Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 826/6559/17 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи з приводу адміністрування податків, зборів, платежів, а також контролю за дотриманням вимог податкового законодавства, зокрема щодо; звернень органів доходів і зборів, у тому числі щодо; визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов’язаних із визнанням правочинів недійсними.
Надіслано судом: 27.05.2025. Зареєстровано: 28.05.2025. Забезпечено надання загального доступу: 29.05.2025.
Дата набрання законної сили: 23.05.2025
Номер судового провадження: К/9901/11753/19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		23 травня 2025 року 
		м. Київ
		 
		справа № 826/6559/17
		касаційне провадження № К/9901/11753/19  
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: 
		судді-доповідача Бившевої Л.І.,
		суддів: Хохуляка В.В.,  Ханової  Р.Ф., 
		 
		розглянув у порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін касаційну скаргу Офісу великих платників податків ДФС на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27.09.2018 (суддя Огурцов О.П.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27.03.2019 (головуючий суддя - Епель О.В., судді - Карпушова О.В., Степанюк А.Г.) у справі за позовом Офісу великих платників податків ДФС до Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Аметист» про визнання договору недійсним,
		УСТАНОВИВ:
		Офіс великих платників податків ДФС (далі - позивач, Офіс, контролюючий орган) звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» (далі - відповідач-1, Банк), Товариства з обмеженою відповідальністю «Аметист» (далі - відповідач-2, Товариство), в якому просив визнати недійсним договір від 08.09.2014 про відступлення права вимоги за договором про надання банківських послуг від 11.05.2007 № CR 07-228/300.
		Обґрунтовуючи позов, позивач зазначив, що ним під час проведення перевірки Банку встановлено завищення відповідачем-1 розміру витрат за 2013, 2014 роки внаслідок відображення в даних податкового обліку операцій із відчуження прав вимоги, зокрема, за кредитним договором Товариства, який не має статусу фінансової установи та за цінами, значно меншими за їх балансову вартість, з огляду на що відповідний договір від 08.09.2014 про відступлення права вимоги за договором про надання банківських послуг від 11.05.2007 № CR 07-228/300 суперечить вимогам чинного законодавства, укладений з метою, що суперечить інтересам держави та суспільства, а отже підлягає визнанню недійним відповідно до положень статей 215, 228 Цивільного кодексу України.
		Окружний адміністративний суд рішенням від 27.09.2018, залишеним без змін постановою  Шостого апеляційного адміністративного суду від 27.03.2019, у задоволенні позову відмовив. 
		Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що контролюючим органу не доведено наявності обставин, які б свідчили про наявність підстав для визнання недійсним договору від 08.09.2014 про відступлення права вимоги за договором про надання банківських послуг від 11.05.2007 № CR 07-228/300.
		Офіс, не погодившись з ухваленими судовими рішеннями, звернувся до суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
		В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на порушення судами норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин справи. Скаржник доводить неврахування судами попередніх інстанцій, що договір від 08.09.2014 про відступлення права вимоги за договором про надання банківських послуг від 11.05.2007 № CR 07-228/300 суперечить вимогам чинного законодавства, укладений з метою, що суперечить інтересам держави та суспільства, а отже підлягає визнанню недійним. Зазначені вимоги скаржник обґрунтовує тим, що Товариство не є фінансовою установою згідно із законодавством, не зареєстроване в Державному реєстрі фінансових установ, не мало на дату здійснення зазначених операцій відповідних дозволів/ліцензій Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України, а також не є банківською установою у відповідності до вимог Закону України «Про банки і банківську діяльність», з огляду на що Товариство не може бути кредитором за зобов`язаннями, що виникли у формі та на умовах банківського кредиту, а також не може проводити роботу із подальшого стягнення такої заборгованості.
		Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду ухвалою від 07.06.2019 відкрив провадження за касаційною скаргою та витребував матеріали справи з суду першої інстанції.
