Єдиний державний реєстр судових рішень

В зв’язку з набранням чинності 25.04.2025 Закону України від 26.02.2025 № 4273-ІХ "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" щодо зміни найменувань місцевих загальних судів" (далі – Закон), частину найменувань судів найближчим часом буде змінено відповідно до переліку наведеному у Законі

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 761/8336/22 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах про недоговірні зобов’язання, з них.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 29.04.2025. Забезпечено надання загального доступу: 29.04.2025.
Дата набрання законної сили: 09.04.2025
Номер судового провадження: 61-4819ск24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		09 квітня 2025 року                      
		м. Київ
		 
		справа № 761/8336/22
		провадження № 61-4819св24
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,
		суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Пархоменка П. І.,
		 
		учасники справи 
		позивач - ОСОБА_1 , 
		відповідачі: Державна міграційна служба України, Чернігівська обласна прокуратура, Головне управління Національної поліції у Чернігівській області, Державна казначейська служба України,
		 
		розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Київського апеляційного суду від 26 лютого 2024 року у складі колегії суддів: Мережко М. В., Поліщук Н. В., Соколової В. В.,
		ВСТАНОВИВ:
		Короткий зміст позовних вимог
		У травні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України), Чернігівської обласної прокуратури, Головного управління Національної поліції у Чернігівській області (далі - ГУ НП в Чернігівській області), Державної казначейської служби України про стягнення моральної шкоди у зв`язку з незаконними рішеннями органу державної влади та незаконними діями і рішеннями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, прокуратури та суду.
		Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 18 вересня 2017 року рішенням ДМС України № 366-17 визнано біженцем громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 . В подальшому, 20 квітня 2018 року рішенням ДМС України № 135-18 ОСОБА_1 позбавлено статусу біженця. Вказане рішення мотивоване тим, що згідно з інформацією, наданою Службою безпеки України, ОСОБА_1 займався організацією міжнародного наркотрафіку важких наркотиків, а тому дана діяльність може становити загрозу національній безпеці, громадському порядку та здоров`ю населення України.
		Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 26 грудня 2018 року у справі № 826/8764/18, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 березня 2019 року та постановою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 06 серпня 2019 року, рішення ДМС України від 20 квітня 2018 року № 135-18 про позбавлення статусу біженця ОСОБА_1 визнано протиправним та скасовано.
		В подальшому ДМС України приймалось рішення від 28 березня 2019 року № 101-19 про позбавлення статусу біженця ОСОБА_1 , яке обґрунтоване тим, що в органів Національної поліції України наявна інформація про те, що ОСОБА_1 має причетність до організації на території Чернігівської області організованого злочинного угруповання, члени якого причетні до функціонування на території держави потужної підпільної нарколабораторії з виготовлення наркотичного засобу «метадон».
		Вказане рішення від 28 березня 2019 року № 101-19 оскаржено позивачем до суду. За результатами судового розгляду рішення від 28 березня 2019 року № 101-19 визнано протиправним та скасовано рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 25 вересня 2019 року у справі № 640/5486/19, залишеного без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 листопада 2019 року та постановою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 15 квітня 2020 року.
		Крім того, 26 грудня 2019 року рішенням ДМС України № 455-19 ОСОБА_1 повторно позбавлено статусу біженця з тих самих підстав, з яких були прийняті два попередні рішення ДМС України. Указане рішення знову визнано протиправним та скасовано рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 09 червня 2021 у справі № 640/814/20, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2021 року.
		Висновки судів в адміністративних справах № 826/8764/18, № 640/5486/19, № 640/814/20, де вирішувалось питання законності прийняття ДМС України рішень про позбавлення ОСОБА_1 статусу біженця, зводились до того, що ДМС України за відсутності достовірної інформації про те, що ОСОБА_1 займається діяльністю, яка становить загрозу національній безпеці, громадському порядку та здоров`ю населення України, протиправно та незаконно приймались рішення про позбавлення ОСОБА_1 статусу біженця.
		Отже, у зв`язку з незаконними діями ДМС України щодо позбавлення ОСОБА_1 тричі статусу біженця, які судами визнані протиправними та скасовані, позивачеві було завдано моральну шкоду, оскільки у разі повернення ОСОБА_1 до Республіки Білорусь останній би був підданий кримінальній відповідальності або вбитий у зв`язку із належністю до ромської національності та зайняттям волонтерською діяльністю, пов`язаною з наданням допомоги учасникам Антитерористичної операції на сході України. Такі дії громадян Республіки Білорусь владою Республіки Білорусь засуджуються та жорстоко караються. Також моральна шкода, завдана ОСОБА_1 , полягає у душевних стражданнях за своїх дітей - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , оскільки останні, у разі екстрадиції позивача до Республіки Білорусь та його засудження або вбивства, залишаться без належного утримання, догляду та фінансового забезпечення.
		Завдану моральну шкоду незаконними рішеннями ДМС України ОСОБА_1 оцінує у розмірі 500 000,00 грн, яку позивач просив стягнути на свою користь.
		Також, у зв`язку з позбавленням ОСОБА_1 статусу біженця, органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, прокуратурою та судом по відношенню до позивача вчинялись (приймались) наступні незаконні дії та рішення:
		затриманні працівниками ВКП ЧВП ГУ НП у Чернігівській області 14 липня 2018 року та 24 липня 2018 року, що вбачається з протоколів про затримання особи від 14 липня 2018 року та 24 липня 2018 року; 
		проведенні екстрадиційної перевірки Чернігівською обласною прокуратурою в період з 26 липня 2018 року по 15 листопада 2021 року, що вбачається з листа Чернігівської обласної прокуратури від 28 січня 2022 року № 19-30-18;
		застосуванні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою в ДУ «Чернігівський слідчий ізолятор» в період з 16 липня 2018 року по 24 липня 2018 року та в період з 25 липня 2018 року по 25 червня 2019 року, що вбачається з листа ДУ «Чернігівський слідчий ізолятор» від 31 січня 2022 року № 6/4-АЗ вих.; 
		застосуванні запобіжного заходу у вигляді цілодобового домашнього арешту в період з 26 червня 2019 року по 15 жовтня 2019 року, застосуванні запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту в певний період доби в період з 16 жовтня 2019 року по 25 грудня 2019 року, що вбачається з ухвал Новозаводського районного суду м. Чернігова від 25 червня 2019 року у справі № 751/4330/19 та від 19 серпня 2019 року у справі № 751/5801/19.
		У зв`язку з незаконними діями та рішеннями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, прокуратурою та судом по відношенню до ОСОБА_1 , йому було завдано моральну шкоду у загальному розмірі 500 000,00 грн, яку позивач також просив стягнути на свою користь.
