Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 463/14026/21 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із житлових відносин, з них.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 21.07.2025. Забезпечено надання загального доступу: 22.07.2025.
Дата набрання законної сили: 09.07.2025
Номер судового провадження: 61-15016ск24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		09 липня 2025 року
		м. Київ
		 
		справа № 463/14026/21
		провадження № 61-15016св24
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
		 
		головуючого -Луспеника Д. Д., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В.,Гулька Б. І., Лідовця Р. А., 
		учасники справи:
		позивач - ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ),
		відповідач - ОСОБА_1 ,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_2 , на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 22 травня 2024 року у складі судді Нора Н. В. та постанову Львівського апеляційного суду від 10 жовтня
		2024 року у складі колегії суддів: Приколоти Т. І., Мікуш Ю. Р., Савуляка Р. В.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Короткий зміст позовних вимог
		У грудні 2021 року ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про зобов`язання до вчинення дій та встановлення порядку виконання ухваленого рішення.
		Позовну заяву обґрунтовано тим, що згідно з наказом Голови Держприкордонслужби України від 30 квітня 2010 року № 183-ос полковник 
		ОСОБА_1 у період з 30 квітня 2010 року до 22 жовтня 2011 року проходив військову службу в ІНФОРМАЦІЯ_2 на посаді заступника начальника регіонального управління з тилу - начальника тилу. Під час проходження військової служби відповідач був зарахований на квартирний облік для отримання житлової площі у м. Львові зі складом сім`ї на одну особу. За цим місцем проходження служби на склад сім`ї
		з трьох осіб (він, дружина і син) рішенням спільного засідання командування та житлової комісії ІНФОРМАЦІЯ_3 відповідно до протоколу від 29 жовтня 2010 року № 9 ОСОБА_1 забезпечений службовим житловим приміщенням, а саме: трикімнатною квартирою АДРЕСА_1 , житловою площею 38,4 кв. м.
		Наказом директора Департаменту ЖГ від 26 грудня 2011 року № 671 цю службову квартиру закріплено за ОСОБА_1 та членами його сім`ї з видачею 11 січня 2012 року службового ордера № 000369. Службове житло надавалося відповідачу на час проходження військової служби у АДРЕСА_2 .
		Згідно з наказом Голови Державної прикордонної служби України від 15 вересня 2011 року № 467-ос (наказ про переміщення до нового місця служби) відповідач вибув для подальшого проходження служби у ІНФОРМАЦІЯ_4 (військова частина НОМЕР_2 ).
		Рішенням спільного засідання командування та житлової комісії ІНФОРМАЦІЯ_3 (протокол від 15 листопада
		2011 року № 8) відповідача знято із квартирного обліку разом з членами його сім`ї, проте отримане житло у м. Львові він не здав. Під час проходження військової служби у ІНФОРМАЦІЯ_5 на аналогічній посаді, як і у м. Львові, ОСОБА_1 отримав «службове» житлове приміщення у с. Пісочин Харківського району Харківської області, а саме: двокімнатну квартиру АДРЕСА_3 (житлова площа - 30,3 кв. м, загальна площа 54,5 кв. м) разом з членами своєї сім`ї: дружиною та сином (протокол засідання житлової комісії ІНФОРМАЦІЯ_6 від 03 вересня 2015 року № 9).
		Згідно з наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_7 від 07 серпня 2017 року № 398-ос ОСОБА_1 вибув для подальшого проходження військової служби у ІНФОРМАЦІЯ_8 (військова частина НОМЕР_3 ) у АДРЕСА_4 . Аналогічно як і у м. Львові, «службове» житлове приміщення в АДРЕСА_5 відповідач не здав. Постановою Харківського апеляційного суду від 25 січня 2021 року, залишеною без змін рішенням Харківського районного суду Харківської області від 24 грудня 2019 року, відмовлено у задоволенні позову ІНФОРМАЦІЯ_7 (військова частина НОМЕР_2 ) до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , яка діє у своїх інтересах та в інтересах малолітнього ОСОБА_4 , за участю третіх осіб: Органу опіки та піклування Пісочинської селищної ради Харківського району Харківської області, ІНФОРМАЦІЯ_2 , про визнання осіб такими, що втратили право користування службовим житловим приміщенням, та виселення без надання іншого жилого приміщення. Тобто ОСОБА_1 не втратив права користуватися житловим приміщенням у с. Пісочин.
		Крім цього, чинення перешкод у користуванні службовою квартирою підтверджується проживанням відповідача протягом проходження військової служби у АДРЕСА_4 та АДРЕСА_6 .
