Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 202/18138/23 : Кримінальні справи (з 01.01.2019); Злочини проти основ національної безпеки України; Державна зрада.
Надіслано судом: 28.03.2025. Зареєстровано: 28.03.2025. Забезпечено надання загального доступу: 31.03.2025.

Номер судового провадження: 1-кп/202/267/2025
Номер кримінального провадження в ЄРДР: 12022052420000318

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		202/18138/23
		1-кп/202/267/2025
		ВИРОК 
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		17 березня 2025 року          
		 
		Індустріальний районний суд міста Дніпропетровська у складі:
		головуючого судді:         ОСОБА_1 ,
		за участю секретаря         ОСОБА_2 , 
		прокурора             ОСОБА_3 ,             
		захисника             ОСОБА_4 , 
		 
		   розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Індустріального районного суду міста Дніпропетровська кримінальне провадження, відомості про яке внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань № 12022052420000318від 30.09.2022,  у відношенні:
		 
		ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець м. Макіївка Донецької області, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , громадянин України.
		 
		    Обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК України, - 
		    
		ВСТАНОВИВ:
		 
		24 жовтня 1945 року набув чинності Статут Організації Об`єднаних Націй, підписаний 26 червня 1945 року, яким фактично створено Організацію Об`єднаних Націй (далі - ООН).
		До складу ООН увійшли Українська Радянська Соціалістична Республіка (з 24 серпня 1991 року змінено назву на Україна), Союз Радянських Соціалістичних Республік (з 24 грудня 1991 року змінено назву на Російська Федерація) та ще 49 країн-засновниць, а в подальшому до вказаної міжнародної організації прийняті інші країни світу.
		Відповідно до ч. 4 ст. 2 Статуту ООН всі Члени ООН утримуються в їх міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.
		Декларацією ГенеральноїАсамблеї ООНвід 9грудня 1981року №36/103про недопустимістьінтервенції тавтручання увнутрішні справидержав тарезолюціями від16грудня 1970року №2734(XXV),що міститьДекларацію прозміцнення міжнародноїбезпеки;від 21грудня 1965року №2131(XX),що міститьДекларацію пронеприпустимість втручанняу внутрішнісправи державта обмеженняїх суверенітетута від14грудня 1974року №3314(XXIX),що міститьвизначення агресії,установлено,що ніодна здержав немає правоздійснювати інтервенціючи втручанняу будь-якійформі абоз будь-якоїпричини увнутрішні тазовнішні справиінших держав.Закріплено обов`язокдержав:утримуватися відозброєної інтервенції,підривної діяльності, військової окупації; здійснення сприяння, заохочення чи підтримки сепаратистської діяльності; не допускати на власній території навчання, фінансування та вербовки найманців чи засилання таких найманців на територію іншої держави.
		Крім того, у статтях 1-5 Декларації Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року № 3314 (XXIX) серед іншого визначено:
		- застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної та політичної незалежності іншої держави;
		- застосування збройної сили державою першою в порушення Статуту ООН є перш за все свідченням акту агресії.
		Будь-яка з наступних дій, незалежно від оголошення війни, кваліфікується як акт агресії:
		- вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або частини її;
		- бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;
		- блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави;
		- напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні сили, або морські і повітряні флоти іншої держави;
		- застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави за згодою з приймаючою державою, у порушення умов, передбачених в угоді, або будь-яке продовження їх перебування на такій території після припинення дії угоди;
		- дія держави, що дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для здійснення акту агресії проти третьої держави;
		- засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, що мають настільки серйозний характер, що це рівнозначно наведеним вище актам.
		Жодні міркування будь-якого характеру, з політичних, економічних, військових чи інших причин не можуть бути виправданням агресії.
		Статтями 1 та 2 III Конвенції про відкриття воєнних дій (Гаага, 18 жовтня 1907 року), яка вступила в дію 26 січня 1910 року, яку 7 березня 1955 року визнано Союзом Радянських Соціалістичних Республік, правонаступником якого є Російська Федерація, передбачено, що військові дії між державами не повинні починатися без попереднього і недвозначного попередження, яке буде мати форму мотивованого оголошення війни або форму ультиматуму з умовним оголошенням війни. Стан війни повинен бути без уповільнення оповіщений нейтральним державам і буде мати для них дійсну силу лише після одержання оповіщення.
		24 серпня 1991 року Верховною Радою Української Радянської Соціалістичної Республіки схвалено Акт проголошення незалежності України, яким урочисто проголошено незалежність України та створення самостійної української держави - України. Згідно з указаним документом, територія України є неподільною та недоторканною.
		16 липня 1990 року вказано, що Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.
		Відповідно до розділу V Декларації територія України в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди.
		Незалежність України визнали держави світу, серед яких і Російська Федерація.
		Згідно з п.п. 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5 грудня 1994 року Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтвердили Україні їх зобов`язання згідно з принципами Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 року поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України, зобов`язались утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони, або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом ООН.
		31 травня 1997 року відповідно до положень Статуту ООН і зобов`язань за Заключним актом Наради з безпеки і співробітництва в Європі Україна та Російська Федерація уклали Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (ратифікований Законом України від 14 січня 1998 року ШЗ/98-ВР та Федеральним Законом Російської Федерації від 2 березня 1999 року № 42 ФЗ). Відповідно до ст.ст. 2-3 зазначеного Договору Російська Федерація зобов`язалась поважати територіальну цілісність України, підтвердила непорушність існуючих між ними кордонів та будівництво відносин на основі принципів взаємної поваги суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та основних свобод, співробітництва між державами, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов`язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права.
		Відповідно до опису і карти державного кордону, які с додатками до Договору між Україною та Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон від 28 січня 2003 року (ратифікований Російською Федерацією 22 квітня 2004 року), територія Автономної Республіки Крим, м. Севастополя, Донецької та Луганської областей відноситься до території України.