		З урахування уточненої позовної заяви від 11 червня 2022 року, ОСОБА_1 просив суд: 
		стягнути з Державного бюджету України на його користь 500 000,00 грн моральної шкоди, завданої у зв`язку з незаконними рішеннями ДМС України; 
		стягнути з Державного бюджету України на його користь 500 000,00 грн моральної шкоди, завданої у зв`язку з незаконними діями та рішеннями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, прокуратури та суду; 
		стягнути з ДМС України на його користь судові витрати, у зв`язку з проведення судової експертизи.
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції 
		Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 02 лютого 2023 року у задоволенні позову до ОСОБА_1 до ДМС України, Чернігівської обласної прокуратури, ГУ НП у Чернігівській області, Державної казначейської служби України про стягнення моральної шкоди у зв`язку з незаконними рішеннями органу державної влади та незаконними діями і рішеннями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, прокуратури та суду відмовлено.
		Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позовна заява та матеріли справи не містить жодного рішення суду щодо визнання дій Чернігівської обласної прокуратури, ГУНП в Чернігівській області, Державної казначейської служби України протиправними або неправомірними, внаслідок чого порушено право позивача.
		Позивачем не надано належних та допустимих доказів існування будь-яких негативних явищ, викладених в позовній заяві, які б мали місце внаслідок неправомірних дій (рішень) відповідачів. Сам по собі факт скасування рішення ДМС України не є підставою для відшкодування моральної шкоди. Крім того, позивач не довів завдану йому моральну шкоду, в чому саме полягала така шкода та не навів обґрунтування щодо її розміру. 
		Короткий зміст постанови апеляційного суду
		Постановою Київського апеляційного суду від 26 лютого 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 02 лютого 2023 року скасовано, ухвалено нове судове рішення. 
		Позов ОСОБА_1 до ДМС України, Чернігівської обласної прокуратури, ГУНП в Чернігівській області, Державної казначейської служби України про стягнення моральної шкоди у зв`язку з незаконними рішеннями органу державної влади та незаконними діями і рішеннями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, прокуратури та суду задоволено частково. 
		Стягнено з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України шляхом списання коштів на користь ОСОБА_1 200 000,00 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди. 
		В іншій частині у задоволені позову відмовлено.
		Постанова апеляційного суду мотивована тим, що рішеннями судів у справах № 826/8764/18, № 640/5486/19, № 640/814/20 були визнані неправомірними та скасовані рішення ДМС України про позбавлення статусу біженця ОСОБА_1 , на підставі яких судами та працівниками правоохоронних органів ухвалювались рішення та застосовувались пов`язані з обмеженням волі запобіжні заходи щодо ОСОБА_1 . Застосування до ОСОБА_1 арешту, тримання під вартою та домашнього арешту здійснювалось внаслідок перебування ОСОБА_1 у розшуку за запитом Республіки Білорусь. Отже, застосування запобіжних заходів щодо ОСОБА_1 було безпосередньо пов`язане з наявністю чи відсутністю у нього статусу біженця.
		За таких обставин суд доходить висновку про існування причинно-наслідкового зв`язку рішень ДМС України щодо позбавлення ОСОБА_1 статусу біженця (які тричі було визнано неправомірними та скасовано судами) та перебуванням ОСОБА_1 під вартою та під домашнім арештом.
		Неправомірні дії відповідачів у даній справі, підтверджуються рішеннями судів: рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 26.12.2018 у справі № 826/8764/18, рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 25.09.2019 у справі № 640/5486/19, рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 09.06.2021 у справі № 640/814/20. 
		Статтею 3 Закону «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» передбачено, що в наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються), зокрема, моральна шкода. Виходячи з викладеного, право позивача на отримання відшкодування моральної шкоди передбачене Законом.
		Враховуючи період перебування ОСОБА_1 під вартою та під домашнім арештом (цілодобовим та в певний час доби) - сукупно 16,5 місяців, розмір відшкодування моральної шкоди не може бути меншим за 117 150,00 грн (7 100,00 грн х 16,5 місяців).
		Позивачем доведено факт спричинення йому моральної шкоди не тільки фактом протиправного позбавлення його статусу біженця, а й тим, що до нього були застосовані запобіжні заходи, які обмежували його свободу пересування, існувала реальна загроза його екстрадиції до Республіки Білорусь.
		Разом з цим, суд звертає увагу, що в межах розгляду даної справи дії та рішення усіх відповідачів є взаємопов`язаними, тому суд не вбачає підстав для виокремлення розміру моральної шкоди, завданої у зв`язку з незаконними рішеннями ДМС України та моральної шкоди, завданої у зв`язку з незаконними діями та рішеннями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, прокуратури та суду.
		Тому апеляційний суд доходить висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову та стягнення з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України шляхом списання коштів на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди 200 000,00 грн.
		Аргументи учасників справи
		01 квітня 2024 року ДМС України засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила постанову апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
		Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд застосував статті 1166, 1167, 1173 ЦК України без урахування висновків щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у справах № № 487/6970/20, 455/1076/16-ц, 709/769/19, 686/23731/15-ц, 236/893/17, 754/8730/19, 638/509/19, 641/4272/19, 761/7165/17, 372/2085/16-ц, 464/3789/17, 214/7462/20, неправильно застосував норми Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», Конвенції про екстрадицію (Закон України «Про приєднання України до Конвенції про екстрадицію» № 2674-ІХ від 18 жовтня 2022 року), статей 489, 542, 584 КПК України та прийняв рішення з порушенням норм процесуального права (статей 12, 76, 77, 78, 81, 89, 263 ЦПК України, що призвело до прийняття незаконного рішення.
		При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювана, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні. Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди. При цьому на потерпілого покладається обов`язок доведення факту неправомірної поведінки відповідача, заподіяння ним шкоди та її розмір, а також причинний зв`язок між протиправною поведінкою завдавача шкоди та негативними наслідками. Разом з тим, суд апеляційної інстанції не врахував зазначену правову позицію при вирішенні спору, що призвело до прийняття необґрунтованого рішення у справі, за відсутності необхідних умов для відшкодування моральної шкоди.
		Доказів того, що у зв`язку з прийняттям скасованих рішень ДМС України позивач зазнав порушення своїх прав матеріали справи не містять, про що зазначено у рішенні суду першої інстанції, оскільки для наявності зобов`язання з відшкодування шкоди відповідно до статті 1173 ЦК України потрібна не лише наявність незаконного рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, але й наявність шкоди та причинний зв`язок між рішенням та шкодою. Наявність цих умов в межах розгляду цивільної справи має довести позивач. 
