Єдиний державний реєстр судових рішень

В зв’язку з набранням чинності 25.04.2025 Закону України від 26.02.2025 № 4273-ІХ "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" щодо зміни найменувань місцевих загальних судів" (далі – Закон), частину найменувань судів найближчим часом буде змінено відповідно до переліку наведеному у Законі

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 932/4489/21 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із відносин спадкування, з них; за заповітом.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 26.04.2025. Забезпечено надання загального доступу: 28.04.2025.
Дата набрання законної сили: 02.04.2025
Номер судового провадження: 61-11653ск24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		02 квітня 2025 року
		м. Київ
		справа № 932/4489/21
		провадження № 61-11653св24
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
		суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Ситнік О. М.,
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Дніпровська міська рада,розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 05 грудня 2023 року у складі судді Цитульського В. І. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 квітня 2024 року у складі колегії суддів Пищиди М. М., Макарова М. О., Ткаченко І. Ю.,
		ВСТАНОВИВ:
		Описова частина 
		Короткий зміст позовних вимог
		У червні 2021 року  ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Дніпровської міської ради про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування за заповітом.
		Позов обґрунтовував тим, що його рідна тітка ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 25 квітня 1941 року, посвідченого нотаріусом Дніпропетровської державної нотаріальної контори Єльсіною В. М., набула право власності на нерухоме майно, яке складається із п`яти будівель, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 . 
		За життя ОСОБА_2 склала заповіт від 20 березня 2001 року, відповідно до якого все своє майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося, заповіла ОСОБА_3 .
		Позивач два роки до смерті ОСОБА_2 проживав разом зі спадкодавцем у квартирі АДРЕСА_2 , доглядав за нею.
		Зазначав, що прийняв спадщину після смерті ОСОБА_2 29 березня 2001 року, оскільки постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини. Звернувся  у визначений законом строк із заявою про прийняття спадщини, у зв`язку з чим заведено спадкову справу до майна померлої   ОСОБА_2 .
		ОСОБА_1 неодноразово звертався до нотаріальної контори із заявою  про видачу свідоцтва про право власності на спадщину, однак отримував відмови через відсутність оригіналу правовстановлюючого документа та реєстрацією права власності на спадкове майно за іншими особами. 
		Позивач зазначав, що у 2020 та 2021 роках відповідач вчиняв дії, спрямовані на знищення фундаментів та підвальних приміщень будівель, які є спадковим майном, зрізав дерева на спадковій земельній ділянці.
		На запит позивача до регіональних відділень Фонду держмайна України (далі - ФДУ) надано відповідь, що майно за адресою: АДРЕСА_1 у ФДУ не обліковується.
		Зазначав, що відповідно до статті 41 Конституції України, статті 1 Першого Протоколу Конвенції з прав людини (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.
		Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 з метою захисту свого порушеного права власності як спадкоємця ОСОБА_2 , що прийняв спадщину, уточнивши вимоги позову, просив суд визнати за ним право власності в порядку спадкування за заповітом на майно за адресою: АДРЕСА_1 , яке складається із п`яти будівель, а саме: одноквартирного будинку; чотириквартирного будинку; триквартирного будинку під залізом; чотириквартирного будинку із цокольним поверхом та підвалом, каретним двором, конюшнею-вбиральнею, сараєм, а також на земельну ділянку, площею 3 371 кв. м, яка необхідна для обслуговування будівель та споруд. 
		 Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 
		і мотиви їх ухвалення
		Бабушкінський районний суд міста Дніпропетровська рішенням від 05 грудня 2023 року у задоволенні позову відмовив.
		Рішення суду першої інстанції мотивовано таким.
		Позивач просив визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке було предметом договору дарування від 25 квітня 1941 року, та яке ОСОБА_2 заповіла позивачу, однак не довів індивідуальних характеристик об`єктів нерухомості, які належали спадкодавцю ОСОБА_2 та факт існування вказаних об`єктів на цей час. 
		Зокрема, зазначив, що у матеріалах інвентаризаційної справи відсутня інформація про інвентаризацію станом на 25 квітня 1941 року, а матеріали перших інвентаризацій не збігаються із об`єктами нерухомості, вказаними у договорі дарування від 25 квітня 1941 року. Інвентаризаційні справи не містять інформації про існування каретного двору, конюшні-вбиральні та сараїв.
