Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 157/1664/22 : Кримінальні справи (з 01.01.2019); Кримінальні правопорушення проти довкілля; Порушення правил охорони або використання надр, незаконне видобування корисних копалин.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 28.03.2025. Забезпечено надання загального доступу: 31.03.2025.
Дата набрання законної сили: 27.03.2025
Номер судового провадження: 51-166км25
Номер кримінального провадження в ЄРДР: 22016030000000146

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		27 березня 2025 року
		м. Київ
		справа № 157/1664/22
		провадження № 51-166км25
		Верховний Судколегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду 
		у складі:
		головуючого                                                           ОСОБА_1 ,
		суддів                                                                       ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
		за участю:
		секретаря судового засідання                            ОСОБА_4 ,
		прокурора                                                               ОСОБА_5 ,
		представника третьої особи, щодо майна 
		якої вирішується питання про арешт                ОСОБА_6 (у режимі відеоконференції),
		розглянуву відкритому судовому засіданні касаційну скаргу адвоката ОСОБА_6 , який діє в інтересах ОСОБА_7 , на ухвалу Волинського апеляційного суду від 07 січня 2025 року про відмову у відкритті апеляційного провадження.
		Зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій 
		Слідчий суддя Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 29 грудня 2022 року задовольнив клопотання заступника начальника СВ Камінь-Каширського РВП ГУНП у Волинській області ОСОБА_8 , погоджене із прокурором Камінь-Каширської окружної прокуратури ОСОБА_9 . 
		Скасував арешт майна, накладений згідно з ухвалою слідчого судді Луцького міськрайонного суду Волинської області від 14 квітня 2017 року, на бурштин, маса якого згідно з висновком судової гемологічної експертизи від  14  червня 2019 року № 21 станом на момент дослідження становить 76521,90 г (76,52190 кг) в стані сировини та 851,80 г (0,85180 кг) у декоративних елементах.
		Скасував арешт майна, накладений згідно з ухвалою слідчого судді Луцького міськрайонного суду Волинської області від 14 квітня 2017 року, на бурштин, маса якого згідно з висновком судової гемологічної експертизи від 19 червня 2019 року № 23 станом на момент дослідження становить 20,05 г (0,02005 кг).
		Скасував арешт майна, накладений згідно з ухвалою слідчого судді Луцького міськрайонного суду Волинської області від 14 квітня 2017 року, на бурштин, маса якого згідно з висновком судової гемологічної експертизи від 20 травня 2019 року № 22 станом на момент дослідження становить 155,34 г (0,15534 кг).
		Скасував арешт майна, накладений згідно з ухвалою слідчого судді Луцького міськрайонного суду Волинської області від 29 жовтня 2018 року, на бурштин, маса якого згідно з висновком судової гемологічної експертизи від 11 березня 2019 року № 3/3 станом на момент дослідження становить 24654,4592 г, зокрема 23965,5545 г в стані сировини та 688,9047 г у декоративних елементах.
		Скасував арешт майна, накладений згідно з ухвалою слідчого судді Луцького міськрайонного суду Волинської області від 08 січня 2019 року, на бурштин, маса якого згідно з висновком судової гемологічної експертизи від 28 лютого 2019 року № 2/2 станом на момент дослідження становить 7663,8141 г, зокрема 6835,0018 г в стані сировини та 828,8123 г у декоративних елементах, вилученого згідно з копією тексту ухвали за адресою: вул. Зв`язківців, 6, м. Луцьк; 2894,3965 г, зокрема 2165,2508 г в стані сировини та 729,1457 г у декоративних елементах, вилученого згідно з копією тексту ухвали за адресою: АДРЕСА_1 .
		Скасував арешт майна, накладений згідно з ухвалою слідчого судді Луцького міськрайонного суду Волинської області від 29 липня 2019 року, на бурштин, маса якого згідно з висновком судової гемологічної експертизи від 21 лютого 2019 року № 3 станом на момент дослідження становить 81169,03 г (81,16903 кг).
		Надав дозвіл Державній установі «Державне сховище дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння України», код ЄДРПОУ 30438549, на реалізацію вказаного вище каміння бурштину. 
		Волинський апеляційний суд ухвалою від 07 січня 2025 року відмовив у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою представника власника майна  ОСОБА_7 - адвоката ОСОБА_6 на вказану вище ухвалу слідчого судді, оскільки вона не підлягає оскарженню в апеляційному порядку з огляду на положення ст. 309 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК).
		Вимоги, викладені у касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала 
		У касаційній скарзі адвокат ОСОБА_6 , який діє в інтересах ОСОБА_7 , просить скасувати ухвалу апеляційного суду як таку, що перешкоджає можливості здійснення захисту порушеного права, та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. 
