Єдиний державний реєстр судових рішень

В зв’язку з набранням чинності 25.04.2025 Закону України від 26.02.2025 № 4273-ІХ "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" щодо зміни найменувань місцевих загальних судів" (далі – Закон), частину найменувань судів найближчим часом буде змінено відповідно до переліку наведеному у Законі

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 420/17661/23 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи щодо забезпечення громадського порядку та безпеки, національної безпеки та оборони України, зокрема щодо; перебуванням іноземців та осіб без громадянства на території України, з них.
Надіслано судом: 17.04.2025. Зареєстровано: 19.04.2025. Забезпечено надання загального доступу: 22.04.2025.
Дата набрання законної сили: 17.04.2025
Номер судового провадження: К/990/44686/23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		17 квітня 2025 року 
		м. Київ
		справа № 420/17661/23
		адміністративне провадження № К/990/44686/23  
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
		судді-доповідача - Мельник-Томенко Ж. М.,
		суддів - Мартинюк Н. М., Смоковича М. І.,
		розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, провадження в якій відкрито
		за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Кійко Олексій Володимирович, на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18.09.2023 (суддя - Левчук О. А.) та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15.11.2023 (колегія суддів у складі: Димерлія О. О., Крусяна А. В., Танасогло Т. М.),
		УСТАНОВИВ:
		Короткий зміст позовних вимог та їхнє обґрунтування
		У липні 2023 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі - ГУ ДМС України в Одеській області, відповідач), в якому просив: визнати протиправним та скасувати рішення ГУ ДМС України в Одеській області від 23.06.2023 № 311577 про скасування дозволу на імміграцію в Україну від 01.06.2009 № 311577, виданого громадянину російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; зобов`язати ГУ ДМС України в Одеській області поновити дію посвідки на постійне проживання від 19.05.2020 № НОМЕР_1 , виданої на ім`я ОСОБА_1 та дію його реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 ; зобов`язати ГУ ДМС України в Одеській області направити в Адміністрацію державної прикордонної служби інформацію про протиправність і скасування рішення 23.06.2023 № 311577 та поновлення дії посвідки на постійне проживання від 19.05.2020 № НОМЕР_1 .
		На обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що жодних дій, які могли б становити загрозу національній безпеці України та громадському порядку в Україні він не вчиняв, а оскаржуване рішення міграційної служби не містить опису обставин, які указують на порушення ним приписів статті 12 Закону України від 07.06.2001 № 2491-III «Про імміграцію» (далі - Закон №    2491-III). Окрім того, позивач зауважив, що відповідач не запрошував його під час розгляду питання про скасування дозволу на імміграцію для надання пояснень, чим порушив вимоги пункту 23 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 № 1983 (далі - Порядок № 1983).
		Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи 
		ГУ МВС України в Одеській області 01.06.2009 прийнято рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну громадянину російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
		19.05.2020 ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 видано посвідку на постійне проживання в Україні № НОМЕР_1 .
		15.06.2023 до ГУ ДМС України в Одеській області надійшло подання Департаменту контррозвідки Служби безпеки України про скасування дозволу на імміграцію громадянину російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
		23.06.2023 ГУ ДМС України в Одеській області складено висновок про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину російської федерації ОСОБА_1 
		23.06.2023 ГУ ДМС України в Одеській області прийнято рішення № 311577 про скасування дозволу на імміграцію в Україну від 01.06.2009 № 311577.
		23.06.2023 ГУ ДМС України в Одеській області прийнято рішення № 51012500072052 про скасування посвідки на постійне проживання № НОМЕР_1 . 
		Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
		Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 18.09.2023, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15.11.2023, відмовлено у задоволенні позову.
		Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що подання Департаменту контррозвідки Служби безпеки України про скасування дозволу на імміграцію громадянину російської федерації ОСОБА_1 підготовлено в межах компетенції, визначеної Законом України «Про національну безпеку України», Закону України «Про контррозвідувальну діяльність», Закону України «Про Службу безпеки України». При цьому, суд зауважив, що викладена в поданні Департаменту контррозвідки Служби безпеки України інформація та встановлені ГУ ДМС в Одеській області обставини, є достатньою підставою для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну, відповідно до статті 12 Закону № 2491-III.
		Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційних скарг
		Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій позивач звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить їх скасувати та позов задовольнити у повному обсязі. Крім того, скаржник просить стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача судові витрати, пов`язані із розглядом цієї справи в суді. 
		Підставами звернення з касаційною скаргою зазначає пункти 1, 3, 4 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у взаємозв`язку із пунктами 3, 4 частини другої статті 353 КАС України.
		Обґрунтовуючи посилання на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України, скаржник зазначає, що суди попередніх інстанцій застосували Порядок № 1983 без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 13.06.2019 у справі № 825/2971/14, від 20.05.2020 у справі № 1340/3510/18, від 13.05.2021 у справі № 815/1063/18, від 04.09.2020 у справі № 120/1859/19-а, від 10.06.2022 у справі № 640/13572/20, від 13.02.202 0 у справі № 823/1499/17, від 22.01.2020 у справі №    802/1439/17-а, від 21.11.2019 у справі № 826/16079/18, від 16.04.2020 у справі № 495/5105/17, від 13.03.2020 у справі № 805/2340/17-а, від 30.07.2020 у справі № 824/875/19-а.
		Також скаржник указує на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування положень пункту 3 частини першої статті 12 Закону № 2491-III щодо наявності у органів ДМС повноважень скасовувати дозвіл на імміграцію в Україну іноземця у випадку надходження до територіального органу ДМС від органів, зазначених в абзаці другому пункту 21 Порядку № 1983, вимоги у вигляді звичайного листа, а не у формі подання.