		Оскільки два спірні житлові будинки зруйновані, а квартири в інших двох багатоквартирних будинках належать на праві власності фізичним особам, до яких віндикаційного позову не заявлено, суд першої інстанції виснував про обрання ОСОБА_1 неналежного способу захисту порушеного права. 
		Місцевий суд відмовив у застосуванні наслідків спливу позовної давності, заявленої відповідачем, у зв`язку з необґрунтованістю позову.
		Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Бровко О. О., подав апеляційну скаргу. Позивач зазначав, що поза увагою суду залишилися матеріали інвентаризаційних справ на будівлі, розташовані на АДРЕСА_1 . Зокрема, місцевий суд не врахував, що станом на 04 листопада 1999 року була відсутня реєстрація права власності на спірні будівлі та споруди; висновок суду про недоведеність індивідуальних ознак спірних будівель зроблено без надання оцінки всім наявним доказам; не надано оцінки обставині, що спадкове майно, яке набула ОСОБА_2 від ОСОБА_4 за договором дарування від 25 квітня 1941 року, а саме земельна ділянка та п`ять будівель на АДРЕСА_1 , було денаціоналізовано та передано у власність ОСОБА_4 та внесено до реєстру денаціоналізованого майна за № 1630; також суд не надав оцінки тому, що спірну земельну ділянку, площею 3 371 кв. м, було надано ОСОБА_4 під житло, яка також увійшла до спадкового майна ОСОБА_2 . Позивач вважав помилковим висновок місцевого суду про те, що будинки «Б-1», «В-1» на АДРЕСА_1 є зруйнованими, оскільки доказів про факти їх знищення матеріали справи не містять.
		Дніпровський апеляційний суд постановою від 10 квітня 2024 року рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 05 грудня 
		2023 року залишив без змін.
		Апеляційний суд вважав, що суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні позову з підстав його необґрунтованості та що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування місцевим судом норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
		Суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого суду про обрання позивачем неефективного способу захисту порушеного права з підстав незаявлення віндикаційного позову до власників квартир спірного багатоквартирного будинку.
		Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
		У серпні 2024 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшла касаційна скарга на рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 05 грудня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 квітня 2024 року, у якій позивач просить рішення судів скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
		Підставою для скасування оскаржуваних судових рішень та направлення справи на новий розгляд позивач зазначає порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, що суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).
		Заявник мотивує скаргу тим, що висновки судів не відповідають фактичним обставинам справи. 
		Позивач ОСОБА_1 є спадкоємцем за заповітом, який прийняв у спадщину після смерті  ОСОБА_2 все нерухоме майно на АДРЕСА_1 та земельну ділянку під цим майном, що увійшли до спадкової маси ОСОБА_2 .
		Представник Дніпропетровського МБТІ надав пояснення, що весь комплекс будівель має одну адресу - АДРЕСА_1 . 
		Суди безпідставно зазначили в оскаржуваних судових рішеннях про неналежного відповідача, оскільки у справах про визнання права власності на спадкове майно за відсутності інших спадкоємців відповідачами є територіальні громади в особі органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, отже, Дніпровська міська рада є належним відповідачем у справі.
		Висновок судів про те, що дві будівлі із числа спірного майна були зруйновані, а тому не є об`єктами спадкування, є помилковим, оскільки відповідно до статті 349 ЦК України, чинної на час звернення  до суду з позовом, у разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на це майно припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру. Також зазначає про відсутність підстав для висновку про припинення право власності на це майно відповідно до положень глави 12 ЦК Української РСР. 
		Суди залишили поза увагою те, що відмова у задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову шляхом заборони Дніпровській міській раді проводити будь-які роботи за адресою спірного домоволодіння та заборони іншим особам вчиняти будь-які дії щодо спірної земельної ділянки призвела до часткового руйнування спадкового майна позивача.
		Також заявник посилається на незастосування судами норм матеріального права щодо підстав виникнення права власності, що були чинними на час набуття ОСОБА_2 спірного нерухомого майна за договором дарування.