		Зазначає, ухвала слідчого судді про надання дозволу на реалізацію вилученого у ОСОБА_7 майна є незаконною, оскільки постановлена за наслідками розгляду клопотання, поданого поза межами компетенції сторони обвинувачення, а ухвалення вказаного рішення не віднесено законодавцем до компетенції слідчого судді, а тому вона може бути оскаржена на підставі статей 8, 55 Конституції України, з метою  реалізації конституційного права особи на оскарження рішення органу державної влади.
		Вказує, що ст. 174 КПК не передбачено можливості слідчого та/або прокурора звертатися з клопотанням до слідчого судді про скасування арешту з майна, застосованого в якості заходу забезпечення кримінального провадження, отже сторона обвинувачення безпідставно звернулася з клопотанням до слідчого судді про надання дозволу на реалізацію майна, вилученого у ОСОБА_7 , а слідчий суддя незаконно його розглянув, за відсутності таких повноважень. 
		Звертає увагу, що ОСОБА_7 не є підозрюваним, обвинуваченим або особою, яка в силу закону несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, не є особою, щодо якої здійснюється провадження та щодо якої може бути застосовано захід кримінально-правового характеру у вигляді конфіскації майна. 
		ОСОБА_7 у кримінальному провадженні володіє лише процесуальним статусом третьої особи (власник, володілець майна). Його причетності до вчинення злочину за викладених у клопотанні органу досудового розслідування обставин не встановлено. 
		У касаційній скарзі також наведено доводи про те, що слідчий суддя проігнорував наявність та дійсність документів, що свідчать про законність та наявність правових підстав у ОСОБА_7 як для здійснення підприємницької діяльності, так і володіння вилученим майном на законних підставах.
		Прокурор у кримінальному провадженні подав до Суду письмові заперечення, у яких виклав мотиви незгоди з касаційною скаргою та просив залишити її без задоволення, а  оскаржену ухвалу апеляційного суду - без зміни. 
		Позиції учасників судового провадження
		У судовому засіданні представник третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт, адвокат ОСОБА_6 просив задовольнити касаційну скаргу.
		Прокурор заперечив проти задоволення касаційної скарги та просив оскаржене судове рішення залишити без зміни. 
		Інших учасників судового провадження було повідомлено про дату, час і місце касаційного розгляду, однак у судове засідання вони не з`явилися, клопотань про особисту участь або відкладення судового засідання від них не надходило. 
		Мотиви судового рішення
		Заслухавши доповідь судді, думку учасників судового провадження, перевіривши матеріали провадження та доводи, викладені в касаційній скарзі, колегія суддів дійшла такого висновку.
		Відповідно до ч. 1 ст. 438 КПК підставою для скасування або зміни касаційним судом судового рішення є, зокрема, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону. Згідно з ч. 1 ст. 412 КПК істотним є таке порушення вимог цього Кодексу, яке перешкодило чи могло перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.
		За приписами статей 370, 418, 419 КПК ухвала суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження повинна бути законною, обґрунтованою та вмотивованою, має містити належні і достатні мотиви та підстави для її ухвалення.
		Апеляційний суд, відмовляючи у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою адвоката ОСОБА_6 в інтересах ОСОБА_7 на ухвалу слідчого судді про скасування арешту та реалізації вилученого у ОСОБА_7 майна, виходив з  передбаченого КПК порядку оскарження ухвал слідчого судді під час досудового розслідування, врегульованого положеннями параграфу 2 глави 26 цього Кодексу.
		За приписами ч. 3 ст. 392 КПК в апеляційному порядку можуть бути оскаржені ухвали слідчого судді у випадках, передбачених цим Кодексом.
		Перелік ухвал слідчого судді, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування в апеляційному порядку, визначено в ч. 3 ст. 307, ст. 309 КПК. До них не віднесено ухвали слідчих суддів, постановлені в порядку п. 2 ч. 6 ст. 100 КПК.
		Відповідно до ч. 3 ст. 309 КПК інші ухвали слідчого судді, ніж зазначені в цій статті, оскарженню не підлягають і заперечення проти них можуть бути подані під час підготовчого провадження в суді. 
		Відповідно до ч. 4 ст. 399 КПК суддя-доповідач відмовляє у відкритті провадження, якщо апеляційна скарга подана на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в апеляційному порядку, або судове рішення оскаржене виключно з підстав, з яких воно не може бути оскарженим згідно з положеннями ст. 394 цього Кодексу. 
		Відповідно до п. 2 ч. 6 ст. 100 КПК речові докази, що не містять слідів кримінального правопорушення, у вигляді предметів, великих партій товарів, зберігання яких через громіздкість або з інших причин неможливо без зайвих труднощів або витрати по забезпеченню спеціальних умов зберігання яких співмірні з їх вартістю, а також речові докази у вигляді товарів або продукції, що піддаються швидкому псуванню передаються за письмовою згодою власника, а в разі її відсутності - за рішенням слідчого судді, суду для реалізації, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження. 
