Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 148/2386/16-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема договорів (крім категорій 301000000-303000000), з них; дарування.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 04.06.2025. Забезпечено надання загального доступу: 05.06.2025.
Дата набрання законної сили: 02.06.2025
Номер судового провадження: 61-11812ск23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ                  
		 
		02 червня 2025 року
		м. Київ
		 
		справа № 148/2386/16-ц
		провадження № 61-11812св23
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: 
		 
		Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,
		 
		учасники справи:
		 
		позивач -  ОСОБА_1 ,
		відповідач -  ОСОБА_2 ,
		треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Тульчинська державна нотаріальна контора, ОСОБА_3 , 
		 
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_4 , на рішення Тульчинського районного суду Вінницької області                          від 29 березня 2023 року у складі судді Саламахи О. В. та постанову Вінницького апеляційного суду від 04 липня 2023 року у складі колегії суддів Якименко М. М., Ковальчука О. В., Шемети Т. М.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		ОПИСОВА ЧАСТИНА
		Короткий зміст позовних вимог 
		У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до 
		ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Тульчинської державної нотаріальної контори, ОСОБА_3 , про визнання договору дарування квартири недійсним.
		 
		Позов обґрунтований тим, що позивачка з 08 грудня 1987 року постійно проживає в квартирі, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка належала їй на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 29 травня 1992 року Тульчинською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 2-1418, зареєстрованого Комунальним підприємством (далі - КП) «Тульчинське міжрайонне бюро технічної інвентаризації» 06 липня 1992 року та занесеного до реєстрової книги ФЖ27 за № 2925-30.
		 
		Вказувала, що 14 жовтня 2009 року державним нотаріусом Тульчинської державної нотаріальної контори Тульчинського районного управління юстиції у Вінницькій області посвідчено договір дарування вказаної квартири, згідно з яким вона подарувала квартиру своїй дочці ОСОБА_2 .
		 
		Вважає, що договір дарування підлягає визнанню недійсним, оскільки є оспорюваним правочином, та зв`язку з тим, що на момент його вчинення не були дотримані вимоги статей 203, 215 ЦК України. Стверджувала, що ОСОБА_2 обманним шляхом змусила її підписати договір дарування квартири, а вона, 
		з огляду на похилий вік та безпорадний стан (старече слабоумство), не розуміла, який насправді документ підписала.
		 
		ОСОБА_1 зазначає, що помилилася щодо правової природи правочину, оскільки мала намір скласти заповіт або договір довічного утримання. Вважає, що оспорюваний правочин укладений під впливом тяжкої обставини та помилки, а саме її хвороби та безпорадного стану, оскільки вона є постраждалою внаслідок Чорнобильської катастрофи, особою з інвалідністю ІІІ групи, постійно потребує сторонньої допомоги і додаткових коштів на ліки та її утримання.
		 
		З урахуванням викладеного ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним договір дарування квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений 14 жовтня 2009 року державним нотаріусом Тульчинської державної нотаріальної контори Тульчинського районного управління юстиції у Вінницькій області Сухомлин О. А.
		 
		Справа судами розглядалася неодноразово.
		Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
		 
		Заочним рішенням Тульчинського районного суду Вінницької області від 10 березня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено.
		 
		Визнано недійсним договір дарування квартири 
		АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений 14 жовтня 2009 року державним нотаріусом Тульчинської державної нотаріальної контори Тульчинського районного управління юстиції Вінницької області Сухомлин О. А., зареєстрований у реєстрі за № 1-3734.
		 
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачка довела, що договір дарування належної їй на праві власності квартири було укладено внаслідок помилки, оскільки вона, укладаючи договір дарування вважала, що укладає договір довічного утримання, так як на час укладення договору дарування вона перенесла ряд операцій і потребувала сторонньої допомоги, що підтверджується наданими в судовому засіданні доказами. Суд зазначив, що помилка позивачки щодо правової природи договору дарування підтверджується і тим, що вона є особою похилого віку, іншого житла, крім подарованої нею квартири, не має, а подарувавши квартиру, позивачка позбавила себе житла.
		 
		Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 07 вересня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено. Заочне рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 10 березня 2017 року залишено без змін.
		 
		Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що доводи ОСОБА_3 про те, 
		що оскільки він є іпотекодержателем спірної квартири, а суд під час розгляду справи не перевірив обтяжень на спірну квартиру, не залучив його до участі у справі, не звернув уваги на сплив позовної давності, не беруться до уваги, оскільки оскаржуване рішення є мотивованим та не підлягає скасуванню.
		 
		Постановою Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року касаційні скарги                       ОСОБА_3 та Тульчинської державної нотаріальної контори задоволено частково.
		 
		Заочне рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 10 березня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 07 вересня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
		 
		Передаючи справу на новий розгляд, Верховний Суд керувався тим, що суди попередніх інстанцій у порушення статей 212-215 ЦПК України 2004 року не забезпечили повного та всебічного розгляду справи, не встановили усіх обставин справи, які необхідні для правильного її вирішення, правовідносин, які склалися між сторонами, та закон, який підлягає застосуванню до них, не перевірили належно доводів сторін та дійшли передчасного висновку про задоволення позову                     ОСОБА_1 .
		 
		Короткий зміст оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		 
		Рішенням Тульчинського районного суду Вінницької області від 29 березня 2023 року, залишеним без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 04 липня                  2023 року, в задоволені позову відмовлено.
		 
		Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що доказів на підтвердження того, що правочин, вчинений внаслідок обману, помилки щодо природи правочину суду не надано, також не надано належних та допустимих доказів на підтвердження існування під час укладення договору дарування обману та помилки, а саме неправильного сприйняття фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення позивачки.
		 
		Суди врахували, що квартира на час укладення спірного договору не була єдиним житлом позивачки, а також те, що договором дарування визначено, що на підставі рішення виконавчого комітету Тульчинської міської ради від 13 жовтня 2009 року              № 342 ОСОБА_1 надано дозвіл на відчуження квартири АДРЕСА_2 , яка належить їй на праві приватної власності, за обставин проживання та користування квартирою малолітнім ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Тобто наведене свідчить про вчинення ОСОБА_6 підготовчих дій перед укладенням договору дарування.
		 
		Короткий зміст вимог касаційної скарги
		 
		07 серпня 2023 року до Верховного Суду, засобами електронного зв`язку, надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 , в якій заявниця, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Тульчинського районного суду Вінницької області                      від 29 березня 2023 року, постанову Вінницького апеляційного суду від 04 липня    2023 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
		АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
		Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		 
		У касаційній скарзі заявниця посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми статей 203, 215, 229-233, 717 ЦК України без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених  у постанові Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі № 273/175/16-ц.
		 
		Зазначає, що апеляційний суд не надав оцінки доводам щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права при прийнятті та оцінці доказів, а саме створення необґрунтованих переваг у поданні доказів для сторони відповідачки після закриття підготовчого провадження. 
		 
		Вказує, що протокольною ухвалою 29 березня 2023 року місцевий суд задовольнив клопотання відповідачки про залучення додаткових письмових доказів та долучив їх до матеріалів справи, про які відповідачка знала ще з 2016 року, враховуючи ту обставину, що підготовче провадження у справі було закрито 24 липня 2020 року. При цьому суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 06 грудня 2022 року у справі № 904/738/22.
		 
		Звертає увагу, що суди не дослідили зібрані у справі докази та не встановили обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, а саме вік позивачки її стан здоров`я, потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі, наявність у позивачки спірного житла як єдиного, відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдарованому та продовження позивачкою проживання у спірній квартирі після укладення договору дарування.
		 
		Провадження у суді касаційної інстанції
		 
		29 вересня 2023 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою.
		 
		Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 
		389 ЦПК України.
		 
		У жовтні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
		Інші учасники справи не скористалися правом на подання відзиву на касаційну скаргу. 
		 
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		 
		Суди встановили, що ОСОБА_1 була власником квартири АДРЕСА_2 , що підтверджується копією технічного паспорту (т. 1, а. с. 44-46). 
		 
