Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 686/4313/20 : Кримінальні справи (з 01.01.2019); Кримінальні правопорушення проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина; Порушення недоторканності житла.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 23.07.2025. Забезпечено надання загального доступу: 24.07.2025.
Дата набрання законної сили: 17.07.2025
Номер судового провадження: 51-25км25
Номер кримінального провадження в ЄРДР: 12018240010008023

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		17 липня 2025 року
		м. Київ
		справа № 686/4313/20 
		провадження № 51-25км25
		Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
		головуючого                                               ОСОБА_1 ,
		суддів                                                           ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
		за участю:
		секретаря судового засідання                ОСОБА_4 ,
		прокурора                                                   ОСОБА_5 ,
		розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до  Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) за № 12018240010008023, за  обвинуваченням 
		ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 , зареєстрованого там само, раніше не судимого,
		у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 162 Кримінального кодексу України (далі - КК),
		за касаційною скаргою засудженого ОСОБА_6 на вирок Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 02 квітня 2024 року та ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 22 жовтня 2024 року щодо нього.
		Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами попередніх інстанцій обставини
		За вироком Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 02 квітня 2024  року ОСОБА_6 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 162 КК. Відповідно до ч. 5 ст. 74 КК звільнено ОСОБА_6 від  покарання на підставі п. 2 ч. 1 ст. 49 КК у зв`язку із закінченням строків давності.
		Суд також вирішив питання щодо цивільного позову, а також долю речового доказу у кримінальному провадженні. 
		За вироком суду, 23 листопада 2018 року приблизно о 15:30 ОСОБА_6 без згоди власника, без рішення суду незаконно проник до належної на праві власності потерпілій ОСОБА_7 квартири АДРЕСА_2 , де замінив замки вхідних дверей та зламав ручки вхідних дверей, зробивши у такий спосіб неможливим доступ потерпілої до власної квартири, чим порушив недоторканність житла останньої та вчинив кримінальне правопорушення, передбачене, ч. 1 ст.162 КК.
		Хмельницький апеляційний суд ухвалою від 22 жовтня 2024 року вирок суду першої інстанції залишив без змін, а апеляційну скаргу обвинуваченого - без задоволення.
		Вимоги, викладені в касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала
		У касаційній скарзі засуджений просить скасувати оскаржені судові рішення у зв`язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону і неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, та призначити новий розгляд у суді першої інстанції. 
		Зазначає, що в порушення вимог статей 113, 116, п. 4 ч. 3 ст. 219 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) судами першої та апеляційної інстанцій невірно вирахувані строки досудового розслідування, оскільки відомості про кримінальне правопорушення були внесені в ЄРДР 12 грудня 2018 року, повідомлено про підозру 30 жовтня 2019 року, копія обвинувального акта вручена 11 лютого 2020 року та  у той самий день справа направлена до суду, який її отримав 13 лютого 2020 року, тобто поза межами строку, визначеного ст. 219 КПК, що тягне за собою наслідки, передбачені п. 1 ч. 2 ст. 412 КПК.
		Вказує про порушення вимог ч. 1 ст. 290 КПК, оскільки під час закінчення досудового розслідування засудженому не було надано доступу до всіх матеріалів досудового розслідування, зокрема до СD-диску під назвою «МАН02256, 02257, 02258» та «Спілкування з працівниками поліції (вулиця)», з яким він ознайомився лише під час судового розгляду. При цьому, неодноразові клопотання щодо визнання цього диску неналежним та недопустимим доказом були необґрунтовано проігноровані судом, що є порушенням вимог статей 27, 350 КПК.
		Стверджує, що у матеріалах кримінального провадження відсутні достатні та належні докази, які підтверджують його винуватість у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 162 КК, склад якого в його діях відсутній. Докази, які були досліджені судом та на які посилався суд, а саме показання потерпілої, свідків, протокол огляду місця події та матеріали відеозйомки не доводять його причетності до вказаного правопорушення, а вказують на його перебування у приміщенні на законних підставах.
		Зазначає про порушення вимог ст. 94 КПК місцевим судом, який не надав оцінки кожному доказу з точки зору належності, допустимості та достовірності, та був упередженим під час дослідження доказів. В ході досудового розслідування та у судових засіданнях потерпіла ОСОБА_7 підтвердила, що у приміщенні квартири АДРЕСА_2 не проживала та не використовувала його в якості житла. У  судових засіданнях потерпіла плуталась у показаннях, проте суд взяв до уваги одні показання, не мотивуючи неприйняття інших, та послався у судовому рішенні на показання, яких не давали потерпіла та свідок ОСОБА_8 .
		Засуджений вказує, що для визначення предмету інкримінованого йому кримінального правопорушення має значення чи відноситься він до переліку матеріальних об`єктів, зазначених у ст. 233 КПК, та чи підпадає цей об`єкт під ознаки фактичного володіння ним особою як житлом чи іншим володінням, тобто чи проживала ця особа у будинку та чи фактично користувалася ним. 
		Суд першої інстанції не дав належної оцінки та не співставив з іншими доказами у кримінальному провадженні положення ч. 2 ст. 233 КПК, роз`яснення, викладені у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання застосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства» від 28 березня 2008 року та  п.  22  постанови «Про судову практику у справах про злочини проти власності» від  06  листопада 2009 року, а також у постанові Верховного Суду України від 24 березня 2016 року (справа № 5-299кс15) та постанові Верховного Суду від 19 квітня 2023 року (справа № 606/719/21) щодо тлумачення поняття «житло». 
		Вважає, що під час досудового розслідування та судового розгляду сторона обвинувачення не довела, що потерпіла використовувала приміщення в якості житла, та  не спростувала аргументи щодо перебування там засудженого на законних підставах. Обґрунтовуючи такий довід, засуджений посилається на рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 10 вересня 2020 року у справі  «Кочкіна та Кочкін проти України» (заяви № 4631, 1/08,  № 2973/10). 
		На думку засудженого, висновок місцевого суду про те, що статус житла закріплений за квартирою потерпілої у правоустановчих документах, а відтак поняття «житло» в розумінні ст. 162 КК розглядається в іншому контексті ніж його тлумачить ЄСПЛ, зроблено внаслідок неправильного тлумачення практики ЄСПЛ щодо цього питання, чим порушено вимоги статей 9, 409, 413, 438 КПК. 
