Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 2-10/11 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із житлових відносин, з них.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 05.04.2025. Забезпечено надання загального доступу: 07.04.2025.
Дата набрання законної сили: 19.03.2025
Номер судового провадження: 61-1821ск24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		19 березня 2025 року
		м. Київ
		 
		справа № 2-10/11
		 
		провадження № 61-1821св24
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
		 
		головуючого - Синельникова Є. В.,
		суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,                Шиповича В. В.,
		 
		учасники справи:
		позивачі (відповідачі за зустрічним позовом):  ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в особі законного представника ОСОБА_3 ,
		відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_5 ,
		третя особа - виконавчий комітет Чорноморської селищної ради Комінтернівського району Одеської області,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на рішення Комінтернівського районного суду Одеської області у складі судді Вінської Н. В. від 14 січня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду у складі колегії суддів: Драгомерецького М. М., Громіка Р. Д., Дришлюка А. І., від 14 грудня 2023 року,
		 
		 
		 
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Короткий зміст позовних вимог
		 
		У липні 2003 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5 про поділ майна подружжя, у якому просила визнати за відповідачем право власності на автомобіль ВАЗ-21053 та гараж у смт Чорноморське Комінтернівського району Одеської області, стягнути з відповідача на свою користь грошову компенсацію половини вартості вказаного майна, посилаючись на набуття вказаного майна за спільні кошти та під час перебування з відповідачем у зареєстрованому шлюбі з 26 грудня 1991 року до 28 липня 2000 року. 
		 
		У вересні 2003 року ОСОБА_5 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, у якому просив виділити йому у власність автомобіль ВАЗ-21053, стягнути компенсацію у сумі 14 000 грн, 
		а відповідачці незакінчений будівництвом житловий будинок по АДРЕСА_1 на суму 16 000 грн, зобов`язати ОСОБА_1 разом із дітьми виписатися із квартири 
		АДРЕСА_2 та зареєструватися за адресою: 
		АДРЕСА_1 .
		 
		У серпні 2003 року ОСОБА_1 , яка діла від свого імені та від імені малолітньої дочки ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , звернулася до суду із позовом до ОСОБА_5 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, квартирою АДРЕСА_2 , зобов`язати  паспортний відділ Комінтернівського РВ УМВС України в Одеські області зняти з реєстраційного обліку ОСОБА_5 , зобов`язати ЖКГ Чорноморської селищної ради перереєструвати особовий рахунок вказаної квартири на ОСОБА_1 .
		 
		Позовну заяву мотивовано тим, що ОСОБА_5 є основним квартиронаймачем однокімнатної квартири АДРЕСА_2 . Крім нього, у квартирі прописані вона та двоє дітей, а саме донька ОСОБА_3 , 1985 року народження від першого шлюбу, та їх спільна донька ОСОБА_2 , 1993 року народження. Після розлучення у 2000 році відповідач систематично псує жиле приміщення, порушує правила співжиття, робить неможливим проживання з ним в одній квартирі, що відповідно до статті 116 ЖК України є підставою для його виселення.
		 
		У липні 2006 року ОСОБА_5 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , у якому просив визнати за ним право користування квартирою 
		АДРЕСА_2 , зобов`язати відповідачку усунути перешкоди у користуванні вказаною квартирою та вселити його в квартиру. Посилався на те, що з 2000 року не може користуватись спірної квартирою, оскільки після розірвання шлюбу між ним та ОСОБА_1 склалися неприязні відносини, що унеможливило постійне спільне проживання на одній жилій площі, внаслідок чого він неодноразово звертався до правоохоронних органів. Крім того,   ОСОБА_1 , змінивши вхідні двері та замки у квартирі, чинить йому перешкоди у користуванні житловим приміщення.
		 
		Ухвалою Комінтернівського районного суду Одеської області від 13 червня 
		2008 року вказані позови об`єднано в одне провадження (а. с. 94, т. 1).
		 
		ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 неодноразово уточнювали позовні вимоги та з урахуванням останніх уточнень просили суд: визнати спільною частковою власністю подружжя: автомобіль ВАЗ - 21053, 1983 року випуску; гараж, розташований в смт. Чорноморське Лиманського р-ну Одеської області та поділити спільне майно подружжя в рівних частках, визнавши за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину вказаного майна; визнати ОСОБА_5 таким, що втратив право користування квартирою. 
		 
		В частині вимог про визнання відповідачем таким, що втратив право користування квартирою позивачки змінили підставу позову, посилаючись на те, що з 2002 року відповідач у квартирі без поважних причин не проживав, нею не цікавився, витрат на її утримання не ніс, зв`язку з квартирою не мав, що відповідно до статей 71, 72 ЖК України є підставою для задоволення позову в цій частині.
		 
		ОСОБА_5 також неодноразово уточнював позовні вимоги та остаточно просив: виділити ОСОБА_1 домоволодіння 
		АДРЕСА_1 разом із прилеглою земельною ділянкою та автомобіль, 1983 року випуску; виділити (повернути) ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_2 ; зобов`язати ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та її онуку ОСОБА_4 виписатися зі спірної квартири (звільнити квартиру); визнати за ним право користування вказаною квартирою та усунути перешкоди у її користуванні.
		 
		Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень
		 
		Рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 06 травня 
		2014 року позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_5 задоволено частково. 
		 
		Визнано за ОСОБА_5 право власності на автомобіль ВАЗ 21053. 
		Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 2 000 грн компенсації за спірний автомобіль. 
		 
		Відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщення та про зняття з реєстраційного обліку. 
		 
		Відмовлено у задоволені зустрічного позову ОСОБА_5 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення.
		 
		Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 25 листопада 2014 року рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 06 травня 2014 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (від імені та в інтересах ОСОБА_4 ) до ОСОБА_5 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням скасовано. В цій частині ухвалено нове рішення про визнання ОСОБА_5 втратившим право користування квартирою. 
		В решті рішення залишено без змін.
		 
		Суд апеляційної інстанції виходив із того, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про поділ автомобіля, оскільки він придбаний сторонами під час перебування у зареєстрованому шлюбі та за спільні кошти, та правильно відмовив у поділі будинку, оскільки він є недобудованим. 
		 
		При цьому апеляційний суд не погодився із висновком суду першої інстанції про відмову у первісному позові про визнання відповідача таким, що втратив право користування спірною квартирою, оскільки ОСОБА_5 з 2002 року у квартирі без поважних причин не проживав, нею не цікавився, витрат на її утримання не ніс, зв`язку з квартирою немає, що відповідно до статей 71, 72 ЖК України 
		є підставою для визнання його таким, що втратив право користування спірною квартирою. 
		 
		Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 березня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_5 задоволено. Рішення Комінтернівського районного суду Одеської області 
		від 06 травня 2014 року та рішення апеляційного суду Одеської області 
		від 25 листопада 2014 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
		 
		Суд касаційної інстанції виходив із того, що апеляційний суд не навів будь-яких висновків щодо можливості поділу незакінченого будівництвом будинку, враховуючи ступінь його готовності, можливість визначення окремих частин будинку, що підлягають виділу, належної оцінки варіанту поділу вказаного будинку, запропонованого висновком експертизи не дав. Крім того, в судових рішеннях відсутні будь-які висновки щодо поділу гаража у смт Чорноморське Комінтернівського району Одеської області, про поділ якого просила 
		ОСОБА_1 , та не встановлена вартість автомобіля ВАЗ-21053 на момент його поділу. 
		 
		Суди не надали оцінки запереченням відповідача проти позовних вимог про визнання його таким, що втратив право користування спірною квартирою, де він зазначив, що з 2000 року не може користуватись спірної квартирою, оскільки після розірвання шлюбу між ним та ОСОБА_1 склалися неприязні відносини, що унеможливило постійне спільне проживання на одній жилій площі, внаслідок чого він неодноразово звертався до правоохоронних органів. 
		 