		14 жовтня 2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування вказаної квартири. Договір посвідчений державним нотаріусом Тульчинської державної нотаріальної контори Сухомлин О. А. (т. 1, а с. 5).
		 
		Відповідно до копії медичних виписок та довідок позивачка має хвороби, проведено оперативне втручання та перебувала на стаціонарному лікуванні (т. 1, а. с. 38-43).
		 
		Згідно з домовою книгою за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_2 зареєстрована за вказаною адресою 03 серпня 2009 року, а ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , - 31 жовтня 2012 року (т. 1, а. с. 49-51).
		 
		Відповідно до копії договору позики від 07 вересня 2015 року, засвідченого приватним нотаріусом Носовим В. В. за реєстровим № 1022, ОСОБА_3 передав у власність позичальнику ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 128 365,00 грн, що є еквівалентом суми 5 850,00 доларів США, повернення суми позики має бути здійснено не пізніше 07 березня 2016 року (т. 1, а. с. 69-70).
		 
		З копії договору іпотеки від 07 вересня 2015 року, засвідченого приватним нотаріусом Носовим В. В. за реєстровим № 1025, вбачається, що іпотекодавець ОСОБА_2 передала в заставу іпотекодержателю ОСОБА_3 нерухоме майно: квартиру 
		АДРЕСА_2 , як забезпечення виконання зобов`язання щодо повернення грошей, переданих за договором позики від 07 вересня 
		2015 року (т. 1, а. с. 71-72).
		 
		ОСОБА_2 за результатами проходження чергового огляду 03 листопада               2005 року визнана особою з інвалідністю ІІ, група інвалідності з дитинства, безтерміново (т. 2, а. с. 116).
		З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 
		від 23 листопада 2020 року № 233684811 та від 08 лютого 2021 року № 24311614 вбачається, що власником квартири за адресою: АДРЕСА_3 , є ОСОБА_7 на підставі договору дарування               № 1-1889 від 13 жовтня 2016 року, власником якої на підставі договору дарування серії ВАВ № 700370 від 26 жовтня 2002 року була ОСОБА_1 (т. 3, а. с. 15-16).
		 
		Згідно з копією довідки КП «Тульчинське МБТІ» від 01 лютого 2021 року № 65, власником нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_3 , станом на 31 грудня 2012 року на підставі договору дарування             від 26 жовтня 2002 року серії ВАВ № 700370, була ОСОБА_1 (т. 3, а. с. 49).
		 
		Свідок ОСОБА_8 повідомила, що ОСОБА_1 подарувала квартиру дочці, щоб вона її доглядала, однак ОСОБА_2 їй не допомагала. У ОСОБА_1 є син.            З 2016 року дочка разом з нею не проживає. ОСОБА_6 повідомляла, що дочка комунальні послуги не сплачує, обіцяла довічно утримувати її, однак догляду за позивачкою не здійснювала. 
		 
		Свідок ОСОБА_5 , онук позивачки та син відповідачки, повідомив, що у подарованій квартирі проживав разом з бабусею та своєю матір`ю з 2009 року. 
		 
		Рішення про дарування квартири бабусею прийнято самостійно, вона в цій квартирі мала проживати разом з ними до своєї смерті, ніякого впливу на неї не було. За комунальні послуги, утримання квартири сплачували навпіл. У бабусі є ще однокімнатна квартира, в якій проживає її син ОСОБА_9 . Натепер у мами з бабусею конфлікт через квартиру. Зараз бабуся проживає сама, оскільки його вона вигнала та вимагала знятися з реєстрації ще у 2016 року. Мати виїхала до Польщі у 2016 році, там лікується, за станом здоров`я повернутись не може.
		 
		МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
		Позиція Верховного Суду
		 
		Відповідно до пункту першого частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити 
		у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених 
		у частині третій цієї статті.
		 
		Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 
		1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 
		2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 
		3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 
		4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		 
		Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		Відповідно до положень статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 
		 
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		 
		Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
		 
		Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
		 
		Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		 
		Зазначеним критеріям оскаржувані судові рішення відповідають у повній мірі 
		з огляду на таке.
		 