		Згідно з ч. 7 ст. 100 КПК у випадках, передбачених пунктами 2, 4 та абзацом сьомим частини шостої цієї статті, слідчий за погодженням із прокурором або прокурор звертається з відповідним клопотанням до слідчого судді місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування, а в кримінальних провадженнях щодо кримінальних правопорушень, віднесених до підсудності Вищого антикорупційного суду, - до слідчого судді Вищого антикорупційного суду, або до суду під час судового провадження, яке розглядається згідно із статтями 171-173 цього Кодексу. 
		За встановленими ухвалою слідчого судді від 29 грудня 2022 року обставинами, під час досудового розслідування слідчим відділенням Камінь-Каширського РВП ГУНП у Волинській області здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні № 22016030000000146 від 28 грудня 2016 року за ознаками злочинів, передбачених ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 240, ч. 2 ст. 240 Кримінального кодексу України (далі -  КК), в ході якого встановлено, що в грудні 2016 року група невстановлених осіб здійснила незаконне видобування корисних копалин загальнодержавного значення, а саме бурштину сирцю на території Маневицького (нині Камінь-Каширського) району Волинської області, де було виявлено 68 копанок глибиною від 1 м до 1,5 м для поверхневого його видобутку.
		Крім того, встановлено, що в 2018 році невстановлені досудовим розслідуванням особи, діючи на території Любешівського, Камінь-Каширського та Маневицького районів (нині єдиного Камінь-Каширського району) Волинської області, в порушення встановлених правил охорони надр здійснювали незаконне видобування корисних копалин загальнодержавного значення, а саме бурштину-сирцю.
		Відомості за даним фактом слідчим управлінням ГУНП у Волинській області шляхом виділення з матеріалів кримінального провадження № 12018030000000208 від 21 червня 2018 року зареєстровано у ЄРДР під № 12018030000000221 від 26 червня 2018 року за правовою кваліфікацією - ч. 2 ст. 240 КК. 
		Колегія суддів звертає увагу, що ч. 2 ст. 240 КК передбачено відповідальність за кримінальне правопорушення, строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення якого, за приписами статей 12, 49 цього Кодексу, становить 5 років.
		03 лютого 2021 року вказані вище провадження об`єднані під єдиним номером 22016030000000146.
		Під час обшуків 25 вересня 2018 року за адресою: АДРЕСА_1 , та за адресою: АДРЕСА_2 , що перебувають у володінні ОСОБА_7 , було вилучено бурштин, який було визнано речовими доказами та ухвалою слідчого судді Луцького міськрайонного суду від 08 січня 2019 року накладено арешт.
		Ухвалою слідчого судді від 29 грудня 2022 року,постановленою на підставі п. 2 ч. 6 ст.  100 КПК у цьому кримінальному провадженні, де жодній особі не повідомлено про підозру, серед іншого, надано дозвіл нареалізацію майна (речових доказів) - бурштину: маса якого згідно з висновком судової гемологічної експертизи від 28 лютого 2019 року № 2/2 на момент дослідження становить 7663,8141 г, зокрема 6835,0018 г в стані сировини та 828,8123 г у декоративних елементах, вилученого за адресою: АДРЕСА_2, та - 2894,3965 г, зокрема 2165,2508 г в стані сировини та 729,1457 г у декоративних елементах, вилученого за адресою: АДРЕСА_1.
		Верховний Суд звертає увагу, якщо відповідно до положень статті 1 Протоколу № 1 держава зобов`язана вжити заходи у вигляді розслідування, то останнє повинно бути проведене об`єктивно, у розумні строки і неупереджено (рішення у справі «Велікова проти Болгарії» від 18 травня 2000 року, заява № 41488/98, § 80). 
		Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) виходить із того, що мінімальний та ефективний критерій розслідування залежить від обставин справи, які оцінюються на основі сукупності фактів та беруться до уваги разом з реальною роботою, проведеною при розслідуванні (рішення у справі «Новоселецький проти України» від 22 лютого 2005 року, заява № 47128/99, § 103).
		Щодо доводів касаційної скарги про те що, відмовивши у відкритті апеляційного провадження з підстав, визначених ч. 4 ст. 399 КПК, апеляційний суд залишив поза увагою загальні засади кримінального провадження, положення статей 8, 55 Конституції України, якими забезпечується право на апеляційне оскарження, Верховний Суд виходить із такого. 
		За приписами ч. 5 ст. 9 КПК кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики ЄСПЛ.
		ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава має право встановлювати певні обмеження права осіб на доступ до суду; такі обмеження мають переслідувати легітимну мету, не порушувати саму сутність цього права, а між цією метою і запровадженими заходами має існувати пропорційне співвідношення (рішення у справах «Ashingdane v. the United Kingdom» від 28  травня 1985 року, заява № 8225/78, § 57; «Krombach v. France» від 13  лютого 2001 року, заява № 29731/96, § 96).
		В ухвалі ЄСПЛ від 08 січня 2008 року щодо прийнятності заяви № 32671/02 у справі «Скорик проти України» зазначено, що право на суд, одним із аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним, воно може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги. Однак ці обмеження не повинні впливати на користування правом у такий спосіб і до такої міри, що саму його суть буде порушено. Вони повинні відповідати законній меті і тут має бути розумний ступінь пропорційності між засобами, що застосовуються, та метою, яку намагаються досягнути. 
