Єдиний державний реєстр судових рішень

В зв’язку з набранням чинності 25.04.2025 Закону України від 26.02.2025 № 4273-ІХ "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" щодо зміни найменувань місцевих загальних судів" (далі – Закон), частину найменувань судів найближчим часом буде змінено відповідно до переліку наведеному у Законі

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 759/19644/23 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи про звільнення майна з-під арешту (виключення майна з опису).
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 01.05.2025. Забезпечено надання загального доступу: 01.05.2025.
Дата набрання законної сили: 25.04.2025
Номер судового провадження: 61-10729ск24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		25 квітня 2025 року
		м. Київ
		 
		справа № 759/19644/23
		провадження № 61-10729св24
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., 
		Сердюка В. В.,
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (місто Київ),третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета  спору,- ОСОБА_2 , 
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Київ) на постанову Київського апеляційного суду від 12 червня 2024 року у складі колегії суддів Кафідової О. В., Оніщука М. І., Шебуєвої В. А.,
		 
		 
		 
		ВСТАНОВИВ:
		Описова частина 
		Короткий зміст позовних вимог
		У жовтні 2023 року  ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Київ), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 , про зняття арешту з квартири.
		Позовну заяву мотивовано тим, що квартира АДРЕСА_1 на праві спільної власності належала ОСОБА_1 та її чоловіку ОСОБА_3 .
		ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. Після його смерті Дванадцята київська державна нотаріальна контора відкрила спадкову справу № 1166/2006. 
		27 червня 2006 року дружина померлого ОСОБА_1 подала заяву про прийняття спадщини за законом, 24 листопада 2006 року син померлого ОСОБА_2 також подав заяву про прийняття спадщини за законом.
		На час звернення до суду з позовом ОСОБА_1 є власницею 3/4 частин квартири АДРЕСА_1 .
		У подальшому позивачка звернулася до приватного нотаріуса з метою подарувати своїх 3/4 частини квартири АДРЕСА_1 дочці. Проте приватний нотаріус повідомив їй про неможливість вчинити реєстраційну дію у зв`язку з тим, що згідно з інформацією з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна на квартиру АДРЕСА_1 накладено арешт (архівний запис), а власником квартири зазначено ОСОБА_4 .
		Вказаний арешт зареєстровано 20 грудня 2004 року за № 1557828 Дванадцятою київською державною нотаріальною конторою, проте підставу обтяження не зазначено.
		ОСОБА_4 є сином ОСОБА_1 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Він ніколи не був власником квартири АДРЕСА_1 . 
		Наявність арешту вказаної квартири, власником 3/4 частин якої є позивачка, створює їй перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження її часткою у праві власності на квартиру.
		Посилаючись на вказане, ОСОБА_1 просила суд зняти арешт на квартиру  АДРЕСА_1 , зареєстрований 20 грудня 2004 року за № 1557828 Дванадцятою київською державною нотаріальною конторою.
		 
		Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
		Святошинський районний суд міста Києва рішенням від 30 січня 2024 року у задоволенні позову відмовив.
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно власником спірної квартири є ОСОБА_4 . Арешт накладено 20 грудня 2004 року, тоді як після цього вже вчинялися нотаріальні дії, а саме було видано свідоцтво про право на спадщину за законом, та будь-яких перешкод для здійснення правочинів у позивачки не було. 
		Місцевий суд також керувався тим, що позивачка не надала належних та допустимих доказів щодо дійсних власників квартири на час звернення до суду з позовом, отже, за наявною інформацією ОСОБА_4 є власником квартири. Тому підстави для задоволення позовних вимог відсутні.
		Київський апеляційний суд постановою від 12 червня 2024 року рішення Святошинського районного суду міста Києва від 30 січня 2024 року скасував та ухвалив нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнив.
		Зняв арешт з квартири АДРЕСА_1 , зареєстрований 20 грудня 2004 року за № 1557828 Дванадцятою київською державною нотаріальною конторою.
		Вирішив питання про розподіл судових витрат.
		Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що позивачка довела належними та допустимими доказами, що ОСОБА_4 не був власником квартири АДРЕСА_1 , а наявність арешту перешкоджає позивачці, як власниці 3/4 частин спірної квартири розпоряджатись майном, що їй належить. Тому є підстави для задоволення позовних вимог.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
		У касаційній скарзі, поданій 25 липня 2024 року через систему «Електронний суд», Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (місто Київ) просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
		Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (провадження № 14-448цс19), від 09 лютого 2021 року у справі № 635/4741/17 (провадження № 14-46цс20), від 05 липня 2023 року у справі № 910/15792/20 (провадження № 12-31гс22), постановах Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 761/23904/19 (провадження № 61-9953св20), від 20 січня 2021 року у справі № 203/2/19 (провадження                          № 61-6983св20), від 21 листопада 2022 року у справі № 754/16978/21 (провадження № 61-10305св22).
		Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку, що відповідач за цим позовом є належним, оскільки відповідачем у таких справах має бути боржник, особа в інтересах якої накладено арешт на майно, а в окремих випадках - особа, якій передано майно, якщо воно було реалізоване.
		Аргументи інших учасників справи
		Відзиви інших учасників справи до Верховного Суду не надійшли.
		Рух справи у суді касаційної інстанції
		У липні 2024 року через підсистему «Електронний суд» до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Київ) на постанову Київського апеляційного суду від 12 червня 2024 року.
		Ухвалою Верховного Суду від 12 вересня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали. 
		У жовтні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
		Фактичні обставини справи, що встановили суди
		28 грудня 2006 року державний нотаріус Дванадцятої київської державної нотаріальної контори після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , видав ОСОБА_1 як дружині свідоцтво про право власності на 1/2 частину спадкового майна.
		Спадкове майно складалось із квартири АДРЕСА_1 , що належала  ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності.
		За змістом свідоцтва про право на спадщину за законом від 08 грудня 2006 року 28 грудня 2006 року ОСОБА_1 як дружині, що пережила свого чоловіка ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , видано свідоцтво про право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 ; на 1/4 частину спірної квартири на ім`я ОСОБА_1 видано свідоцтво про право на спадщину за законом; на 1/4 частину квартири свідоцтво про право на спадщину не видавалось.
		Відповідно до довідки державного нотаріуса Дванадцятої київської Державної нотаріальної контори від 08 серпня 2023 року № 4501/02-14 після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , 27 червня 2006 року дружина померлого ОСОБА_1 подала заяву про прийняття спадщини за законом, ІНФОРМАЦІЯ_3 - син померлого ОСОБА_2 .
		Згідно з архівною довідкою Київського державного нотаріального архіву від 12 вересня 2023 року № 3931/01-17 27 червня 2020 року у приміщенні Київського державного нотаріального архіву сталася пожежа, внаслідок якої відбулося пошкодження та втрата частини нотаріального фонду Дванадцятої київської державної нотаріальної контори за 1986 - 2004 роки.
		Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна арешт на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано 20 грудня 2004 року, 15:16:32, № 1557828, реєстратор - Дванадцята київська державна нотаріальна контора, підставу обтяження не вказано. Власником квартири зазначено ОСОБА_4 .
		ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть, яке видане Святошинським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві.
		Мотивувальна частина
		Позиція Верховного Суду
		Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
		Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
		Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду відповідає.
		Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права 
		Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
		Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
		У частині першій статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
		Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
		Згідно із частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
		Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
		Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду 
		у постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження 
		№ 61-2417сво19) зазначив, що порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту.
		Звертаючись до суду з позовом,  ОСОБА_1 посилалась та не, що є власницею 3/4 частин квартири АДРЕСА_1 . 
		Водночас, згідно з інформацією з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо квартири АДРЕСА_1 20 грудня 2004 року Дванадцята київська державна нотаріальна контора наклала арешт на цю квартиру (архівний запис). Власником квартири (боржником) зазначено ОСОБА_4 , який є сином ОСОБА_1 та помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . 
		Посилається на те, що ОСОБА_4 ніколи не був власником вказаної квартири, інформація щодо підстав накладення цього арешту у Київському державному нотаріальному архіві відсутня, тому арешт є незаконним.
		Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
		Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.
		Згідно з частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
		У статті 317 ЦК України визначено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
		Відповідно до статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
		Згідно зі статтею 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
		У статті 386 ЦК України закріплено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
		Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
		За загальним правилом, застосовуючи статтю 391 ЦК України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов`язані із позбавленням права володіння, суд має керуватися таким.
		Згідно зі статтями 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень прав, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.
		У справі, яка переглядається, суди встановили, що особою, майно / права якої обтяжуються є позивачка, а об`єктом обтяження є квартира АДРЕСА_1 . Боржник ОСОБА_4 не був власником цієї квартири та помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .
		Відповідно до статті 56 Закону України «Про виконавче провадження» арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення.
		Верховний Суд зауважує, що застосування арешту майна боржника як обмежувального заходу не повинен призводити до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, що свідчить про необхідність його застосування виключно у випадках та за наявності підстав, визначених законом.
		Згідно зі статтею 59 Закону України «Про виконавче провадження» визначений перелік підстав для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини, а у всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду.
		Позов про зняття арешту з майна може бути пред`явлений власником, а також особою, яка володіє на підставі закону чи договору або іншій законній підставі майном, що не належить боржнику (речове право на чуже майно).
		Наявність нескасованого арешту на майно, яке не належало боржнику, є невиправданим втручанням у право особи - власника на мирне володіння своїм майном.
		Зняття арешту, накладеного на майно, яке не належало боржнику, є ефективним способом захисту прав позивача як дійсного власника майна, якщо були відсутні підстави для застосування обтяження саме на це майно, а матеріали справи не містять доказів, які б давали підстави у подальшому збереженні цього обтяження.
		У справі, що переглядається, встановивши, що на дату накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_4 не був власником цього майна, а арешт позбавляє позивачку можливості реалізувати її право власності щодо її частки у праві власності на вказану квартиру, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для зняття арешту з майна.
		Водночас доводи касаційної скарги стосуються лише того що, на думку заявника, Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (місто Київ) не є належним відповідачем у справі, тому Верховний Суд зазначає таке. 
		Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).
		Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).
		Пред`явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною підставою для відмови в позові (постанови Верховного Суду від 18 жовтня 2023 року в справі № 300/808/19 (провадження № 61-11144св22), від 07 грудня 2023 року в справі № 363/2300/20 (провадження № 61-6922св23), від 13 грудня 2023 року в справі № 753/8710/21 (провадження № 61-6090св23)).
		Визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18)).
		Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у процесі»: сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. 
		Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (провадження № 14-448цс19), від 09 лютого 2021 року у справі № 635/4741/17 (провадження № 14-46цс20), на які посилається заявник у касаційній скарзі.
		Отже, належним відповідачем є особа, яка є суб`єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 910/15792/20 (провадження № 12-31гс22), на яку посилається заявник у касаційній скарзі).
		Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися принципами цивільного судочинства, зокрема принципом верховенства права, складовим елементом якого є принцип легітимних очікувань, відповідно до якого «органи публічної влади повинні не лише додержуватися приписів актів права, а й своїх обіцянок та пробуджених [у особи] очікувань. Згідно з доктриною леґітимних очікувань - ті, хто чинить добросовісно на підставі права, яким воно є, не повинні відчувати краху надій щодо своїх леґітимних очікувань» (Рішення Конституційного Суду від 07 квітня 2021 року № 1-р(II)/2021 у справі № 3-333/2018(4498/18).
