Єдиний державний реєстр судових рішень

В зв’язку з набранням чинності 25.04.2025 Закону України від 26.02.2025 № 4273-ІХ "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" щодо зміни найменувань місцевих загальних судів" (далі – Закон), частину найменувань судів найближчим часом буде змінено відповідно до переліку наведеному у Законі

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 903/753/22 : Господарські справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, з них; щодо припинення права користування земельною ділянкою, з них; щодо земельних сервітутів.
Надіслано судом: 20.05.2025. Зареєстровано: 20.05.2025. Забезпечено надання загального доступу: 21.05.2025.
Дата набрання законної сили: 14.05.2025
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		14 травня 2025 року 
		м. Київ
		cправа №  903/753/22 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
		Міщенка І.С. - головуючого, Берднік І.С., Зуєва В.А, 
		за участю секретаря судового засідання - Кравченко О.В.
		розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з додатковою відповідальністю «Ковельагроспецпостач»
		на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 28.01.2025, і додаткову постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 17.02.2025 (головуюча: Філіпова Т. Л., судді: Бучинська Г. Б., Маціщук А. В.), рішення Господарського суду Волинської області від 03.03.2023 і додаткове рішення Господарського суду Волинської області від 20.03.2023 (суддя Якушева І. О.) у справі
		за позовом Фізичної особи - підприємця Дунайчука Олега Степановича
		до Товариства з додатковою відповідальністю «Ковельагроспецпостач»
		про встановлення сервітутів земельних ділянок,
		(за участю представників: позивача - Дунайчук О.С., відповідача - Бовгиря Я.А., Сидорук     А.А.)
		 
		Історія справи
		Обставини справи, встановлені судами
		1. На підставі договору суборенди від 20.12.2017 Товариство з додатковою відповідальністю «Ковельагроспецпостач» (далі - ТДВ «Ковельагроспецпостач», відповідач, орендар) передало в суборенду Фізичній особі - підприємцю Дунайчуку Олегу Степановичу (далі - ФОП Дунайчук О. С., позивач, суборендар) земельну ділянку з кадастровим номером 722182400:04:002:1166 (далі - земельна ділянка 1166) строком на 48 років.
		2. Згідно з пунктом 28 договору суборенди від 20.12.2017 відповідач зобов`язався надати необмежений доступ позивачу до його земельної ділянки.
		3. Орендована позивачем земельна ділянка 1166 розташована таким чином, що проїзд до неї можливий через земельні ділянки з кадастровими номерами 0722182400:04:002:1266 та 0722182400:04:002:1167 (далі - земельні ділянки відповідно 1266 та 1167), якими користується  відповідач на підставі договорів оренди, укладених з Ковельською міською радою і Дубівською сільською радою. На вказаних земельних ділянках існує асфальтований проїзд, яким користується позивач, відповідач та інші суборендарі. 
		4. Проте відповідач перешкоджає позивачу у проїзді до його земельної ділянки. З урахуванням місця розташування доступ до земельної ділянки позивача з дороги загального користування можливий виключно через земельні ділянки, які знаходяться в оренді відповідача, оскільки з інших сторін ділянка межує із землями природоохоронного призначення та доступ до неї обмежено канавою.
		5. Власники земельних ділянок 1266 та 1167 - Дубівська сільська рада (рішення від 04.11.2020 № 58/14-6 (з урахуванням змін, внесених рішенням від 22.12.2022 №   26/16) та Ковельська міська рада (рішення від 26.09.2019№     55/28) надали ФОП   Дунайчуку О.   С. дозволи  на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частин цих земельних ділянок, на які поширюється право сервітуту, за умови письмового погодження цих меж з орендарем - ТДВ     «Ковельагроспецпостач».
		6. Враховуючи дані розробленої на замовлення позивача технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту, позивач протягом 2019 -2022 років неодноразово звертався до власників наведених земельних ділянок з метою встановлення земельного сервітуту на проїзд автомобільним транспортом наявним шляхом та з проектом договору про встановлення земельного сервітуту. 
		7. У цей же період позивач також неодноразово направляв на розгляд та погодження відповідачу пропозиції та проекти договорів про встановлення земельного сервітуту, проте відповідного погодження від останнього не отримав.