		Засуджений також стверджує про порушення вимог ч. 1 ст. 337 КПК місцевим судом, який при ухваленні вироку вийшов поза межі висунутого обвинувачення, оскільки ОСОБА_6 висунуто обвинувачення за епізодом подій, які відбулися 23 листопада 2018  року приблизно о 15:30, учасниками яких були він та ОСОБА_8 , однак за вироком суду його фактично засуджено за іншим епізодом подій, який відбувся у той самий день десь годину потому (приблизно о 16:30), за його участю, ОСОБА_8 та  працівників поліції ОСОБА_9 та ОСОБА_10 . Посилання апеляційного суду на те, що незначний розрив у часі є підставою для спростування таких доводів, є безпідставним, оскільки, суперечать фактичним обставинам справи (два різних епізоди за участі різних осіб, з певним розривом у часі, за різними обставинами та наслідками таких дій). 
		У касаційній скарзі також наведено доводи про недотримання вимог ст. 404 КПК апеляційним судом, який належним чином не розглянув апеляційну скаргу, не навів докладних мотивів й підстав її відхилення, не дослідив повторно обставин, досліджених судом першої інстанції не повністю та з порушеннями, безпідставно не задовольнив вимоги про скасування вироку за відсутності складу кримінального правопорушення та наявності істотних порушень вимог кримінального процесуального закону. 
		Засуджений також не погоджується із рішенням суду про задоволення цивільного позову, оскільки достатніх доказів спричинення позивачці моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру на 20000 грн нею не надано, а суд усупереч ст. 128 КПК не з`ясував чим підтверджується факт заподіяння позивачці шкоди у такому розмірі, отже позов є необґрунтованим і таким, що не підлягає задоволенню.
		Позиції учасників судового провадження
		У судовому засіданні прокурор заперечила проти задоволення касаційної скарги засудженого та просила оскаржені судові рішення залишити без зміни. 
		Потерпіла ОСОБА_7 подала до Суду заперечення, в яких виклала мотиви незгоди з поданою касаційною скаргою, та просила оскаржені судові рішення залишити без зміни. Також потерпіла просила проводити касаційний розгляд без її участі. 
		Від засудженого ОСОБА_6 надійшло клопотання про проведення касаційного розгляду без його участі. 
		Учасників судового провадження було повідомлено про дату, час і місце касаційного розгляду, у судове засідання вони не з`явилися, клопотань про особисту участь або відкладення судового засідання від них не надходило. 
		Мотиви Суду
		Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційній скарзі, колегія суддів виходить із такого.
		Відповідно до ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.
		Як передбачено ст. 433 КПК, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. 
		Статтею 370 КПК визначено, що судове рішення повинно бути ухвалено компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом, на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджено доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Також у рішенні має бути наведено належні й  достатні мотиви та підстави його ухвалення.
		Виходячи із завдань та загальних засад кримінального провадження, визначених у  статтях 2, 7 КПК, функція апеляційного суду полягає в об`єктивному, неупередженому перегляді вироків та ухвал суду першої інстанції, справедливому вирішенні поданих апеляційних скарг із додержанням усіх вимог чинного законодавства.
		За приписами ст. 419 КПК в ухвалі апеляційного суду мають бути наведені належні й  достатні мотиви, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, та  положення закону, яким він керувався. Здійснюючи апеляційний перегляд, суд зобов`язаний проаналізувати і зіставити з наявними у провадженні даними всі доводи, викладені в апеляційній скарзі, дати на кожен із них вичерпну відповідь, пославшись на  відповідну норму права. У разі залишення поданої скарги без задоволення суд повинен переконливо аргументувати свою позицію, адже справедливість засудження не має викликати сумніву. Формальний апеляційний перегляд є несумісним із закріпленими у  статтях 2, 7 КПК завданнями та загальними засадами кримінального провадження.
		Суди першої та апеляційної інстанції під час розгляду кримінального провадження щодо ОСОБА_6 дотримались вказаних вимог кримінального процесуального закону. 
		Відповідно до ст. 374 КПК у мотивувальній частині вироку у разі визнання особи винуватою зазначаються: формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, статті (частини статті) закону про кримінальну відповідальність, що передбачає відповідальність за кримінальне правопорушення, винним у вчиненні якого визнається обвинувачений, докази на підтвердження встановлених судом обставин, а також мотиви неврахування окремих доказів, мотиви зміни обвинувачення, підстави визнання частини обвинувачення необґрунтованою, якщо судом приймалися такі рішення. 
		Наведені положення свідчать про те, що суд оцінює висунуте обвинувачення з позиції підтвердження (непідтвердження) доказами обставин, які за ст. 91 КПК підлягають доказуванню, і за встановленими фактичними обставинами суд застосовує закон про кримінальну відповідальність, чим підтверджує або спростовує припущення (твердження) слідчого (прокурора), викладене в обвинувальному акті щодо юридичної оцінки кримінального правопорушення.
		Суд першої інстанції дійшов висновку про доведеність винуватості ОСОБА_6  у  вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 162 КК, за результатом всебічного, повного й неупередженого дослідження всіх обставин кримінального провадження. Керуючись законом, суд оцінив кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
		Так, суд дослідив показання потерпілої ОСОБА_7 , свідків ОСОБА_8 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 та  письмові докази і документи, серед яких технічний паспорт на квартиру АДРЕСА_2 , виготовлений Хмельницьким бюро технічної інвентаризації 17 вересня 2018 року; свідоцтво про право власності на нерухоме майно, індексний номер: 6239855 від 16  липня 2013 року; витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності серія ЕАЕ № 515374 від 16 липня 2013 року; договір про участь у фінансуванні реконструкції будинку, без дати, між ОСОБА_6 в якості управителя та ОСОБА_7 в якості довірителя; акт прийому-передачі об`єкту інвестування - квартири АДРЕСА_3 ; протокол огляду місця події від 24 квітня 2019 року, а саме квартири АДРЕСА_2 з фототаблицею; рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 27 листопада 2018 року у справі № 686/19004/17 про відмову в задоволенні позову ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про продовження терміну дії боргової розписки, розірвання договору про участь у фінансуванні реконструкції будинку, визнання недійсним свідоцтва про право власності та скасування рішення про державну реєстрацію права на об`єкт нерухомого майна; постанова Хмельницького апеляційного суду від 11 лютого 2019 року про залишення вказаного вище рішення без змін; постанова Верховного Суду від 11 грудня 2019 року про залишення наведених судових рішень у справі № 686/19004/17 без змін; протокол огляду предмету від 06 грудня 2019 року, а саме диску CD-R з відеозаписами під назвами «МАН02256», «МАН02257», «МАН02258», «Спілкування з працівниками поліції (вулиця)» та вказані відеозаписи на диску CD-R, які постановою слідчого від 06 грудня 2019 року визнано речовим доказом по справі. 
