Єдиний державний реєстр судових рішень

В зв’язку з набранням чинності 25.04.2025 Закону України від 26.02.2025 № 4273-ІХ "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" щодо зміни найменувань місцевих загальних судів" (далі – Закон), частину найменувань судів найближчим часом буде змінено відповідно до переліку наведеному у Законі

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 910/15400/24 : Господарські справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, з них.
Надіслано судом: 08.05.2025. Зареєстровано: 08.05.2025. Забезпечено надання загального доступу: 09.05.2025.

Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		   ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		м. Київ
		30.04.2025Справа №  910/15400/24
		Суддя Господарського суду міста Києва Спичак О.М., за участю секретаря судового засідання Тарасюк І.М., розглянувши матеріали справи
		За позовом           Чернігівської окружної прокуратури
		до                     1. Чернігівської обласної ради та
		2. Товариства з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.»
		про                    скасування рішення, визнання недійсним договору, зобов`язання вчинити дії
		Представники сторін:
		від позивача:          Долгорук С.М.;
		від відповідача 1:          Кравченко Д.В.;
		від відповідача 2:          Архіпов О.Ю.
		 
		ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
		13.12.2024 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Чернігівської окружної прокуратури з вимогами до Чернігівської обласної ради та Товариства з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.» про:
		1) визнання незаконним та скасування рішення Чернігівської обласної ради від 17.09.2024 «Про поновлення договору платного строкового земельного сервітуту Товариству з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.»;
		2) визнання недійсним Договору про встановлення земельного сервітуту для розміщення стоянки автомобільного транспорту на земельній ділянці від 01.10.2024, укладеного між Чернігівською обласною радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.»;
		3) зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.» повернути Чернігівській обласній раді частину земельної ділянки площею 0,0474 га в межах кадастрового номеру 7410100000:02:050:0591, за адресою: місто Чернігів проспект Миру, 43.
		В обґрунтування позовних вимог прокурор стверджує, що зміст договору про встановлення земельного сервітуту для розміщення стоянки автомобільного транспорту на земельній ділянці від 01.10.2024, укладеного між відповідачами, суперечить Цивільному кодексу України, Земельному кодексу України та Закону України «Про оренду землі».
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.12.2024 відкрито провадження у справі №910/15400/24, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 15.01.2025, встановлено учасникам справи строки для подання заяв по суті справи.
		31.12.2024 та 03.01.2025 до Господарського суду міста Києва від відповідача 1 надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач 1 повідомив, що при розгляді Чернігівською обласною радою клопотання відповідача 2 від 29.01.2021  про встановлення земельного сервітуту було враховано обгрунтування, в якому зазначено, що питання облаштування автомобільної стоянки на частині земельної ділянки обласної ради для потреб торгово-офісного комплексу по вул. Київській, 11 шляхом укладання договору земельного сервітуту необхідне для розміщення повноцінної стоянки для автомобілів відвідувачів комплексу. Адже згідно з проектною документацією на наявні офісні та торгові приміщення об`єкту загальною площею 7600 кв.м можливе розміщення всього 31 автомобіля на орендованій земельній ділянці площею 0,25 га, в т.ч. 15 автомобілів в підземному паркінгу. У свою чергу, Товариство з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.» за власні кошти зобов`язувалось облаштувати частину земельної ділянки, яку планується передати для автостоянки.
		При цьому, відповідач 1 зауважив, що прокурором не доведено, що укладений між відповідачами правочин є удаваним. Більш того, передання в оренду частини земельної ділянки є неможливим в силу закону, а тому сторони не могли укласти договір оренди.
		07.01.2025 до Господарського суду міста Києва від прокурора надійшла відповідь на відзив відповідача 1, яку суд долучив до матеріалів справи.
		13.01.2025 до Господарського суду міста Києва від відповідача 1 надійшли заперечення на відповідь на відзив, які суд долучив до матеріалів справи.
		У підготовчому засіданні 15.01.2025 судом було постановлено протокольну ухвалу про відкладення підготовчого засідання на 05.02.2025.
		16.01.2025 відповідачем 2 подано відзив на позовну заяву, в якому відповідач 2 зазначив, що він є особою, яка має законний та легітимний інтерес у встановленні сервітуту, оскільки є володільцем сусідньої земельної ділянки, що визнається усіма учасниками справи. При цьому, відповідач 2 пояснив, що він був позбавлений можливості задовольнити свої потреби в інший спосіб, аніж шляхом встановлення сервітуту (1) через відсутність поблизу території, яку можливо було б використати для розміщення транспортних засобів у достатній кількості, що буде підтверджено результатами судової земельно-технічної експертизи, а також (2) через те, що частина земельної ділянки, щодо якої встановлено сервітут, не може бути самостійним об`єктом оренди, оскільки не є річчю до моменту виділу. Відповідач 2 зазначив, що Чернігівська обласна рада  виступала проти такого виділу, що підтверджується запереченнями, викладеними у відзиві, у яких Рада зазначила, що «юридична природа договору оренди земельної ділянки вимагає вилучення орендованої ділянки із користування її власника, що є більш обтяжливо для обласної ради порівняно з договором земельного сервітуту. Враховуючи викладене, Чернігівська обласна рада, як власник земельної ділянки із кадастровим номером 7410100000:02:050:0591, з метою раціонального та ефективного використання даної земельної ділянки за цільовим призначенням для будівництва та обслуговування органів державної влади та органів місцевого самоврядування не розглядала можливість передачі частини земельної ділянки в оренду суб`єктам господарювання, зокрема Товариству з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.», оскільки це призвело б до поділу та необхідності зміни цільового призначення сформованої земельної ділянки і фактичного вибуття частини земельної ділянки із володіння обласної ради».
		Крім того, відповідач 2 зауважив, що рішеннями Ради від 23.04.2021 та від 01.10.2024, а також укладеними на їх виконання Договорами № 1 та № 2 було встановлено сервітут на умовах оплатності. Згаданими рішеннями було встановлено плату за сервітутне користування частиною указаної ділянки в розмірі 4,5% від її нормативної грошової оцінки відповідно до площі сервітуту. Згідно з п. 12.3 Податкового кодексу України сільські, селищні, міські ради в межах своїх повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів. Додатком № 4 до рішення Чернігівської міської ради від 30.06.2022 № 18/VIII-19 затверджено Положення про плату за землю, відповідно до якого оренда земель для будівництва та обслуговування будівель органів державної влади та місцевого самоврядування (03.01), до яких належить земельна ділянка 7410100000:02:050:0591, здійснюється за ставкою 3%.
		Більше того, якщо припустити, що цільове призначення виокремленої частини земельної ділянки 7410100000:02:050:0591 змінилося б, то ставка оренди в будь-якому випадку була б меншою ніж та, що встановлена оспорюваним рішенням Ради. Так, відповідно до згаданого Положення ставка орендної плати земель для будівництва та обслуговування адміністративних будинків, офісних будівель компаній, які займаються підприємницькою діяльністю, пов`язаною з отриманням прибутку (03.10) становить 4%, а для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства (12.04) - узагалі 3%. При цьому, як вказує відповідач 2, прокурором не надано жодних доказів того, що були інші бажаючі укласти договір оренди частини земельної ділянки 7410100000:02:050:0591, після її виокремлення.
