Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 233/5571/23 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них:; про приватну власність, з них:; визнання права власності.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 05.06.2025. Забезпечено надання загального доступу: 06.06.2025.
Дата набрання законної сили: 04.06.2025
Номер судового провадження: 61-1787ск25

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ        
		04 червня 2025 року
		м. Київ
		справа № 233/5571/23
		провадження № 61-1787св25
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Луспеника Д. Д.,
		суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., 
		Лідовця Р. А.,
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідач - ОСОБА_2 ,
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника  ОСОБА_2  - ОСОБА_3 на рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 28 серпня 2024 року у складі судді Малінова О. С. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 січня 2025 року у складі колегії суддів: Агєєва О. В., Зубакової В. П., Остапенко В. О.,
		ВСТАНОВИВ:
		1.            Описова частина 
		Короткий зміст позовних вимог
		У вересні 2023 року  ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до   ОСОБА_2 , який було уточнено, про визнання права власності на ідеальну частку 
		у розмірі 1/2 частки житлового будинку, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя.
		Позовна заява мотивована тим, що з 10 січня 1987 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , який було розірвано рішенням Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 28 листопада 
		2012 року у справі 0527/7559/2012. 
		За час перебування у зареєстрованому шлюбі з відповідачем ними було придбано 
		на підставі договору купівлі-продажу від 21 квітня 2003 року житловий будинок 
		АДРЕСА_1 . Право власності було зареєстровано на вказане майно за ОСОБА_2 , що підтверджується витягом про державну реєстрацію прав від 06 червня 2005 року № 7433182.
		Відповідач неодноразово звертався до суду з різними позовами з метою позбавлення її права на вказане нерухоме майно. У добровільному порядку дійти згоди щодо поділу зазначеного нерухомого майна вони не можуть.
		У серпні 2023 року вона довідалася про намір відповідача відчужити спірний житловий будинок, оскільки у телефонній розмові з їх дочкою він погрожував, що відчужить усе їхнє спільне майно. 
		Вважала строк позовної давності нею пропущено з поважних причин, оскільки в Україні було введено карантин, а у 2022 року російська федерація здійснила повномаштабне вторгнення на територію України, унаслідок чого вона виїхала за кордон. 
		З врахуванням викладеного та уточнених позовних вимог ОСОБА_4 просила суд поновити їй строк позовної давності, визнати за нею право власності 
		на ідеальну частку у розмірі 1/2 частки у житловому будинку 
		АДРЕСА_1 , що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, стягнути з відповідача судові витрати.
		Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції 
		Рішенням Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області 
		від 28 серпня 2024 року позов ОСОБА_4 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_4 право власності на ідеальну частку у розмірі 1/2 частки житлового будинку, за адресою: АДРЕСА_1 , що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Вирішено питання розподілу судових витрат.
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що доводи відповідача про необхідність застосування строку позовної давності є безпідставними, оскільки початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу чи з дати набрання рішенням суду про розірвання шлюбу законної сили, а від дня, коли один із співвласників довідався або міг довідатися про порушення свого права власності.
		Строк звернення до суду із позовом ОСОБА_4 не пропущено, оскільки 
		у 2012 році на час розірвання шлюбу між сторонами не існувало спору щодо набутого у шлюбі майна, що підтверджується рішенням Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 28 листопада 2012 року у справі 
		№ 0527/7559/2012 про розірвання шлюбу.
		Рішенням Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області 
		від 05 вересня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 26 жовтня 2016 року, у справі № 233/1057/16-ц у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про позбавлення права власності на частку у спільному майні відмовлено. Судом при розгляді справи № 233/1057/16-ц встановлено, що спірний житловий будинок є спільним майном подружжя.
		У грудні 2015 року позивачка зверталась до Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області з позовом до відповідача про визнання права власності та виділ частки майна, що є спільною сумісною власністю подружжя. Разом з тим ухвалою Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 29 грудня 2015 року у справі № 233/6702/15-ц позовну заяву ОСОБА_5 до ОСОБА_2 про визнання права власності та виділ частки майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, визнано неподаною і повернуто позивачеві. 
		Лише після того, як позивачка у серпні 2023 року дізналась про наміри 
		ОСОБА_2 здійснити відчуження спірного житлового будинку, нею було подано у передбачений законом строк позов до суду про визнання за нею права власності на 1/2 частки будинку. Зазначені обставини відповідачем не спростовані.
		Суд першої інстанції, враховуючи презумпцію права спільної сумісної власності подружжя, дійшов висновку про обґрунтованість вимог ОСОБА_4 про визнання за нею права власності на 1/2 частки у спірному житловому будинку.
		Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
		Постановою Дніпровського апеляційного суду від 29 січня 2025 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_6 залишено без задоволення. Рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 28 серпня 2024 року залишено без змін. 
		Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що уперіод зареєстрованого шлюбу  ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , як подружжям, був придбаний спірний житловий будинок, право власності на який зареєстровано за відповідачем.  ОСОБА_2 не оспорюється факт належності спірного будинку подружжю.
		З огляду на те, що спірний житловий будинок є спільною сумісною власністю подружжя та належить їм у рівних частках, апеляційний суд погодився з висновком суд першої інстанції про визнання за позивачкою права власності на ідеальну частку у розмірі 1/2 частки спірного житлового будинку, який є об`єктом спільної сумісної власності подружжя.
		Апеляційний суд дійшов висновку про те, що позивачем не пропущено строк позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем, оскільки ОСОБА_4 дізналась лише у серпні 2023 року, а саме у телефонній розмові  ОСОБА_2 з їх дочкою погрожував відчужити усе їхнє спільне майно. 
		Подання ОСОБА_7 до ОСОБА_2 
		у 2015 році до суду позову, який було визнано неподаним і повернуто позивачці, на переконання апеляційного суду, не може свідчити про наявність порушення прав позивачки у 2015 році, так як фактично судове рішення по суті спору ухвалено не було, спір судом не розглядався.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги 
		У касаційній скарзі представник ОСОБА_2  -  ОСОБА_3  просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовити, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. 
		Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції 
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 березня 2025 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу № 233/5571/23 
		з Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області. Підставою відкриття касаційного провадження зазначено пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
		У травні 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 травня 2025 року справу за зазначеним позовом призначено до розгляду.
		Аргументи учасників справи
		Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		Касаційна скарга мотивована тим, що суди помилково не застосували строк позовної давності, про що було заявлено відповідачем, оскільки позивачка належними й допустимими доказами не підтвердила його пропуск з поважних причин, а лише зазначила, що у серпні 2023 року довідалася про намір відповідача продати житловий будинок. Крім того, вона вказувала про намір раніше подати цей позов до суду, проте у зв`язку з введенням карантину та повномасштабним вторгненням російською федерацією на територію України вона була позбавлена можливості вчасно звернутися до суду. Відповідач вказував про те, що 
		ні встановлення карантину, ні введення воєнного стану не може бути правовою підставою для безпідставного поновлення процесуального строку, оскільки позивачка вже зверталася до суду з аналогічним позовом у грудні 2015 році. Тобто позивачці з грудня 2015 року було відомо про порушення її прав. 
		Позивачка не зверталася до суду із позовними вимогами про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, не зверталася до суду з вимогами про виділення частки у спільному сумісному майні, а звернулася з позовними вимогами про визнання права власності на відповідну частку будинку, що є по суті різними за своє правовою природою позовними вимогами. 
		У нього відсутній намір відчужити спірний будинок, оскільки він є його єдиним житлом, в якому він проживає. 
		Доводи особи, яка подала відзив
		У грудні 2024 року  ОСОБА_4 подала відзив на касаційну скаргу, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними і обґрунтованими, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на їх законність не впливають. Відповідач тривалий час порушував її права на спірний житловий будинок, який набутий сторонами за час перебування у зареєстрованому шлюбі, тобто є спільним сумісним майном подружжя. ОСОБА_2 не спростовано презумпцію спільності майна подружжя. Позивачкою строк позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем, пропущено не було, оскільки про порушення своїх прав вона довідалася лише у січні 2023 року. 
		У березні 2025 року представник  ОСОБА_2  -  ОСОБА_3 подав відповідь на відзив, в якій фактично підтримав доводи касаційної скарги. 
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		З 10 січня 1987 року  ОСОБА_4 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , що підтверджується актовим записом № 23 відділу державної реєстрації актів цивільного стану по м. Костянтинівці Костянтинівського міськрайонного управління юстиції у Донецькій області (а.с. 27).
		На підставі договору купівлі-продажу від 21 квітня 2003 року ОСОБА_2 придбано житловий будинок АДРЕСА_1 (а.с. 116). 
		Рішенням Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області 
		від 28 листопада 2012 року у справі № 0527/7559/2012 позов ОСОБА_2 задоволено, розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_8 (а.с. 29).
		Ухвалою Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 10 грудня 2015 року у справі № 233/6702/15-ц позовну заяву ОСОБА_5 до ОСОБА_2 про визнання права власності та виділ частки майна, що є спільною сумісною власністю подружжя залишено без руху.
		Ухвалою Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 29 грудня 2015 року у справі № 233/6702/15-ц позовну заяву ОСОБА_5 до ОСОБА_2 про визнання права власності та виділ частки майна, що є спільною сумісною власністю подружжя було визнано неподаною та повернуто позивачеві.
		Рішенням Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області 
		від 05 вересня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 26 жовтня 2016 року, у справі № 233/1057/16-ц у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про позбавлення права власності на частку у спільному майні відмовлено.
