Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Категорія справи № 160/22533/23 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; проходження служби, з них.
Надіслано судом: 26.03.2025. Зареєстровано: 27.03.2025. Забезпечено надання загального доступу: 27.03.2025.
Дата набрання законної сили: 26.03.2025
Номер судового провадження: К/990/31004/24

еріод з 06 листопада 2012 року по 22 лютого 2024 року обіймав посаду судді Вищого адміністративного суду України.
		34. Починаючи з 29 квітня 2024 року, ОСОБА_1 відрахований зі штату Вищого адміністративного суду України у зв`язку з переведенням його відповідно до рішення Вищої ради правосуддя від 22 лютого 2024 року № 536/0/15-24 на посаду судді Шостого апеляційного адміністративного суду.
		35. При цьому на момент виникнення спірних правовідносин та судового розгляду в суді першої інстанції, ОСОБА_1 обіймав посаду судді Вищого адміністративного суду України та до жодного іншого суду переведений не був.
		36. Наведене свідчить, що позивач у період з 15 грудня 2017 року по 22 лютого 2024 року, перебуваючи на посаді судді Вищого адміністративного суду України, фактично не здійснював правосуддя.
		37. Варто зазначити, що до набрання чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» та Закону № 1402-VIII систему судів загальної юрисдикції складали: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди; 3) вищі спеціалізовані суди; 4) Верховний Суд України (частина друга статті 17 Закону № 2453-VI). 
		38. Згідно з частиною другою статті 31 Закону № 2453-VI вищими спеціалізованими судами були: Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України.
		39. Разом з цим, як уже зазначалось, для створення більш ефективної моделі системи судоустрою, приведення її у відповідність із конституційними змінами, Верховною Радою України був прийнятий Закон № 1402-VIII, згідно із частиною третьою статті 17 якого, систему судоустрою складають: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди; 3) Верховний Суд. Для розгляду окремих категорій справ відповідно до цього Закону у системі судоустрою діють вищі спеціалізовані суди.
		При цьому принципи його побудови (територіальності, спеціалізації та інстанційності) залишились незмінними.
		40. Наведене свідчить, що як Законом № 2453-VI, так і Законом № 1402-VIII, у системі судоустрою передбачені вищі спеціалізовані суди, базисом для утворення яких є принцип спеціалізації, сутність якого полягає в утворенні у системі судоустрою підсистем судових органів, уповноважених вирішувати справи певних категорій.
		41. Питання наявності підстав для виплати суддям суддівської винагороди відповідно до статті 135 Закону №1402-VIII вже неодноразово досліджувалося Верховним Судом, зокрема, у постановах від 01 серпня 2018 року у справі № 826/13355/17, від 14 серпня 2020 року у справі № 826/12933/17, від 03 червня 2020 року у справі № 826/14879/17 та від 14 липня 2020 року у справі № 826/13405/17.
		42. Верховний Суд зауважив, що, виходячи з аналізу положень Закону № 1402-VIII України, право на отримання суддівської винагороди за правилами частини другої статті 135 цього Закону, виникає у судді за наявної сукупності таких умов:
		1) проходження кваліфікаційного оцінювання, за результатами якого складено висновок про підтвердження здатності кандидата здійснювати судочинство у відповідному суді, створеному на підставі частини першої статті 1 Закону № 1402-VIII та статті 125 Конституції України;
		2) зайняття відповідної вакантному місцю в рейтингу суддів посади судді до відповідного суду, створеному на підставі частини першої статті 1 Закону № 1402-VIII та статті 125 Конституції України;
		3) зарахування судді до штату відповідного суду, створеного на підставі частини першої статті 1 Закону № 1402-VIII та статті 125 Конституції України;
		4) фактичне виконання своїх обов`язків, тобто здійснення правосуддя у відповідному суді, створеному на підставі частини першої статті 1 Закону № 1402-VIII та статті 125 Конституції України;
		5) законодавче закріплення розміру посадового окладу суддівської винагороди для судді суду, створеного на підставі частини першої статті 1 Закону № 1402-VIII та статті 125 Конституції України.
		Верховний Суд наголошував, що лише за сукупної наявності цих умов у судді виникає право на суддівську винагороду, передбачену Законом № 1402-VIII. Наявність у позивача лише деяких із зазначених умов не обумовлює виникнення права на отримання суддівської винагороди у розмірах зазначених у Законі № 1402-VIII.