		Зазначає, що на правовідносини щодо такого володіння поширюються гарантії, встановлені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та статтею 41 Конституції України. Ці норми не лише гарантують право довічного успадковуваного володіння землею (як різновид мирного володіння майном у розумінні Конвенції та як речове право, захищене статтею 41 Конституції України), а й обмежують у можливості припинити відповідне право.
		ОСОБА_1 вважає немотивованими висновки судів щодо заволодіння належним йому майном іншими особами, оскільки не встановлені обставини, що саме спірне спадкове майно перебуває у власності цих осіб.
		Доводи інших учасників справи
		У жовтня 2024 року Дніпровська міська рада надіслала відзив на касаційну скаргу, в якому зазначає про необґрунтованість доводів позивача та просить оскаржувані судові рішення залишити без змін.
		Рух справи у суді касаційної інстанції
		Верховний Суд ухвалою від 03 вересня 2024 року відкрив касаційне провадження у справі, витребував матеріали справи з суду першої інстанції.
		У вересні 2024 року матеріали цивільної справи передано до Верховного Суду. 
		Верховний Суд ухвалою від 26 березня 2025 року справу призначив до судового розгляду колегією в складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		Суди встановили, що відповідно до копії договору дарування від 25 квітня 1941 року, посвідченого нотаріусом Дніпропетровської державної нотаріальної контори Єльсіною В. М., ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_2 нерухоме майно, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , яке складається із п`яти будівель, а саме: одноквартирного будинку; чотириквартирного будинку; триквартирного будинку під залізом; чотириквартирного будинку із цокольним поверхом та підвалом, каретним двором, конюшнею-вбиральнею, сараєм, а також земельної ділянки, площею 3 371 кв. м, яка необхідна для обслуговування будівель та споруд.
		Відповідно до заповіту від 20 березня 2001 року ОСОБА_2 все своє майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося, заповіла ОСОБА_5 .
		Згідно зі свідоцтвом про смерть ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
		Відповідно до свідоцтва про зміну імені від 27 липня 2017 року ОСОБА_5 змінив прізвище на « ОСОБА_5 ».
		Відповідно до матеріалів технічної інвентаризації 1949 року за адресою: АДРЕСА_1 наявні чотири будинки: «А-1» - п`ятиквартирний; «Б?1» - двоквартирний; «В-1» - триквартирний; «Г-2» - п`ятиквартирний.
		Згідно з матеріалами першої технічної інвентаризації 1971 року вбачається наявність будівель: «А-2к», «Б», «В», «Д», «Г», «Е» та «И».
		Відповідно до відповіді Дніпровського БТІ та наданих матеріалів інвентаризаційної справи № 6076 станом на 31 грудня 2012 року на АДРЕСА_1 наявні багатоквартирні будинки під літерами «А-1» та «Г-2», які за балансовою належністю зареєстровані за Дніпровською міською радою у 1990 році. Право власності на квартири у цих будинках зареєстровано за фізичними особами.
		Спадкова справа після смерті ОСОБА_2 заведена 11 травня 2001 року за заявою ОСОБА_5 , якому було видано свідоцтво про право на спадщину на квартиру АДРЕСА_3 , яка належала спадкодавцю на підставі свідоцтва про право власності на житло від 23 листопада 1996 року.
		Позивач звертався до нотаріальної контори 11 грудня 2015 року із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину на житловий будинок, господарські будівлі та споруди на АДРЕСА_1 , проте постановою нотаріуса від 11 грудня 2015 року у видачі свідоцтва відмовлено з підстав відсутності правовстановлюючих документів на спадкове майно.
		Із аналогічною заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_1 звертався до нотаріуса також 02 жовтня 2020 року, проте у видачі свідоцтва відмовлено з підстав відсутності правовстановлюючих документів на спадкове майно.
		Мотивувальна частина
		Позиція Верховного Суду
		Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Перевіривши доводи касаційної скарги з підстав та у межах касаційного оскарження, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду зазначеним вимогам закону не відповідають.
		Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
		Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.
		Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
		Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини (стаття 10 ЦПК України).