		Позивач зазначав, що під час проходження військової служби у ІНФОРМАЦІЯ_9 ОСОБА_1 перебував на квартирному обліку (лист від 19 листопада 2021 року № 70-4606-21, протокол від 24 травня 2019 року № 3 до 12 вересня 2010 року, протокол № 5). Згідно з Декларацією за 2018 рік, поданою 25 лютого 2019 року, він проживав
		у м. Одесі (кімната площею 12 кв. м, власник - ОСОБА_5 ). Під час проходження військової служби в Адміністрації Державної прикордонної служби України проживав у спеціальному приміщенні за адресою: АДРЕСА_6 , яке призначене для тимчасового проживання військовослужбовців (лист коменданта Окремої комендатури охорони і забезпечення від 18 листопада
		2021 року № 70-3886-21).
		На квартирному обліку ІНФОРМАЦІЯ_10 перебуває 315 осіб, тому перешкоди, створені ОСОБА_1 у використанні службового житла, порушують права військовослужбовців, які перебувають на квартирному обліку для отримання службового житла. Станом на час подання позову у вказаній квартирі  АДРЕСА_1 ніхто не зареєстрований. На квартирному обліку у Львівській загальногарнізонній черзі ОСОБА_1 , члени його сім`ї та мати ОСОБА_6 не перебувають. Угода найму «службового» житлового приміщення відсутня. Рішенням Виконавчого комітету Львівської міської ради від 11 листопада 2011 року № 949 квартирі Західного регіонального управління № 76 на АДРЕСА_2 надано статус службової та зобов`язано провести закріплення згідно з вимогами чинного законодавства. Відповідно до довідки заступника головного бухгалтера ІНФОРМАЦІЯ_2 від 08 жовтня 2021 року вказана службова квартира перебуває на бухгалтерському обліку регіонального управління (ЄДРПОУ 14321647).
		ОСОБА_1 втратив право користування службовою квартирою у м. Львові, що встановлено судом у справі № 463/6203/17, на квартирному обліку у Львівській загальногарнізонній черзі не перебуває, військову службу в АДРЕСА_2 не проходить, проживати, розпоряджатись цим «службовим» житловим приміщенням жодного законного права не має. Відповідач зобов`язаний усунути перешкоди
		у використанні службового житла за призначенням. Звернення до суду із цим позовом викликане, крім іншого, нагальною суспільною необхідністю, оскільки існує черга працівників, які можуть претендувати на заселення у службове житло такої площі, що неможливе через перешкоди, які чиняться відповідачем.
		На підставі зазначеного позивач просив суд ухвалити рішення про зобов`язання відповідача усунути перешкоди ІНФОРМАЦІЯ_2 у користуванні службовим жилим приміщенням,
		а саме: квартирою АДРЕСА_1 , шляхом її звільнення та передачі згідно з актом ІНФОРМАЦІЯ_2 ; встановити порядок виконання рішення суду шляхом надання ОСОБА_1 десяти днів з дня набрання рішенням суду законної сили для звільнення вказаного службового жилого приміщення від особистих речей та передачі цього приміщення ІНФОРМАЦІЯ_2 ; стягнути із відповідача судові витрати.
		Короткий зміст рішення суду
		Рішенням Личаківського районного суду міста Львова від 22 травня 2024 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 10 жовтня 2024 року, позов ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_1 ) задоволено. Зобов`язано ОСОБА_1 усунути перешкоди ІНФОРМАЦІЯ_2 в користуванні службовим жилим приміщенням, а саме: квартирою АДРЕСА_1 , шляхом звільнення та передачі згідно з актом ІНФОРМАЦІЯ_2 . Встановлено порядок виконання рішення суду шляхом надання ОСОБА_1 десяти днів з дня набрання рішенням суду законної сили для звільнення службового жилого приміщення, а саме: квартири 
		АДРЕСА_1 , від особистих речей та передачі цього службового жилого приміщення ІНФОРМАЦІЯ_2 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ІНФОРМАЦІЯ_2 суму витрат судового збору у розмірі 2 270,00 грн.
		Суд першої інстанції задовольнив позов, посилаючись на те, що відповідач
		ОСОБА_1 втратив право користування службовою квартирою у м. Львові, оскільки вибув для подальшого проходження служби у ІНФОРМАЦІЯ_4 , на квартирному обліку у Львівській загальногарнізонній черзі не перебуває, військову службу у АДРЕСА_2 не проходить, створені ним перешкоди
		у використанні службового житла посягають на права військовослужбовців, які перебувають на квартирному обліку для отримання службового житла, відповідно, проживати, розпоряджатися цим «службовим» житловим приміщенням, а саме: квартирою АДРЕСА_1 , жодного законного права відповідач не має, тому він зобов`язаний усунути перешкоди у використанні службового житла за призначенням.
		Апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції та вказав, що вони відповідають наявним у матеріалах справи доказам, установленим обставинам, що не спростовані доводами апеляційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Сідака П. П., підстав для скасування оскаржуваного рішення немає.
		Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
		 