		Крім того, підставою касаційного оскарження скаржник зазначає пункт 4 частини четвертої статті 328 КАС України у взаємозв`язку із пунктами 3, 4 частини другої статті 353 КАС України та указує на те, що суд першої інстанції зазначив про відсутність доказів від позивача, які б спростовували інформацію, наведену у поданні Департаменту контррозвідки Служби безпеки України стосовно скасування дозволу на імміграцію в Україні. Однак такий підхід суду, на його думку, виявляється протирічливим, адже суд, з одного боку, відмовив позивачеві в задоволенні його клопотання про витребування ключових доказів від Служби безпеки України, а з іншого - відхилив позов на підставі ненадання цих самих доказів, які він відмовився витребувати, внаслідок чого порушили приписи статті 12 Закону № 2491-III та пункти 21-23 Порядку № 1983. Суд апеляційної інстанції, взагалі ухилився від обов`язку розглядати указане клопотання, яке було викладене в першому пункті апеляційної скарги та залишив рішення без змін, посилаючись на лист Департаменту Контррозвідки Служби безпеки України, який, на думку скаржника, не є допустимим доказом обставин, які в ньому зазначені. Також, на думку скаржника, суд першої інстанції неправомірно розгляну цю справу в порядку спрощеного позовного провадження.
		Позиція інших учасників справи
		Відповідач у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін. Також відповідач уважає вимогу про відшкодування витрат на послуги з надання професійної правової допомоги у розмірі 105    000,00 грн необґрунтованою та безпідставною.
		Рух касаційної скарги
		29.12.2023 до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Кійко О. В., на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18.09.2023 та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15.11.2023.
		Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 29.12.2023 визначено склад колегії суддів, а саме: головуючу суддю (суддю-доповідача) Мельник-Томенко Ж. М., суддів Мартинюк Н. М., Смокович М. І. для розгляду судової справи № 420/17661/23.
		Ухвалою Верховного Суду від 24.01.2024 відкрито касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Кійко О. В., на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18.09.2023 та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15.11.2023.
		Ухвалою Верховного Суду від 16.04.2025 закінчено підготовку даної справи до касаційного розгляду та призначено її касаційний розгляд в порядку письмового провадження.
		Позиція Верховного Суду
		Релевантні джерела права та акти їхнього застосування
		Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.    
		Відповідно до частини першої статті 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
		Згідно з частиною першою статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
		Пунктом 6 частини першої статті 1 Закону України від 22.09.2011 № 3773-VI «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»  (далі - Закон № 3773-VI) визначено, що іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.
		Статтею 3 Закону № 3773-VI передбачено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб`єктності та основних прав і свобод людини. Іноземці та особи без громадянства зобов`язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.
		Відповідно до частини першої статті 4 Закону № 3773-VI іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону № 2491-ІІІ іммігрувати в Україну на постійне проживання.
		За приписами частини першої статті 1 Закону № 2491-ІІІ імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - це іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; дозвіл на імміграцію - це рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
		Статтею 3 Закону № 2491-ІІІ визначено, що правовий статус іммігранта в Україні визначається Конституцією України, цим Законом, іншими законами України та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
		Згідно з пунктом 3 частини першої статті 12 Закону № 2491-ІІІ дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні.
		Відповідно до частини другої статті 13 Закону № 2491-ІІІ особа, стосовно якої прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії цього рішення.
		Пунктом 21 Порядку № 1983 передбачено, що дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу. Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.
		Згідно з пунктом 22 Порядку № 1983 для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону № 2491-ІІІ, що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу. У разі коли ініціатором скасування дозволу на імміграцію є інший орган, зазначений в абзаці другому пункту 21 цього Порядку, для прийняття відповідного рішення цим органом складається обґрунтоване подання із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону № 2491-ІІІ, що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.
		Відповідно до пункту 23 Порядку № 1983 ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також у разі необхідності запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення. Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію. Копія рішення про скасування дозволу на імміграцію видається не пізніше як у тижневий строк з дня його прийняття особі, стосовно якої прийнято таке рішення, під розписку чи надсилається рекомендованим листом.
		Згідно з підпунктом 1 пункту 64, пунктом 65 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №    321 (далі - Порядок №    321) посвідка скасовується територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12 Закону № 2491-ІІІ. Рішення про скасування посвідки приймається керівником територіального органу/територіального підрозділу ДМС чи його заступником протягом п`яти робочих днів з дня надходження відомостей, які є підставою для її скасування.
		Пунктами 6, 9 частини першої статі 1 Закону України від 21.06.2018 № 2469-VIII «Про національну безпеку України» (далі - Закон № 2469-VIII) визначено, що загрози національній безпеці України - явища, тенденції і чинники, що унеможливлюють чи ускладнюють або можуть унеможливити чи ускладнити реалізацію національних інтересів та збереження національних цінностей України; національна безпека України - захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз.
		Відповідно до частини першої статті 3 Закону № 2469-VIII державна політика у сферах національної безпеки і оборони спрямована на захист: людини і громадянина - їхніх життя і гідності, конституційних прав і свобод, безпечних умов життєдіяльності; суспільства - його демократичних цінностей, добробуту та умов для сталого розвитку; держави - її конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності; території, навколишнього природного середовища - від надзвичайних ситуацій.
		Згідно з частиною другою статті 3 Закону № 2469-VIII основними принципами, що визначають порядок формування державної політики у сферах національної безпеки і оборони, є: 1)    верховенство права, підзвітність, законність, прозорість та дотримання засад демократичного цивільного контролю за функціонуванням сектору безпеки і оборони та застосуванням сили; 2)    дотримання норм міжнародного права, участь в інтересах України у міжнародних зусиллях з підтримання миру і безпеки, міждержавних системах та механізмах міжнародної колективної безпеки; 3) розвиток сектору безпеки і оборони як основного інструменту реалізації державної політики у сферах національної безпеки і оборони.
