.
		Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 12 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу та 1 500,00 грн витрат, пов`язаних з переїздом представника - адвоката Астаповича Олександра Вікторовича, до іншого населеного пункту.
		У задоволенні решти вимог заяви відмовлено.
		15.         Додаткове рішення суду мотивоване тим, що відповідно до заяви представника позивача останній поніс витрати на професійну правничу допомогу адвоката у розмірі 21 000,00 грн, на доїзд та добові у розмірі 12 578,03 грн, крім того, представник просив стягнути з відповідача компенсацію за відрив від звичайних занять позивача в розмірі 697,01 грн.
		16.         Проте, враховуючи принципи обґрунтованості та пропорційності розміру судових витрат до предмета спору, принцип співмірності розміру судових витрат зі складністю справи та наданих адвокатом послуг, часом, витраченим адвокатом на надання відповідних послуг, обсягом наданих послуг, значенням справи для сторони, взявши до уваги заперечення представника відповідача щодо стягнення витрат на правничу допомогу у заявленому позивачем розмірі, міський суд дійшов висновку про стягнення з відповідача на корить позивача витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 12 000,00 грн.
		17.         Також суд першої інстанції виснував, що оскільки представник позивача прибував до суду для участі у судових засіданнях 5 разів, враховуючи граничний розмір компенсації витрат, пов`язаних з переїздом до іншого населеного пункту сторін та їхніх представників, встановлений постановами Кабінету Міністрів України, з відповідача на користь позивача також необхідно стягнути 1 500,00 грн витрат, пов`язаних з переїздом представника відповідача до суду.
		18.         При цьому міський суд виснував про відсутність підстав для компенсації на користь позивача витрат, пов`язаних з оплатою добових представника, оскільки чинне законодавство не передбачає такого виду судових витрат, а також відсутність підстав для компенсації позивачу за відрив від звичайних занять 
		у розмірі 697,01 грн у зв`язку із недоведеністю вказаної вимоги.
		Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
		19.         Постановою Львівського апеляційного суду від 22 жовтня 2024 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Бордюка М. Й., задоволено частково.
		Рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 05 червня 
		2024 року залишено без змін.
		Додаткове рішення Червоноградського міського суду Львівської області 
		від 25 червня 2024 року змінено в частині розміру стягнутих з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу, зменшено розмір останніх з 12 000,00 грн до 8 000,00 грн.
		У решті додаткове рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 25 червня 2024 року залишено без змін.
		20.         Задовольняючи апеляційну скаргу частково та змінюючи розмір стягнутих витрат на правничу допомогу, апеляційний суд зазначив, що враховуючи характер виконаної адвокатом роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також, врахувавши критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, її складності та результатів розгляду, колегія суддів виснувала про наявність підстав для стягнення 8 000,00 грн понесених витрат на оплату правової допомоги, що, 
		в свою чергу, свідчить про часткову підставність апеляційної скарги та необхідність зміни оскаржуваного додаткового рішення в частині визначеного розміру відшкодування понесених судових витрат.
		21.         Апеляційний суд зазначив, що враховуючи те, що відповідач ОСОБА_2 не є членом сім`ї ОСОБА_1 , як нового власника квартири АДРЕСА_3 , вимога про усунення їй перешкод 
		у користуванні власністю шляхом виселення відповідача є підставною, а висновки суду першої інстанції з цього приводу правильними.
		22.         Крім того, Львівський апеляційний суд у змісті своєї постанови зауважив, що висновки місцевого суду є дещо взаємовиключними, оскільки, покликаючись на судову практику про можливість застосування у спірних правовідносинах негаторного позову, як вимоги власника про усунення перешкод у спосіб виселення відповідача, міський суд дійшов висновку, що зобов`язання відповідача усунути перешкоди у користуванні позивачем спірною квартирою за встановлених у справі обставин не є належним способом захисту порушених прав позивача.
		23.         Разом з цим, апеляційний суд зазначив, що рішення суду першої інстанції 
		у вказаній частині не оскаржувалося, а констатовані обставини, на переконання суду, не є підставою для зміни чи скасування оскаржуваного рішення. 
		Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції 
		24.         У грудні 2024 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Бордюка М. Й., на рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 05 червня 
		2024 року, додаткове рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 25 червня 2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 22 жовтня 2024 року.