		Також Верховний Суд у постанові від 14 липня 2020 року у справі № 826/13405/17, в якій позивач - суддя Вищого адміністративного суду України ставив питання про виплату йому суддівської винагороди відповідно до статті 135 Закону № 1402-VIII із розрахунку посадового окладу у розмірі 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб (тобто із розрахунку базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду). Так, у контексті спірних правовідносин у справі № 826/13405/17 Верховний Суд наголосив, що приписами пункту 7 "Прикінцевих та перехідних положень" Закону 1402-VIII законодавець конкретно виокремив наведену категорію суддів із кола осіб, на яких можуть поширюватися вимоги визначені цим Законом щодо права на отримання суддівської винагороди у більшому розмірі, та не залежно від проходження кваліфікаційного оцінювання та підтвердження на відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) грошове забезпечення цих суддів визначається Законом України "Про судоустрій і статус суддів" в редакції до припинення діяльності Вищого адміністративного суду України.
		43. Таким чином, з аналізу положень статті 135 Закону № 1402-VIII у взаємозв`язку з пунктом 7 "Прикінцевих та перехідних положень" цього Закону висновується, що право на отримання суддівської винагороди відповідно до норм Закону № 1402-VIII, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання кандидата на посаду не лише були визнані такими, що підтвердили здатність здійснювати правосуддя у відповідному судді, а й зайняли відповідне місце у рейтингу на зайняття вакантних посад, були призначені на посаду судді відповідного суду Указом Президента України, зараховані до штату відповідного суду й фактично здійснюють правосуддя у цьому суді.
		44. Положеннями частини другої статті 135 Закону № 1402-VIII чітко визначено момент, з якого судді виплачується суддівська винагорода за цим Законом, а саме з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом.
		45. Таким чином, лише за сукупної наявності наведених умов у судді виникає право на отримання суддівської винагороди, передбаченої Законом № 1402-VIII.
		46. Варто зазначити, що у Рішенні від 26 березня 2024 року № 3-р(ІІ)/2024 у справі № 3-93/2022(217/22) (про єдиний статус суддів в Україні), на яке посилається автор касаційної скарги, Конституційний Суд України зазначив, що всі судді судів системи судоустрою України мають єдиний статус, який притаманний їм як особам, які виконують виняткову конституційну функцію - чинення правосуддя. Єдиний статус суддів означає однаковість юридичного становища суддів в усіх аспектах, передусім однаковість їх гарантій незалежності та недоторканності, прав і обов`язків, вимог, обмежень, заборон та відповідальності.
		Водночас забезпечення гарантій незалежності та недоторканності суддів має базуватися на принципі єдиного статусу суддів, який не допускає, зокрема, вибірковості у забезпеченні цих гарантій та зниження їх рівня певній категорії суддів, що не сприяє чиненню правосуддя неупередженими, об`єктивними, безсторонніми та незалежними судами, реалізації конституційного права на судовий захист.
		Конституційний Суд України вважав, що оспорюваним приписом Закону № 1402-VIII законодавець фактично визначив певну категорію суддів, а саме суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України, для яких до припинення діяльності цих судів усупереч конституційній гарантії матеріального забезпечення суддів як елементу їх незалежності та принципу єдиного статусу суддів вибірково встановив інший (менший) розмір винагороди судді, визначений Законом № 2453-VI, порівняно з суддями, яким винагороду судді визначено Законом № 1402-VIII. Тому оспорюваний припис Закону № 1402-VIII звужує гарантії незалежності вказаної категорії суддів, що є впливом на цих суддів, а отже, створює загрозу як для їх незалежності, так і судової влади в цілому та суперечить приписам частин першої, другої статті 8, частини другої статті 19, частин першої, другої статті 126 Конституції України.
		Конституційний Суд України констатував, що питання обрахування винагороди судді унормовано Законом № 2453-VI та Законом № 1402-VIII, однак за приписами статті 8, частини першої статті 126, частини другої статті 130 Конституції України законодавець, установлюючи розмір винагороди судді законом про судоустрій, повинен забезпечити наявність одного спеціального закону, який чітко, системно та послідовно унормує питання розміру винагороди судді відповідно до єдиного статусу суддів та гарантій незалежності й недоторканності суддів. Тим самим на конституційному рівні створено підстави для впевненості суддів у тому, що розмір їхньої винагороди судді має бути визначений одним для всіх суддів системи судоустрою України законом про судоустрій та бути однаковим для них усіх виходячи з їхнього єдиного статусу.