		За Конституцією України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (ч. 2 ст. 3); в Україні визнається і діє принцип верховенства права (ч. 1 ст. 8); держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання; усі суб`єкти права власності рівні перед законом (ч. 4 ст. 13); правовий режим власності визначається виключно законами України (п. 7 ч. 1 ст. 92).
		Згідно зі статтею 41Основного Закону України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (частина перша); ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним (частина четверта).
		Конституційний Суд України сформулював низку юридичних позицій, що є застосовними й у цьому кримінальному провадженні:
		- «відповідно до Конституції України та загальновизнаних принципів і норм міжнародного права визнання, дотримання і захист права власності є обов`язком держави» (абз. 1 п. 4 мотивувальної частини рішення від 16 жовтня 2008 року                                    № 24-рп/2008);
		- «конституційний імператив щодо непорушності права приватної власності скеровано насамперед на убезпечення власника від протиправного втручання в здійснення ним своїх прав щодо володіння, користування та розпорядження належним йому майном вільно та на власний розсуд» (друге речення абз. 11 п. 4 мотивувальної частини рішення від 22 червня 2022 року № 6-р(II)/2022).
		Верховний Суд враховує положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), згоду на обов`язковість якої надала Верховна Рада України, та практику тлумачення й застосування Конвенції Європейським судом з прав людини, юрисдикцію якого визнала Україна.
		Як зазначив Конституційний Суд України в рішенні від 22 червня 2022 року № 6-р(II)/2022, приписи ст. 41Конституції України щодо права кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, щодо заборони протиправного позбавлення права власності узгоджені з приписами ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (абз. 2 п. 5 мотивувальної частини).
		За статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений його/її власності інакше як в інтересах суспільства й на умовах, що їх визначено законом і загальними принципами міжнародного права (абз. 1).
		Застосовуючи наведений припис ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово та послідовно наголошував на тому, що втручання держави у право мирного володіння майном має відповідати певним критеріям, а саме: воно має відповідати принципові законності й переслідувати правомірну (легітимну) мету за допомогою засобів, які є достатньо домірними (пропорційними) меті, яку мають досягти (рішення у справі «Beyeler v. Italy»  від 05 січня 2000 року, заява № 33202/96, §§ 108-114).
		У рішенні «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, заяви №  23759/03, № 37943/06, ЄСПЛ зазначив, що позбавлення власності можливе тільки при виконанні певних вимог. Перша та найважливіша вимога ст. 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». 
		Говорячи про «закон», ст. 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. У свою чергу Суд зазначає, що вимога законності, яка випливає з Конвенції, означає вимогу дотримання відповідних положень національного закону і принципу верховенства права (рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява № 4909/04).
		У кримінальному процесуальному аспекті втручання у право особи на мирне володіння майном здійснюється у формі вилучення та накладення арешту на майно як речовий доказ у кримінальному провадженні для належного розгляду кримінальної справи (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року, заява № 19336/04), вилучення та накладення арешту для забезпечення цивільного позову (цивільних вимог потерпілого) у кримінальному провадженні (рішення у справі «Borzhonov  v.  Russia» від 22 січня 2009 року, заява № 18274/04).
		У рішенні «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року, заява № 19336/04, ЄСПЛ зазначив, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі ст. 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
		ЄСПЛ зауважує, що повинно існувати розумне співвідношення пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка мала бути досягнута будь-якими заходами, застосованими державою, включаючи заходи, розроблені для контролю використання власності. Ця вимога виражається поняттям «справедливого балансу», яке повинно існувати між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав особи (рішення у справі «Borzhonov  v.  Russia» від 22 січня 2009 року, заява № 18274/04, § 59). 
		Для того, щоб визначити пропорційність відповідного заходу, необхідно враховувати його тривалість, а також його необхідність з огляду на прогрес кримінального провадження, наслідки його застосування для відповідної особи та прийняті владою рішення з цього питання (рішення у справах «Georgi Atanasov v. Bulgaria» від 07 жовтня 2010 року, № 5359/04, §  30; «Lachikhina v. Russia» від 10 жовтня 2017 року, № 38783/07, § 59; «Pendov v. Bulgaria» від 26 березня 2020 року, № 44229/11, § 44).
		Забезпечення недоторканості права власності є однією із засад кримінального провадження відповідно до п. 9ч. 1 ст. 7, ст. 16 КПК.
		Право власності може бути обмежене, однак таке обмеження має здійснюватися з дотриманням конституційних гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина, принципів справедливості, рівності та домірності (пропорційності), із забезпеченням справедливого балансу інтересів особи та суспільства, на підставі та в порядку, визначених законами України, з урахуванням актів міжнародного права, позицій ЄСПЛ, за вмотивованим рішенням суду, прийнятим в порядку справедливої судової процедури.
