Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 753/14498/22 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, з них; про позбавлення батьківських прав.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 01.07.2025. Забезпечено надання загального доступу: 02.07.2025.
Дата набрання законної сили: 04.06.2025
Номер судового провадження: 61-9129ск24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		04 червня 2025 року                                                                    
		м. Київ
		справа № 753/14498/22
		провадження № 61-9129св24
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
		Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідач - ОСОБА_2 ,
		третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації,
		третя особа - Орган опіки та піклування Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації,
		розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва                від 24 жовтня 2023 року під головуванням судді Шаповалової К. В. та постанову Київського апеляційного суду від 08 травня 2024 року у складі колегії суддів: Слюсар Т. А., Голуб С. А., Таргоній Д. О. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей та сім`ї Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, Орган опіки та піклування Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації про позбавлення батьківських прав,
		ВСТАНОВИВ:
		Короткий зміст позовних вимог
		У листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до                       ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав.
		Позов обґрунтовував тим, що позивач перебував у шлюбі з ОСОБА_2 .                          ІНФОРМАЦІЯ_1 народився ОСОБА_3 , який був народжений за допомогою репродуктивних технологій сурогатною матір'ю. У свідоцтві про народження дитини матір'ю зазначено відповідача ОСОБА_2 . Відповідач не проявляє жодних інтересів до життя сина, не цікавиться його здоров'ям, не забезпечує сина матеріально, у зв'язку із чим позивач вважає за доцільне позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно малолітнього                ОСОБА_3 . 
		Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		Дарницький районний суд міста Києва рішенням від 24 жовтня 2023 року в задоволенні позову відмовив.
		Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, місцевий суд виходив з того, що матеріали справи не містять доказів, які б беззаперечно підтверджували факт ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків. Також судом не було взято до уваги висновок органу опіки та піклування, оскільки він є недостатньо обґрунтованим.
		При цьому суд діючи в інтересах дитини, враховуючи її вік - три роки (на час ухвалення рішення у справі), заперечення відповідача проти позову, її намір відстоювати свої права на дитину, щире бажання змінити своє ставлення до батьківських обов`язків та намагання змінити свою поведінку, розуміння своєї помилки у пасивній поведінці відносно виховання сина, з огляду на те, що вона не втратила інтересу до участі у вихованні сина, бажає спілкуватися з ним, вчиняє дії для зміни ситуації (подання нею позову до суду про визначення місця проживання дитини), визнав не доведеним, що ОСОБА_2 свідомо нехтує своїми батьківськими обов`язками та ухиляється від їх виконання у такому їх ступені, щоб необхідно було застосувати такий крайній захід як позбавлення батьківських прав.
		Позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, тобто природніх прав, наданих батькам щодо дитини на її виховання, захист її інтересів та інших прав, які виникають із факту кровної спорідненості з дитиною, є крайнім заходом впливу, необхідність застосування якого за обставин цієї справи не доведено, а тому вимоги щодо позбавлення батьківських прав, не підлягають задоволенню.
		Одночасно суд першої інстанції наголосив на тому, що відсутність змін у ставленні до дитини протягом розумного строку після ухвалення цього рішення слугуватиме достатньою підставою для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав у майбутньому. Відповідач, як мати малолітнього сина, зобов`язана вживати дієвих заходів з метою забезпечення його найкращих інтересів, що полягають як у його матеріальному забезпечені, так і у духовному розвитку.
		Київський апеляційний суд постановою від 08 травня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Дарницького районного суду міста Києва від 24 жовтня 2023 року залишив без змін.
		Постанову апеляційний суд мотивував тим, що суд першої інстанції на підставі належним чином оцінених доказів, дійшов обґрунтованого висновку, що позбавлення відповідача батьківських прав, тобто природніх прав, наданих батькам щодо дитини на її виховання, захист її інтересів та інших прав, які виникають із факту кровної спорідненості з дитиною, є крайнім заходом впливу, необхідність застосування якого за обставин цієї справи не доведено.
		При цьому, суд апеляційної інстанції вказав, що висновок органу опіки та піклування про доцільність позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, який носить рекомендаційний характер, не містить обставин, які б вказували на наявність підстав для застосування щодо відповідача такого крайнього заходу, як позбавлення батьківських прав, а тому відповідно до частини шостої статті 19 СК України суд обґрунтовано не погодився з цим висновком.