		У листопаді 2024 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник Сідак П. П., через підсистему «Електронний суд» звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 22 травня
		2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 10 жовтня 2024 року,
		в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
		 
		Підставами касаційного оскарження судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального
		і порушення норм процесуального права, вказавши, що апеляційний суд застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду
		від 13 серпня 2020 року у справі № 569/18718/17 та від 26 квітня 2021 року у справі № 683/2317/18 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Крім того, підставою касаційного оскарження зазначає пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема, суди не повністю та неправильно дослідили докази, які мають значення для справи.
		 
		У касаційній скарзі представник заявника також зазначає, що суди попередніх інстанцій, на порушення вимог статей 12, 89 ЦПК України, не надали жодної оцінки доказам та фактичним обставинам справи, які з 2019 року суттєво змінилися, що кардинально впливає на вирішення цієї справи (зокрема те, що він є військовим пенсіонером, а також обставини у справі № 635/6613/17). Станом на 19 травня 2022 року, коли за позовною заявою у цій справі було відкрито провадження, ОСОБА_1 вже був цивільною особою та не мав іншого житла, крім спірної квартири  АДРЕСА_1 , для постійного проживання. Оскільки відповідач станом на 19 травня 2022 року є військовим пенсіонером, то на нього розповсюджуються гарантії, передбачені 
		статтею 125 Житлового кодексу України (далі - ЖК України). Відповідач проходив військову службу безперервно в підрозділах Західного регіонального управління із березня 1993 року до вересня 2011 року, загалом 18 років. Виселення ОСОБА_1 не буде співрозмірним і покладе на нього надмірний тягар у вигляді позбавлення його єдиного місця проживання після звільнення в запас зі служби в Державній прикордонній службі України.
		 
		У грудні 2024 року від ІНФОРМАЦІЯ_2 до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» надійшов відзив на касаційну скаргу  ОСОБА_1 , у якому, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, позивач просить відмовити у її задоволенні,
		а оскаржувані судові рішення - залишити без змін, оскільки вони є законними.
		 
		Рух справи у суді касаційної інстанції
		Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу
		Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
		Ухвалою Верховного Суду від 20 листопада 2024 року відкрито касаційне оскарження у справі (з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 463/14026/21 із Личаківського районного суду м. Львова та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
		У грудні 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи № 463/14026/21.
		Ухвалою від 03 липня 2025 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
		Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 04 липня 2025 року справупередано судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Гулько Б. І., Коломієць Г. В., Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
		 
		Позиція Верховного Суду
		 
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,                         є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених             у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		 
		Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи                                 з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.
		 
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		 
		Відповідно до наказу Голови Державної прикордонної служби України від 30 квітня 2010 року № 183-ос ОСОБА_1 в період з 30 квітня 2010 року до 22 жовтня
		2011 року проходив військову службу в ІНФОРМАЦІЯ_2 на посаді заступника начальника регіонального управління з тилу - начальника тилу.
		 
