Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 640/13147/19 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, пов’язаних із застосуванням Закону України «Про захист прав споживачів».
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 03.04.2025. Забезпечено надання загального доступу: 03.04.2025.
Дата набрання законної сили: 01.04.2025
Номер судового провадження: 61-5647ск24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		01 квітня 2025 року
		м. Київ
		 
		справа № 640/13147/19
		провадження № 61-5647св24
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідачі: Публічне акціонерне товариство «Банк Михайлівський» в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк Михайлівський», Держава в особі державної організації (установи, закладу) Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Головне управління Державної казначейської служби України у м. Києві, Державної казначейської служби України,
		 
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Костін Костянтин Миколайович, на ухвалу Київського районного суду м. Харкова від 23 листопада 2023 року у складі судді Юрлагіної Т. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 28 лютого 2024 року ускладі колегії суддів: Пилипчук Н. П., Маміної О. В., Тичкової О. Ю.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Короткий зміст позовних вимог
		У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Банк Михайлівський» в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві,
		в якому, з урахуванням уточненої позовної заяви, просив:
		визнати право власності ОСОБА_1 на грошові кошти у розмірі
		40 017,63 грн, які перебувають на рахунку №  НОМЕР_1 , відкритому
		у Публічному акціонерному товаристві «Банк Михайлівський» (далі - ПАТ «Банк Михайлівський») за договором від 29 жовтня 2014 року про надання та використання платіжної картки №  НОМЕР_2 ;
		визнати право власності ОСОБА_1 на 2 193 368,31 грн пені, що обрахована внаслідок не повернення ОСОБА_1 працівниками Фонду ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 коштів
		у розмірі 40 017,63 грн з рахунку № НОМЕР_1 , відкритому у ПАТ «Банк Михайлівський» за договором від 29 жовтня 2014 року про надання та використання платіжної картки № НОМЕР_2 ;
		визнати право власності ОСОБА_1 на суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, згідно з частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а саме
		62 067,34 грн, внаслідок не повернення ОСОБА_1 працівниками Фонду ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , та Фондом безпосередньо коштів у розмірі 40 017,63 грн з рахунку №  НОМЕР_1 , відкритому у ПАТ «Банк Михайлівський» за договором
		від 29 жовтня 2014 року про надання та використання платіжної картки №  НОМЕР_2 ;
		визнати право власності ОСОБА_1 на 3 % річних згідно з частиною другою статті 625 ЦК України, а саме на 6 000,95 грн, внаслідок не повернення ОСОБА_1 працівниками Фонду ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 та Фондом безпосередньо, коштів у розмірі 40 017,63 грн з рахунку № НОМЕР_1 , відкритому у ПАТ «Банк Михайлівський» за договором від 29 жовтня 2014 року про надання та використання платіжної картки № НОМЕР_2 ;
		визнати право власності ОСОБА_1 на упущену вигоду у розмірі
		4 719,02 грн, які він міг отримати за договором банківського вкладу від 24 травня 2016 року № 61822-Л-П-980/2, якби працівники Фонду ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 та Фонд безпосередньо, вчасно повернули кошти у розмірі 40 017,63 грн;
		визнати право власності ОСОБА_1 на упущену вигоду у розмірі
		7 003,09 грн, які він міг отримати за договором від 09 серпня 2017 року № SAMABWFD0070050016801, якби працівники Фонду ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 та Фонд безпосередньо, вчасно повернули кошти у розмірі 40 017,63 грн;
		визнати право власності ОСОБА_1 на упущену вигоду у розмірі
		7 581,42 грн, які він міг отримати за договором від 17 серпня 2017 року № 200057624, якби працівники Фонду ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 та Фонд безпосередньо, вчасно повернули кошти
		у розмірі 40 017,63 грн;
		визнати право власності ОСОБА_1 на упущену вигоду у розмірі
		9 653,56 грн, які він міг отримати за договором від 14 листопада 2019 року № 200230440, якби працівники Фонду ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 та Фонд безпосередньо, вчасно повернули кошти
		у розмірі 40 017,63 грн;