		У матеріалах справи відсутні докази того, що відповідач притягувалася до кримінальної чи адміністративної відповідальності, у зв`язку із неналежним поводженням щодо дитини, вчиняла будь-яке насильство стосовно неї.
		Крім того, матеріали справи не містять даних про те, що за весь час окремого проживання сина від матері, до останньої застосовувались заходи впливу та попередження про необхідність змінити ставлення до виховання дитини.
		Належних та допустимих доказів винної поведінки та ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків судом не встановлено.
		Також судом не встановлено, а позивачем не доведено обставин, які б свідчили про те, що син сторін не бажає спілкуватися з матір`ю, а мати не бажає спілкуватися з сином та брати участь у його вихованні, остаточно і свідомо самоусунулася від виконання своїх обов`язків з виховання дитини.
		Апеляційний суд врахував, що відповідач не є тією особою, поведінка чи дії якої можуть свідчити про негативний вплив на дитину, а тому розрив з матір`ю сімейних відносин не буде відповідати інтересам дитини. Матеріальне забезпечення та виховання дитини батьком, а також неможливість матері дитини належним чином виконувати батьківські обов`язки не може свідчити повною мірою про ухилення матері від виконання батьківських обов`язків.
		Апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції взяв до уваги, що дитині на час розгляду справи виповнилося 3 роки й мати дитини вживає заходи щодо можливого налагодження зв`язку з сином.
		Визначення місця проживання дитини з батьком також не свідчить про підставність позбавлення відповідача батьківських прав.
		Враховуючи наведене апеляційний суд погодився, що суд першої інстанції, з урахуванням якнайкращих інтересів дитини, встановлених обставин цієї справи та з огляду на відсутність свідомого нехтування відповідачем своїми батьківськими обов`язками, дійшов правильного висновку про відмову в позові.
		Крім того, суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що з метою захисту як найкращих інтересів дитини доцільним буде збереження її зв`язків з матір`ю та надання останній можливість вжити заходів щодо налагодження спілкування з дитиною.
		При цьому, доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права щодо не дослідження доказів, апеляційний суд вважав необґрунтованими, оскільки суд належним чином виконав вимоги статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів і дотримано вимог статті 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості рішення суду, повно і всебічно встановив обставини справи та правильно вирішив спір.  
		Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
		У червні 2024 року представник ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дарницького районного суду міста Києві від 24 жовтня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 травня 2024 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.  
		Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 311/563/20,                         від 29 вересня 2021 року у справі № 459/3411/18, від 04 вересня 2019 у справі                       № 211/559/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України); не дослідження судами зібраних у справі доказів та не надання їм належної правової оцінки (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
		Зокрема заявник вказує, що відповідач не є біологічною матір`ю дитини, оскільки дитина була народжена за допомогою допоміжних репродуктивних технологій, і саме з перших днів життя дитини не брала жодної участі у її вихованні, не була присутня у житті дитини взагалі, що підтверджується належними та допустимими доказами. Крім цього в матеріалах справи відсутній хоча б який доказ, який би спростував дане твердження про те, що відповідач не цікавиться життям дитини від народження. Більш цього, ця обставина визнавалась відповідачем та була встановленою судами попередніх інстанцій.
		Той факт, що відповідач є не біологічною, а генетичною матір`ю дитини, обумовлює відсутність психоемоційного зв`язку між нею та дитиною. З моменту народження і по сьогодні відповідач є емоційно чужою людиною для дитини, оскільки не бере жодної участі у вихованні сина, відповідно не розвиває природній зв`язок. Суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що відповідач не намагалася відносити спілкування з сином шляхом визначення участі у спілкуванні з сином протягом розгляду справи. Обраний спосіб захисту - вимога про зміну місця проживання дитини, від якої вона фактично відмовилась від народження, не є проявом справжнього інтересу для відновлення спілкування, оскільки така радикальна зміна умов проживання не відповідає забезпеченню інтересів дитини, а є лише спробою ввести в оману суд щодо своїх дійсних намірів.
		Усі обставини, що були встановлені судами попередніх інстанцій в межах розгляду справи, дають підстави для висновку, що відповідач, починаючи з моменту народження дитини, проживала окремо від нього, не виконувала своїх батьківських обов`язків з його виховання протягом 3 років, не спілкувалася із сином, не зверталася до компетентних органів чи суду з приводу здійснення перешкод у вихованні сина, тобто фактично відповідач (мати) самоусунулась (ухилилася) від виховання сина, не піклувалася про його фізичний і духовний розвиток, навчання, підготовку до самостійного життя, що позбавляли відповідача можливості підставно заперечувати проти задоволення позову. 