		На підставі фактичних даних із відповідних процесуальних джерел суд встановив, що  23  листопада 2018 року приблизно о 15:30  ОСОБА_6 , в порушення ст. 30 Конституції України, ст. 12 Загальної декларації прав людини, ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ст. 311 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), без згоди власника, без рішення суду, незаконно проник до належної на праві власності потерпілій ОСОБА_7 квартири, де замінив замки вхідних дверей та зламав ручки вхідних дверей, зробивши у такий спосіб неможливим доступ потерпілої до власної квартири, чим порушив недоторканність житла останньої, отже вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 162 КК.
		Верховний Суд відхиляє як необґрунтовані доводи засудженого про порушення місцевим судом вимог ч. 1 ст. 337 КПК, оскільки той при ухваленні вироку не вийшов поза межі висунутого обвинувачення і здійснив судовий розгляд із дотриманням приписів вказаної норми.
		Аналогічні доводи були предметом перегляду апеляційним судом, який надав на них вмотивовані відповіді та дійшов обґрунтованого висновку з цього питання, з яким погоджується і колегія суддів касаційного суду. 
		Обґрунтовуючи такі доводи, засуджений зазначає, що йому висунуто обвинувачення за епізодом подій, які відбулися 23 листопада 2018 року приблизно о 15:30, учасниками яких були він та ОСОБА_8 , однак за вироком суду його фактично засуджено за другим епізодом подій, який відбувся у той самий день десь годину потому (приблизно о 16:30), за його участю, ОСОБА_8 та працівників поліції ОСОБА_9 та ОСОБА_10 . 
		Апеляційний суд, відхиляючи вказані доводи, проаналізувавши обставини, відображені на відеозаписах подій у сукупності з іншими дослідженими доказами, щодо часу вчинення кримінального правопорушення обґрунтовано виходив із того, що виклик та приїзд працівників поліції вимагає певного часу, а існування такого розриву у часі не дає підстав вважати, що суд вийшов поза межі висунутого ОСОБА_6 обвинувачення. 
		Твердження засудженого про те, що такі висновки суперечать фактичним обставинам справи, оскільки це два різних епізоди за участі різних осіб, з певним розривом у часі, за різними обставинами та наслідками таких дій, є безпідставними. 
		Фактичні обставини, встановлені судом, не дають належного підґрунтя до висновку, що засуджений керувався не єдиним протиправним наміром, який характеризує продовжуване одиничне кримінальне правопорушення, кваліфіковане за ч. 1 ст. 162 КК, а вчинив два самостійні діяння, яким притаманні ознаки повторності, передбачені ч. 1 ст. 32 вказаного Кодексу.
		Колегія суддів відхиляє доводи засудженого про те, що в його діях відсутній склад кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 162 КК, з тих підстав, що, як вказує засуджений, квартира потерпілої не є житлом, оскільки остання в квартирі не  проживала, бо квартира не придатна для цього, і сторона обвинувачення не  довела, що потерпіла використовувала приміщення в якості свого житла. 
		Верховний Суд вважає такі доводи безпідставними, з огляду на таке. 
		За приписами ч. 1 ст. 2 КК підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення, передбаченого цим Кодексом.
		В свою чергу відповідно до ч. 1 ст. 11 КК кримінальним правопорушенням є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб`єктом кримінального правопорушення.
		Розуміння поняття житла, його обсяг та юридичні ознаки суттєво варіюються в залежності від галузі права, у якій воно знаходить своє застосування, що обумовлюється об`єктивними потребами правового регулювання відповідних відносин.
		В цивільно-правовому вимірі поняття «житло», у тому числі як об`єкта права власності, насамперед зумовлено потребами ідентифікації та юридичної кваліфікації того чи іншого майна як житла, визначення його обсягу та характеристик, правильної економічної оцінки у процесі його цивільного обігу, встановлення меж здійснення правомочностей щодо нього, а також підстав та ефективних способів захисту права власності на житло у  випадку його порушення. 
		Натомість ознаки кримінального правопорушення визначаються виключно в КК. Обсяг  і зміст поняття «житло» в розумінні ч. 1 ст. 162 КК обумовлений вимогами ч. 1 ст.  2 та ч. 1 ст. 11 цього Кодексу, водночас не підпорядковується і не змінюється приписами ст. 233 КПК, як на те посилається засуджений, оскільки норми кримінального процесуального закону покликані забезпечити реалізацію кримінально-правових відносин, які виникають між Державою і особою, яка вчинила певне діяння, передбачене в КК як протиправне і каране, вони виникають за відповідного процесуального приводу і спрямовані, серед іншого, на з`ясування з процесуальних джерел доказування обставин, передбачених ст. 91 КПК, зокрема ознак складу кримінального правопорушення. Процесуальна діяльність здійснюється задля втілення приписів матеріального права, є похідною від них і кримінальний процесуальний закон не визначає в своїх нормах ознак кримінальних порушень, оскільки не є джерелом кримінального права, адже за ч. 1 ст. 3 КК законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на  Конституції України  та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. 
		Таким чином, в ст. 233 КПК йдеться про поняття і ознаки житла суто в процесуальному його розумінні, визначені задля забезпечення і реалізації приписів статей 2, 7 цього Кодексу та відповідних процесуальних норм щодо їх впровадження у правозастосовній діяльності органів досудового розслідування та суду, зокрема і щодо недопущення порушень в аспектах, пов`язаних із дотриманням приписів ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) щодо заборони будь-якого незаконного втручання в приватний простір людини.
		Термін «житло» в аспекті застосування Конвенції означає насамперед місце, де особа є «вдома», тобто наголос робиться на аспекті важливості об`єкту (помешкання) для особи, задоволення її потреб, а не на характеристиці самого об`єкту, приміром, його відповідності певним вимогам. 
		Для порівняння, у ст. 379 ЦК зазначено, що «житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них». 