		Узагальнений зміст позовних вимог та підстав позову 
		8. ФОП Дунайчук О. С. звернувся до суду з позовом до ТДВ     «Ковельагроспецпостач», в якому просив:
		- встановити строковий (до 19.12.2065) безоплатний земельний сервітут на частині земельної ділянки площею (площа сервітуту) 934 м2 на земельній ділянці 1266, що полягає у праві проходу та проїзду на автомобільному транспорті через наявний шлях до земельної ділянки 1166, яка перебуває в користуванні позивача, вказаний у плані земельної ділянки відповідно до технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється сервітут;
		- встановити строковий (до 19.12.2065 року) безоплатний земельний сервітут, на частині земельної ділянки площею (площа сервітуту) 525 м2 на земельній ділянці 1167, що полягає у праві проходу та проїзду на автомобільному транспорті через наявний шлях до земельної ділянки 1166, яка перебуває в користуванні позивача, вказаний у плані земельної ділянки відповідно до технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється сервітут.
		9. Позов мотивований тим, що всі землі навколо земельної ділянки, яка перебуває в суборенді позивача, або знаходяться в оренді відповідача, або є землями природоохоронного призначення (заплава річки Турії). З південно-східного боку від земельної ділянки знаходиться гідротехнічна споруда. Тому проїзд до земельної ділянки позивача є можливим лише наявним шляхом через землі, що перебувають у користуванні відповідача. Відповідач перешкоджає встановленню земельного сервітуту на право проїзду автомобільним транспортом до земельної ділянки позивача, незважаючи на те, що за умовами договору суборенди від 20.12.2017 зобов`язався надати необмежений доступ позивачу до його земельної ділянки.   
		Узагальнений зміст та обґрунтування оскаржуваних рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції 
		10.          Справа розглядалась судами неодноразово.
		11.          Господарський суд Волинської області рішенням від 03.03.2023 позов задовольнив. Встановив на користь позивача строковий (до 19.12.2065 року) безоплатний земельний сервітут: (1) на частині земельної ділянки площею (площа сервітуту) 934     м     кв на земельній ділянці 1266, що полягає у праві проходу та проїзду на автомобільному транспорті наявним шляхом до земельної ділянки 1166, що перебуває у користуванні позивача, вказаний у плані земельної ділянки відповідно до технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється сервітут; (2) на частині земельної ділянки площею (площа сервітуту) 525 м кв на земельній ділянці 1167, що полягає у праві проходу та проїзду на автомобільному транспорті наявним шляхом, до земельної ділянки 1166, яка перебуває у користуванні позивача, вказаний у плані земельної ділянки відповідно до технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється сервітут.
		12.          Суд першої інстанції встановив відсутність іншої можливості проїзду до земельної ділянки позивача ніж через земельні ділянки, орендовані відповідачем. Запропонований позивачем спосіб встановлення земельного сервітуту є найменш обтяжливим для відповідача, оскільки на цих частинах земельних ділянок розташований існуючий автомобільний проїзд, який використовують для цих цілей інші суборендарі.
		13.          Додатковим рішенням від 20.03.2023 суд першої інстанції частково задовольнив заяву позивача та стягнув з відповідача на користь позивача 5     038 грн витрат на професійну правничу допомогу.
		14.          Суд першої інстанції встановив перевищення позивачем суми витрат на професійну правничу допомогу (19      000 грн) у порівнянні з очікуваним її розміром відповідно до попереднього розрахунку (5 038 грн), що є істотним перевищенням в розумінні частини 6 статті 129 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), без будь-яких обґрунтувань такого перевищення.
		15.          Північно-західний апеляційний господарський суд постановою від 09.04.2024 вказані рішення та додаткове рішення суду першої інстанції залишив без змін.
		16.          Північно-західний апеляційний господарський суд додатковою постановою від 21.05.2024 відмовив відповідачу в задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення та покладення на позивача судових втрат. Заяву позивача про ухвалення додаткового рішення задовольнив частково, стягнув з відповідача на користь позивача 7572,80 грн витрат, пов`язаних з проведенням судової експертизи та 11 000 грн витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції. В іншій частині вимог позивача відмовив.
		17.          Верховний Суд постановою від 03.09.2024 скасував постанову суду апеляційної інстанції та додаткову постанову цього ж суду з направленням справи на новий розгляд до цього суду. 
		18.          За результатом нового розгляду Північно-західний апеляційний господарський суд постановою від 28.01.2025 рішення суду першої інстанції від 03.03.2023 та додаткове рішення цього ж суду від 20.03.2023 залишив без змін.