		У листопаді 2023 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 подав до суду першої інстанції заяву про застосування строку позовної давності (а.с. 76-79). 
		2. Мотивувальна частина 
		Позиція Верховного Суду
		Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
		Якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. 
		Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3  підлягає частковому задоволенню. 
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права 
		Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Оскаржувані судові рішення вищезазначеним вимогам закону не відповідають. 
		Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних
		або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
		У частинах першій та другій статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
		Щодо вирішення спору по суті 
		Відповідно до статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні
		та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася
		до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
		Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
		Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
		Конструкція норми статті 60 СК України вказує на презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
		Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
		Відповідно до частини першої статті 70 СК України в разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
		Згідно з частинами другою та третьою статті 372 ЦК України в разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
		Відповідно до частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
		У статтях 60, 70 СК України, статті 368 ЦК України передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.
		Згідно з частинами першою, п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		Велика Палата Верховного Суду неодноразово висновувала, що, вирішуючи спір про поділ майна подружжя, необхідно установити обсяг спільно нажитого майна, з`ясувати час та джерела його придбання (постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року № 554/8023/15-ц, від 23 січня 2024 року 
		№ 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20)).
		До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. Під час поділу майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року в справі № 712/8602/19 (провадження № 61-14809сво21)).
		Суть поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов`язків. Під час здійснення поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. Суд має керуватися обставинами, що мають істотне значення, якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, в зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім`ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначенням переліку об`єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення вартості.
		Ураховуючи викладене, суди, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, дійшли обґрунтованого висновку про те, що спірний житловий будинок набуто сторонами за час шлюбу, а отже, на нього поширюється визначена положеннями закону презумпція спільності майна подружжя. Відповідачем фактично не заперечувався факт того, що спірне нерухоме майно є спільним майном подружжя. 
		Таким чином, суди дійшли правильного висновку про те, що спірний житловий будинок є спільним сумісним майном подружжя, унаслідок чого обґрунтованими 
		є вимоги позивачки про визнання за нею права власності на ідеальну частку 
		у розмірі 1/2 частки у житловому будинку 
		АДРЕСА_1 . 
		Відповідачем належними та допустимими доказами не спростовано презумпцію спільності майна подружжя, що відповідно до вимог статей 12, 81 ЦПК України є його процесуальним обов`язком. 
		Доводи касаційної скарги про те, що суди вийшли за межі позовних вимог, на увагу не заслуговують, оскільки судами по суті вирішено лише заявлені позивачкою позовні вимоги. 
		Щодо позовної давності
		Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 
		від 04 листопада 1950 року гарантує кожному право на справедливий суд, що включає, крім іншого, право на розгляд справи.
		Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
		У Рішенні Конституційного Суду України від 13 грудня 2011 року № 17-рп/2011 
		у справі № 1-9/2011 за конституційним поданням 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Кримінально-процесуального кодексу України, Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.
		Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу («STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM», № 22083/93, № 22095/93, § 51; від 22 жовтня 1996 року; «ZOLOTAS v. GREECE» (No. 2), № 6610/09, § 43, від 29 січня 2013 року).
		Європейський суд з прав людини зауважив, що відмова національного суду обґрунтувати причину відхилення заперечення стосовно спливу позовної давності є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Встановлена законом позовна давність була важливим аргументом, вказаним компанією-заявником в ході судового розгляду. Якби він був прийнятий, то це, можливо, могло призвести до відмови в позові. Проте, суд не навів ніяких обґрунтованих причин для неприйняття до уваги цього важливого аргументу («GRAFESCOLO S.R.L. v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA», № 36157/08, § 22, 23, 
		від 22 липня 2014 року).
		Згідно із статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
		Загальна позовна давність встановлюється тривалістю в три роки (частина перша статті 257 ЦК України).
		Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (статті 253 ЦК України).
		Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
		Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
		Відповідно до положень статті 72 СК України позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. 
		До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. 
		Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
		Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року в справі № 6-258цс15).
		Отже, початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України), тобто з моменту виникнення спору між ними.
		Аналогічних за змістом правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах 
		від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18), від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19), від 13 лютого 2020 у справі № 320/3072/18 (провадження №61-5819св19), 
		від 13 липня 2020 року у справі № 570/4234/16-ц (провадження №61-15213св19), від 24 лютого 2021 року у справі № 303/6365/17 (провадження № 61-13857св19), від 11 жовтня 2023 року у справі № 359/6727/21 (провадження № 61-13181св23), від 29 квітня 2024 року у справі № 522/3192/21 (провадження № 61-8094св23), 
		від 02 серпня 2024 року у справі № 289/2115/21 (провадження № 61-15879св23).
		Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в частині другій статті 72 СК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
		Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
		Подібні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України 
		від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16 та постанові Верховного Суду від 30 квітня 2025 року у справі № 761/13101/21 (провадження № 61-16652св24).