		Статтями 1-2 Конституції України визначено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.
		Згідно із статтею 5 Конституції України, носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
		Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.
		Згідно з ч. 1 ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов`язком громадян України.
		Відповідно до ст. 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
		Статтею 73 Конституції України визначено, що виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.
		Відповідно до статей 132-134 Конституції України територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території. До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь. Місто Севастополь має спеціальний статус, Автономна Республіка Крим (далі - АР Крим) є невід`ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання.
		Таким чином, із зазначених міжнародних нормативно-правових актів, а також актів національного законодавства, яке визначає основні засади державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності, випливає, що дії РФ на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній та інформаційній безпеці України створюють реальні загрози національній безпеці та є проведенням підривної діяльності проти України. Її результатом стала в 2014 році анексія Криму, окупація території Донецької та Луганської областей, масштабні руйнування провідних промислових бюджетоутворюючих підприємств на сході держави, що призвело до загострення суспільно-політичної обстановки в Україні, падіння економіки держави та інших вкрай негативних для України наслідків.
		Наведені вище факти розв`язання та ведення Російською Федерацією агресивної війни проти України, здійснення підривної діяльності, в тому числі, і шляхом вторгнення підрозділів ЗС РФ на територію півострова Крим, захоплення державних установ, організацій та військових частин із 27 лютого 2014 року широко висвітлювалися більшістю засобів масової інформації України та іноземних держав, у зв`язку з чим були достовірно відомі ОСОБА_5 .
		Постановою Ради Федерації Федеральних Зборів РФ «Про використання Збройних Сил Російської Федерації на території України» від 01 березня 2014 року № 48-СФ за результатами звернення Президента РФ, виходячи з інтересів безпеки життя громадян РФ, особового складу військового контингенту ЗС РФ, що дислокується на території України (АР Крим), надано згоду Президенту РФ на використання ЗС РФ на території України.
		06 березня 2014 року Верховною Радою АР Крим прийнята Постанова «Про проведення загальнокримського референдуму». Указом Президента України від 
		№ 261/2014 від 07 березня 2014 року дія цієї Постанови Верховної Ради АР Крим була зупинена, а сама вона рішенням Конституційного Суду України № 2-рц/2014 від 14 березня 2014 року визнана неконституційною.
		11 березня 2014 року Постановою Верховної Ради АР Крим прийнята «Декларація», якою проголошено АР Крим «суверенною державою» - «Республікою Крим». Указом Президента України від 14 березня 2014 року №296/2014 дія цієї Постанови Верховної Ради АР Крим була зупинена, а сама вона рішенням Конституційного Суду України № З-рп/2014 від 20 березня 2014 року визнана неконституційною.
		Постановою Верховної Ради України від 15 березня 2014 року № 891- VII Верховна Рада АР Крим була розпущена.
		17 березня 2014 року представники розпущеної «Верховної Ради АР Крим» прийняли Постанову № 1745-6/14 «Про незалежність Криму», за якою створено нелегітимне державне утворення «Республіка Крим», а також Постанову 1748-6/14 «Про правонаступництво Республіки Крим», за якою вищим органом влади «Республіки Крим» є «Державна рада Республіки Крим».
		18 березня 2014 року «Державна рада Республіки Крим» підписала «Договір» між РФ та «Республікою Крим» про прийняття до РФ «Республіки Крим» та утворення, у складі РФ нових суб`єктів, який вже 19 березня рішенням Конституційного Суду РФ визнаний таким, що відповідає Конституції РФ, 
		20 березня 2014 року його ратифікувала більшістю голосів Держдума РФ, а 21 березня 2014 року - Рада Федерації Федеральних Зборів РФ, відтак цей «Договір» набрав чинності 21 березня 2014 року.
		21 березня 2014 року прийнятий Закон РФ № 6-ФКЗ (т. 4 а. 175-214), яким прийнято до РФ «Республіку Крим» та утворені в складі РФ нові суб`єкти. «Республіка Крим» вважається прийнятою до РФ з дати підписання «Договору» (ст. 1 Закону РФ № 6-ФКЗ).
		11 квітня 2014 року «Державна рада Республіки Крим» прийняла «Конституцію Республіки Крим» як суб`єкта РФ.
		Надалі, продовжуючи підривну діяльність проти України, РФ утворила на окупованій території України в АР Крим федеральні органи державної влади РФ, правоохоронні органи та органи судової системи, місцевого самоврядування, з метою становлення та зміцнення окупаційної влади РФ та недопущення контролю України над цією територією.
		Верховною Радою України 15 квітня 2014 року прийнято Закон України 
		№ 1207-УІІ «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (далі - Закон № 1207-VII), за яким перебування підрозділів ЗС РФ на території України з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, а також всупереч міжнародно- правовим актам, визнано окупацією частини території суверенної держави Україна, а територію АР Крим, відповідні води, територіальне море України, територію виключної (морської) економічної зони України, а також повітряний простір над цими територіями визнано тимчасово окупованими територіями України внаслідок збройної агресії з боку РФ.
		Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН «Територіальна цілісність України» від 27 березня 2014 року № 68/262, «референдум», проведений в АР Крим 16 березня 2014 року, визнано таким, що не має законної сили і не може бути основою для зміни статусу АР Крим.
		Реакцією на такі дії Російської Федерації, стало прийняття Верховною Радою України 21 квітня 2015 року постанови № 337-VIII «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», згідно з якою констатовано початок такої агресії з боку РФ на території АР Крим 20 лютого 2014 року, яка завершилася воєнною окупацією та подальшою незаконною анексією цієї частини території України.
		Резолюціями Генеральної Асамблеї ООН «Стан у сфері прав людини в Автономній Республіці Крим та м. Севастополі (Україна)» від 19 грудня 
		2016 року № 71/205 та від 19 грудня 2017 року № 72/190, «Проблема мілітаризації Автономної Республіки Крим та міста Севастополь, Україна, районів Чорного та Азовського морів» від 17 грудня 2018 року, «Ситуація з правами людини в Автономній Республіці Крим та місті Севастополь, Україна» від 22 грудня 2018 року послідовно засуджено тимчасову окупацію з боку РФ внаслідок військової агресії частини території України - АР Крим - підтверджено невизнання п анексії.
		Продовжуючи реалізацію злочинного плану, з метою створення приводів для ескалації конфлікту і спроби виправдання своєї агресії перед громадянами України Російської Федерації та світовою спільнотою, 21 лютого 2022 року Російською Федерацією визнано «Донецьку народну республіку» та «Луганську народну республіку» незалежними державами.