		Натомість ЄСПЛ, зокрема у справі «Баклі проти Сполученого Королівства», зазначив, що ніщо у ст. 8 Конвенції та у рішеннях Суду не свідчить на користь того, що концепція «житла» має обмежуватися резиденцією, яка облаштована відповідно до чинного законодавства та визнав, що захистом ст. 8 Конвенції охоплюється циганська кибитка (шатро), оскільки людина в ньому живе і це її «дім», де особа проживає, утримує і облаштовує його, навіть якщо це здійснено з порушенням національного законодавства. Окрім цього, гарантії ст. 8 Конвенції за практикою ЄСПЛ поширюються також на офіси (адвокатів, нотаріусів та ін.) та інші володіння особи, які непризначені та непридатні для проживання і не пристосовані для цього. 
		Враховуючи практику ЄСПЛ, новелою КПК стало визначення «житла» у ч. 2 ст. 233 КПК. Так, відповідно до ч. 2 ст. 233 КПК під житлом особи розуміється будь-яке приміщення, яке знаходиться у постійному чи тимчасовому володінні особи, незалежно від його призначення і правового статусу, та пристосоване для постійного або тимчасового проживання в ньому фізичних осіб, а також всі складові частини такого приміщення. Не  є житлом приміщення, спеціально призначені для утримання осіб, права яких обмежені за законом. 
		Під іншим володінням особи, відповідно до вказаної норми, розуміються транспортний засіб, земельна ділянка, гараж, інші будівлі чи приміщення побутового, службового, господарського, виробничого та іншого призначення тощо, які знаходяться у володінні особи.
		В кримінально-правовому розумінні поняття житло має свої специфічні ознаки, які лише частково збігаються із тими, про які йдеться в ч. 2 ст. 233 КПК, оскільки за своїм обсягом є більш широким поняттям, яке охоплює його ознаки як в цивільно-правовому вимірі, так і кримінальному процесуальному аспекті.
		Частина 1 ст. 162 КК передбачає відповідальність за незаконне проникнення до житла, а так само інші дії, що порушують недоторканність житла, під яким потрібно розуміти як приміщення, призначене для постійного або тимчасового проживання людей (будинок, квартира, дача, номер у готелі тощо), а також ті його частини, де може зберігатися майно (балкон, веранда, комора тощо), за винятком приміщень, не пов`язаних безпосередньо з  житлом (гараж, сарай, баня, льох тощо), так і будь-яке поміщення, незалежно від його призначення і правового статусу, яке знаходиться у фактичному володінні особи та  пристосоване для постійного або тимчасового проживання в ньому фізичних осіб, а  також всі його складові частини.
		При цьому, як вже зазначав Верховний Суд в постанові від 19 квітня 2023 року (справа  № 606/719/21, провадження № 51-1261км23), законом України про кримінальну відповідальність і кримінальним процесуальним законом не встановлено обов`язковості такої ознаки житла особи чи її іншого володіння, як їх належність особі на праві власності чи на праві володіння як одного з елементів юридично забезпеченого права власності і як вид права на чужі речі (статті 317, 395 ЦК), що вказує на будь-які підстави набуття особою фактичного володіння житлом, яке може бути як пов`язаним, так і не пов`язаним з юридичною фіксацією цього факту в спосіб, передбачений законом.
		Наявність спору щодо житла не виключає фактичного володіння та користування ним (постанова Верховного Суду України від 24 березня 2016 року (справа № 5-299кз15).
		Суб`єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом, тобто особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає його суспільно небезпечні наслідки і бажає їх настання. При цьому умисел винної особи спрямований на незаконне в будь-який спосіб проникнення до житла, яким фактично володіє потерпілий, зміст якого не потребує встановлення обізнаності винного в законності чи незаконності такого фактичного володіння.
		В розумінні ч. 1 ст. 162 КК квартира, призначена для постійного або тимчасового проживання, проте в конкретний проміжок часу не придатна для цього через відсутність відповідного внутрішнього оздоблення та ремонту, відповідає всім ознакам житла як предмету кримінального правопорушення, визначеного у вказаній нормі. 
		Проникнення в квартиру, яка належить на праві власності іншій особі і перебуває у її фактичному володінні, без дозволу та відома власника, який є й фактичним володільцем, і без законних на те підстав, є порушенням недоторканності житла, що тягне настання відповідальності за ч. 1 ст. 162 КК.
		Отже, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що квартира  АДРЕСА_2 , відповідає усім притаманним житлу ознакам в аспекті застосування ч. 1 ст. 162 КК, про що свідчать фактичні дані із досліджених судом доказів, серед яких, свідоцтво про право власності на нерухоме майно індексний номер: 6239855 від 16 липня 2013  року; витяг із  Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності серії ЕАЕ № 515374 від 16 липня 2013 року; договір про участь у  фінансуванні реконструкції будинку між ОСОБА_6 в якості управителя та ОСОБА_7 як  довірителя; акт прийому-передачі об`єкту інвестування - квартири АДРЕСА_3 , а також показання свідків, потерпілої та засудженого. 
		Досліджені і проаналізовані судом докази спростовують, крім того, твердження засудженого про те, що він перебував у вказаному приміщенні на законних підставах.
		За показаннями свідка ОСОБА_8 , наданими в суді першої інстанції, приблизно в другій половині листопада 2018 року він, на прохання ОСОБА_7 , здійснював ремонтні роботи по облаштуванню належної останній квартири АДРЕСА_2 . При цьому, після закупівлі матеріалів, він вранці розпочав ремонтні роботи, а приблизно в обідню пору в двері постукали і коли він їх відчинив, то побачив знайомого ОСОБА_6 , який сказав, що він не має права виконувати ремонтні роботи у цій квартирі, оскільки в ОСОБА_6 є непорозуміння з ОСОБА_7 . А коли він повідомив ОСОБА_6 , що ОСОБА_7 заборонила йому впускати до квартири сторонніх осіб, ОСОБА_6 відштовхнув його, зайшов до квартири, розпочав фільмувати та викликав поліцію. Про ситуацію, що склалася, він телефоном повідомив ОСОБА_7 . Згодом до квартири прибули працівники поліції та адвокат - представник ОСОБА_7 . Після того, як працівники поліції ознайомились із документами на право власності на квартиру, які ОСОБА_7 надіслала на його телефон, всі залишили приміщення квартири, окрім ОСОБА_6 , який від цього відмовлявся. Через деякий час і ОСОБА_6 вийшов з квартири. При цьому, він тримав в руках ручки від дверей і повідомив, що змінив замки від дверей. Також він чув, як ОСОБА_6 повідомляв працівникам поліції про те, що він не є власником квартири. А на прохання ОСОБА_8 до ОСОБА_6 надати можливість забрати з квартири особисті речі, після зміни замків, останній відмовив. 