		Фундаментальними національними інтересами України є: 1) державний суверенітет і територіальна цілісність, демократичний конституційний лад, недопущення втручання у внутрішні справи України; 2) сталий розвиток національної економіки, громадянського суспільства і держави для забезпечення зростання рівня та якості життя населення; 3)    інтеграція України в європейський політичний, економічний, безпековий, правовий простір, набуття членства в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору, розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами (частина третя статті 3 Закону № 2469-VIII).
		Частиною п`ятою статті 3 Закону № 2469-VIII передбачено, що загрози національній безпеці України та відповідні пріоритети державної політики у сферах національної безпеки і оборони визначаються у Стратегії національної безпеки України, Стратегії воєнної безпеки України, Стратегії кібербезпеки України, інших документах з питань національної безпеки і оборони, які схвалюються Радою національної безпеки і оборони України і затверджуються указами Президента України.
		За змістом частини другої статті 12 Закону № 2469-VIII до складу сектору безпеки і оборони входить, зокрема, Державна міграційна служба України, Служба безпеки України.
		Згідно з частиною першою статті 19 Закону № 2469-VIII служба безпеки України є державним органом спеціального призначення з правоохоронними функціями, що забезпечує державну безпеку, здійснюючи з неухильним дотриманням прав і свобод людини і громадянина: 1) протидію розвідувально-підривній діяльності проти України; 2) боротьбу з тероризмом; 3)    контррозвідувальний захист державного суверенітету, конституційного ладу і територіальної цілісності, оборонного і науково-технічного потенціалу, кібербезпеки, інформаційної безпеки держави, об`єктів критичної інфраструктури; 4) охорону державної таємниці.
		Стратегія національної безпеки України затверджена Указом Президента України від 14.09.2020 № 392/2020 (далі - Стратегія національної безпеки України).
		Згідно з пунктом 5 Стратегії національної безпеки України, ураховуючи фундаментальні національні інтереси, визначені Конституцією України і Законом № 2469-VIII, пріоритетами національних інтересів України та забезпечення національної безпеки є: відстоювання незалежності і державного суверенітету; відновлення територіальної цілісності у межах міжнародно визнаного державного кордону України; суспільний розвиток, насамперед розвиток людського капіталу; захист прав, свобод і законних інтересів громадян України; європейська і євроатлантична інтеграція.
		Відповідно до пункту 10 Стратегії національної безпеки України сучасна модель глобалізації уможливила поширення міжнародного тероризму та міжнародної злочинності, зокрема у кіберпросторі, наркоторгівлі, торгівлі людьми, релігійного та ідеологічного фундаменталізму та екстремізму, підживлюваного з-за кордону сепаратизму, нелегальної міграції, легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, розповсюдження зброї масового ураження тощо.
		За приписами пунктів 17, 19, 20 Стратегії національної безпеки України для відновлення свого впливу в Україні російська федерація, продовжуючи гібридну війну, системно застосовує політичні, економічні, інформаційно-психологічні, кібер- і воєнні засоби. Спеціальні служби іноземних держав, насамперед російської федерації, продовжують розвідувально-підривну діяльність проти України, намагаються підживлювати сепаратистські настрої, використовують організовані злочинні угруповання і корумпованих посадових осіб, прагнуть зміцнити інфраструктуру впливу. Деструктивна пропаганда як ззовні, так і всередині України, використовуючи суспільні протиріччя, розпалює ворожнечу, провокує конфлікти, підриває суспільну єдність. Відсутність цілісної інформаційної політики держави, слабкість системи стратегічних комунікацій ускладнюють нейтралізацію цієї загрози.
		Відповідно до частини першої статті 5 Закону України від 26.12.2002 № 374-IV «Про контррозвідувальну діяльність» (далі - Закон № 374-IV) спеціально уповноваженим органом державної влади у сфері контррозвідувальної діяльності є Служба безпеки України.
		Згідно з частиною першою статті 1 Закону України від 25.03.1992 № 2229-XII «Про Службу безпеки України» (далі - Закон № 2229-XII) Служба безпеки України - державний орган спеціального призначення з правоохоронними функціями, який забезпечує державну безпеку України.
		Статтею 2 Закону № 2229-XII визначено, що на Службу безпеки України покладається у межах визначеної законодавством компетенції захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а також забезпечення охорони державної таємниці. До завдань Служби безпеки України також входить попередження, виявлення, припинення та розкриття кримінальних правопорушень проти миру і безпеки людства, тероризму та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.
		Згідно з пунктом 13 статті 24 Закону № 2229-XII Служба безпеки України відповідно до своїх основних завдань зобов`язана брати участь у розробці заходів і вирішенні питань, що стосуються в`їзду в Україну та виїзду за кордон, перебування на її території іноземців та осіб без громадянства, прикордонного режиму і митних правил, приймати рішення про заборону в`їзду в Україну іноземцю або особі без громадянства, про скорочення строку тимчасового перебування іноземця та особи без громадянства на території України, про примусове повернення іноземця або особи без громадянства в країну походження або третю країну.
		Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи
		Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
		Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).
		Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 КАС України, а також надаючи оцінку правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, виходить із такого.
		Спір у цій справі виник у зв`язку із скасуванням громадянину російської федерації ОСОБА_1 дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання на підставі пункту 3 частини першої статті 12 Закону № 2491-III (дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні).
