Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 334/3308/23 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 31.03.2025. Забезпечено надання загального доступу: 01.04.2025.
Дата набрання законної сили: 20.03.2025
Номер судового провадження: 61-10880ск24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		20 березня 2025 року
		м. Київ
		справа № 334/3308/23
		провадження № 61-10880ск24
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., 
		Сердюка В. В.,
		учасники справи:
		позивач -  ОСОБА_1 , відповідач - Державне підприємство «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» в особі Відокремленого підрозділу «Запорізька атомна електрична станція», правонаступником якого є Акціонерне товариство «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» в особі Відокремленого підрозділу «Запорізька атомна електрична станція», 
		розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокатка Вишнякова Ірина Олександрівна, на рішення Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 24 січня 2024 року у складі судді 
		Ісакова Д. О. та постанову Запорізького апеляційного суду від 18 червня 
		2024 року у складі колегії суддів Гончар М. С., Онищенка Е. А., 
		Трофимової Д. А.,
		 
		 
		ВСТАНОВИВ:
		Описова частина 
		Короткий зміст позовних вимог
		У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» в особі Відокремленого підрозділу «Запорізька атомна електрична станція», правонаступником якого є Акціонерне товариство «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» в особі Відокремленого підрозділу «Запорізька атомна електрична станція» (далі - ВП «Запорізька АЕС»), про визнання незаконним наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
		Позовна заява мотивована тим, що з 07 серпня 1986 року ОСОБА_1 перебував в трудових відносинах з відповідачем та перед звільненням обіймав посаду головного фахівця з атомних електростанцій (з експлуатації енергоблоків) - керівника експлуатаційного підрозділу ВП «Запорізька АЕС».
		Наказом ВП «Запорізька АЕС» від 27 березня 2023 року № 43-кз ОСОБА_1 звільнений на підставі пункту 6 статті 36 КЗпП України, у зв`язку з відмовою працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством.
		28 березня 2023 року позивач отримав на власну електронну пошту скановану копію наказу від 27 березня 2023 року № 43-кз «Про звільнення з роботи ОСОБА_1 », засобами поштового зв`язку вказаний наказ не направлявся.
		Позивач вважає, що його звільнення відбулось з порушенням чинного законодавства України.
		Посилаючись на вказане вище, ОСОБА_1 , з урахуванням уточнених позовних вимог, просив суд:
		визнати незаконним наказ ВП «Запорізької АЕС» від 27 березня 2023 року № 43-кз;
		поновити його на посаді головного фахівця з атомних електростанцій (з експлуатації енергоблоків) - керівника експлуатаційного підрозділу ВП «Запорізької АЕС»;
		стягнути з ВП «Запорізької АЕС» на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу.
		Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
		Ленінський районний суд міста Запоріжжя рішенням від 24 січня 2024 року 
		у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
		Запорізький апеляційний суд постановою від 18 червня 2024 року рішення Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 24 січня 2024 року залишив без змін.
		Судові рішення мотивовані тим, що позивач не довів належними та допустимими доказами заявлені позовні вимоги, роботодавець дотримався всіх вимог та вчинив всі дії, передбачені діючим КЗпП України щодо законного та правомірного звільнення працівника, тому позовні вимоги про визнання незаконним наказу про звільнення задоволенню не підлягають. Також не підлягають задоволенню позовні вимоги про поновлення позивача на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, як похідні від первісної позовної вимоги.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
		У касаційній скарзі, поданій 29 липня 2024 року через систему «Електронний суд»,  ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокатка Вишнякова І. О., просив суд скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
		Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник вказує відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої 
		статті 389 ЦПК України), а саме пункту 6 статті 36 КЗпП України.
		Касаційна скарга мотивована тим, що відповідно до пункту 6 
		статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці.
		Диспозиція даної правової норми містить дві окремі підстави для припинення трудового договору, а саме: 1) відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією; 2) відмова від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці. 