		22 лютого 2022 року Президент Російської Федерації, реалізуючи злочинний план, направив до Ради Федерації звернення про використання Збройних Сил РФ за межами РФ, яке було задоволено.
		24 лютого 2022 року о 05 годині Президент Російської Федерації оголосив про рішення розпочати військову операцію в Україні.
		У подальшому, Збройними силами РФ, які діяли за наказом керівництва РФ і ЗС РФ, здійснено пуск крилатих та балістичних ракет по аеродромам, військовим штабам і складам зброї та підрозділам ЗСУ, також військовими формуваннями РФ здійснено вторгнення на територію суверенної держави Україна.
		24 лютого 2022 року указом Президента України № 64/2022 у зв`язку з військовою агресією РФ проти України на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено воєнний стан на всій території України, який неодноразово продовжувався та діє по цей час.
		Відповідно до п.п. 6, 7 ч. 1 ст. 11 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», окупаційна адміністрація Російської Федерації - сукупність державних органів і структур Російської Федерації, функціонально відповідальних за управління тимчасово окупованими територіями та підконтрольних Російській Федерації самопроголошених органів, які узурпували виконання владних повноважень на тимчасово окупованих територіях та які виконували чи виконують властиві органам державної влади чи органам місцевого самоврядування функції на тимчасово окупованій території України, в тому числі органи, організації, підприємства та установи, включаючи правоохоронні та судові органи, нотаріусів та суб`єктів адміністративних послуг.
		Тимчасово окупована територія - це частини території України, в межах яких збройні формування російської федерації та окупаційна адміністрація російської федерації встановили та здійснюють фактичний контроль або в межах яких збройні формування російської федерації встановили та здійснюють загальний контроль з метою встановлення окупаційної адміністрації російської федерації.
		Згідно ст. 42 IV Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додаток до неї: положення про закони і звичаї війни на суходолі (1907 року) територія визнається окупованою, якщо вона фактично перебуває під владою армії супротивника.
		Внаслідок розв`язання і ведення агресивної війни, починаючи з 24.02.2022 збройними формуваннями російської федерації тимчасово окуповано частини території Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Луганської, Миколаївської, Сумської, Харківської, Херсонської областей.
		Зокрема, починаючи з 21.05.2022 до 01.10.2022, Російською Федерацією тимчасово окуповано територію населених пунктів Лиманської міської територіальної громади Донецької області.
		Представниками Російської Федерації на тимчасово окупованій території с. Новоселівка, Лиманської міської територіальної громади Донецької області було створено підпорядковану, керовану та фінансовану Російською Федерацією окупаційну адміністрацію, в яку входили органи і структури, функціонально відповідальні за управління тимчасово окупованою територією України. 
		При цьому, представники підконтрольних Російській Федерації самопроголошених органів узурпували виконання владних функцій держави на тимчасово окупованій території смт. Новоселівка Лиманської міської територіальної громади Донецької області, здійснювали підбір кадрів для зайняття посад в незаконних самопроголошених органах, у тому числі із числа громадян України, які на той час перебували на вказаній тимчасово окупованій території. Кінцевою метою окупаційних органів, є інтеграція та подальше незаконне включення захопленої частини суверенної держави Україна до складу Російської Федерації.
		21.05.2022 «указом т.зв. «главы ДНР» «О внесении изменений в указ главы ДНР», «поселок городского типа Новоселовка (Краснолиманского района) входит в администрацию города Енакиево». 
		У подальшому, 12.06.2022 «указом» т.зв. «главы ДНР» № 285 «Об администрации города Красный Лиман» на тимчасово окупованій території м.Лиман Донецької області створена не передбачена законодавством України так звана «местная администрация Донецкой Народной Республики  администрация города Красный Лиман», яка була розташована за адресою: Донецька область Краматорський район, м. Лиман, вул. Незалежності, буд. 46, та на яку незаконно покладено здійснення функції, властивих міській раді України. 
		Так, у громадянина України ОСОБА_5 , обізнаного про факт ведення Російською Федерацією агресивної війни проти України з мотивів непогодження з політикою чинної влади в Україні та підтримки входження тимчасово окупованих територій України до складу вказаної держави, невизнання РФ поширення державного суверенітету України на тимчасово окуповані її території, виник умисел на співпрацю з представниками держави агресора.
		З 23 травня 2022 року до 11 вересня 2022 року громадянин України 
		 ОСОБА_5 , перебуваючи на тимчасово окупованій території  у смт. Новоселівка Краматорського району Донецької області, діючи умисно, реалізуючи свій злочинний умисел, з метою встановлення та утвердження тимчасової окупації частини території України, підтримки рішень та дій держави-агресора, збройних формувань, окупаційної адміністрації держави-агресора, співпраці з державою-агресором, збройними формуваннями та окупаційною адміністрацією, надав добровільну згоду і був призначений на посаду так званого «главы Новоселовской поселковой администрации Краснолиманскогорайона ДНР», створеного на тимчасово окупованій території окупаційною адміністрацією Російської Федерації.
		На ОСОБА_5 , як на «главу Новоселовской поселковой администрации Краснолиманского района ДНР», було покладено виконання наступних організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій: організація та керівництво діяльністю адміністрації, призначення та звільнення з посади заступників голови місцевої адміністрації, призначення та звільнення з посад керівників структурних підрозділів адміністрації та їх заступників, формування та затвердження місцевого бюджету, розпорядження фінансовими ресурсами здійснення загального керівництва роботою працівників «адміністрації», контролю заїх робочим графіком та станом виконаної роботи; складення списків мешканців щодо здійснення перепису місцевого населення зазначеного населеного пункту, тощо. 
		Місцем розташування так званої «Новоселовской поселковой администрации Краснолиманского района ДНР» було визначено адміністративну будівлю Новоселівської селищної ради, розташовану за адресою: смт. Новоселівка, вул. Партизанська, буд. 1.
		Отже, громадянин України ОСОБА_5 у період часу з 23 травня 2022 року до 11 вересня 2022 року, перебуваючи на вказаній посаді, виконував організаційно-розпорядчіта адміністративно-господарськіфункцій унезаконних органахвлади,створених натимчасово окупованійтериторії,у томучислі вокупаційній адміністраціїросійської федерації,а саметак званої «Новоселовской поселковой администрации Краснолиманского района ДНР» в адміністративній будівлі Новоселівської селищної ради, розташованої за адресою: смт. Новоселівка, 
		вул. Партизанська, буд. 1.
		 