		Під час проходження військової служби відповідач був зарахований на квартирний облік для отримання житлової площі в м. Львові зі складом сім`ї - одна особа. За цим місцем проходження служби на склад сім`ї з трьох осіб (він, дружина і син) рішенням спільного засідання командування та житлової комісії ІНФОРМАЦІЯ_11 відповідно до протоколу від 29 жовтня 2010 року № 9 ОСОБА_1 був забезпечений службовим житловим приміщенням, а саме: трикімнатною квартирою АДРЕСА_1 , житловою площею 38,4 кв. м. Наказом директора Департаменту ЖГ від 26 грудня 2011 року № 671 цю службову квартиру закріплено за ОСОБА_1 та членами його сім`ї з видачею
		11 січня 2012 року службового ордера № 000369 з включенням до такого всіх членів сім`ї військовослужбовця.
		 
		Рішенням Виконавчого комітету Львівської міської ради від 11 листопада
		2011 року № 949 квартирі АДРЕСА_1 надано статус службової ІНФОРМАЦІЯ_10 та зобов`язано провести закріплення згідно з вимогами чинного законодавства.
		 
		Згідно з довідкою заступника головного бухгалтера ІНФОРМАЦІЯ_2 від 08 жовтня 2021 року ця службова квартира перебуває на бухгалтерському обліку 
		 
		ІНФОРМАЦІЯ_12 (військова частина №  НОМЕР_1 ) є територіальним органом спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади
		у справах охорони державного кордону. Майно ІНФОРМАЦІЯ_10 є державною власністю і закріплене за ним на праві оперативного управління. Начальник Західного регіонального управління несе повну відповідальність за схоронність, ефективність використання закріпленого за установою державного майна.
		 
		Згідно з рішенням житлової комісії ІНФОРМАЦІЯ_13 від 28 жовтня 2010 року № 9 службове житло надавалося  ОСОБА_1 на час проходження ним військової служби у АДРЕСА_2 . Надалі відповідач мав зараховуватися на облік за новим місцем служби разом із членами сім`ї зі збереженням попереднього часу перебування на обліку, що й було дотримано.
		 
		Відповідно до наказу Голови Державної прикордонної служби України
		від 15 вересня 2011 року № 467-ос (наказ про переміщення до нового місця служби) відповідач вибув для подальшого проходження служби у ІНФОРМАЦІЯ_4 (військова частина НОМЕР_2 ).
		 
		Під час проходження військової служби у 
		ІНФОРМАЦІЯ_5 на аналогічній посаді, як і у АДРЕСА_2 , ОСОБА_1 , отримав «службове» житлове приміщення у с. Пісочин Харківського району Харківської області, а саме: двокімнатну квартиру АДРЕСА_7 , разом з членами своєї сім`ї: дружиною та сином (протокол засідання житлової комісії ІНФОРМАЦІЯ_14 від 03 вересня 2015 року № 9).
		 
		Рішенням спільного засідання командування та житлової комісії ІНФОРМАЦІЯ_3 за протоколом від 15 листопада 2011 року № 8 відповідач був знятий з квартирного обліку за попереднім місцем служби у АДРЕСА_2 з членами сім`ї, проте утримуване житло у м. Львові не здав.
		 
		Згідно з листом ІНФОРМАЦІЯ_15 від 17 листопада 2023 року № 70/8387-23-Вих. службове житло, отримане за попереднім місцем служби, відповідач не здав.
		 
		Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 17 січня 2019 року у справі № 463/6203/17, залишеним без змін Львівським апеляційним судом від 06 серпня 2019 року та постановою Верховного Суду від 17 квітня 2020 року, частково задоволено позов ІНФОРМАЦІЯ_16 до ОСОБА_1 , ОСОБА_6 . Виселено із займаного службового житла ОСОБА_6 без надання іншого житла. В частині позовних вимог щодо зобов`язання ОСОБА_1 здати службову квартиру відмовлено. В мотивувальній частині рішення суду зазначено, що ОСОБА_1 , будучи забезпечений службовим приміщенням за новим місцем проходження служби у м. Харкові, втратив право користування службовою квартирою у м. Львові. У спосіб добровільного зняття
		з реєстрації за попереднім місцем проживання на  АДРЕСА_8 ОСОБА_1 виконав вимоги закону та підзаконних нормативно-правових актів щодо необхідності звільнення службового житлового приміщення за попереднім місцем служби. Після цього, в тому числі станом на час розгляду справи судом, у ОСОБА_1 відсутні правові підстави для зайняття цього приміщення.
		 
