Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 127/14578/22 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із житлових відносин, з них; про виселення (вселення).
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 31.03.2025. Забезпечено надання загального доступу: 01.04.2025.
Дата набрання законної сили: 25.09.2024
Номер судового провадження: 61-11323ск23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА 
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		25 вересня 2024 року
		м. Київ
		 
		справа № 127/14578/22
		провадження № 61-11323св23
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: 
		головуючого - судді Фаловської І. М., 
		суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Сердюка В. В.,
		Ситнік О. М. 
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 , 
		відповідач - ОСОБА_2 ,
		 
		розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Вінницького апеляційного суду від 4 липня 2023 року, прийняту колегією у складі суддів: Якименко М. М., Ковальчука О. В., Сала Т. Б.,
		ВСТАНОВИВ:
		Короткий зміст позовних вимог
		У липні 2022 року    ОСОБА_1 звернувся з позовом до    ОСОБА_2 про виселення.
		Свої вимоги обґрунтовував тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його 
		батько - ОСОБА_3 , після якого позивач прийняв спадщину та 
		11 вересня 2021 року отримав свідоцтво про право на спадщину за законом 
		на квартиру АДРЕСА_1 .
		У зазначеній квартирі з 10 червня 2003 року зареєстрований та фактично проживає рідний дядько позивача - ОСОБА_2 . За заявою власника Департамент адміністративних послуг Вінницької міської ради 1 липня 2022 року зняв відповідача із зареєстрованого місця проживання у зазначеній квартирі. За час проживання у цій квартирі відповідач накопичив борги за житлово-комунальні та інші послуги на загальну суму 130 929,02 грн, хоча повинен нести солідарну відповідальність з оплати послуг.
		Позивач разом із дружиною та ОСОБА_4 , 
		ІНФОРМАЦІЯ_2 , змушені винаймати житло у зв`язку із зайняттям його квартири відповідачем. ОСОБА_2 ніколи не був членом сім`ї позивача, спільне проживання в одній квартирі з ним неможливе, а добровільно виселятись з житла він не бажає. Крім того, відповідач веде аморальний спосіб життя, постійно провокує сварки, зловживає спиртними напоями, чим порушує право власності позивача. Вказана квартира знаходиться в занедбаному стані, потребує ремонту, проживати в ній неможливо, що є наслідком дій відповідача, який користується нею не за призначенням.
		У зв`язку з наведеним позивач просив усунути перешкоди у здійсненні ним права власності шляхом виселення ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення та стягнути з відповідача на його користь у відшкодування витрат на правничу допомогу 8 000 грн.
		Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
		Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 3 березня 2023 року, ухваленим у складі судді Вохмінової О. С., у задоволені позову 
		  ОСОБА_5 відмовлено.
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що тривале проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні 
		статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), тому подальше виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Правові підстави для проживання та користування відповідачем квартирою встановлені рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 15 січня 2014 року. При цьому позивачем не доведено, що відповідач чинить йому перешкоди, проживаючи в квартирі, псує житло, порушує правила співжиття, веде аморальний спосіб життя, зловживає алкоголем.
		Додатковим рішенням Вінницького міського суду Вінницької області 
		від 10 квітня 2023 року відмовлено у задоволені заяви ОСОБА_2 щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу.
		Додаткове рішення суду першої інстанції аргументовано відсутністю доказів на підтвердження понесених ОСОБА_2 витрат на професійну правничу допомогу.
		ОСОБА_6 оскаржив рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 3 березня 2023 року в апеляційному порядку, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу на додаткове рішення цього ж суду від 10 квітня 
		2023 року.
		Постановою Вінницького апеляційного суду від 4 липня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення.
		Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 3 березня 2023 року скасовано та ухвалено нове рішення.
		Позов ОСОБА_1 задоволено.
		Усунено ОСОБА_1 перешкоди у володінні квартирою 
		АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 , 
		ІНФОРМАЦІЯ_3 , з вказаної квартири без надання іншого житлового приміщення.
		Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 488,60 грн 
		у відшкодування судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги.
		Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, виходив з того, що відповідач систематично псує житлове приміщення, використовує його не за призначенням, перетворивши на смітник та у неприданий для проживання стан, тобто чинить перешкоди у користуванні власністю. ОСОБА_2 , маючи у власності житло, відчужив його, не забезпечивши себе належними для життя умовами, що свідчить пройого недобросовісну поведінку. Крім того, відповідач перебуває у шлюбі з    ОСОБА_7 , яка зареєстрована за іншою адресою. Застосовуючи положення статті 116 Житлового кодексу України 
		(далі - ЖК України) та відмовляючи у позові з підстав відсутності доказів неправомірної поведінки відповідача, суд першої інстанції не звернув уваги, що позивач обґрунтовував свої вимоги захистом права власностівідповідно до статті 391 Цивільного кодексуУкраїни(далі - ЦК України), тому має право вимагати усунення перешкод у користуванні його власністю, зокрема виселення відповідача. ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше, тому темпоральна колізія норм права має вирішуватися на користь норм ЦК України (висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20)).