		У справі «Case of Veits v. Estonia», рішення від 15 січня 2015 року, заява №  12951/11, § 72, ЄСПЛ вкотре зазначив, що, хоча п. 2 ст. 1 Протоколу № 1 не містить чітких процедурних вимог, його постійною вимогою є надання національним провадженням потерпілій особі розумної можливості звернутись до уповноважених органів державної влади з метою ефективного оскарження заходів, що перешкоджають правам, гарантованим цим положенням).
		Згідно з Основним Законом України права і свободи людини і громадянина захищаються судом (ч. 1 ст. 55).
		Конституційний Суд України в рішенні від 13 червня 2019 року № 4-р/2019 вже зазначав, що утвердження правової держави відповідно до приписів ст. 1, другого речення ч. 3 ст.  8, ч. 1 ст. 55Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні ефективного механізму такого захисту. Судовий захист вважається найбільш дієвою гарантією відновлення порушених прав і свобод людини і громадянина.
		Конституційний Суд України у своїх рішеннях, зокрема від 25 листопада 1997  року                  № 6-зп, від 25 грудня 1997 року № 9-зп, послідовно підкреслював значущість положень ст. 55Конституції України щодо захисту кожним у судовому порядку своїх прав і свобод від будь-яких рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, посадових і службових осіб, а  також стосовно неможливості відмови у правосудді.
		Конституційний Суд України у рішенні від 25 листопада 1997 року № 6-зп сформулював юридичну позицію, за якою удосконалення законодавства в контексті ст. 55Конституції України має здійснюватися поступово, а саме спрямовуватися на розширення судового захисту прав і свобод людини, зокрема судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень (п. 2мотивувальної частини).
		Ця юридична позиція узгоджується з положеннями ст. 13Конвенції щодо ефективного засобу юридичного захисту від порушень, вчинених особами, які здійснюють свої офіційні повноваження.
		Реалізація права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів має відповідати також вимозі стосовно доступності правосуддя, про що зазначено в актах міжнародного права - Загальній декларації прав людини 1948 року (ст. 8), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (ст. 14), Конвенції (ст.  6), Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою, прийнятій Генеральною Асамблеєю Організації Об`єднаних Націй 1985 року (п.  4).
		Відповідно до ч. 1 ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. При цьому за своєю суттю правосуддя визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз. 10 п. 9 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).
		Гарантуючи відповідно до ч. 1 ст. 55 Основного Закону України право особи на судовий захист, Конституція України визначає основні засади судочинства, метою закріплення яких є, зокрема, забезпечення неупередженості здійснення правосуддя судом, відповідність винесеного рішення верховенству права, а також своєчасне, ефективне та справедливе поновлення особи в правах протягом розумних строків.
		Пунктом 8ч. 2 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства визначено забезпечення права на апеляційний перегляд справи.
		Конституційний Суд України, розглядаючи питання апеляційного та касаційного оскарження судових рішень, зокрема, у рішенні від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007 зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної і касаційної інстанцій; перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абз. 3 пп. 3.1 п. 3 мотивувальної частини).
		Наведена юридична позиція була сформульована Конституційним Судом України на підставі чинної на той час ст. 129Основного Закону України. Після внесення змін до Конституції України Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02 червня 2016 року № 1401-VIII, п. 8ч. 2 ст. 129 Основного Закону України передбачає забезпечення особі права на апеляційний перегляд справи.
		На думку Конституційного Суду України в рішенні від 13 червня 2019 року № 4-р/2019, забезпечення права на апеляційний перегляд справи, передбаченого п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України, слід розуміти як гарантоване особі право на перегляд її справи в цілому судом апеляційної інстанції, якому відповідає обов`язок цього суду переглянути по суті справу у спосіб всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження доказів з урахуванням доводів і вимог апеляційної скарги та перевірити законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції. Забезпечення права на апеляційний перегляд справи - одна з конституційних засад судочинства - спрямоване на гарантування ефективного судового захисту прав і свобод людини і громадянина з одночасним дотриманням конституційних приписів щодо розумних строків розгляду справи, незалежності судді, обов`язковості судового рішення тощо.
		Згідно з п. 1 ст. 52 Хартії основоположних прав Європейського Союзу 2000 року будь-яке обмеження прав і свобод, що визначаються цією хартією, повинне здійснюватися на підставі закону з повагою до сутності цих прав і свобод; застосовані за принципом пропорційності обмеження можуть бути встановлені тільки тоді, коли вони потрібні та відповідають цілям і загальним інтересам, визнаним Європейським Союзом, або потребі захистити права і свободи інших осіб.
