Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 522/23609/20 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них:.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 10.04.2025. Забезпечено надання загального доступу: 11.04.2025.
Дата набрання законної сили: 02.04.2025
Номер судового провадження: 61-649ск25

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА 
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 
		02 квітня 2025 року
		м. Київ
		 
		справа № 522/23609/20
		провадження № 61-649св25
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Синельникова Є. В.,
		суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,                Шиповича В. В.,
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідач - ОСОБА_2 ,
		треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Тиквенко Анатолій Вікторович, ОСОБА_3 ,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Завальнюк Дмитро Юрійович, на рішення Приморського районного суду м. Одеси                          від 08 грудня 2023 року у складі судді Домусчі Л. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 10 грудня 2024 року у складі колегії суддів:                Погорєлової С. О., Таварткіладзе О. М., Заїкіна А. П.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Описова частина 
		 
		Короткий зміст позовних вимог
		У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до             ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння.
		 
		В обґрунтування позову ОСОБА_1 вказав, що постановою Одеського апеляційного суду від 05 листопада 2020 року у справі № 522/19273/14-ц задоволено частково його позовні вимоги до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 в особі законного представника ОСОБА_5 про визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння. Визнано за ним право власності в порядку спадкування за законом  на квартиру АДРЕСА_1 . Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 16 грудня 2013 року. Скасовано рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_6 на вказану квартиру, номер 16532069 від 16 жовтня 2014 року, номер запису про право власності 7358788. У зустрічному позові ОСОБА_5 в інтересах ОСОБА_6 до нього про визнання заповіту нікчемним відмовлено.
		Вказував на те, що апеляційний суду відмовив у задоволенні його позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння, оскільки на час розгляду в апеляційній інстанції справи № 522/19273/14 спірне нерухоме майно знаходиться у власності особи, яка не є учасником зазначеної цивільної справи, про наявність якого йому стало відомо із постанови апеляційного суду                             від 05 листопада 2020 року.
		У вказаній справі апеляційний суд дійшов висновку про те, що він є єдиним спадкоємцем після смерті ОСОБА_7 , інформація щодо інших спадкоємців за законом або за заповітом відсутня у спадковій справі. Враховуючи те, що ОСОБА_4 зареєструвала право власності на спірну квартиру на підставі розірваного спадкового договору, укладеного між ОСОБА_7 та нею 04 травня 2013 року, а подальше набуття 16 жовтня 2014 року спірної квартири            ОСОБА_6 за договором дарування також відбулось без відповідної правової підстави, то подальше відчуження спірної квартири відповідачу ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу  від 28 листопада 2017 року № 363 також відбулось безпідставно.
		 
		За таких обставин ОСОБА_1 просив суд витребувати від ОСОБА_2 на його користь квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 34,1 кв. м, та скасувати державну реєстрацію речових прав на вказане нерухоме майно, зареєстроване за ОСОБА_2 .
		 
		 
		Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень
		 
		Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 08 грудня 2023 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 10 грудня             2024 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.
		Витребувано у ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 34,1 кв. м, на користь ОСОБА_1 .
		В іншій частині позову відмовлено.
		 
		Судові рішення мотивовані тим, що волевиявлення законного власника на відчуження спірного майна не було. Спірна квартира незаконно вибула                           з володіння позивача, а тому підлягає витребуванню від відповідача на користь позивача. У даному випадку втручання у право власності, у тому числі й основане на законі, є пропорційним, та буде справедливим балансом повернення такої власності позивачу.
		Також суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов висновку про те, що позивач не пропустив строк позовної давності, про застосування якого заявив відповідач, оскільки про порушення свого права позивач дізнався 05 листопада 2020 року з постанови Одеського апеляційного суду від 05 листопада 2020 року у справі № 522/19273/14, а до суду з цим позовом звернувся 24 грудня 2020 року.
		Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про скасування державної реєстрації речових прав на спірне нерухоме майно, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, керувався тим, що позивач обрав неналежний спосіб захисту.
		 
		Короткий зміст вимог касаційної скарги 
		 
		У січні 2025 року представник ОСОБА_2 - адвокат Завальнюк Д. Ю. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у позові.
		 
		Касаційна скарга мотивована тим, що витребування майна, яким ОСОБА_2 володіє з 2017 року, становитиме втручання у мирне володіння цим майном, що призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
		Крім того, позивач пропустив строк звернення до суду з позовом про витребування майна з чужого законного володіння, оскільки ОСОБА_2   набув права власності на спірну квартиру 28 листопада 2017 року,                                        а ОСОБА_1 пред`явив цей позов 21 грудня 2020 року, тобто із пропуском трирічного строку позовної давності.
		Водночас позивач не надав доказів, які б підтверджували об`єктивну неможливість дізнатись про набуття ОСОБА_2 права власності на спірну квартиру до 05 листопада 2020 року.
		 
		Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 07 листопада            2018 року у справі № 488/6211/14-ц, від 20 березня 2019 року у справі                              № 521/8368/15-ц, від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19,                           від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17, від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, тощо (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
		 
		Судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог                   ОСОБА_1 про скасування державної реєстрації речових прав на спірне нерухоме майно не оскаржуються, а тому в силу вимог статті 400 ЦПК України          в касаційному порядку не переглядаються.
		 
		Відзив на касаційну скаргу не надходив.
		 
		Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції 
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 03 лютого 2025 року відкрито касаційне провадження у справі.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 20 лютого 2025 року клопотання ОСОБА_2 ,    в інтересах якого діє адвокат Завальнюк Д. Ю., про зупинення дії оскаржуваних судових рішень задоволено. Зупинено дію рішення Приморського районного суду м. Одеси від 08 грудня 2023 року та постанови Одеського апеляційного суду                 від 10 грудня 2024 року до закінчення касаційного провадження.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 19 березня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
		 
		 
		 
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		 
		Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 29 січня 2018 року у справі        № 522/19273/14-ц у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_4 ,      ОСОБА_5 , ОСОБА_6 в особі законного представника ОСОБА_5 про визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння відмовлено.
		Зустрічний позов ОСОБА_5 в інтересах ОСОБА_6 до ОСОБА_1 , третя особа - Служба у справах дітей Одеської міської ради, про визнання заповіту нікчемним задоволено.
		Встановлено нікчемність заповіту, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Філімоновою Г. В., від 04 липня              2013 року.
		Визнано ОСОБА_5 , яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_6 , добросовісним набувачем квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 16 грудня 2013 року.
		 
		Постановою Одеського апеляційного суду від 05 листопада 2020 року у справі        № 522/19273/14-ц апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_8 задоволено частково.
		Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29 січня 2018 року скасовано.
		Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,               ОСОБА_6 в особі законного представника ОСОБА_5 , про визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння задоволено частково.
		Визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування за законом на квартиру АДРЕСА_1 .
		Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 16 грудня 2013 року.
		Скасовано рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_6 на квартиру АДРЕСА_1 , індексний номер 16532069 від 16 жовтня 2014 року, номер запису про право власності 7358788.
		В іншій частині у задоволенні позову відмовлено.
		У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 в інтересах ОСОБА_6 до ОСОБА_1 , третя особа - Служба у справах дітей Одеської міської ради, про визнання заповіту нікчемним відмовлено.
		 
		Судове рішення апеляційного суду у справі № 522/19273/14-ц мотивовано тим, що рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 08 квітня 2014 року, яке набрало законної сили, розірвано спадковий договір від 22 травня 2013 року, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_4 . Наслідком розірвання спадкового договору в цьому випадку є припинення права власності на майно у набувача та його включення до складу спадщини.
		 
		Апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_1 є єдиним спадкоємцем               ОСОБА_7 , а тому після розірвання спадкового договору набув право на успадкування спірної квартири в порядку спадкування за законом на загальних підставах. Суд апеляційної інстанції вважав, що спадкоємець, який прийняв                 у спадщину нерухоме майно, має право витребувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього.
		 
		Тому за висновком апеляційного суду речове право ОСОБА_1 підлягає захисту судом як таке, що виникло у позивача за наслідком прийняття спадщини з дня її відкриття, але не зареєстровано з формальних підстав, що позбавляє його належним чином реалізувати свої правомочності власника. Оскільки          ОСОБА_4 зареєструвала право власності на спірну квартиру на підставі розірваного надалі за рішенням суду спадкового договору, тобто поза волею спадкодавиці, апеляційний суд дійшов висновку, що договір купівлі-продажу від 16 грудня 2013 року є також недійсним. Вимога про скасування державної реєстрації спірної квартири за висновком суду теж підлягає задоволенню                  з огляду на її похідний характер від вимоги про визнання правочину недійсним.
		 
		Разом із тим суд зазначив, що позовна вимога про витребування квартири                  з незаконного володіння відповідачів задоволенню не підлягає, оскільки                      з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів майна 28 листопада 2017 року приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Тиквенко А. В. на підставі договору купівлі-продажу від 28 листопада 2017 року № 363  зареєстрував право власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 .
		 
		Установивши, що на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції спірне нерухоме майно знаходилося у власності особи, яка не є учасником справи та до якої не пред`явлені позовні вимоги, а витребування нерухомого майна                             у відповідачів як у осіб, які не є його володільцями, є неможливим, апеляційний суд відмовив у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1  про витребування майна з чужого незаконного володіння.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 25 вересня 2023 року у справі № 522/19273/14-ц касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29 січня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 05 листопада 2020 року закрито (провадження № 61-5974св22).
		 