		Під час вирішення цивільного спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог установлює зміст (правову природу, права та обов`язки) правовідносин сторін, які випливають зі встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, ніж закон. Більш того, керуючись положеннями ЦПК України, така функціональність суду має імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема в його мотивувальній і резолютивній частинах.
		Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
		Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
		Аналогічно вирішується питання захисту цивільних прав та інтересів і за положеннями статей 4, 5 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК Української РСР).
		Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).
		Тлумачення змісту як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) за своєю суттю є нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, під час тлумачення норм, що містяться в актах цивільного законодавства.
		Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
		Приватно правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61?12101св23), постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
		Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України, потрібно враховувати, що за змістом вказаної норми права судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.
		Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно.
		Позивачем у такому позові може бути суб`єкт, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку із наявністю щодо цього права сумнівів з боку третіх осіб чи необхідністю одержати правовстановлюючі документи.
		Звертаючись до суду, ОСОБА_1 підставами позову зазначав те, що прийняв спадщину за заповітом від 20 березня 2001 року після смерті рідної тітки ОСОБА_2 , до складу якої увійшли житлові будинки з господарськими будівлями та земельна ділянка для їх обслуговування. 
		Зазначене майно належало попередньому власнику ОСОБА_4 на праві приватної власності відповідно до постанови жилкомісії при підвідділі ЄКІ Катеринославського Губкомунгоспу від 13/10-19 року як денаціоналізоване майно та передане у власність ОСОБА_4 , яка відчужила його ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 25 квітня 1941 року. 
		Так, предметом  договору дарування від 25 квітня 1941 року є майно та земля на АДРЕСА_1 , а саме: одноквартирний будинок; чотириквартирний будинок; триквартирний будинок, дах під залізом; двоповерховий чотириквартирний будинок, дах під залізом;  двоповерховий чотириквартирний будинок, має цокольний поверх та підвал. На ділянці розташовані: каретний двір, конюшня-вбиральня, сараї. 
		У договорі дарування також зазначено, що земельна ділянка переходить обдаровуваній у власність. Відповідно до копії облікового опису № 619, затвердженого Дніпропетровською міською радою 10 травня 1930 року, земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 перебуває у користуванні ОСОБА_4 , має площу  3 371 кв. м, призначена під житло й використовується за призначенням. 
		Позивач прийняв спадщину після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 та 11 травня 2002 року отримав свідоцтво про право на спадщину за заповітом на квартиру АДРЕСА_2 , яка належала спадкодавцю на підставі свідоцтва про право власності на житло від 23 липня 1996 року № 2/902?96.
		ОСОБА_1 неодноразово звертався до нотаріальної контори із заявою  про видачу свідоцтва про право власності на спадщину за заповітом на інше спадкове майно, яким розпорядилася ОСОБА_2 на ім`я  позивача, однак отримував відмову через відсутність правовстановлюючих документів на майно та неоформлення спадщини спадкодавцем.
		У позовній заяві звертав увагу суду, що спадкодавець ОСОБА_2 набула у власність земельну ділянку та спірні  житлові будинки, які побудовані ще до набрання чинності ЦК Української РСР 1963 року.
		Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, вважав, що ОСОБА_1 не довів індивідуальних характеристик об`єктів нерухомості, які належали спадкодавцю ОСОБА_2 , та факт існування вказаних об`єктів на цей час, оскільки у матеріалах інвентаризаційної справи відсутня інформація про інвентаризацію станом на 25 квітня 1941 року, а матеріали перших інвентаризацій не збігаються із об`єктами нерухомості, вказаними у договорі дарування від 25 квітня 1941 року, інвентаризаційні справи не містять інформації про існування каретного двору, конюшні-вбиральні та сараїв.
		Крім того, як на підставу відмови в позові суди посилалися на те, що два спірні житлові будинки зруйновані, що свідчить про відсутність об`єктів речового права. 
		Вважали також, що оскільки квартири в інших багатоквартирних будинках належать на праві власності фізичним особам, до яких віндикаційного позову не заявлено, ОСОБА_1 обрав неналежний спосіб захисту порушеного права.