		З огляду на викладене, Конституційний Суд України дійшов висновку, що окремий припис пункту 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, яким установлено для суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України до припинення діяльності цих судів гарантії, визначені Законом № 2453-VI, зокрема винагороду судді, не відповідає вимозі юридичної визначеності щодо унормування розміру винагороди судді законом про судоустрій, а отже, суперечить частині першій статті 8, частині другій статті 130 Конституції України.
		47. Водночас варто зазначити, що визнання неконституційним припису пункту 7 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року № 1402-VIII зумовлює можливість його застосування саме з 26 березня 2024 року. Натомість спірним періодом у цій справі є період з 15 грудня 2017 року по 22 лютого 2024 року, тобто перебування позивача на посаді судді Вищого адміністративного суду України.
		48. Щодо доводів автора касаційної скарги, які зводяться до того, що Вищий адміністративний суд України, який входив у систему судів касаційної інстанції, займав ту ланку, яку відповідно положень Закону № 1402-VIII займає Верховний Суд, що означає поширення на суддю Вищого адміністративного суду України гарантій, відповідних гарантіям судді Верховного Суду за Законом № 1402-VIII, варто вказати на таке.
		Відповідно до статті 125 Конституції України Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою, з чітко окресленими повноваженнями.
		Вищий адміністративний суд України у період його функціонування мав статус вищого спеціалізованого суду. Закони № 2453-VI та № 1402-VIII не прирівнювали Вищий адміністративний суд України до Верховного Суду за статусом, а лише передбачали реорганізацію судів касаційної інстанції.
		Перехідні положення Закону № 1402-VIII передбачають ліквідацію Вищого адміністративного суду України і передачу його функцій до нового Верховного Суду, але це не означає, що статус суддів Вищого адміністративного суду України автоматично прирівнюється до статусу суддів Верховного Суду. Передача справ і матеріально-технічної бази Вищого адміністративного суду України до Верховного Суду стосується функціонального переходу, а не зміни юридичного статусу суддів Вищого адміністративного суду України.
		У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року Суд зазначив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.   
		Наведене дає підстави для висновку, що доводи автора касаційної скарги у кожній справі повинні оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Відтак, інші, зазначені в касаційній скарзі доводи, окрім проаналізованих вище, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин справи і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
		49. За такого правового врегулювання та обставин справи, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову.
		50. З огляду на викладене, висновки судів попередніх інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.
		51. Доводи касаційної скарги не спростовують висновки судів попередніх інстанцій та зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи.
		52. Зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
		VII. Судові витрати
		53. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.
		Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд
		 
		п о с т а н о в и в :
		 
		1.          Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
		2.          Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2023 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 05 червня 2024 року у справі № 160/22533/23 залишити без змін.
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. 
		 
		Головуючий                                                                                          М. І. Смокович 
		Судді                                                                                                    О. Р. Радишевська
		                                                                                                                        В. М. Соколов

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...