		У відзиві на позовну заяву відповідачем 2 було заявлено клопотання про призначення судової земельно-технічної експертизи, на вирішення якої поставити питання: чи могли бути повною мірою задоволені потреби в паркуванні транспортних засобів для працівників та відвідувачів торгово-офісного комплексу, загальною площею 7609,60 кв. м, розміщеного на земельній ділянці з кадастровим номером 7410100000:02:050:0309 площею 0,2566 га за адресою м. Чернігів, вул. Київська, 11, будь-яким іншим способом, аніж шляхом встановлення сервітуту на частині земельної ділянки 7410100000:02:050:0591 площею 2,4712 га (площа під сервітутом - 0,0474 га) за адресою м. Чернігів, проспект Миру, 43.
		Крім того, відповідач 2 просив призначити у справі судову економічну експертизу, на вирішення якої поставити питання: чи були завдані територіальним громадам сіл, селищ та міст Чернігівської області, від імені яких діє Чернігівська обласна рада, збитки в результаті укладення між Чернігівською обласною радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «РІЕЛ КО.» договору про встановлення земельного сервітуту для розміщення стоянки автомобільного транспорту на земельній ділянці з кадастровим номером 7410100000:02:050:0591 від 01.10.2024 замість укладення між ними договору оренди щодо відповідної частини земельної ділянки з кадастровим номером 7410100000:02:050:0591 після виділення в окремий об`єкт права.
		21.01.2025 до Господарського суду міста Києва від позивача надійшла відповідь на відзив відповідача 2, яку суд долучив до матеріалів справи.
		У підготовчому засіданні 05.02.2025 судом було постановлено протокольну ухвалу про продовження строку підготовчого провадження на 30 днів та про відкладення підготовчого засідання на 19.02.2025.
		У підготовчому засіданні 19.02.2025 судом було постановлено ухвалу про відкладення підготовчого засідання на 12.03.2025.
		У підготовчому засіданні 12.03.2025 судом було постановлено ухвалу про відкладення підготовчого засідання на 26.03.2025.
		24.03.2025 відповідачем 2 подані додаткові докази, які суд долучив до матеріалів справи.
		У підготовчому засіданні 26.03.2025 судом було відмовлено у задоволенні клопотань про призначення у справі судової експертизи, постановлено ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 23.04.2025.
		21.04.2025 до Господарського суду міста Києва від відповідача 2 надійшли додаткові документи, які суд долучив до матеріалів справи.
		У судовому засіданні 23.04.2025 суд постановив ухвалу про відкладення судового засідання на 30.04.2025.
		28.04.2025 до Господарського суду міста Києва від відповідача 2 надійшли додаткові документи, які суд долучив до матеріалів справи.
		У судовому засіданні 30.04.2025 представник прокурор надав усні пояснення по справі, позовні вимоги підтримав у повному обсязі; представники відповідачів у судовому засіданні 30.04.2025 надали усні пояснення по справі, проти задоволення позову заперечили.
		У судовому засіданні 30.04.2025 судом було закінчено розгляд справи по суті та оголошено вступну і резолютивну частини рішення суду.
		Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
		 
		ВСТАНОВИВ:
		29.01.2021 Товариство з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.» звернулося із клопотанням до Чернігівської обласної ради про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельного сервітуту терміном на 49 років, для розміщення стоянки автомобільного транспорту на частині земельної ділянки (кадастровий номер 7410100000:02:050:0424), орієнтовною площею 0,0500 га.
		В обґрунтуванні до вказаного звернення зазначено, що Товариству з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.» надана в оренду земельна ділянка площею 0,25 га для будівництва комплексу та розміщення об`єктів благоустрою. Однак, площа даної земельної ділянки не дає змоги розмістити повноцінну стоянку для автомобілів відвідувачів комплексу. Згідно з проектною документацією під офісні приміщення запроектовано орієнтовно 3600 кв.м. та торгові біля 4000 кв.м. На займаній території можливе розміщення лише 16 автомобілів та до 15 автомобілів в підземному паркінгу. Земельна ділянка, на яку відповідач 2 пропонував укласти договір сервітуту, дасть можливість розширити зону паркування автомобілів (відвідувачів комплексу) більш ніж на 25 місць та зменшить навантаження на паркування автомобілів вздовж проїзної частини.
		Рішенням Чернігівської обласної ради від 12.02.2021 надано Товариству з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.» дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту, орієнтовною площею 0,0500 га, терміном до 29.08.2024, для розміщення стоянки автомобільного транспорту на земельній ділянці (кадастровий номер 7410100000:02:050:0424), що знаходиться у спільній власності сіл, селищ, міст Чернігівської області за адресою: м. Чернігів, пр. Миру, 43 з метою розширення зони паркування автомобілів відвідувачів торгово-офісного комплексу, що будується на перехресті вулиць Київської та П`ятницької у місті Чернігові.
		Чернігівською обласною радою 23.04.2021 прийнято рішення про погодження Товариству з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.» технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту, для розміщення стоянки автомобільного транспорту на земельній ділянці (кадастровий номер 7410100000:02:050:0424), що знаходиться у спільній власності сіл, селищ, міст Чернігівської області, за адресою: м. Чернігів, пр. Миру, 43, площею 0,0474 га з метою розширення зони паркування автомобілів відвідувачів торгово-офісного комплексу за адресою: місто Чернігів, вулиця Київська 11.
		Надано Товариству з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.» земельний сервітут на визначену у пункті 1 рішення частину земельної ділянки терміном до 29.08.2024 та встановлено оплату за сервітутне користування частиною земельної ділянки в розмірі 4,5% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, відповідно до площі сервітуту.
		Рішенням Чернігівської обласної ради від 03.08.2021 №21-5/VIII з метою виконання рішення від 23.04.2021 №29-4/VIII, враховуючи технічну документацію із землеустрою щодо поділу земельної ділянки, вирішено внести зміни до рішення облради від 23.04.2021 та викласти п. 1 рішення у наступній редакції: «погодити Товариству з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.» технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту, для розміщення стоянки автомобільного транспорту на земельній ділянці (кадастровий номер 7410100000:02:050:0591), що знаходиться у спільній власності сіл, селищ, міст Чернігівської області, за адресою: м. Чернігів, пр. Миру, 43, площею 0,0474 га з метою розширення зони паркування автомобілів відвідувачів торгово-офісного комплексу за адресою: місто Чернігів, вулиця Київська 11».
		06.08.2021 між Чернігівською обласною радою (сторона 1) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.» (сторона 2) укладено Договір про встановлення земельного сервітуту для розміщення стоянки автомобільного транспорту на земельній ділянці (далі - Договір сервітуту), відповідно до умов якого сторона 1 встановлює стороні 2 право платного строкового сервітуту на користування частиною земельної ділянки (кадастровий номер 7410100000:02:050:0591), визначеною у п. 1.2 договору, для розміщення стоянки автомобільного транспорту площею 0,0474 за адресою: м. Чернігів, проспект Миру, 43.
		Відповідно до п. 2.1 Договору сервітуту від 06.08.2021 термін дії сервітуту починається з дати державної реєстрації права земельного сервітуту та діє до 29.08.2024.