		У відзиві на касаційну скаргу Банк просить суд відмовити у її задоволенні, а рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін з підстав того, що відповідно до усталеної судової практики  продаж банком права грошової вимоги за кредитним договором на підставі договору відступлення права вимоги не є фінансовою послугою, а такий договір не є договором факторингу.
		Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду ухвалою від 22.05.2025 призначив справу до касаційного розгляду у спрощеному провадженні без повідомлення сторін на 23.05.2025.
		Переглядаючи оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевіряючи дотримання судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права при встановленні фактичних обставин у справі та правильність застосування ними норм матеріального права, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, з огляду на наступне.
		Судами попередніх інстанцій установлено, що  08.09.2014 між Банком і Товариством був укладений договір про відступлення права вимоги за договором про надання банківських послуг  від 11.05.2007 № CR 07-228/300, пунктом 3 якого було визначено, що Банк відступає новому кредитору права вимоги, а новий кредитор - Товариство приймає права вимоги та зобов`язується належним чином виконувати усі зобов`язання, що встановлені в договорі цесії, у тому числі своєчасно та в повному обсязі здійснювати сплату вартості прав вимоги. У пункті 17 договору сторони погодили, що вартість прав вимоги становить 10000,00 грн.
		Офісом було проведено документальну планову виїзну перевірку фінансово-господарської діяльності з питань дотримання Банком вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.07.2009 по 30.06.2016 та правильності нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період з 01.01.2011 по 30.06.2016, результати якої оформлені актом від 16.12.2016 № 2124/28-10-43-01/21685166, за висновками якого контролюючим органом встановлено, зокрема, завищення Банком розміру витрат за 2013 - 2014 роки внаслідок відображення в даних податкового обліку операцій з відчуження прав вимоги за кредитними договорами особам, які не мають статусу фінансових установ.
		На підставі висновків вказаного акту перевірки Офісом були прийняті податкові повідомлення - рішення від 22.03.2017 №№0000412200, 0000432200, 0000074301, 0000084301.
		Судами також установлено, що постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 30.05.2017 у справі №826/4419/17, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 20.09.2017, позов задоволено частково, визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення Офісу від 22.03.2017 №0000432200, №0000074301, № 0000084301, від 04.01.2017 №0000412200 в частині нарахування суми грошового зобов`язання за платежем з податку на прибуток у розмірі 87837753,33 грн за основним платежем та у розмірі 714913,33 грн за штрафними санкціями.
		В межах цієї справи судом було досліджено та надано оцінку 34 договорам про відступлення прав вимоги за кредитними договорами, що були укладені між відповідачем 1 та фізичними та юридичними особами, які не є фінансовими установами згідно із законодавством, не зареєстровані в Державному реєстрі фінансових установ, не мають на дату здійснення зазначених операцій відповідних дозволів/ліцензій Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України, а також не є банківськими установами у відповідності до вимог Закону України «Про банки і банківську діяльність», у тому числі договір від 08.09.2014 про відступлення права вимоги за договором про надання банківських послуг від 11.05.2007 CR 07-228/300, укладений між Банком та Товариством, який позивач просить суд визнати недійсним, з огляду на факт укладання яких актом від 16.12.2016 №2124/26-10-43-01/21685166 встановлено допущення позивачем порушення вимог пункту 138.1 статті  138, пункту 153.5 статті 153 Податкового кодексу України (далі - ПК України, в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) в частині завищення витрат, що враховуються при обчисленні об`єкта оподаткування, за договорами про відступлення прав вимоги за кредитними договорами на загальну суму 487142299,16 грн.
		Надаючи оцінку спірним правовідносинам та спірній угоді, Верховний Суд виходить із такого.
		Відповідно до частини першої  статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України)  завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
		За змістом цієї норми,  фундаментальними критеріями адміністративної юрисдикції є публічно-правовий характер спору та спрямування саме на захист прав та інтересів фізичних і юридичних осіб у публічно-правових відносинах від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
		З огляду на завдання адміністративного судочинства суб`єкт владних повноважень у такому судочинстві зазвичай виступає у процесуальному статусі відповідача, однак у визначених  Конституцією  та законами України випадках може бути позивачем у справі.