		Мотивів в частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо визнання права власності на земельну ділянку як спадкове майно оскаржувані судові рішення не містять.
		Верховний Суд вважає, що висновок щодо недоведеності позовних вимог, викладений місцевим судом та з яким погодився суд апеляційної інстанції, зроблено з порушенням норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, враховуючи таке.
		За змістом частин четвертої та п`ятої Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) 2004 року відносини спадкування регулюються нормами ЦК України 2004 року, якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати (строк на прийняття якої закінчився до 01 січня 2004 року), або якщо вона була прийнята хоча б одним із спадкоємців, то до таких спадкових відносин застосовуються норми ЦК Української РСР.
		Спадкові відносини виникають з моменту відкриття спадщини.
		Як частина друга статті 1220 ЦК України, так і стаття 525 ЦК Української РСР визначають, що часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.
		Отже, за змістом указаних норм відносини спадкування регулюються нормами ЦК України 2004 року, якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року, а у разі відкриття спадщини до зазначеної дати (строк на прийняття якої закінчився до 01 січня 2004 року), або якщо вона була прийнята хоча б одним із спадкоємців, до таких спадкових відносин застосовуються норми ЦК Української РСР 1963 року.
		У справі, що переглядається, установлено, що ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , а 20 вересня 2001 року ОСОБА_1 звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, отже, до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення ЦК Української РСР 1963 року.
		Відповідно до статті 524 ЦК Української РСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом.
		Згідно зі статтею 525 ЦК Української РСР часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця.
		У статті 527 ЦК Української РСР визначено, що спадкоємцями можуть бути особи, що були живими на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті при його житті і народженні після його смерті.
		Під час вирішення спору про визнання права власності на спадкове майно потрібно розмежовувати час і підстави виникнення права власності у спадкодавця, які кваліфікуються відповідно до законодавства України, чинного на час виникнення права власності та підстави спадкування зазначеного майна, що визначаються на час відкриття спадщини та згідно із пунктом 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України.
		Належність правовстановлюючих документів встановлюється судом відповідно до законодавства, яке було чинним на час набуття права власності на житловий будинок, споруду, зокрема відповідно до Переліку правовстановлюючих документів, на підставі яких провадиться реєстрація будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженого Міністерством комунального господарства УРСР 31 січня 1966 року та погодженого з Верховним Судом УРСР 15 січня 1966 року, який втратив чинність згідно з наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 13 грудня 1995 року, та інших нормативно-правових актів.
		Під час вирішення спорів про визнання права власності на спадкове нерухоме майно судам необхідно з`ясовувати: 1) правовий режим земельної ділянки, на якій розташоване спірне нерухоме майно (будинок, споруда); 2) чи отримано спадкодавцем дозволи на спорудження будинку, чи затверджено проект на спорудження будинку; 3) коли спадкодавцем було завершено спорудження будинку; 4) чи дотримано при будівництві проекту на спорудження будинку вимог державних протипожежних, санітарних норм; 5) чи посвідчено право власності на нерухоме майно в установленому законом порядку на час виникнення права власності.
		Встановлення судом часу завершення спорудження будинку визначає законодавство, відповідно до якого встановлюється правовий режим нерухомого майна та документи, якими посвідчується право власності на це майно.
		Згідно з частиною третьою статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.
		Відповідно до частини четвертої статті 3 зазначеного Закону права  на  нерухоме  майно та їх обтяження, що виникли до набрання  чинності   цим  Законом,  визнаються  дійсними  у  разі відсутності  їх державної реєстрації, передбаченої цим Законом, за таких  умов: якщо реєстрація прав та їх обтяжень була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або якщо   на   момент  виникнення  прав  та  їх  обтяжень  діяло законодавство,  що  не  передбачало  обов`язкової реєстрації таких прав та їх обтяжень.
		Державна реєстрація права власності на житлові будинки, споруди регулювалася підзаконними нормативними актами, зокрема такими, як Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затверджена заступником Міністра комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року і яка втратила чинність на підставі наказу Держжитлокомунгоспу від 13 грудня 1995 року № 56, Тимчасове положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затверджене наказом Міністерства юстиції України від 07 лютого 2002 року № 7/5 і зареєстроване в Міністерстві юстиції України від 18 лютого 2002 року за № 157/6445 (з подальшими змінами).