		У подальшому, рішенням обласної ради від 17.09.2024 №11-19/VIII поновлено Договір платного строкового земельного сервітуту Товариства з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.» на частину земельної ділянки (кадастровий номер 7410100000:02:050:0591) площею 0,0474 га, за адресою: м. Чернігів проспект Миру, 43, для розміщення стоянки автомобільного транспорту, строком до 17.09.2027.
		01.10.2024 між Чернігівською обласною радою (сторона 1) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.» (сторона 2) укладено Договір про встановлення земельного сервітуту для розміщення стоянки автомобільного транспорту на земельній ділянці (далі - Договір сервітуту від 01.10.2024).
		Згідно п. 1.1. Договору сервітуту від 01.10.2024 сторона 1 встановлює стороні 2 право платного строкового сервітуту на користування частиною земельної ділянки (кадастровий номер 7410100000:02:050:0591), зазначеною у п. 1.2. цього договору, для розміщення стоянки автомобільного транспорту площею 0,0474 га за адресою: м. Чернігів, пр. Миру, 43.
		Пунктом 1.2. Договору сервітуту від 01.10.2024 передбачено, що частина земельної ділянки, право користування якою надається стороні 2, в межах сервітуту встановленого цим договором, розміром 0,0474 га, розташована за адресою: м. Чернігів проспект Миру, 43, кадастровий номер 7410100000:02:050:0591, перебуває у спільній власності територіальних громад сіл, селищ, міст Чернігівської області.
		Відповідно до п. 2.1. Договору сервітуту від 01.10.2024 термін дії сервітуту починається з дати його укладення і діє до 17.09.2027. Умови зазначеного договору застосовуються до відносин, що виникли з 30.08.2024. Право земельного сервітуту підлягає державній реєстрації.
		Згідно п. 3.1. Договору сервітуту від 01.10.2024 плата по договору платного строкового сервітуту вноситься у грошовій формі у розмірі 18461 грн. 22 коп. в рік. Відсоток від нормативної грошової оцінки земельної ділянки для розрахунку плати складає 4,5 (чотири із половиною) відсотка, відповідно до площі сервітуту. Обчислення розміру плати за користування частиною земельної ділянки комунальної власності здійснюється з урахуванням добутку коефіцієнтів індексації грошової оцінки за попередні роки, визначених законодавством.
		Відповідно до п. 3.2. Договору сервітуту від 01.10.2024 плата по договору платного строкового сервітуту вноситься місцевому бюджету м. Чернігова, на розрахунковий рахунок, одержаний в Головному управлінні ДПС у Чернігівській власті, як орендна плата за земельну ділянку державної та комунальної власності (КБКД 8010600).
		Протягом терміну, вказаного у пункті 2.1 цього Договору, сторона 1 надає стороні 2 земельний сервітут на право розміщення стоянки автомобільного транспорту за адресою: м. Чернігів, проспект Миру, 43, на частині земельної ділянки з кадастровим номером 7410100000:02:050:0591, яка перебуває у спільній власності територіальних громад сіл. селищ, міст Чернігівської області в особі Чернігівської обласної ради, визначеної у додатку 1 до нього Договору.
		Звертаючись з даним позовом до суду, прокурор вказує на те, що закон вимагає від позивача надання суду доказів на підтвердження того, що нормальне використання свого майна неможливе без застосування обтяження сервітутом чужої земельної ділянки. При цьому необхідно довести, що задоволення потреб позивача неможливо здійснити яким-небудь іншим способом. З врахуванням викладених норм права можна зробити висновок, що, встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою його встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб.
		Як вказує прокурор, за спірним договором об`єктом земельного сервітуту є частина земельної ділянки (кадастровий номер 7410100000:02:050:0591) площею 0,0474 га, за адресою: місто Чернігів проспект Миру, 43, для розміщення стоянки автомобільного транспорту. При цьому, клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.» від 29.01.2021 до Чернігівської обласної ради про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельного сервітуту взагалі не містить жодного обґрунтування неможливість задовольнити потреби для розміщення стоянки автомобільного транспорту в інший спосіб.
		Водночас, відсутність можливості розмістити повноцінну стоянку для автомобілів відвідувачів торгово-офісного комплексу не є підставою для встановлення сервітуту. Вказані обставини повинні враховуватись Товариством з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.» на стадіях проектування та будівництва торгово-офісного комплексу і не можуть вважатись нововиявленою необхідністю, з огляду на мету та функціональне призначення об`єкта нерухомості.
		Крім того, як вказує прокурор, на сайті https://bwt.cn.ua/#about-us міститься інформація, що за адресою: м. Чернігів, вул. Київська, 11, розташований торгово-офісний комплекс під назвою «Black Wood Tower». Вказаний торгово-офісний комплекс забезпечений підземним паркінгом. Отже, підстав для встановлення між сторонами сервітуту не існувало, а тому у обласної ради не було жодних підстав для укладення сервітутних відносин з Товариством з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.», тоді як сторони повинні були укласти договір оренди спірної земельної ділянки.
		Прокурор вказує на те, що  враховуючи мету укладення спірного договору - збільшення зони паркування автомобілів для відвідувачів торгово-офісного комплексу, тобто здійснення господарської діяльності, а також оплатний характер цього договору, встановлено, що між сторонами склалися правовідносини щодо платного володіння та користування земельною ділянкою для розміщення другим відповідачем стоянки автомобільного транспорту, що відповідає визначенню оренди землі, наведеному у ст. 1 Закону України «Про оренду землі». Таким чином, передача земельної ділянки повинна була проводитись на умовах оренди в порядку, визначеному ст.ст. 124, 134 Земельного кодексу України та згідно положень Закону України «Про оренду землі».
		З огляду на викладене, за твердженням прокурора, вищезазначений правочин є удаваним, оскільки його вчинено для приховування іншого правочину - договору оренди земельної ділянки, з огляду на що він підлягає визнанню недійсним.
		Таким чином, як вказує прокурор, оспорюваний правочин не відповідає вимогам законодавства щодо надання в користування земельної ділянки. Незаконна передача означеної земельної ділянки в користування на умовах особистого сервітуту порушує інтереси територіальної громади сіл, селищ та міст Чернігівської області, оскільки унеможливлює правомірне її використання на умовах оренди і співмірне отримання коштів за таке користування та перешкоджає законному розпорядженню земельною ділянкою.
		За таких обставин прокурор просить суд:
		1) визнати незаконним та скасувати рішення Чернігівської обласної ради від 17.09.2024 «Про поновлення договору платного строкового земельного сервітуту Товариству з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.»;
		2) визнати недійсним Договір про встановлення земельного сервітуту для розміщення стоянки автомобільного транспорту на земельній ділянці від 01.10.2024, укладений між Чернігівською обласною радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.»;
		3) зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.» повернути Чернігівській обласній раді частину земельної ділянки площею 0,0474 га в межах кадастрового номеру 7410100000:02:050:0591, за адресою: місто Чернігів проспект Миру, 43.