		За загальним правилом, суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених  Конституцією  та законами України (частина четверта  статті 5 КАС України), з метою реалізації покладених на них повноважень у відповідних спірних публічно-правових правовідносинах.
		Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ (стаття 19 КАС України) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом (пункт 5 частини першої цієї статті).
		Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір (пункт 1 частини першої  статті 4 КАС України).
		Публічно-правовий спір - це, зокрема, спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої  статті 4 КАС України).
		Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої  статті 4 КАС України).
		Отже, за загальним правилом до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлено інший порядок судового вирішення.
		Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий.
		Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
		Під час визначення предметної юрисдикції справ судам слід виходити із суті права та/або інтересу, по захист якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин у сукупності.
		Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором саме між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
		Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції, тобто хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого суб`єкта, а останній відповідно зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого владного суб`єкта, у яких одна особа може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є виконання ним публічно-владних управлінських функцій саме в тих правовідносинах, у яких виник спір (постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 914/2006/17, від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16, від 02.04.2019 у справі № 137/1842/16-а та від 17.06.2020 у справі № 826/10249/18).
		Публічно-владні управлінські функції передбачають прямий безпосередній публічно-владний вплив на іншого суб`єкта цих правовідносин, який є обов`язковим для цього суб`єкта. Публічно-владний вплив також означає, що суб`єкт владних повноважень наділений законними повноваженнями вирішувати питання про права, свободи та інтереси іншого суб`єкта, який вступає з ним у правові відносини.
		Зміст публічних правовідносин передбачає наявність відносин влади і підпорядкування, що відрізняє його від приватних правовідносин, у яких відносини ґрунтуються на юридичній рівності сторін, вільному волевиявленні, майновій самостійності та вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу їх учасника.
		Отже, для розв`язання питання про те, чи підлягає спір у цій справі розгляду судом адміністративної юрисдикції, необхідно з`ясувати, чи є він публічно-правовим, тобто якою є суть (зміст, характер) спору, чи виник він саме між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин та чи не має цей спір вирішуватися в порядку господарського судочинства.
		У справі, що розглядається, суди встановили, що Офіс звернувся до адміністративного суду з позовом до Банку і Товариства, у якому просив визнати недійсним укладений ними договір від 08.09.2014 про відступлення права вимоги за договором про надання банківських послуг від 11.05.2007 № CR 07-228/300.
		Матеріально-правовою підставою таких вимог Офіс визначив норми статей  203,  215,  228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а фактичною - те, що відчуження прав вимоги здійснювалося особам, які не мають статусу фінансових установ, та за цінами, значно меншими за їх балансову вартість, що свідчить про те, що проведення Банком операцій з продажу кредитної заборгованості на користь Товариства суперечить вимогам чинного законодавства та свідчить про те, що оспорюваний договір укладений відповідачами без наміру його виконання з метою заниження сум податкових зобов`язань.
		Отже, у цій справі суб`єкт владних повноважень (контролюючий орган) оспорює правочин (договір), укладений суб`єктами приватного права (господарюючими суб`єктами), з підстав його недійсності, визначених цивільним законом.
		Відповідно до частини першої  статті 202 ЦК України  правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
		Правовою аксіомою  вважається, що правочин є правомірною дією суб`єктів цивільного права та найбільш поширеним юридичним фактом, на підставі якого набуваються, змінюються або припиняються права та обов`язки учасників цивільних правовідносин. Договір є дво- чи багатостороннім правочином.
		За загальним правилом, договір є універсальним регулятором приватноправових відносин та направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків сторін.
		У такому договорі відносини ґрунтуються на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності сторін, на відміну від адміністративного договору, що передбачає, зокрема, наявність відносин влади і підпорядкування сторін (подібний правовий висновок mutatis mutandis викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.02.2019 у справі № 814/1375/17).
		Недійсність договору як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів особи або ж їх відновлювати.
