Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 638/3305/21 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, пов’язаних із застосуванням Закону України «Про захист прав споживачів».
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 28.07.2025. Забезпечено надання загального доступу: 29.07.2025.
Дата набрання законної сили: 16.07.2025
Номер судового провадження: 61-9073ск24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		16 липня 2025 року
		м. Київ
		 
		справа № 638/3305/21
		провадження № 61-9073св24
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
		 
		головуючого -Луспеника Д. Д., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В.,Гулька Б. І., Лідовця Р. А., 
		учасники справи:
		позивачка - ОСОБА_1 ,
		відповідач - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу  ОСОБА_1 , інтереси якої представляє представник ОСОБА_2 , на постанову Харківського апеляційного суду від 28 травня 2024 року у складі колегії суддів: Бурлаки І. В., Мальованого Ю. М., Яцини В. Б.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Короткий зміст позовних вимог
		У березні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Акціонерного товариства комерційного банка «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») про визнання кредитного договору припиненим.
		Позовну заяву обґрунтовано тим, що позивачка шляхом підписання анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг АТ КБ «ПриватБанк» отримала кредитну картку (Золота картка «Універсальна» з номером 5168745321489046) зі встановленим кредитним лімітом у розмірі 25 000,00 грн.
		03 квітня 2020 року на виконання вимог щодо погашення кредиту вона внесла на свій картковий рахунок суму в розмірі 25 000,00 грн. Проте того ж дня, 03 квітня 2020 року, невідома особа шахрайськими діями заволоділа грошовими коштами
		у розмірі 25 000,00 грн з її банківського рахунку. Вона одразу після цього звернулася до правоохоронних органів, у зв`язку з чим відкрито кримінальне провадження № 12020220480001563 за фактом шахрайства. Окрім цього, відкрито кримінальне провадження № 12020220460001329 від 19 червня 2020 року за фактом крадіжки 10 березня 2020 року її фінансового телефону.
		Позивачка вказувала, що 03 квітня 2020 року, одразу після списання шахраями грошових коштів з її рахунку, вона терміново звернулася до банку із відповідним повідомленням про крадіжку телефону та несанкціоноване списання коштів.
		На її вимогу повернути безпідставно списані кошти 12 травня 2020 року банк відмовив, посилаючись на те, що переказ грошей був здійснений шляхом створення платежу в системі дистанційного обслуговування клієнтів «INTERNETBANKING«Приват24», вхід до якого здійснений під її авторизацією. Проте банк не навів обставин, які безспірно доводять, що вона своїми діями чи бездіяльністю сприяла втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції.
		Також позивачка зазначала, що банк 17 липня 2020 року направив на її адресу лист-вимогу щодо сплати заборгованості за договором кредиту в розмірі
		27 490,85 грн, та 20 серпня 2020 року вона отримала повістку про виклик аналогічного змісту.
		Позивачка вважала, що вона виконала свої зобов`язання щодо погашення кредиту шляхом внесення на картковий рахунок грошових коштів у розмірі 25 000,00 грн, тому у неї відсутні будь-які зобов`язання перед банком. Її вини у списанні коштів шахраями немає. Вона не передавала свій платіжний засіб (фінансовий телефон) та його реквізити третім особам, не давала розпорядження щодо списання коштів, не отримувала СМС-повідомлення з кодом та не вводила його, не передавала
		SIM-картку іншим особам. Натомість банк не виконав свого обов`язку
		з повернення коштів на її рахунок.
		На підставі зазначеного позивачка просила визнати кредитний договір, укладений між нею та АТ КБ «ПриватБанк», припиненим.
		 
