Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 440/11235/24 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; звільнення з публічної служби, з них.
Надіслано судом: 16.04.2025. Зареєстровано: 17.04.2025. Забезпечено надання загального доступу: 18.04.2025.

Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		16 квітня 2025 року м. ПолтаваСправа № 440/11235/24Полтавський окружний адміністративний суд у складі судді Канигіної Т.С., розглянувши (у письмовому провадженні) справу за позовом ОСОБА_1 до виконавчого комітету Подільської районної у м. Полтаві ради про визнання протиправним та скасування розпорядження, зобов`язання вчинити певні дії,
		В С Т А Н О В И В:
		ОСОБА_1 звернулася до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до виконавчого комітету Подільської районної у м. Полтаві ради, у якій просить:
		- визнати протиправним та скасувати розпорядження виконавчого комітету Подільської районної у м. Полтаві ради від 21.08.2024 №104-ро "Про звільнення з посади ОСОБА_1 ", відповідно до пункту 1 якого звільнено 21.08.2024 ОСОБА_1 - заступника завідувача служби у справах дітей виконавчого комітету Подільської районної у м. Полтаві ради згідно з пунктом 1 статті 41 КЗпП України (одноразове грубе порушення трудових обов`язків);
		- поновити ОСОБА_1 на посаді заступника завідувача служби у справах дітей виконавчого комітету Подільської районної у м. Полтаві ради з дня звільнення 21.08.2024 з негайним виконанням рішення у цій частині;
		- зобов`язати виконавчий комітет Подільської районної у м. Полтаві ради нарахувати і виплатити ОСОБА_1 її середній заробіток за весь час її перебування у вимушеному прогулі з дня її звільнення 21.08.2024 по день фактичного поновлення її судом на посаді заступника завідувача служби у справах дітей виконавчого комітету Подільської районної у м. Полтаві ради з розрахунку 1480,90 грн за кожен робочий день її перебування у вимушеному прогулі.
		В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що відповідач порушив приписи частини першої статті 149 Кодексу законів про працю України, оскільки до застосування дисциплінарного стягнення (звільнення) не отримав від позивача (як порушника трудової дисципліни) письмові пояснення. Крім того позивач зазначила, що не вчиняла одноразового грубого порушення трудових обов`язків. 
		Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 25.09.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі 440/11235/24. Вирішено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
		04.10.2024 відповідачем подано до суду відзив, у якому просив відмовити в задоволенні позову.
		09.10.2024 позивач скористалась поданням відповіді на відзив, у якому підтвердила позовні вимоги. 
		Відповідно до частини восьмої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їхні усні пояснення. Судові дебати не проводяться.
		Дослідивши матеріали справи, з`ясувавши фактичні обставини, оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.
		З матеріалів справи вбачається, що розпорядженням голови Подільської районної у м. Полтаві ради №59-ро від 06.05.2024 позивача призначено з 08.05.2024 на посаду заступника завідувача служби у справах дітей виконавчого комітету Подільської районної у м. Полтаві ради з посадовим окладом згідно зі штатним розписом.
		Розпорядженням голови Подільської районної у м. Полтаві ради №97-ров від 19.08.2024 (з урахування змін, внесеними розпорядженням виконавчого комітету Подільської районної у м. Полтаві ради від 21.08.2024 №100-ров) надано ОСОБА_1 - заступнику завідувача служби у справах дітей, частину щорічної основної відпустки з 19.08.2024 по 21.08.2024 включно.
		Згідно з інформаційними довідками з електронної системи охорони здоров`я період непрацездатності позивача з 20.08.2024 по 23.08.2024, з 23.08.2024 по 26.08.2024.
		Розпорядженням голови Подільської районної у м. Полтаві ради №104-ро від 21.08.2024 звільнено ОСОБА_1 - заступника завідувача служби у справах дітей згідно з пунктом 1 статті 41 КЗпП України (одноразове грубе порушення трудових обов`язків). 
		Позивач, не погодившись із розпорядженням голови Подільської районної у м. Полтаві ради №104-ро від 21.08.2024 "Про звільнення з посади ОСОБА_1 ", звернулась до суду з цим позовом.
		Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд дійшов таких висновків.
		Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
		Згідно з статтею 5-1 Кодексу законів про працю України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
		Спірні правовідносини, що склались між сторонами, регулюються Конституцією України, Кодексом законів про працю України, Законом України "Про службу в органах місцевого самоврядування", який регулює правові, організаційні, матеріальні та соціальні умови реалізації громадянами України права на службу в органах місцевого самоврядування, визначає загальні засади діяльності посадових осіб місцевого самоврядування, їх правовий статус, порядок та правові гарантії перебування на службі в органах місцевого самоврядування.
		Згідно зі статтею 3 Закону України від 07.06.2001 №2493-ІІІ "Про службу в органах місцевого самоврядування" (далі за текстом  Закон №2493-ІІІ) посадами в органах місцевого самоврядування є, зокрема, посади, на які особи призначаються сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради на конкурсній основі чи за іншою процедурою, передбаченою законодавством України.
		Відповідно до статті 7 Закону №2493-III правовий статус посадових осіб місцевого самоврядування визначається Конституцією України, законами України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про статус депутатів місцевих рад", "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів", цим та іншими законами України. Посадові особи місцевого самоврядування діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією України і законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, актами органів місцевого самоврядування, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції. На посадових осіб місцевого самоврядування поширюється дія Закону України "Про запобігання корупції" та законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом.
		Таким чином, правовий статус посадових осіб місцевого самоврядування, проходження та припинення служби в органах місцевого самоврядування є предметом спеціального законодавчого регулювання.
		Підстави припинення служби в органах місцевого самоврядування передбачені статтею 20 Закону №2493-III. Відповідно до цієї норми крім загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю України, служба в органах місцевого самоврядування припиняється на підставі і в порядку, визначених Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні", цим та іншими законами України, а також у разі: порушення посадовою особою місцевого самоврядування Присяги, передбаченої статтею 11 цього Закону; порушення умов реалізації права на службу в органах місцевого самоврядування (стаття 5 цього Закону); виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню на службі, чи недотримання вимог, пов`язаних із проходженням служби в органах місцевого самоврядування (стаття 12 цього Закону); досягнення посадовою особою місцевого самоврядування граничного віку перебування на службі в органах місцевого самоврядування (стаття 18 цього Закону).
		Відповідно до спірного розпорядження ОСОБА_1 - заступника завідувача служби у справах дітей звільнено на підставі пункту 1 частини першої статті 41 Кодексу законів про працю України.
		Так, у пункті 1 частини першої статті 41 Кодексу законів про працю України наведено, що крім підстав, передбачених статтею 40 Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадках: одноразового грубого порушення трудових обов`язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації, його заступниками, а також службовими особами податкових та митних органів, яким присвоєно спеціальні звання, і службовими особами центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах державного фінансового контролю та контролю за цінами.
		Суд звертає увагу, що умовою для звільнення працівника на підставі пункту 1 частини першої статті 41 Кодексу законів про працю України є наявність факту одноразового грубого порушення трудових обов`язків з його боку.
		Крім того, відповідно до статей 148, 149 Кодексу законів про працю України дисциплінарне стягнення застосовується роботодавцем безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.
		До застосування дисциплінарного стягнення роботодавець повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення.
		За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.
		При обранні виду стягнення роботодавець повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника.
		Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.
		Відповідно до вимог частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладених в постановах Верховного Суду.
		Згідно з правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 21.05.2014 у справі № 6-33цс14, щодо вирішення трудових спорів за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України вбачається, що відповідно до пункту першого частини першої статті 41 КЗпП України трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний, зокрема, у випадку одноразового грубого порушення трудових обов`язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу).