		Отже, зміна істотних умов праці може мати місце у тому числі і у випадках переведення працівника на роботу в іншу місцевість, проте «не разом з підприємством, установою, організацією» про це свідчить і конструкція 
		пункту 6 статті 36 КЗпП України, у якій законодавець застосовує словосполучення «а також» при відмежуванні відповідних підстав для припинення трудового договору. 
		Доводи інших учасників справи
		12 вересня 2024 року ВП «Запорізька АЕС» через систему «Електронний суд» подало відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що судові рішення є законними і обґрунтованими, всі висновки судів відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстави для їх скасування відсутні.
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		Суди встановили, що з 07 серпня 1986 року ОСОБА_1 перебував в трудових відносинах з відповідачем та перед звільненням обіймав посаду головного фахівця з атомних електростанцій (з експлуатації енергоблоків) - керівника експлуатаційного підрозділу ВП «Запорізька АЕС» (Запорізька область, місто Енергодар), що підтверджується копією трудової книжки.
		Наказом ВП «Запорізька АЕС» від 12 вересня 2022 року № 15140-в позивачу надано щорічну відпустку з 29 вересня  до 04 жовтня 2022 року.
		05 жовтня 2022 року ОСОБА_1 на роботу не вийшов та в телефонному режимі попередив про те, що евакуювався, оскільки місто Енергодар Запорізької області перебуває під контролем окупаційних, озброєних військ російської федерації, в якому ведуться активні боєві дії відповідно до Переліку територіальних громад, які розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або які перебувають у тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні), затверджений наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 25 квітня 2022 року № 75, внаслідок чого існує реальна загроза його життю.
		19 листопада 2022 року на електронну пошту ДП «НАЕК «Енергоатом» надійшла заява ОСОБА_1 про надання йому відпустки без збереження заробітної плати з 21 листопада 2022 року на період дії воєнного стану відповідно до пункту 3 статті 12 Закону України від 15 березня 2022 року № 2163-ІХ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». До заяви була додана копія документа, який посвідчував перебування ОСОБА_1 за кордоном з 17 листопада 2022 року до 16 травня 2023 року. Також у зазначеній вище заяві ОСОБА_1 вказані номер телефону та адреса електронної пошти для зворотного зв`язку, а саме ІНФОРМАЦІЯ_1 
		09 грудня 2022 року на підставі наданих документів, ВП «Запорізька АЕС» наказом № 20151-в оформило ОСОБА_1 відпустку без збереження заробітної плати на період дії воєнного стану з 21 листопада 2022 року 
		до 18 лютого 2023 року.
		19 лютого 2023 року ОСОБА_1 на роботу не вийшов.
		09 березня 2023 року відповідач на електронну адресу позивача ІНФОРМАЦІЯ_1 направив лист про надання пояснень та копій документів, які підтверджують причину його відсутності на роботі з 19 лютого 2023 року. Станом 
		на 23 березня 2023 року відповідь на лист до ВП «Запорізька АЕС» 
		не надходила.
		У зв`язку з триваючою широкомасштабною збройною агресією російської федерації проти України, для організації управління ВП «Запорізька АЕС» в умовах тимчасової окупації відповідно до обставин, що змінюються, президент ДП «НАЕК «Енергоатом» наказом від 16 грудня 2022 року 
		№ 01-881-н з 01 грудня 2022 року створив тимчасову адміністрацію ВП «Запорізька АЕС» у місті Києві. Керівником тимчасової адміністрації призначив тимчасово виконуючим обов`язків генерального директора ВП «Запорізька АЕС» Д. Вербицького, заступником керівника - головного інженера (першого заступника генерального директора) ВП «Запорізька АЕС» І. Мурашова.
		З метою долучення до роботи тимчасової адміністрації ВП «Запорізька АЕС» наказом від 13 березня 2023 року № 2871-к головному фахівцю з атомних електростанцій (з експлуатації енергоблоків) - керівнику експлуатаційного підрозділу ВП «Запорізька АЕС» ОСОБА_1 визначив робоче місце в місті Києві.