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції
		Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 14 лютого 2024 року
		у складі судді Щепіхіної В. В. позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано припиненим зобов`язання за кредитним договором, укладеним 29 вересня 2015 року між ОСОБА_3 та АТ КБ «ПриватБанк». Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» судовий збір на користь держави у розмірі 908,00 грн.
		Рішення суду першої інстанції про задоволення позову мотивовано тим, що позивачкою доведено погашення кредиту 03 квітня 2020 року в повному обсязі,
		а подальші операції щодо списання грошових коштів здійснювалися банком
		в автоматичному порядку з підстав облікування заборгованості, яка виникла після подальших платіжних переказів 03 квітня 2020 року на загальну суму 24 900,06 грн, згоди на проведення яких позивачка не надавала.
		Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 04 квітня 2024 року відмовлено ОСОБА_1 у прийнятті додаткового рішення про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу.
		Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що на порушення вимог частини восьмої статті 141 Цивільного процесуального кодексу України (далі - 
		ЦПК України) протягом п`яти днів після ухвалення рішення у справі відповідних доказів розміру витрат на професійну правничу допомогу до суду надано не було, оскільки рішення ухвалено 14 лютого 2024 року, а докази представником позивачки надано лише 25 березня 2024 року.
		Короткий зміст постанови апеляційного суду
		Постановою Харківського апеляційного суду від 28 травня 2024 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова
		від 14 лютого 2024 року скасовано та ухвалено нове. У задоволенні позову ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про визнання кредитного договору припиненим відмовлено. Ухвалу Дзержинського районного суду м. Харкова
		від 04 квітня 2024 року змінено шляхом викладення її мотивувальної частини
		в редакції цієї постанови. Компенсовано АТ КБ «ПриватБанк» судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 1 362,00 грн за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
		Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що ОСОБА_1 вважала, що не має заборгованості за кредитним договором перед банком, оскільки
		03 квітня 2020 року на її рахунок було перераховано 25 000,00 грн, після чого залишок складав 8,91 грн, тобто її зобов`язання припинилося у зв`язку з належним виконанням. Наступні трансакції того ж дня з переказу коштів у сумі 11 500,00 грн, 12 500,00 грн та 1,00 грн позивачка вважала неналежними, оскільки вона їх не ініціювала, про що невідкладно повідомила банк. У свою чергу АТ КБ «ПриватБанк» не визнає припинення зобов`язання за кредитним договором шляхом належного його виконання та вважав, що у ОСОБА_1 наявна заборгованість за кредитним договором, за стягненням якої звернувся до суду у справі № 641/62/21, яка дотепер не розглянута. Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 обрала спосіб захисту шляхом визнання кредитного договору між нею та банком припиненим.
		Оскільки банк ініціював вирішення спору про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором, то вона може ефективно захистити своє право саме у справі № 641/62/21, заперечуючи проти позову кредитора, зокрема,
		з тих підстав, що заборгованість утворилась через несанкціоновані нею перекази. Тобто обраний нею спосіб захисту не є належним та ефективним, що
		є самостійною підставою для відмови у позові.
		Водночас апеляційний суд звернув увагу на те, що ОСОБА_1 дійсно повідомила банк про неналежні перекази 03 квітня 2020 року. Разом з тим у березні 2020 року позивачка втратила мобільний телефон, де було встановлено додаток «Приват24», проте з 12 березня 2020 року до 03 квітня 2020 року вона не повідомляла банк про втрату фінансового номера. З наданого банком висновку за результатами службової перевірки за фактом здійснення переказу грошових коштів з картки ОСОБА_1 випливає, що під час ознайомлення з діалогами між клієнтом ОСОБА_4 та банком 04 квітня 2020 року та 06 квітня 2020 року встановлено, що клієнт повідомила, що в період до 20 березня 2020 року (точну дату клієнт не називала) вона користувалася смартфоном «iPhone 8», який загубила, а приблизно 20 березня 2020 року придбала новий смартфон тієї ж самої моделі «iPhone 8», після чого здійснила перевипуск своєї SIM-карти НОМЕР_1 фінансового телефону, звернувшись до оператора мобільного зв`язку «Vodafone». При цьому пароль входу в Приват24 або іншу конфіденційну інформацію третім особам вона не повідомляла. Отже, банку стало відомо про втрату ОСОБА_1 телефону не раніше 04 квітня 2020 року, тобто вже після вчинення оспорюваних переказів 03 квітня 2020 року.
		Вказане, як зазначив суд апеляційної інстанції, свідчить про необачну поведінку ОСОБА_1 та її бездіяльність, що призвела до незаконного використання інформації, яка дала змогу ініціювати платіжні операції за її кредитною карткою. ОСОБА_1 не вжила необхідних заходів у випадку втрати її телефону, вчасно не проінформувала банк та правоохоронні органи, у зв`язку з чим саме вона має нести відповідальність за здійснення операцій за її електронним платіжним засобом. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 334/2492/21 (провадження № 61-5427св22).
		З огляду на викладене апеляційний суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 та необхідність скасування рішення суду першої інстанції з ухваленням нового судового рішення про відмову
		у задоволенні її позову.
		Зважаючи на те, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають, за висновком апеляційного суду відсутні й підстави для стягнення з банку понесених нею судових витрат на правничу допомогу. Отже, доводи її апеляційної скарги на ухвалу Дзержинського районного суду м. Харкова від 04 квітня 2024 року про відмову в ухваленні додаткового рішення про стягнення судових витрат суд апеляційної інстанції відхилив. До того ж суд першої інстанції дійшов правильного по суті висновку про те, що позивачка пропустила п`ятиденний строк з дня ухвалення рішення суду, передбачений частиною восьмою статті 141 ЦПК України, на подання доказів щодо розміру судових витрат.
		Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
		 
		У червні 2024 року ОСОБА_1 , інтереси якої представляє представник ОСОБА_2 , звернулася до Верховного Суду через систему «Електронний суд» з касаційною скаргою на постанову Харківського апеляційного суду від 28 травня 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 14 лютого 2024 року. Крім того, в касаційній скарзі викладає заперечення щодо ухвали Дзержинського районного суду м. Харкова
		від 04 квітня 2024 року, яку просить скасувати та вирішити питання про стягнення судових витрат.
		 
		Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, заявниця посилається на неврахування висновків Верховного Суду щодо застосування норм права
		у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду
		від 08 лютого 2018 року у справі № 552/2819/16-ц, від 03 липня 2019 року у справі № 537/3312/16-ц, від 24 липня 2019 року у справі № 753/16954/16-ц, від 01 липня 2020 року у справі № 712/9107/18, від 21 квітня 2021 року у справі № 751/6050/18, від 07 липня 2021 року у справі № 370/476/16-ц, від 17 грудня 2021 року у справі № 263/3704/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
		 
		Заявниця також посилається на те, що позовні вимоги у цій справі стосувалися припинення кредитного договору, через що позивачкою на законних підставах було обрано належний спосіб захисту, передбачений частиною другою
		статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а саме: припинення правовідношення у зв`язку з виконанням договору. ОСОБА_1 звернулася до суду саме тому, що таке виконання зобов`язання не визнається банком. Мета позовних вимог у цій справі полягає в припиненні кредитного договору і є недоречним заявляти в її межах розгляду справи позову про стягнення заборгованості у справі № 641/62/21. Посилання апеляційного суду на неефективний спосіб захисту не є правильним. Також посилається на правову позицію Верховного Суду щодо того, що враховуючи споживчий характер правовідносин між сторонами, належить виходить з того, що за відсутності належних та допустимих доказів сумніви та припущення мають тлумачитися переважно на користь споживача, який зазвичай є «слабкою» стороною у таких цивільних відносинах, правові відносини споживача з банком фактично не є рівними; фінансовий телефон позивачки було викрадено 11 березня 2020 року, вона повідомила про це поліцію, склавши відповідну заяву, кримінальне провадження наразі триває. Але у день викрадення фінансового телефону шахрайське списання коштів не відбувалося. В матеріалах справи наявні докази заміни 12 березня 2020 року як самого апарату, так і сім-картки з таким же номером. І саме коли відбулося шахрайське списання коштів з її карткового рахунку, ОСОБА_1 повідомила банк, про що в матеріалах справи є відповідна роздруківка телефонної розмови з працівником банка. 
		 
		Щодо ухвали суду першої інстанції з витрат, то заявниця вказує, що рішення суду першої інстанції від 14 лютого 2024 року районним судом було завантажено до системи «Електронний суд» 05 березня 2024 року о 23 год 21 хв; у судовому засіданні під час судових дебатів представник позивачки 14 лютого 2024 року
		в усній формі зробила заяву щодо наміру звернутися до суду із заявою про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу; разом із позовною заявою був наданий попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, що є основним доказом заявленої до відшкодування суми витрат.
		 
		У липні 2024 року від АТ КБ «ПриватБанк» до Верховного Суду через систему «Електронний суд» надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, відповідач просить залишити її без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, оскільки вона є законною.
		 
		У липні 2024 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду з клопотанням про зупинення виконання постанови Харківського апеляційного суду від 28 травня 2024 року.
		 
		У липні 2024 року від ОСОБА_1 , інтереси якої представляє представник ОСОБА_2 , до Верховного Суду через систему «Електронний суд» надійшла відповідь на відзив банку на її касаційну скаргу, в якій позивачка зазначає про свою незгоду із твердженнями відзиву, просить скасувати оскаржувану постанову апеляційного суду, залишити в силі рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 14 лютого 2024 року та скасувати ухвалу Дзержинського районного суду м. Харкова від 04 квітня 2024 року.
		 
		У жовтні 2024 року від ОСОБА_1 , інтереси якої представляє представник ОСОБА_2 , до Верховного Суду через систему «Електронний суд» надійшло клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.
		 
		Рух справи у суді касаційної інстанції
		Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
		Ухвалою Верховного Суду від 02 липня 2024 року відкрито касаційне оскарження
		у справі (з підстави, передбаченої пунктом 1 статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 638/3305/21 із Дзержинського районного суду м. Харкова та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
		Ухвалою Верховного Суду від 29 липня 2024 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_2 , про зупинення виконання постанови Харківського апеляційного суду від 28 травня 2024 року.
		У липні 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи
		№ 638/3305/21.
		Ухвалою від 07 липня 2025 року Верховний Суд відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи в судовому засіданні в режимі відеоконференції та призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
		Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 09 липня 2025 року справу передано судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Гулько Б. І., Коломієць Г. В., Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
		 
		Позиція Верховного Суду
		 
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,                         є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених             у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		 
		Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи                                 з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
		 
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		 
		29 вересня 2015 року ОСОБА_5 звернулася до
		АТ КБ «ПриватБанк» з метою отримання банківських послуг та підписала анкету-заяву, за умовами якої отримала кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на картковий рахунок.
		На підставі кредитного договору ОСОБА_1 30 липня 2015 року видано картку
		з номером НОМЕР_2 з терміном дії до липня 2019 року; 05 липня
		2019 року - картку з номером НОМЕР_3 з терміном дії до лютого
		2023 року. 09 квітня 2016 року встановлено кредитний ліміт 2 000,00 грн, який
		05 липня 2017 року збільшено до 25 000,00 грн, що підтверджується довідками банку.
		 