		У порушення вимог статей 12, 81 ЦПК України, суд апеляційної інстанції прийняв рішення без з`ясування обґрунтованості заявлених вимог та за відсутності доказів наявності шкоди, що не відповідає висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 09 лютого 2022 року у справі № 709/769/19. Ні в позовній заяві, ні в додатках до неї немає доказів завданої моральної шкоди, відсутнє обґрунтування того, у чому саме полягала така шкода та розміру такої шкоди, тому висновки суду апеляційної інстанції ґрунтуються на припущеннях.
		Неправильне застосування норм матеріального права призвело до помилкового висновку про те, що застосування запобіжних заходів щодо ОСОБА_1 було безпосередньо пов`язане з наявністю чи відсутністю у нього статусу біженця. З огляду на законодавче регулювання процедури екстрадиції, рішення ДМС України не є та не може бути підставою для застосування запобіжних заходів у кримінальному провадженні. Громадянин Республіки Білорусь ОСОБА_1 на територію України прибув нелегально 01 вересня 2015 року (цей факт встановлено у судовому рішенні, що набрало законної сили (постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 вересня 2016 року у справі № 826/4604/16). Підставою для оголошення Республікою Білорусь позивача у міжнародний розшук з 2014 року стало обвинувачення його у заснуванні злочинної організації або залученні до її діяльності, спробі вчинення злочину і незаконному обігу наркотиків. Той факт, що статтею 3 Статуту Міжнародної організації кримінальної поліції Інтерполу категорично забороняється країнам-підписантам такого міжнародного договору заносити до бази Інтерполу дані осіб з політичних, військових, релігійних або расових мотивів, надає підстави вважати, що Генеральним секретарем Інтерполу не встановлено у кримінальному переслідуванні заявника політичних мотивів.
		Отже, судом апеляційної інстанції правильно встановлено, що застосування до ОСОБА_1 арешту, тримання під вартою та домашнього арешту здійснювалось внаслідок перебування ОСОБА_1 у розшуку за запитом Республіки Білорусь.
		Проте судом апеляційної інстанції прийнято рішення з порушенням процесуальних норм, зокрема, суд апеляційної інстанції зробив безпідставний висновок про переслідування позивача в країні походження за національною ознакою, що не лише не відповідає дійсним обставина справи, а й прямо суперечить обставинам, які в межах повноважень встановлено ДМС України при прийнятті рішення від 17 лютого 2016 року № 66-16 про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та Окружним адміністративним судом міста Києва у справі № 826/4604/16.
		01 квітня 2024 року Чернігівська обласна прокуратура подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила скасувати постанову апеляційного суду, залишити в силі рішення суду першої інстанції, судові витрати стягнути на рахунок Чернігівської обласної прокуратури.
		Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 з мотивів того, що позовна заява та матеріали справи не містять жодного рішення суду щодо визнання дій Чернігівської обласної прокуратури, ГУНП в Чернігівській області, Державної казначейської служби України протиправними або неправомірними, внаслідок чого порушено право позивача.
		Позивачем не надано належних та допустимих доказів існування будь-яких негативних явищ, викладених у позовній заяві, які б мали місце внаслідок неправомірних дій (рішень) відповідачів. Так, сам по собі факт скасування рішення ДМС України не є підставою для відшкодування моральної шкоди. Крім того, позивач не довів завдану йому моральну шкоду, в чому саме полягала така шкода та не навів обґрунтування щодо розміру такої шкоди.
		Норми законодавчих актів, на які посилається позивач як на підставу стягнення, не регулюють спірні правовідносини між даним суб`єктним складом учасників.
		Апеляційним судом не спростовано, що до суб`єктів відповідальності за статтею 1173 ЦК України належать створені відповідно до Конституції України і правових актів Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, органи державної влади і управління, які реалізують надані державою функції та повноваження у сфері управління, а також органи місцевого самоврядування, створені на підставі Конституції України, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», їх виконавчі органи та посадові або службові особи вказаних державних органів. Сферою застосування зазначених норм є правовідносини із заподіяння шкоди фізичній чи юридичній особі у зв`язку з прийняттям зазначеними суб`єктами незаконних рішень, вчинення ними незаконних дій чи неправомірної бездіяльності при здійсненні ними своїх владних повноважень, визначених Конституцією і законодавством України. Органи прокуратури і їх посадові особи не відносяться до суб`єктів відповідальності за цими нормами, оскільки органи прокуратури не є органами державної влади або органами місцевого самоврядування.
		Разом з цим, частинами другою і сьомою статті 1176 ЦК України визначено, що право та порядок відшкодування такої шкоди регулюється Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду». Дія цього Закону на позивача не розповсюджується, оскільки він не є громадянином України, та обґрунтування моральної шкоди нормами вказаного закону є безпідставним.
		Крім того, позивач не довів завдану йому моральну шкоду, в чому саме полягала така шкода та не навів обґрунтування щодо розміру такої шкоди. Адже не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Позивачем не надано належних та допустимих доказів існування будь-яких негативних явищ, викладених в позовній заяві, як-то душевних страждання за себе та своїх дітей. Сам по собі факт скасування рішення ДМС України не є підставою для відшкодування моральної шкоди, а є реалізацію права на судовий контроль за діяльністю уповноважених осіб на здійснення функцій держави. Втім, наявність певних недоліків у діяльності посадових осіб органів ДМС України сама по собі не може свідчити про незаконність їх діяльності як такої й, відповідно, не може бути підставою для безумовного стягнення відшкодування моральної шкоди. Реалізація механізму оскарження рішень органів ДМС України та скасування їх в судовому порядку у розумінні статті 23 ЦК України не є підставою для відшкодування моральної шкоди, оскільки не є порушенням прав особи. 
		Слід зауважити, що затримання позивача відбулося після прийняття ДМС України рішення № 135-18 від 20 квітня 2018 року, тобто на час затримання ОСОБА_1 не мав статусу біженця, що нівелює протиправність дій ГУНП у Чернігівській області та спростовує позицію суду апеляційної інстанції про наявність причинно-наслідкового зв`язку рішень ДМС України щодо позбавлення ОСОБА_1 статусу біженця та перебуванням ОСОБА_1 під вартою та під домашнім арештом.
		Задоволення судом апеляційної інстанції позовних вимог ОСОБА_1 у сумі 200 000,00 грн призводить до необґрунтованого збагачення позивача за рахунок держави, що є неприпустимим.
		У травні 2024 року від ДМС України до Верховного Суду надійшли письмові пояснення, у зв`язку з відкриттям касаційного провадження за касаційною скаргою Чернігівської обласної прокуратури, у яких просить касаційні скарги ДМС та Чернігівської обласної прокуратури задовольнити.