		Вказані показання узгоджуються із іншими дослідженими доказами, які у їх сукупності і взаємозв`язку спростовують твердження засудженого про відсутність в його діянні ознак кримінального правопорушення, інкримінованого за ч. 1 ст. 162 КК. Отже, колегія суддів уважає безпідставними доводи про відсутність підстав кримінальної відповідальності за порушення недоторканності житла.
		Колегія суддів не бере до уваги посилання засудженого на рішення ЄСПЛ від 10 вересня 2020 року у справі «Кочкіна та Кочкін проти України» (заяви № 4631, 1/08, № 2973/10), оскільки предметом оцінки в тій справі є ті аспекти застосування ст. 8 Конвенції, що відмінні від контексту цього кримінального провадження.
		Так само Верховний Суд відхиляє посилання на рішення ЄСПЛ від 22 вересня 2009 року (зава № 16094/90) в справі «ANDREOU PAPI v. TURKEY», де Суд не встановив порушення ст. 8 Конвенції, оскільки заявниця не була власницею будинку (Північний Кіпр), в якому вона нібито проживала на момент турецького вторгнення, і цей будинок був їй переданий лише 28 червня 2000 року, тобто через 26 років після турецького вторгнення. За цих обставин Суд вказав, що не має підґрунтя до переконання, що може виникнути окреме питання за ст. 8 Конвенції, і тому він вважає, що немає необхідності розглядати питання про те, чи мало місце триваюче порушення цього положення. Про подібні обставини в цьому кримінальному провадженні не йдеться.
		Стверджуючи про те, що у судових засіданнях потерпіла ОСОБА_7 плуталась у  показаннях, проте суд взяв до уваги одні показання, але не навів мотивів, чому не бере до уваги інші, та водночас послався у судовому рішенні на показання, яких не давали потерпіла та свідок ОСОБА_8 , засуджений не конкретизує і не зазначає в чому саме полягали ці суперечності та яким чином вони вплинули чи могли вплинути на  правильність встановлення обставин, які підлягають доказуванню в цьому провадженні, на підставі яких належних процесуальних джерел доказування він дійшов переконання про наявність таких істотних суперечностей, що вимагали від суду відповідних мотивів щодо їх аналізу та усунення під час судового розгляду. 
		При цьому засуджений не стверджує, що показання потерпілої та свідка, відображені в тексті оскаржених вироку та ухвали, не відповідають їх поясненням під час допиту в  судовому засіданні, що їх змістовна складова, яка з урахуванням вимог ст. 91 КПК у їх взаємозв`язку із приписами статей 95, 352, 353, 374 цього Кодексу не вимагає дослівного відтворення наданих свідчень, викладені в судових рішеннях перекручено, не  вказує, що саме із показань вказаних осіб в судовому засіданні, має вагоме значення для встановлення і доведення обставин кримінального правопорушення, спростовує певні висновки судів, проте не знайшло свого відображення у тексті вироку чи ухвали.
		Враховуючи вказане, вмотивованим і переконливим є висновок апеляційного суду про те, що показання потерпілої і свідків є логічними, послідовними і такими, що узгоджуються з іншими доказами, зібраними у даному кримінальному провадженні, а  також про відсутність підстав ставити вказані докази під сумнів.
		Колегія суддів бере до уваги, що з огляду на приписи статей 23, 95 КПК, за якими суд досліджує докази безпосередньо і показання учасників кримінального провадження отримує усно, судом в основу вироку обґрунтовано покладені показання потерпілої, надані нею не під час досудового розслідування, а отримані від неї безпосередньо саме у судовому засіданні, які й отримали оцінку за правилами ст. 94 КПК.
		Колегія суддів відхиляє також доводи про порушення вимог ст. 219 КПК та направлення обвинувального акта до суду з порушенням встановлених законом строків. 
		Засуджений обґрунтовує наведені доводи тим, що відомості про кримінальне правопорушення були внесені до ЄРДР 12 грудня 2018 року, повідомлено про підозру 30  жовтня 2019 року, копія обвинувального акту вручена 11 лютого 2020 року та у той самий день справа направлена до суду, який її отримав 13 лютого 2020 року, тобто поза межами строку, визначеного ст. 219 КПК, що тягне за собою наслідки, передбачені п. 1 ч. 2 ст. 412 КПК.
		Апеляційний суд, перевіряючи аналогічні доводи засудженого, дійшов правильного висновку про їх безпідставність. 
		За приписами ст. 12 КК у редакції Закону № 4025-VI від 15 листопада 2011 року, чинній на момент вчинення кримінального правопорушення та здійснення відповідних процесуальних дій, інкриміноване ОСОБА_6 за ч. 1 ст. 162 КК правопорушення визначено як злочин невеликої тяжкості. 
		Згідно зі ст. 219 КПК (у редакції Закону № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року, чинній на момент внесення відомостей до ЄРДР та повідомлення про підозру), строк досудового розслідування обчислюється з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР до дня звернення до суду з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності або до дня ухвалення рішення про закриття кримінального провадження. Строк досудового розслідування з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР до дня повідомлення особі про підозру у кримінальному провадженні щодо злочину невеликої або середньої тяжкості становить дванадцять місяців. Досудове розслідування повинно бути закінчено протягом двох місяців з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину.
		Як убачається з матеріалів кримінального провадження, відомості про кримінальне правопорушення, передбачене ч. 1 ст.162 КК, були внесені до ЄРДР 12 грудня 2018 року.
		У межах встановленого законом строку 30 жовтня 2019 року ОСОБА_6 було вручено повідомлення про підозру.
		Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 17 лютого 2025 року у справі № 369/16172/20 (провадження № 51-7739кмо23), виходячи з положень статей 115, 219  КПК при обчисленні двомісячного строку досудового розслідування, день коли особу було повідомлено про підозру, не береться до уваги як день, від якого починається вказаний строк.
		Отже, у цьому кримінальному провадженні кінцевою датою строку досудового розслідування у кримінальному провадженні було 31 грудня 2019 року. 