		Правова кваліфікація:
		 
		Дії ОСОБА_6 кваліфіковано за ч. 5 ст. 111-1 КК України, як колабораційна діяльність - добровільне зайняття громадянином України посади, пов`язаної з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій, у незаконних органах влади, створених на тимчасово окупованій території, у тому числі в окупаційній адміністрації держави-агресора.
		 
		Застосовані судом правові процедури.
		Оскільки судовий розгляд у межах даного кримінального провадження здійснювався за відсутності обвинуваченого (in absentia), останній показань суду не надавав, при цьому заяв, протестів та клопотань на адресу суду також не подавав.
		Дане кримінальне провадження здійснювалось з обов`язковою участю захисника, який реально був забезпечений державою.
		Аналіз наявних в матеріалах справи численних документів на підтвердження завчасних належних викликів ОСОБА_6 до слідчого (прокурора), направлених йому повідомлень з приводу його прав та обов`язків, оголошеної підозри, висунутого обвинувачення та руху спеціального судового провадження свідчить про те, що він мав підстави усвідомлювати, що проти нього розпочато кримінальне провадження, він отримав чи мав би отримати оголошену підозру, відповідні виклики та пред`явлене обвинувачення, мав можливість бути обізнаним із усіма своїми правами, в тому числі, на захист та доступ до правосуддя. Відтак, держава Україна під контролем сторони захисту та суду використала всі можливості для того, щоб обвинувачений мав право під час судового провадження як мінімум на такі гарантії: а) бути терміново і докладно повідомленим мовою, яку він розуміє, про характер і підставу обвинувачення; б) мати достатній час і можливості для підготовки свого захисту, обрати самим захисника; в) бути судженим в його присутності і захищати себе особисто або за посередництвом обраного ним захисника, бути повідомленим про це право і мати призначеного йому захисника безплатно для нього. Така ситуація узгоджується із взятими на себе зобов`язаннями, яких повинна дотримуватися держава Україна з тим, щоб забезпечити реальне використання права, яке гарантується статтею 6 Європейської Конвенції з прав людини та ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Натомість, обвинувачений скористався своїми правами на власний розсуд за відсутності будь-яких перешкод для їх реалізації на території України та з боку останнього.
		Вказані висновки ґрунтуються і на правовій позиції Європейського суду з прав людини (напр., справа «Колоцца проти Італії» від 12 лютого 1985 року, «Шомоді проти Італії» від 18 травня 2004 року та ін.), за якою суд при розгляді справи в порядку спеціального судового провадження зобов`язаний обґрунтувати чи були здійсненні всі можливі, передбачені законом заходи, щодо дотримання прав обвинуваченого на захист та доступ до правосуддя.
		Суд вважає, що наявні у справі документи свідчать про відмову ОСОБА_6 , який повинен знати про розпочате кримінальне провадження, від здійснення свого права предстати перед українським судом за діяння, вчинені на території суверенної України, юрисдикцію якої над собою не визнає, та захищати себе безпосередньо в такому суді, а так само свідчать про його наміри ухилитися від зустрічі з правосуддям держави Україна. Ухилення обвинуваченого від правосуддя суд оцінює як реалізацію останнім його невід`ємного права на свободу від самозвинувачення чи самовикриття (п/п. «g» п. 3 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 63 Конституції України), як одну з ключових гарантій презумпції невинуватості.
		Зважаючи на специфіку спеціального судового провадження (ч. 3 ст. 323 КПК України), суд, зберігаючи неупередженість та безсторонність, надає особливого значення охороні прав та законних інтересів обвинуваченого як учасника кримінального провадження, яке відбувається за його відсутності, забезпеченню повного та неупередженого судового розгляду з тим, щоб до обвинуваченого була застосована належна правова процедура в контексті приписів ст. 2 КПК України з дотриманням всіх загальних засад кримінального провадження з урахуванням особливостей, встановлених виключно законом. Ці особливості вимагають від суду прискіпливої оцінки кожного поданого доказу обвинувачення, відтак поріг вимогливості до доказування у даному випадку має бути підвищений.
		 