		Зазначає, що рішення ДМС України відносно позивача приймались відповідно до вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Законом визначено порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, повноваження ДМС України визначені Положенням про Державну міграційну службу України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 року № 360, тобто суд апеляційної інстанції помилково дійшов висновку, що застосування запобіжних заходів було пов`язане з наявністю чи відсутністю статусу біженця. Питання екстрадиції регулюється Конвенцію про екстрадицію (Закон України «Про приєднання України до Конвенції про екстрадицію» № 2674-ІХ від 18 жовтня 2022 року), статей 489, 542, 584 КПК України. Працівниками ГУНП в Чернігівській області застосовувались запобіжні заходи до ОСОБА_1 (затримання, тримання під вартою та домашнім арештом) - у зв`язку з перебування останнього у міжнародному розшуку іноземною державою (Республіка Білорусь) та вчиненням кримінального правопорушення (притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, передбачених частиною першою статті 285, частиною першою1 статті 14, частиною четвертою статті 328 КК Республіки Білорусь).
		Таким чином, позивачем не надано належних та допустимих доказів існування будь-яких негативних явищ, викладених в позовній заяві та в апеляційній скарзі, які б мали місце внаслідок неправомірних дій (рішень) відповідачів. Сам по собі факт скасування рішення ДМС України не є підставою для відшкодування моральної шкоди. Позивач не довів завдану йому моральну шкоду, в чому саме полягала така шкода та не навів обґрунтування щодо розміру такої шкоди.
		У травні 2024 року від ГУНП в Чернігівській області до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу Чернігівської обласної прокуратури, у якому просив указану касаційну скаргу задовольнити.
		Зазначає, що ОСОБА_1 є громадянином Республіки Білорусь, який в Україні отримав статус біженця. Тому дія Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» на позивача не розповсюджується та обґрунтування моральної шкоди на підставі вказаного закону є безпідставним.
		Міжнародними договорами та практикою Європейського суду з прав людини передбачено арешт особи щодо якої вирішується питання про видачу, як обґрунтований та вмотивований захід. Вказане свідчить про те, що орган досудового розслідування жодним чином прав позивача не порушував, а тим більше не завдав жодної моральної шкоди.
		Матеріали справи не містять жодних доводів чим саме підтверджується факт заподіяння ОСОБА_1 моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, чим позивач керувався при оцінюванні заподіянні йому моральної шкоди, завданої незаконними, на його думку, перебуванням під слідством та судом, які конституційні права були порушені, тому ГУНП в Чернігівській області вважає рішення Шевченківського районного суду міста Києва обґрунтованим та правомірним.
		Втручання у права ОСОБА_1 було мінімальним, об`єктивно необхідним для забезпечення виконання завдань кримінального процесу, проведені під час екстрадиційної перевірки дії та прийняті рішення зумовлені вимогами кримінального процесуального закону щодо забезпечення швидкої, повної та неупередженої перевірки.
		У травні 2024 року від ОСОБА_1 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ДМС України, у якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржене судове рішення - без змін.
		Зазначає, що висновки зроблені апеляційним судом в оскаржуваній постанові не суперечать та узгоджуються з правовими висновками Верховного Суду, зробленими у справах: № 686/23731/15-ц, № 236/893/17, № 754/8730/19, № 638/509/19, № 761/7165/17, № 464/3789/17, а інші правові висновки Верховного Суду, на які посилається ДМС України, не підлягають застосуванню, оскільки зроблені в правовідносинах, які суттєво відрізняються від правовідносин у даній справі. Посилання скаржника в касаційній скарзі на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права не є підставою для касаційного оскарження постанови апеляційного згідно частини другої статті 389 ЦПК України. Хоча, на думку ОСОБА_1 , розмір моральної шкоди визначений апеляційним судом до стягнення на користь позивача є заниженим, проте в цілому апеляційним судом ухвалено законне рішення.
		Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи
		УхвалоюВерховного Суду від 10 квітня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ДМС України на постанову Київського апеляційного суду від 26 лютого 2024 року, витребувано справу, заяву ДМС України про зупинення виконання судового рішення задоволено, зупинено виконання постанови Київського апеляційного суду від 26 лютого 2024 року до закінчення її касаційного перегляду.
		В зазначеній ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 487/6970/20, від 24 червня 2020 року у справі № 455/1076/16-ц, від 12 серпня 2020 року у справі № 761/7165/17, від 12 жовтня 2020 року у справі  № 372/2085/16-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17, від 09 лютого 2022 року у справі № 709/769/19, від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц, від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17, від 21 жовтня 2020 року у справі № 754/8730/19, від 03 березня 2021 року у справі № 638/509/19, від 07 вересня 2022 року у справі № 641/4272/19, від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20; суди порушили норми процесуального права - пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
		Ухвалою Верховного Суду від 24 квітня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою Чернігівської обласної прокуратури на постанову Київського апеляційного суду від 26 лютого 2024 року. У задоволенні заяви Чернігівської обласної прокуратури про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 26 лютого 2024 року відмовлено.
		В зазначеній ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17, від 20 березня 2019 року у справі № 918/203/18, від 28 жовтня 2020 року у справі № 904/3667/19, від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 750/6330/17, від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; суди порушили норми процесуального права - пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
		Ухвалою Верховного Суду рокувід 25 березня 2025 року у задоволенні клопотання Чернігівської обласної прокуратури про розгляд справи за участі представника прокуратури відмовлено;справу призначено до судового розгляду. 
		Аналіз змісту касаційних скарг свідчить, що постанова суду апеляційної інстанцій оскаржуються в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до ДМС України, Чернігівської обласної прокуратури, ГУ НП у Чернігівській області, Державної казначейської служби України про стягнення з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України шляхом списання 200 000,00 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.
		Фактичні обставини справи
		Судивстановили, що згідно з висновком ГУ ДМС у м. Києві від 13 червня 2017 року, особова справа № 2017 KYIV 0025 щодо визнання особи біженцем, ОСОБА_1 змушений був покинути країну походження через переслідування за ознаками національності, яке здійснювалось відносно останнього владою Республіки Білорусь, у зв`язку із належністю до ромської національності. Також ОСОБА_1 не може повернутись до країни походження, тому що на території України розпочав займатись волонтерською діяльністю, за яку буде підданий кримінальному переслідуванню в Республіці Білорусь. Волонтерська діяльність позивача полягає в тому, що він допомагає учасника Антитерористичної операції на сході України, разом з іншими волонтерами доставляли необхідні речі, продукти харчування, медикаменти до Луганської та Донецької області, а саме: Мар`ївки, Авдіївки, Широке, Дебальцево, Волноваха. За таку діяльність у Республіці Білорусь передбачена кримінальна відповідальність.