		Заперечуючи проти задоволення позову, відповідач 1 повідомив, що при розгляді Чернігівською обласною радою клопотання відповідача 2 від 29.01.2021  про встановлення земельного сервітуту було враховано обгрунтування, в якому зазначено, що питання облаштування автомобільної стоянки на частині земельної ділянки обласної ради для потреб торгово-офісного комплексу по вул. Київській, 11 шляхом укладання договору земельного сервітуту необхідне для розміщення повноцінної стоянки для автомобілів відвідувачів комплексу. Адже згідно з проектною документацією на наявні офісні та торгові приміщення об`єкту загальною площею 7600 кв.м можливе розміщення всього 31 автомобіля на орендованій земельній ділянці площею 0,25 га, в т.ч. 15 автомобілів в підземному паркінгу. У свою чергу, Товариство з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.» за власні кошти зобов`язувалось облаштувати частину земельної ділянки, яку планується передати для автостоянки. При цьому, відповідач 1 зауважив, що прокурором не доведено, що укладений між відповідачами правочин є удаваним. Більш того, передання в оренду частини земельної ділянки є неможливим в силу закону, а тому сторони не могли укласти договір оренди.
		Заперечуючи проти задоволення позову, відповідач 2 зазначив, що він є особою, яка має законний та легітимний інтерес у встановленні сервітуту, оскільки є володільцем сусідньої земельної ділянки, що визнається усіма учасниками справи. При цьому, відповідач 2 пояснив, що він був позбавлений можливості задовольнити свої потреби в інший спосіб, аніж шляхом встановлення сервітуту (1) через відсутність поблизу території, яку можливо було б використати для розміщення транспортних засобів у достатній кількості, що буде підтверджено результатами судової земельно-технічної експертизи, а також (2) через те, що частина земельної ділянки, щодо якої встановлено сервітут, не може бути самостійним об`єктом оренди, оскільки не є річчю до моменту виділу. Відповідач 2 зазначив, що Чернігівська обласна рада  виступала проти такого виділу, що підтверджується запереченнями, викладеними у відзиві, у яких Рада зазначила, що «юридична природа договору оренди земельної ділянки вимагає вилучення орендованої ділянки із користування її власника, що є більш обтяжливо для обласної ради порівняно з договором земельного сервітуту. Враховуючи викладене, Чернігівська обласна рада, як власник земельної ділянки із кадастровим номером 7410100000:02:050:0591, з метою раціонального та ефективного використання даної земельної ділянки за цільовим призначенням для будівництва та обслуговування органів державної влади та органів місцевого самоврядування не розглядала можливість передачі частини земельної ділянки в оренду суб`єктам господарювання, зокрема Товариству з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.», оскільки це призвело б до поділу та необхідності зміни цільового призначення сформованої земельної ділянки і фактичного вибуття частини земельної ділянки із володіння обласної ради».
		Крім того, відповідач 2 зауважив, що рішеннями Ради від 23.04.2021 та від 01.10.2024, а також укладеними на їх виконання Договорами № 1 та № 2 було встановлено сервітут на умовах оплатності. Згаданими рішеннями було встановлено плату за сервітутне користування частиною указаної ділянки в розмірі 4,5% від її нормативної грошової оцінки відповідно до площі сервітуту. Згідно з п. 12.3 Податкового кодексу України сільські, селищні, міські ради в межах своїх повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів. Додатком № 4 до рішення Чернігівської міської ради від 30.06.2022 № 18/VIII-19 затверджено Положення про плату за землю, відповідно до якого оренда земель для будівництва та обслуговування будівель органів державної влади та місцевого самоврядування (03.01), до яких належить земельна ділянка 7410100000:02:050:0591, здійснюється за ставкою 3%.
		Більше того, якщо припустити, що цільове призначення виокремленої частини земельної ділянки 7410100000:02:050:0591 змінилося б, то ставка оренди в будь-якому випадку була б меншою ніж та, що встановлена оспорюваним рішенням Ради. Так, відповідно до згаданого Положення ставка орендної плати земель для будівництва та обслуговування адміністративних будинків, офісних будівель компаній, які займаються підприємницькою діяльністю, пов`язаною з отриманням прибутку (03.10) становить 4%, а для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства (12.04) - узагалі 3%. При цьому, як вказує відповідач 2, прокурором не надано жодних доказів того, що були інші бажаючі укласти договір оренди частини земельної ділянки 7410100000:02:050:0591, після її виокремлення.
		Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.
		Відповідно до статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
		Ураховуючи рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 у справі №1-1/99, в якому зазначено, що із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
		Конституція України (ст. ст. 13, 14) визначає, що земля є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
		Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
		За правилами ст. ст. 4, 5 Земельного кодексу України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.
		Статтею 122 Земельного кодексу України визначені повноваження органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування відповідно із земель державної та комунальної власності.
		Таким чином, земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об`єктом права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.
		Суспільство, Український народ, як сукупність окремих суб`єктів, індивідів, людей, також має, з огляду на ст. ст. 1, 3, 6-8, 13, 14, 41 Конституції України, конституційне право правомірно очікувати захисту суспільних інтересів у вигляді адекватної реакції держави на випадки порушення законності при вирішенні земельних питань, правомірно очікувати і розраховувати на те, що держава вживатиме усіх можливих законних засобів і способів для відновлення становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю.
		Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		У відповідності до п. 10 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.
		Розпорядження органами місцевого самоврядування земельними ділянками з порушенням вимог законодавства безперечно становить державний, суспільний інтерес, а відтак потребує захисту, у т.ч. органами прокуратури.
		У відповідності до ч. 4, 5 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
		Згідно з ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
		Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
		Як зазначив прокурор, у зв`язку з відсутністю органу, уповноваженого відповідно до вимог чинного законодавства звертатися до суду з позовом про скасування рішення та визнання недійсними договорів оренди та суборенди землі дана позовна заява подана прокурором, який виступає позивачем.
		Також, згідно норм Закону № 1697-VII прокурор одержує передбачену законом можливість захищати права та інтереси не конкретного державного органу, а дещо абстрактні «інтереси держави», що в широкому сенсі можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів і являти собою потребу в здійсненні загальнодержавних дій, програм, спрямованих, зокрема, на гарантування державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, а також охорону землі, лісів, водойм як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання, в тому числі й територіальних громад.
		Статтею 2 Цивільного кодексу України передбачено, що учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи. Учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.
		Відповідно до ч. 1 ст. 169 Цивільного кодексу України територіальні громади діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
		Згідно зі ст. 172 Цивільного кодексу України територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов`язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
		Прокурор зазначив, що у цій справі Чернігівська обласна рада, здійснюючи право розпорядження землею, є учасником цивільних правовідносин. Рішенням від 17.09.2024 «Про поновлення договору платного строкового земельного сервітуту Товариству з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.», яке передувало укладенню спірного договору про встановлення земельного сервітуту обласна рада поновила договір платного строкового земельного сервітуту товариству з обмеженою відповідальністю «РІЕЛ КО.» та на підставі зазначеного рішення уклала Договір сервітуту.