		09 грудня 2019 року прокурором було складено повідомлення про завершення досудового розслідування та надання доступу до матеріалів досудового розслідування, про що, як зазначає апеляційний суд, було повідомлено підозрюваного та його захисника, що сторона захисту не заперечує. 
		За усталеною практикою Верховного Суду, при тому, що в порядку ст.  290 КПК мають бути повідомлені про завершення досудового розслідування всі підозрювані та захисники, не включається у строк досудового розслідування строк ознайомлення з матеріалами досудового розслідування кожного з них. Відсутність у матеріалах кримінального провадження доказів про належне повідомлення одного із учасників кримінального провадження зі сторони захисту про завершення досудового розслідування, не може свідчити про не зупинення перебігу строку досудового розслідування в цілому (постанова від 22 травня 2024 року у справі № 749/19/22, провадження № 51-7469км23). 
		Відповідно до ч. 3 ст. 219 КПК (у редакції, чинній на момент вчинення процесуальної дії) строк ознайомлення з матеріалами досудового розслідування сторонами кримінального провадження в порядку, передбаченому ст. 290 цього Кодексу, не  включається у строки, передбачені цією статтею.
		Захисник ОСОБА_13 на виконання вимог ст. 290 КПК 20 грудня 2019 року підписав відповідний протокол та підтвердив факт завершення ознайомлення з матеріалами, відкритими стороною обвинувачення, а підозрюваний ОСОБА_6 зазначив у протоколі про відмову від ознайомлення за відсутності захисника, від послуг якого відмовився на цьому етапі провадження. 
		28 грудня 2019 року та 15 січня 2020 року новопризначений захисник ОСОБА_14 підписала відповідні протоколи та підтвердила факт ознайомлення з матеріалами, відкритими стороною обвинувачення в порядку ст. 290 КПК, у присутності підозрюваного ОСОБА_6 , а останній утримався від ознайомлення без захисника, оскільки вкотре відмовився від нього.
		17 січня 2020 року старший слідчий 2-го відділення СВ Хмельницького ВП ГУНП в  Хмельницькій області ОСОБА_15 звернувся до слідчого судді з клопотанням про встановлення строку ознайомлення з матеріалами досудового розслідування, обґрунтоване тим, що підозрюваний ОСОБА_6 умисно затягує з ознайомленням кримінального провадження.
		29 січня 2020 року ухвалою слідчого судді Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області зазначене клопотання було задоволено частково та встановлено підозрюваному ОСОБА_6 строк для ознайомлення з матеріалами досудового розслідування тривалістю 5 робочих днів, по 05 лютого 2020 року включно. 
		05 лютого 2020 року підозрюваний ОСОБА_6 завершив ознайомлення з матеріалами досудового розслідування. 
		Колегія суддів враховує, що КПК не передбачає окремого повідомлення про завершення досудового розслідування захисника, який набув повноважень захисника у кримінальному провадженні після повідомлення підозрюваному та іншому захиснику про завершення досудового розслідування й надання доступу до матеріалів досудового розслідування, як підґрунтя до зупинення перебігу строку досудового розслідування, оскільки такий строк є зупиненим з моменту виконання слідчим вимог ч. 1 ст. 290 КПК щодо повідомлення сторони захисту, яка мала відповідний статус на момент завершення досудового розслідування й надання доступу до матеріалів досудового розслідування. Таку правозастосовну позицію відображено в постанові Верховного Суду від 04 червня 2025 року (справа № 607/12186/22, провадження № 51-458км25).
		Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 17 лютого 2025 року у справі № 369/16172/20 (провадження № 51-7739кмо23), кінцевим моментом строку досудового розслідування є його закінчення, яке, як етап кримінального провадження, відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 283 КПК законодавець пов`язує у часі зі зверненням з обвинувальним актом до суду, тобто направленням його до суду засобами поштового зв`язку або передачі відповідальній особі канцелярії суду.
		З огляду на викладене вище, зокрема і те, що період ознайомлення з матеріалами кримінального провадження до 05 лютого 2020 року не включається до двомісячного строку досудового розслідування, направлення обвинувального акта до суду 11 лютого 2020 року та отримання його судом 13 лютого 2020 року відбулося з дотриманням встановленого законом строку досудового розслідування. 
		Надаючи оцінку доводам про порушення вимог ст. 290 КПК, колегія суддів виходить із  того, що за приписами ч. 9 ст. 290 КПК сторони кримінального провадження зобов`язані письмово підтвердити протилежній стороні факт надання їм доступу до матеріалів із  зазначенням найменування таких матеріалів. Негативним наслідком невиконання такого обов`язку для сторони кримінального провадження є  відсутність обґрунтованих підстав на етапі судового розгляду стверджувати про те, що певні матеріали не були відкриті в порядку ст. 290 КПК і що стороні не було надано доступу до матеріалів у  передбаченому законом порядку (такі правові позиції відображені в постановах Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 16 листопада 2022 року (справа  № 712/8976/18, провадження № 51-3397км21), від 26 липня 2023 року (справа  № 333/989/18, провадження № 51-5770км19).
		Складений у порядку ст. 290 КПК протокол про ознайомлення з матеріалами кримінального провадження, підписаний підозрюваним ОСОБА_6 05 лютого 2020  року, містить письмове підтвердження протилежній стороні факту надання йому доступу до матеріалів, проте не містить зазначення найменування відкритих матеріалів, з огляду на що колегія суддів не може сприйняти як обґрунтовані його доводи про невідкриття певних доказів у порядку, передбаченому ст. 290 КПК.
		До того ж у реєстрі матеріалів досудового розслідування, який є обов`язковим додатком до обвинувального акта і про отримання якого свідчить відповідна розписка засудженого, чого він не заперечує в касаційній скарзі, відображена інформація про наявність в складі ухвалених процесуальних рішень постанови від 06 грудня 2019 року про визнання речових доказів та приєднання до матеріалів кримінального провадження компакт диску CD-R із відеозаписами. Вказане свідчить про те, що засуджений був обізнаний про наявність цих відеозаписів. Водночас з протоколів про надання доступу до матеріалів досудового розслідування не вбачається, що ОСОБА_6 був позбавлений можливості реалізувати своє право на ознайомлення з вказаним доказом. 