		Правове регулювання та мотиви, з яких виходить Верховний Суд
		 
		Встановлено й це випливає із матеріалів справи, що оскаржені судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
		 
		Так, відповідно до частини третьої статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
		 
		Згідно з частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (стаття 319 ЦК України). Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права. Так, відповідно до положень статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
		 
		Відповідно до статей 6, 25 Закону України «Про Державну прикордонну службу України» Державна прикордонна служба України є правоохоронним органом спеціального призначення із визначеною структурою. Держава забезпечує соціальний захист особового складу Державної прикордонної служби України відповідно до Конституції України, цього Закону та інших актів законодавства. Військовослужбовці Державної прикордонної служби України користуються правовими і соціальними гарантіями відповідно до Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», цього Закону, інших актів законодавства втому числі і право на забезпечення житлом за рахунок держави.
		Однією з гарантій соціального захисту військовослужбовців є право на забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей жилими приміщеннями, закріплене частиною першою статті 31 Житлового кодексу Української РСР, відповідно до якої громадяни, які потребують поліпшення житлових умов, мають право на одержання у користування жилого приміщення в будинках державного або громадського житлового фонду в порядку, передбаченому законодавством Союзу РСР, цим Кодексом та іншими актами законодавства Української РСР. Жилі приміщення надаються зазначеним громадянам, які постійно проживають
		у даному населеному пункті, як правило, у вигляді окремої квартири на сім`ю.
		 
		Згідно із статтею 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української РСР, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надаються жилі приміщення для постійного проживання або за їх бажанням грошова компенсація за належне їм для отримання жиле приміщення.
		 
		Відповідно до вимог пункту 26 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2006 року № 1081 (далі - Порядок), військовослужбовці, які перебувають на обліку, у разі переміщення по військовій службі, пов`язаного з переїздом до іншого гарнізону (в іншу місцевість), зараховуються на облік за новим місцем служби разом з членами їх сімей із збереженням попереднього часу перебування на обліку, а також у списках осіб, що користуються правом першочергового або позачергового одержання житла.
		 
		Згідно з пунктом 19 Порядку у разі переміщення військовослужбовців по службі, пов`язаного з переїздом в іншу місцевість, службові житлові приміщення, які вони займали за попереднім місцем служби, підлягають звільненню, якщо інше не передбачено законодавством.
		 
		Відповідно до частини першої статті 118 ЖК України службові приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.
		 
		Згідно з пунктами 2.1, 2.6 Інструкції про організацію забезпечення житловими приміщеннями в Державній прикордонній службі України, затвердженої наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України від 20 грудня 2007 року № 1040 (далі - Інструкція), військовослужбовцям та членам їх сімей, які проживають разом з ними, за відсутності в них за місцем проходження служби житла надаються службові житлові приміщення на час виконання військовослужбовцями обов`язків військової служби за місцем проходження ними військової служби за рішенням начальника органу Державної прикордонної служби за погодженням з Адміністрацією Держприкордонслужби України.
		 
		Відповідно до пункту 2.12 Інструкції службове житлове приміщення надається військовослужбовцю на всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, у тому числі на дружину (чоловіка) і неповнолітніх дітей, які проживають окремо від військовослужбовця в цьому або іншому населеному пункті. Наймач службового житлового приміщення має проживати в ньому разом з членами своєї сім`ї (пункт 2.15 Інструкції).
		 
		Згідно з пунктом 2.21 Інструкції у разі переміщення військовослужбовців по службі, пов`язаного з переїздом в іншу місцевість, службові житлові приміщення, які вони займали за попереднім місцем служби, підлягають звільненню у двомісячний термін з дня видання наказу про виключення із списків особового складу органу Державної прикордонної служби.
		 
		Особливість права користування службовим житлом на підставі ордера полягає, зокрема, у тому, що житло надається у зв?язку зі службовими відносинами, тимчасово, до настання певних умов. Особа, яка користується службовим житлом, усвідомлює, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов`язана звільнити надане ним житлове приміщення відповідно до
		статті 124 ЖК України.
		 
		Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) констатував, що «згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine, № 30856/03, § 40, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
		 
		Як зазначає ЄСПЛ, «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine, № 30856/03, § 41, ЄСПЛ,
		від 02 грудня 2010 року). Тому Верховний Суд повинен встановити, чи відповідатиме виселення відповідача з квартири, що є службовим житлом, без надання іншого житлового приміщення критеріям, що викладені у пункті другому статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
		 
		«Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ,
		від 02 грудня 2010 року).
		 