		Відповідно до практики ЄСПЛ, у ст. 6Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, не встановлено вимоги до держав-учасниць засновувати апеляційні або касаційні суди; там, де такі суди існують, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (рішення у справах «Delcourt v. Belgium» від 17 січня 1970 року, заява № 2689/65; «Hoffmann v.  Germany» від 11 жовтня 2001 року, заява № 34045/96, § 25, § 65). ЄСПЛ у своїх рішеннях також неодноразово наголошував, що держава має право встановлювати певні обмеження права осіб на доступ до суду; такі обмеження мають переслідувати легітимну мету, не порушувати саму сутність цього права, а між цією метою і запровадженими заходами має існувати пропорційне співвідношення (рішення у справі «Ashingdane v. the United Kingdom» від 28 травня 1985 року, заява № 8225/78, § 57; рішення у справі «Krombach v. France» від 13 лютого 2001 року, заява № 29731/96, § 96).
		Законодавчо визначений механізм реалізації права на судовий захист, що включає в себе, зокрема, право на апеляційний перегляд справи, є однією з конституційних гарантій реалізації інших прав і свобод, їх утвердження й захисту за допомогою правосуддя, в тому числі права власності, захисту цих прав і свобод від порушень і протиправних посягань, а також від помилкових і неправосудних судових рішень. Механізм виправлення помилок суду першої інстанції апеляційним судом має відповідати критеріям і вимогам ефективності.
		Конституційний Суд України зазначав, що обмеження прав і свобод людини і громадянина є допустимим виключно за умови, що таке обмеження є домірним (пропорційним) та суспільно необхідним (абз. 6 пп. 3.3 п. 3 мотивувальної частини рішення від 19 жовтня 2009 року № 26-рп/2009).
		Обсяг права на апеляційний перегляд справи, що визначається законом, має гарантувати особі ефективну реалізацію права на судовий захист задля досягнення цілей правосуддя, забезпечуючи захист інших конституційних прав і свобод такої особи. Обмеження доступу до суду апеляційної інстанції, як складової права на судовий захист, можливе лише з обов`язковим дотриманням конституційних норм і принципів, а саме пріоритетності захисту фундаментальних прав і свобод людини і громадянина, а також принципу верховенства права, відповідно до якого держава має запровадити таку процедуру апеляційного перегляду, яка забезпечить ефективність права на судовий захист на цій стадії судового провадження, зокрема дасть можливість відновлювати порушені права і свободи особи та максимально запобігати негативним індивідуальним наслідкам можливої судової помилки суду першої інстанції.
		Підстави та порядок застосування заходів, які обмежують конституційне право людини на недоторканність права власності у кримінальному провадженні, закріплені у КПК.
		Як зазначено у ст. 2вказаного Кодексу, завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
		З метою досягнення завдань кримінального провадження та для належного здійснення правосуддя у справах про вчинення кримінального правопорушення у Кодексі передбачено заходи забезпечення кримінального провадження, до яких належить, зокрема, арешт майна (статті 170-174 КПК).
		Арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом кримінального правопорушення, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку (ч. 1 ст. 170 КПК).
		За приписами ч. 3 ст. 170 КПК задля збереження речових доказів арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним у ст. 98 вказаного Кодексу.
		З метою забезпечення спеціальної конфіскації, арешт накладається на майно третьої особи, якщо вона набула його безоплатно або за ціною, вищою чи нижчою за ринкову вартість, і знала або повинна була знати, що таке майно відповідає будь-якій з ознак, передбачених пунктами 1-4ч. 1 ст. 96-2 Кримінального кодексу України (ч. 4 ст. 170 КПК).
		Інших підстав до арешту майна третьої особи КПК не передбачає.
		За вимогами ч. 11 ст. 170 КПК заборона або обмеження користування, розпорядження майном можуть бути застосовані лише у разі, коли існують обставини, які підтверджують, що їх незастосування призведе до приховування, пошкодження, псування, зникнення, втрати, знищення, використання, перетворення, пересування, передачі майна.
		За ч. 1 ст. 173 КПК слідчий суддя, суд відмовляють у задоволенні клопотання про арешт майна, якщо особа, що його подала, не доведе необхідність такого арешту, а також наявність ризиків, передбачених абз. 2 ч. 1 ст. 170 цього Кодексу, за яким завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження.
		При вирішенні питання про арешт майна слідчий суддя, серед іншого, має враховувати: розумність та співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження; наслідки арешту майна для підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб (пункти 5, 6 ч. 2 ст.  173 КПК).
		За приписами ч. 3 ст. 174 КПК прокурор одночасно з винесенням постанови про закриття кримінального провадження скасовує арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації.
		Суд одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується судовий розгляд, вирішує питання про скасування арешту майна. Суд скасовує арешт майна, зокрема, у випадку виправдання обвинуваченого, закриття кримінального провадження судом, якщо майно не підлягає спеціальній конфіскації, непризначення судом покарання у виді конфіскації майна та/або незастосування спеціальної конфіскації, залишення цивільного позову без розгляду або відмови в цивільному позові (ч. 4 ст. 174 КПК).