		Крім того,   ОСОБА_1 , змінивши вхідні двері та замки у квартирі, чинить йому перешкоди у користуванні житловим приміщення. Суди не перевірили, чи не була відсутність останнього у спірній квартирі наслідком неправомірних дій 
		ОСОБА_1 .
		 
		Суд касаційної інстанції зазначив, що непроживання ОСОБА_5   у вказаній квартирі за наведених обставин та факт проживання його протягом п`яти років в цивільному шлюбі з ОСОБА_6 за іншою адресою не свідчить про те, що останній втратив інтерес до спірного житла.
		 
		Рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 14 січня 
		2020 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду 
		від 14 грудня 2023 року, позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , 
		ОСОБА_4 в особі законного представника ОСОБА_3 задоволено частково. Суд визнав спільною власністю подружжя та поділив автомобіль ВАЗ - 21053, 1983 року випуску, визнавши за ОСОБА_1 та ОСОБА_5 право власності на частину вказаного майна.
		У задоволенні решти позову відмовлено. 
		Зустрічний позов ОСОБА_5 задоволено частково.
		Зобов`язано ОСОБА_1 усунути ОСОБА_5 перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_2 та вселено останнього у вказану квартиру. 
		В іншій частині зустрічного позову відмовлено. 
		 
		Суд першої інстанції виходив із того, що оскільки автомобіль придбаний сторонами під час перебування у зареєстрованому шлюбі та за спільні кошти, то він підлягає поділу. При цьому суд вважав, що не підлягає поділу будинок, оскільки він є недобудованим, не зданим в експлуатацію та непридатним до життя. Вимог про поділ будівельних матеріалів сторонами не ставилося. Також не підлягає поділу гараж, оскільки судом не встановлено, що зазначений гараж взагалі існує, був придбаний подружжям за час шлюбу та належить комусь з них на праві власності. 
		Суд вважав, що не підлягають задоволенню первісні позовні вимоги про визнання ОСОБА_5 таким, що втратив право користування квартирою, оскільки встановлено, що останній є основним квартиронаймачем. Після розірвання шлюбу між ним та позивачкою ОСОБА_1 склались неприязні стосунки, які унеможливлюють спільне проживання в зазначеній квартирі, відповідач не втратив право та інтерес до вказаної квартири та постійно здійснював спроби поновити своє порушене право. Непроживання ОСОБА_5   у вищевказаній квартирі та проживання у цивільному шлюбі з ОСОБА_6 за іншою адресою є вимушеним, оскільки ОСОБА_1 чинить йому перешкоди у користуванні зазначеною квартирою, у зв`язку із чим також підлягають задоволенню вимоги відповідача про усунення перешкод у користуванні квартирою. 
		 
		У суді апеляційної інстанції позивачі за первісним позовом оскаржили рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 14 січня 2020 року лише в частині відмови у задоволенні первісного позову про визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, та в частині задоволення зустрічного позову про усунення перешкод у користуванні квартирою та вселення. 
		В частині поділу майна судове рішення не оскаржувалося.
		 
		Залишаючи без змін судове рішення першої інстанції у вказаній частині, суд апеляційної інстанції виходив із того, що після розірвання шлюбу між 
		ОСОБА_1 та ОСОБА_5 склалися неприязні відносин, що унеможливило постійне проживання відповідача в однокімнатній квартирі, внаслідок чого він неодноразово звертався до правоохоронних органів. Також суд зазначив, що через постійні сварки та зміну вхідної двері та замків у квартирі, відповідачка ОСОБА_1 чинить йому перешкоди у користуванні житлом. Тобто обставини його тривалого непроживання у квартирі є поважними, а позовні вимоги про усунення перешкод у користуванні квартирою і вселення - доведеними.
		 
		Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи
		 
		01 лютого 2024 року до Верховного Суду  ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,           ОСОБА_4 подали касаційну скаргу на вказані судові рішення, у якій просили їх скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання ОСОБА_5 таким, що втратив право користування житловим приміщенням та в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_5 та ухвалити нове в цій частині про задоволення позову щодо визнання ОСОБА_5 таким, що втратив право користування житловим приміщенням та відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 .
		Підставою касаційного оскарження заявники зазначають застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, від 31 березня 2021 року у справі № 753/72/17, від 11 жовтня 2021 року у справі № 203/1665/19-ц, від 31 серпня 2022 року у справі № 344/19735/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). 
		 
		Касаційну скаргу мотивовано тим, що з 2002 року відповідач ОСОБА_5 добровільно забрав свої речі та переїхав до іншого місця проживання до цивільної дружини ОСОБА_6 , житлом не цікавиться, тому втратив право користування спірною квартирою. Зазначають, що відповідач постійно влаштовує сварки, його було притягнуто до адміністративної відповідальності за вчинення домашнього насильства та позбавлено батьківських прав щодо дочки 
		ОСОБА_7 . Вказують, що припинення права користування відповідача спірним житлом відповідає пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, з огляду на те, що між сторонами склалися вкрай неприязні стосунки, відповідач має постійне місце проживання за іншою адресою, а окрім спірної квартири у позивачів іншого житла немає.
		 
		Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
		 
		Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції 
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 25 квітня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 13 березня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
		 
		Встановлені судами фактичні обставини справи
		 
		З 26 грудня 1991 року по 28 липня 2000 року ОСОБА_5 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого у них ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дочка ОСОБА_2 .
		 
		Квартира АДРЕСА_2 надавалась ОСОБА_5 згідно з ордером від 03 лютого 1984 року, виданим КЕЧ Чабанського району на склад сім`ї (дружина ОСОБА_8 , син ОСОБА_2 (які не є учасниками справи)).
		 
		Спірна квартира є однокімнатною, не приватизованою, житловою площею 
		17 кв. м.
		 
		Відповідно до довідки (витягу з домової книги про склад сім`ї та прописку) 
		від 06 червня 2003 року та довідки від 02 червня 2011 року місце проживання у спірній квартирі зареєстровано ОСОБА_9 , ОСОБА_5 (основний квартиронаймач), ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (дочка ОСОБА_1 від першого шлюбу).
		 
		ОСОБА_1 та ОСОБА_5 неодноразово зверталися до органів поліції із заявами один на одного щодо конфліктних між ними ситуацій, однак у порушенні кримінальних проваджень було відмовлено у зв`язку із відсутністю складу кримінального правопорушення (а. с. 25, 26, 41, 44, 56, 281-283 т. 1, а. с. 69, 81, 
		т. 2, а. с. 110, т. 3).
		 
		Відповідно до протоколів адміністративної комісії виконавчого комітету Чорноморської селищної ради Комінтернівського району Одеської області 
		від 16 січня, 23 травня, 13 червня 2002 року розглядалася виникла конфліктна ситуація між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 і ОСОБА_1 було рекомендовано звернутися до суду за захистом своїх прав.
		 
		Згідно з протоколом від 13 червня 2002 року адміністративна комісія виконавчого комітету Чорноморської селищної ради Комінтернівського району Одеської області зобов`язала ОСОБА_5 придбати та встановити сантехніку 
		(а. с. 21, т. 1).
		 
		17 травня 2002 року фахівцем у справах неповнолітніх було складено акт обстеження житлово-побутових умов ОСОБА_2 , ОСОБА_3 у квартирі, де вказано, що є заборгованість за комунальні послуги, ОСОБА_1 із дітьми сплять на одному дивані, кухня без освітлення, без мийки (відсутня 3 роки, умисно знята ОСОБА_5 ) та в аварійному стані, ванна кімната без унітазу (відсутній 1,5 роки), житлові умови не придатні для проживання неповнолітніх, ОСОБА_5 виганяє з квартири ОСОБА_3 , ремонт в квартирі не робився більше 8 років, ОСОБА_5 не дозволяє проведення робіт електриками та сантехніками 
		(а. с. 10, т. 1)
		 
		04 січня 2003 року на підставі статті 10 Закону України «Про попередження насильства в сім`ї», ДІМ Комінтернівського РВ УМВС України в Одеській області було офіційно застережено ОСОБА_5 про недопущення насильства в сім`ї та ним надана на ім`я начальника Комінтернівського РВ УМВС України в Одеській області розписка, де він зобов`язався всі спірні питання з ОСОБА_1 вирішувати в рамках закону (а. с. 29, 33, т. 1).
		 