		Відповідно до частини другої  статті 16 ЦК України  визнання недійсним правочину (серед іншого договору) є одним з окремо визначених матеріальним законом способів захисту у приватноправових відносинах.
		Натомість до визначених частиною першою статті 5 та частиною другою статті 245 КАС України  загальних способів звернення до адміністративного суду та захисту права у публічно-правових відносинах такий спосіб захисту, як визнання недійсними правочинів, зокрема, цивільно-правових договорів, не належить.
		У пункті 4 частини першої  статті 19 КАС України  законодавець конкретизував юрисдикцію адміністративних судів лише стосовно адміністративних договорів, зазначивши, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів.
		Отже, обраний  Офісом  спосіб захисту інтересів у спірних правовідносинах - визнання недійсним правочину (господарського договору) є характерним саме для приватноправового спору та не властивий публічно-правовим правовідносинам.
		Таким чином, позовні вимоги Офісу про визнання недійсним правочину (договору, укладеного суб`єктами господарювання) направлені на припинення договірних (зобов`язальних) правовідносин суб`єктів приватного права (відповідачів) у приватноправовій сфері. 
		Позивач - контролюючий орган не є стороною оспорюваного від 08.09.2014 про відступлення права вимоги за договором про надання банківських послуг від 11.05.2007 № CR 07-228/300, не вповноважений владно керувати чи здійснювати прямий безпосередній вплив на господарську діяльність відповідачів, давати дозвіл чи іншим чином визначати дії сторін щодо вчинення чи виконання цього правочину.
		Між сторонами зазначеного договору - Банком та Товариством, а також між ними та позивачем відсутні відносини влади та підпорядкування у спірних правовідносинах з його укладення чи виконання, зміст цього правочину не визначає прав та обов`язків його учасників у публічно-правовій сфері, саме тому, заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач - Офіс втручається у сферу приватноправових відносин, що склалися між відповідачами на принципах свободи вибору контрагентів та свободи договору.
		Верховний Суд критично оцінює аргумент  про те, що контролюючий орган здійснює податковий контроль у спірних правовідносинах, звертаючись із позовом про визнання недійсним договору на підставі статей  203,  215,  228 ЦК України, оскільки  статтею 62 ПК України, що визначає способи податкового контролю, такий спосіб, як оспорення правочинів / договорів, укладених платником податків, не передбачений.
		Наділення законодавцем контролюючого органу повноваженнями на звернення з позовом до суду про визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами, з урахуванням наведеного вище виходить за межі податкового контролю.
		Зазначеного достатньо для висновку про те, що спір у цій справі до публічно-правових не належить, з огляду на приватноправовий характер правовідносин стосовно укладення і виконання оспорюваного договору, у яких позивач - контролюючий орган безпосередньо не здійснював владно-управлінських повноважень та обраний ним спосіб захисту права/інтересу властивий саме приватноправовим правовідносинам - визнання недійсним договору на підставі статей  203,  215 ЦК України.
		Наведеного  підходу до визначення юрисдикції спорів за участю контролюючих органів не змінює  посилання Офісу на наявність повноважень, передбачених підпунктом  20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України, а саме звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами, адже ця норма, власне, визначає елемент загальної компетенції контролюючого органу, що може бути реалізована суб`єктом владних повноважень виключно у випадках визначених  Конституцією  та законами України (частина четверта  статті 5 КАС України).
		Отже, самого по собі посилання позивача на наявність повноважень ініціювати судовий розгляд, зокрема, повноважень контролюючого органу за підпунктом  20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України, недостатньо, щоб стверджувати про адміністративну юрисдикцію спору.
		За змістом частини четвертої статті  5, пункту 5 частини першої статті  19 КАС України  юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом.
		Таким чином, при реалізації контролюючим органом повноважень за підпунктом  20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України  визначальним для віднесення відповідного спору до юрисдикції адміністративних судів залишається з`ясування його публічно-правової природи (змісту, характеру) із застосуванням наведених вище критеріїв.