		У задоволенні заяви відповідача про ухвалення додаткового рішення та покладення на позивача судових втрат відмовив. Заяву позивача про ухвалення додаткової постанови про розподіл судових витрат задовольнив частково. Стягнув з відповідача на користь позивача 9 000 грн витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції. В іншій частині вимог заяви відмовив.
		19.          Дослідивши наявні в матеріалах справи докази в їх сукупності та взаємозв`язку, апеляційний суд дійшов висновку, що надані позивачем докази на підтвердження обставини неможливості задовольнити потреби позивача у користуванні земельною ділянкою в інший спосіб, ніж встановлення сервітуту за рішенням суду є більш вірогідними, ніж докази, надані відповідачем на спростування цієї обставини. Суд встановив, що викопіюванням з кадастрового плану, з плану відведення земельної смуги для встановлення земельного сервітуту, які містяться у складі технічної документації, підтверджується ізольованість земельної ділянки позивача і відсутність виходів до вулиць загального користування. Також із скріншотів з публічної кадастрової карти, викопіювання чергового кадастрового плану вбачається вже існуючий шлях по земельних ділянках відповідача, який запропонований позивачем для встановлення сервітуту. 
		У свою чергу відповідач, стверджуючи про наявність іншого шляху для проходу та проїзду на автомобільному транспорті до земельної ділянки позивача, не подав належних доказів у підтвердження своїх доводів.
		20.          Щодо розподілу судових витрат суд апеляційної інстанції, зокрема зазначив наступне:
		-          погодився з висновком суду першої інстанції про часткове відшкодування заявлених позивачем витрат на професійну правову допомогу в розмірі 5 038 грн який є співмірним з обсягом наданих адвокатом послуг та обґрунтованим з точки зору його необхідності;
		-          з огляду на те, що позовні вимоги ФОП Дунайчука О.С. суд першої інстанції задовольнив повністю і рішення суду першої інстанції залишив без змін суд апеляційної інстанції, то за загальним правилом розподілу судових витрат, унормованим частиною 4 статті 129 ГПК України, заява відповідача про ухвалення додаткового рішення задоволенню не підлягає;
		-          зважаючи на конкретні обставини справи, принцип змагальності сторін та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, а саме їх дійсність, необхідність, обґрунтованість та розумність їх розміру, ураховуючи, що позиція представника позивача, викладена у відзиві на апеляційну скаргу не є значно відмінною, від позиції, викладеної у позовній заяві, не потребує вивчення великого обсягу фактичних даних, витрати позивача на професійну правничу допомогу в розмірі 18 500 є завищеним та підлягають зменшенню до 9 000 грн.
		21.          Додатковою постановою від 17.02.2025 Північно-західний апеляційний господарський суд відмовив у задоволенні заяви відповідача про покладення на позивача судових втрат, пов`язаних з новим розглядом справи в суді апеляційної інстанції. Заяву позивача про розподіл судових витрат, пов`язаних з новим розглядом справи в суді апеляційної інстанції задовольнив частково. Стягнув з відповідача на користь позивача 6   000 грн витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції. В іншій частині вимог заяви відмовив.
		22.          Висновок суду апеляційної інстанції про часткове відшкодування судових витрат позивача обгрунтований тим, що зважаючи на конкретні обставини справи, принцип змагальності сторін та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, а саме їх дійсність, необхідність, обґрунтованість та розумність їх розміру; ураховуючи, що позиція представника позивача   не є значно відмінною, від позиції, викладеної в позовній заяві, не потребує вивчення великого обсягу фактичних даних, розмір витрат на професійну правничу допомогу, визначених адвокатом в розмірі 19 000 грн є завищеним, а тому підлягає зменшенню.