		На підставі договору купівлі-продажу від 28 листопада 2017 року, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 , останній набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
		 
		ОСОБА_3 (дружина ОСОБА_2 ) надала нотаріальну згоду своєму чоловіку ОСОБА_2 на купівлю квартири, розташованої за адресою:                   АДРЕСА_2 .
		 
		Мотивувальна частина 
		 
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права 
		 
		Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла таких висновків.
		 
		Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		Згідно з положеннями пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		 
		Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи                                  у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		 
		Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним           і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		 
		Цим вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають з огляду на таке.
		 
		Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
		 
		Порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
		 
		Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства          і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
		 
		Спірні правовідносини стосуються захисту права власності на квартиру АДРЕСА_1 .
		 
		Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол до Конвенції) закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном, а також право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння.
		 
		За статтями 317, 319, 321 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
		 
		Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
		 
		ЦК України передбачено як один із способів захисту порушених прав віндикація або реституція.
		 
		Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
		 
		Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.
		 
		Приписи статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.
		 
		Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконної володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.
		 
		Подібний за змістом правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16, який надалі підтримано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц (провадження № 14-132цс18).
		 
		Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження         № 14-208цс18), задоволення вимоги про витребування майна із чужого незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
		 
		Отже, власник, майно якого вибуло з його законного володіння за неукладеним договором, може захистити своє майнове право шляхом пред`явлення віндикаційного позову (про витребування майна із чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача (статті 387, 388 ЦК України)) без оспорювання правочину (правочинів) щодо спірного майна та скасування рішення (рішень) про державну реєстрацію права власності на належне йому майно за іншою (іншими) особою (особами).
		 
		Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду             від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17 (провадження № 14-29цс23).
		 
		Згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
		 
		Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу, навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень (постанова Верховного Суду             від 19 грудня 2019 року у справі № 520/11429/17).
		 
		Установивши на підставі преюдиційних фактів незаконність вибуття із власності ОСОБА_1 спірного нерухомого майна, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог про витребування нерухомого майна на користь позивача.
		 
		В контексті оцінки добросовісності набувача спірного майна ОСОБА_2 , колегія суддів враховує таке.
		 
		Правовий аналіз положень статей 387, 388 ЦК України свідчить про те, що право власності на майно, яке було передано за угодами щодо його відчуження поза волею власника, не набувається, у тому числі й добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути в нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.
		 
		Таким чином, у випадку якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, останній може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, і має право звернутися до суду з позовом про витребування майна                з чужого незаконного володіння.
		 
		Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини, серед багатьох інших, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня        1982 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року, напрацьовано три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
		 
		Згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20), розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягарю, покладеному на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.
		 
		Саме при вирішенні питання про витребування майна здійснюється перевірка добросовісності набувача цього майна, у тому числі з`ясуванню підлягає й те, чи знав або чи міг знати такий набувач про недобросовісну поведінку продавця. Вказане має значення для застосування як критерію законності втручання держави у право набувача на мирне володіння майном, так і критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього (постанова Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16, пункт 52).
		 
		У постанові від 27 листопада 2024 року в справі № 204/8017/17 (провадження            № 14-29цс23), Велика Палата Верховного Суду констатувала, що 1) можливість втручання у право кінцевого набувача майна, яке вибуло з володіння власника без відповідної правової підстави, чи не з його волі прямо передбачене ЦК України (статті 387, 388); 2) закон безпосередньо врегулював, що добросовісний набувач не набуває право власності на відчужене йому майно, яке вибуло із володіння власника поза його волею; 3) майнове право добросовісного набувача захищено передбаченим статтею 661 ЦК України механізмом відшкодування завданих йому збитків у зв`язку з витребуванням у нього за рішенням суду майна (товару), тоді як законний володілець позбавлений можливості захистити своє майнове право у інший спосіб, ніж витребування належного йому майна.
		 
		Ураховуючи встановлені у справі обставини, а саме відчуження спірного майна без волевиявлення власника ОСОБА_1 , витребування такого майна на користь законного власника від останнього набувача ОСОБА_2                              є пропорційним втручанням у право власності останнього, яке ґрунтується на законі, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві. Тому повернення власнику протиправно відчуженого нерухомого майна переслідує легітимну мету.
		 
		З огляду на характер спірних правовідносин Верховний Суд не встановив невідповідності заходу втручання в право власності відповідача критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ. Перешкод для застосування механізму статті 388 ЦК України не встановлено.
		 
		Колегія суддів зазначає, що відповідач не позбавлений можливості відновити свої права шляхом звернення до суду з позовом до продавця спірного майна              з майновими вимогами про відшкодування збитків, завданих вилученням квартири.
		 