		На виконання пункту 2 наказу від 13 березня 2023 року № 2871-к, шляхом направлення на електронну пошту позивача ІНФОРМАЦІЯ_1 листа від 15 березня 2023 року № 21-1255/03-вих, ОСОБА_1 був повідомлений про необхідність в строк до 23 березня 2023 року з`явитися на робочому місці для виконання посадових обов`язків або надіслати на електронну адресу supportznpp@direkcy.atom.gov.ua відмову від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством.
		Також ОСОБА_1 повідомлений про те, що неприбуття на робоче місце в місто Київ або ненадання до 23 березня 2023 року відповіді щодо прибуття на робоче місце в місто Київ буде розглядатися адміністрацією ВП «Запорізька АЕС» як відмова від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством.
		Відповідь щодо згоди на переведення на роботу в іншу місцевість (місто Київ) та прибуття на робоче місце в місто Київ, а також готовності приступити до виконання посадових обов`язків, від ОСОБА_1 станом на 24 березня 
		2023 року не надходила.
		Відповідно до пункту 6 статті 36 КЗпП України, наказом від 27 березня 
		2023 року № 43-кз звільнено головного фахівця з атомних електростанцій 
		(з експлуатації енергоблоків) - керівника експлуатаційного підрозділу 
		ВП «Запорізька АЕС» ОСОБА_1 , у зв`язку з відмовою працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством.
		27 березня 2023 року відповідач направив ОСОБА_1 копію наказу про звільнення на електронну адресу для зворотного зв`язку ІНФОРМАЦІЯ_1 
		З ОСОБА_1 організовано розрахунок з урахуванням компенсації за невикористані дні щорічної відпустки.
		Мотивувальна частина
		Позиція Верховного Суду
		Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
		Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
		Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог 
		і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду відповідають.
		Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права 
		Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
		Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
		Статтею 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
		Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
		Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
		Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
		Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
		Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
		Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
		Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
		Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).
		Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови 
		у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі 
		№ 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 
		2023 року у справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
		Спірні правовідносини, що склались між учасниками справи, регулюються Конституцією України та КЗпП України.
		Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
		Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є правовий захист від незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи 
		(стаття 5-1 КЗпП України).
		Відповідно до частини першої статті 21 КЗпП України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
		Згідно з частинами третьою та четвертою статті 32 КЗпП України у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці. Якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за пунктом 6 
		статті 36 цього Кодексу.
		Пунктом 6 статті 36 КЗпП України передбачено, що підставами припинення трудового договору є відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці.
		Припинення трудового договору за пунктом 6 статті 36 КЗпП України при відмові працівника від продовження роботи зі зміненими істотними умовами праці може бути визнане обґрунтованим, якщо зміна істотних умов праці при провадженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою викликана змінами в організації виробництва і праці (раціоналізацією робочих місць, введенням нових форм організації праці, у тому числі перехід на бригадну форму організації праці, і, навпаки, впровадженням передових методів, технологій тощо).
		Проведення власником заходів щодо зміни організації виробництва і 
		праці - це виключне повноваження власника.
		Питання віднесення тих чи інших умов праці до істотних або неістотних виникає тоді, коли в роботодавця є необхідність їх змінити. У цих випадках роботодавцеві потрібно узгодити це питання з кожним працівником, оскільки одна й та сама умова праці для одного з них може бути істотною, а для 
		іншого - ні.
		У постанові від 16 січня 2019 року у справі № 582/1001/15-ц (провадження 
		№ 14-286цс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «зміна істотних умов праці, передбачена частиною третьою статті 32 КЗпП України, за своїм змістом не тотожна звільненню у зв`язку зі зміною організації виробництва і праці, скороченням чисельності або штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу, оскільки передбачає продовження роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою, але за новими умовами праці. Таким чином, зміна істотних умов праці може бути визнана законною тільки в тому випадку, якщо буде доведена наявність змін в організації виробництва і праці. Якщо такі зміни не вводяться, власник не має права змінити істотні умови праці».