		Касаційна скарга
		23.          Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК України, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		Аргументи учасників справи
		Узагальнені доводи касаційної скарги 
		24.          Неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду в постановах від 14.10.2019 у справі № 910/6642/18,  від 05.03.2021 у справі №   372/2876/17, від 15.02.2022 у справі № 914/2055/18, від 14.09.2023 у справі №   906/402/22, від 14.11.2018 у справі № 910/2535/18, від 22.09.2021 у справі № 444/2308/18, від 13.04.2021 у справі № 21/09-07-212, від 14.03.2024 у справі № 824/180/19, від 05.10.2022 у справі № 906/513/18, від 28.05.2024 у справі № 914/759/23, від 20.03.2020 у справі № 383/153/17, від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц, від 03.12.2020 у справі № 925/27/18, від 06.12.2022 у справі №904/738/22, від 25.06.2020 у справі № 924/233/18, від 15.10.2020 у справі № 623/214/17, від 23.09.2020 у справі № 907/555/14, від 30.08.2022 у справі № 904/1427/21, від 20.12.2024 у справі №     910/21682/15, від 22.06.2021 у справі №     200/606/18, від 15.12.2021 у справі №924/856, від 02.04.2014 у справі № 910/13850/13, від 16.04.2018 у справі №     302/1464/14-ц, від 19.03.2021 у справі №904/2073/19, від 03.08.2022 у справі №     910/5408/21, від 15.10.2019 у справі № 903/879/18, від 07.08.2019 у справі №     910/29116/14, від 05.07.2022 у справі № 917/1999/20, від 15.03.2023 у справі №     914/3903/21, від 15.02.2023 у справі № 910/18214/19, зокрема щодо стадійності захисту порушеного права, стандарту доказування «вірогідність доказів», принципів змагальності господарського процесу та рівності сторін у процесі, концепції «негативного доказу», принципу «єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди», доктрини «venire contra factum proprium» (заборони суперечливої поведінки) та «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), принципу «jura novit curia» (суд знає закони), доктрин «res judicata» (принципу остаточності судового рішення), «права справи» (англ. law of the case doctrine), призвело до порушення судами норм статей 76, 77, 86 ГПК України, неправильного встановлення судами обставин (фактів), які згідно частиною 1 статті 401 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та частиною 4 статті 98 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) є умовою встановлення земельного сервітуту за рішенням суду та мають суттєве значення для правильного вирішення даної справи. Так, суди не встановили обставин того, що у позивача відсутня можливість повноцінного використання земельної ділянки, якою він користується на праві суборенди, у інший спосіб, без встановлення спірного сервітуту, а також того, що запропонований позивачем спосіб використання чужої земельної ділянки не є обтяжливим для відповідача і є реально (технічно) можливим, що призвело до ухвалення судами незаконних судових рішень. 
		25.          Суд апеляційної інстанції при новому розгляді справи не виконав обов`язкові вказівки та не врахував правові висновки Верховного Суду в постанові від 03.09.2024 у цій справі, що також свідчить про неврахування цим судом правових висновків Верховного Суду в постановах від 18.03.2020, справа №464/104/16-ц від 07.09.2022, справа № 910/22858/17 від 28.11.2022, справа № 907/749/19.
		26.          Суди не врахували висновки Верховного Суду в постановах від 31.10.2019 у справі №   760/20787/18, від 10.09.2024 у справі № 626/407/17, від 30.05.2023 у справі №   761/13685/14-к щодо застосування «презумпції невинуватості» та неправильно застосували норми частини 4 статті 296 ЦК України, частини 1 статті 11 Загальної декларації прав людини, статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, статті 62 Конституції України. Скаржник посилається на не підтвердження належними доказами факту реального протиправного впливу з боку відповідача (порушення суб`єктивного права) і чи має місце протиправне порушення прав позивача.
		27.          Суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, а саме: рішення Дубівської сільської ради №26/16, інформаційної довідки Дубівської сільської ради №75/2.45/2-23, технічної документації із землеустрою. У підтвердження цього аргументу скаржник посилається на неврахування судами висновків Верховного Суду у постановах від 15.02.2023 у справі № 910/18214/19, від 28.07.2020 у справі № 904/2104/19, від 03.10.2019 у справі № 902/271/18, від 28.11.2023 у справі № 917/1331/22, від 18.11.2020 у справі № 910/11152/19, від 06.12.2022 у справі № 904/738/22 щодо застосування норм статей 2, 7, 13, 14, 42, 80, 269 ГПК України.