		Відповідно до ч. 4 ст. 131 КПК ухвала слідчого судді або суду про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, зокрема арешт майна, припиняє свою дію, серед іншого, після закриття кримінального провадження в порядку, передбаченому цим Кодексом.
		Під час досудового розслідування ухвали слідчого судді про арешт майна можуть бути оскаржені в апеляційному порядку (п. 9ч. 1 ст. 309, ч. 3 ст. 392 КПК); постановлені на стадії провадження в суді першої інстанції такі ухвали окремому оскарженню не підлягають, заперечення проти таких ухвал можуть бути включені до апеляційної скарги на судове рішення (ч. 2 ст. 392 цього Кодексу).
		Статтею 100 КПК визначається порядок зберігання речових доказів і документів та вирішення питання про спеціальну конфіскацію.
		За приписами частини 6 вказаної статті речові докази, що не містять слідів кримінального правопорушення, у вигляді предметів, великих партій товарів, зберігання яких через громіздкість або з інших причин неможливо без зайвих труднощів або витрати по забезпеченню спеціальних умов зберігання яких співмірні з їх вартістю, а також речові докази у вигляді товарів або продукції, що піддаються швидкому псуванню:
		1) повертаються власнику (законному володільцю) або передаються йому на відповідальне зберігання, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження;
		2) передаються за письмовою згодою власника, а в разі її відсутності - за рішенням слідчого судді, суду для реалізації, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження;
		3) знищуються за письмовою згодою власника, а в разі її відсутності - за рішенням слідчого судді, суду, якщо такі товари або продукція, що піддаються швидкому псуванню, мають непридатний стан;
		4) передаються для їх технологічної переробки або знищуються за рішенням слідчого судді, суду, якщо вони відносяться до вилучених з обігу предметів чи товарів, а також якщо їх тривале зберігання небезпечне для життя чи здоров`я людей або довкілля.
		У випадках, передбачених пунктами 2, 4, слідчий за погодженням із прокурором або прокурор звертається з відповідним клопотанням до слідчого судді місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування, або до суду під час судового провадження, яке розглядається згідно із статтями 171-173цього Кодексу (ч. 7 ст. 100 КПК).
		Розглядаючи питання допустимих меж обмеження гарантованого Конституцією України права власності, Конституційний Суд України зазначав, що при обмеженні права власності в інтересах суспільства, пропорційними можуть вважатися такі заходи, які є менш обтяжливими для прав і свобод приватних осіб з-поміж усіх доступних для застосування заходів (абз. 7 пп. 2.3 п. 2 мотивувальної частини рішення від 05 червня 2019 року № 3-р(I)/2019).
		При цьому, КПК не передбачає апеляційного оскарження ухвал слідчих суддів про передачу для реалізації майна (речових доказів), постановлених в порядку п. 2 ч. 6 ст. 100 КПК, виконання яких фактично призводить до припинення права власності, зокрема і на майно, що має індивідуальні ознаки, які відрізняють його від будь-яких інших аналогічних предметів матеріального світу.
		За приписами ст. 219 КПК строки досудового розслідування обчислюються лише з моменту повідомлення особі про підозру. Отже, в провадженнях, де особі про підозру не повідомлено, обчислювати такі строки підстав немає.
		Відповідно до п. 3-1 ч. 1 ст. 284 КПК кримінальне провадження закривається якщо не встановлено особу, яка вчинила кримінальне правопорушення, у разі закінчення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, крім випадків вчинення особливо тяжкого злочину проти життя чи здоров`я особи або злочину, за який згідно із законом може бути призначено покарання у виді довічного позбавлення волі.
		В такій ситуації провадження теоретично може здійснюватися невизначений термін, і ніколи не завершитися, або завершитися за умови, якщо особа, яка залишається в цьому провадженні з 2016 року невідомою для сторони обвинувачення, з`явиться до слідчого чи прокурора за власною ініціативою, або якщо у сторони обвинувачення з`являться інші докази, які дозволять з`ясувати таку особу.
		В положеннях статей 100, 309, 170-173 КПК фактично встановлено, що на досудовому розслідуванні не передбачено право на апеляційне оскарження ухвали слідчого судді про передачу майна для реалізації, а якщо обвинувальний акт буде направлено до суду, то у суді першої інстанції (ст. 392 КПК) таке право може бути реалізовано лише з  відстрочкою на невизначений термін - до оскарження рішення у  справі по суті.
		У питаннях такої ваги, як припинення права власності на підставі ухвали слідчого судді, постановленої відповідно до п. 2 ч. 6 ст. 100 КПК, необхідним є додатковий завчасний контроль, аніж контроль ex-poste, можливість якого наставатиме тоді, коли повернення майна вже є неможливим, а його наслідком може бути лише відшкодування.
		Проте, в положеннях КПК фактично встановлено, що під час досудового розслідування не передбачено право на апеляційне оскарження ухвали слідчого судді про передачу майна (речових доказів) для реалізації на підставі п. 2 ч.  6 ст. 100 КПК та похідне від цього рішення припинення права власності, а у суді першої інстанції це право може бути реалізовано з відстрочкою на невизначений термін до оскарження рішення у справі.