		У пункті 10.21 постанови від 20.06.2023 у справі №633/408/18 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що втручання у приватні права й інтереси має бути належно збалансованим з відповідними публічними (державними, суспільними) інтересами, із забезпеченням прав, свобод та інтересів кожного, кому держава гарантувала доступ до загальнонародних благ і ресурсів. У разі порушення рівноваги публічних і приватних інтересів, зокрема, безпідставним наданням пріоритету правам особи перед правами держави чи територіальної громади у питаннях, які стосуються загальних для всіх прав та інтересів, прокурор має повноваження, діючи в публічних інтересах, звернутися до суду, якщо органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні посадові особи не бажають чи не можуть діяти аналогічним чином або ж самі є джерелом порушення прав і законних інтересів територіальної громади чи загальносуспільних (загальнодержавних) інтересів. У таких випадках відповідні органи можуть виступати відповідачами, а прокурор - позивачем в інтересах держави. За відсутності такого механізму звернення до суду захист відповідних публічних інтересів, поновлення колективних прав та інтересів держави, територіальної громади і її членів, захист суспільних інтересів від свавілля органів державної влади чи органів місцевого самоврядування у значній мірі може стати ілюзорним. Так само відсутність зазначеного механізму може загрожувати недієвістю конституційної вимоги, згідно з якою використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома статті 41 Конституції України). Аналогічний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (пункт 8.20).
		Таким чином, процесуальний статус сторін у подібних спорах залежить як від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, так і від наведеного прокурором обґрунтування наявності підстав для представництва інтересів держави у конкретній справі.
		У цій справі порушення інтересів держави полягає в тому, що внаслідок протиправних дій та рішень відповідача 1 спірну земельну ділянку комунальної форми власності, незаконно передано у користування приватного суб`єкта господарювання. Водночас, незаконна передача означеної земельної ділянки в користування, на умовах особистого сервітуту, порушує інтереси територіальної громади сіл, селищ та міст Чернігівської області, оскільки унеможливлює правомірне її використання на умовах оренди і співмірне отримання коштів за таке користування.
		Зазначена земельна ділянка є специфічним об`єктом комунальної власності, адже належить до обмежених ресурсів, що зумовлює встановлення особливого правового режиму його використання та здійснення прав щодо нього. Відносини власності на землю поряд з традиційною тріадою правомочностей власника включає обов`язок щодо охорони земель, використання їх з урахуванням інтересів (екологічних, економічних, соціальних) суспільства взагалі та територіальної громади зокрема. Особливістю суспільних (публічних) інтересів є те, що на відміну від приватних їх майже неможливо захищати в суді безпосереднім носієм (носіями), а тому в державі обов`язково повинен існувати інструмент захисту такого інтересу у формі спеціального суб`єкта, яким може і повинен відповідно до Конституції України виступати такий орган як прокуратура (п. 106 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18).
		У пункті 38 постанови від 15.09.2020 у справі №469/1044/17 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що за певних обставин прокурор може звертатися до суду в інтересах держави в особі органу місцевого самоврядування, зокрема тоді, коли цей орган є стороною правочину, про недійсність якого стверджує прокурор. Оскільки таку позовну вимогу вправі заявити, зокрема, будь-яка сторона правочину, відповідний орган як така сторона може бути позивачем. У такій ситуації прокурор для представництва інтересів держави в особі компетентного органу як сторони правочину має продемонструвати, що цей орган не здійснює або неналежним чином здійснює захист відповідних інтересів, не реагуючи на повідомлення прокурора про наявність підстав для звернення до суду (абзац третій частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»; див. також висновки, висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, пункти 77-83; від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 8.8). Поряд із цим таке процесуальне позиціонування прокурора не враховує, що згідно з обставинами справи не виключається, що уповноважений державою орган сам є учасником спірних відносин і порушником інтересів держави. У такому випадку визначення цього органу позивачем суперечило б принципу розумності. Отже, статусом позивача має наділятись прокурор, а уповноважений орган має бути відповідачем. У разі, якщо державний орган або орган місцевого самоврядування діє або приймає рішення всупереч закону та інтересам Українського народу, прокурор має право діяти на захист порушених інтересів держави шляхом подання відповідного позову до суду. В цьому випадку органи, які прийняли рішення чи вчинили дії, що, на думку прокурора, порушують інтереси держави, набувають статусу відповідача. Орган державної влади (або місцевого самоврядування), який порушив права держави чи територіальної громади прийняттям незаконного рішення від імені відповідного суб`єкта права, не може (в силу відсутності повноважень на захист) та не повинен (з огляду на відсутність спору з іншим учасником цивільних правовідносин) бути позивачем за позовом прокурора, спрямованим на оскарження незаконного рішення цього ж органу та відновлення порушених прав і законних інтересів держави чи територіальної громади. В процесуальному аспекті орган, який прийняв такий акт, не має зацікавленості у задоволенні позовних вимог, відстоюючи правомірність своїх дій, що суперечить правовому статусу позивача. Водночас доведення правомірності дій, які оспорюються позивачем, забезпечується процесуальними повноваженнями відповідача. При цьому фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган або прокурор.
		У пункті 140 постанови від 11.06.2024 у справі №925/1133/18 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що:
		1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо: - орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси; - орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави;
		2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо: - відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; - орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.
		Таким чином, звернення прокурора з вказаною позовною заявою до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання - розпорядження земельними ділянками комунальної власності, що становить суспільний інтерес, тому захист такого інтересу відповідає функціям прокурора. Не здійснення захисту вказаних інтересів свідчить про наявність «порушень інтересів держави» у розумінні ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» та наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави.
		Ураховуючи вищевикладене, суд вважає обгрунтованими підстави звернення прокурора до суду саме у якості позивача, так як Чернігівська обласна рада є учасником спірних правовідносин.
		При цьому, орган державної влади, який здійснює контроль за використанням і охороною земель (Держгеокадастр) не наділений правом звернення до суду з конкретною категорією спорів та не є розпорядником земель у межах населеного пункту, а інший орган державної влади, до компетенції якого віднесено відповідні повноваження, - відсутній.
		Згідно з частиною першою статті 401 Цивільного кодексу України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
		Приписами статті 402 вказаного Кодексу унормовано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (частина перша). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно (частина друга).
		Відповідно до частини першої статті 404 Цивільного кодексу України право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв`язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.
		З правового аналізу вказаних норм слід дійти висновку, що необхідність встановлення сервітуту виникає у тих випадках, коли особа не може задовольнити свої потреби будь-яким іншим способом.
		Вказана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 21.02.2018 у справі №905/3280/16, від 23.09.2020 у справі №917/133/17, від 22.09.2021 №904/144/20.
		Договір про встановлення сервітуту має бути направлений на реалізацію зазначеної потреби і слугувати цілі за якої нормальне використання своєї власності неможливе без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки. Саме зазначені обставини необхідно встановити під час розгляду позовних вимог щодо визнання недійсним договору про встановлення сервітуту з підстав невідповідності його приписами Цивільного кодексу України та Земельного кодексу України. Юридична конструкція земельного сервітуту передбачає, що потреби, які можуть бути задоволені за рахунок користування чужим майном, повинні мати характер вимушених, зумовлювати неможливість або утруднення користування сусідньою або іншою земельною ділянкою.
		Відповідно до частин 1, 3, 4 статті 98 Земельного кодексу України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.
		Встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою його встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб (схожі висновки викладено в постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22.09.2021 у справі №325/329/19, від 29.01.2020 у справі №304/873/16-ц, від 06.06.2018 у справі №539/1427/16-ц).
		Отже, земельний сервітут встановлюється у виняткових випадках - коли в інший спосіб неможливо задовольнити потреби особи, в інтересах якої встановлюється сервітут, при цьому встановлення земельного сервітуту не може призводити до позбавлення власника (землекористувача) земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, права володіння, користування та розпорядження нею.