		У постанові від 18 травня 2020 року у справі № 761/11887/15-ц (провадження № 61-15506сво18) Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду зробив висновок, що «звільнення працівника на підставі пункту 6 статті 36 КЗпП України у зв`язку із його відмовою від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці не можна відносити ні до звільнення працівника за його ініціативою, ні до звільнення працівника за ініціативою роботодавця. Зазначена підстава припинення трудового договору є окремою самостійною підставою для припинення трудового договору, яка обумовлена відсутністю взаємного волевиявлення його сторін, недосягненням ними згоди щодо продовження дії трудового договору».
		Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, керувався тим, що спірні правовідносини у позивача склалися з ВП «Запорізька АЕС», що знаходиться на тимчасово окупованій внаслідок військової агресії російської федерації проти України території Запорізької області.
		Суди встановили, що у зв`язку з триваючою широкомасштабною збройною агресією російської федерації проти України, для організації управління ВП «Запорізька АЕС» в умовах тимчасової окупації відповідно до обставин, що змінюються, наказом ДП «НАЕК «Енергоатом»  від 16 грудня 2022 року                       № 01-881-н з 01 грудня 2022 року з метою відвернення обставин, що ставлять загрозу життю чи нормальним життєвим умовам працівниківбула створена тимчасова адміністрація ВП «Запорізька АЕС» у м. Києві.
		Крім того, наказом ВП «Запорізька АЕС» від 13 березня 2023 року № 2871-к головному фахівцю з атомних електростанцій (з експлуатації енергоблоків) - керівнику експлуатаційного підрозділу ВП «Запорізька АЕС» Дударю О.Г. визначено робоче місце в м. Києві.
		Вказані вище накази є чинними, позивачем не оспорюються.
		Відповідно до пункту 2 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України 
		(який є чинним з 24 березня 2022 року) під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».
		Згідно з частиною першою статті 1 Закону України від 15 березня 2022 року 
		№ 2136-ІХ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», який набрав чинності з 24 березня 2022 року, на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина передбачених статтями 43, 44 Конституції України.
		Частиною першою статті 3 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» у період дії воєнного стану роботодавець має право перевести працівника на іншу роботу, не обумовлену трудовим договором, без його згоди (крім переведення на роботу в іншу місцевість, на території якої тривають активні бойові дії), якщо така робота не протипоказана працівникові за станом здоров`я, лише для відвернення або ліквідації наслідків бойових дій, а також інших обставин, що ставлять або можуть становити загрозу життю чи нормальним життєвим умовам людей, з оплатою праці за виконану роботу не нижче середньої заробітної плати за попередньою роботою.
		У зв`язку із військовою агресією російської федерації проти України Президент України Указом від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24 лютого 
		2022 року № 2102-ІХ, в Україні ввів воєнний стан із 05 години 30 хвилин 
		24 лютого 2022 року та у подальшому неодноразово продовжував відповідними Указами Президента України, у тому числі на час розгляду справи та ухвалення судових рішень (частина третя статті 82 ЦПК України).
		Звільнення працівника на підставі пункту 6 статті 36 КЗпП України у зв`язку із його відмовою від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, не можна відносити ні до звільнення працівника за його ініціативою, ні до звільнення працівника за ініціативою роботодавця. Зазначена підстава припинення трудового договору обумовлена відсутністю взаємного волевиявлення його сторін, недосягненням ними згоди щодо продовження дії трудового договору.
		Закон детально не регламентує порядок відмови працівника від продовження роботи у зв`язку із відмовою від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією і не встановлює, що передбачена пунктом 6 статті 36 КЗпП України незгода працівника продовжувати роботу з такими змінами в нових умовах має бути у письмовій формі (подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду 
		від 23 грудня 2020 року справа № 447/334/18 (провадження № 61-1210св20) та від 22 травня 2023 року у справі № 212/2542/22 (провадження 
		№ 61-162св23)). Тобто відмова позивача визначалась його бездіяльністю та ігноруванням своїх посадових обов`язків, в тому числі щодо присутності на робочому місті та інформування про причини такої відсутності.