		З урахуванням викладеного вище, посилання засудженого на те, що під час закінчення досудового розслідування йому не було надано доступу до СD-диску під назвою «МАН02256, 02257, 02258» та «Спілкування з працівниками поліції (вулиця)», з яким він ознайомився лише під час судового розгляду, колегія суддів не сприймає як належне і достатнє підґрунтя до застосування наслідків, передбачених ч. 12 ст. 290 КПК.
		Доводи засудженого про те, що його неодноразові клопотання про визнання вказаного вище диску неналежним та недопустимим доказом були необґрунтовано відхилені судом, є безпідставними, оскільки як убачається з відеозапису судового засідання від  04 квітня 2023 року, суд, дослідивши наведені вище відеозаписи, роз`яснив засудженому, що їх оцінка буде надана у нарадчій кімнаті, проти чого засуджений не заперечував. Вирішення в нарадчій кімнаті питання про допустимість певного доказу, який не є очевидно недопустимим, узгоджується із приписами статей 374, 375  КПК, через що колегія суддів відхиляє відповідні доводи.
		Як убачається з протоколу огляду предметів від 06 грудня 2019 року, слідчий провів огляд СD-R диску, який перебував до цього в опечатаному паперовому конверті із написами «МАН02256», «МАН02257», «МАН02258», «Спілкування з працівниками поліції (вулиця)», наданий представником потерпілої адвокатом ОСОБА_16 .
		Цього ж дня вказаний компакт-диск СD-R, на якому містяться  відеозаписи під назвами «МАН02256», «МАН02257», «МАН02258», «Спілкування з працівниками поліції (вулиця)», за відповідною постановою слідчого визнано речовим доказом та приєднано до матеріалів кримінального провадження. 
		Клопотання сторони захисту про визнання фактичних даних з цього СD-R диску неналежними та недопустимими доказами, заявлені в місцевому суду, обґрунтовані, серед іншого тим, що відеозаписи на ньому, надані органу досудового розслідування представником потерпілої адвокатом ОСОБА_16 , були отримані з мережі Інтернет.
		Колегія суддів, зважаючи як на обґрунтовані висновки судів попередніх інстанцій про  допустимість як доказів фактичних даних із вказаних відеозаписів, отриманих з мережі Інтернет, звертає увагу на таке.
		Доказ визнається допустимим, відповідно до положень ст. 86 КПК, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.
		Порядок збирання доказів у кримінальному провадженні врегульовано положеннями ст. 93 КПК, відповідно до ч. 2 якої сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених цим Кодексом.
		Відповідно до ст. 84 КПК доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.
		За змістом ст. 99 КПК спеціально створений з метою збереження інформації матеріальний об`єкт, який містить зафіксовані за допомогою письмових знаків, звуку, зображення тощо відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, є документом та може використовуватися в кримінальному провадженні як доказ.
		До документів, відповідно до ч. 2 ст. 99 КПК, за умови наявності в них відомостей, передбачених частиною першою цієї статті, можуть належати, серед іншого, носії інформації (у тому числі комп`ютерні дані), а також складені в порядку, передбаченому цим Кодексом, протоколи процесуальних дій та додатки до них, а також носії інформації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовано процесуальні дії.
		У ч. 3 ст. 99 КПК законодавець вказує, що оригіналом документа є сам документ, а  оригіналом електронного документа - його відображення, якому надається таке ж значення як документу. 
		У цьому кримінальному провадженні суд оцінював докази за правилами, визначеними приписами статей 84-86, 93, 94, 99 КПК, де  відображені відповідні критерії оцінки доказів на предмет їх допустимості, в тому числі й електронних документів.
		Електронні (цифрові) докази, до яких належать: матеріали фотозйомки, звукозапису, відеозапису та інші носії інформації (у тому числі комп`ютерні дані), що містяться у відкритих (інтернет; різноманітні засоби масової інформації; соціальні мережі) чи закритих (приватні месенджери та телеграмканали; особисте листування з використанням комп`ютерної техніки і мобільних телефонів, флешносії, карти пам`яті тощо) мережах, є  допустимими доказами у разі дотримання порядку їх отримання, на чому, зокрема, у постановах від 12 червня 2024 року (справа № 569/1908/23, провадження № 51-1430км24), від 31 липня 2024 року (справа № 308/13071/22, провадження № 51-1139км24), неодноразово наголошував Верховний Суд. 
		В даному кримінальному провадженні судами не встановлено і засуджений не вказує про недотримання конкретних вимог кримінального процесуального закону щодо отримання фактичних даних із відповідного процесуального джерела, з огляду на що Верховний Суд не вбачає підстав до надання їм іншої оцінки, ніж надана судами попередніх інстанцій.
		До того ж колегія суддів бере до уваги, що місцевим судом встановлено і засуджений цього не заперечує, що зазначені відеозаписи здійснювались самим ОСОБА_6 , на  них зафіксовано обставини події, а саме перебування останнього в квартирі потерпілої та здійснення відеофіксації в такий спосіб його особистого спілкування із  свідком ОСОБА_8 та працівниками поліції з приводу події кримінального правопорушення, й аналогічні відеозаписи надав суду і обвинувачений ОСОБА_6 , який під час судового розгляду, апеляційного перегляду та в касаційній скарзі не заперечує достовірності відображених на відеозаписах обставин та подій. 
		Зважаючи на вказане, Верховний Суд не вбачає належного підґрунтя до спростування висновків судів попередніх інстанцій, які спираються на оцінці здійснених ОСОБА_6 відеозаписів як допустимих, належних і достовірних доказів щодо встановлення обставин, визначених приписами ст. 91 КПК. 
		Колегія суддів відхиляє доводи засудженого про незгоду з рішенням суду в частині вирішення цивільного позову. Аналогічні доводи були предметом перегляду апеляційним судом, який дав їм належну і вмотивовану оцінку. 
		Засуджений стверджує, що достатніх доказів спричинення позивачці моральних чи  фізичних страждань або втрат немайнового характеру в розмірі 20000 грн нею не  надано, а суд усупереч ст. 128 КПК не з`ясував, чим саме підтверджується факт заподіяння позивачці шкоди у такому розмірі, а тому вважає цивільний позов необґрунтованим і таким, що не підлягає задоволенню.