		стягнути з Державного бюджету України через Державну казначейську Службу України та через Головне управління Державної казначейської служби України у місті Києві солідарно на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 2 290 393,69 як відшкодування майнової шкоди, завданої працівниками Державної організації (установи, закладу) Фонду гарантування вкладів фізичних осіб ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та
		ОСОБА_6 та Фондом безпосередньо внаслідок не повернення ОСОБА_1 коштів у розмірі 40 017,63 грн з рахунку № НОМЕР_1 , відкритому у ПАТ «Банк Михайлівський» за договором від 29 жовтня 2014 року про надання та використання платіжної картки № НОМЕР_2 .
		Позовну заяву обґрунтовано тим, що по відношенню до нього відповідачем - Фондом гарантування вкладів фізичних осіб порушено матеріальне право споживача фінансових послуг, у зв`язку з неповерненням грошових коштів
		у розмірі 40 017,63 грн, які надійшли на його поточний рахунок від ДП «СЕТАМ»
		16 червня 2016 року, після введення в банк тимчасової адміністрації, чим завдано позивачу значної (майнової) матеріальної і моральної шкоди, нанесено грошових збитків. Зазначав, що дії, бездіяльність Фонду, його уповноважених осіб можуть бути предметом провадження в суді або ж спір між клієнтом банку і цими особами підлягає розгляду судом лише за умов, коли останні не виконують чи неналежно виконують свої обов`язки, визначені законом. Уповноважені особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб Волков О. Ю., ОСОБА_8 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , які є службовими особами - працівниками Фонду, та Фонд безпосередньо, ігноруючи вимоги пункту 5 частини шостої статті 36 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», не зарахувавши на банківський рахунок позивача та не повернувши кошти у розмірі 40 017,63 грн на користь позивача, завдали йому шкоду. Згідно із Законом України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» банк та працівники Фонду мали у термін три робочі дні, рахуючи від 16 червня 2016 року, дня відправлення міжбанківського переказу, а саме не пізніше 21 червня 2016 року зарахувати кошти у розмірі 40 017,63 грн, які надійшли для зарахування на рахунок позивача №  НОМЕР_1 , та негайно повернути їх на рахунок відправника переказу, який повинен був отримати їх на третій робочій день після їх відправлення банком,
		а саме 23 червня 2016 року. Саме 23 червня 2016 року є граничною датою виконання зобов`язання банком, та з дати 24 червня 2016 року почалося порушення прав позивача.
		Ухвалою Київського районного суд м. Харкова від 20 жовтня 2021 року задоволено клопотання ОСОБА_1 та замінено неналежного відповідача (державна організація (установа, заклад) Фонду гарантування вкладів фізичних осіб) на Державу в особі державної організації (установи, закладу) Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.
		Короткий зміст рішення суду
		Ухвалою Київського районного суд м. Харкова від 23 листопада 2023 року у складі судді Юрлагіної Т. В., залишеною без змін постановою Харківського апеляційного суду від 28 лютого 2024 року, провадження у справі закрито. Роз`яснено позивачу його право на звернення із цим позовом до суду у порядку Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
		Суд закрив провадження у справі, мотивуючи це тим, що спір у цій цивільній справі не має ознак приватноправового та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, оскільки з огляду на суть спірних правовідносин та суб`єктний склад сторін у справі, дослідженню підлягають вимоги до відповідача, що виникли з публічно-правових правовідносин, так як відповідач - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб є суб`єктом владних повноважень. Таких висновків суд першої інстанції дійшов, пославшись на правову позицію, висловлену Верховним Судом у постановах від 21 серпня 2019 року у справі № 520/2834/17, від 05 вересня 2019 року у справі № 761/11256/17 (провадження № 61-31354сво18), від 14 липня 2021 року у справі № 523/2530/20 (провадження № 61-3982св21), від 14 травня 2021 року у справі № 520/16388/18 (провадження № 61-16588св20), від 19 лютого 2020 року у справі № 761/36418/18 (провадження № 61-18965св19), від 08 квітня 2021 року у справі № 761/46122/19.
		Апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 , оскільки погодився із висновком районного суду про те, що цей спір підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, суд ухвалив оскаржуване рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги цих висновків не спростовують.
		Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
		 