		У постанові від 14 лютого 2024 року у справі № 201/791/23 (провадження № 61-11881св23) Верховний Суд зазначив, що роботодавець, який знаходився у місті Маріуполь та припинив свою діяльність у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, частково відновив свою діяльність у місті Києві та повідомив позивачку про переведення, умови якого вона не погодила, отже, відмова позивачки від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством є підставою для припинення трудового договору на підставі пункту 6 статті 36 КЗпП України.
		У справі, що переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 був повідомлений про необхідність в строк до 23 березня 2023 року з`явитися на робочому місці для виконання посадових обов`язків або надіслати на електронну адресу supportznpp@direkcy.atom.gov.ua відмову від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, та про те що неприбуття на робоче місце в місто Київ або ненадання вказаної відповіді буде розглядатися адміністрацією ВП «Запорізька АЕС» як відмова від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством.
		Водночас відповідь ОСОБА_1 станом на 24 березня 2023 року роботодавцю не надходила.
		Верховний Суд зауважує, що Запорізька АЕС є лише відокремленим підрозділом без статусу юридичної особи у структурі ДП «НАЕК «Енергоатом» та після початку збройної агресії російської федерації проти України працює через тимчасову адміністрацію ВП «Запорізька АЕС» у м. Києві, що зумовило зміни істотних умов праці, на що позивач не погодився.
		Отже, суди правильно встановили, що за вказаних обставин відповідач був змушений тимчасово перевести на посаду головного фахівця з атомних електростанцій (з експлуатації енергоблоків) - керівника експлуатаційного підрозділу іншого працівника із визначенням місця роботи у м. Києві.
		З урахуванням наведеного, на основі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
		Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначив пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України.
		Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
		З огляду на зміст вказаної норми, вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню цивільними судами під час вирішення спору.
		Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.
		Аргументуючи підстави касаційного оскарження, передбачені у пункті 3 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме - пункту 6 статті 36 КЗпП України.
		Ці доводи касаційної скарги про відсутність правового висновку Верховного Суду щодо тлумачення пункту 6 статті 36 КЗпП України є необґрунтованими, оскільки Верховний Суд у постанові від 14 лютого 2024 року у справі № 201/791/23 (провадження № 61-11881св23) вже викладав висновки щодо застосування пункту 6 статті 36 КЗпП України та звільнення працівника з роботи у зв`язку з його відмовою від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмовою від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці, що зумовлено припиненням діяльності роботодавців через збройну агресію російської федерації проти України та відновленням їх діяльність на територіях, де гарантуються безпечні для життя та здоров`я умови праці.
		Верховний Суд не вбачає необхідності формулювати нові правові висновки щодо застосування пункту 6 статті 36 КЗпП України, оскільки позивач не конкретизував у чому полягає неправильність тлумачення вказаної норми судами першої та апеляційної інстанції, а саме лише посилання заявника на незастосування судом правової норми матеріального права не є достатнім для твердження про підставу касаційного оскарження, визначену пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України.
		Отже, наведена заявником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, не підтвердилася під час касаційного перегляду справи, при цьому, суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували положення вищезазначеного законодавства.
		Інших підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України, позивач не навів.
		Висновки суду першої та апеляційної інстанцій є правильними, ґрунтуються на правильному тлумаченні норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, зокрема пункту 6 статті 36 КЗпП України, при звільненні позивача його права порушені не були.
		Доводи, наведені у касаційній скарзі, зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
		Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховний Суд не встановив.
		За таких обставин Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для скасування судових рішень, оскільки суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень без змін.
		Щодо розрахунку судових витрат
		Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
		Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
		Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокатка Вишнякова Ірина Олександрівна, залишити без задоволення.
		Рішення Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 24 січня 2024 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 18 червня 2024 року залишити без змін. 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		Судді:І. М. Фаловська С. О. Карпенко В. В. Сердюк

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...