		25.         Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 15 січня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи та надано строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
		26.         Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 11 лютого 2025 року задоволено клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Бордюка М. Й., про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень.
		27.         Зупинено виконання рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 05 червня 2024 року, додаткового рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 25 червня 2024 року та постанови Львівського апеляційного суду від 22 жовтня 2024 року до закінчення їх перегляду 
		у касаційному порядку.
		28.         Ухвалою Верховного Суду від 03 березня 2025 року справу призначено до розгляду у складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
		Аргументи учасників справи
		Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		29.         У касаційній скарзі представник ОСОБА_2 - адвокат Бордюк М. Й., просить скасувати оскаржувані судові рішення, ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.
		30.         Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судами попередніх інстанційнорм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 21 серпня 2019 року в справі 
		№ 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), від 07 лютого 2024 року в справі 
		№ 296/7093/20 (провадження № 61-4681св23) (пункт 1 частини другої 
		статті 389 ЦПК України).
		31.         Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій, при вирішенні спору, вийшли за межі позовних вимог, оскільки у позові наявна виключно вимога про «зобов`язання не чинити перешкоди шляхом виселення», проте суди роз`єднали позовні вимоги та розглядали останні як дві окремі. 
		32.         Таким чином, на переконання заявника касаційної скарги, позивачем при зверненні до суду із позовом було обрано неналежний спосіб захисту права, що саме по собі вже є підставою для відмови у задоволенні позову.
		33.         Крім того, вказує на вселення відповідача у спірне житло з дозволу попереднього власника, що свідчить про відсутність самоправного зайняття приміщення, що, зокрема, покладалося позивачем в обґрунтування позовних вимог при зверненні до суду з позовом, а таке виселення ОСОБА_2 , як особи, яка не має у своїй власності іншого житла, призведе до порушення прав останнього як особи з інвалідністю, яка потребує стороннього догляду та втратила право власності на інше житло.
		Відзив на касаційну скаргу від іншого учасника справи не надходив
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		34.         Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 10 травня 2022 року, ОСОБА_1 успадкувала квартиру, яка належала ОСОБА_5 , 
		ІНФОРМАЦІЯ_1 , що знаходиться за адресою: 
		АДРЕСА_1 (Т.1, а.с. 5).
		35.         Право власності ОСОБА_1 на квартиру на 
		АДРЕСА_1 підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності щодо об`єкта №22579346118 
		від 10 травня 2022 року (Т.1, а.с. 6).
		36.          ОСОБА_2 , в свою чергу, на підставі свідоцтва про право на спадщину, належала квартира за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо об`єкта № 418001046118 від 29 липня 2014 року (Т.1, а.с. 7).
		37.         Відповідно до акту Комунального підприємства «Червонограджитлокомунсервіс» №4567/07 від 29 вересня 2023 року ОСОБА_2 проживає за адресою АДРЕСА_1 без реєстрації 
		(Т.1, а.с. 8).
		38.         Згідно із пенсійним посвідченням серії НОМЕР_1 ОСОБА_2 є особою з інвалідністю 3 групи за загальним захворюванням (Т.1, а.с. 30).
		39.         Відповідно до до акта огляду МСЕК серії 12 ААГ № 613913 від 16 травня 
		2024 року ОСОБА_8 є особою з інвалідністю І «Б» групи за загальним захворюванням та потребує постійного стороннього догляду (Т.1, а.с. 139).
		40.         Згідно із договором довічного утримання від 07 лютого 2023 року 
		ОСОБА_2 передав у власність ОСОБА_6 квартиру за адресою: 
		АДРЕСА_2 , взамін останній зобов`язався утримувати та доглядати ОСОБА_2 довічно (Т.1, а.с. 33-35). 
		41.         Відповідно до примітки до договору ОСОБА_6 заборонено відчуження квартири до припинення чи розірвання договору довічного утримання (Т.1, а.с. 36).
		42.         Згідно із інформацією з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно №353780902 від 09 листопада 2023 року, квартира за адресою: АДРЕСА_2 належить на праві власності ОСОБА_6 (Т.1, а.с. 37).
		43.         Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 просила усунути їй перешкоди 
		у користуванні квартирою, які, за її словами, вчиняє відповідач, шляхом виселення останнього з квартири АДРЕСА_3 .