		Європейський суд із прав людини у своїй практиці виснував, що доктрина правомірних очікувань застосовується, зокрема, й щодо захисту власності відповідно до гарантій, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року Так, у своїх рішеннях Європейський суд із прав людини зазначив, що задля того, щоб «очікування» було «правомірним», воно має бути конкретнішим, ніж лише надія, та має базуватися на нормі права або юридичному акті (рішення від 27 травня 2010 року у справі  «Сагінадзе та інші проти Грузії» («Saghinadze and Others v. Georgia»), заява № 18768/05), пункт 103; від 13 грудня 2016 року у справі «Белане Надь проти Угорщини» [ВП] («Belane Nagy v. Hungary»), заява № 53080/13), пункт 75).
		У справі, що переглядається, позивачка має легітимні очікування щодо законності дій органів та осіб, що уповноважені державою вносити відомості до державних реєстрів, які не мають здійснюватися всупереч волі та на шкоду інтересам особи, яка правомірно розраховує на вільне користування на розпорядження своїм майном без будь яких помилкових обтяжень.
		У постанові від 17 березня 2025 року у справі № 486/1787/23 (провадження                     № 61-9415св24) Верховний Суд зазначив, що задоволення позову про зняття арешту, накладеного на майно - квартиру, яка не належала боржнику у виконавчому провадженні, не впливає на права, обов`язки та інтереси боржника та особи, в інтересах якої накладено арешт, оскільки арешт майна, яке не належить і не належало боржнику не є заходом звернення стягнення на майно, який виконавець має право застосувати для забезпечення реального виконання виконавчого документа, що відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» підлягає примусовому виконанню. 
		У постанові від 17 березня 2025 року у справі № 486/1787/23 (провадження                     № 61-9415св24) касаційний суд вважав, що структурний підрозділ міжрегіонального управління Міністерства юстиції є належним відповідачем за позовом про зняття арешту з нерухомого майна позивача, який помилково накладено на майно, що не перебувало у власності боржника.
		Відповідно до Положення «Про міжрегіональні управління Міністерства юстиції України», затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 23 червня 2011 року № 1707/5 (у редакції, чинній на час звернення з позовом) Міжрегіональне управління відповідно до покладених на нього завдань: організовує через структурний підрозділ, що забезпечує реалізацію повноважень у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) відповідно до законів України (пункт 4.14); контролює через структурний підрозділ, що забезпечує реалізацію повноважень у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), здійснення примусового виконання рішень у випадках, передбачених законом, відповідним відділом примусового виконання рішень та відділами державної виконавчої служби міжрегіонального управління (пункт 4.15); організовує роботу установ нотаріату, перевіряє їх діяльність і вживає заходів до її поліпшення, здійснює керівництво державними нотаріальними конторами та перевірку організації нотаріальної діяльності державних, приватних нотаріусів та уповноважених на це посадових осіб органу місцевого самоврядування (далі - уповноважені особи), контролює дотримання нотаріусами, уповноваженими особами порядку вчинення нотаріальних дій та виконання ними правил нотаріального діловодства (пункт 4.16); контролює своєчасність та правильність унесення нотаріусами записів до Єдиних реєстрів, що діють у системі нотаріату (пункт 4.24).
		З урахуванням викладеного Верховний Суд дійшов висновку, що у справі, яка переглядається, за встановлених фактичних обставин відповідач є належним, оскільки є тим, за рахунок кого можливо задовольнити позовні вимоги та виправити помилку, допущену щодо майна, яке не перебувало у власності боржника. 
		Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не врахував висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 761/23904/19 (провадження № 61-9953св20), від 20 січня 2021року у справі № 203/2/19 (провадження № 61-6983св20), від 21 листопада 2022 року у справі № 754/16978/21 (провадження № 61-10305св22), колегія судів відхиляє, оскільки висновки у цих справах щодо обов`язку суду встановити належність відповідача у справі не суперечать висновкам суду апеляційної інстанції у справі, що переглядається.
		У справі, яка переглядається, Верховний Суд, проаналізувавши зміст судового рішення з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, дійшов висновку, що апеляційний суд ухвалив судове рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих доказів, які мають індивідуальний характер.
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків апеляційного суду, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.
		Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої  статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційний суд не встановив.
		 
		 
		 
		Щодо судових витрат
		Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
		Оскільки касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
		Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		З підстав вказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують.
		Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Київ) залишити без задоволення.
		Постанову Київського апеляційного суду від 12 червня 2024 року залишити без змін. 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Судді:                                                                                     І. М. Фаловська
		С. О. Карпенко
		В. В. Сердюк

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...