		За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
		 
		Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
		 
		Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
		 
		Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
		 
		Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).
		 
		За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
		 
		Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
		 
		Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
		 
		Такий висновок узгоджуються з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17 (провадження № 12-112гс18).
		 
		Відповідно до частини першої статті 229 ЦК України у разі, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
		 
		Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
		 
		Правочини, вчинені внаслідок помилки, належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи. Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов`язків сторін.
		 
		Правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
		 
		Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним з цих підстав повинна довести наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення.
		 
		У постанові Верховного Суду від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17 (провадження № 61-7595св22) зазначено, що тлумачення статті 229 ЦК України дозволяє стверджувати, що: під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій:                                а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу); помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення.
		 
		Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі, проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив (постанова Верховного Суду від 09 квітня                 2025 року у справі № 331/5576/21, провадження № 61-16731св24).
		 
		Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац 2 частини першої статті 229 ЦК України).
		 
		Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.
		 
		Касаційний суд зауважує, що уявлення про справжню волю може існувати тільки в особи, яка помилялася, а зовнішньому сприйняттю це може бути взагалі недоступно. Тому тільки сторона правочину, яка його вчинила під впливом обману і може ставити під сумнів неправильне формування волі за наявності обману та оспорювати на цій підставі вчинений нею правочин.
		 
		У постанові Верховного Суду України від 29 квітня 2014 року у справі № 3-11гс14 зроблено висновок, що «обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Виходячи із змісту зазначеної норми, правочин визнається вчиненим внаслідок обману у разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю».
		 
		Крім того, Верховний Суд неодноразово зауважував, що лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі, без доведення наявності такої вади волі 
		у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору, не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним (постанови від 23 травня 2024 року у справі № 501/3591/21 (провадження                          № 61-8606св23), від 21 лютого 2025 року у справі № 363/112/23 (провадження                   № 61-17020св24).
		 
		Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою, п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		 
		Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
		 
		У цій справі, відмовляючи у задоволені позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивачка не надала доказів на підтвердження того, що правочин, вчинений внаслідок обману, помилки щодо природи правочину, а також неправильного сприйняття фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення позивача.
		 
		Суд першої інстанції вказав, що позивачка не довела, які саме положення договору 
		є такими, що призвели до неправильного розуміння нею правової природи договору. Більше того, суди попередніх інстанцій правильно врахували наявність 
		в умовах договору дарування надання дозволу рішенням виконавчого комітету Тульчинської міської ради від 13 жовтня 2009 року № 342 на відчуження 
		ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_2 , що має визначальне значення для правильного розгляду цієї справи, оскільки свідчить про вчинення підготовчих дій ОСОБА_1 для відчуження спірної квартири, враховуючи ту обставину що у спірній квартирі проживав малолітній, на час укладення договору дарування, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . 
		 
		Колегія суддів Верховного Суду звертає увагу, що наступна зміна рішення позивачки або ставлення до його наслідків після укладення такого правочину не свідчать про наявність помилки позивачки щодо правової природи вчиненого правочину станом на момент його укладення. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність (постанови Верховного Суду 09 вересня 2024 року                     у справі № 711/4773/23, провадження № 61-14026св23; від 09 квітня 2025 року                   у справі № 331/5576/21, провадження № 61-16731св24).
		 
		Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, правильно визначився з характером спірних правовідносин, нормами права, які підлягають застосуванню, надав належну правову оцінку порядку укладення оспорюваного правочину та з урахуванням загальних принципів цивільного судочинства дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним договору дарування з підстав його укладення під впливом помилки.
		 
		Колегія суддів відхиляє доводи заявниці про неврахування судами висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі № 273/175/16-ц (провадження № 61-1753св18), оскільки висновки у цій справі та у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи               їх у сукупності.
		 