		Судами попередніх інстанцій встановлено, що підставою для скасування громадянину російської федерації ОСОБА_1 дозволу на імміграцію в Україну, відповідно до пункту 3 частини 1 статті 12 Закону № 2491-III, слугувала інформація, викладена у поданні Департаменту контррозвідки Служби безпеки України від 08.06.2023 № 2/3/3-8146нт.
		Згідно із змістом указаного подання, Департаментом контррозвідки Служби безпеки України повідомлено орган міграційної служби про те, що:
		«Департаментом, за дорученням керівництва Служби в межах компетенції опрацьовано лист Державної міграційної служби України щодо перевірки громадянина російської федерації ОСОБА_1 , який звернувся із заявою про прийняття до громадянства України.
		За результатами перевірочних заходів повідомляємо, що громадянин російської федерації ОСОБА_1 , раніше потрапляв в поле зору органів Служби Безпеки України, як особа, причетна до здійснення розвідувально-підривної, а також іншої протиправної діяльності, яка несе загрозу національним інтересам та безпеці України.
		Зокрема, вищевказаний іноземець систематично відвідує територію росії, тимчасово окуповану територію Автономної Республіки Крим, де здійснює підприємницьку та побутову діяльність, підтримує стійкі зв`язки з представниками транснаціональних організованих злочинних угрупувань та співробітниками спецслужб росії. Відомо, що правоохоронні органи рф, ймовірно мають вплив на ОСОБА_1 , оскільки останній є залежним від неї в економічній та міграційній сферах.
		Окрім цього, вказана особа володіє авторитетом в середовищі етнічних вірменів на території нашої держави, що може використовуватися російськими спецслужбами з метою створення умов для лобіювання інтересів і позицій впливу російської федерації у південних регіонах України.
		Повідомляємо, що загрози національній безпеці України та відповідні пріоритети державної політики у сферах національної безпеки і оборони визначаються у Стратегії національної безпеки України, Стратегії воєнної безпеки України, Стратегії кібербезпеки України, інших документах з питань національної безпеки і оборони, які схвалюються Радою національної безпеки і оборони України і затверджуються указами Президента України.
		Указом Президента України від 14.09.2020 № 329/2020 введено в дію Стратегію національної безпеки України, якою визначено, що одними із загроз національній безпеці є поширення тероризму і міжнародної злочинності, зокрема у кіберпросторі, наркоторгівлі, торгівлі людьми, релігійного та ідеологічного фундаменталізму та екстремізму, підживлюваного із за кордону, сепаратизму, нелегальної міграції, легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом (п. 10 Стратегії).
		З огляду на викладене, беручи до уваги військово-політичну ситуацію на території нашої держави, керуючись вимогами пункту 3 статті 12 Закону України «Про імміграцію», просимо вжити заходів щодо скасування дозволу на імміграцію громадянину російської федерації ОСОБА_1 , у зв`язку з діями іммігранта, які становлять загрозу національній безпеці України.»
		За таких обставин, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що Департаментом контррозвідки Служби безпеки України установлено, що позивач вчиняв дії, які становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; що викладена в поданні Департаменту контррозвідки Служби безпеки України інформація та встановлені ГУ ДМС в Одеській області обставини, є достатньою підставою для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну, відповідно до статті 12 Закону № 2491-ІІІ.
		При цьому суд апеляційної інстанції зауважив, що факт збройної агресії відносно України з боку російської федерації, окупації та анексії частини її території, захоплення будівель органів влади, незаконної легалізації самопроголошеної влади, закликів до сепаратизму, створення і озброєння незаконних збройних формувань найманців з числа місцевих жителів, якими керували офіцери спецслужб і збройних сил російської федерації, поранень та загибелі українських військових та цивільних осіб внаслідок описаних вище подій характеризують суспільно-політичну ситуацію в країні на момент складення Департаментом контррозвідки Служби безпеки України відповідного подання щодо скасування дозволу на імміграцію. 
		Також суд апеляційної інстанції зазначив, що наведені обставини є загальновідомим фактом, що знайшов своє відображення і підтвердження у актах національного законодавства та міжнародних актах, та урахував контекст політичної та безпекової ситуації в Україні на момент прийняття органом міграційної служби оскаржуваного рішення щодо скасування дозволу на імміграцію.
		Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що подання Департаменту контррозвідки Служби безпеки України, складено органом Служби безпеки України у рамках здійснення завдань, покладених на нього законодавством України, має превентивний (попереджувальний) характер, відповідно, прийняттю такого подання не обов`язково має передувати здійснення особою порушення законодавства та наявність кримінальних проваджень. Служба безпеки України, як державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України, наділена компетенцією надавати оцінку наявності в діях відповідних суб`єктів загроз (реальних та/або потенційних) національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України тощо та направляти за результатами такої оцінки відповідне подання, спрямоване, окрім іншого, на попередження загроз, прямий або опосередкований вплив на фактори запобігання їхньому виникненню, а також локалізацію та усунення загроз.
		З огляду на наведене, суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про те, що подання Департаменту контррозвідки Служби безпеки України про скасування ОСОБА_1 дозволу на імміграцію в Україну підготовлено в межах компетенції, визначеної Законом №    2469-VIII, Закону № 374-IV та Закону № 2229-XII.
		При цьому, суд першої інстанції уважав неспроможними посилання представника позивача на те, що відповідач не навів мотивів з яких він не перевіряв інформацію в Службі безпеки України та, з яких він не надав можливість ОСОБА_1 права на надання пояснень, заперечень з цього приводу, оскільки, як зазначив суд, оскаржуване рішення прийнято на підставі висновку від 23.06.2023, в якому наведені підстави для скасування дозволу на імміграцію в Україну від 01.06.2009 № 311577, а приписами Порядку № 1983 чітко визначено, що іммігранти, стосовно яких розглядається питання про скасування дозволу імміграцію запрошуються для надання пояснень у разі необхідності. Тобто запрошення особи для надання пояснень є правом, а не обов`язком органів міграційної служби.