		Колегія суддів вважає, що неможливість апеляційного перегляду у кримінальному провадженні, де відсутнє повідомлення особі про підозру, ухвали слідчого судді про передачу майна (речових доказів) для реалізації на підставі п. 2 ч.  6 ст.  100 КПК унеможливлює дієву перевірку правомірності припинення конституційного права власності особи на стадії досудового розслідування, строк якого не обчислюється за приписами ст. 219 КПК. 
		Неможливість оскарження особою в апеляційному порядку ухвали слідчого судді про передачу майна для реалізації створює умови, за яких помилкове рішення слідчого судді, чинне протягом тривалого часу, може призвести до тяжких невідворотних наслідків для особи у вигляді безпідставного припинення її конституційного права власності.
		Надання особі права на апеляційний перегляд ухвали слідчого судді про передачу майна (речових доказів) для реалізації на підставі п. 2 ч. 6 ст. 100 КПК під час досудового розслідування кримінального провадження, де нікому не повідомлено про підозру, є  проявом гарантії виконання державою міжнародних зобов`язань зі створення умов із забезпечення кожному дієвого і ефективного юридичного засобу захисту його конституційних прав і свобод відповідно до міжнародних стандартів, потрібною гарантією відновлення порушених прав, свобод і інтересів людини, додатковим механізмом усунення помилок, допущених слідчим суддею, до ухвалення судом рішення по суті під час розгляду кримінальних справ або закриття кримінального провадження за спливом строків давності притягнення до кримінальної відповідальності. 
		За приписами частин 4, 5 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
		Положення статей 3, 21Конституції України у системному зв`язку з частинами 4, 5 ст.  41, статей 8, 55, 129 Основного Закону при постановленні слідчим суддею ухвали про надання дозволу на передачу майна (речових доказів) на реалізацію у кримінальному провадження, де особі не повідомлено про підозру, гарантують особі, інтересів якої стосується таке рішення, право на судовий захист, у тому числі можливість оскарження в апеляційному порядку вказаного способу припинення її конституційного права на недоторканість права власності.
		З аналогічних мотивів Конституційний Суд України виходив у рішенні від 13 червня 2019  року № 4-р/2019.
		Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що положення ст. 309 КПК щодо неможливості окремого апеляційного оскарження ухвали слідчого судді про передачу майна (речових доказів) для реалізації, постановленої на підставі п. 2 ч.  6 ст. 100 КПК в кримінальному провадженні, де жодній особі не повідомлено про підозру, не узгоджуються із положеннями ч. 5 ст. 9 КПК, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, не гарантують особі ефективної реалізації її конституційного права на судовий захист, не відповідають критеріям справедливості та співмірності (пропорційності), не забезпечують справедливого балансу інтересів особи та суспільства, а тому суперечать вимогам статей 1, 3, 8, 21, частин 4, 5 ст. 41, статей 55, 129 Конституції України, які в цьому кримінальному провадженні Суд  застосовує як норми прямої дії. 
		Чинна редакція п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України, згідно з якою однією із основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення, закріплює гарантії права на апеляційний перегляд справи, а також передбачає, що випадки оскарження судових рішень визначаються в законі. Проте віднесення цього питання на розсуд законодавця не виключає прямого застосування норм Основного Закону в разі відсутності ефективного механізму захисту гарантованих Конституцією України прав людини внаслідок такого регулювання. 
		Тлумачення кримінального процесуального законодавства, застосоване апеляційним судом в оскарженій ухвалі, не надає заявнику ефективних засобів юридичного захисту до оскарження рішення слідчого судді, постановленого в порядку п. 2 ч. 6 ст. 100 КПК, про передачу на реалізацію майна в кримінальному провадженні, яке здійснюється стосовно нетяжкого злочину, і де з 2016 року жодній особі не повідомлено про підозру. Таке рішення не відповідає вимогам кримінального процесуального закону в  контексті приписів ч. 5 ст. 9 КПК.
		Отже, апеляційний суд дійшов необґрунтованого висновку про відмову у відкритті провадження за апеляційною скаргою представника власника майна ОСОБА_7  - адвоката ОСОБА_6 на ухвалу слідчого судді про передачу майна для реалізації, постановлену в порядку п. 2 ч. 6 ст. 100 КПК. 
		З огляду на викладене, касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
		Керуючись статтями 433, 434, 436, 438, 441, 442 КПК, Верховний Суд
		ухвалив:
		Касаційну скаргу адвоката ОСОБА_6 , який діє в інтересах ОСОБА_7 , задовольнити частково.
		Ухвалу Волинського апеляційного суду від 07 січня 2025 року про відмову у відкритті апеляційного провадження скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
		Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною й  оскарженню не підлягає.
		Судді:
		 
		 
		ОСОБА_1                                   ОСОБА_2                                      ОСОБА_3

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...