		28.          При вирішенні питання про розподіл витрат позивача на правничу допомогу суди обох інстанцій не врахували висновки Верховного Суду у постановах від 27.06.2018 у справі № 826/1216/16, від 26.07.2022 у справі № 904/4608/21, від 30.11.2022 у справі N 2-317/11, від 14.02.2019 у справі № 916/24/18, від 12.11.2019 у справі № 904/4494/18, від 21.08.2019 у справі № 922/2821/18, від 02.02.2024 у справі №   910/9714/22 від 14.02.2019 у справі № 916/24/18, від 12.11.2019 у справі №     904/4494/18, від 16.02.2023 у справі № 911/1779/21, від 18.11.2020 у справі №     910/11152/19 щодо встановленого статтями 124, 129 ГПК України порядку заявлення таких витрат, зокрема щодо необхідності подати попередній розрахунок судових витрат. Також скаржник стверджує про те, що суд апеляційної інстанції не надав оцінки аргументу відповідача про підтвердження судових витрат позивача недопустимими доказами, які не відповідають вимогам, встановленим для електронних документів, а отже такі витрати документально не підтверджені. 
		Позиція позивача у відзиві на касаційну скаргу 
		29.          Позивач проти касаційної скарги заперечує, погоджується з мотивами та висновками судів попередніх інстанції в оскаржуваних судових рішеннях, вважає їх законними та обгрунтованими.
		Позиція Верховного Суду
		30.          Відповідно до частини 1 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
		31.          Верховний Суд неодноразово зазначав про те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, наведених скаржником і які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
		32.          При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених частиною 2 статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.
		33.          Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у частині третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
		34.          Предметом позову в цій справі є матеріально-правові вимоги ФОП Дунайчука   О.С. про встановлення сервітуту щодо земельних ділянок. Позивач наголошує на тому, що на орендованих відповідачем земельних ділянках 1266 та 1167 вже існує облаштований проїзд до земельної ділянки позивача 1166, проте відповідач перешкоджає проїзду до земельної ділянки позивача, і сторони не досягли домовленості про встановлення сервітуту для задоволення потреб позивача. 
		35.          Заперечуючи проти позову, відповідач звертається до двох головних аргументів: (1) до земельної ділянки позивача існує альтернативний проїзд; (2) встановлення спірного сервітуту перешкоджає відповідачу користуватись розташованим на одній із земельних ділянок належним йому нерухомим майном.
		36.          Згідно із частиною 1 статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
		37.          Статтею 403 ЦК України передбачено, що сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном (частина 1). Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку (частина 2). Особа, яка користується сервітутом, зобов`язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду (частина 3). Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном (частина 5).
		38.          За змістом частин 2-4 статті 98 ЗК України земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.
		39.          Власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи можуть вимагати встановлення земельних сервітутів, перелік окремих видів яких наведено у статті 99 ЗК України, зокрема, право проходу та проїзду на транспортному засобі по наявному шляху. 
		40.          Порядок та особливості встановлення земельних сервітутів конкретизовано у статті 100 ЗК України, за змістом якої сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.
		41.          Відповідно до частини 3 статті 402 ЦК України у разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.
		42.          Отже, метою встановлення земельного сервітуту на певний строк чи без визначення строку є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки у ефективному її використанні. При цьому однією з основних ознак сервітуту, який підлягає встановленню за рішенням суду, є неможливість задоволення такої потреби землекористувача у будь-який інший спосіб у ситуації, коли власник і потенційний сервітуарій не можуть досягнути згоди щодо встановлення сервітуту або способу його здійснення, плати тощо.
		43.          Таким чином, підставою встановлення сервітуту є відсутність у будь-якої заінтересованої особи, у тому числі й у власника майна, можливості задовольнити свої потреби іншим способом, як встановлення права користування чужим майном - сервітуту. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 21.02.2024 у справі № 910/6925/22.
		44.          В основу оскаржуваних рішення та постанови покладено висновок місцевого та апеляційного господарських судів про обґрунтованість позовних вимог щодо встановлення земельного сервітуту, оскільки:
		- земельна ділянка позивача є ізольованою і не містить виходів до вулиць загального користування внаслідок специфіки свого розміщення;
		- землі навколо земельної ділянки позивача перебувають в оренді відповідача або є землями природоохоронного фонду (заплава річки Турії); з південно-східної сторони від земельних ділянок відповідача та позивача знаходиться гідротехнічна споруда - канал для дренажу води. Таким чином, доїзд до земельної ділянки позивача з іншої сторони є неможливим;
		- із наявних у справі доказів вбачається наявність облаштованого шляху до земельної ділянки позивача по земельних ділянках відповідача, який і був запропонований позивачем для встановлення сервітуту; 
		- наявності як іншого проїзду до земельної ділянки позивача, так і існування перешкод у користуванні розташованим на його земельній ділянці нерухомим майном внаслідок встановлення земельного сервітуту, відповідач не довів;
		- позивач до звернення з позовом до суду вживав заходів встановлення земельного сервітуту у добровільному порядку, проте відповідач ухилявся від позасудового врегулювання питання надання доступу позивачу до його земельної ділянки.