		Позиція сторони обвинувачення.
		Прокурор в судовому засіданні зазначив що в ході судового розгляду кримінального провадження вина ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК України, доведена повністю. Однак, не зважаючи на неодноразові публікації в газеті «Урядовий кур`єр», на офіційних веб-сайтах Офісу Генерального прокурора та Індустріального районного суду м. Дніпропетровська судових викликів, обвинувачуваний жодного разу ніяким чином не висловив бажання прийняти участь у розгляді або хоча б надати пояснення щодо висунутих обвинувачень. Обставини, що пом`якшують покарання, під час судового розгляду не встановлені. Обставиною, що обтяжують покарання,є вчинення злочину з використанням умов воєнного стану.Просив суд визнативинним ОСОБА_5 та призначити йому покарання за ч. 5 ст. 111-1 КК України у виді 10 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати певні посади та займатися певною діяльністю в органах державної влади, державного управління та місцевого самоврядування, а саме пов`язаних із наданням публічних послуг, виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій, на строк 15 років з конфіскацією майна.
		Позиція сторони захисту.
		Захисник не мав можливості зв`язатися з обвинуваченою і з`ясувати в нього правову позицію щодо висунутого обвинувачення. Просив ухвалити рішення у даному кримінальному провадженні з дотриманням чинного законодавства України.
		Фактичні обставини, які суд визнає загально відомими і такими, що не потребують доказування в межах даного провадження.
		Так, 24.02.2022, на виконання вищевказаного наказу, військовослужбовці Збройних Сил Російської Федерації, шляхом збройної агресії, з погрозою застосування зброї та її фактичним застосуванням, незаконно вторглась на територію Україну через державні кордони України в Автономній республіці Крим, Донецькій, Луганській, Харківській, Херсонській, Миколаївській, Сумській, Чернігівській, інших областях та здійснила збройний напад на державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, військові частини, інші об`єкти, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення,та здійснили окупацію частин вказаної території, чим вчинили дії з метою зміни меж території та державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, що продовжується по теперішній час та призводить до загибелі значної кількості людей та інших тяжких наслідків.
		На підставі Указу Президента України «Про введення воєнного стану в України» від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 №2102-IX, в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб введено воєнний стан, яким в подальшому був продовжений Указами Президента «Про продовження дії воєнного стану в Україні» та діє по теперішній час. 
		Надані стороною обвинувачення докази на підтвердження пред`явленого обвинувачення:
		В зв`язку з тим, що встановити місцезнаходження свідків та допитати їх в судовому засіданні не виявилося можливим в зв`язку з неможливістю встановити їх місцезнаходження, за клопотанням прокурора в судовому засіданні було досліджено відеозапис на якому зафіксовано допит свідків ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 . Так, на вказаному відеозаписі зафіксовані пояснення зазначених свідків, відповідно до яких зазначені свідки підтвердили факт того, що ОСОБА_5 був призначений на посаду голови с. Новоселівка Лиманського МТГ Донецької області (знаходиться під окупацією РФ), у зв`язку з чим на нього покладені організаційно-розпорядчі та адміністративно-господарські функції. 
		Крім того, на підтвердження вини ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення - злочину, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК України, стороною обвинувачення надані наступні докази, які були судом досліджені, оголошені та перевірені на предмет їх достовірності в судовому засіданні.
		Так, відповідно до повідомлення про виявлення кримінального правоопорушення начальника Слов`янського РВ2 управління (з дислокацією у м. Маріуполь Донецької області) ГУ СБУ в Донецькій та Луганській областях, ОСОБА_5 в умовах воєнного стану перейшов на бік ворога, після чого у червні 2022 року був призначений на посаду голови с. Новоселівка Лиманського МТГ Донецької області (знаходиться під окупацією РФ), у зв`язку з чим на нього покладені організаційно-розпорядчі та адміністративно-господарські функції. 
		Відповідно до протоколу огляду від 30.09.2022 року, слідчий СВ ВП №3 Краматорського РУП ГУНП в Донецькій області було проведено огляд USB-флеш-накопичувача, на якому міститься відеозапис на якому ОСОБА_5 дає інтерв`ю російському військовому репортеру в окупованому АДРЕСА_1 . 
		Відповідно до протоколу пред`явлення особи для впізнання за фотознімками від 22.02.2023 року, свідок ОСОБА_11 , в присутності понятих, впізнала ОСОБА_5 , за зовнішніми ознаками, а саме за овалом обличчя, очами, носом, впізнає особу, зображену на фото №3, як особу, яка під час окупації виконувала обов`язки смт. Новоселівка. 
		Згідно протоколу огляду мережі Інтернет від 22.02.2023 року, слідчий, за участі свідка ОСОБА_11 , провів огляд телеграм-каналу « ІНФОРМАЦІЯ_2 », де міститься відео пост на якому зафіксований чоловік, який стоїть біля адміністративної будівлі в с. Новоселівка Лиманської МТГ та зазначає, що він ОСОБА_5 та він є головою селища Новоселівка. В ході огляду телеграм-каналу «Красный Лиман Сейчас», свідок ОСОБА_11 повідомила, що на відео зображений ОСОБА_5 .
		Відповідно до протоколу пред`явлення особи для впізнання за фотознімками від 22.02.2023 року, свідок ОСОБА_8 , в присутності понятих, впізнала ОСОБА_5 , за зовнішніми ознаками, а саме за овалом обличчя, очами, носом, впізнає особу, зображену на фото №3, як особу, яка під час окупації виконувала обов`язки смт. Новоселівка. 
		Згідно протоколу огляду мережі Інтернет від 22.02.2023 року, слідчий, за участі свідка ОСОБА_8 , провів огляд телеграм-каналу « ІНФОРМАЦІЯ_2 », де міститься відео пост на якому зафіксований чоловік, який стоїть біля адміністративної будівлі в с. Новоселівка Лиманської МТГ та зазначає, що він ОСОБА_5 та він є головою селища Новоселівка. В ході огляду телеграм-каналу «Красный Лиман Сейчас», свідок ОСОБА_8 повідомила, що на відео зображений ОСОБА_5 .
		Відповідно до протоколу пред`явлення особи для впізнання за фотознімками від 22.02.2023 року, свідок ОСОБА_9 , в присутності понятих, впізнала ОСОБА_5 , за зовнішніми ознаками, а саме за овалом обличчя, очами, носом, впізнає особу, зображену на фото №3, як особу, яка під час окупації виконувала обов`язки смт. Новоселівка. 