		Щодо застосування строку позовної давності
		 
		Право на звернення до суду за захистом кореспондується зі статтею 256 ЦК України, яка встановлює для особи часові межі для звернення до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу та називає їх позовною давністю.
		 
		Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду                        з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
		 
		Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
		 
		Початок перебігу позовної давності визначається у статті 261 ЦК України.
		 
		За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
		 
		За статтею 261 ЦК України початок перебігу позовної давності збігається                            з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
		 
		У постанові від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 Велика Палата Верховного Суду зазначила про те, що порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням. Закон також не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб (див. пункти 7.17, 7.20, 7.21 постанови Великої Палати Верховного Суду                         від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16).
		 
		Також у цій справі Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, висловлених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду    від 16 серпня 2018 року у справі № 711/802/17 та від 06 червня 2018 року у справі № 520/14722/16-ц, згідно з якими початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відліковувався з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно, а не з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу.
		 
		Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) чинники.
		 
		Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав,           а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
		 
		Позивачу належить довести не тільки факт незнання про порушене право, а також спростувати презумпцію обізнаності про стан своїх прав, тобто довести наявність об`єктивних обставин, які перешкоджали дізнатись про порушене право,                             а відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
		 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі        № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) зазначено, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається                             з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше.
		 
		Установивши, що ОСОБА_1 дізнався про порушення його права                            05 листопада 2020 рокуз постанови Одеського апеляційного суду                                   від 05 листопада 2020 року у справі № 522/19273/14, а до суду з цим позовом звернувся 24 грудня 2020 року, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що позивач не пропустив строк звернення до суду з цим позовом.
		 
		Доводи касаційної скарги про те, що позивач пропустив строк позовної давності та не надав доказів, які б підтверджували об`єктивну неможливість дізнатись про набуття ОСОБА_2 права власності на спірну квартиру до 05 листопада 2020 року, колегія суддів відхиляє, оскільки, як правильно встановлено судами, ОСОБА_1 дізнався про порушення його права 05 листопада 2020 року            з постанови Одеського апеляційного суду від 05 листопада 2020 року у справі          № 522/19273/14.Водночас відповідач не довів, що інформацію про порушення права позивач міг  отримати раніше.
		 
		Також колегія суддів зазначає, що у пункті 12 розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України в редакції Закону України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» перелічені всі статті цього Кодексу, які визначають строки позовної давності. І всі ці строки продовжено для всіх суб`єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину.
		 
		Закон України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» щодо продовження строків позовної давності на час дії карантину набрав чинності 02 квітня 2020 року, з огляду на встановлений Кабінетом Міністрів України карантин з 12 березня 2020 року.
		 
		У справі, яка переглядається, ОСОБА_2 набув права власності на спірну квартиру 28 листопада 2017 року, отже, останнім днем звернення до суду                         з позовом у межах строку позовної давності було 28 листопада 2020 року, а до суду з цим позовом ОСОБА_1 звернувся 21 грудня 2020 року, тобто                  у період дії пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, відповідно, строк позовної давності не сплив.
		 
		Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
		 
		Посилання у касаційній скарзі на неврахування судами висновків, викладених                у постановах Верховного Суду, є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки фактичні обставини у вказаних справах відрізняються від тих, що установлені судами у справі, яка переглядається в касаційному порядку. У кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх                           у сукупності.
		 
		Колегія суддів зауважує, що Верховний Суд висловлює правові висновки                      у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи,      і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності                            і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц).
		 
		Інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
		 
		Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя,                  у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ,                     від 10 лютого 2010 року).
		 
		У справі, яка розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли при кваліфікації спірних відносин. Наявність у відповідача іншої точки зору на встановлені судами обставини не спростовує законності та обґрунтованості ухвалених судами попередніх інстанцій судових рішень та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь відповідача. 
		 
		Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
		 
		Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.
		 
		Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції                   у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання.
		 
		Ураховуючи, що оскаржувані судові рішення залишено без змін, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для поновлення дії (виконання) рішення Приморського районного суду м. Одеси від 08 грудня 2023 року та постанови Одеського апеляційного суду від 10 грудня 2024 року. 
		 
		Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.
		 
		Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу  ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Завальнюк Дмитро Юрійович, залишити без задоволення.
		 
		Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 08 грудня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 10 грудня 2024 року залишити без змін.
		 
		Поновити дію (виконання) рішення Приморського районного суду м. Одеси             від 08 грудня 2023 року та постанови Одеського апеляційного суду від 10 грудня 2024 року.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                           Є. В. Синельников
		 
		 
		Судді:                                                                            О. В. Білоконь
		 
		 
		О. М. Осіян
		 
		 
		Н. Ю. Сакара
		 
		 
		В. В. Шипович

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...