		У квітні 2024 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Костін К. М., засобами поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на ухвалу Київського районного суду міста Харкова від 23 листопада 2023 року та постанову Харківського апеляційного суду від 28 лютого 2024 року, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та передати справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Касаційна скарга містить клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження судових рішень.
		 
		Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає порушення судами норми процесуального права, зокрема помилково закрито провадження у справі, що мала розглядатись, як приватно-правовий спір за правилами цивільного судочинства і висновки судів суперечать позиціям
		у постановах Верховного Суду від 02 грудня 2021 року у справі № 826/7427/16,
		від 15 травня 2019 року у справі № 826/17974/17, від 28 квітня 2021 року у справі № 826/8161/18, від 25 березня 2021 року у справі № 824/853/16-а та від 23 травня 2018 року у справі № 910/14075/17.
		 
		У касаційній скарзі заявник також зазначає, що обставини та правовідносини
		у справах, на які послалися суди, не є релевантними до обставин та правовідносин ОСОБА_1 , та Фонду через те, що позовні вимоги у цих правах пов`язані
		з необхідністю визначення, чи є бездіяльність Фонду при виконанні ним владної управлінської функції з організації виплати гарантованого відшкодування відповідно до статей 26, 27 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» неправомірною (тобто розгляд справ має відбуватися за правилами адміністративного судочинства), оскільки на день початку процедури виведення Фондом банків з ринку у позивачів на відповідних рахунках у цих банках знаходились грошові кошти, а у цій справі за позовом ОСОБА_1 - чи є бездіяльність Фонду в приватноправових відносинах при здійсненні ним функцій органу управління банку, у якому запроваджено тимчасову адміністрацію, чи банку який ліквідується, неправомірною відповідно до пункту 5 частини шостої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», через те, що на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку на поточних рахунках позивача № НОМЕР_1 та № НОМЕР_3 не було грошових коштів, які мають бути відшкодовані відповідно до статей 26-27 вказаного Закону, тобто розгляд справи має здійснюватися за правилами цивільного судочинства. Позивач перебуває у матеріально-правових відносинах із Фондом через те, що його працівники, наділені повноваженнями щодо виведення проблемного банку
		з ринку, у тому числі щодо повернення коштів власнику, які надійшли переказом на рахунок позивача з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку, тобто після 23 травня 2016 року, а саме 16 червня 2016 року, не виплатили кошти, що надійшли на рахунок позивача.
		 
		Відзиви на касаційну скаргу станом на час розгляду справи Верховним Судом не надходили.
		 
		Рух справи у суді касаційної інстанції
		Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу                   Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
		Ухвалою Верховного Суду від 26 квітня 2024 року клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку на касаційне оскарження задоволено, поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження ухвали Київського районного суду міста Харкова від 23 листопада 2023 року та постанови Харківського апеляційного суду від 28 лютого 2024 року, відкрито касаційне оскарження у справі (з підстав, передбачених частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України), витребувано матеріали справи № 640/13147/19 із Київського районного суду міста Харкова та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
		У травні 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи № 640/13147/19.
		Позиція Верховного Суду
		 
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,                         є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених             у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		 
		Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи                                 з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення,                                а оскаржувані рішення судів - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		 
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		 
		29 жовтня 2014 року між ПАТ «Банк Михайлівський» та позивачем укладений договір про надання та використання платіжної картки № 200167618 «Ощадний рахунок Мбанк (не іменна), за яким відкрито поточний рахунок № НОМЕР_1 .
		 
		04 березня 2016 року між ПАТ «Банк Михайлівський» та позивачем укладений договір про надання та використання платіжної картки №  НОМЕР_4 «Депозит «Вклад», за яким відкрито поточний рахунок № НОМЕР_3 .
		 
		На підставі рішення НБУ від 23 травня 2016 року № 14/БТ «Про віднесення ПУБЛІЧНОГО АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА «БАНК МИХАЙЛІВСЬКИЙ» до категорії неплатоспроможних» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 23 травня 2016 року № 812 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «БАНК МИХАЙЛІВСЬКИЙ» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку».
		 
		Згідно з рішенням правління НБУ від 12 липня 2016 року № 1213 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «БАНК МИХАЙЛІВСЬКИЙ» та делегування повноважень ліквідатора» розпочато процедуру ліквідації з 13 липня 2016 року до 12 липня
		2018 року.
		 
		Як зазначав позивач, на його поточному рахунку № НОМЕР_1 на час введення тимчасової адміністрації не було грошових коштів, які мають бути відшкодовані відповідно до Закону України про гарантування вкладів фізичних осіб», але після часу введення в банк тимчасової адміністрації на цей рахунок
		16 липня 2016 року ДП «СЕТАМ» згідно з листом надіслало кошти (повернення гарантійного внеску) у розмірі 40 017,63 грн.
		 
		Правове регулювання та мотиви, з яких виходить Верховний Суд
		 
		Щодо юрисдикції спору про визнання права власності на кошти у сумі 40 017,63 грн
		 
		У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
		 
		За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
		 
		Відповідно до приписів частини першої статті 18 Закону України від 02 червня
		2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
		 
		За змістом статті 19 ЦПК України під цивільною юрисдикцією розуміється компетенція загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом.
		 