		ЄСПЛ вважає, що «вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування» (Kryvitska and Kryvitskyy
		v. Ukraine, № 30856/03, § 43, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
		 
		Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК України «ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом». Згідно з частиною першою та другою статті 109 ЖК України «виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. … Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду».
		 
		Згідно зі статтею 124 ЖК України робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню зі службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.
		 
		Втручання у право на повагу до житла відповідача буде відповідати Конвенції не лише тоді, коли таке втручання здійснюється згідно із законом, але й якщо для такого втручання існують легітимні цілі, вичерпний перелік яких наведений у пункті другому статті 8 Конвенції.
		 
		За змістом пункту другого статті 8 Конвенції втручання в право на повагу до житла «має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною легітимною метою… Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції…» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine, № 30856/03, § 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
		 
		ЄСПЛ, розглянувши справу за заявою військовослужбовця, який разом з іншими членами сім`ї був виселений із кімнати в гуртожитку після припинення служби
		у Міністерстві оборони України, дійшов висновку про відсутність порушення
		статті 8 Конвенції. ЄСПЛ вказав, що втручання, на яке скаржився заявник, переслідувало легітимну мету - захист інтересів економічного добробуту країни та прав інших осіб, а саме курсантів і працівників Національної академії оборони України й інших військовослужбовців, які потребували житло у зв`язку зі службою (рішення від 16 лютого 2017 року у справі «Каракуця проти України» («Karakutsya v. Ukraine»), заява № 18986/06, § 71).
		 
		Втручання у право на повагу до житла має бути також «необхідним
		у демократичному суспільстві». Тобто, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності» та бути домірним переслідуваній легітимній меті (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentner v. Austria»), заява № 20082/02, § 56).
		 
		Вирішуючи питання про «необхідність у демократичному суспільстві» виселення відповідачів зі службового житла, суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті.
		 
		Щодо наявності нагальної суспільної необхідності для виселення відповідача суди першої та апеляційної інстанцій висловилися, вказавши, що існує черга працівників, які можуть претендувати на заселення у службове житло.
		 
		Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням
		у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.
		З моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування службовим житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно, і власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення.
		 
		Робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення (стаття 124 ЖК).
		 
		Навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин (така позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, провадження № 14-181цс18).
		 
		Дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позову ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_1 ), зважаючи на те, що ОСОБА_1 втратив право користування спірною службовою квартирою у м. Львові, оскільки вибув для подальшого проходження служби у ІНФОРМАЦІЯ_4 , на квартирному обліку
		у Львівській загальногарнізонній черзі не перебуває, військову службу в АДРЕСА_2 не проходить, а створені ним перешкоди у використанні службового житла посягають на права військовослужбовців, які перебувають на квартирному обліку для отримання службового житла, отже, проживати та розпоряджатися спірною квартирою відповідач не має.
		 
		Доводи касаційної скарги про те, що він має право проживати у квартирі  АДРЕСА_1 ,переважно зводяться до переоцінки доказів у справі, проте Верховний Суд є судом права, а не факту, і, діючи у межах повноважень та порядку, визначених статтею 400 ЦПК України, не здійснює переоцінку доказів у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.
		 
		Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій відповідно до положень ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися безпосередньо в оцінку доказів, оскільки він не здійснює новий розгляд справи. Велика Палата Верховного Суду зазначала подібне, наприклад, у своїй постанові від 16 січня             2019 року у справі № 373/2054/16-ц.
		Висновки судів відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судами правильно застосовані, тому колегія суддів Верховного Суду погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій.
		 
		Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
		 
		Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду               від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).
		 
		Посилання у касаційній скарзі на загальні висновки у постановах Верховного Суду від 13 серпня 2020 року у справі № 569/18718/17 та від 26 квітня 2021 року у справі № 683/2317/18 щодо застосування норм права не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права чи порушено норми процесуального права при постановленні оскаржуваних рішень, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.
		 
		На предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними                   у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими
		(пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року
		у справі № 233/2021/19).
		 