		Водночас договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства (стаття 13 Закону України «Про оренду землі»).
		За змістом положень частин 1, 2 статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови.
		Статтею 25 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що орендар земельної ділянки має право отримувати продукцію і доходи, що кореспондується з положеннями статті 775 Цивільного кодексу України (наймачеві належить право власності на плоди, продукцію, доходи, одержані в результатів користування річчю, переданою у найм).
		За змістом наведених правових положень договір оренди землі, на відміну від договору сервітуту, передбачає передачу орендареві повноважень щодо володіння та користування об`єктом оренди, що відповідає змісту статей 24, 25 Закону України «Про оренду землі».
		Отже, основна відмінність між договором про встановлення сервітуту та договором оренди земельної ділянки полягає в тому, що встановлення земельного сервітуту не припиняє прав власника (землекористувача) земельної ділянки, щодо якої встановлений сервітут, володіти, користуватися (згідно з цільовим призначенням земельної ділянки) та розпоряджатися нею, у той час як договір оренди надає орендареві права володіння та користування орендованою земельною ділянкою та зобов`язує його повернути земельну ділянку після закінчення договору оренди орендодавцеві. Таким чином, в орендних правовідносинах земельна ділянка вибуває з володіння та користування орендодавця, в той час як власник (землекористувач) земельної ділянки, обтяженої сервітутом, продовжує володіти і користуватися нею згідно з її цільовим призначенням.
		Згідно з частинами 1-3, 5 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
		Відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд з`ясовує наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.
		Згідно з частиною 1 статті 235 Цивільного кодексу України удаваний правочин - це правочин, вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який вони насправді вчинили.
		У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин своєю формою приховує реальний правочин. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. За удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
		Правова конструкція статті 235 Цивільного кодексу України передбачає, що сторона, звертаючись до суду із відповідним позовом, має довести: факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; для приховання якого саме правочину вчинено спірний правочин; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином (схожий за змістом висновок викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.08.2021 у справі №904/4885/20, від 11.04.2023 у справі №916/508/22 та в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.10.2019 у справі №607/13289/16-ц).
		Правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків, дійсним намірам сторін спору при укладенні оспорюваних договорів, встановити фактичні правовідносин, які склалися між сторонами, і застосувати до цих правовідносин відповідні норми матеріального права. Водночас невикористання при вчиненні певного правочину термінів, які визначають притаманні такому виду правочинів поняття, із закріпленням їх натомість у завуальований спосіб, а також викладення у різних документах взаємопов`язаних між собою прав і обов`язків сторін, що в сукупності складають зміст відповідних правовідносин, можуть бути засобами, які використовуються задля приховання суті правочину, укладення якого мають на меті сторони, шляхом оформлення "про людське око" (напоказ) іншого правочину. Тобто відсутність у спірних правочинах чіткого викладення усіх істотних умов, необхідних для договорів оренди, про яку зазначає суд апеляційної інстанції, не є достатньою підставою для висновку про відсутність між сторонами фактичних орендних правовідносин, адже неналежне оформлення відповідних відносин саме є тим способом, завдяки якому досягається прихована мета передачі земельних ділянок в користування (схожі висновки сформульовано в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №915/166/17, від 17.01.2019 у справі №923/241/18, від 21.05.2019 у справі №925/550/18, від 06.11.2019 у справі №916/1424/18, від 07.07.2021 у справі №903/601/20, від 03.11.2021 у справі №918/1226/20, від 02.02.2022 у справі №927/1099/20, від 29.09.2022 у справі №918/351/21(918/672/21), від 07.12.2022 у справі №924/11/22).
		Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 Цивільного кодексу України має визначити, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення нікчемності правочину або про визнання його недійсним (схожі за змістом висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2019 у справі №522/14890/16-ц, в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.06.2018 у справі № 916/933/17, від 26.06.2019 у справі №910/12454/17, від 08.09.2021 у справі №915/857/20, та в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05.12.2018 у справі №466/6298/16-ц).
		Звертаючись з даним позовом до суду прокурор вказує, що насправді між відповідачами існують не відносини сервітуту, а склались орендні відносини.
		Суд вважає такі доводи прокурора обгрунтованими, зважаючи на такі обставини.
		Під час розгляду судом справи відповідач 1 пояснив, що спірна частина земельної ділянки перебуває у вільному доступі та користуванні, не огороджена, доступ до неї не обмежений шлагбаумом чи будь-яким іншим чином.
		Однак, прокурором долучено до позовної заяви копію листа Чернігівської обласної ради від 05.12.2024 №01-05/1027, в якому відповідач 1 повідомляє, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.» здійснювало дії по облаштуванню частини земельної ділянки (кадастровий номер 7410100000:02:050:0591) за адресою: м. Чернігів, проспект Миру, 43, на якій розміщена стоянка автомобільного транспорту площею 0,0474 га, зокрема, заміною, облаштуванням та встановленням окремих елементів огорожі по периметру даної стоянки.
		Шлагбаум в межах запитуваної земельної ділянки не встановлювався, оскільки в`їзд на територію стоянки відбувається по земельній ділянці із кадастровим номером 7410100000:02:050:0309, за адресою: м. Чернігів, вул. Київська, буд. 11, яка перебуває в оренді Товариства з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.», на в`їзді до якої із вул. П`ятницької встановлений шлагбаум.
		Суд зазначає, що обов`язком сторін у господарському процесі є доведення суду тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.
		Так, за змістом положень статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.
		Згідно зі статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
		Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмета доказування.
		Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
		Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.02.2019 у справі №914/1131/18, від 26.02.2019 у справі №914/385/18, від 10.04.2019 у справі № 04/6455/17, від 05.11.2019 у справі №915/641/18.
		При цьому, одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності.
		Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.
		Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 зі справи № 902/761/18, від 20.08.2020 зі справи № 914/1680/18).
		Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
		Вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом обґрунтовуються певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом як у сукупності (в цілому), так і кожен доказ окремо, та відображено у судовому рішенні.
		Крім того, відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
		Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
		Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
		Суд зазначає, що наявні в матеріалах справи докази (а саме, власний лист Чернігівської обласної ради) спростовують усні твердження відповідача 1 про те, що частина спірної земельної ділянки перебуває у вільному доступі; навпаки, з листа вбачається, що користування частиною земельної ділянки є обмеженим (через встановлений на сусідній земельній ділянці, через яку відбувається заїзд, шлагбаум).
		Будь-яких доказів на підтвердження своїх усних пояснень відповідачем 1 суду не надано (наприклад, фотофіксації).
		Отже, наведені обставини дають підстави суду дійти висновку, що власник спірної частини земельної ділянки обмежений у праві вільного володіння та користування нею, а фактично вказані правомочності передані Товариству з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.» та саме відповідач 2, обмеживши доступ до земельної ділянки через встановлений шлагбаум (на сусідній земельній ділянці, через яку здійснюється заїзд на спірну земельну ділянку) та огорожу фактично володіє та користується нею в своїх цілях.
		Тобто, відбулась фактична передача Товариству з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.» повноважень щодо володіння та користування частиною земельної ділянки площею 0,0474 га в межах земельної ділянки кадастровий номер 7410100000:02:050:0591, за адресою: місто Чернігів проспект Миру, 43.