		Згідно протоколу огляду мережі Інтернет від 22.02.2023 року, слідчий, за участі свідка ОСОБА_9 , провів огляд телеграм-каналу «Красный Лиман», де міститься відео пост на якому зафіксований чоловік, який стоїть біля адміністративної будівлі в с. Новоселівка Лиманської МТГ та зазначає, що він ОСОБА_5 та він є головою селища Новоселівка. В ході огляду телеграм-каналу «Красный Лиман Сейчас», свідок ОСОБА_9 повідомила, що на відео зображений ОСОБА_5 .
		Відповідно до копії наказу №12 від 23.05.2022 року ОСОБА_5 був призначений на посаду так званого «главы Новоселовской поселковой администрации Краснолиманскогорайона ДНР», створеного на тимчасово окупованій території окупаційною адміністрацією Російської Федерації.
		Мотиви суду
		При вирішенні питання про допустимість та належність досліджених доказів суд враховує, що Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що допустимість доказів є прерогативою національного права і, за цим правилом, саме національні суди повноважні оцінювати надані ним докази (параграф 34 рішення у справі «Тейскера де Кастро проти Португалії» від 09.06.1998 року, параграф 54 рішення у справі «Шабельника проти України» від 19.02.2009 року), а порядок збирання доказів, передбачений національним правом має відповідати основним правам, визнаним Конвенцією, а саме: на свободу, особисту недоторканість, на повагу до приватного і сімейного життя (статті 5, 8 Конвенції) тощо.
		Окрім цього, відповідно дост. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»суди застосовуютьЄвропейську конвенцію з прав людинита основоположних свобод, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
		Європейський суд з прав людини у п. 65 справи «Коробов проти України» (заява № 39598/03, остаточне рішення від 21.10.2011 р.) зазначив, що при оцінці доказів суд, як правило, застосовує критерій доведення «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірланд проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), n. 161, Series А., заява № 25). Проте, така доведеність може випливати зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумпцій факту.
		Аналізуючи вище перелічені докази в їх сукупності, провівши судовий розгляд в межах висунутого обвинувачення, відповідно до обвинувального акту, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому досліджені всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюючи кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів, з точки зору достатності та взаємозв`язку, а також в сукупності з показаннями свідків, суд приходить до висновку, що вказані докази належні, оскільки вони підтверджують існування обставин, що підлягають доказуванню, допустимі, оскільки вони отримані в порядку встановленому КПК України, достовірні, оскільки фактичні дані отримані з цих доказів, не спростовані жодним іншим доказом, наданим сторонами кримінального провадження.
		Таким чином, розглянувши кримінальне провадження з дотриманням положень ч. 1ст. 337 КПК України, в межах висунутого обвинувачення, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, оцінивши кожний доказ, наданий стороною обвинувачення, з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку, вважає зазначені докази належними, допустимими, достовірними та в сукупності достатніми для прийняття рішення про винуватість обвинуваченого ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 111-1КК України, поза розумним сумнівом.
		Виходячи з зазначеного, судом достовірно встановлено, що дії ОСОБА_5 , який є громадянином України, вірно кваліфіковані за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК України, як добровільне зайняття громадянином України посади, пов`язаної з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій, у незаконних органах влади, створених на тимчасово окупованій території, у тому числі в окупаційній адміністрації держави-агресора.
		Мотиви призначення покарання та ухвалення інших рішень щодо питань, яківирішуються судом при ухваленні вироку і положення закону, якими керувався суд
		Під час вчинення кримінального правопорушення, за даним кримінальним провадженням, обвинувачений був осудним у розумінніст. 19 КК України.
		При призначенні покарання, згідно з вимогами ст.ст. 65-67 КК Українита роз`ясненнями, що містяться в п. 1постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 24.10.2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання»(з наступними змінами), суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винної, та обставини, що пом`якшують і обтяжують покарання, а також вимоги ч. 2ст. 50 КК України, якою передбачено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами. Таке покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення особи та попередження нових злочинів.
		Зазначене узгоджується із положеннямист. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка, відповідно до вимог ч. 1ст. 9 Конституції України, ратифікована Законом від 17.07.1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 Конвенції» і є частиною національного законодавства України, якою встановлено, що кожен (…) при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено згідно із законом.
		При цьому, суд враховує позицію ЄСПЛ, що кримінальне покарання переслідує, як прийнято вважати, подвійну мету покарання і стримування від вчинення нових злочинів.
		Як у справі «Бакланов проти Росії» (рішення від 09 червня 2005 року), так і у справі «Фрізен проти Росії» (рішення від 24 березня 2005 року) Європейський суд зазначив, що «досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу «законності» і воно не було свавільним». У справі «Ізмайлов проти Росії» (п. 38 рішення від 16 жовтня 2008 року) Європейський суд вказав, що «для того, щоб втручання вважалося пропорційним, воно має відповідати тяжкості правопорушення і не становити «особистого надмірного тягаря для особи».
		Призначаючи покарання суд виходить із наступного
		У відповідності дост. 12 КК України, кримінальне правопорушення, передбачене ч. 5 ст.111-1 КК України, відноситься до категорії тяжких злочинів.
		Обставин, які, відповідно дост. 66 КК України, пом`якшують покарання обвинуваченого, судом не встановлено.
		До обставин, що обтяжують покарання обвинуваченому, суд відносить вчинення злочину з використанням умов воєнного стану.