		Крім того, суд першої інстанції зазначив, що позивачем під час розгляду справи не зазначено та не надано доказів, які б спростовували відомості, указані у поданні Департаменту контррозвідки Служби безпеки України про скасування дозволу на імміграцію в Україні.
		Доводи позивача, що оспорюване рішення є втручанням в його особисте та сімейне життя та порушує немайнові права, які визначені законодавством, суд першої інстанції також не прийняв до уваги, оскільки, як зазначив суд, бажання іноземця чи особи без громадянства зберегти свої сімейні права та дотримуватися прав та законних інтересів дитини покладає саме на цю особу передбачені діючим законодавством обов`язки, указані права не можуть бути реалізовані шляхом незастосування державними органами до цієї особи наслідків незаконного перебування в Україні усупереч діючого законодавства.
		Суд апеляційної інстанції стосовно відсутності у поданні та в оскаржуваному рішенні органу міграційної служби посилань на порушення позивачем статей Кримінального кодексу України зазначив, що метою контррозвідувальної діяльності є, перш за все, попередження вчинення злочину, тоді як завданням оперативно-розшукової діяльності є пошук і фіксація фактичних даних про протиправні діяння (вже вчинені чи вчинення яких триває), відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України. Наявність даних в Єдиному реєстрі досудових розслідувань є наслідком саме оперативно-розшукової діяльності, контррозвідувальні ж заходи здійснюються Службою безпеки України до вчинення протиправних дій, з метою їхнього недопущення.
		При цьому, суд апеляційної інстанції зазначив, що непред`явлення іноземцю обвинувачення у вчиненні правопорушень не створюють обставини, що перешкоджають у прийнятті рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну.
		З урахування зазначеного, суд апеляційної інстанції зазначив, що у поданні Департаменту контррозвідки Служби безпеки України від 08.06.2023 року № 2/3/3-8146нт щодо скасування дозволу на імміграцію в Україну наведені мотиви та фактичні обставини, з якими пов`язується необхідність скасування такого дозволу, та які узгоджуються із законодавчо визначеними підставами у відповідності до приписів пункту 3 частини першої статті 12 Закону № 2491-ІІІ. При цьому, суд зазначив, що у контексті обставин цієї справи та з урахуванням дії воєнного стану в України, жодним нормативно-правовим актом не передбачено повноважень ДМС України щодо здійснення перевірки інформації, наданої уповноваженим органом, адже така інформація з урахуванням військової агресії російської федерації проти України сприймається як достовірна.
		Надаючи оцінку доводам представника позивача про те, що Департамент контррозвідки Служби безпеки України не є належним суб`єктом звернення із поданням про прийняття рішення щодо скасування дозволу на імміграцію, апеляційний суд зазначив, що відповідно до приписів пункту 21 Порядку № 1983 питання щодо скасування дозволу мають право порушувати, зокрема, ДМС, регіональні органи СБУ, функціональні підрозділи Центрального управління СБУ, органи військової контррозвідки СБУ, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію. Таким чином, суд погодився із висновком суду попередньої інстанції про те, що Департамент контррозвідки Служби безпеки України є органом, який входить до визначеного у пункту 21 Порядку № 1983 переліку, а тому є належним суб`єктом звернення із поданням про прийняття рішення щодо скасування дозволу на імміграцію.
		Надаючи оцінку доводам скаржника щодо порушення органом міграційної служби вимог пункту 23 Порядку № 1983, суд апеляційної інстанції зазначив, що порушення установленої законодавством процедури ухвалення рішення може бути підставою для скасування цього рішення, якщо допущене порушення вплинуло або могло вплинути на його правильність. У даному випадку, відсутність запрошення позивача для надання пояснень щодо підстав скасування дозволу на імміграцію не спростовує висновків оскаржуваного рішення та не вплинуло на його правильність. При цьому, суд зазначив, що під час судового перегляду оскаржуваного рішення позивач мав можливість надати докази на спростування обставин, зазначених у поданні Департаменту контррозвідки Служби безпеки України, однак, таких доказів він не надав.
		Водночас Верховний Суд уважає передчасними такі висновки судів попередніх інстанцій, виходячи з такого.
		Так, дійсно, як зазначив суд апеляційної інстанції, факт збройної агресії відносно України з боку російської федерації, окупації та анексії частини її території, захоплення будівель органів влади, незаконної легалізації самопроголошеної влади, закликів до сепаратизму, створення і озброєння незаконних збройних формувань найманців з числа місцевих жителів, якими керували офіцери спецслужб і збройних сил російської федерації, поранень та загибелі українських військових та цивільних осіб внаслідок описаних вище подій характеризують суспільно-політичну ситуацію в країні на момент винесення подання. Наведені обставини є загальновідомим фактом, що знайшов своє відображення і підтвердження у актах національного законодавства та міжнародних актах.
		Пунктом 5 Стратегії національної безпеки України установлено, що ураховуючи фундаментальні національні інтереси, визначені Конституцією України і Законом № 2469-VIII, пріоритетами національних інтересів України та забезпечення національної безпеки є: відстоювання незалежності і державного суверенітету; відновлення територіальної цілісності у межах міжнародно визнаного державного кордону України; суспільний розвиток, насамперед розвиток людського капіталу; захист прав, свобод і законних інтересів громадян України; європейська і євроатлантична інтеграція.