		Верховний Суд у своїх постановах неодноразово виснував про те, що КЗпП України не містить чітких критеріїв розрізнення між поняттями "грубе" і "негрубе" порушення трудових обов`язків, які мають оціночний характер, а тому вони потребують детального та системного аналізу на підставі доказів та фактичних обставин кожної конкретної справи. При цьому, вирішуючи питання про те, чи є порушення трудових обов`язків грубим, суд повинен виходити з характеру проступку, обставин, за яких його вчинено, яку ним заподіяно чи могло бути заподіяно шкоду, істотності наслідків порушення трудових обов`язків. Суд повинен установити не тільки факт невиконання працівником обов`язку, який входить до кола його трудових обов`язків, а й можливість виконання ним зазначеного обов`язку за встановлених судом фактичних обставин справи, тобто встановити вину працівника та наявність причинного зв`язку між невиконанням працівником трудових обов`язків і негативними наслідками, які настали внаслідок такого порушення. В оцінці того, наскільки є грубим порушення трудових обов`язків, потрібно виходити з характеру дій чи бездіяльності працівника, істотності наслідків порушення та форми вини. Право оцінки порушення як грубого покладається на суд, який розглядає конкретний трудовий спір.
		Важливим елементом застосування пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України є звільнення особи за порушення, яке має ознаку одноразовості.
		Під разовим порушенням необхідно розуміти таку протиправну поведінку, що є обмеженою в часі та вчиненою саме одноразово (одну дію або бездіяльність). Не є одноразовим грубим порушенням трудових обов`язків тривале, неналежне "керування" роботою установи, ослаблення контролю за робою підлеглих тощо.
		Аналогічний за змістом правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 22.08.2019 у справі № 309/3460/16, від 14.09.2022 у справі № 306/657/21, від 26.04.2022 у справі № 686/29270/19.
		У справах, у яких оспорюється незаконне звільнення, саме роботодавець повинен довести, що звільнення відбулося без порушення законодавства про працю. На роботодавцеві лежить обов`язок надати докази фактів винного вчинення працівником дисциплінарного проступку. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати всі обставини, за яких вчинено проступок. Для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності в обов`язковому порядку має бути встановлена вина, як одна із важливих ознак порушення трудової дисципліни. За відсутності вини працівник не може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності.
		Таким чином, вирішуючи питання правомірності/неправомірності звільнення працівника у порядку пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України, суд у кожному конкретному випадку зобов`язаний повно та всебічно дослідити обставини, що мають значення для справи, характер і ступінь тяжкості вчиненого працівником проступку, обставини, за яких його вчинено, та істотність наслідків порушення трудових обов`язків, дотримання роботодавцем процедури звільнення тощо.
		Наведене відповідає правовому висновку Верховного Суду, викладеному у постанові 15.03.2023 у справі № 757/26939/18-ц.
		Отже, відповідно до позиції Верховного Суду у справах про поновлення на роботі осіб, звільнених на підставі пункту 1 частини першої статті 41 Кодексу законів про працю України, з`ясовуються чи мало місце порушення працівником своїх трудових обов`язків. Тому рішення компетентного органу, власника підприємства, і наказ про звільнення мають містити чітко сформульоване одноразове порушення, яке стало підставою звільнення працівника.
		Водночас, розпорядження голови Подільської районної у м. Полтаві ради №104-ро від 21.08.2024 не містить чітко сформульованого одноразового грубого порушення трудових обов`язків, яке стало підставою звільнення позивача за пунктом 1 частини першої статті 41 Кодексу законів про працю України.
		Крім того, суд звертає увагу, що в порушення частини першої статті 149 Кодексу законів про працю України пояснення від порушника трудової дисципліни не відбирались, що не заперечується відповідачем у відзиві. 
		Відповідач, як суб`єкт вкладних повноважень, не надав будь-яких доказів щодо допущення позивачем грубого порушення трудових обов`язків.
		У матеріалах справи відсутня інформація, яке саме одноразове грубе порушення трудових обов`язків вчинила ОСОБА_1 . 
		У відзиві відповідачем не наведено жодної підстави для звільнення позивача, лише зазначено, що ОСОБА_1 підтверджено, що з 20.08.2024 по 23.08.2024 та з 23.08.2024 по 26.08.2024  періоди тимчасової непрацездатності позивача.
		Крім того, відповідачем не подано жодного доказу проведення службового розслідування (за наявності), факту дослідження обставин надання позивачу відпустки, періоду непрацездатності тощо.