		Оскільки основна відмінність між договором про встановлення сервітуту та договором оренди земельної ділянки полягає в тому, що встановлення земельного сервітуту не припиняє прав власника (землекористувача) земельної ділянки, щодо якої встановлений сервітут, володіти, користуватися (згідно з цільовим призначенням земельної ділянки) та розпоряджатися нею, у той час як договір оренди надає орендареві права володіння та користування орендованою земельною ділянкою та зобов`язує його повернути земельну ділянку після закінчення договору оренди орендодавцеві, а матеріали даної справи свідчать про те, що частина земельної ділянки площею 0,0474 га в межах земельної ділянки кадастровий номер 7410100000:02:050:0591, за адресою: місто Чернігів проспект Миру, 43 фактично вибула з володіння та користування власника (територіальної громади, інтереси якої представляє Чернігівська обласна рада) та її використання за цільовим призначенням (для будівництва та обслуговування будівель органів державної влади та місцевого самоврядування) власником не здійснюється або є обмеженим, суд дійшов висновку, що насправді укладений між відповідачами Договір сервітуту від 01.10.2024 є договором оренди, укладення якого повинно здійснюватись з урахуванням норм, що регулюють орендні правовідносини.
		Відповідно до ч. 2 ст. 16 Закону України «Про оренду землі» укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами земельних торгів.
		Згідно з ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
		Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу (ч. 1 ст. 124 Земельного кодексу України).
		У ч. 2 ст. 124 Земельного кодексу України зазначено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.
		Відповідно до ч. 1 ст. 134 Земельного кодексу України земельні ділянки державної чи комунальної власності продаються або передаються в користування (оренду, суперфіцій, емфітевзис) окремими лотами на конкурентних засадах (на земельних торгах), крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
		Отже, враховуючи мету укладення спірного договору - збільшення зони паркування автомобілів для відвідувачів торгово-офісного комплексу, тобто здійснення господарської діяльності Товариства з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.», та беручи до уваги, що спірний випадок не відноситься до встановлених частиною 2 статті 134 Земельного кодексу України, суд дійшов висновку, що передача спірної земельної ділянки повинна була проводитись на умовах оренди в порядку, визначеному ст.ст. 124, 134 Земельного кодексу України, тобто, з проведенням торгів.
		Однак, вказаних вимог законодавства дотримано не було.
		Крім того, суд зазначає, що наразі чинним законодавством України не передбачено можливості оренди частини земельної ділянки (до Верховної Ради внесено проєкт закону №10246, який передбачає можливість оренди частини земельної ділянки. Проект закону пропонує встановити, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою або її частиною, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності), тоді як відповідачу 2 фактично в оренду було передано саме частину земельної ділянки площею 0,0474 га в межах земельної ділянки кадастровий номер 7410100000:02:050:0591, за адресою: місто Чернігів проспект Миру, 43.
		Зважаючи на викладені обставини, суд дійшов висновку визнати недійсним Договір про встановлення земельного сервітуту для розміщення стоянки автомобільного транспорту на земельній ділянці від 01.10.2024, укладений між Чернігівською обласною радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.».
		Оскільки наведені вище обставини є достатніми для визнання недійсним Договору сервітуту від 01.10.2024 не вдається до дослідження та аналізу інших наведених прокурором підстав позову у даній справі.
		Загальні правила щодо правових наслідків недійсності правочинів сформульовані в статті 216 Цивільного кодексу України, в частині першій якої вказано, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
		Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною (частина друга статті 216 Цивільного кодексу України).
		Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів (частина третя цієї ж статті).
		У постанові від 12.12.2018 у справі №644/7422/16-ц Велика Палата Верховного Суду виснувала, що застосування зазначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан. У цивілістичній науці та судовій практиці цей процес називають двосторонньою реституцією.
		Цивільний кодекс України не пов`язує можливість застосування наслідків недійсності правочину з добросовісністю сторін правочину, і добросовісність сторони до уваги не береться. Сторони зобов`язані повернути все отримане за недійсним правочином лише тому, що правочин визнано недійсним.
		За змістом статті 216 Цивільного кодексу України наслідком недійсності правочину є застосування двосторонньої реституції незалежно від добросовісності сторін правочину (див. пункт 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі №909/968/16).
		У подальшому, застосовуючи статтю 216 Цивільного кодексу України, Велика Палата Верховного Суду в пунктах 66-70 постанови від 20.07.2022 у справі №923/196/20 зробила висновки, які узгоджуються з наведеними вище висновками про застосування вказаної норми.
		Так, Велика Палата Верхового Суду вказала, що за змістом абзацу першого частини першої статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює для сторін тих прав та обов`язків, які зумовлені його вчиненням, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов`язані з його недійсністю. Одним з таких наслідків є реституція. Вона спрямована на відновлення status quo anteу фактичному та правовому становищі сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину, шляхом нівелювання юридичного значення будь-яких дій, які сторони вчинили на виконання цього правочину. Тому кожна сторона зобов`язана повернути іншій у натурі все, що вона одержала на виконання недійсного правочину (абзац другий частини першої статті 216 Цивільного кодексу України).
		За недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним обов`язком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину. Таке поновлення сторін у попередньому становищі може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за відповідним правочином, залишається в його сторони. У разі неможливості здійснити реституцію в натурі, зокрема тоді, коли одержане полягає в користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, сторони зобов`язані відшкодувати вартість того, що одержали, за цінами, які існують на момент відшкодування (абзац другий частини першої статті 216 Цивільного кодексу України). Крім того, наслідком недійсності правочину є відшкодування за рахунок винної сторони другій стороні недійсного правочину або третій особі збитків і моральної шкоди, завданих у зв`язку із вчиненням недійсного правочину (частина друга статті 216 Цивільного кодексу України).
		Отже, Цивільний кодекс України визначає такі загальні юридичні наслідки недійсності правочину: 1) основний - двостороння реституція - повернення сторін недійсного правочину до попереднього стану, тобто становища, яке існувало до його вчинення (абзац другий частини першої статті 216 Цивільного кодексу України); 2) додатковий - відшкодування збитків і моральної шкоди винною стороною на користь другої сторони недійсного правочину та третьої особи, якщо їх завдано у зв`язку із вчиненням такого правочину (частина друга статті 216 цього кодексу). Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою статті 216 Цивільного кодексу України, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів (частина третя статті 216 Цивільного кодексу України).
		Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.09.2024 у справі №918/1043/21 підтвердила правильність своїх висновків, викладених у пунктах 66-70 постанови від 20.07.2022 у справі №923/196/20, зокрема, про те, що за недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним обов`язком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину, однак вважає, що підхід до застосування наслідків недійсності правочину (стаття 216 Цивільного кодексу України), сформульований у пунктах 72 та 81.2 згаданої постанови, потребує узгодження з наведеним вище висновком про двосторонню реституцію як юридичний обов`язок сторін недійсного правочину, виходячи з такого.
		Позовні вимоги, з якими звертався позивач у справі №923/196/20, були спрямовані на визнання недійсним спірного правочину та застосування наслідків недійсності.