		Мотивувальна частина 
		Позиція Верховного Суду
		44.         Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		45.         Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою 
		статті 411 цього Кодексу.
		46.         Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
		47.         Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи 
		у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		48.         Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.
		Мотиви, з яких виходить Суд, та застосовані норми права 
		49.         Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право 
		в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
		50.         Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
		51.         Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 вказувала, що є власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 після смерті брата ( ОСОБА_5 ). 
		52.         На момент смерті ОСОБА_5 з ним багато часу проводив відповідач.
		53.         Суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, мотивував своє рішення тим, що відповідач вселився у спірну квартиру за життя брата (попереднього власника квартири). 
		54.         Таким чином, вселення відповідача у спірну квартиру відбулось на законних підставах з дозволу власника останньої.
		55.         Після смерті попереднього власника, квартиру 
		АДРЕСА_3 успадкував позивач. 
		56.         Під час вирішення спору судами встановлено, що відповідач зареєстрований у квартирі за адресою: АДРЕСА_2 , яку він на підставі договору довічного утримання від 07 лютого 2023 року передав 
		у власність ОСОБА_6 .
		57.         Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається 
		в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
		58.         Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
		59.         У статті 9 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений 
		у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань.
		60.         Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
		61.         Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
		62.         Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.
		63.         Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що право членів сім`ї власника квартири користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.
		64.         Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
		65.         Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
		66.         Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
		67.         Право користування чужим майном врегульовано статтями 401-406 ЦК України.
		68.         У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
		69.         У частині першій статті 402 ЦК України зазначено, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
		70.         У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Так сервітут припиняється у разі, зокрема припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
		71.         Виходячи з порівняльного аналізу статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України, положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.
		72.         У постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року у справі 
		№ 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц(провадження № 6-13113цс16), а також постановах Верховного Суду: від 09 жовтня 2019 року 
		у справі № 695/2427/16-ц (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
		73.         Визначальним для захисту порушеного права на підставі цієї норми права 
		є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні своєю власністю. При вирішення таких спорів не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
		74.         Водночас, при вирішенні вказаної категорії спорів необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.
		75.         Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
		76.         У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
		77.         Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
		78.         Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
		79.         Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
		80.         Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
		81.         Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним 
		у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними 
		і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», 
		а втручання - пропорційним законній меті.
		82.         У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
		83.         Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування
		у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
		84.         З урахуванням вказаного, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе виключно за умови, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
		85.         Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зауважила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співмірним із переслідуваною законною метою.
		86.         У справі, що переглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідач вселився у квартиру з дозволу її попереднього власника. При цьому, після смерті останнього, право власності на квартиру набула позивач у справі, яка і звернулася до суду з метою захисту свої прав.
		87.         Відповідач зареєстрований у квартирі за адресою: 
		АДРЕСА_2 , яку він на підставі договору довічного утримання від 07 лютого 2023 року передав у власність ОСОБА_6 .
		88.         Як вбачається зі змісту статті 744 ЦК України, за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.
		89.         Зі змісту договору довічного утримання, укладеного між ОСОБА_2 як відчужувачем та ОСОБА_6 як набувачем вбачається, що набувач ( ОСОБА_6 ) зобов`язаний надавати відчужувачу ( ОСОБА_2 ) довічне утримання, зокрема: здійснювати поточний ремонт відчужуваної квартири; здійснювати оплату житлово-комунальних послуг, електроенергії, радіо та телебачення; забезпечення телефонним зв`язком; забезпечення триразовим калорійним харчуванням за встановленим графіком; забезпечення придатним для носіння одягом та взуттям, які відповідають сезону; забезпечення необхідними лікувальними засобами у відповідності до рецептів, виписаними лікувальними установами; надання побутових послуг (послуги перукарні, прання постільної білизни та особистих речей, речей побуту); забезпечення потреб у відпочинку; 
		у випадку захворювання - забезпечення амбулаторним лікуванням (за наявності медичних показів); здійснення догляду та надання необхідної допомоги (Т.1, 
		а.с. 33-35).
		90.         Крім того, набувач не має права до смерті відчужувача продавати, дарувати, міняти майно, передане за договором довічного утримання, укладати щодо нього договір застави, передавати його у власність іншій особі на підставі іншого правочину, що підтверджується накладеною нотаріальною забороною (Т.1, а.с. 36).