		18 вересня 2017 року рішенням ДМС України № 366-17 визнано біженцем громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 
		20 квітня 2018 року рішенням ДМС України № 135-18 ОСОБА_1 позбавлено статусу біженця. Рішення мотивоване тим, що згідно з інформацією, наданої Службою безпеки України, ОСОБА_1 займався організацією міжнародного наркотрафіку важких наркотиків, а тому указана діяльність може становити загрозу національній безпеці, громадському порядку та здоров`ю населення України.
		14 липня 2018 року працівниками ВКП ЧВП ГУ НП у Чернігівській області ОСОБА_1 було затримано відповідно до протоколу затримання особи, складеного старшим оперуповноваженим ВКП ЧВП в Чернігівській області капітаном поліції Самотяжко А. О. Підстави затримання: міжнародний розшук іноземною державою (ініціатор розшуку - Республіка Білорусь) у зв`язку з вчиненням кримінального правопорушення. Мотиви затримання: притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, передбачених частиною першою статті 285, частиною першою статті 14, частиною четвертою статті 328, частиною четвертою статті 328 КК Республіки Білорусь.
		В період з 14 липня 2018 року по 16 липня 2018 року ОСОБА_1 перебував у Чернігівському ВП ГУ НП у Чернігівській області.
		Ухвалою Деснянського районного суду м. Чернігова від 16 липня 2018 року у справі № 750/7200/18 клопотання заступника прокурора Чернігівської області Івашка С. В. про застосування тимчасового арешту до ОСОБА_1 задоволено. Застосовано до ОСОБА_1 тимчасовий арешт на строк до 40 діб, до надходження запиту про його видачу від компетентних органів Республіки Білорусь, з утриманням в ДУ «Чернігівський слідчий ізолятор».
		У зв`язку з надходженням до Генеральної прокуратури України запиту компетентних органів Республіки Білорусь про видачу ОСОБА_1 для притягнення його до кримінальної відповідальності за вчинення інкримінованих йому злочинів, заступником прокурора Чернігівської області Івашко С. В. до Новозаводського районного суду м. Чернігова подано клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для забезпечення видачі особи (екстрадиційного арешту) до вирішення Генеральною прокуратурою України питання про його видачу та фактичну передачу до Республіки Білорусь.
		Ухвалою Новозаводського районного суду м. Чернігова від 24 липня 2018 року у справі № 751/4956/18 у задоволені вказаного клопотання відмовлено.
		В той же день працівниками ВКП ЧВГІ ГУ НП у Чернігівській області ОСОБА_1 затримано згідно з протоколом затримання особи від 24 липня 2018 року, складеного старшим оперуповноваженим ВКП ЧВП в Чернігівській області капітаном поліції Самотяжко А. О .
		Ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 25 липня 2018 року у справі № 751/4956/18 апеляційну скаргу прокурора задоволено. Ухвалу слідчого судді Новозаводського районного суду м. Чернігова від 24 липня 2018 року у справі № 751/4956/18 скасовано. Застосовано до ОСОБА_1 запобіжний захід у виді тримання під вартою (екстрадиційний арешт) до вирішення Генеральною прокуратурою України питання його видачі та фактичну передачу до Республіки Білорусь, але не більше дванадцяти місяців.
		В подальшому ухвалами Новозаводського районного суду м. Чернігова від 24 вересня 2018 року у справі № 751/6554/18, від 21 листопада 2018 року у справі № 751/8114/18, від 16 січня 2019 року у справі № 751/213/19, від 14 березня 2019 року у справі № 751/1637/19, від 13 травня 2019 року у справі № 751/3128/19 ОСОБА_1 продовжувався запобіжний захід у вигляді тримання під вартою (екстрадиційний арешт).
		Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 26 грудня 2018 року у справі № 826/8764/18, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 березня 2019 року та постановою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 06 серпня 2019 року, рішення ДМС України від 20 квітня 2018 року № 135-18 про позбавлення статусу біженця ОСОБА_1 визнано протиправним та скасовано. Встановлено, що матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_1 на момент прийняття оскаржуваного рішення займається діяльністю, що загрожує національній безпеці, громадського порядку, здоров`ю населення України, а надані документи лише повідомляють про знаходження ОСОБА_1 у міжнародному розшуку.
		В подальшому ДМС України прийнято рішення від 28 березня 2019 року № 101-19 про позбавлення статусу біженця ОСОБА_1 , яке обґрунтоване тим, що в органів Національної поліції України наявна інформація про те, що ОСОБА_1 має причетність до організації на території Чернігівської області організованого злочинного угруповання, члени якого причетні до функціонування на території держави потужної підпільної нарко-лабораторії з виготовлення наркотичного засобу - «метадон».
		Ухвалою Новозаводського районного суду м. Чернігова від 25 червня 2019 року у справі № 751/4330/19 ОСОБА_1 змінено запобіжний захід з тримання під вартою на цілодобовий домашній арешт, який був продовжений ухвалою Новозаводського районного суду м. Чернігова від 19 серпня 2019 року у справі № 751/5801/19.
		Ухвалою Новозаводського районного суду м. Чернігова від 15 жовтня 2019 року у справі № 751/7373/19 ОСОБА_1 змінено запобіжний захід з цілодобового домашнього арешту на домашній арешт в певний період доби, який був продовжений ухвалою Новозаводського районного суду м. Чернігова від 18 листопада 2019 року у справі № 751/8434/19.
		Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 25 вересня 2019 року у справі № 640/5486/19, залишеного без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 листопада 2019 року та постановою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 15 квітня 2020 року, визнано протиправним та скасовано рішення ДМС України від 28 березня 2019 року 
		№ 101-19.
		26 грудня 2019 року рішенням ДМС України № 455-19 ОСОБА_1 повторно позбавлено статусу біженця. Указане рішення визнано протиправним та скасовано згідно рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 09 червня 2021 року у справі № 640/814/20, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2021 року.
		Позиція Верховного Суду
		Відповідно до статті 16 Конвенції про статус біженців 1951 року кожний біженець має право вільного звернення до суду на території всіх Договірних Держав. На території Договірної Держави, в якій знаходиться його звичайне місце проживання, кожний біженець користуватиметься щодо права звернення до суду таким самим правом, що й громадяни, зокрема з питань юридичної допомоги та звільнення від забезпечення сплати судових витрат (cautio judicatum solvi).
		У статті 14 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що особи, яких визнано біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, користуються тими самими правами і свободами, а також мають такі самі обов`язки, як і громадяни України, крім випадків, установлених Конституцієюта законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Особи, яких визнано біженцями в Україні, вважаються такими, які постійно проживають в Україні, з дня прийняття рішення про визнання їх біженцями. Особи, яких визнано особами, які потребують додаткового захисту, вважаються такими, які безстроково на законних підставах перебувають на території України.