		45.          Суди також врахували, що саме відповідач передав позивачу в користування  земельну ділянку 1166 на підставі договору суборенди від 20.12.2017 з метою розміщення та обслуговування виробничих приміщень, тобто для підприємницької діяльності. За умовами вказаного договору суборенди відповідач також взяв на себе зобов`язання надати необмежений доступ позивачу до його земельної ділянки. Тобто належне користування земельною ділянкою з метою, передбаченою договором суборенди, перебуває у безпосередньому зв`язку з можливістю позивача мати безперешкодний доступ до орендованої земельної ділянки, у тому числі можливість під`їзду до неї автомобільним транспортом, яку зобов`язався забезпечити відповідач.
		46.          Дослідивши наявні у справі докази в сукупності за правилами статті 86 ГПК України, суди встановили відсутність у позивача можливості задовольнити свої потреби у ефективному використанні орендованої земельної ділянки для здійснення підприємницької діяльності будь-яким іншим способом, окрім як встановлення права користування частиною земельних ділянок відповідача. 
		47.          З огляду на встановлені у справі фактичні обставини, які входять до предмету доказування у даному спорі, а саме: відсутність виходу з земельної ділянки позивача до доріг загального користування, наявність єдиного асфальтованого шляху до земельної ділянки позивача через земельні ділянки відповідача, існування обов`язку відповідача з забезпечення безперешкодного доступу до ділянки позивача, суди попередніх інстанцій правильно застосували зазначені вище норми матеріального права, які врегульовують встановлення земельного сервітуту та дійшли правомірного висновку про наявність підстав для задоволення позову.
		48.          Оскаржуючи судові рішення з посиланням на пункт 1 частини 2 статті 287 ГПК України, відповідач у касаційній скарзі (пункти 24, 25 постанови) вдається до цитування численних висновків Верховного Суду, які за своїм змістом є загальними вимогами процесуального та матеріального законодавства, певним алгоритмом дій суду та мають бути дотримані судами при розгляді будь-якого судового спору. Однак у кожній з наведених справ, які переглядались Верховним Судом, ці норми та принципи застосовані з урахуванням конкретних обставин справи та поданих сторонами доказів в межах конкретного предмету доказування. При цьому Верховний Суд зазначає, що цитування скаржником окремих висновків, наведених у мотивувальних частинах постанов Верховного Суду, не є належним правовим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, а зміст зазначених скаржниками постанов не свідчить про застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм права без урахування висновків, викладених у цих постановах.
		49.          Верховний Суд зауважує, що суть доводів відповідача, які підкріплені відповідним цитуванням загальних висновків Верховного Суду, не стосується питань права або правозастосування, а зводиться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, та спрямовані на доведення необхідності переоцінки доказів і встановленні інших фактичних обставин справи. Втім, зазначене виходить за межі визначених статтею 300 ГПК України повноважень суду касаційної інстанції.
		50.          Суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги (постанова Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 925/698/16).
		51.          Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 17.09.2020 у справі № 908/1795/19).
		52.          Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Отже, повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (рішення у справі «Рябих проти Росії»).
		53.          Верховний Суд звертає увагу скаржника на ту обставину, що, переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію «суду права», розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є «судом фактів». Незгода скаржника з рішеннями судів попередніх інстанцій або з правовою оцінкою та правовими висновками, які містяться в рішеннях, не свідчить про їх незаконність. 
		54.          Верховний Суд також відхиляє аргументи скаржника на порушення судами норм матеріального права в пункті 26 постанови, які обґрунтовані посиланням  на правові висновки Верховного Суду у правовідносинах, очевидно не подібних тим, що мали місце між сторонами даного спору. Правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України, у якій передбачено таку підставу касаційного оскарження, як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини.
		55.          Щодо доводів скаржника про наявність підстави для скасування судових рішень на підставі пункту 4 частини 3 статті 310 ГПК України, оскільки суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункти 27 та частково 28 постанови), колегія суддів зазначає таке.