		Тому зважаючи на те, що дитина не знає матері, не спілкується з нею, враховуючи свідому поведінку відповідача щодо ставлення до своїх батьківських обов`язків, заявник вважає, що є всі підстави для позбавлення відповідача батьківських прав відносно її малолітнього сина, що не було застосовано судами попередніх інстанцій.
		Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу та додаткові пояснення
		У серпні 2024 року через підсистему «Електронний суд» до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_5 , який вказує, що діє від імені ОСОБА_2 , на касаційну скаргу ОСОБА_1 . 
		У квітні 2025 року через підсистему «Електронний суд» до Верховного Суду надійшли додаткові пояснення ОСОБА_5 , який вказує, що діє від імені ОСОБА_2 .
		Колегія суддів надає оцінку тому, що загальні вимоги до форми та змісту письмової заяви, клопотання, заперечення передбачені статтею 183 ЦПК України. Будь-яка письмова заява, клопотання, заперечення повинні містити перелік вказаний у цій статті та інші відомості, що вимагаються цим Кодексом. 
		Відповідно до частини другої статті 183 ЦПК України письмові заява, клопотання чи заперечення підписуються заявником чи його представником.
		У частині четвертій статті 62 ЦПК України передбачено, що повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність».
		Відповідно до частини другої статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» ордер - письмовий документ, що у випадках, встановлених цим Законом та іншими законами України, посвідчує повноваження адвоката на надання правової допомоги. Ордер видається адвокатом, адвокатським бюро або адвокатським об`єднанням та повинен містити підпис адвоката. Рада адвокатів України затверджує типову форму ордера.
		Ордер - письмовий документ, що у випадках, встановлених цим Законом та іншими законами України, посвідчує повноваження адвоката на надання правової допомоги. Ордер видається адвокатом, адвокатським бюро або адвокатським об`єднанням та повинен містити підпис адвоката. Рада адвокатів України затверджує типову форму ордера (частина друга статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
		Пунктом 2 Положення про ордер на надання правничої (правової) допомоги, затвердженого рішенням Ради адвокатів України від 12 квітня 2019 року № 41                 (далі - Положення), передбачено, що ордер на надання правової допомоги - письмовий документ, що посвідчує повноваження адвоката на надання правової допомоги у випадках і порядку, встановлених Законом України від 05 липня                     2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та іншими законами України.
		У пункті 9 Положення зазначено, що ордер, що видається адвокатом, який здійснює свою діяльність індивідуально, підписується адвокатом та посвідчується печаткою адвоката (за її наявності).
		Ордер, встановленої цим Положенням форми, є належним та достатнім підтвердженням правомочності адвоката на вчинення дій в інтересах клієнта (пункт 11 Положення).
		Пунктом 12 Положення визначено перелік реквізитів, які має містити ордер. Це, зокрема, такі реквізити:
		12.10. Підпис адвоката, який видав ордер, у разі здійснення ним індивідуальної діяльності (у графі «Адвокат»);
		12.11. Підпис адвоката, який надає правову допомогу, якщо ордер, виданий адвокатським бюро, адвокатським об`єднанням (у графі «Адвокат»);
		12.12. Підпис керівника адвокатського бюро/адвокатського об`єднання, відтиск печатки адвокатського бюро/адвокатського об`єднання (за наявності) у випадку, якщо ордер видається адвокатським бюро/адвокатським об`єднанням.
		Під час дії воєнного стану на території України реквізити, передбачені цим підпунктом, можуть оформлятись у відповідності до пункту 10 цього Положення.
		Водночас, як передбачено Інструкцією користувача підсистеми «Електронний суд» ЄСІТС, затвердженою наказом державного підприємства «Центр судових сервісів» від 22 серпня 2021 року № 74-ОД (далі - Інструкція), користувачі, які підтвердили свої повноваження адвоката (розділ 8 цієї Інструкції) мають можливість видати ордер на конкретну справу для отримання доступу до документів у справі та загальний ордер (без зазначення номера справи), який спрощує та прискорює процес подачі заяв до суду.