		Зазначені нормативні акти передбачали державну реєстрацію будівель, споруд, державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, проте виникнення права власності на будинки, споруди не залежало від державної реєстрації до часу набрання чинності ЦК України та Законом України від 01 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
		Отже, у разі відсутності державної реєстрації права власності на нерухоме майно, створене та оформлене в передбаченому законом порядку до набрання чинності Законом України від 01 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», спадкоємці, які прийняли спадщину, мають право на оформлення спадкових прав шляхом звернення до нотаріальної контори за видачею свідоцтва про право на спадщину.
		Отже, під час вирішення спорів про визнання права власності на спадкове майно слід керуватися законодавством, яке підлягало застосуванню щодо правового режиму спадкового майна та часу відкриття спадщини.
		У разі відмови нотаріуса у видачі свідоцтва про право власності на спадкове майно, зокрема у зв`язку з відсутністю правовстановлюючих документів на майно, неоформленням спадщини спадкодавцем, спадкоємці мають право на звернення до суду для захисту своїх спадкових прав.
		Зазначене відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 18 грудня 2013 року у справі № 6-137цс13 та у постанові Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі № 303/1176/17.
		Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затверджена заступником Міністра комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року, яка втратила чинність на підставі наказу Держжитлокомунгоспу України від 13 грудня 1995 року № 56, передбачала обов`язкову реєстрацію (інвентаризацію) будинків і домоволодінь у межах міст і селищ (пункт 4 Інструкції).
		Відповідно до пункту 3.2 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24 травня 2001 року № 127, не належать до самочинного будівництва індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі та споруди, прибудови до них, побудовані до 05 серпня 1992 року.
		Таким чином, індивідуальні житлові будинки, збудовані у період до 05 серпня 1992 року, не підлягають проходженню процедури прийняття в експлуатацію, у тому числі за окремо визначеною «спрощеною» процедурою. Єдиним документом, що засвідчує факт існування об`єкта нерухомого майна й містить його технічні характеристики, є технічний паспорт на такий об`єкт, виготовлений за результатами його технічної інвентаризації.
		Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, усупереч вимогам статей 76 - 80 ЦПК України не надав належної оцінки доводам позивача щодо врахування матеріалів технічних інвентаризацій спірного домоволодіння на АДРЕСА_1 , проведених у 1949 та 1967 роках, а також матеріалам технічної інвентаризації за 2000 рік, витребуваних у КП «Дніпровське МБТІ», не встановив інших обставин справи, які необхідні для правильного вирішення справи, зокрема, яке саме майно увійшло до спадкової маси ОСОБА_2 (крім квартири АДРЕСА_3 , свідоцтво про право на власності на яку отримано позивачем), спадщину після смерті якої прийняв позивач ОСОБА_1 , не встановив правовий режим земельної ділянки, площею 3 371 кв. м, на якій розташоване спірне нерухоме майно (будинки, споруди), та у кого в користуванні перебуває кожен із об`єктів спірного спадкового домоволодіння та на яких умовах.
		Суд апеляційної інстанції не навів мотивів щодо відхилення аргументів позивача про те, що спадкове майно, яке набула ОСОБА_2 від ОСОБА_4 за договором дарування від 25 квітня 1941 року, а саме земельна ділянка та п`ять будівель на АДРЕСА_1 , було денаціоналізовано та передано у власність ОСОБА_4 . Не звернув уваги, що спадкодавець ОСОБА_2 набула у власність спірне нерухоме майно ще до набрання чинності ЦК Української РСР 1963 року. Не врахував, що на час набуття ОСОБА_2   у власність нерухомого майна за договором дарування був чинними ЦК Української РСР від 1922 року, який передбачав поняття домоволодіння як розташування на одній земельній ділянці житлового будинку з прилеглими до нього господарськими будівлями та спорудами.