		У березні 2020 року ОСОБА_1 втратила мобільний телефон. Вона звернулася до Приватного акціонерного товариства «ВФ Україна» (далі - ПрАТ «ВФ Україна») за заміною сім-картки з абонентським номером НОМЕР_4 , яка була здійснена 12 березня 2020 року в магазині за адресою: вулиця Полтавський шлях, 147, м. Харків, як випливає з відповіді провідного фахівця з організації майнової та особистої безпеки Департаменту безпеки ПрАТ «ВФ Україна» від 12 березня
		2021 року GD-21-03300, наданої на запит адвоката Ястребової Є. Б.
		 
		Із виписки з банківського рахунку виходить, що за період з 01 березня 2020 року до 01 лютого 2021 року ОСОБА_1 користувалася кредитними коштами (картка № 5168745321489046). 03 квітня 2020 року здійснені такі банківські операції:
		 
		переказ з картки АТ КБ «ПриватБанк» через додаток «Приват24», відправник: ОСОБА_6 , на суму 25 000,00 грн, залишок після операції -
		8,91 грн;
		 
		переказ на картку АТ КБ «ПриватБанк» через додаток «Приват24», одержувач: ОСОБА_7 . Коментар до платежу: Номер трансакції / повідомлення: L58586869BYVPX1; на суму 11 959,64 грн (комісія 459,64 грн), залишок після операції - 11 950,73грн;
		 
		переказ на картку АТ КБ «ПриватБанк» через додаток «Приват24», на суму 1,04 грн (комісія 0,04 грн), залишок після операції - 1 1591,77 грн;
		 
		переказ зі своєї картки на суму 12 939,38 грн (комісія 439,38 грн), залишок після операції - 24 891,15 грн.
		 
		Із виписки з банківського рахунку на ім`я чоловіка позивачки ОСОБА_6 випливає, що ним 12 березня 2020 року здійснений перший платіж у розмірі 3 749,75 грн за покупку на суму 14 999,00 грн в торговельній мережі «Фокстрот», м. Харків. Також, 03 квітня 2020 року з картки ОСОБА_6 ( НОМЕР_5 ) здійснений переказ на картку АТ КБ «ПриватБанк» через додаток «Приват24», одержувач: ОСОБА_8 , на суму 25 000,00 грн.
		 
		Таким чином, 03 квітня 2020 року рахунок позивачки спочатку був поповнений шляхом зарахування на картковий рахунок суми 25 000,00 грн від її чоловіка ОСОБА_6 , а в подальшому відбулося три платіжних перекази, два з яких - на користь ОСОБА_7 , що підтверджується копіями наданих ним квитанцій.
		 
		У матеріалах справи міститься роздруківка телефонної розмови: «Інформація щодо звернення клієнта до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на безкоштовну гарячу лінію банку 3700 03 квітня 2020 року», надана банком, відповідно до якої розмова ОСОБА_1 зі співробітником банку розпочалась
		03 квітня 2020 року о 23:06 з повідомлення позивачки, що в неї тільки що вкрали кошти на суму 25 000,00 грн з її карткового рахунку після поповнення рахунку її чоловіком. Співробітник банку 03 квітня 2020 року запропонував подати заявку на шахрайство та попередив, що картка буде заблокована, на що ОСОБА_1 погодилась. О 23:09 співробітник повідомив, що картка заблокована, ініційована перевірка та рекомендував звернутися до поліції.
		 
		Картку ОСОБА_1 03 квітня 2020 року заблоковано банком.
		 
		З витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань у кримінальному провадженні від 22 квітня 2020 року № 12020220480001563 випливає, що за заявою
		ОСОБА_1 21 квітня 2020 року до реєстру внесені відомості про те, що невстановлена особа 03 квітня 2020 року шахрайським шляхом заволоділа грошовими коштами у розмірі 25 000,00 грн з банківського рахунку
		АТ КБ «ПриватБанк».
		 
		ОСОБА_1 звернулась до відділення банку з заявою від 24 квітня 2020 року щодо повернення їй безпідставно списаних коштів у розмірі 25 001,00 грн, на яку банк надав відповідь від 12 травня 2020 року № 20.1.0.0.0/7-200506/7608 про відмову у поверненні грошових коштів, зазначаючи, що переказ грошей був здійснений шляхом створення платежу в системі дистанційного обслуговування клієнтів «INTERNETBANKING«Приват24», вхід до якого був здійснений під авторизацією ОСОБА_1 .
		 