		Електронний ордер у підсистемі «Електронний суд» формується на підставі паперового ордера, а отже, має відповідати йому щодо обсягу повноважень адвоката на представництво інтересів довіреної особи (учасника справи) у межах відповідної судової справи.
		Обсяг певних повноважень та їх межі виникають у представника згідно з паперовим ордером, якому має відповідати й електронний ордер, сформований в підсистемі «Електронний суд», на підставі якого адвокат може представляти інтереси учасника справи.
		Як вбачається з матеріалів касаційного провадження, до відзиву та додаткових пояснень додано ордер, виданий адвокатом Дементьєвим Т. М., який сформований у системі «Електронний суд».
		Проте, зазначення в електронному ордері, сформованому через систему «Електронний суд», що він виданий на підставі іншого ордера, доводить, що такий електронний ордер не є самодостатньою підставою для виникнення у адвоката повноважень на представництво.
		Отже, сам по собі ордер, сформований в системі «Електронний суд» не підтверджує повноваження адвоката на представлення інтересів особи у Верховному Суді, оскільки такий ордер не містить реквізити, передбачені Положенням.
		Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд в ухвалах від 29 грудня 2021 року у справі № 140/17547/20 (провадження № К/9901/45105/21) та від 12 січня                    2022 року у справі № 640/25017/19 (провадження № К/9901/47803/21),                              від 04 березня 2024 року у справі № 212/5202/23 (провадження № 61-2585ск24), від 19 березня 2024 року у справі № 509/7067/21 (провадження № 61-3456ск24).
		Враховуючи зазначене, статтю 183 та статтю 395 ЦПК України, Верховний Суд не приймає відзив та додаткові пояснення до розгляду.
		Рух справи в суді касаційної інстанції
		Верховний Суд ухвалою від 05 липня 2024 року відкрив провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 та витребував справу із Дарницького районного суду міста Києва.
		Справа № 753/14498/22 надійшла до Верховного Суду 30 липня 2024 року.
		Фактичні обставини справи, з`ясовані судами
		Судами встановлено, що сторони з 2017 року перебували у шлюбі, який рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 15 листопада 2021 року було розірвано.
		ІНФОРМАЦІЯ_1 у позивача та відповідача народився син ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , батьком зазначено ОСОБА_1 , матір`ю ОСОБА_2 . 
		Син сторін ОСОБА_6 був народжений за допомогою сурогатного материнства, що підтверджується договором про виношування дитини та не заперечується відповідачкою.
		На підтвердження вказаного до матеріалів справи позивачем долучено                    довідку-характеристику, підписану головою ОСББ «Малахіт 7В» від 29 вересня               2022 року, відповідно до якої ОСОБА_1 проживає у квартирі за адресою:                   АДРЕСА_1 , яка належить йому на праві власності. Позивач є добропорядною та законослухняною людиною, має дружні відносини із сусідами, працює та багато уваги приділяє сину.
		Відповідно до довідки «Приватного закладу дошкільної освіти (ясла-садок) «Мистецький садок «Кадрики» від 28 вересня 2022 року, ОСОБА_6 є вихованцем дитячого садка з 01 липня 2022 року, приводить та забирає сина батько. ОСОБА_1 зарекомендував себе з позитивної сторони                                     не скандальний, ввічливий, дбає про зовнішній вигляд сина та його                         емоційно-психологічний стан.
		Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 29 серпня 2022 року визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_7 , з батьком ОСОБА_1 . Відповідачка ОСОБА_2 не заперечувала проти задоволення позову та визначення місця проживання сина разом з батьком, про що її представником у справі № 753/4981/22 було подано заяву про визнання позову.
		На виконання вимог ухвали суду Служба у справах дітей та сім`ї Солом`янської районної державної адміністрації в місті Києві надала висновок про доцільність позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно її сина ОСОБА_3 , 2020 року народження.
		ОСОБА_1 зазначив, що підставою для позбавлення відповідачки батьківських прав є те, що вона з моменту народження сина не проявляла до нього жодних материнських почуттів, не забрала дитину з пологового будинку, не брала жодної участі в організації процесу його годування, виховання та він був змушений наймати няню та віддати дитину у садочок. Відповідачка не цікавиться здоров`ям сина, не проводить з ним час.