		 
		Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
		У липні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, просив скасувати постановуВінницького апеляційного суду від 4 липня 2023 рокуі направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		Підставою касаційного оскарження постанови Вінницького апеляційного суду 
		від 4 липня 2023 року заявник визначає неправильне застосування цим судом норм матеріального права, а саме їх застосування без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 9 жовтня 2019 року у справі № 456/2798/15 
		(провадження № 61-26430св18), про те, що тривале проживання особи 
		в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні 
		статті 8 Конвенції, а тому подальшевиселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
		Також підставою касаційного оскарження заявник вказує порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, а саме недослідження архівної копії № 07-65/8 від 28 березня 2023 року витягу з рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради № 290 від 25 червня 1992 року «Про продаж квартир в житлових будинках у місті Вінниці», яким надано дозвіл на продаж спірного житла ОСОБА_8 , а також відомості з особистого кабінету споживача комунальних послуг за особовим рахунком № НОМЕР_1 , який підтверджує відсутність у нього заборгованості з оплати послуг (пункт 4 
		частини другої статті 389 ЦПК України).
		Зазначає про те, що він фактично з 1987 року постійно проживає у квартирі АДРЕСА_1 . Позивач, зловживаючи правами власника вказаної квартири, 1 липня 2022 року зняв його із зареєстрованого місця проживання у вказаній квартирі. Заборгованість з оплати комунальних послуг у розмірі 142 093,04 грн обраховується за позивачем (особовий 
		рахунок №  НОМЕР_2 ).  ОСОБА_3 за життя накопичив вказану заборгованість, яку успадкував позивач. Також покійний за життя розпочав ремонт квартири, який не закінчив, тому вона має занедбаний вигляд, а кімната, в якій мешкає відповідач, доглянута.
		Вказує, що відчужене ним житло було непридатним для проживання і фактично він відчужив у 2007 році право на земельну ділянку.
		Посилання суду апеляційної інстанції про забезпечення його іншим житлом є припущеннями, оскільки ОСОБА_7 , з якою відповідач перебуває у шлюбі, успадковано земельний пай, тому власного житла вони не мають.
		Відзив на касаційну скаргу не надходив.
		Провадження у суді касаційної інстанції 
		Ухвалою Верховного Суду від 6 вересня 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою  ОСОБА_2 на постанову Вінницького апеляційного суду від 4 липня 2023 року.Витребувано з суду першої інстанції матеріали цивільної справи № 127/14578/22 та зупинено дію вказаного судового рішення в частині виселення ОСОБА_2 
		з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення до закінчення його перегляду в касаційному порядку.
		У березні 2024 року матеріали цивільної справи № 127/14578/22 надійшли до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
		Ухвалою Верховного Суду від 19 вересня 2024 року справу призначено до судового розгляду.
		Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій фактичні обставини справи 
		Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що спірна квартира має загальну площу 66,3 кв.м, житлову 48,6 кв.м і складається з: коридору 1 
		площею 5,5 кв.м, кімнати 2 площею 9,0 кв.м, кімнати 3 площею 21,1 кв.м, 
		кімнати 4 площею 18,5 кв.м, санвузла 5 площею 1,0 кв.м, ванни 6 
		площею 4,1 кв.м, кухні 7 площею 7,1 кв.м.
		ОСОБА_2 з грудня 2003 року зареєстрований у квартирі 
		 АДРЕСА_1 та 1 липня 2022 року він знятий з реєстрації місця проживання за заявою нового власника квартири - ОСОБА_1 .
		ОСОБА_1 у спірній квартирі не проживає з 29 листопада 2006 року та зареєстрований на АДРЕСА_2 .
		Фактично в спірній квартирі проживає ОСОБА_2 і користується кімнатою площею 9,0 кв.м, а також приміщеннями загального користування. 
		Позивач ОСОБА_1 є сином ОСОБА_3 , а відповідач - рідним братом останнього.
		ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
		Зі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 11 вересня 2021 року, суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_1 квартиру  
		АДРЕСА_1 успадкував після ОСОБА_3 .
		Рішенням Замостянського районного суду м. Вінниці від 27 травня 2010 року 
		у справі № 2-26-2010 спадкоємцю ОСОБА_8 - ОСОБА_3 відмовлено у задоволенні позову про виселення ОСОБА_2 зі спірної квартири.