		У такій категорії справ суд, задовольняючи вимогу сторони про повернення переданого за недійсним правочином майна, має також присудити стягнути з позивача на користь відповідача одержані за правочином кошти (повернути передане нею майно). Таке стягнення не є задоволенням окремої позовної вимоги, а є необхідним наслідком визнання недійсним правочину та задоволення вимоги про застосування реституції. Інше тлумачення статті 216 Цивільного кодексу України, за якого відповідач має заявити вимогу про повернення йому переданого за недійсним правочином, покладатиме на відповідача непропорційний тягар у вигляді позбавлення його майна без повернення / відшкодування всього, що інша сторона одержала на виконання недійсного правочину.
		Також підхід, сформульований Великою Палатою Верховного Суду в пунктах 72 та 81.2 постанови від 20.07.2022 у справі №923/196/20, створює низку серйозних процесуальних проблем, оскільки відповідач у такій категорії справ, щоб домогтися двосторонньої реституції, має заявляти зустрічний позов або звертатись з окремим позовом.
		Однак такий «зустрічний» позов у цьому випадку суперечитиме суті категорії зустрічного позову, який за змістом частини другої статті 180 Господарського процесуального кодексу України приймається до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов`язані і спільний їх розгляд є доцільним, зокрема коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову. Натомість у цьому разі «зустрічним» буде позов, спрямований не на противагу основному, а навпаки - його задоволення буде можливим тільки у випадку задоволення первісного. Якщо ж відповідач має заявити окремий позов, без відповіді залишається питання, чому цей позов не може бути заявлений у цій же справі, адже він однозначно пов`язаний з її розглядом. Це повертатиме суди до необхідності розгляду вказаного позову як зустрічного, яким він не є.
		Розгляд вимоги відповідача в наступному окремому позові також невиправдано поставить його у становище, коли він вже зобов`язаний за судовим рішенням повернути майно, однак позивач у первинній справі, хоч і має в силу закону обов`язок так само здійснити повернення одержаного ним за правочином, однак такий обов`язок не забезпечений примусом держави і може бути не виконаний без окремого судового рішення.
		Окрім того, цей підхід не враховує принципу процесуальної економії, оскільки орієнтує відповідачів у такій категорії справ на те, що їм належить ініціювати окреме провадження для розгляду їх вимоги, яка ґрунтуватиметься на обставинах, вже встановлених у розглянутій справі.
		Для узгодження викладених раніше висновків з механізмом двосторонньої реституції в цілому Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.09.2024 у справі №918/1043/21 відступила від своїх висновків, викладених у пунктах 72 та 81.2 постанови від 20.07.2022 у справі №923/196/20, та зазначила, що якщо законом не встановлені особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію. У цьому випадку відповідач є стягувачем у частині рішення про повернення йому переданого ним за недійсним правочином майна або відшкодування вартості.
		Таким чином, оскільки суд дійшов висновку визнати недійсним Договір сервітуту від 01.10.2024, укладений між відповідачами, то відповідно до ст. 216 Цивільного кодексу України підлягають застосуванню наслідки недійсності вказаного правочину для обох його сторін, з огляду на що позовні вимоги прокурора про зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.» повернути Чернігівській обласній раді частину земельної ділянки площею 0,0474 га в межах земельної ділянки кадастровий номер 7410100000:02:050:0591, за адресою: місто Чернігів проспект Миру, 43, є обгрунтованими та підлягають задоволенню у повному обсязі.
		Згідно п. 3.1. Договору сервітуту від 01.10.2024 плата по договору платного строкового сервітуту вноситься у грошовій формі у розмірі 18461 грн. 22 коп. в рік. Відсоток від нормативної грошової оцінки земельної ділянки для розрахунку плати складає 4,5 (чотири із половиною) відсотка, відповідно до площі сервітуту. Обчислення розміру плати за користування частиною земельної ділянки комунальної власності здійснюється з урахуванням добутку коефіцієнтів індексації грошової оцінки за попередні роки, визначених законодавством.
		Відповідно до п. 3.2. Договору сервітуту від 01.10.2024 плата по договору платного строкового сервітуту вноситься місцевому бюджету м. Чернігова, на розрахунковий рахунок, одержаний в Головному управлінні ДПС у Чернігівській власті, як орендна плата за земельну ділянку державної та комунальної власності (КБКД 8010600).
		Яке вбачається з матеріалів справи, на виконання умов Договору сервітуту від 01.10.2024, відповідач 2 сплатив до місцевого бюджету грошові кошти у загальному розмірі 8246,12 грн, які підлягають йому поверненню у зв`язку із визнанням недійсним правочину, на підставі якого їх було сплачено.
		Що стосується позовних вимог про визнання незаконним та скасування рішення Чернігівської обласної ради від 17.09.2024 «Про поновлення договору платного строкового земельного сервітуту Товариству з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.», суд зазначає, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення відповідного договору, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 9.67; від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21, пункт 8.13; від 12.09.2023 у справі №910/8413/21, пункт 180).
		Оскільки рішення Чернігівської обласної ради від 17.09.2024 «Про поновлення договору платного строкового земельного сервітуту Товариству з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.», яке прокурор просить суд визнати незаконним та скасувати, є виконаним шляхом укладення Договору про встановлення земельного сервітуту для розміщення стоянки автомобільного транспорту на земельній ділянці від 01.10.2024, то прокурором обрано неефективний спосіб захисту, що є самостійною та достатньою підставою для відмови у позові у вказаній частині позовних вимог.
		Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
		Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
		У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім  того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
		Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
		З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
		Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
		Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України,
		 
		ВИРІШИВ:
		1. Позов задовольнити частково.
		2. Визнати недійсним Договір про встановлення земельного сервітуту для розміщення стоянки автомобільного транспорту на земельній ділянці від 01.10.2024, укладений між Чернігівською обласною радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.»
		3. Зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.» (14038, Чернігівська обл, м. Чернігів, проспект Перемоги, буд. 127; ідентифікаційний код: 33799824) повернути Чернігівській обласній раді (14000, Чернігівська обл, м. Чернігів, проспект Миру, буд. 43; ідентифікаційний код: 25618741) частину земельної ділянки площею 0,0474 га в межах земельної ділянки кадастровий номер 7410100000:02:050:0591, що знаходиться за адресою: місто Чернігів проспект Миру, 43.
		4. Повернути з місцевого бюджету міста Чернігова на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.» (14038, Чернігівська обл, м. Чернігів, проспект Перемоги, буд. 127; ідентифікаційний код: 33799824) сплачені відповідно до умов Договору про встановлення земельного сервітуту для розміщення стоянки автомобільного транспорту на земельній ділянці від 01.10.2024 грошові кошти розміром 8246 (вісім тисяч двісті сорок шість) 12 коп.
		5. В іншій частині позову відмовити.
		6. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Ріел Ко.» (14038, Чернігівська обл, м. Чернігів, проспект Перемоги, буд. 127; ідентифікаційний код: 33799824) на користь Чернігівської обласної прокуратури (14000, Чернігівська обл, м. Чернігів, вул. Князя Чорного, буд. 9; ідентифікаційний код: 02910114) судовий збір у розмірі 4844 (чотири тисячі вісімсот сорок чотири) грн 80 коп.
		7. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.
		 
		Рішення господарського суду набирає законної сили відповідно до  ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з ч. 1 ст. 256 та ст. 257 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
		 
		 
		Повний текст складено та підписано 08.05.2025.
		 
		 
		Суддя                                                                                                     О.М. Спичак

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...