		Позиція Верховного Суду
		Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
		1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
		2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
		3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
		4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
		Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
		Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
		Захист інтересів дитини знаходиться в одній площині поряд з такими фундаментальними правовими цінностями, як життя, здоров`я, свобода, безпека, справедливість. Захист інтересів дитини, її виховання обома батьками є запорукою становлення сильної держави, правового суспільства, оскільки зростаючи дитина перетворюється на правового партнера дорослих членів суспільства.
		Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року в редакції зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року (далі - Конвенція) передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
		Забезпечення найкращих інтересів дитини - це дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров`я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити (абзац четвертий частини першої статті 1 Закону України «Про охорону дитинства»).
		Частиною першою статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
		Виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону України «Про охорону дитинства»).
		Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
		Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини (частина друга статті 15 Закону України «Про охорону дитинства»).
		Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою, десятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист.
		За змістом статті 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.
		Обов`язки батьків щодо виховання та розвитку дитини визначені статтею 150 СК України.
		Частинами першою-четвертою статті 150 СК України передбачено, що батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов`язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. Батьки зобов`язані поважати дитину.
		Відповідно до пункту 1 статті 18 Конвенції держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
		Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом (стаття 153 СК України).
		Відповідно до частин першої, другої статті 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
		Пунктами 1, 3 статті 9 Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
		Згідно з частинами другою, третьою статті 157 СК України той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
		Окрім прав батьків щодо дітей, діти теж мають рівні права та обов`язки щодо батьків (стаття 142 СК України), в тому числі, й на рівне виховання батьками.
		У рішенні ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року № 31111/04 у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі «Olsson v. Sweden» (№ 2)                                           від 27 листопада 1992 року, Серія A, № 250, ст. 35-36, § 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини (рішення у справі «Johansen v. Norway» від 07 серпня 1996 року, § 78).
		Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України. 
		Відповідно до частини першої статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він:
		1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 
		2) ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; 
		3) жорстоко поводяться з дитиною; 
		4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 
		5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 
		6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.
		Тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов`язків з виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори як кожен окремо, так і в сукупності можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.
		Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.
		Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити у задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і при наявності вини у діях батьків.
		Право батьків і дітей бути поряд один з одним становить основоположну складову сімейного життя і що заходи національних органів, спрямовані перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 47 рішення ЄСПЛ у справі «Савіни проти України», пункт 49 рішення у справі «Хант проти України»).
		Тобто, в даному випадку вирішення питання про позбавлення відповідачів батьківських прав охоплюється статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і є втручанням у їх право на повагу до свого сімейного життя, яке в свою чергу не є абсолютним.
		Враховуючи особливості правовідносин, що склались між сторонами, суд з однієї сторони має розглянути правомірність втручання в право відповідача на повагу до сімейного життя, що гарантовано статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
		З іншої сторони обов`язковому дослідженню підлягає питання щодо забезпечення прав неповнолітньої дитини не розлучатися з батьками і врахування при цьому якнайкращих інтересів дитини (статті 1, 9 Конвенції).
		Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано кожному право на повагу до свого сімейного життя.
		Втручання у право на повагу до сімейного життя не становить порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо воно здійснене «згідно із законом», відповідає одній чи кільком законним цілям, про які йдеться в пункті 2, і до того ж є необхідним у демократичному суспільстві для забезпечення цих цілей (пункт 50 рішення ЄСПЛ у справі «Хант проти України»).
		ЄСПЛ у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (параграф 57, 58).
		У справі «Мамчур проти України» (заява № 10383/09) від 16 липня 2015 року ЄСПЛ вказав, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися.
		Разом з тим, у рішенні ЄСПЛ від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).
		Крім того, у рішенні від 30 червня 2020 року (заява № 70879/11) ЄСПЛ зауважив про те, що в інтересах дитини також забезпечити її розвиток у здоровому навколишньому середовищі, і батько не може мати права відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вживати таких заходів, які б могли завдати шкоди здоров`ю та розвитку дитини. Найкращі інтереси дитини можуть, в залежності від їх характеру і серйозності, перевалювати над інтересами батьків.
		При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
		У постанові від 06 травня 2020 року у справі № 753/2025/19 Верховний Суд зазначив, що «ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). […] Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків. Питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав, подання відповідачем апеляційної скарги свідчить про його інтерес до дитини».
		Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі № 461/7387/16-ц (провадження № 61-29266св18) зробив такий висновок, що «зверненню до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтовна підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаних категоріях справ, мають оцінювальний характер, залежать від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин. За положенням частини шостої статті 19 СК України суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування (про доцільність чи недоцільність позбавлення батьківських прав), якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. Висновок виконавчого комітету має рекомендаційний характер. Судам слід мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку. Самі по собі встановлені судами факти, що батьки спілкуються з дитиною, забезпечують її матеріально, беруть участь у вихованні не достатньою мірою не може бути підставою для позбавлення батьківських прав. Інтереси дитини полягають в тому, щоб забезпечити її право на потребу у любові, піклуванні та матеріальної забезпеченості (стаття 5 Декларації про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо у разі передачі дітей на виховання та їх усиновлення на національному і міжнародному рівнях від 03 грудня 1986 року). Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків тощо. Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину та усвідомлення цього самою дитиною вже несе в собі негативний вплив на її свідомість, та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини».
		Також ЄСПЛ наголошував на тому, що позбавлення особи її/його батьківських прав є особливо кардинальним заходом, який позбавляє батька/матір сімейного життя з дитиною та не відповідає меті їх возз`єднання, зазначивши при цьому, що наявність сімейних зв`язків між подружжям та дитиною, про які вони дійсно піклуються, мають бути захищені відповідно доКонвенції про захист прав людини і основоположних свобод (рішення ЄСПЛ від 30 червня 2020 року у справі «Ілля Ляпін проти росії», заява № 70879/11)
		Рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. Попри це в першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.
		Наведене узгоджується з висновками щодо врахування найкращих інтересів дитини при розгляді справ, які стосуються прав дітей, сформульованими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі                                № 402/428/16-ц та Верховним Судом у постановах від 02 грудня 2020 року у справі № 180/1954/19, від 13 листопада 2020 року у справі № 760/6835/18,                                      від 09 листопада 2020 року у справі № 753/9433/17, від 02 листопада 2020 року у справі № 552/2947/19, від 13 березня 2019 року в справі № 631/2406/15-ц та у постанові від 24 квітня 2019 року у справі № 300/908/17.
		Суди правильно застосували до спірних правовідносин норми права, що регулюють спірні правовідносини, тому безпідставним є посилання у касаційній скарзі на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки вказана обставина є підставою для касаційного оскарження, а не для скасування судових рішень, які ґрунтуються на матеріалах справи та відповідають вимогам законності та обґрунтованості.
		Судова практика у цій категорії справ є сталою та застосування положень статті 164 СК України є усталеною, правові висновки про те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків викладено, зокрема, в постановах Верховного Суду від 29 липня 2021 року у справі № 686/16892/20,                 від 07 грудня 2022 року у справі № 562/2695/20, від 03 серпня 2022 року у справі № 306/7/20, від 11 січня 2023 року у справі № 461/7447/17. 
		Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
		У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
		Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
		Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
		Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
		Доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, які можуть бути підставою для позбавлення його батьківських прав, покладено на позивача.
		Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі                   № 129/1033/13-ц).
		Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.
		Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність достатніх підстав для позбавлення відповідачки батьківських прав, як і гострої соціальної необхідності у цьому.
		Суди не встановили, що відповідачка злісно ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків відносно сина ОСОБА_7 .
		Правильним є висновок апеляційного суду про те, що висновок органу опіки та піклування про доцільність позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, який носить рекомендаційний характер, не містить обставин, які б вказували на наявність підстав для застосування щодо відповідачки такого крайнього заходу, як позбавлення батьківських прав, а тому відповідно до частини шостої статті 19 СК України суд обґрунтовано не погодився з цим висновком.
		Суди першої та апеляційної інстанцій правильно зазначили, що у матеріалах справи відсутні докази того, що відповідачка притягувалася до кримінальної чи адміністративної відповідальності, у зв`язку із неналежним поводженням щодо дитини, вчиняла будь-яке насильство стосовно неї. Матеріали справи не містять даних про те, що за весь час окремого проживання сина від матері, до останньої застосовувались заходи впливу та попередження про необхідність змінити ставлення до виховання дитини.
		Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.
		При цьому належних та допустимих доказів винної поведінки та ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків суди не встановили.
		Також судами не встановлено, а позивачем не доведено, обставин, які б свідчили про те, що син сторін не бажає спілкуватися з матір`ю, а мати не бажає спілкуватися з сином та брати участь у його вихованні, остаточно і свідомо самоусунулася від виконання своїх обов`язків з виховання дитини.