		За загальним правилом у порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (статті 4, 19 ЦПК України).
		 
		Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи,
		у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
		 
		Позивач просив суд визнати право власності на грошові кошти у розмірі
		40 017,63 грн на рахунку № НОМЕР_1 у ПАТ «Банк Михайлівський» (відкритому за договором від 29 жовтня 2014 року про надання та використання платіжної картки № 200167618), що є гарантійним внеском, повернутим
		ДП «Сетам» 16 липня 2016 року, після запровадження тимчасової адміністрації
		в банку та початку процедури ліквідації з 13 липня 2016 року, а також визнати право власності на нараховані пеню, інфляційні, три проценти річних на ці кошти, упущену вигоду, стягнути відшкодування завданої моральної шкоди.
		 
		У контексті обставин цієї справи зміст (суть) спірних правовідносин обмежується встановленням реальної правової природи відносин, які виникли між позивачем, банком та Фондом гарантування вкладів фізичних осіб і визначення яких залежить від з`ясування прав позивача, статусу Фонду, мети його створення, завдань, поставлених перед ним, повноважень та обов`язків Фонду і його уповноважених осіб, функцій, які на нього покладаються.
		 
		Акти, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, установлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої та другої статті 55 Конституції України. Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.
		 
		Загальними критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути і пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
		 
		Такі висновки Велика Палата Верховного Суду зробила в постановах від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 (провадження № 12-189гс19), від 05 травня
		2020 року № 761/218908/16-ц (провадження № 14-5цс20), від 07 липня 2020 року
		у справі № 296/10217/15-ц (провадження № 14-727цс19), від 22 вересня 2020 року
		у справі № 918/631/19 (провадження № 12-42гс20).
		 
		Статтею 5 КАС України установлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
		 
		Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - це спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку з наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона
		є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.
		 
		За змістом пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
		 
		Частиною першою статті 19 КАС України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
		 
		Отже, до компетенції адміністративних судів належить вирішення спорів фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
		 
		Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлюються Законом України від 23 лютого
		2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, НБУ, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Цей Закон є спеціальним у регулюванні спірних правовідносин.
		 
		Відповідно до пункту 17 частини першої статті 2 зазначеного Закону уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.
		 
		За змістом статті 3 Закону № 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об`єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні.
		 
		Згідно із частиною першою статті 4 вказаного Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.
		 
		Для цього Фонд наділено відповідними функціями, визначеними частиною другою статті 4 Закону № 4452-VI, серед яких, зокрема: ведення реєстру учасників Фонду; здійснення заходів щодо організації виплат відшкодувань за вкладами у строки, визначені цим Законом; здійснення заходів щодо інформування громадськості про функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників.
		 
		На підставі частин першої та другої статті 6 цього Закону в межах своїх функцій та повноважень Фонд здійснює нормативне регулювання системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд приймає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов`язковими до виконання банками, юридичними та фізичними особами.
		 
		Відповідно до частин першої та другої статті 26 Закону № 4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 000 грн. Вкладник має право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами.
		 
		У разі прийняття НБУ рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другою статті 77 Закону України
		від 07 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність» (далі - Закон № 2121-III), Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за вкладами, включаючи відсотки, на день початку процедури ліквідації банку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку (частина шоста статті 26 Закону № 4452-VI).
		 
		У статті 27 Закону № 4452-VI встановлено порядок визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, зокрема: уповноважена особа Фонду складає перелік рахунків вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку; уповноважена особа Фонду формує перелік рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню; виконавча дирекція Фонду затверджує реєстр відшкодувань вкладникам для здійснення виплат відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку рахунків, за якими вкладник має право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду; Фонд не пізніше ніж через 20 робочих днів з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку розміщує оголошення про початок відшкодування коштів вкладникам на офіційному веб-сайті Фонду та оприлюднює оголошення про початок відшкодування коштів вкладникам у газеті «Урядовий кур`єр» або «Голос України».
		 
		Відповідно до частини першої статті 28 цього Закону Фонд розпочинає виплату відшкодування коштів у національній валюті України в порядку та у черговості, встановлених Фондом, не пізніше 20 робочих днів з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку.
		 
		За приписами частини першої статті 54 Закону № 4452-VI рішення, що приймаються відповідно до цього Закону НБУ, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.
		 