		У справі № 273/175/16-ц (провадження № 61-1753св18) розглядався спір за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про визнання відмови від прийняття спадщини недійсною, застосування наслідків недійсності одностороннього правочину шляхом визнання частково недійсними свідоцтв про право на спадщину та визнання права власності. Задовольняючи позовні вимоги, Верховний Суд керувався тим, що ОСОБА_6 при поданні заяви про відмову від обов`язкової частки у спадщині після смерті ОСОБА_8 припустилася помилки під час вчинення відмови від спадщини, оскільки є особою похилого віку, інвалідом І групи, у зв`язку з чим потребує стороннього догляду; до обов`язкової частки у спадщині, від якої позивач відмовилася, входить частина будинку, який є місцем її постійного проживання; на час відмови від спадщини позивач мала переконання, що відповідач буде продовжувати її доглядати і після смерті чоловіка. Водночас у справі, яка переглядається, суди встановили конкретні дії позивачки щодо підготовки укладення договору дарування, розуміння дарувальником змісту та наслідків укладеного правочину.
		 
		Колегія суддів враховує доводи заявниці про те, що суд першої інстанції долучив до матеріалів справи докази після закриття підготовчого провадження, однак зазначає, що долучені докази, а саме інформація про набуття права власності ОСОБА_10 на квартиру АДРЕСА_4 , не впливають на правильність рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки така інформація була відома сторонам з 2016 року, не є визначальною, та такою, що впливає на результат розгляду цієї справи                        (т. 3, а. с. 44-49). За таких обставин посилання у касаційній скарзі на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 06 грудня 2022 року у справі                                № 904/738/22, є нерелевантним.
		 
		Крім того, колегія суддів зазначає, що згідно з копією довідки КП «Тульчинське МБТІ» від 01 листопада 2021 року № 65, власником нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_3 , станом на 31 грудня            2012 року на підставі договору дарування від 26 жовтня 2002 року серії                           ВАВ № 700370, була ОСОБА_1 (т. 3, а. с. 49), що підтверджує наявність іншого житла у позивачки станом на дату укладення договору дарування спірної квартири, а саме станом на 14 жовтня 2009 року.
		 
		Доводи касаційної скарги про те, що суди не дослідили зібрані у справі докази та не встановили обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, а саме вік позивачки її стан здоров`я, потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі, наявність у позивачки спірного житла як єдиного, відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдарованому та продовження позивачкою проживання у спірній квартирі після укладення договору дарування, спростовуються змістом оскаржуваних рішень судів та фактично зводяться до переоцінки доказів у справі, а тому відхиляються Верховним Судом, оскільки за статтею 400 ЦПК України такі дії не належать до  повноважень суду касаційної інстанції при перегляді рішень судів першої та/або апеляційної інстанцій.
		 
		Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до помилкового тлумачення заявницею норм права та незгоди із встановленими обставинами справи, а тому не спростовують висновків судів попередніх інстанцій і не дають підстав вважати, що суди неправильно застосували норми матеріального права або допустили порушення норм процесуального права, які б могли бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.
		 
		Водночас встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. 
		 
		Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18). 
		 
		У справі, що розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли під час кваліфікації спірних відносин. 
		 
		Враховуючи вимоги статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції, у Верховного Суду відсутні підстави для перегляду оскаржених судових рішень. Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено. 
		 
		Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. 
		 
		Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (рішення від 21 жовтня 2010 року у справі «DIYA 97 v. UKRAINE», заява № 19164/04, пункт 47).
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Суд апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 367 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді.
		 
		Доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами першої 
		та апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків суду попередніх інстанцій та не дають підстав для скасування оскаржених судових рішень.
		 
		Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено 
		з додержанням норм матеріального і процесуального права. 
		 
		Не може бути скасоване правильне по суті і законне судове рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
		 
		Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.
		 
		Щодо судових витрат
		 
		Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
		 
		Оскільки у задоволенні касаційної скарги слід відмовити, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
		 
		Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_4 , залишити без задоволення.
		 
		Рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 29 березня 2023 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 04 липня 2023 року залишити без змін. 
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Судді В. В. Сердюк    С. О. Карпенко   І. М. Фаловська

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...