		У статті 584 КПК України передбачено, що після надходження запиту компетентного органу іноземної держави про видачу особи за дорученням або зверненням центрального органу України прокурор звертається з клопотанням про її екстрадиційний арешт до слідчого судді за місцем тримання особи під вартою. Екстрадиційний арешт застосовується до вирішення питання про видачу особи (екстрадицію) та її фактичної передачі, але не може тривати більше дванадцяти місяців. У межах цього строку слідчий суддя суду, в межах територіальної юрисдикції якого особа перебуває під вартою, за клопотанням прокурора не рідше одного разу на два місяці перевіряє наявність підстав для подальшого тримання особи під вартою або її звільнення.
		Біженець чи особа, яка потребує додаткового захисту або якій надано тимчасовий захист, не може бути вислана або примусово повернута до країни, де їх життю або свободі загрожує небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також з інших причин, що визнаються міжнародними договорами чи міжнародними організаціями, учасниками яких є Україна, як такі, що не можуть бути повернуті до країн походження (частина перша статті 3Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
		Аналогічні положення передбачені у частині другій статті 589 КПК України.
		За частиною другою статті 2 ЦК України одним із учасників цивільних відносин є держава Україна. Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України). Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України). За змістом статті 173 ЦК України, яка має назву «Представники держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад», у випадках і в порядку, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, від імені держави за спеціальними дорученнями можуть виступати органи державної влади. З огляду на вказані приписи Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками та набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка самої держави у конкретних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у тих відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу. Такі висновки викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18, від 15 січня 2020 року у справі № 698/119/18, від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20, від 15 лютого 2022 року у справі № 910/6175/19, від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 та інших. Тобто під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, від 05 жовтня 2022 року у справах № 923/199/21 та № 922/1830/19, від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21). Залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів певного державного органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц).
		У статті 56 Конституції України кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування майнової та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
		Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є завдання моральної шкоди іншій особі (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).
		Відповідно до статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
		У статті 1173 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
		Відповідно до частини першої статті 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.
		Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом (частина друга статті 1176 ЦК України).
		Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах (частина шоста статті 1176 ЦК України).
		За змістом пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» відшкодуванню підлягає шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.
		У статті 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» передбачено, що право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках, зокрема, встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів (пункт 1-1).
		Тлумачення пункту 1-1 статті 2 вказаного Закону свідчить, що право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, у зв`язку з взяттям і триманням особи під вартою та іншими процесуальними діями, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, виникає лише у випадках встановлення незаконності таких дій (рішень) в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду, ухваленому в порядку КПК України.
		При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта 263 ЦПК України).
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18), на яку посилається Чернігівська обласна прокуратура в касаційній скарзі, вказано, що:
		«5.5. Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.
		5.6. Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.
		5.7. За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 ЦК України).
		5.8. Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.
		5.9. Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов`язковою. Втім, цими нормами не заперечується обов`язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов`язковими для доказування у спорах про стягнення збитків.
		5.10. Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.
		5.30. Щодо посилання в ухвалі Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду на виключну правову проблему в питанні самостійного встановлення господарськими судами незаконності дій органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування під час розгляду справ про відшкодування шкоди, Велика Палата Верховного Суду визначає, що питання наявності між сторонами деліктних зобов`язань та цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду перебуває у площині цивільних правовідносин потерпілого та держави, що не регулюються нормами КПК України, а господарський суд самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази.
		5.31. Суд апеляційної інстанції вірно взяв до уваги відповідні судові рішення про скасування арешту товару та повідомлення працівників відповідача про неможливість повернути цей товар як належні та допустимі докази протиправності позбавлення позивача належного йому майна.
		5.32. Стверджуючи про необхідність попереднього судового рішення, яким має бути встановлено протиправність відповідних дій, рішень чи бездіяльності державного органу при здійснені кримінального провадження, як підстави для відшкодування шкоди, скаржник не врахував, що спірні деліктні правовідносини виникли у зв`язку з втратою тимчасово вилученого майна, тобто, через дії, які не опосередковуються регулюванням КПК».
		У частині першій статті 581 КПК України передбачено, що особа, стосовно якої розглядається питання про видачу (екстрадицію) в іноземну державу, має право, зокрема брати участь у розгляді судом питань, пов`язаних з її триманням під вартою і запитом про її видачу (екстрадицію); оскаржувати рішення про тримання під вартою, про задоволення запиту про видачу (екстрадицію).
		Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд(частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
		У справі, що переглядається:
		позивач просив стягнути з Державного бюджету України на його користь компенсацію моральної шкоди, завданої у зв`язку з незаконними рішеннями ДМС України, та у зв`язку з незаконними діями та рішеннями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, прокуратури та суду, якими до нього вчинялись (приймались) наступні дії та рішення: затримання працівниками ВКП ЧВП ГУ НП у Чернігівській області 14 липня 2018 року та 24 липня 2018 року; проведення екстрадиційної перевірки Чернігівською обласною прокуратурою в період з 26 липня 2018 року по 15 листопада 2021 року; застосуванні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою в період з 16 липня 2018 року по 25 червня 2019 року; застосуванні запобіжного заходу у вигляді цілодобового домашнього арешту в період з 26 червня 2019 року по 15 жовтня 2019 року; застосуванні запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту в певний період доби в період з 16 жовтня 2019 року по 25 грудня 2019 року, посилаючись також на положення Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду»;
		апеляційний суд не врахував, що: тлумачення пункту 1-1 статті 2 вказаного Закону свідчить, що право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, у зв`язку з взяттям і триманням особи під вартою та іншими процесуальними діями, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, виникає лише у випадках встановлення незаконності таких дій (рішень) в рішенні суду, ухваленому в порядку КПК України; зазначені рішення та дії опосередковуються регулюванням КПК України, у тому числі щодо порядку їх оскарження, а тому незаконність таких дій (рішень) може встановлюватись лише судовим рішенням, ухваленим в порядку КПК України. За відсутності такого рішення (рішень), відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», виключається;
		оскільки відсутні рішення судів щодо визнання дій органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, прокуратури і суду неправомірними, внаслідок чого порушено права позивача, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про неможливість застосування до спірних правовідносин Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».
		Разом з тим, саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (див. пункт 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17)).
		Відповідно до частин другої, четвертою статті 10 ЦПК України суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї (далі - Конвенція), згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
		ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме в тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (Cantoni v. France, заява № 17862/91, § 31-32, від 11 листопада 1996 року).Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, від 21 жовтня 2013 року).
		Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність (частина перша статті 29 Конституції України).