		Гарантії Фонду є гарантіями держави, передбаченими Законом № 4452-VI. Для виконання Фондом відповідних зобов`язань можуть залучатися державні кошти. Тому рішення та дії Фонду чи уповноваженої особи Фонду щодо включення вкладника до переліку осіб, яким необхідно здійснити виплату відшкодувань сум вкладів за рахунок коштів Фонду, є рішеннями та діями суб`єкта владних повноважень, який реалізує делеговані державою повноваження щодо виведення з ринку неплатоспроможних банків.
		 
		Правовідносини між Фондом і вкладником, який претендує на отримання гарантованого державою відшкодування за рахунок коштів Фонду в межах граничної суми, складаються без участі банку-боржника та мають управлінський характер.
		 
		У цих правовідносинах Фонд виконує управлінські функції щодо гарантованої державою виплати відшкодування за банківським вкладом у межах граничного розміру за рахунок коштів Фонду незалежно від перебігу процедури ліквідації банку (продажу його майна). А тому у вказаних відносинах у фізичних осіб виникають майнові вимоги не до банку-боржника, що ліквідується, а до держави в особі Фонду.
		 
		Отже, спір щодо права фізичної особи на відшкодування за вкладом за рахунок коштів Фонду в сумі, що не перевищує 200 000 грн (якщо адміністративна рада Фонду згідно з пунктом 17 частини першої статті 9 Закону № 4452-VI не прийняла рішення про збільшення граничної суми такого відшкодування), є публічно-правовим і пов`язаний з виконанням Фондом владної управлінської функції
		з організації виплати цього відшкодування. А тому такий спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
		 
		Із цього приводу Велика Палата Верховного Суду напрацювала усталену практику, зокрема в постановах від 13 жовтня 2020 року у справі № 369/10789/14-ц (провадження № 14-703цс19), від 25 березня 2020 року у справі № 761/29213/18 (провадження № 14-541цс19), від 12 травня 2020 року у справі № 761/44056/17 (провадження № 14-571цс16), від 27 лютого 2019 року у справі № 814/4104/15 (провадження № 11-846апп18), від 19 лютого 2020 року у справі № 234/11395/14-ц (провадження № 14-349цс19) та багатьох інших.
		 
		Як уже зазначалося, Фонд є державною спеціалізованою установою, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб, а тому спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.
		Учасниками цих правовідносин є виключно вкладник та Фонд, і саме в цих учасників виникають відповідні права та обов`язки.
		 
		Банк, який ліквідується, жодним чином не впливає на той факт, чи буде особу включено до переліку тих осіб, які мають право на відшкодування за рахунок коштів Фонду. Це питання відповідно до норм Закону № 4452-VI вирішує виключно Фонд.
		 
		Верховний Суд вже вирішував питання предметної юрисдикції у подібних справах (постанови від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16, від 23 травня 2018 року
		у справі № 820/3770/16, від 20 червня 2018 року у справах № 761/7978/15-ц, № 805/2090/17-а, № 820/3664/16, від 31 жовтня 2018 року у справі № 815/2229/16, від 28 листопада 2018 року у справі № 592/13020/17 та інші).
		 
		У вказаних судових рішеннях Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що правовідносини між Фондом і вкладниками, які претендують на отримання гарантованого відшкодування за рахунок коштів Фонду, зокрема і відносини щодо формування переліку осіб, які мають право на таке відшкодування, складаються без участі банку-боржника.
		 
		Тому спір стосовно права на відшкодування вкладів фізичних осіб за рахунок коштів Фонду в межах гарантованого державою відшкодування за вкладами
		є публічно-правовим, має особливий характер і стосується виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами.
		 
		Перевірка законності дій (бездіяльності) та рішень посадової особи Фонду щодо виконання покладених на неї владних управлінських функцій у сфері реалізації публічних інтересів держави є предметом перевірки судом саме в межах адміністративного процесу, відтак підстав для розгляду цієї справи в порядку цивільного судочинства немає.
		 
		Ураховуючи зміст позовних вимог ОСОБА_1 , спірні правовідносини між Фондом і вкладником мають управлінський характер.
		 
		Доводи касаційної скарги про те, що на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку на поточних рахунках позивача не було грошових коштів, які мають бути відшкодовані відповідно до статей 26-27 Закону № 4452-VI, спростовуються змістом його позовної заяви, установленими судами обставинами та пунктом 3 частини першої статті 2 цього Закону, згідно з яким вклад - це кошти в готівковій або безготівковій формі у валюті України або в іноземній валюті, які залучені банком від вкладника (або які надійшли для вкладника) на умовах договору банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або шляхом видачі іменного депозитного сертифіката, включаючи нараховані відсотки на такі кошти.
		 