		Так, у справі № 569/18718/17 Верховний Суд залишив постанову апеляційного суду про відмову в задоволенні позову Міністерства оборони України та Квартирно-експлуатаційного відділу міста Рівного про виселення відповідача, який обіймав посаду заступника військового прокурора Рівненського гарнізону, та членів його родини, оскільки відповідачу було встановлено ІІІ групу інвалідності у зв`язку із захворюванням, що пов`язане із проходженням військової служби, а також те, що він має вислугу років - 21 рік 09 місяців 08 днів та був звільнений із військової служби у запас за пунктом «б» (за станом здоров`я), тому апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для виселення відповідачів без надання їм іншого житла. При цьому апеляційний суд на підставі належної оцінки зібраних у справі доказів встановив, що відповідач разом із членами своєї сім`ї після отримання спірної службової квартири у грудні 2011 року не отримував іншого службового житла у Рівненському гарнізоні, а з лютого
		2009 року перебуває на квартирному обліку за місцем проходження військової служби - у списку загальної черги та у списку на позачергове отримання житла.
		 
		У справі № 683/2317/18 Верховний Суд залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову військової частини про виселення із службового житлового приміщення - квартири в м. Старокостянтинові Хмельницької області без надання іншого житла, оскільки позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження необхідності виселення відповідачів із службового житла без надання іншого жилого приміщення
		з урахуванням заявлених позовних вимог, зокрема відповідач понад десять років (із 16 квітня 2004 року до 03 жовтня 2016 року) проходив військову службу
		у в/ч НОМЕР_4 і на сьогодні проходить військову службу у в/ч НОМЕР_5 АДРЕСА_9 , станом на 21 листопада 2018 року вислуга років становить 31 рік 03 місяці 21 день, відповідно до витягу з наказу від 03 жовтня 2016 року № 238 під час призначення відповідача на посаду старшого інспектора - льотчика відділу тактичної авіації управління підготовки та застосування авіації ІНФОРМАЦІЯ_17 зазначено, що він забезпечений службовим житлом (спірною квартирою); трудові відносини між відповідачем та Міністерством оборони України не припинені, тому виселення відповідачів зі службового житла не є необхідним у демократичному суспільстві; на час розгляду справи в суді першої інстанції співвідповідачка, 2002 року народження, була неповнолітньою, навчалася в 11 класі Старокостянтинівської загальноосвітньої школи № 8 та проживала
		у спірній квартирі; її батько (відповідач у справі) немає іншого житла.
		 
		Натомість у справі, що переглядається, відповідача було знято з усіх видів забезпечення та виключено зі списку прикордонного загону з 25 червня 2021 року у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів - у разі неможливості їх використання на службі ( ОСОБА_1 сам зазначає про це у відзиві: а. с. 186 т. 1), тобто він вже не має трудових відносин із позивачем чи інвалідність
		у зв`язку із захворюванням, що пов`язане із проходженням військової служби.
		 
		Отже, обставини у наведених постановах Верховного Суду відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що суди ухвалили судові рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У кожній із наведених справ суди виходили із конкретних обставин справи та фактично-доказової бази
		з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
		 
		Верховний Суд також відхиляє інші доводи касаційної скарги про те, що судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права з посиланням на
		пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження при касаційному перегляді оскаржуваних рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду та спростовуються їх змістом.
		 
		Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають, фактично стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
		 
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів представника заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів про задоволення позову.
		 
		Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію
		і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.
		 
		ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи           (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00).
		Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти російської федерації», «Нєлюбін проти російської федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
		Колегією суддів також враховано усталену практику ЄСПЛ, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення ЄСПЛ у справі RuizTorija v. Spain серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
		У контексті вказаної практики Верховний Суд уважає наведене обґрунтування цієї постанови достатнім.
		 
		Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте
		в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		 
		Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
		 
		Верховний Суд вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення,
		а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін.
		 
		Щодо розподілу судових витрат
		 
		Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку
		з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу.
		 
		Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу  ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
		 
		Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 22 травня 2024 та постанову Львівського апеляційного суду від 10 жовтня 2024 року залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття,                 є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		ГоловуючийД. Д. Луспеник      Судді:І. Ю. Гулейков       Б. І. Гулько       Г. В. Коломієць       Р. А. Лідовець

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...