		Верховний Суд вважає за необхідне наголосити, що, вирішуючи питання предметної юрисдикції спору за позовом суб`єкта владних повноважень до суб`єктів приватного права щодо оспорення вчинених ними правочинів, слід враховувати, що статус позивача та/чи зазначені ним мотиви звернення до суду не є достатнім чи визначальним критерієм для віднесення такого спору до предметної юрисдикції адміністративних судів.
		Під час визначення предметної юрисдикції справ за таким позовом відповідно до  статі 19 КАС України,  статті 20 ГПК України,  статті 19 ЦПК України  судам слід виходити, окрім складу сторін, також із суті права та/або інтересу, що оспорюється або за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, обраного способу захисту та характеру спірних правовідносин у сукупності.
		Відповідний висновок сформовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 29.02.2024 (справа № 580/4531/23).
		На розвиток вказаної позиції Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.05.2025 у справі № 420/1247/22 виклала правий висновок, відповідно до якого справи, на які поширюється юрисдикція господарських судів, визначені  статтею 20 ГПК України. Відповідно до пункту 1 частини першої цієї статті господарські суди розглядають, зокрема, справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Тобто в порядку господарського судочинства розглядаються справи, позовні вимоги в яких стосуються правової оцінки договору (правочину) і які виникають із приватноправових відносин. Спір є приватноправовим і підвідомчим господарському суду, зокрема, за таких умов: а) участь у спорі суб`єкта господарювання; б) наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих  Цивільним кодексом України,  Господарським процесуальним кодексом України, іншими актами цивільного і господарського законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; в) відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. На такі ознаки підвідомчості спору господарському суду Велика Палата Верховного суду вказала в постанові від 15.10.2019 у справі № 911/1834/18.
		Відповідно до статті 2 Господарського кодексу України (далі - ГК України) учасниками відносин у сфері господарювання є суб`єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб`єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.
		Частиною 2 статті 4 ГК України визначено, що особливості регулювання майнових відносин суб`єктів господарювання визначаються цим Кодексом.
		Відповідно до частини 1 статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
		Оскільки правовідносини щодо укладання договорів на принципах вільного волевиявлення, свободі договору та вибору контрагентів, юридичній рівності, майновій самостійності їх учасників, а також визнання їх недійсними належать до сфери приватного права, що відповідає юрисдикції господарських судів згідно зі статтею 20 ГПК України, враховуючи, що відповідачі діяли як самостійні господарюючі суб`єкти, спірні правовідносини підлягають розгляду в порядку господарського судочинства і не відносяться до юрисдикції адміністративного суду.
		Вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, згідно з частини 1 статті 2 ГПК України, є завданням господарського судочинства та відповідно до статті 20 цього Кодексу підвідомчі судам господарським.
		Отже, беручи до уваги наведене та суть спірних правовідносин, колегія суддів приходить до висновку про підвідомчість судам господарської юрисдикції справи за позовом контролюючого органу до суб`єктів господарювання про визнання недійсним правочину через невідповідність інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
		Відповідно до частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу.
		Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.
		Відповідно до статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, зокрема, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства (пункт 1 частина перша).
		Таким чином, оскаржувані у цій справі судові рішення підлягають скасуванню у повному обсязі із закриттям провадження у справі.
		Якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі  (частина перша статті 239 КАС України).
		Зважаючи на вищенаведене, позивачу слід роз`яснити право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. У разі неподання такої заяви, справу буде повернуто до суду першої інстанції.
		Керуючись статтями 238, 239, 349, 354, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд,
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу Офісу великих платників податків ДФС задовольнити частково.
		Скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27.09.2018 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27.03.2019 у справі №826/6559/17.
		Закрити провадження у справі  за позовом Офісу великих платників податків ДФС до Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Аметист» про визнання недійсним договору.
		Роз`яснити, що розгляд цієї справи віднесено до юрисдикції господарського судочинства та, що позивач має право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Верховного Суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
		 
		СуддіЛ.І. Бившева В.В. Хохуляк   Р.Ф. Ханова

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...