		Апеляційний суд аргументовано зазначив, що вирішуючи цивільний позов потерпілої ОСОБА_7 про стягнення з обвинуваченого ОСОБА_6 заподіяної їй внаслідок вчинення відповідачем кримінального правопорушення моральної шкоди в розмірі 20000 грн, яка полягає у пережитих нею: емоційному стресі, хвилюваннях, образах, приниженні гідності, порушенні звичного способу життя через протиправну поведінку ОСОБА_6 , суд першої інстанції правильно визнав її вимоги обґрунтованими, а їх розмір доведеним. При цьому, враховував пояснення ОСОБА_7 , що через протиправну поведінку ОСОБА_6 , пов`язану з незаконним проникненням до її квартири та заміною замків, упродовж тривалого часу було порушено її право володіння та користування власним майном, унеможливлено проведення ремонтних робіт в квартирі задля її використання за призначенням.
		За поясненнями, які потерпіла надала під час допиту в суді, вона звернулась із заявою до правоохоронних органів і лише в квітні 2019 року, під час проведення слідчої дії, а саме огляду квартири, змогла спільно зі слідчою потрапити до власної квартири, отже вказані вище висновки апеляційного суду не є безпідставними. Крім того, агресивна поведінка обвинуваченого по відношенню до неї, яка проявляється в постійних приставаннях та образах не припинилась, що також перешкоджає їй вільно користуватись квартирою та створює підґрунтя хвилюватись за власну безпеку. 
		Враховуючи вказане, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що визначена судом першої інстанції сума стягнення на відшкодування моральної шкоди відповідає принципам справедливості та виваженості. Зазначив, що факт заподіяння моральної шкоди потерпілій від неправомірних дій обвинуваченого знайшов повне підтвердження дослідженими у судовому засіданні суду першої інстанції доказами, а сама незгода обвинуваченого ОСОБА_6 з оцінкою наданих суду доказів не може свідчити про те, що їх було досліджено з порушенням вимог кримінального процесуального закону.
		Доводи касаційної скарги не спростовують висновки судів попередніх інстанцій в частині вирішення цивільного позову, отже у Верховного Суду відсутні підстави до зміни чи скасування оскаржених судових рішень в цій частині. 
		Верховний Суд відхиляє як безпідставні доводи про недотримання вимог ч. 3 ст. 404 КПК під час апеляційного перегляду.
		Частиною ч. 3 ст. 404 КПК встановлено, що за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.
		За позицією об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду, викладеною в постанові від 03 квітня 2023 року (справа №  537/984/20, провадження № 51-1747кмо22), в основі апеляційного перегляду судового рішення лежить перевірка його обґрунтованості й законності, задля чого апеляційний суд наділений відповідними процесуальними можливостями, ключовою із яких є перевірка повноти і правильності встановлення судом першої інстанції обставин кримінального провадження за результатами дослідження та оцінки доказів. 
		Водночас лише в тій ситуації, коли суд апеляційної інстанції вбачає, що доводи в апеляційній скарзі сторони захисту щодо невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження виглядають обґрунтованими та потребують перевірки, він таку перевірку здійснює шляхом повторного дослідження обставин, установлених під час кримінального провадження, із дотриманням вимог ст. 404 КПК.
		Верховний Суд неодноразово наголошував, що суд апеляційної інстанції фактично виступає останньою інстанцією, яка надає можливість сторонам перевірити повноту судового розгляду та правильність встановлення фактичних обставин кримінального провадження судом першої інстанції (ч. 1 ст. 409 КПК), і це покладає на апеляційний суд певний обов`язок щодо дослідження й оцінки доказів, але з урахуванням особливостей, передбачених ст. 404 КПК. 
		При цьому, незгода сторони захисту з показаннями свідків та письмовими доказами у  справі, не є підставою для повторного дослідження цих доказів. Під час апеляційного перегляду у суду не виникає обов`язку досліджувати докази з дотриманням засади безпосередності, якщо він по-іншому не тлумачить докази, досліджені в суді першої інстанції. Розгляд у суді апеляційної інстанції не повинен дублювати дослідження доказів, яке проводилося в місцевому суді, оскільки це суперечить основним засадам кримінального процесуального законодавства України, повторне дослідження доказів є правом, а не обов`язком суду. 
		Переглядаючи в апеляційному порядку кримінальне провадження щодо ОСОБА_6 , апеляційний суд обґрунтовано не встановив підстав для повторного дослідження обставин кримінального провадження. На переконання колегії суддів Верховного Суду, зміст апеляційної скарги та матеріали кримінального провадження не містять підґрунтя до повторного дослідження обставин кримінального провадження.
		Суд апеляційної інстанції в межах, установлених ст. 404 КПК, і у визначеному ст. 405 цього Кодексу порядку переглянув кримінальне провадження та вмотивовано відхилив доводи сторони захисту, при цьому обґрунтував свої висновки, як того вимагають положення статей 370, 419 КПК. 
		У частині оцінки дотримання судом апеляційної інстанції вимог ст. 419 КПК, колегія суддів враховує, що приписи п. 1 ст. 6 Конвенції, які зобов`язують суд обґрунтовувати своє рішення, не можна тлумачити як такі, що вимагають детальної відповіді на кожен аргумент, а питання про те, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання належного обґрунтування, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. У цьому кримінальному провадженні відповідні стандарти вмотивування судового рішення судом апеляційної інстанції дотримано. 
		Колегія суддів доходить висновку, що судом апеляційної інстанції не допущено порушень вимог закону, передбачених статтями 404, 405 та 419 КПК, а тому доводи засудженого в цій частині є безпідставними. 
		Доводи засудженого, які зводяться до незгоди з установленими судами попередніх інстанцій фактичними обставинами кримінального провадження, де він відстоює власну версію подій на підставі особистої оцінки доказів на предмет їх достовірності, відмінної від тієї, що надана судами попередніх інстанцій, яка вже була перевірена і  спростована під час судового розгляду та апеляційного перегляду, за приписами ст. 433 КПК не  можуть бути предметом касаційного розгляду. 
		Неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність чи істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які були би підставами для скасування оскаржених судових рішень, колегія суддів не встановила, а тому вважає, що в задоволенні касаційної скарги засудженого слід відмовити.
		Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд
		ухвалив:
		Вирок Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 02 квітня 2024 року та ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 22 жовтня 2024 року щодо  ОСОБА_6 залишити без зміни, а касаційну скаргу засудженого - без задоволення.
		Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає. 
		Судді:
		 
		 
		ОСОБА_1                                    ОСОБА_2                                 ОСОБА_3

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...