		14 травня 2005 року ОСОБА_5 проник до спірної квартири і не впустив в квартиру ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які вимушені були ночувати в під`їзді, не впустив навіть після втручання комісії, складеної з заступника Чорноморської селищної ради, депутата Чорноморської селищної ради, дільничного інспектора, працівника соціальної служби, що підтверджується відповідними актами (а. с. 118, 199, 261, т. 1).
		 
		Постановою Комінтернівського районного суду Одеської області від 18 жовтня 2005 року ОСОБА_5 було притягнуто до адміністративної відповідальності за вчинення домашнього насильства до своєї дочки ОСОБА_2 (не впустив дочку до квартири, внаслідок чого вона була вимушена ночувати на сходовому майданчику та у сусідів (а. с. 115, т. 1)).
		 
		Рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 19 травня 
		2006 року (справа № 2-1190/06) ОСОБА_5 позбавлено батьківських прав відносно дочки ОСОБА_2 .
		 
		Відповідно до акта від 26 жовтня 2005 року, складеного в присутності мешканців будинку ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , 
		ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , слідує, що ОСОБА_16 12 квітня 2005 року замінила вхідні двері та замки квартири, чим здійснює ОСОБА_5 перешкоди у користуванні житловим приміщенням (а. с. 65, т. 2).
		 
		Актами комісії у складі депутата Чорноморської селищної ради та мешканців будинку АДРЕСА_3 від 29 листопада 2007 року, 03 березня 
		2009 року, 21 серпня 2009 року, 02 серпня 2010 року встановлено, що на час перевірки ОСОБА_5 у квартирі АДРЕСА_4 не проживає, його особистих речей в квартирі немає. Зі слів сусідів, він не проживає за зазначеною адресою 
		з 2002 року (а. с. 205-208, т. 2).
		 
		Відповідно до акту комісії у складі депутата Чорноморської селищної ради та жителів будинку АДРЕСА_3 від 26 лютого 2010 року ОСОБА_5 постійно не проживає у квартирі АДРЕСА_4 з 2002 року 
		(а. с. 214, т. 2).
		 
		Актом Чорноморської селищної ради Комінтернівського району Одеської області від 18 червня 2012 року під час перевірки встановлено, що спірній квартирі зареєстровані і постійно проживають ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Зареєстрований, проте не проживає відповідач ОСОБА_5 , його особистих речей та майна в квартирі немає.
		 
		З постанови про відмову у відкритті кримінального провадження від 20 вересня 2010 року співробітником Комінтернівського РО ГУ МВД України було встановлено, що ОСОБА_5 мешкає на протязі п`яти років за адресою: 
		АДРЕСА_5 разом із цивільною дружиною ОСОБА_6 (а. с. 227, т. 2). Такі обставини не заперечуються відповідачем. 
		Позиція Верховного Суду
		 
		Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 
		411 цього Кодексу.
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.
		 
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права 
		 
		Судові рішення оскаржуються лише в частині відмови у задоволенні первісного позову про визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, та в частині задоволення зустрічного позову про усунення перешкод у користуванні квартирою та вселення, тому відповідно до статті 400 ЦПК України в іншій частині не переглядаються.
		 
		За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
		 
		Згідно із частиною четвертою статті 9 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
		 
		Статтею 71 ЖК України встановлено загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.
		 
		Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
		 
		Жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців у випадках тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв`язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, - протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання.
		 
		Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
		 
		Аналіз статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого не проживання.
		 
		Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.
		 
		У постанові Верховного Суду від 12 січня 2021 року у справі № 344/7064/16-ц (провадження № 61-15204св20) зазначено, що «у справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк. Оскільки при відсутності у спірному житлі понад встановлений законом строк, цей строк може бути продовжений за заявою відсутнього та з поважних причин лише у передбачених випадках, тому звернення із заявою про продовження такого строку, а також доведення наявності підстав для продовження такого строку, є правом відповідної особи».
		 
		Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
		 
		Стаття 8 Конвенції гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
		 
		Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача або членів його сім`ї (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
		 
		Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
		 
		Верховний Суд зауважує, що зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання (згідно із законом); 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність в демократичному суспільстві.
		 
		Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine»), рішення від 02 грудня 2010 року) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
		Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 
		2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18), 
		від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц (провадження 
		№ 61-30912св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17 (провадження №61-7317св19), від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13 (провадження № 61-23089св19), від 22 грудня 2021 року у справі № 758/12823/17 (провадження № 61-6652св21), від 26 липня 2023 року у справі № 754/5333/18 (провадження 
		№ 61-4094св23).
		 
		За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
		 
		Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
		 
		Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
		 
		Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
		 
		Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
		 
		У справі, яка переглядається, суди установили, що право на заняття спірної квартири було надано  ОСОБА_5 на підставі ордеру від 03 лютого 1984 року.
		 
		З 26 грудня 1991 року до 28 липня 2000 року ОСОБА_5 перебував у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_1 , з якою проживав до 2005 року у спірній квартирі разом із спільною дочкою ОСОБА_2 , а також дочкою ОСОБА_1 від першого шлюбу ОСОБА_3 .
		 
		 
		 
		Станом на час розгляду справи у спірній квартирі зареєстровано 4 особи, серед яких є ОСОБА_5 , однак готривала його відсутність у цій квартирі зумовлена поважними причинами, зокрема неприязними стосунками сторін, перешкодами у користуванні квартирою.
		 
		Факт неприязних відносин та наявність перешкод у користуванні квартирою підтверджується актом про заміну вхідної двері та замків у дверях, неодноразовими зверненнями відповідача до правоохоронних органів (а. с. 281-283, т. 1, а. с. 65, 69, т. 2). 
		 
		Встановивши, що відсутність відповідача за місцем реєстрації зумовлена поважними причинами (неможливість проживання через невелику площу квартири, яка становить 19 кв. м, відсутність вільних кімнат на всіх членів сім`ї, заміни замків у дверях та наявність неприязних стосунків з позивачкою), а інтерес до спірної квартири відповідач не втратив, оскільки неодноразово з`являвся за місцем реєстрації, що підтверджується відповідними актами, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про те, що відповідач не проживає постійно у спірній квартирі з поважних причин та відмовив у задоволенні первісного позову про визнання його таким, що втратив право користування квартирою, та задовольнив зустрічний позов про усунення перешкод у користуванні майном та вселення.
		 
		Суди дійшли такий висновків з врахуванням висновків та вказівок суду касаційної інстанції, викладених в ухвалі від 04 березня 2015 року (положення частини п`ятої статті 411, частини першої статті 417 ЦПК України).
		 
		Отже, Верховний Суд погоджується з висновком судів про відсутність правових підстав для визнання відповідача таким, що втратив право користування спірним житлом, оскільки позивачі не надали належних доказів на підтвердження непроживання відповідача у спірній квартирі більше шести місяців без поважних причин, що відповідно до вимог статей 12, 81 ЦПК України є процесуальним обов`язком позивачів.
		 
		В даному спорі припинення права користування відповідача спірним житлом є непропорційним у світлі статті 8 Конвенції, з огляду на те, що позивачі не довели законність визнання відповідача таким, що втратив право користування приміщенням, а також наявність у відповідача іншого житла, право користування чи право власності на яке він набув у передбаченому законом порядку. 
		 