		За приписами пунктів 17, 19, 20 Стратегії національної безпеки України для відновлення свого впливу в Україні російська федерація, продовжуючи гібридну війну, системно застосовує політичні, економічні, інформаційно-психологічні, кібер- і воєнні засоби. Спеціальні служби іноземних держав, насамперед російської федерації, продовжують розвідувально-підривну діяльність проти України, намагаються підживлювати сепаратистські настрої, використовують організовані злочинні угруповання і корумпованих посадових осіб, прагнуть зміцнити інфраструктуру впливу. Деструктивна пропаганда як ззовні, так і всередині України, використовуючи суспільні протиріччя, розпалює ворожнечу, провокує конфлікти, підриває суспільну єдність.
		Тому суд апеляційної інстанції обґрунтовано урахував контекст політичної та безпекової ситуації в Україні на момент прийняття відповідачем оскаржуваного рішення.
		Водночас Верховний Суд уважає за необхідне зауважити, що у питаннях, які стосуються прав людини, суд має виходити із конституційного принципу їх пріоритету та необхідності дотримання міжнародних зобов`язань України у цій сфері, зокрема, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до статті 1 якої договірні сторони зобов`язуються поважати права людини, що гарантовано кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією.
		Від цього обов`язку договірна держава може відступити тільки в порядку статті 15 Конвенції, якою передбачено, що під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вживати заходів, що відступають від її зобов`язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її зобов`язанням згідно з міжнародним правом. Про ці заходи будь-яка Сторона у повному обсязі інформує Генерального секретаря Ради Європи про вжиті нею заходи і причини їх вжиття.
		З матеріалів справи установлено, що 01.06.2009 ГУМВС України в Одеській області прийнято рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну громадянину російської федерації ОСОБА_1 , на підставі пункту 1 частини третьої статті 4 Закону № 2491-ІІІ.
		Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 4 Закону № 2491-ІІІ дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України.
		19.05.2020 ОСОБА_1 видано посвідку на постійне проживання в Україні № НОМЕР_1 .
		Тож у цій справі необхідно виходити з того, що скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну становить аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції.
		У заяві України відповідно до статті 15 Конвенції, яку Україна надіслала Генеральному секретарю Ради Європи 05.06.2015, повідомлено про відступ від окремих зобов`язань, визначених пунктом 3 статті 2, статтями 9, 12, 14 та 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтями 5, 6, 8 та 13 Конвенції в окремих районах Донецької та Луганської областей України, визначених Антитерористичним центром при Службі безпеки України у зв`язку з проведенням антитерористичної операції, на період до повного припинення збройної агресії російської федерації, а саме: до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, керованих, контрольованих і фінансованих російською федерацією, російських окупаційних військ, їх військової техніки з території України, відновлення повного контролю України за державним кордоном України, відновлення конституційного ладу та порядку на окупованій території України.
		Водночас у цій заяві скасування раніше наданих дозволів на імміграцію громадянам російської федерації, місце проживання яких не визначається у районах Донецької та Луганської областей України, як один із заходів, що охоплюється відступом від зобов`язань, не указується. Тому держава має забезпечити, щоб право на засіб юридичного захисту цих осіб у значенні статті 13 Конвенції гарантувалося не лише законом, але також і на практиці.
		Верховний Суд у постанові від 13.02.2020 у справі № 823/1499/17, вирішуючи спір у подібних правовідносинах про скасування особі дозволу на імміграцію, згідно з пунктом 3 частини першої статті 12 Закону № 2491-III дійшов висновку, що підставою для скасування дозволу на імміграцію в Україну є саме дії іммігранта, що становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні. При цьому, Суд підкреслив, що зазначена норма не визначає такої умови для прийняття рішення про скасування відповідного дозволу, як вина іммігранта.
		За змістом статті 2 Закону № 2229-XII на Службу безпеки України покладається у межах визначеної законодавством компетенції захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а також забезпечення охорони державної таємниці. До завдань Служби безпеки України також входить попередження, виявлення, припинення та розкриття кримінальних правопорушень проти миру і безпеки людства, тероризму та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.
		Відповідно до пункту 13 частини першої статті 24 Закону № 2229-XII Служба безпеки України відповідно до своїх основних завдань зобов`язана брати участь у розробці заходів і вирішенні питань, що стосуються в`їзду в Україну та виїзду за кордон, перебування на її території іноземців та осіб без громадянства, прикордонного режиму і митних правил, приймати рішення про заборону в`їзду в Україну іноземцю або особі без громадянства, про скорочення строку тимчасового перебування іноземця та особи без громадянства на території України, про примусове повернення іноземця або особи без громадянства в країну походження або третю країну.
		Отже, саме Служба безпеки України наділена компетенцією надавати оцінку наявності у діях відповідних суб`єктів загроз (реальних та/або потенціальних) національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, а також повноваженнями щодо вжиття заходів превентивного характеру з метою протидії розвідувальній, розвідувально-підривній діяльності проти України, тим більше в умовах воєнного стану.
		У той же час, Верховний Суд у постанові від 14.04.2020 у справі № 480/296/19 наголошував, що подання спеціально уповноважених органів про скасування особі дозволу на імміграцію не містить ознак управлінського рішення з регулюючим впливом на права чи законні інтереси інших суб`єктів права, у зв`язку з чим не може бути самостійним предметом оскарження в порядку адміністративного судочинства, на відміну від рішення органу ДМС. Тож обґрунтованість такого подання має перевірятися органом ДМС, який на підставі цього подання приймає рішення, яке у свою чергу повинно відповідати критеріям, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, на відповідність яких його і має перевірити адміністративний суд. Також Суд зазначив, що під час розгляду спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень суди незалежно від підстав, наведених у позовній заяві, повинні перевіряти їх відповідність усім вимогам, зазначеним у частині другій статті 2 КАС України, а не просто констатувати, що оскаржуване рішення прийняте суб`єктом владних повноважень в межах наданих йому законом повноважень. Цей обов`язок витікає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
		Верховний Суд констатує, що як у поданні Департаменту контррозвідки Служби безпеки України від 08.06.2023 № 2/3/3-8146нт, так і в оскаржуваному рішенні відповідача ГУ ДМС України в Одеській області від 23.06.2023 № 311577, не зазначено фактичних даних щодо вчинення або можливості вчинення саме позивачем конкретних протиправних дій на шкоду державній безпеці України, громадському порядку в Україні.