		Ураховуючи викладене, суди, вказуючи про те, що позивачкою строк позовної давності не пропущено, у порушення вищевказаних вимог закону не звернули уваги на те, що позивачка у 2015 році вже зверталася до суду із аналогічним позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності та виділ частки майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, який залишено без розгляду ухвалою Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 29 грудня 2015 року у справі № 233/6702/15-ц.
		Таким чином, суди у порушення зазначених положень закону не врахували, що  ОСОБА_4 , звертаючись до суду з цим позовом до  ОСОБА_2  
		у вересні 2023 року, фактично допустила пропуск строку позовної давності, про застосування якого заявлено ОСОБА_2 .
		Разом з тим позивачкою у суді першої інстанції порушено клопотання про поновлення строку позовної давності, оскільки, на її думку, цей строк нею пропущено з поважних причин, а саме у зв`язку з введенням в Україні карантину та у 2022 році російською федерацією здійснено повномаштабне вторгнення на територію України, унаслідок чого вона виїхала за кордон. 
		Проте відповідач заперечував щодо вказаних доводів та посилався на те, що позивачкою належними доказами не підтверджено, що нею пропущено строку позовної давності з поважних причин, а наведені нею обставини не можуть бути правовою підставою для поновлення процесуального строку, оскільки позивачка вже зверталася до суду з аналогічним позовом у грудні 2015 році.
		Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності.
		При цьому саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк було пропущено з поважних причин. 
		Аналогічні за змістом правові висновки викладені у постанові Великої 
		Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19) та постановах Верховного Суду від 27 квітня 
		2022 року у справі № 185/1908/18 (провадження № 61-8409св21), від 20 липня 
		2022 року у справі № 683/2422/19 (провадження № 61-13607св21).
		У пункті 119 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року 
		у справі № 904/3405/19 (провадження № 12-50 гс 20) вказано, що питання щодо поважності причин пропуску строку позовної давності, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. 
		Таким чином, судами у порушення вищевказаних вимог закону взагалі не вирішено клопотання позивача про поновлення строку позовної давності, не встановлено чи пропущено цей строк з поважних причин, про що вказувала позивачка, 
		а відповідач заперечував. 
		Крім того, судам слід врахувати правові висновки викладені у пунктах 95-99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року 
		у справі № 904/3405/19 (провадження № 12-50 гс 20), а саме «За своєю правовою природою залишення позову без розгляду є відмовою суду розглянути звернення особи про захист її порушеного права (позов) внаслідок визначених указаною статтею 227 ГПК України недоліків або дій цієї особи. При цьому особа може повторно звернутись до суду з такими ж вимогами.
		Перебіг позовної давності обчислюється за загальним правилом від дня, коли особа довідалася (могла довідатись) про порушення свого права (частина перша статті 261 ЦК України). 
		Велика Палата Верховного Суду не погодиласяз посиланням судів на норми частин другої, третьої статті 264 ЦК України щодо переривання перебігу позовної давності у зв`язку зі зверненням позивача до суду з позовом, який у подальшому був залишений без розгляду.
		Велика Палата Верховного Суду відхиляє аргументи скаржника про те, що суди помилково не застосували норми статті 265 ЦК України стосовно того, що залишення позовної заяви без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності, яка є спеціальною нормою для спірних правовідносин, з огляду на таке.
		Відповідно до статті 265 ЦК України залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності. Якщо суд залишив без розгляду позов, пред`явлений у кримінальному провадженні, час від дня пред`явлення позову до набрання законної сили судовим рішенням, яким позов було залишено без розгляду, не зараховується до позовної давності. Якщо частина строку, що залишилася, є меншою ніж шість місяців, вона подовжується до шести місяців.».
		Ураховуючи викладене, суди мають звернути увагу на те, що залишення без розгляду ухвалою Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області 
		від 29 грудня 2015 року у справі № 233/6702/15-ц позову  ОСОБА_4 
		до ОСОБА_2 не може свідчити про переривання строку позовної давності і про поважність причин пропуску такого строку. Тобто суди при новому розгляді справи мають перевірити безпосередньо доводи клопотання позивачки про поновлення строку позовної давності, чи містяться у ньому докази існування обставин, які з об`єктивних, незалежних від ОСОБА_4 підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову. 
		Отже, судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції на новий розгляд. 
		Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. 
		Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу представника  ОСОБА_2  - ОСОБА_3  задовольнити частково.
		Рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 28 серпня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 січня 2025 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                   Д. Д. Луспеник
		 
		Судді:                                                                             І. Ю. Гулейков
		 
		                                                                                      Б. І. Гулько
		 
		                                                                                      Г. В. Коломієць
		 
		                                                                                      Р. А. Лідовець

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...