		Із наданого банком висновку за результатами службової перевірки за фактом здійснення переказу грошових коштів з картки № НОМЕР_3 клієнта ОСОБА_3 , складеного головним спеціалістом з захисту електронних платежів та послуг ОСОБА_9 , виходить, що за результатами перевірки встановлено: 03 квітня 2020 року було здійснено множинні входи
		з використанням «imei: 3c7fb5970656898686b4ba6a4f256b1be5ebf8e». При цьому, згідно з геопозицією входи здійснені з міста Дніпро, та було здійснено два входи
		з використанням «imei: f65abc2977d2e5a9b8dfaf2b00f2c91db139dfdc». При цьому, згідно з геопозицією входи здійснені з міста Харкова.
		 
		Спеціалістом банку встановлено, що 03 квітня 2020 року з картки №  НОМЕР_3 клієнта ОСОБА_3 переказано грошові кошти в сумі 24 899,02 грн (з них комісія банку 899,02 грн). За цим фактом клієнт
		03 квітня 2020 року звернулася до клієнтської підтримки через «чат - онлайн». За зверненням клієнта зареєстровано заявку в канал БОК № 14895717, яка відпрацьовувалася напрямком NPS. Співробітники NPS зв`язалися з отримувачем грошових коштів ОСОБА_7 , який повідомив, що проводив обмін криптовалюти, в підтвердження чого надав квитанцію з криптобіржі. Також встановлено, що переказ в сумі 12 562,50 грн з карти ОСОБА_3 було здійснено на картку банку «Монобанк» № НОМЕР_6 , яка належить тому самому отримувачу, і по ній також було проведено обмін криптовалюти. Також напрямком NFS, виходячи з логу входів клієнта в «Приват24», зроблено висновок, що зміни паролю до акаунту «Приват24» не було. Службою безпеки додатково встановлено контакт з отримувачем грошових коштів
		ОСОБА_7 , який повідомив, що дійсно в першій половині 2020 року займався купівлею-продажем криптовалюти. На даний час не пам`ятає всіх деталей, пов`язаних з обміном від 03 квітня 2020 року, але повідомив, що на запит банку в перших числах квітня надав квитанції з криптобіржі, та зазначив, що це є підтвердженням того, що він переказав криптовалюту за грошові кошти, отримані 03 квітня 2020 року. На вимогу служби безпеки ОСОБА_7 повторно надіслав вказані квитанції з обміну грошових коштів у сумі 11 500,00 грн та в сумі 12 500,00 грн. Встановлено, що в період часу з 02 березня 2020 року до 12 березня 2020 року (більш рання інформація відсутня) в «Приват24» здійснюються входи
		з пристрою, зазначеного, як «iPhone 10,4», який має «imei: 3c7fb5970656898686b4ba6a4f256b1be5ebf8e». При цьому, згідно з геопозицією, входи в «Приват24» через даний пристрій здійснювалися з міста Харкова (наприклад, 02 березня 2020 року, 04 березня 2020 року) та міста Дніпро
		(12 березня 2020 року). 3 12 березня 2020 року до 03 квітня 2020 рокув«Приват24» клієнта здійснювалися входи з пристроїв, які зазначені як «іPhone 10,4», та мають «imei: як 3c7fb5970656898686b4ba6a4f256b1be5ebf8e» (що використовувався раніше), так і інший «imei: f65abc2977d2e5a9b8dfaf2b00f2c91db139dfdc». При цьому, входи з другого «іmeі» здійснювалися в місті Харкові. Можна констатувати, що
		03 квітня 2020 року було здійснено входи в акаунт клієнта в «Приват24» НОМЕР_1 з використанням пристроїв, один з яких знаходився в місті Дніпрі, а інший - в місті Харкові. В ході ознайомлення з діалогами між клієнтом ОСОБА_4 та банком 04 квітня 2020 року та 06 квітня 2020 року встановлено, що клієнт повідомила, що в період до 20 березня 2020 року (точну дату клієнт не називала) вона користувалася смартфоном «iPhone 8», який загубила, а приблизно 20 березня 2020 року придбала новий смартфон тієї ж самої моделі «iPhone 8», після чого здійснила перевипуск своєї SIM-карти НОМЕР_1 фінансового телефону, звернувшись до оператора мобільного зв`язку «Vodafone».
		З діалогів відомо про статичний пароль входу в «Приват24». Також ОСОБА_8 вказала, що пароль входу в «Приват24» або іншу конфіденційну інформацію третім особам не повідомляла.
		 
		17 липня 2020 року банк направив на адресу ОСОБА_1 лист-вимогу щодо сплати заборгованості за договором кредиту в розмірі 27 490,85 грн та запропонував протягом 3 діб погасити прострочену заборгованість в повному обсязі. У серпні 2020 року банк направив ОСОБА_1 повістку про виклик, у якій вимагав зателефонувати кредитному інспектору та прибути до банку з приводу наявності заборгованості.
		 