		Щодо юрисдикції спору про нарахування інфляційних втрат, встановлених
		статтею 625 ЦК України
		 
		За змістом частини третьої статті 11 та частини першої статті 13 ЦК України випливає, що цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.
		 
		Законодавець у частині першій статті 509 ЦК України визначив зобов`язання як правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
		 
		Згідно із частиною другою статті 509 ЦК України зобов`язання виникають
		з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
		 
		Цивільне зобов`язання передбачає наявність обов`язку боржника відносно кредитора, якому кореспондується право кредитора вимагати в боржника виконання відповідного обов`язку, і таке зобов`язання в силу частин другої та третьої статті 11 ЦК України може виникати на підставі договорів та інших правочинів, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інших юридичних фактів, безпосередньо з актів цивільного законодавства тощо.
		 
		Частиною другою статті 4 ЦК України передбачено, що основним актом цивільного законодавства України є ЦК України.
		 
		Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
		 
		Частиною другою статті 625 ЦК України передбачено обов`язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
		 
		Відтак у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов`язання у нього в силу закону (частини другої статті 625 ЦК України) виникає обов`язок сплатити кредитору разом із сумою основного боргу суму інфляційних втрат як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов`язанням внаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати та три проценти річних від простроченої суми.
		 
		Верховний Суд вже звертав увагу на те, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає
		у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19).
		 
		Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 (провадження № 12-189гс19), аналізуючи правову природу правовідносин, які виникають на підставі положень статті 625 ЦК України зробила висновок про те, що зобов`язання зі сплати інфляційних втрат та трьох процентів річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов`язання і поділяє його долю. Відповідно й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги (пункт 43 постанови), а поєднання цих вимог в одній справі не є обов`язковим.
		 
		Відтак ураховуючи акцесорний характер визначених статтею 625 ЦК України зобов`язань, спори про відшкодування передбачених ними грошових сум, з огляду на їх похідний характер від основного спору, підлягають розгляду за правилами тієї юрисдикції, за правилами якої підлягає розгляду основний спір.
		 
		До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові
		від 10 квітня 2019 року у справі № 761/10730/18 (провадження № 14-116цс19) та
		в постанові від 25 березня 2020 року у справі № 761/29213/18 (провадження
		№ 14-541цс19), а також у постанові від 09 лютого 2021 року у справі № 520/17342/18, оскільки при розгляді адміністративних справ субсидіарно можливо застосовувати і норми ЦК України та, приймаючи до уваги висновок про акцесорні вимоги, зазначені вимоги підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.
		 
		Щодо юрисдикції спору за вимогою про стягнення з Фонду відшкодування упущеної вигоди, визначеної статтею 22 ЦК України, та моральної шкоди
		 
		Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
		 
		У статті 22 ЦК України передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
		 
		Збитками, відповідно до пункту 2 частини другої статті 22 ЦК України є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
		 
		Тобто відшкодування упущеної вигоди - це захід цивільно-правової відповідальності, що застосовується з метою захисту порушених прав і полягає
		у відшкодуванні боржником вартості майнових вигод, які кредитор міг би отримати, якби його суб`єктивне право не було б порушено.
		 
		Зазначена норма кореспондується з положеннями статті 623 ЦК України, відповідно до якої боржник, який порушив зобов`язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Розмір збитків, завданих порушенням зобов`язання, доказується кредитором. Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов`язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, - у день пред`явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення. При визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання.
		 
		З аналізу вказаних норм цивільного права можна зробити висновок, що для вирішення питання про відшкодування шкоди необхідна сукупність таких підстав: а) наявність шкоди; б) протиправна поведінка заподіювача шкоди; в) причинний зв`язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; г) вина. Перераховані підстави визнаються загальними, оскільки їх наявність необхідна для всіх випадків відшкодування шкоди, якщо інше не передбачено законом.
		 
		Ці підстави уможливлюють висновок про те, що стягнення упущеної вигоди
		є видом цивільно-правової відповідальності, для застосування якої потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення.
		 
		Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
		 
		Моральна шкода полягає:
		 
		1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;
		 
		2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;
		 
		3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
		 
		4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
		 
		Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також
		з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
		 
		Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.
		 
		При розгляді справи суд з`ясовує: наявність самої моральної шкоди та її вплив на життя позивача; факт вчинення протиправних дій відповідачем та його вину; зв`язок між дією (бездіяльністю) відповідача та моральною шкодою, яку поніс позивач; обґрунтованість суми компенсації моральної шкоди.
		 