		Тобто на час прийняття оскаржуваного рішення ГУ ДМС України в Одеській області не мало належних та допустимих доказів вини позивача у вчинені тяжких злочинів, зазначених у поданні Департаменту контррозвідки Служби безпеки України. У ході розгляду справи відповідачем не надано доказів існування вироку суду, яким позивача засуджено за вчинення злочинів, чи постанови про притягнення до адміністративної відповідальності, де були б встановлені обставини, що мали б для суду преюдиційне значення.
		Відповідно до пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності, діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них.
		Отже, загальні підстави, умови, форми, основні ознаки правопорушення, що створюють їх склад, за що особу може бути притягнуто до одного з видів відповідальності та процедуру такого притягнення має визначати закон. Вина у вчиненні злочину або адміністративному правопорушенні встановлюється в порядку, визначеному Кримінальним процесуальним кодексом України або Кодексом України про адміністративні правопорушення відповідно.
		Стаття 62 Конституції України закріплює принцип презумпції невинуватості, відповідно до якого особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
		Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 14.04.2020 у справі №    480/296/19.
		Також Верховний Суд неодноразово висловлювався з приводу важливості принципу правової (справедливої) процедури (постанова від 16.04.2020 у справі № 495/5105/17, постанова від 13.03.2020 у справі № 805/2340/17-а), яка є невід`ємною частиною верховенства права. Указаний принцип спрямований на забезпечення справедливого ставлення до особи під час прийняття актів суб`єктом владних повноважень. Правова (справедлива) процедура встановлює стандарти у процесі прийняття актів суб`єктами владних повноважень, які відображені в рішеннях Європейського суду з прав людини, у яких здійснюється застосування статті 6 Конвенції, яка передбачає дотримання процесуальних (процедурних) гарантій у судовому провадженні.
		У постанові від 30.07.2020 у справі № 824/875/19-а Верховний Суд наголосив, що указані гарантії поширюються і на адміністративні процедури за участі суб`єкта владних повноважень. Згідно з цією статтею має бути забезпечене право особи: бути поінформованим; мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту; захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника; ознайомитися з матеріалами справи; вона має можливість висловити свою думку перед оголошенням рішення; обґрунтувати органом влади прийняття несприятливих актів; визначити порядок їх оскарження, відшкодувати заподіяну шкоду.
		У постанові від 02.12.2021 у справі № 120/1859/19-а Верховний Суд наголосив, що із змісту норми пункту 23 Порядку № 1983 не слідує, що особа запрошується для надання пояснень лише у разі необхідності з`ясування обставин, які мають значення для вирішення питання про скасування дозволу на імміграцію, а тому висновки суду про те, що відсутність запрошення позивача для надання пояснень щодо підстав скасування дозволу на імміграцію не є порушенням пункту 23 Порядку № 1983 є помилковими.
		У постанові від 10.06.2022 у справі № 640/13572/20 Верховний Суд наголосив, що особа, якої стосується рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна мати у своєму розпорядженні ефективний засіб юридичного захисту, що дає йому змогу брати участь у провадженні під час розгляду його справи у компетентному судовому або адміністративному органі влади або в компетентному органі, члени якого є безсторонніми і які користуються гарантіями незалежності. Тож не запрошення для надання пояснень іммігранта, стосовно якого розглядається питання скасування дозволу на імміграцію, є позбавленням процесуальних гарантій останнього щодо безпосередньої участі у процедурі прийняття відповідного рішення компетентним органом.
		Отже, рішення ДМС як суб`єкта управлінської діяльності повинно відповідати критеріям, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, розуміння змісту вимог щодо дотримання яких має бути однаковим для усіх суб`єктів управлінської (адміністративної) діяльності, що регулюється іншими нормативними актами.
		Зокрема, якщо йдеться про критерій обґрунтованості рішення ДМС, то таке рішення має прийматися з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття (вчинення дій). Дискреція дозволяє адміністративному органу прийняти найбільш зважене в конкретних умовах рішення, засноване на особистих (власних) оцінках обставин, а не на чіткому приписі норми права (не формально).
		Для цього законодавець у пункті 23 Порядку № 1983 передбачив, що ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також у разі необхідності запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.  
		Тобто, Порядок № 1983 передбачає своєрідний алгоритм дій органів ДМС задля прийняття обґрунтованого рішення.
		Колегія суддів погоджується з тим, що указана норма Порядку № 1983 не містить імперативних приписів щодо запитування органом ДМС додаткової інформації чи запрошення іммігранта для надання ним пояснень. Утім, саме органи ДМС, володіючи дискрецією щодо прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинні визначати потребу в отриманні додаткової інформації, документів тощо чи у наданні іммігрантом пояснень, ураховуючи фактичні обставини, як-от наприклад: довготривале проживання особи в Україні, наявність стійких соціальних зв`язків, сім`ї, роботи, тобто встановлення особи іммігранта. Це дасть змогу визначити чи є необхідність у застосуванні до особи обмеження у вигляді скасування дозволу на імміграцію. Більше того, дослідження такої інформації буде свідчити, що при прийнятті відповідного рішення орган ДМС діяв розсудливо, сумлінно та обґрунтовано.