		Верховний Суд у постанові від 29.12.2020 у справі №0940/2206/18 сформував правову позицію, що звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.
		Судом також враховується пункт 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, згідно з яким обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
		Відповідно до частин першої та другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
		Нормами статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. У адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
		У цій справі відповідач фактично не зацікавлений у доведені правомірності свого рішення, оскільки не надав будь-яких доказів на підтвердження правомірного винесення спірного розпорядження.
		Згідно зі статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.
		Таким чином, позовна вимога про визнання протиправним та скасування розпорядження виконавчого комітету Подільської районної у м. Полтаві ради від 21.08.2024 №104-ро "Про звільнення з посади ОСОБА_1 " є правомірною і обґрунтованою, а тому позов у цій частині належить задовольнити.
		Відповідно до сформованої Верховним Судом правової позиції у подібних правовідносинах, викладеної у постановах від 28.12.2020 у справі №440/630/20, від 28.01.2021 у справі №440/1613/20, від 04.02.2021 у справі №440/181/20, від 25.02.2021 у справі №440/376/20, від 22.04.2021 у справах №440/297/20, №440/704/20, №440/1402/20, №440/470/20, від 12.07.2021 в справі №440/2117/20, виходячи із принципу верховенства Конституції України і прямої дії її норм (складових принципу верховенства права; стаття 8 Конституції України) до цих правовідносин у спірний період обґрунтованим є застосування загального регулювання трудових відносин, що здійснюється Кодексу законів про працю України.
		Так, відповідно до частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
		Скасування розпорядження про звільнення позивача відповідно до вимог частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України є підставою для його поновлення на попередній роботі, а саме: на посаді заступника завідувача служби у справах дітей виконавчого комітету Подільської районної у м. Полтаві ради. 
		У пункті 2.27 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 №58, зазначено, що днем звільнення вважається останній день роботи.
		Отже, день звільнення  це останній день, коли працівник перебуває у трудових відносинах із роботодавцем. 
		Таким чином, ОСОБА_1 слід поновити на посаді з наступного дня за днем звільнення, тобто з 22.08.2024.
		Поновлення на посаді, яку позивач обіймала до звільнення, є достатнім ефективним засобом захисту порушеного права позивача.
		Суд, встановивши неправомірність спірного розпорядження, надає оцінку позовній вимозі про стягнення з виконавчого комітету Подільської районної у м. Полтаві ради на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
		Згідно з частиною другою статті 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
		При цьому вимушеним прогулом є час, протягом якого працівник з вини роботодавця не мав змоги виконувати трудові функції обумовлені трудовим договором.
		Таким чином, за відсутності вини незаконно звільненої особи у тому, що розгляд справи про поновлення її на посаді триває понад один рік, стягненню підлягає середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
		Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 13.03.2018 у справі № 2а-11888/10/1370 та від 05.11.2019 у справі № 2а-2243/11/1370.
		Згідно з вимогами статті 27 Закону України від 24.03.1995 № 108/95-ВР "Про оплату праці" порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України. 
		Для обчислення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу застосовується Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (надалі  Порядок №100).
		З урахуванням цих норм, зокрема пункту 2 Порядку №100 середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.
		Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
		Основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 вказаного Порядку визначається діленням суми, розрахованої відповідно до абзацу п`ятого пункту 4 цього Порядку (якщо розрахунок середньої заробітної плати обчислюється виходячи з посадового окладу чи мінімальної заробітної плати, то її нарахування здійснюється шляхом множення посадового окладу чи мінімальної заробітної плати на кількість місяців розрахункового періоду), на число робочих днів за останні два календарні місяці, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. 
		Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац 3 пункту 8 Порядку №100).
		Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим із дотриманням вимог законодавства (абзац 4 пункту 8 Порядку №100).