		Тобто і відшкодування упущеної вигоди, і відшкодування моральної шкоди передбачають необхідність встановлення певних обставин, а саме протиправних дій чи бездіяльності заподіювача шкоди та зв`язок цих протиправних дій чи бездіяльності заподіювача шкоди із самою шкодою, майновою чи моральною.
		Відповідно до частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
		 
		Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
		 
		Разом із цим за правилами частини п`ятої статті 21 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.
		 
		Аналіз положень частини п`ятої статті 21 КАС України та частини першої
		статті 19 КАС України у їх поєднані дозволяє виснувати, що юрисдикція спору про стягнення моральної шкоди із суб`єкта владних повноважень визначається як за правовою природою правовідносин, зокрема публічно-правових, так і у зв`язку з тим, чи пред`явлено позов про стягнення моральної шкоди в одному проваджені
		з вимогою про вирішення публічно-правового спору.
		 
		У випадку пред`явлення позову про відшкодування шкоди, у тому числі моральної, в іншому судовому проваджені такий спір підлягає розгляду за правилами цивільної або господарської юрисдикції, за виключенням випадку, якщо можливість об`єднання спорів в одне провадження в адміністративній юрисдикції не втрачена.
		 
		Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 09 лютого 2021 року у справі № 520/17342/18 (провадження № 14-158цс20).
		 
		У справі, що розглядається, позовні вимоги пов`язані з необхідністю визначення, чи є бездіяльність Фонду з виплати гарантованого відшкодування відповідно до статей 26, 27 Закону № 4452-VI неправомірною, що має відбуватися за правилами адміністративного судочинства.
		 
		Оскільки вимоги про стягнення відповідно до частини другої статті 625 та статті 22 ЦК України відшкодування майнової та моральної шкоди пов`язані з необхідністю дослідження бездіяльності Фонду, то і мають розглядатися в межах одного провадження за правилами адміністративного судочинства.
		Щодо застосування до спірних правовідносин положень частини п`ятої
		статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів»
		 
		Правовідносини з банківського вкладу та обслуговування банківських рахунків врегульовані нормами ЦК України, Законом України від 12 липня 2001 року № 2664-ІІІ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі - Закон № 2664-ІІІ, втратив чинність, діяв у період, чинний для спірних правовідносин), Законом України від 07 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність» (далі - Закон № 2121-III), та Законом України від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 1023-ХІІ).
		 
		Згідно з преамбулою Закону № 2664-III у ньому встановлені загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг. Його метою є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.
		 
		У частині другій статті 627 ЦК України передбачено, що у договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.
		 
		Згідно з підпунктом 7.1.2 пункту 7.1 статті 7 Закону України від 05 квітня 2001 року № 2346-ІІІ «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» (втратив чинність, діяв у період, чинний для спірних правовідносин) поточний рахунок - рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання коштів і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов договору та вимог законодавства України.
		 
		У статті 2 Закону № 2121-ІІІ вказано, що банківські рахунки - рахунки, на яких обліковуються власні кошти, вимоги, зобов`язання банку стосовно його клієнтів і контрагентів та які дають можливість здійснювати переказ коштів за допомогою банківських платіжних інструментів.
		 
		У частинах першій, другій статті 47 Закону № 2121-ІІІ визначено види діяльності банку, зокрема банк має право надавати банківські та інші фінансові послуги (крім послуг у сфері страхування), а також здійснювати іншу діяльність, визначену в цій статті, як у національній, так і в іноземній валюті. Банк має право здійснювати банківську діяльність на підставі банківської ліцензії шляхом надання банківських послуг.
		 
		У частині третій статті 47 цього Закону вказано, що до банківських послуг належать: залучення у вклади (депозити) коштів та банківських металів від необмеженого кола юридичних і фізичних осіб; відкриття та ведення поточних (кореспондентських) рахунків клієнтів, у тому числі у банківських металах, та рахунків умовного зберігання (ескроу).
		 
		Відповідно до положень частини першої статті 1 Закону № 2664-III фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг. Фінансова послуга - операції з фінансовими активами, що здійснюються
		в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (пункт 5); споживач фінансових послуг - фізична особа, яка отримує або має намір отримати фінансову послугу для задоволення особистих потреб, не пов`язаних із підприємницькою, незалежною професійною діяльністю (пункт 71).
		 