		Як зазначала сама відповідачка вона самоусунулася на певний період від виконання батьківських обов`язків, оскільки не мала для цього ні фізичної, ні матеріальної можливості, проте змінила своє відношення й нині у суді заявила спір про визначення місця проживання дитини з нею.
		Проаналізувавши пояснення ОСОБА_2 , апеляційний суд дійшов висновку, що відповідач не є тією особою, поведінка чи дії якої можуть свідчити про негативний вплив на дитину, а тому розрив з матір`ю сімейних відносин не буде відповідати інтересам дитини. Матеріальне забезпечення та виховання дитини батьком, а також неможливість матері дитини належним чином виконувати батьківські обов`язки не може свідчити повною мірою про ухилення матері від виконання батьківських обов`язків.
		Одночасно суди взяли до уваги, що дитині на час розгляду справи виповнилося           3 роки й мати дитини вживає заходи щодо можливого налагодження зв`язку з сином.
		Визначення місця проживання дитини з батьком також не свідчить про підставність позбавлення відповідачки батьківських прав.
		Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про відсутність достатніх підстав для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав. Позивач не надав належних та допустимих доказів винної поведінки відповідача щодо умисного ухилення від виконання батьківських обов`язків, як і не доведено, що інтереси дитини потребують позбавлення матері батьківських прав щодо неї. 
		Судами враховано, що позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, тобто природніх прав, наданих батькам щодо дитини на її виховання, захист її інтересів та інших прав, які виникають із факту кровної спорідненості з дитиною, є крайнім заходом впливу, необхідність застосування якого за обставин цієї справи не доведено.
		Суди, з урахуванням якнайкращих інтересів дитини, бажання відповідача брати участь у вихованні та спілкуванні з сином та з огляду на відсутність свідомого нехтування відповідачем своїми батьківськими обов`язками, дійшли правильного висновку про відмову в позові.
		Верховний Суд враховує, що відповідач не є тією особою, поведінка чи дії якої можуть свідчити про негативний вплив на дитину, а тому розрив з матір`ю сімейних відносин не буде відповідати інтересам дитини.
		Як зазначив ЄСПЛ у рішенні від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (пункт 49), розірвання сімейних зв`язків означає позбавлення дитини її коріння, а це можна виправдати лише за виняткових обставин. Таких обставин у справі, яка розглядається не встановлено.
		Позбавлення батьківських прав за встановлених судами обставин не буде ґрунтуватися на суттєвих і достатніх причинах у контексті прецедентної практики Європейського суду з прав людини.
		Враховуючи наведене, узагальнені доводи позивача у касаційній скарзі про те, що відповідач не виконує своїх батьківських обов`язків з виховання сина, самоусунулася від участі у його житті, а також про те, що відсутні докази невинуватості відповідача у невиконанні нею своїх обов`язків є помилковими, оскільки не відповідають фактичним обставинам справи.
		Доводи касаційної скарги про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права щодо не дослідження доказів, Верховний Суд вважає необґрунтованими, оскільки суди належним чином виконали вимоги статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів і дотримали вимог статті 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості рішення суду, повно і всебічно встановили обставини справи та правильно вирішили спір.
		Посилання у касаційній скарзі на неврахування судами висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 311/563/20,                    від 29 вересня 2021 року у справі № 459/3411/18, від 04 вересня 2019 року у справі № 211/559/16-ц, є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки фактичні обставини у вказаних справах відрізняються від тих, що установлені судами у справі, яка переглядається в касаційному порядку. У кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. 
		Колегія суддів зауважує, що Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц).
		Незгода заявника із судовими рішеннями, висновками щодо встановлених обставин та оцінкою доказів не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.
		Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі                      № 373/2054/16-ц).
		ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання виконання судом обов`язку щодо надання обґрунтування, яке випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи.
		Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
		Оскаржувані судові рішення є достатньо вмотивованими та містять висновки суду щодо питань, які мають значення для вирішення справи.
		Висновок за результатами розгляду касаційної скарги
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків місцевого та апеляційного судів не спростовують.
		Щодо судових витрат
		Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
		Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
		Керуючись статтями 401, 406, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		П О С Т А Н О В И В :
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
		Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 24 жовтня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 травня 2024 року залишити без змін.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Судді:                                                                                                І. В. Литвиненко
		 
		                                                                                                           А. І. Грушицький
		 
		                                                                                                           Є. В. Петров

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...