		Позивачем у позовній заяві зазначено, що відповідно до довідки про середньоденну заробітну плату №3 від 28.08.2024 ОСОБА_1 нараховано заробітну плату за попередні два місяці роботи, у які остання працювала, тобто за червень та липень 2024 року у розмірі 63678,50 грн. Кількість відпрацьованих робочих позивачем днів за вказаний період становить 43 дні. Наведено, що середньоденна заробітна плата визначається шляхом ділення заробітку за останні два місяці роботи на кількість відпрацьованих робочих днів та складає 1480,90 грн.
		Суд також зазначає, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як заборгованість із заробітної плати та/або середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми заробітної плати і середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми заробітної плати і середнього заробітку за час вимушеного прогулу при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума зменшується на суму податків і зборів. Крім того, відрахування податків і обов`язкових платежів із середнього заробітку за час вимушеного прогулу не погіршує становище працівника, якого поновлено на роботі, оскільки за цей період, у разі перебування на посаді, працівник отримував би заробітну плату, із якої також відраховувались б податки і збори. 
		Відповідний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 18.07.2018 у справі № 359/10023/16-ц (провадження № 61-14794св18), від 07.10.2020 у справі № 523/14396/19 (провадження № 61-10657св20), від 16.11.2020 у справі № 607/3509/17 (провадження № 61-12609св20), від 06.06.2024 у справі № 367/569/23 (провадження № 61-4703св24).
		Згідно з частиною шостої статті 6 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" від 15.03.2022 № 2136-IX (набрання чинності  24.03.2022), у період дії воєнного стану не застосовуються норми статті 53, частини першої статті 65, частин третьої - п`ятої статті 67, статей 71, 73, 78-1 Кодексу законів про працю України та частини другої статті 5 Закону України "Про відпустки".
		Відповідно до кількості робочих днів, що минули за час вимушеного прогулу позивача, стягненню на її користь підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу з 22.08.2024 по 16.04.2025 у розмірі 251753,00 грн (170 р.д. х 1480,90 грн; сума зазначена без утримання податку та інших обов`язкових платежів).
		Зважаючи на встановлені в ході судового розгляду фактичні обставини справи та враховуючи вищенаведені норми законодавства, якими урегульовано спірні правовідносини, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог.
		Крім того, оскільки суд ухвалив рішення про поновлення позивача на посаді та стягнення на його користь заробітної плати за час вимушеного прогулу, суд вказує, що пунктами 2, 3 частини першої статті 371 КАС України передбачено, що негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
		Таким чином, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді заступника завідувача служби у справах дітей виконавчого комітету Подільської районної у м. Полтаві ради з 22.08.2024 та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць належить допустити до негайного виконання.
		Керуючись статтями 2, 9, 77, 132, 139, 243-246, 250, 255, 262, 295, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, суд 
		УХВАЛИВ:
		 
		Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) до виконавчого комітету Подільської районної у м. Полтаві ради (вул. Гайового, 3, м. Полтава, Полтавська область, 36005, код ЄДРПОУ 05384710) про визнання протиправним та скасування розпорядження, зобов`язання вчинити певні дії задовольнити.
		Визнати протиправним та скасувати розпорядження виконавчого комітету Подільської районної у м. Полтаві ради від 21.08.2024 №104-ро "Про звільнення з посади ОСОБА_1 ".
		Поновити ОСОБА_1 на посаді заступника завідувача служби у справах дітей виконавчого комітету Подільської районної у м. Полтаві ради з 22.08.2024.
		Стягнути з виконавчого комітету Подільської районної у м. Полтаві ради (вул. Гайового, 3, м. Полтава, Полтавська область, 36005, код ЄДРПОУ 05384710) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 22.08.2024 по 16.04.2025 у розмірі 251753,00 грн.
		Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення з 22.08.2024 ОСОБА_1 на посаді на посаді заступника завідувача служби у справах дітей виконавчого комітету Подільської районної у м. Полтаві ради та в частині стягнення з виконавчого комітету Подільської районної у м. Полтаві середнього заробітку в межах суми стягнення за один місяць.
		Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду в порядку, визначеному частиною 8 статті 18, частинами 7-8 статті 44 та статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України, а також з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених підпунктом 15.5 підпункту 15 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України.
		 
		 
		Суддя Т.С. Канигіна

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...