		У підпункті 1 (f) статті 5 Конвенції визначено, що кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом, зокрема законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в`їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.
		Згідно з пунктом 5 статті 5 Конвенції гарантовано, що кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування. 
		Відповідно до принципу дружнього ставлення до міжнародного права практика ЄСПЛ щодо тлумачення та застосування статті 5 Конвенції має враховуватися для тлумачення та застосування національних гарантій права на свободу й особисту недоторканність (див. абзац третій підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 01 червня 2016 року № 2-рп/2016 у справі № 1-1/2016).
		Будь-яке свавільне тримання під вартою не може відповідати пункту 1 статті 5 Конвенції. У цьому контексті термін «свавільність» розуміється ширше, ніж лише невідповідність національному законодавству. Як наслідок, законне позбавлення свободи за національним законодавством усе одно може бути свавільним і, таким чином, може порушувати Конвенцію, зокрема, коли з боку державних органів мала місце недобросовісність або введення в оману, або коли таке позбавлення свободи не було необхідним за конкретних обставин (LUTSENKO v. UKRAINE, заява № 6492/11, § 62, від 03 липня 2012 року).
		У постановіВерховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2023 року у справі № 757/59675/19-ц наведені такі висновки:
		«принцип верховенства права пронизує всі положення Конвенції, включно з протоколами до неї. Тому держава-учасниця Конвенції має забезпечити, щоб акти її правотворчості та правозастосування цьому принципу відповідали, зокрема у частині гарантування юридичної визначеності у кожних спірних правовідносинах. З цією метою, маючи позитивні обов`язки за статтею 5 Конвенції, держава повинна встановити таке правове регулювання відповідних відносин, щоби максимально усунути ситуації юридичної невизначеності щодо можливості реалізації права на відшкодування шкоди особою, яка зазнала обмеження свободи у спосіб, що не узгоджується з гарантіями пункту 1 вказаної статті, зокрема через помилку органу державної влади, яку надалі було виправлено. Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. За змістом зазначеної статті поряд із негативним обов`язком не порушувати такі права та свободи держава має позитивні обов`язки гарантувати їх ефективне використання. Порушення будь-якого з цих обов`язків (їх невиконання чи неналежне виконання) є самостійною підставою відповідальності держави.
		Водночас згідно з практикою ЄСПЛ для визнання ним арешту або тримання під вартою таким, що здійснене всупереч статті 5 Конвенції, та призначення відповідного відшкодування не вимагається окремого визнання незаконним такого арешту або тримання під вартою на національному рівні. 
		Вирішуючи питання про стягнення з держави відповідної компенсації, суд має керуватися вимогами Конвенції, актів національного законодавства та задля ефективного захисту конвенційного права встановити, зокрема, за порушення (невиконання чи неналежне виконання) яких конвенційних обов`язків позивач вимагає від держави відшкодування шкоди, чи мало місце таке порушення, у яких діях або бездіяльності держави воно виражене і, зрештою, який розмір відшкодування є обґрунтованим відповідно до цього порушення та з огляду на практику ЄСПЛ щодо подібних ситуацій. Верховний Суд також зауважує, що ЄСПЛ вважає надмірно формалістичним підхід, згідно із яким національне законодавство про відшкодування шкоди, завданої через незаконне позбавлення свободи, тлумачиться не у дусі статті 5 Конвенції, а саме як таке, що передбачає можливість отримання цього відшкодування у разі «повної реабілітації».
		Перевіривши доводи та зміст позовної заяви, наявні у справі докази, Верховний Суд погоджується із позицією позивача, що перерахований Верховним Судом строк, до якого ОСОБА_3 був засуджений, на 235 календарних дні менший за строк, протягом якого позивач фактично був позбавлений свободи. Ураховуючи постанову Верховного Суду від 06 серпня 2019 року, позивач мав бути звільнений від відбування покарання 06 січня 2019 року, натомість був звільнений 28 серпня 2019 року, тобто фактично всупереч гарантіям підпункту «а» пункту 1 статті 5 Конвенції був ув`язнений (позбавлений свободи) у ДУ «Бучанська виправна колонія № 85» 7 місяців 23 дні. А тому має право на відшкодування моральної шкоди згідно з пунктом 5 цієї статті.
		Визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі».
		Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (стаття 23 ЦК України).
		Тлумачення статті 23 ЦК України свідчить, що вона є нормою, яка має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав». Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2022 року у справі № 569/20510/19).
		Абзац другий частини третьої статті 23 ЦК України, у якому вжитий термін «інші обставини, які мають істотне значення» саме тому і не визначає повний перелік цих обставин, що вони можуть різнитися залежно від ситуації кожного потерпілого, особливості якої він доводить суду. Обсяг немайнових втрат потерпілого є відкритим, і в кожному конкретному випадку може бути доповнений обставиною, яка впливає на формування розміру грошового відшкодування цих втрат. Розмір відшкодування моральної шкоди перебуває у взаємозв`язку з фізичним болем, моральними стражданнями, іншими немайновими втратами, яких зазнала потерпіла особа, а не із виключністю переліку та кількістю обставин, які суд має врахувати (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2022 року в справі № 477/874/19 (провадження № 14-24цс21)).
		У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 червня 2020 року у справі № 455/1076/16-ц, на яку є посиланняу касаційній скарзі ДМС України, вказано, що «тлумачення статей 11 та 1167 ЦК України дозволяє зробити висновок, що за загальним правилом підставою виникнення зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року). Як свідчить тлумачення статті 23 ЦК України при визначені розміру компенсації моральної шкоди враховуються вимоги розумності і справедливості».
		Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21), на які є посиланняу касаційних скаргах).
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року в справі 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18) вказано, що кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Тобто кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України. У таких справах резолютивна частина судового рішення не повинна містити відомостей про суб`єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено стягнення коштів. 
		Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаютьсясторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша,третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).
		Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша - третя статті 89 ЦПК України).
		Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесений до Реєстру.