		56.          Згідно з приписами статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, що входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (постанова Верховного Суду від 31.08.2021 у справі №910/13647/19). 
		57.          У той же час згідно із частинами 1, 2 статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
		58.          Розглядаючи справу, суд апеляційної інстанції з`ясував обставини наявності підстав для задоволення потреб позивача у користуванні земельною ділянкою шляхом встановлення сервітуту та підстав для розподілу судових витрат із застосуванням передбачених статтею 86 ГПК України критеріїв дослідження доказів щодо оцінки кожного такого доказу окремо і їх сукупності в цілому та забезпечив дотримання стандартів доказування, визначених процесуальним законом.
		59.          У свою чергу відповідач помилково ототожнює правила належності та допустимості доказів, не враховуючи, що відповідно до частини другої статті 86 ГПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
		60.          Водночас, слід звернути увагу на те, що недопустимі докази - це докази, які отримані внаслідок порушення закону і, відповідно, тягар доведення недопустимості доказу лежить на особі, яка наполягає на тому, що судом використано недопустимий доказ (така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 02.03.2021 у справі №922/2319/20, від 16.02.2021 у справі №913/502/19, від 13.08.2020 у справі №916/1168/17, від 16.03.2021 у справі №905/1232/19).
		61.          Верховний Суд констатує, що доводи відповідача за своїм змістом не стосуються застосування апеляційним судом положень статті 77 ГПК України, а зводяться до переоцінки доказів, тоді як в силу частини 2 статті 300 ГПК України переоцінка вже оцінених судами доказів виходить за межі повноважень касаційного суду. 
		62. Усі інші доводи відповідача не обґрунтовані підставами касаційного оскарження, передбаченими частиною другою статті 287 ГПК України, а відтак не підпадають під правове регулювання вказаної норми процесуального закону, а тому Верховний Суд в силу приписів статей 287 і 300 ГПК України не надає їм оцінку.
		63.          Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, позиція суду касаційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» (рішення від 18.07.2006). Зокрема, Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 названої Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. 
		64.          У справі, що розглядається, колегія суддів дійшла висновку, що скаржнику було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків судів попередніх інстанцій.
		65.          Відповідно до чинного господарського процесуального законодавства обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні. 
		66.          Оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції таким вимогам закону відповідають.
		67.          Рішення суду має прийматися у цілковитій відповідності з нормами матеріального та процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими судом, тобто з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних та допустимих доказів у конкретній справі. 
		68.          Вказані вимоги судами першої та апеляційної інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень по суті спору були дотримані. 
		Щодо витрат на правову допомогу
		69.          У цій частині касаційної скарги (пункт 28 постанови) аргумент відповідача, який обґрунтований підставою касаційного оскарження, передбаченою пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, стосується заперечень проти розгляду судом заяв позивача про відшкодування витрат на правничу допомогу з підстави не подання останнім попереднього розрахунку таких витрат.
		70.          Верховний Суд такі доводи відповідача відхиляє з огляду на таке. 
		71.          Процесуальний закон не визначає конкретних вимог щодо змісту та форми заяви про розподіл судових витрат, зокрема не вказує на те, що вона повинна бути зроблена лише у письмовій формі, а також що така заява має бути зроблена на певній процесуальній стадії. Закон лише встановлює граничний строк звернення із заявою - до закінчення судових дебатів (подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27.01.2022 у справі № 921/221/21, від 31.05.2022 у справі № 917/304/21).
		72.           Під час розгляду справи в суді першої інстанції позивач надав попередній розрахунок судових витрат в сумі 10     000 грн у позовній заяві, а також заявив про відшкодування судових витрат в суді як першої, так і апеляційної інстанції, подавши відповідні докази у підтвердження таких витрат у строк, встановлений частиною 8 статті 129 ГПК України.
		73.          Отже, позивач в кожній судовій інстанції робив заяву про відшкодування судових витрат, понесених ним на правничу допомогу при розгляді цієї справи, а також надавав відповідні розрахунки цих витрат, опис виконаних робіт та докази на підтвердження їх виконання за правилами та у строки, визначені положеннями частини 1 статті 124 та частини 8 статті 129 ГПК України. Тому відповідні заяви позивача про судові витрати підлягали розгляду судом. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.03.2024 у cправі № 910/10009/22.