		Правомірність підстав проживання ОСОБА_2 у квартирі також встановлена рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 15 січня 2014 року у справі № 127/20159/13-ц, згідно з яким йому виділена у користування кімната 2 площею 9,0 кв.м у спірній квартирі. На цю кімнату відповідачем оформлений особовий рахунок НОМЕР_2 , він несе витрати на утримання майна, що належить ОСОБА_1 , і заборгованості не має.
		ОСОБА_2 має тривалий та постійний зв`язок зі спірною квартирою як зі своїм житлом, оскільки вона була його постійним місцем проживання ще за життя попереднього власника (його матері - ОСОБА_8 ), він був членом сім`ї попереднього власника і вселений за її згодою.
		З оглянутих у судовому засіданні фотографій внутрішніх приміщень квартири суд першої інстанції встановив, що спірна квартира потребує ремонту. В кімнаті, яку займає ОСОБА_2 , знаходяться його особиті речі, меблі, побутова техніка, посуд. В кухні, ванній кімнаті, коридорі також створені необхідні умови для їх використання за належністю. Інша кімната площею 18,5 кв.м., яка не перебуває в користуванні ОСОБА_2 , захаращена речами і сміттям, в ній знаходяться речі померлих ОСОБА_8 і ОСОБА_3 .
		Суд першої інстанції не визнав встановленими обставини щодо вчинення відповідачем перешкод позивачеві у проживанні в спірній квартирі, псування житла, порушення правил співжиття, ведення аморального способу життя чи зловживання алкоголем.
		З листа Товариства з обмеженою відповідальністю «ЖЕО» від 20 лютого 
		2023 року суди встановили, що за квартирою АДРЕСА_1 на ОСОБА_2 відкрито особовий 
		рахунок № НОМЕР_2 , за яким на 1 лютого 2023 року рахується наявна заборгованістьу розмірі 700,47 грн за управління багатоквартирним будинком. 
		На ОСОБА_3 відкрито особовий рахунок № НОМЕР_1 , за яким 
		загальна заборгованість за надані житлово-комунальні та інші послуги 
		становить 142 093,04 грн.
		Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови 
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
		Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши додержання судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд дійшов таких висновків.
		Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
		Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
		Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
		Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
		За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
		Частиною першою статті 317 ЦК України визначено, що власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
		За приписами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
		Члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням (частина перша статті 156 ЖК України).
		Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть спільне господарство. 
		За змістом зазначених норм матеріального права право користування житлом, що перебуває у власності особи, мають члени сім`ї власника нарівні з власником житла, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
		Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
		Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
		У статті 7 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
		Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
		Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
		Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). 
		Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
		Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно 
		до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 
		1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 
		1999 року).
		Статтею 8 Конвенції передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. 
		Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими, і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
		Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» 
		від 2 грудня 2010 року, поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло. 
		У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що спричинило захист на підставі пункту 1 
		статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зав`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
		Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
		Таким чином, тривале проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому подальше виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
		Велика Палата Верховного Суду у постановах від 21 серпня 2019 року 
		у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), від 13 жовтня 2020 року 
		у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) дійшла висновків про те, що позбавлення особи права користування житлом можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 
		статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
		У практиці Європейського суду з прав людини напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; 
		б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
		Отже при вирішенні справи про виселення особи суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співмірним із переслідуваною законною метою.
		Питання про виселення у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що ставляться до житлових приміщень, а також наявності чи відсутності у особи іншого житла.
		Також суд досліджує питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування житлом.
		Відповідно до частини четвертої статті 311 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.
		Факт переходу права власності на житло до іншої особи, як такий, 
		не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі й колишніх.
		Судами встановлено, що позивач є єдиним власником житла, у якому проживає відповідач - його рідний дядько.
		ОСОБА_2 - член сім`ї колишнього власника квартири 
		АДРЕСА_1 , іншого житла не має та набув охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб з 2003 року. 
		Крім того, рішенням від 15 січня 2014 року у справі № 127/20159/13-ц Вінницький міський суд Вінницької області виділив йому у користування окрему кімнату в цій квартирі.
		Відповідач не є таким, що самоправно вселився до житлового приміщення, тому підстави для його виселення, передбачені, у тому числі й статтею 116 ЖК України, відсутні.
		Виселення ОСОБА_2 може призвести до виникнення негативних для нього наслідків, пов`язаних з відсутністю в особи житла, а з урахуванням його похилого віку та доходів, навіть наймання житла буде надмірним тягарем.