		Приймаючи до уваги характер, ступінь тяжкості та суспільну небезпеку скоєного ОСОБА_5 кримінального правопорушення, особу обвинуваченого, відсутність пом`якшуючих покарання обставин та наявність обтяжуючої покарання обставини, враховуючи також, що обвинувачений вчинив даний злочин умисно, усвідомлюючи свої дії, виконувала організаційно-розпорядчіта адміністративно-господарськіфункцій у незаконних органах влади, створених на тимчасово окупованій території, у тому числі в окупаційній адміністрації російської федерації, з метою його перевиховання та упередження скоєння злочинів в подальшому, суд вважає, що обвинуваченому необхідно призначити покарання у виді позбавлення волі з додатковим покаранням.
		При цьому, визначаючи розмір призначеного покарання, суд враховує той факт, що обвинувачений ОСОБА_5 , як громадянин України, вчинив злочин в період встановленого в Україні воєнного стану, що суперечить порядку, встановленому Конституцією України, та свідчить про те, що злочин має підвищену суспільну небезпечність, вчинила цей злочин з прямим умислом, а тому суд вважає, що виправлення та перевиховання обвинуваченого не можливе без реального відбування покарання, а тому положення ст. 75 КК України не застосовує.
		Також з огляду на вчинення ОСОБА_5 суспільно-небезпечного кримінального правопорушення у сфері злочинів проти основ Національної безпеки України, а також відсутність обставин, передбаченихст. 66 КК України, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення, суд, при призначенні покарання ОСОБА_5 , не вбачає підстав для застосування положеньст. 69 КК України.
		Такий висновок узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, який зазначив, що складовим елементом принципу верховенства права є очікування від суду застосування до кожного злочинця такого покарання, яке законодавець вважає пропорційним («Скоппола проти Італії» від 17 вересня 2009 року).
		Суд переконаний, що за викладених вище обставин кримінального провадження та особи обвинуваченої, призначене судом покарання буде цілком справедливим та пропорційним, необхідним і достатнім для її виправлення та попередження вчинення нею нових кримінальних правопорушень, відповідатиме меті покарання, гуманності, справедливості і не потягне за собою порушення засад виваженості, що включає наявність розумного балансу між захищуваними інтересами суспільства та правами особи, яка притягується до кримінальної відповідальності.
		Суд враховує, що санкція ч. 5 ст. 111-1 КК України передбачає обов`язкове додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
		Згідно із п. 17 Постанови Пленуму ВСУ «Про практику призначення судами кримінального покарання» в редакції від 06 листопада 2009 року рішення про позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю має бути чітко сформульоване в резолютивній частині вироку, для того щоб не виникло жодних сумнівів під час виконання останнього. Якщо в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК зазначено характер посад або вид діяльності (наприклад, статті 286, 287), рішення про призначення додаткового покарання, наведене в резолютивній частині вироку, повинне відповідати змісту цієї санкції.
		Вказане узгоджується з правовою позицією ВС викладеною у Постанові від 02 лютого 2022 року у справі №344/16025/18, якою визначено, що у разі визначення санкцією статті характеру посади або виду діяльності, формулювання покарання у вироку має точно відповідати змісту цієї санкції. Більш того, покарання має формулюватися таким чином, щоб засуджений не мав права обіймати зазначені у вироку посади або займатись забороненою діяльністю в будь-якій галузі або займатись такою діяльністю, які за змістом і обсягом повноважень є аналогічними тим, з якими було пов`язане вчинення кримінального правопорушення.
		Оскільки ОСОБА_5 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК України, об`єктивна сторона якого була пов`язана із виконанням обвинуваченим організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій, суд, призначаючи покарання, має сформулювати зміст резолютивної частини вироку таким чином, аби обвинувачений не мав права обіймати посади або займатись забороненою діяльністю в будь-якій галузі або займатись такою діяльністю, які за змістом і обсягом повноважень є аналогічними тим, з якими було пов`язане вчинення кримінального правопорушення.
		На переконання суду необхідним та достатнім буде додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій, а також обіймати посади в органах державної влади, державного управління, місцевого самоврядування чи органах, що надають публічні послуги, у межах санкції відповідної частини статті Особливої частини КК України.
		Вирішуючи питання про доцільність застосування до ОСОБА_5 додаткового покарання у виді конфіскації майна, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК України, суд виходить з того,що санкцією інкримінованого ОСОБА_5 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК України, є покарання з конфіскацією майна або без такої.
		Відповідно до ч. 2 ст. 52 КК України додатковими покараннями є в тому числі, конфіскація майна. Частиною 4 цієї статті передбачено, що до основного покаранню може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань у випадках та порядку, передбачених цим Кодексом.
		Згідно з ч. 2 ст. 59 КК України конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини, а також за злочини проти основ національної безпеки України та громадської безпеки незалежно від ступеня їх тяжкості і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених Особливою частиною цього Кодексу.
		Тобто, при призначенні покарання, суд за власним переконанням приймає рішення про застосування або не застосування до особи додаткового покарання.
		Таким чином, приймаючи до уваги характер та ступінь суспільної небезпеки кримінального правопорушення, інкримінованого ОСОБА_5 , а також наслідки для держави та її громадян, котрі за собою ці дії потягли, суд вважає за необхідне призначити обвинуваченому додаткове покарання, передбачене санкцією ч. 5 ст. 111-1 КК України, у виді конфіскації майна.
		Мотиви ухвалення інших рішень щодо питань, які вирішуються судом при ухваленні вироку.
		Початок строку відбування покарання ОСОБА_5 слід обраховувати з моменту звернення вироку до виконання, тобто із дня фактичного його затримання.
		Запобіжний захід ОСОБА_5 у виді тримання під вартою (обраний в порядку ч. 6 ст. 193 КПК України) до набрання вироком законної слід залишити без змін.
		Процесуальні витрати відсутні. Долю речових доказів суд вирішує на підставі ст. 100 КПК України,
		Керуючись ст.ст. 369-376 КПК України, суд, 
		 