		Посилання у касаційній скарзі про те, що відповідач не проживає у спірній квартирі з 2002 року є помилковими, оскільки на час звернення до суду із позовом у серпні 2003 року про визнання відповідача таким, що втратив право користування квартирою, ОСОБА_1 вказувала, що ОСОБА_5 з моменту розірвання шлюбу проживає у спірній квартирі, але робить таке проживання неможливим. Крім того, із постанов про відмову у порушенні кримінального провадження та листів органів поліції слідує, що станом на 2003 рік відповідач проживав у спірній квартирі (а. с. 25, 26, 41, 44, 56, 281-283 т. 1, а. с. 69, 81, т. 2, 
		а. с. 110, т. 3).
		 
		З постанови про відмову у відкритті кримінального провадження від 20 вересня 2010 року співробітником Комінтернівського РО ГУ МВД України було встановлено, що ОСОБА_5 мешкає на протязі п`яти років за адресою: 
		АДРЕСА_5 разом із цивільною дружиною ОСОБА_6 (а. с. 227, т. 2). Такі обставини не заперечуються відповідачем. 
		 
		Із зазначеного слідує, що відповідач не проживає у спірній квартирі з 2005 року, а не з 2002 року як помилково зазначають позивачі, однак таке зумовлено неприязними стосунками між сторонами, а також тим, що ОСОБА_1 чинить йому перешкоди у користуванні квартирою. 
		 
		Аргументи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, викладені у постановах від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, від 31 березня 
		2021 року у справі № 753/72/17, від 11 жовтня 2021 року у справі № 203/1665/19, від 31 серпня 2022 року у справі № 344/19735/19 є помилковими.
		 
		У справі № 447/455/17 спір виник між власником житлового будинку, який є одночасно і його користувачем, та користувачем цього будинку з приводу користування вказаним житлом після припинення шлюбу з власником будинку. Велика Палата Верховного Суду виходила із того, що  інтереси позивачки, як власника житла та користувача цим житлом, перевищують інтереси колишнього члена сім`ї, у якого припинилися правові підстави користування чужим майном, та який, за доводами позивачки, забезпечено іншим житловим приміщенням, що ним не спростовано. Отже, спір у наведеній справі та справі, що розглядається, відрізняється як за предметом доказування, так і за правовим регулюванням.
		 
		Зазначене стосується і справи № 753/72/17, в якій спір виник між кредитором та позичальником з приводу виселення з іпотечного майна, на яке було звернено стягнення шляхом набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки. Суд касаційної інстанції вважав, що виселення відповідачів із житлового приміщення є неможливим з огляду на приписи статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини другої статті 109 ЖК України у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин. 
		 
		 
		У справі № 203/1665/19 Верховний Суд погодився із висновками судів попередніх інстанцій про відмову у позові про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, оскільки позивачем не надано достатніх доказів на підтвердження обставин непроживання відповідачів більше шести місяців у спірній квартирі без поважних причин. Тобто ці висновки не суперечать висновкам судів у справі, що переглядається.
		 
		У справі № 344/19735/19, на відміну від обставин справи, що переглядається, позивач довів факт непроживання відповідача понад шість місяців без поважних причин. Тобто у цих справах фактичні обставини є різними.
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, 
		у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності 
		від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, 
		від 10 лютого 2010 року).
		 
		Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
		 
		Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм процесуального права, а доводи касаційних скарг цих висновків не спростовують.
		 
		Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу  ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 залишити без задоволення. 
		 
		Рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 14 січня 
		2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 14 грудня 2023 року в частині відмови у задоволенні первісних позовних вимог про визнання особою такою, що втратила право користування житловим приміщенням, та в частині задоволення зустрічного позову про усунення перешкод у користуванні квартирою та вселення залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Головуючий                                                                           Є. В. Синельников
		 
		Судді:                                                                            О. В. Білоконь
		 
		О. М. Осіян
		 
		Н. Ю. Сакара
		 
		В. В. Шипович

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...