		У цьому контексті принагідно урахувати, що у постанові від 18.04.2018 у справі № 820/2262/17 Верховний Суд підкреслював, що право особи на безпосередню участь у проведенні процедури про скасування дозволу на імміграцію в Україну гарантовано національним законодавством України, а саме: пунктом 23 Порядку № 1983.
		За висновком Суду у справі № 820/2262/17, особа, якої стосується рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна мати у своєму розпорядженні ефективний засіб юридичного захисту, що дає йому змогу брати участь у провадженні під час розгляду його справи у компетентному судовому або адміністративному органі влади або в компетентному органі, члени якого є безсторонніми і які користуються гарантіями незалежності. 
		Тож не запрошення для надання пояснень іммігранта, стосовно якого розглядається питання скасування дозволу на імміграцію, є позбавленням процесуальних гарантій останнього щодо безпосередньої участі у процедурі прийняття відповідного рішення компетентним органом.
		Отже, орган ДМС при прийнятті рішення повинен виходити із конкретних обставин, ураховувати особу іммігранта, його спосіб життя та поведінку, а також оцінити чи є достатньою наявна у нього інформація для прийняття відповідного рішення з огляду на те, які наслідки воно матиме для іммігранта.
		Однак, з оскаржуваних судових рішень встановлено, що суди не надавали оцінку тому, чи використав відповідач надані йому повноваження з метою ухвалення рішення, яке б відповідало критеріям, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, не перевірили чи досліджувалися відповідачем будь-які інші документи чи докази, окрім подання Департаменту контррозвідки Служби безпеки України. Натомість, суди попередніх інстанцій обмежилися лише констатацією факту наявності цього подання, як достатньої підстави для прийняття спірного рішення.
		До того ж, не варто залишати поза увагою й те, що позивач одружений та виховує двох спільних дітей, а відтак, скасування йому дозволу на імміграцію в Україну становить аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції.
		У такому випадку судам попередніх інстанцій необхідно було оцінити, чи є у вимірі фактичних обставин скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну необхідним та пропорційним законній меті, або навпаки, є «невиправдано суворим».
		Колегія суддів зазначає, що під час розгляду спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень суди незалежно від підстав, наведених у позовній заяві, повинні перевіряти їх відповідність усім вимогам, зазначеним у частині другій статті 2 КАС України, а не просто констатувати, що оскаржуване рішення прийняте суб`єктом владних повноважень в межах наданих йому законом повноважень.
		Подібний підхід застосовано у постановах Верховного Суду від 14.04.2020 у справі № 480/296/19, від 04.09.2020 у справі № 120/1859/19-а, від 14.02.2024 у справі № 260/5694/22
		Водночас, у цій справі суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позову, обмежився загальним посиланням на подання Департаменту контррозвідки Служби безпеки України та викладену в ньому інформацію. 
		Судами попередніх інстанцій так і залишилися не встановленими обставини, які відповідно до пункту 3 частини першої статті 12 Закону № 2491-III є підставою для скасування дозволу на імміграцію в Україну, зокрема: чи вчинялися позивачем дії, які становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні, і якщо вчинялися то які саме. І лише у разі встановлення визначених пунктом 3 частини першої статті 12 Закону № 2491-III підстав для скасування дозволу на імміграцію суди можуть оцінити співмірність та пропорційність між застосованими до позивача заходами і його правами та інтересами, зокрема, правом на повагу до сімейного життя.
		Порушення судами попередніх інстанцій принципу офіційного з`ясування всіх обставин справи не дозволяє Верховному Суду, який є судом права і не має права встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені у судовому рішенні, перевірити правильність застосування судами норм матеріального права та пересвідчитися у правильності їхніх висновків.
		Критерій обґрунтованості за статтею 242 КАС України означає, що судове рішення має містити пояснення (мотиви), чому суд вважає ту чи іншу обставину доведеною або не доведеною, чому суд врахував одні докази, але не взяв до уваги інших доказів, чому обрав ту чи іншу норму права (закону), а також чому застосував чи не застосував встановлений нею той чи інший правовий наслідок. Кожен доречний і важливий аргумент особи, яка бере участь у справі, повинен бути проаналізований і одержати відповідь суду.
		Втім, оскаржувані судові рішення не відповідають указаному критерію.
		Доводи щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права в частині розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження судом касаційної інстанції відхиляються, оскільки за правилами статті 257 КАС України у спрощеному позовному провадженні може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 
		Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС України, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд. 
		Відповідно до пункту 1 частини другої статті 353 КАС України, підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
		Приписами частини четвертої статті 353 КАС України передбачено, що справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
		З урахуванням наведеного, перевіривши за матеріалами справи доводи і вимоги касаційної скарги, які стали підставою для відкриття цього касаційного провадження, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновків, що касаційну скаргу слід задовольнити, оскаржувані судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
		Під час нового розгляду цієї справи необхідно врахувати висновки, зроблені у цій постанові та на основі закріплених у КАС України принципів, забезпечити вивчення всіх обставин цієї справи, необхідних для прийняття законного й обґрунтованого судового рішення.
		Висновки щодо розподілу судових витрат
		Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
		Оскільки Верховний Суд не змінює судові рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. 
		Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Кійко Олексій Володимирович, задовольнити частково.
		Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18.09.2023 та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15.11.2023 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції - Одеського окружного адміністративного суду.
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		СуддіЖ.М. Мельник-Томенко Н.М. Мартинюк  М. І. Смокович

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...