		З рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 15 січня 2014 року 
		у справі № 127/20159/13-ц суд апеляційної інстанції встановив, що 
		  ОСОБА_9 28 грудня 2007 року продав квартиру на   АДРЕСА_3 , а його дружина    ОСОБА_7 зареєстрована за іншою адресою. Проте викладене не свідчить про те, що у відповідача наявне інше місце проживання на час звернення до суду позивача з цим позовом.
		Суд апеляційної інстанції: 
		- не обґрунтував достатньої та пропорційної необхідності у захисті прав ОСОБА_1 як власника житла на користування квартирою, у якій він не проживає з 2006 року, шляхом серйозного втручання у право відповідача на повагу до житла, яким він користується з 2003 року; 
		- не мотивував висновок про те, яким чином рішення про виселення ОСОБА_2 , який не має іншого житла, збалансовує інтереси власника житла ОСОБА_1 . 
		З огляду на характер родинних відносин між позивачем і відповідачем, оскільки колишніми власниками квартири були мати відповідача, а потім - батько позивача та рідний брат відповідача, і зважаючи на обставини, якими обґрунтовано позов, позивач як до, так і після прийняття спадщини був обізнаний про обтяження квартири АДРЕСА_1 правом члена сім`ї колишнього власника на користування житлом, тобто позивач міг передбачити характер та вагу обтяження його майбутньої нерухомості при прийнятті спадщини. 
		Крім того, суди попередніх інстанцій не встановили, що відповідач чинить перешкоди позивачу у проживанні в спірній квартирі, псує житло, порушує правила співжиття, веде аморальний спосіб життя, зловживає алкоголем. Можливість спільного користування власником та відповідачем спірною квартирою встановлена, зокрема, рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 15 січня 2014 року.
		Для відповідача зазначена квартира - єдине житло, з яким він має правовий зв`язок з 2003 року, тому незалежно від її правового режиму таке є достатньою підставою для того, щоб вважати цю квартиру його житлом у розумінні 
		статті 8 Конвенції.
		Суд апеляційної інстанції не оцінив відповідність втручання в право ОСОБА_2 на мирне володіння майном, не спростував висновок суду першої інстанції про непропорційність виселення відповідача у розумінні 
		статті 8 Конвенції та дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог.
		Встановивши фактичні обставини справи, надавши належну правову оцінку наявним в матеріалах справи доказам, взявши до уваги відсутність у відповідача права власності на інше житло, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підставдля виселення  ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 .
		Суд першої інстанції дослідив можливість виселення відповідача на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції та обґрунтовано вважав, що у даній справі інтереси позивача як власника житла не перевищують інтереси відповідача як колишнього члена сім`ї власника.
		Отже знайшли своє підтвердження доводи касаційної скарги щодо неврахування апеляційним судом висновку, викладеного у постанові Верховного Суду 
		від 9 жовтня 2019 року у справі № 456/2798/15 (провадження № 61-26430св18).
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених 
		статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
		Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, місцевий суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи та ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
		Апеляційний суд помилково скасував рішення місцевого суду, яке відповідає закону, тому Верховний Суд дійшов висновку про обґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, його скасування та залишення в силі рішення суду першої інстанції.
		Враховуючи висновок суду касаційної інстанції про законність рішення місцевого суду, колегією суддів не встановлено підстав для направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		Щодо розподілу судових витрат
		Згідно з частинами першою, другою, тринадцятою статті 141 ЦПК України судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
		Враховуючи висновок Верховного Суду про задоволення касаційної скарги  ОСОБА_2 , скасування постанови апеляційного суду та залишення в силі рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову, з позивача на користь відповідача підлягає стягненню 1 243,40 грн у відшкодування судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги.
		Щодо поновлення виконання судового рішення
		Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
		Оскільки постанову Вінницького апеляційного суду від 4 липня 2023 року скасовано із залишенням силі рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 3 березня 2023 року питання щодо поновлення дії постанови суду апеляційної інстанції в частині виселення ОСОБА_2 з квартири 
		АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення касаційний суд не вирішує.
		Керуючись статтями 400, 409, 413, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу  ОСОБА_2 задовольнити частково.
		Постанову Вінницького апеляційного суду від 4 липня 2023 року скасувати та залишити в силі рішення Вінницького міського суду Вінницької області 
		від 3 березня 2023 року.
		Стягнути з  ОСОБА_1  на користь ОСОБА_2 1 243,40 гривень у відшкодування судового збору сплаченого за подання касаційної скарги.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		Головуючий Судді:  І. М. Фаловська  В. М. Ігнатенко  С. О. Карпенко В. В. Сердюк О. М. Ситнік

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...