		Згідно із частиною першою статті 4 Закону № 2664-III фінансовими послугами вважаються, зокрема: залучення фінансових активів із зобов`язанням щодо наступного їх повернення; надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту та ін.
		 
		За частиною другою статті 4 Закону № 2664-ІІІ фінансові послуги, надання яких передбачається іншими законами, підлягають включенню до переліку, визначеного частиною першою цієї статті. Надання фінансових послуг, не включених до зазначеного переліку, забороняється.
		 
		Отже, розміщення грошових коштів у вигляді вкладу (депозиту) та отримання процентів за вкладом, а також перерахування коштів з одного вкладного рахунку на інші вкладні рахунки та на карткові рахунки є фінансовими операціями, які здійснюються у разі укладення договору банківського вкладу і в сукупності становлять суть фінансової послуги, яка надається банком споживачу (вкладнику).
		 
		Відповідно до преамбули Закону № 1023-XII він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
		 
		У Законі № 1023-XII не визначено вичерпного переліку відносин, на які він поширюється, але з урахуванням характеру правовідносин, які ним регулюються, та керуючись загальними принципами цивільного судочинства і наявності
		в цивільних правовідносинах «слабкої сторони», якою є фізична особа - споживач, можна зробити висновок, що цим Законом регулюються відносини, які виникають з договорів купівлі-продажу, майнового найму (оренди), надання комунальних послуг, прокату, перевезення, зберігання, доручення, комісії, фінансово-кредитних послуг тощо. І особливістю таких правовідносин є участь у них спеціального суб`єкта - споживача.
		 
		У статті 1 Закону № 1023-ХІІ визначено, що споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22 цієї статті); продукція - це будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).
		 
		Законом № 1023-ХІІ врегульовані договірні відносини за участі споживача.
		 
		Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.
		 
		Тобто пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ, застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання за фінансовою послугою на користь споживача.
		 
		Вкладник - це фізична особа (у тому числі фізична особа - підприємець), яка уклала або на користь якої укладено договір банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або яка є власником іменного депозитного сертифіката (пункт 4 частини першої статті 2 Закону № 4452-VI).
		 
		У справі, що перебуває на розгляді Верховного Суду, спір виник між Фондом та клієнтом з приводу виплати гарантованого відшкодування вкладнику неплатоспроможного банку за відсутності договірних правовідносин між Фондом та вкладником неплатоспроможного банку, оскільки в таких правовідносинах Фонд виконує управлінські функції щодо гарантованої виплати.
		 
		Тобто на вказані правовідносини не поширюється дія Закону № 1023-ХІІ, а відтак пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ не нараховується.
		 
		Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій відповідно до положень ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися безпосередньо в оцінку доказів, оскільки він не здійснює новий розгляд справи. Велика Палата Верховного Суду зазначала подібне, наприклад, у своїй постанові від 16 січня             2019 року у справі № 373/2054/16-ц.
		 
		Незгода заявника із судовим рішенням, висновками щодо встановлених обставин та оцінкою доказів не є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення про закриття провадження у справі.
		 
		Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду               від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).
		 
		Посилання заявника на загальні висновки у постановах Верховного Суду
		від 02 грудня 2021 року у справі № 826/7427/16, від 15 травня 2019 року у справі № 826/17974/17, від 28 квітня 2021 року у справі № 826/8161/18, від 25 березня 2021 року у справі № 824/853/16-а та від 23 травня 2018 року у справі № 910/14075/17 щодо застосування норм права не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права чи порушено норми процесуального права при постановлені оскаржуваних рішень, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.
		На предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними                   у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).
		 
		Обставини у наведених постановах Верховного Суду відрізняються від обставин
		у цій справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що суди ухвалили судове рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У наведених справах суди виходили із конкретних обставин справи та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
		 
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення                 у судовому рішенні, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить  з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як                           у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені                       у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів, що відповідають правовій позиції Великої Палати Верховного Суду від 04 травня 2022 року у справі № 761/28949/17 (провадження № 14-148цс21).
		 
		Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.
		 
		ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи           (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00). Оскаржувані рішення судів відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
		 
		Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін.
		 
		Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу.
		 
		Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргуОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Костін Костянтин Миколайович, залишити без задоволення.
		 
		Ухвалу Київського районного суду м. Харкова від 23 листопада 2023 року та постанову Харківського апеляційного суду від 28 лютого 2024 року залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття,                 є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Судді:І. Ю. Гулейков       Р. А. Лідовець       Д. Д. Луспеник

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...