		74.          Верховний суд також зауважує, що застосування частини 2 статті 124 ГПК України належить до дискреційних повноважень суду та вирішується ним у кожному конкретному випадку з урахуванням встановлених обставин справи, а також інших чинників. Зі змісту цієї процесуальної норми очевидно вбачається те, що у разі неподання учасником справи попереднього розрахунку у суду є право, а не обов`язок відмовити у відшкодуванні відповідних судових витрат. Тобто сам по собі факт неподання стороною попереднього розрахунку судових витрат разом з першою заявою по суті спору не є безумовною та абсолютною підставою для відмови у відшкодуванні відповідних судових витрат.
		75.          Зазначене положення забезпечує дотримання принципу змагальності, відповідно до якого учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених ГПК України.
		76.          Подання попереднього (орієнтовного) розрахунку сум судових витрат, які сторона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи, забезпечує можливість іншій стороні належним чином підготуватися до спростування витрат, які вона вважає необґрунтованими та доводити неспівмірність таких витрат, заявивши клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, відповідно, забезпечує дотримання принципу змагальності. Крім того, попереднє визначення суми судових витрат надає можливість судам у визначених законом випадках здійснювати забезпечення судових витрат та своєчасно (під час прийняття рішення у справі) здійснювати розподіл судових витрат.
		77.          З огляду на викладене відмова у відшкодуванні витрат на правову допомогу є правом суду, а не обов`язком, реалізація якого є наслідком доведення стороною обставин того, що неподання іншою стороною попереднього (орієнтовного) розрахунку сум судових витрат, які ця особа понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи, порушило принцип змагальності та завадило стороні спору належним чином висловити свої міркування щодо їх обґрунтованості та співмірності заявлених до стягнення витрат.
		78.          Вказана правова позиція щодо застосування частини 2 статті 124 ГПК України у контексті дискреції суду є сталою і послідовною, викладена у постановах Верховного Суду від 14.12.2021 у справі № 922/676/21, від 18.01.2022 у справі №     910/2679/21, від 21.06.2022 у справі № 908/574/20, від 29.09.2022 у справі     №     910/3055/20, від 10.12.2024 у справі №      910/2286/23.
		79.          За наведених обставин суд апеляційної інстанції дійшов заснованого процесуальному законі висновку, що заявник дотримався вимог, встановлених у частині 8 статті 129 ГПК України, та вважав за можливе здійснити перевірку наданих заявником доказів понесення витрат на професійну правничу допомогу та надати їм оцінку.
		80.          Верховний Суд зазначає, що аналіз висновків, зроблених в оскаржуваних  рішенні та постанові, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним Верховним Судом у наведених скаржником справах, оскільки зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами у справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення.
		81.          Так, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування певної норми права може бути підставою для перегляду судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України не в будь-якому випадку, а тоді, коли саме неврахування такого правового висновку щодо застосування конкретної норми права призвело до помилкового висновку, що прямо або опосередковано впливає на ухвалене рішення по суті.
		82.          Посилання відповідача на те, що витрати позивача на правничу допомогу документально не підтверджені, обґрунтовані аргументом про недопустимість наданих позивачем доказів у підтвердження таких витрат. Оцінка цих аргументів, які за своїм змістом є аналогічними запереченням відповідача проти досліджених судами доказів по суті спору, вже надана Верховним Судом у пунктах 55-61 цієї постанови.
		83.          Відтак зазначені відповідачем підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримали підтвердження після відкриття касаційного провадження.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		84.          За змістом пункту 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
		85.          Відповідно до частини 1 статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		86.          Враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею     300 ГПК України, колегія суддів вважає, що викладені у касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, в зв`язку з чим немає підстав для задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваних судових рішень з підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК України.
		Розподіл судових витрат
		87.          Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.
		Керуючись статтями 300, 301, 306, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
		П О С Т А Н О В И В :
		1. Касаційну скаргу Товариства з додатковою відповідальністю «Ковельагроспецпостач» залишити без задоволення.
		2. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 28.01.2025, додаткову постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 17.02.2025, рішення Господарського суду Волинської області від 03.03.2023 і додаткове рішення Господарського суду Волинської області від 20.03.2023 у справі № 903/753/22 залишити без змін.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		Головуючий                                                                                                     Міщенко І. С.
		Судді                                                                                                              Берднік І. С.
		                                                                                                    Зуєв В. А.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...