		При вирішенні питання про стягнення компенсації моральної шкоди:
		суд першої інстанції вважав, що позивачем не надано належних та допустимих доказів існування будь-яких негативних явищ, викладених в позовній заяві, які б мали місце внаслідок неправомірних дій (рішень) відповідачів, а сам по собі факт скасування рішення ДМС України не є підставою для відшкодування моральної шкоди;
		апеляційний суд виходив з того, що на підставі рішень ДМС України про позбавлення статусу біженця ОСОБА_1 , які рішеннями судів були визнані неправомірними та скасовані, судами та працівниками правоохоронних органів ухвалювались рішення та застосовувались пов`язані з обмеженням волі запобіжні заходи щодо ОСОБА_1 внаслідок перебування його у розшуку за запитом Республіки Білорусь. Між вказаними рішеннями ДМС України та перебуванням ОСОБА_1 під вартою та під домашнім арештом існує причинно-наслідковий зв`язок. Тому при визначенні порядку та розміру моральної шкоди застосував положення Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», враховуючи період перебування ОСОБА_1 під вартою та під домашнім арештом - сукупно 16,5 місяців, розмір відшкодування моральної шкоди не може бути меншим за 117 150,00 грн. Також врахував, що позивачем доведено спричинення йому моральної шкоди не тільки фактом протиправного позбавлення його статусу біженця, а й тим, що до нього були застосовані запобіжні заходи, які обмежували його свободу пересування, існувала реальна загроза його екстрадиції до Республіки Білорусь. Тому суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову та стягнення з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України шляхом списання коштів на користь ОСОБА_1  на відшкодування моральної шкоди 200 000 грн.
		Аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що:
		у справах № 826/8764/18, № 640/5486/19, № 640/814/20 рішеннями адміністративних судів були визнані неправомірними та скасовані рішення ДМС України про позбавлення статусу біженця ОСОБА_1 , які ухвалювались за відсутності належних доказів наявності визначених частиною п`ятою статті 11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» підстав для позбавлення позивача статусу біженця. У цих справах встановлено, що повторно такі рішення ухвалювалися ДМС України щоразу після набрання вказаними судовими рішеннями законної сили з тих самих підстав, за аналогічними зверненням правоохоронних органів з інформацією про те, що ОСОБА_1 займався організацією міжнародного наркотрафіку важких наркотиків, а тому указана діяльність може становити загрозу національній безпеці, громадському порядку та здоров`ю населення України, та за відсутності будь-якої нової інформації (підтвердженої належними доказами), яка свідчила б про наявність підстав для позбавлення позивача статусу біженця;
		у справах за клопотаннями прокуратури про застосування запобіжних заходів для забезпечення видачі позивача (екстрадиції)судами досліджувались питання наявності статусу біженця та позбавлення його рішеннями ДМС, і саме у зв`язку з ухваленням ДМС України таких рішень після набрання законної сили рішеннями адміністративних судів, визнавали відсутніми обставини, що перешкоджають видачі позивача до Республіки Білорусь. Як наслідок, позивач був затриманий працівниками ВКП ЧВП ГУ НП у Чернігівській області з 14 липня 2018 року по 16 липня 2018 року; з 16 липня 2018 року по 25 червня 2019 року до нього застосовувався запобіжний захід у вигляді тримання під вартою (екстрадиційний арешт); з 26 червня 2019 року по 15 жовтня 2019 року - цілодобовий домашній арешт; з 16 жовтня 2019 року по 25 грудня 2019 року домашній арешт в певний період доби.
		Оскільки рішення ДМС України про позбавлення статусу біженця ОСОБА_1 судами були визнані неправомірними та скасовані, ОСОБА_1 вважається біженцем з моменту ухвалення рішення ДМС України від 18 вересня 2017 року № 366-17 про визнання за ним такого статусу, що унеможливлювало його видачу (екстрадицію) до Республіки Білорусь, відповідно було б перешкодою й для застосування відповідних запобіжних заходів забезпечення вказаної процедури.
		За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду щодо наявності безпосереднього зв`язку між порядком провадження про видачу (екстрадицію) позивача, застосуванням до нього у зв`язку з цим запобіжних заходів та наявністю чи відсутністю у нього статусу біженця. 
		Тому касаційний суд вважає, що затримання позивача, застосування відповідних запобіжних заходів (взяття під варту та домашній арешт) суперечить гарантіям підпункту 1 (f) статті 5 Конвенції, а тому позивач має право на відшкодування моральної шкоди згідно з пунктом 5 цієї статті. 
		Визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі. Тобто суд повинен перевірити усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади розумності і справедливості. 
		За встановлених судами обставин цієї справи колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду в частині визначення розміру компенсації моральної шкоди в сумі 200 000,00 грн, оскільки апеляційний суд врахував саме наведені чинники, вимоги розумності та справедливості, неодноразові факти протиправного позбавлення позивача статусу біженця, що зумовлювало реальну загроза його екстрадиції до Республіки Білорусь, так і період застосування до нього у зв`язку з цим запобіжних заходів, які обмежували його свободу пересування.
		Проте апеляційний суд не врахував, що рішення ДМС України про позбавлення статусу біженця ОСОБА_1 не були безпосередньо підставами обмеження волі ОСОБА_1 у процедурі видачі (екстрадиції), а шкода, завдана позивачу незаконними рішеннями органів держави при здійсненні своїх повноважень, відповідно до статті 1173 ЦК України відшкодовується державою на загальних підставах та незалежно від вини цих органів, а також на підставі пункту 5 статті 5 Конвенції, а не на підставі Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового розслідування, прокуратури та суду». 
		Апеляційний суд також не звернув уваги, що боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин, кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України і у таких справах резолютивна частина судового рішення не повинна містити відомостей про суб`єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено стягнення коштів.
		Тому постанову апеляційного належить змінити в мотивувальній та резолютивній частинах.
		Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
		Доводи касаційних скарг, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині частково прийнята з порушенням норм матеріального і процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційні скарги належить задовольнити частково, а постанову апеляційного суду в оскарженій частині змінити.
		У зв?язку з цим підлягає поновленню виконання постанови Київського апеляційного суду від 26 лютого 2024 року з урахуванням зміненої редакції її резолютивної частини, яке зупинене ухвалою Верховного Суду 10 квітня 2024 року до закінчення касаційного перегляду.
		Оскільки Верховний Суд лише змінює постанову апеляційного суду в мотивувальній частині та в частині редакції резолютивної частини, то розподіл судових витрат не здійснюється.
		Керуючись статтями 400, 402, 410, 412, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
		УХВАЛИВ:
		Касаційні скарги Державної міграційної служби України і Чернігівської обласної прокуратури задовольнити частково. 
		Постанову Київського апеляційного суду від 26 лютого 2024 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до держави в особі Державної міграційної служби України, Чернігівської обласної прокуратури, Головного управління Національної поліції у Чернігівській області, Державної казначейської служби України про стягнення з Державного бюджету України 200 000,00 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови, а її абзац четвертий викласти в такій редакції:
		«Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 200 000,00 грн компенсації моральної шкоди».
		Поновити виконання постанови Київського апеляційного суду від 26 лютого 2024 року в незміненій Верховним Судомчастині.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Головуючий                                                                           В. І. Крат
		 
		Судді:                                                                                     Д. А. Гудима
		 
		І. О. Дундар
		 
		                                                                                              Є. В. Краснощоков
		 
		П. І Пархоменко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...