		Колегія суддів звертає увагу, що наявність права, за захистом якого звертається позивач до суду, має встановлюватися судом на час пред`явлення позову та розгляду справи. У зв`язку з цим приписи статті 349 ЦК України застосовуються, враховуючи обставини, які підлягають встановленню судом, щодо фактичного існування (можливого знищення) спірних приміщень на час пред`явлення позову та прийняття рішення у справі, а не на час оформлення (реєстрації) права власності позивачем. Така позиція відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 18 листопада 2020 у справі № 04/5026/803/2012, від 23 грудня 2021 року у справі № 914/1919/20, від 24 травня 2023 року  у cправі № 916/3698/20.
		Згідно зі статтею 349 ЦК України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом, право власності на майно припиняється в разі його знищення.
		Документами, які підтверджують знищення майна, можуть бути матеріали технічної інвентаризації, що засвідчують факт знищення майна, довідки органів внутрішніх справ України, акт про пожежу, офіційні висновки інших установ або організацій, які відповідно до законодавства уповноважені засвідчувати факт знищення майна тощо, а також відповідної заяви власника майна про внесення змін до державного реєстру.
		У постанові Верховного Суду від 20 липня 2021 року у справі № 904/4389/19 зазначено, що положення статті 349 ЦК України є чіткими, зрозумілими та однозначними, тобто таке нормативне регулювання виключає можливість довільного його трактування, що дає підстави для висновку про те, що умовами для припинення права власності на знищене нерухоме майно згідно з цією статтею є наявність встановленого факту знищення майна. Документами, які підтверджують знищення майна, можуть бути матеріали технічної інвентаризації, що засвідчують факт знищення майна, довідки органів внутрішніх справ України, акт про пожежу, офіційні висновки інших установ або організацій, які відповідно до законодавства уповноважені засвідчувати факт знищення майна тощо. При цьому перелік документів, на підставі яких можна встановити факт знищення майна, не є вичерпним.
		У постанові Верховного Суду від 08 серпня 2019 року у справі № 907/710/17 зазначено, що власник має право за своєю волею визначати фактичну та юридичну долю речі. Одним із видів визначення такої фактичної та юридичної долі речі є знищення майна, тобто обставина, яка припиняє існування у подальшому конкретного об`єкта права власності.
		За загальним правилом право власності на майно припиняється в момент його знищення, проте на майно, права на яке підлягають державній реєстрації (наприклад, об`єкти нерухомості (стаття 181 ЦК України)), таке право припиняється з моменту внесення відповідним органом за заявою власника змін до державного реєстру.
		З огляду на вимоги статті 548 ЦК Української РСР, відповідно до якої прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з  моменту відкриття спадщини, ОСОБА_1 , який прийняв спадщину після смерті ОСОБА_2 , має право розпоряджатися спадковим майном самостійно.
		Суди першої та апеляційної інстанцій не мотивували судові рішення в частині своїх висновків щодо частково зруйнованих будинків, які входять до складу спірного домоволодіння, не зазначили, які саме будинки та які правові підстави вважати їх такими, що зруйновані, з огляду на наявність у матеріалах справи свідоцтва про право власності від 26 травня 2000 року, виданого Дніпровській міській раді, на будинки літ. «А-2», «В-1», «Б», «Г», «Д».
		Суди не надали належної правової оцінки наявним у матеріалах справи доказам щодо залишкового об`єму будинків «Б-1», «В-1», розташованих на АДРЕСА_1 , зокрема довідці Міжгосподарської госпрозрахункової проєктно?кошторисної групи від 15 травня 1997 року, відповідно до якої залишковий об`єм будинку «Б-1» становить 24,4 %, будинку «В-1» - 33,6 %, а також щодо залишкової вартості фундаментів та стін будинків «Б-1» та «В-1», яка становить  відповідно 259 881 грн та 302 783 грн, а житлових будинків з господарськими будівлями і спорудами за даними зведеного кошторисного розрахунку - 562 664 грн, що також не свідчить про знищення майна у розумінні наведених норм права.
		Суди першої та апеляційної інстанцій також залишили поза увагою те, що спірні житлові будинки та споруди, а також земельна ділянка, становлять одне домоволодіння та мають одну адресу: АДРЕСА_1 . 