		Крім того, АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до ОСОБА_1 з позовом про стягнення суми заборгованості за кредитним договором у справі № 641/62/21. Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 28 жовтня 2022 року скасовано заочне рішення суду від 16 вересня 2021 року у вказаній справі і призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження. Справу на час ухвалення рішення судів не розглянуто.
		 
		Допитана судом першої інстанції як свідок ОСОБА_1 пояснила, що 03 квітня 2020 року її чоловік перевів їй на картку АТ КБ «ПриватБанк» 25 000,00 грн для того, щоб вона мала змогу закрити заборгованість за кредитом. Проте потім в цей же день, приблизно через 15 хвилин, були ще 3 трансакції через її банківський рахунок, на які вона згоди не давала ні банку, ні будь-яким іншим особам. Після надходження СМС-повідомлення у додаток «Приват24» про першу несанкціоновану трансакцію (приблизно о 23:00) вона одразу ж почала телефонувати у банк для повідомлення про незаконні операції. Під час дзвінка пройшло ще 2 трансакції, про які також надходили повідомлення у додаток «Приват24». Після розмови
		з оператором банку та листування в чаті картка була заблокована банком. В цей же день вона написала заяву про вчинення кримінального правопорушення. Проте відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань були внесені пізніше, після розгляду її скарги. Також свідок пояснила, що телефон, з якого були здійснені зазначені операції, втрачено приблизно 12 березня 2020 року. У день крадіжки телефону вона звернулася до оператора мобільного зв`язку для заміни SIM-карти,
		і їй видали нову картку зі збереженням її фінансового номера. Того ж дня її чоловік купив їй новий телефон, здійснивши перший платіж за покупку телефону тієї ж моделі. Також нею була подана заява до правоохоронних органів про внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань щодо крадіжки телефону. Повідомила, що ніколи не здійснювала операції з купівлі-продажу крипто валюти. ОСОБА_7 їй та її близьким знайомим або родичам не відомий. Свої особисті дані та паролі, які могли б бути використані для входу в застосунок «Приват24», вона нікому не передавала, інші відомі їй особи з інших пристроїв авторизацію у «Приват24» за допомогою її акаунту не здійснювали.
		 
		Правове регулювання та мотиви, з яких виходить Верховний Суд
		 
		У справі, що переглядається, ОСОБА_1 вважає, що не має заборгованості за кредитним договором перед банком, оскільки 03 квітня 2020 року на її рахунок було перераховано 25 000,00 грн, після чого залишок складав 8,91 грн, тобто її зобов`язання припинилося у зв`язку з належним виконанням. Наступні трансакції того ж дня з переказу коштів у сумі 11 500,00 грн, 12 500,00 грн та 1,00 грн позивачка вважає неналежними, оскільки вона їх не ініціювала, про що невідкладно повідомила банк. У свою чергу, АТ КБ «ПриватБанк» не визнає припинення зобов`язання за кредитним договором шляхом належного його виконання та вважає, що у ОСОБА_1 наявна заборгованість за кредитним договором, за стягненням якої звернувся до суду у справі № 641/62/21, яка станом на дату ухвалення рішення судів не була розглянута.
		 
		Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 обрала спосіб захисту шляхом визнання кредитного договору між нею та банком припиненим.
		 
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		 
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		 
		Суд касаційної інстанції, переглянувши матеріали справи, частково погоджується із висновками апеляційного суду про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 , зважаючи на таке.
		 
		Частиною першою статті 2 ЦПК України встановлено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
		 
		Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити
		у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
		 
		Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя,
		а статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав. Це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
		 
		Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, якийне суперечить загальним засадам цивільного законодавства (стаття 15 ЦК України).
		 
		Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначено
		у статті 16 ЦК України, в якій зазначено, що кожна особа має право звернутисядо суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
		 
		Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
		 
		Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови
		в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).
		 
		Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження
		№ 61-2417сво19)).
		 
		Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, провадження № 12-158гс18).
		 
		Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.
		 
		Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року у справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).
		 
		Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який
		є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18; від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, провадження № 12-187гс18; від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження № 14-338цс18; від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, провадження № 14-364цс19; від 06 квітня 2021 року у справі № 925/642/19, провадження
		№ 12-84гс20 та інших).
		 
		Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови
		у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
		 
		У пунктах 58, 59 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада
		2018 року у справі № 905/2260/17 (провадження № 12-173гс18) сформульований висновок про те, що нормами статей 16 ЦК України та 20 Господарського кодексу України не передбачено такого способу захисту права та інтересу, як визнання договору припиненим, а реалізація такого способу захисту, як зміна або припинення правовідношення, може відбуватися шляхом розірвання договору; звертаючись до суду з вимогою щодо визнання договору припиненим, позивач прагне досягти правової визначеності, тобто прагне підтвердження судом припинення прав орендодавця на одержання орендної плати; водночас відповідно до абзацу другого частини другої статті 20 ГК України у цьому разі належним способом захисту є визнання відсутності права відповідача. При цьому Велика Палата Верховного Суду не знайшла підстав для відступлення від цього висновку
		у постанові від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження
		№ 12-80гс20).
		 
		Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання права, що визначений у пункті 1 частини другої статті 16 ЦК України, означає як наявність права, так і його відсутність. Визнання права як у позитивному значенні (визнання існуючого права), так і в негативному значенні (визнання відсутності права і кореспондуючого йому обов`язку) є способом захисту інтересу позивача у правовій визначеності. Така правова позиція відображена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.12) та
		від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункти 54-56).
		 
		У пункті 57 постанови від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц Велика Палата Верховного Суду виснувала, що для належного захисту інтересу від юридичної невизначеності у певних правовідносинах особа може на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України заявити вимогу про визнання відсутності як права вимоги в іншої особи, що вважає себе кредитором, так і свого кореспондуючого обов`язку, зокрема, у таких випадках:
		 
		кредитор у таких правовідносинах без звернення до суду з відповідним позовом може звернути стягнення на майно особи, яку він вважає боржником, інших осіб або інакше одержати виконання поза волею цієї особи-боржника в позасудовому порядку;
		 
		особа не вважає себе боржником у відповідних правовідносинах і не може захистити своє право у межах судового розгляду, зокрема, про стягнення з неї коштів на виконання зобов`язання, оскільки такого судового розгляду кредитор не ініціював (наприклад, кредитор надсилає претензії, виставляє рахунки на оплату тощо особі, яку він вважає боржником).
		 
		Водночас Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом
		у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду.
		 
		Тому спосіб захисту інтересу, передбачений пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України, може застосовуватися лише в разі недоступності позивачу можливості захисту його права.
		 
		Задоволення позову про визнання відсутності права вимоги в особи, що вважає себе кредитором, і відсутності кореспондуючого обов`язку особи-боржника
		у відповідних правовідносинах є спрямованим на усунення правової невизначеності. Тобто, відповідне судове рішення має забезпечити, щоби обидві сторони правовідносин могли у майбутньому знати про права одна одної та діяти, не порушуючи їх. А тому такий спосіб захисту є виключно превентивним.
		 
		Якщо кредитор, який діяв в умовах правової невизначеності, у минулому порушив права особи, яку він вважає боржником, то для боржника ефективним способом захисту буде той, який спрямований на захист порушеного права, а не на превентивний захист інтересу. Тобто звернення з позовом для усунення правової невизначеності, яка існувала у минулому, в означеній ситуації не є ефективним способом захисту.
		 
		Зокрема, якщо суд розглядає справу про стягнення з боржника коштів, то боржник має захищати свої права саме в цьому провадженні, заперечуючи проти позову та доводячи відсутність боргу, зокрема відсутність підстав для його нарахування, бо вирішення цього спору призведе до правової визначеності у правовідносинах сторін зобов`язання.
		 
		Наявність відповідного боргу чи його відсутність, як і відсутність підстав для нарахування боргу, є предметом доказування у спорі про стягнення з відповідача коштів незалежно від того, чи подав останній зустрічний позов про визнання відсутності права кредитора. Тому для захисту права відповідача у ситуації, коли кредитор вже звернувся з вказаним позовом про стягнення коштів, не потрібно заявляти зустрічний позов, а останній не може бути задоволений.
		 
		Аналогічно після звернення кредитора з позовом про стягнення коштів боржник не може заявляти окремий позов про визнання відсутності права вимоги в кредитора та кореспондуючого обов`язку боржника. Такий окремий позов теж не може бути задоволений, оскільки боржник має себе захищати у судовому процесі про стягнення з нього коштів, заперечуючи проти відповідного позову кредитора, наприклад, і з тих підстав, що порука припинилася.
		 
		Застосування боржником способу захисту інтересу, спрямованого на усунення правової невизначеності у відносинах із кредитором, є належним лише в разі, якщо така невизначеність триває, ініційований кредитором спір про захист його прав суд не вирішив, і відповідне провадження не було відкрите (пункт 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц, провадження № 14-67цс20).
		 
		Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (провадження № 14-143цс20) виснувала, що визнання права
		у позитивному значенні (визнання існуючого права) та у негативному значенні (визнання відсутності права та відповідного йому обов`язку) є способом захисту інтересу у юридичній визначеності. Застосування такого способу захисту інтересу є належним лише тоді, якщо юридична невизначеність триває, суд не розглядає ініційований кредитором для захисту його прав спір із боржником і не вирішив цей спір раніше. За цих умов боржник (поручитель) може звернутися до суду з позовом про визнання відсутності права вимоги кредитора за договором поруки (визнання його права припиненим), зокрема про визнання поруки припиненою, і такий спосіб захисту буде належним та ефективним. У разі задоволення цього позову суд
		у резолютивній частині визнає відсутнім право вимоги кредитора за договором поруки, зокрема визнає поруку припиненою, а не припиняє поруку.
		 
		Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав
		є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду: від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 06 квітня
		2021 року у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.56), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.46)).
		 
		Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		 
		Оскільки банк ініціював вирішення спору про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором у межах справи № 641/62/21, то позивачка може ефективно захистити своє право саме у наведеній справі № 641/62/21, заперечуючи проти позову кредитора, зокрема з тих підстав, що заборгованість утворилася через несанкціоновані нею перекази. Тобто обраний нею спосіб захисту не є належним, що є самостійною підставою для відмови
		у позові.
		 
		Суд апеляційної інстанції зазначеного не врахував та неправильно відмовив
		у задоволенні позову не тільки з підстав неправильно обраного позивачкою способу судового захисту порушеного права, але і через необґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 , посилаючись на те, що вона повідомила банк про втрату свого мобільного телефону (фінансового номера) 20 березня 2020 року лише 03 квітня 2020 року, що дало змогу третім особам незаконно використати конфіденційну інформацію та несанкціоновано ініціювати платіжні операції за її кредитною карткою внаслідок необачної поведінки позивачки.
		 
		З урахуванням наведеного, апеляційний суд по суті правильно вирішив спір та правильно відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 , проте дійшов помилкових висновків щодо мотивів ухвалення судового рішення. Тому касаційну скаргу належить частково задовольнити, а оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції необхідно змінити у мотивувальній частині з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові.
		 
		Колегія суддів не надає оцінку іншим доводам касаційної скарги, оскільки вони стосуються суті спору.
		 
		Оскільки позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають, тому відсутні
		й підстави для стягнення з банку понесених нею судових витрат на правничу допомогу. Отже, доводи її касаційної скарги на ухвалу Дзержинського районного суду м. Харкова від 04 квітня 2024 року про відмову в ухваленні додаткового рішення про стягнення судових витрат також підлягають відхиленню.
		 
		Водночас відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
		 
		Як свідчать матеріали справи, суд першої інстанції дійшов правильного по суті висновку про те, що позивачкою пропущений п`ятиденний строк з дня ухвалення рішення суду, передбачений частиною восьмою статті 141 ЦПК України, на подання доказів щодо розміру судових витрат. Рішення суду першої інстанції ухвалено
		14 лютого 2024 року (а. с. 92-96 т. 2), доставлено до електронного кабінету ОСОБА_1 05 березня 2024 року (а. с. 100 т. 2), а відповідні докази щодо витрат у розмірі 33 000,00 грн надані до районного суду лише 25 березня 2024 року
		(а. с. 103-114 т. 2), і позивачка не порушувала питання щодо поновлення строку на їх подання. Суд першої інстанції не мав повноважень визначити дійсний розмір понесених витрат на професійну правничу допомогу на підставі лише попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат та договору про надання правничої допомоги.
		 
		Оскільки неподання відповідних доказів протягом встановленого строку згідно
		з частиною восьмою статті 141 ЦПК України мало бути підставою для залишення заяви сторони позивачки без розгляду, а не для відмови у її задоволенні, тому апеляційний суд правильно змінив ухвалу Дзержинського районного суду м. Харкова від 04 квітня 2024 року.
		 
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявниці та їх відображення                 у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить  з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як                           у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені                       у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків апеляційного суду про відмову у задоволенні позову.
		 
		Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію
		і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
		 
		ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи           (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00).
		Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти російської федерації», «Нєлюбін проти російської федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
		Колегією суддів також враховано усталену практику ЄСПЛ, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення ЄСПЛ у «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
		У контексті вказаної практики Верховний Суд уважає наведене обґрунтування цієї постанови достатнім.
		 
		Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Відповідно до статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
		 
		Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.
		 
		Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
		 
		Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
		 
		Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено порушення норм процесуального права, тому рішення суду апеляційної інстанції необхідно змінити у мотивувальній частині з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові, а у решті - залишити без змін.
		 
		Щодо розподілу судових витрат
		 
		Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.
		 
		Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).
		 
		Розподіл судових витрат Верховим Судом не здійснюється, оскільки наслідки розгляду позову залишаються ті самі - у задоволенні позову відмовлено.
		 
		Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 , інтереси якої представляє представник ОСОБА_2 , задовольнити частково.
		 
		Постанову Харківського апеляційного суду від 28 травня 2024 року змінити
		у мотивувальній частині з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові.
		 
		У решті постанову Харківського апеляційного суду від 28 травня 2024 року залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття,                 є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		ГоловуючийД. Д. Луспеник      Судді:І. Ю. Гулейков       Б. І. Гулько       Г. В. Коломієць       Р. А. Лідовець

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...