		91.         Відповідно до змісту вказаного договору ОСОБА_2 не був позбавлений можливості користуватися цією квартирою.
		92.         Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
		93.         Таким чином, відповідач хоча і не є власником жилого приміщення, але має місце проживання відповідно до договору довічного утримання.
		94.         Крім того, у судовому засіданні можливість проживання ОСОБА_2 за місцем реєстрації також підтвердила свідок ОСОБА_7 , яка є дружиною набувача квартири за договором довічного утримання.
		95.         Доводи касаційної скарги в частині непропорціності втручання держави 
		у право відповідача на житло спростовуються встановленими у справі обставинами, зокрема наявністю у ОСОБА_2 іншого житла, у якому зареєстроване його місце проживання, обтяженого договором довічного утримання.
		96.         Щодо посилань касаційної скарги на обрання позивачем неналежного способу захисту та, як наслідок, виходу судами за межі позовних вимог, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити наступне.
		97.         У прохальній частині позову сторона позивача просила: «Зобов`язати ОСОБА_2 усунути перешкоди у користуванні ОСОБА_1 квартирою по АДРЕСА_1 шляхом виселення його з цієї квартири без надання іншого жилого приміщення».
		98.         Власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового чи цивільного законодавства (правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року 
		у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20)).
		99.         Таким чином, дослідивши прохальну частину позову, суд першої інстанції, 
		з висновками якого погодився і апеляційний суд, обґрунтовано встановив, що остання містить вимогу про виселення відповідача без надання іншого житлового приміщення. 
		100.      У зв`язку із зазначеним, доводи касаційної скарги в частині обрання позивачем неналежного способу захисту та, як наслідок, виходу за межі позовних вимог, на увагу не заслуговують.
		101.      Висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 21 серпня 2019 року 
		в справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) та від 07 лютого 2024 року в справі № 296/7093/20 (провадження № 61-4681св23), на які посилається заявник у касаційній скарзі, не застосовні у справі, що переглядається, оскільки сформульовані за інших фактичних обставин справи.
		102.      Звертаючись до касаційного суду, представник ОСОБА_2 - адвокат Бордюк М. Й., окрім рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 05 червня 2024 року та постанови Львівського апеляційного суду від 22 жовтня 2024 року за результатами розгляду позову по суті, просив також скасувати додаткове рішення Червоноградського міського суду Львівської області 
		від 25 червня 2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 22 жовтня 2024 року в частині розподілу судових витрат, однак касаційна скарга не містить доводів щодо незаконності додаткового рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду у вказаній частині, а тому Верховний Суд, враховуючи принципи диспозитивності та змагальності судочинства, не переглядає вказані судові рішення в касаційному порядку.
		103.      Таким чином доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
		104.      Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		105.      Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають.
		Розподіл судових витрат
		106.      Статтею 416 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції 
		в постанові розподіляє судові витрати.
		107.      Відповідно до частини другої статті 141 ЦПК України у разі відмови в позові судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на позивача.
		108.      Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, а судові рішення залишено без змін, а позивач, в свою чергу, звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», то підстав для нового розподілу судових витрат у суду касаційної інстанції немає, відтак, судові витрати слід віднести за рахунок держави.
		Щодо поновлення виконання оскаржуваних судових рішень
		109.      Оскільки виконання рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 05 червня 2024 року, додаткового рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 25 червня 2024 року та постанови Львівського апеляційного суду від 22 жовтня 2024 року, було зупинено ухвалою Верховного Суду від 11 лютого 2025 року до закінчення касаційного провадження у справі, їхнього виконання необхідно поновити.
		Керуючись статтями 400, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		1.            Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Бордюка Михайла Йосиповича, залишити без задоволення.
		2.            Рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 05 червня 2024 року, додаткове рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 25 червня 2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 22 жовтня 2024 року залишити без змін.
		3.            Поновити виконання рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 05 червня 2024 року, додаткового рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 25 червня 2024 року та постанови Львівського апеляційного суду від 22 жовтня 2024 року.
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		Головуючий   Судді:Є. В. Синельников    О. В. Білоконь   О. М. Осіян   Н. Ю. Сакара   В. В. Шипович

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...