		Водночас допоки наведені споруди зареєстровані як один майновий об`єкт, право власності може припинитися щодо об`єкта в цілому. Необхідною умовою такого припинення на підставі статті 349 ЦК України є знищення всіх споруд (а не частини з них), що не залежить від того, чи становлять споруди, зареєстровані як один об`єкт нерухомого майна, єдиний майновий комплекс або складну річ у розумінні статті 188 ЦК України.
		Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 22 травня 2024 року у cправі № 922/3473/23.
		Колегія суддів вважає передчасними висновки судів, що позовна вимога про визнання права власності на частину спірних будинків, квартири в яких, як зазначено у судових рішеннях,  належать на праві власності фізичним особам, є неналежним способом захисту порушеного права з огляду на те, що суди не встановлювали, чи перебувають ці квартири у будинках, які входить до спірного спадкового майна   ОСОБА_1 , кому саме належать квартири, в яких саме із будинків, на яких правових підставах квартири перейшли до цих осіб у власність / користування та коли саме. 
		Крім того, суди не встановили, на яких правових підставах Дніпровська міська рада  зареєструвала за собою право власності на житлові будинки, які, на думку судів, розташовані на земельній ділянці, що належить позивачу.
		Внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів суд першої інстанції не встановив фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема не встановив всього обсягу спадкового майна, враховуючи умови заповіту, складеного на ім`я позивача, та наявність цього майна на час розгляду справи на спірній земельній ділянці. 
		Відмовляючи у задоволенні позову з підстав недоведеності індивідуальних характеристик об`єктів нерухомості, які належали спадкодавцю, та факту існування вказаних об`єктів на час звернення до суду, місцевий суд усупереч вимогам статті 12 ЦПК України не сприяв учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом, не забезпечив проведення змагального процесу, не роз`яснив позивачу  право на проведення інженерно-технічних експертиз,  зокрема, для визначення відповідності фактичного розташування будівель, споруд та інших об`єктів нерухомості їх розташуванню у відповідній технічній документації, встановлення якісних та кількісних характеристик спірного майна тощо.
		Крім того, не встановивши, хто є дійсним власником / власниками нерухомого майна на АДРЕСА_1 , суди першої та апеляційної інстанцій не роз`яснили позивачеві необхідності залучення цієї особи / осіб до участі в справі та формування належного складу сторін.
		Вирішуючи спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити, чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. Відсутність права на позов у матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин, оскільки лише наявність права обумовлює виникнення в інших осіб відповідного обов`язку перед особою, якій таке право належить і яка може вимагати виконання такого обов`язку (вчинити певні дії або утриматись від їх вчинення) від зобов`язаних осіб. 
		Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, приймає рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
		Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, не визнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
		Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив взаємовиключні висновки про відмову в позові з підстав необґрунтованості позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача) та обрання позивачем неналежного способу захисту, не встановивши відсутності порушеного права позивача, зазначив про відсутність і предмета судового захисту. 
		Апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги ОСОБА_1 , не дотримався вимог щодо всебічності, повноти та об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів, у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про залишення  без змін рішення суду першої інстанції, яким у задоволенні вимог позову відмовлено.
		Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц зазначила, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
		З огляду на викладене доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, підтвердилися під час перегляду оскаржуваних судових рішень у касаційному порядку.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		Верховний Суд вважає, що зазначені висновки судів першої та апеляційної інстанцій  зроблено передчасно, за невстановлених у повному обсязі фактичних обставин справи та недослідження усіх доказів, поданих на підтвердження або спростування вказаних позивачем обставин. 
		Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.
		Згідно з частиною третьою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
		Згідно із частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
		Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги, скасування оскаржуваних судових рішень із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
		Щодо судових витрат
		Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими у статтях 141, 142 ЦПК України.
		У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
		Отже, розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (висновок у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц).
		Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд 
		у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
		Рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 05 грудня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 квітня 2024 року скасувати, справу направити на новий розгляду до суду першої інстанції.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		Головуючий                                                                                   І. М. Фаловська
		Судді                                                                                             В. М. Ігнатенко
		                                                                                                      С. О. Карпенко
		                                                                                                      В. В. Сердюк
		                                                                                                      О. М. Ситнік

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...