		УХВАЛИВ:
		 
		ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнати винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК України, та призначити йому покарання у виді позбавлення волі строком на 9 (дев`яти) років з позбавленням права обіймати посади та займатися певною діяльністю в органах державної влади, державного управління та місцевого самоврядування, а саме пов`язаних із наданням публічних послуг, виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій строком на 14 (чотирнадцять) років, з конфіскацією майна всього належного йому на праві власності майна на користь держави.
		Строк основного покарання у виді 9 (дев`яти) років позбавлення волі обчислювати з моменту затримання ОСОБА_5 . 
		Строк додаткового покарання у виді 14 років позбавлення права обіймати певні посади та займатися певною діяльністю в органах державної влади, державного управління та місцевого самоврядування, а саме пов`язаних із наданням публічних послуг, виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій, обчислювати з моменту відбуття основного покарання.
		Речові докази: оптичні диски до протоколів слідчих дій, які зберігаються в матеріалах кримінального провадження  залишити в матеріалах кримінального провадження протягом усього часу їх зберігання.
		До набрання вироком законної сили залишити ОСОБА_5 , обраний в порядку ч. 6 ст. 193 КПК України, запобіжний захід у виді тримання під вартою.
		Вирок може бути оскаржений до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
		Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.
		Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Обвинуваченому та прокурору копія вироку вручається негайно після його проголошення. Учаснику судового провадження, який не був присутнім в судовому засіданні, копія судового рішення надсилається не пізніше наступного дня після ухвалення.
		 
		Суддя                                 ОСОБА_1

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...