Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 725/2205/24 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, з них:; визнання права власності на земельну ділянку.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 30.07.2025. Забезпечено надання загального доступу: 31.07.2025.
Дата набрання законної сили: 24.07.2025
Номер судового провадження: 61-3263ск25

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України 
		 
		24 липня 2025 року
		м. Київ 
		 
		справа № 725/2205/24
		провадження № 61-3263св25 
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: 
		головуючий - Крат В. І. (суддя-доповідач), 
		судді: Гудима Д. А., Дундар І. О., Краснощоков Є. В., Пархоменко П. І.,
		 
		учасники справи:
		позивач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
		відповідач -  ОСОБА_1 ,
		 
		розглянув в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу  ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на постанову Чернівецького апеляційного суду від 12 березня 2025 року (повний текст постанови складено 13 березня 2025 року) в складі колегії суддів: Височанської Н. К., Лисака І. Н., Литвинюк І. М.,
		 
		Історія справи
		Короткий зміст позову
		 
		У березні 2024 року акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», банк) звернулось з позовом до ОСОБА_1 про припинення права власності та визнання права власності на земельну ділянку.
		 
		Позов мотивований тим, що 07 червня 2007 року між банком та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки № CVSNGA00000057, який посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Глуговським В. В. за реєстрований № 84.
		 
		Предметом вказаного договору іпотеки було нерухоме майно, а саме будинок загальною площею 304,10 кв. м, житловою площею 104.80 кв. м за адресою АДРЕСА_1 . У вказаному договорі іпотеки сторони погодили, що у відповідності до статті 6 Закону України «Про іпотеку», іпотека за цим договором поширюється і на земельну ділянку, на якій розташований житловий будинок і яка буде належати іпотекодавцю на праві власності. Земельна ділянка буде зареєстрована протягом шести місяців з дня укладання договору іпотеки у встановленому законом порядку, як окремий виділений у натурі об`єкт права власності.
		 
		07 грудня 2016 року право власності на вказаний житловий будинок зареєстровано за банком (номер відомостей про право власності - 17913109, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 32814387 від 09 грудня 2016 року).
		 
		В подальшому, встановлено, що згідно Інформації з Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , наявний кадастровий номер земельної ділянки 7310136600:36:003:0226, загальною площею 0,0376 га, цільове призначення - 02.01 Для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та ця земельна ділянка належить на праві приватної власності іпотекодавцю ОСОБА_1 .
		 
		Разом з тим, за відсутності права власності на земельну ділянку позивач не може розпоряджатися житловим будинком за адресою АДРЕСА_1 , який належить банку на праві власності. Банк посилався на те, що чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.
		 
		Банк просив:
		припинити право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер земельної ділянки 7310136600:36:003:0226, загальною площею 0,0376 га; 
		визнати за АТ КБ «ПриватБанк» право власності на земельну ділянку загальною площею 0,0376 га кадастровий номер земельної ділянки 7310136600:36:003:0226, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .
		 
		Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
		 
		Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівців в складі судді Федіної А. В., від 27 листопада 2024 року в задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.
		 
		Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
		представник відповідача в судовому засіданні позов не визнав, оскільки вважає, що позивачем пропущена позовна давність, яку слід відраховувати з моменту набуття у власність предмету іпотеки, а саме розташованого на спірній земельній ділянці житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 ;
		за змістом статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. В силу статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Статтею 78 ЗК України право власності на землю це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Згідно з частиною першою статті 120 ЗК України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Із положень частини першої статті 377 ЦК України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) слідує, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача);
		предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. Земельні ділянки є об`єктами права власності. Підстави та порядок переходу права на земельну ділянку при переході права власності на розташовані на ній житловий будинок, будівлю або споруду визначаються статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України. За загальним правилом, закріпленим у цих нормах, особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду, стає власником земельної ділянки на тих саме умовах, на яких вона належала попередньому власнику. При цьому у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти;
		у справі № 920/842/19 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 21 грудня 2021 року дійшов висновку, що вимоги АТ КБ «Приватбанк» про припинення права власності відповідача на земельну ділянку та визнання права власності банку на цю ділянку у зв`язку з набуттям позивачем права власності на іпотечне майно (будівлю АЗС), є неефективним способом захисту, який не призведе до поновлення його права. На думку Верховного Суду, належним способом захисту майнового права банку є заявлення ним вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння, тобто пред`явлення віндикаційного позову;
		зібрані докази вказують на те, що при набутті 07 грудня 2016 року права власності на житловий будинок у порядку звернення стягнення на предмет іпотеки АТ КБ «Приватбанк» набуло право власності і на земельну ділянку на якій розташований вказаний житловий будинок, проте звертаючись до суду з вимогою про припинення права власності відповідача та визнання права власності на земельну ділянку за банком, позивач обрав неефективний спосіб захисту порушеного права та належним способом захисту майнового права банку в цьому випадку є заявлення ним вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння, тобто пред`явлення віндикаційного позову. За таких обставин, в задоволенні позову слід відмовити.
		 
		Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції
		 
		Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 03 лютого 2025 року:
		заяву АТ КБ «ПриватБанк» про поновлення строку на апеляційне оскарження задоволено;
		поновлено АТ КБ «ПриватБанк» строк на апеляційне оскарження рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 27 листопада 2024 року;
		відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою АТ КБ «ПриватБанк» на рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 27 листопада 2024 року по цивільній справі за позовом АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про визнання права власності на земельну ділянку.
		 
		Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що:
		ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 16 січня 2025 року визнано неповажними підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 27 листопада 2024 року. Апеляційну скаргу залишено без руху, оскільки позивачем за подачу апеляційної скарги не було сплачено судовий збір, апеляційна скарга подана з пропуском строку на апеляційне оскарження, який встановлений частиною першою статті 354 ЦПК України, а наведені позивачем підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження не можуть бути визнані судом поважними, оскільки вони суперечать матеріалам справи. Надано позивачу строк для усунення недоліків тривалістю не більше десяти днів з дня вручення копії ухвали про залишення апеляційної скарги без руху;
		24 січня 2025 року АТ КБ «ПриватБанк» на виконання ухвали суду спрямувало до суду клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження, в якому вказало, що копію повного тексту оскаржуваного рішення ними отримано 05 грудня 2024 року. Первісна апеляційна скарга була подана 25 грудня 2024 року, що підтверджується описом-вкладення зі штампом Укрпошти та реєстром про відправку і поштовою квитанцією. Однак, при відправці скарги була допущена помилка в адресі отримувача, і скарга була направлена не до Чернівецького апеляційна суду, а до Черкаського апеляційного суду. В реєстрі про відправку скарги зазначено адресата: Чернівецький апеляційний суд, однак, особа, яка оформлювала поштовий реєстр допустила описку в адресі суду та вказала адресу Черкаського апеляційного суду, через що, апеляційна скарга помилково надійшла до Черкаського апеляційного суду. Доказом того, що скарга подавалася саме 25 грудня 2024 року є платіжне доручення про оплату судового збору саме 25 грудня 2024 року, в якому вірно зазначено суд та реквізити для оплати. Доказом того, що апеляційна скарга дійсно помилково направлялася до Черкаського апеляційного суду, а не до Чернівецького апеляційного суду є запит до суду, який було направлено через систему «Електронний суд» та відповідь з Черкаського апеляційного суду. Враховуючи, що апеляційна скарга була переподана в найкоротші строки, а первісна апеляційна скарга не дійшла до суду, через помилку в адресі отримувача, просять врахувати причини пропуску строку на оскарження, які сталися через «людський фактор» і поновити строк на оскарження рішення. До поданого клопотання прилучили квитанції про сплату судового збору на загальну суму 14 998,11 грн;
		27 січня 2025 року ОСОБА_1 , інтереси якого представляє адвокат Коломієць М. В., спрямував в системі «Електронний Суд» заперечення на клопотання щодо поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду у даній справі. Просив визнати неповажними підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження рішення та відмовити АТ КБ «ПриватБанк» у відкритті провадження у справі;
		як вбачається з матеріалів апеляційної скарги, копія оскаржуваного рішення ухвалена судом 27 листопада 2024 року, повний текст рішення складено судом 05 грудня 2024 року, отож останнім днем подання апеляційної скарги було 06 січня 2025 року. Апеляційна скарга спрямована до суду 10 січня 2025 року, що підтверджується поштовим ідентифікатором на конверті АТ «Укрпошта» № 0505232978427, тобто з пропуском строку на оскарження чотири дні;
		як вбачається з листа-відповіді Черкаського апеляційного суду № 01-10/5/2025 від 22 січня 2025 року, апеляційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» на рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 27 листопада 2024 року по справі №725/2205/24 повернута 02 січня 2025 року АТ КБ «ПриватБанк» як помилково подана. Отож, оскільки строк який було пропущено заявником при подачі апеляційної скарги складає всього 4 (чотири) дні і щоб не допускати надмірний формалізм щодо визначення дотримання позивачем вимог ЦПК України під час подання відповідної апеляційної скарги, апеляційний суд вважав, що причини пропуску строку на апеляційне оскарження рішення суду у цій справі слід визнати поважними та поновити АТ КБ «ПриватБанк» указаний процесуальний строк.
		 
		Постановою Чернівецького апеляційного суду від 12 березня 2025 року, з урахуванням ухвали Чернівецького апеляційного суду від 18 березня 2025 року про виправлення описки:
		апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено;
		рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 27 листопада 2024 року скасовано та постановлено нове судове рішення яким позов АТ КБ «ПриватБанк» задоволено;
		припинено право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер земельної ділянки 7310136600:36:003:0226, загальною площею 0,0376 га;
		визнано за АТ КБ «ПриватБанк» право власності на земельну ділянку загальною площею 0,0376 га кадастровий номер земельної ділянки 7310136600:36:003:0226, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 ;
		стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» судовий збір за розгляд справи в суді першої та апеляційної інстанцій в розмірі 25 010,11 грн.
		 
		Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
		при відмові в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що при набутті 07 грудня 2016 року права власності на житловий будинок у порядку звернення стягнення на предмет іпотеки АТ КБ «ПриватБанк» набуло право власності і на земельну ділянку, на якій розташований вказаний житловий будинок. Проте, звертаючись до суду з вимогою про припинення права власності відповідача та визнання права власності на земельну ділянку за банком, позивач обрав неефективний спосіб захисту порушеного права та належним способом захисту майнового права банку в даному випадку є заявлення ним вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння, тобто пред`явлення віндикаційного позову. Колегія суддів не погодилася з такими висновками суду, виходячи з наступного;
		у позові АТ КБ «ПриватБанк», як на підставу своїх позовних вимог, посилається на те, що воно набуло право власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 304,10 кв. м, житловою площею 104,80 кв. м, тому банк також набув право власності на земельну ділянку під цією нерухомістю, у зв`язку з чим право власності на спірну земельну ділянку у ОСОБА_1 припинилося;
		згідно зі статтею 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв`язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об`єкти (крім багатоквартирних будинків). Відповідно до частини першої статті 120 ЗК України (тут і далі - в редакції, чинній на час набуття банком права власності на нерухоме майно - 7 грудня 2016 року) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Аналізуючи статтю 120 ЗК України та статтю 378 ЦК України, можна зробити висновок, що законодавець передбачив за певних обставин можливість припинення права власності на землю у випадку набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи. Отже, законодавець допускає припинення права власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти за попереднім власником. З моменту переходу права власності на розташоване на земельній ділянці нерухоме майно до нового власника у правовідносинах користування земельною ділянкою, на якій знаходиться це майно, відбувається заміна землекористувача: права й обов`язки землекористувача переходять до нового власника відповідного нерухомого майна;
		судом апеляційної інстанції встановлено, що спірна земельна ділянка належить ОСОБА_1 . Отже, при переході права власності на житловий будинок до АТ КБ «ПриватБанк» право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку припинилось;
		Верховний Суд України у постанові у справі № 6-253цс16 від 13 квітня 2016 року зробив висновок, що стаття 120 ЗК закріплює загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного та цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість. При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 зазначеного Кодексу слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності. Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості;
		принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди superficies solo cedit (збудоване приростає до землі) має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об`єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об`єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об`єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об`єкти розташовані. Отже, об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності (див. постанову Верховного Суду від 31 травня 2018 року у справі № 29/5005/17496/2011 та постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16, провадження № 12-143гс18, від 05 грудня 2018 року у справі № 713/1817/16, провадження № 14-458цс18, від 03 квітня 2019 року у справі № 921/158/18, провадження № 12-28гс19, від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18, провадження № 12-140гс19);
		посилаючись на правові висновки, викладені у вказаних постановах Верховного Суду України та Верховного Суду, позивач керувався тим, що об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності. Оскільки АТ КБ «ПриватБанк» набув право власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 304,10 кв. м, житловою площею 104,80 кв. м, тому банк також набув право власності на земельну ділянку під цією нерухомістю. Суд першої інстанції вказаних обставин не врахував і прийшов до помилкового висновку про те, що позивач обрав неефективний спосіб захисту порушеного права. При цьому, суд першої інстанції вказав на те, що належним способом захисту майнового права банку є заявлення ним вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння, тобто пред`явлення віндикаційного позову. Посилання суду першої інстанції в оскаржуваному рішенні на висновки щодо застосування норм права, викладені в постанові Верховного Суду від 21 грудня 2021 року у справі № 920/842/19, є помилковим, оскільки на відміну від розглядуваної справи, у вказаній справі встановлено інші фактичні обставини. Зокрема у вказаній справі земельна ділянка, на якій знаходиться предмет іпотеки, перебувала і продовжує перебувати у власності третьої особи, яка не була стороною договору іпотеки і не передавала земельну ділянку в іпотеку;
		щодо заяви представника відповідача про застосування позовної давності колегія суддів вказала, що оскільки можливість використання земельної ділянки під об`єктом нерухомого майна, який належить особі на праві власності є необхідною умовою реалізації власником свого права на користування і розпорядження даним майном, отже позов АТ КБ «ПриватБанк» про припинення права власності на земельну ділянку є негаторним, внаслідок чого заява про застосування позовної давності задоволенню не підлягає;
		з огляду на викладені обставини колегія суддів вважала, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог.
		 
		Аргументи учасників справи
		 
		14 березня 2025 року ОСОБА_1 через підсистему Електронний суд подав касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2 , на постанову Чернівецького апеляційного суду від 12 березня 2025 року (повний текст постанови складено 13 березня 2025 року), у якій просив: 
		постанову Чернівецького апеляційного суду від 12 березня 2025 року скасувати;
		рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 27 листопада 2024 року залишити без змін;
		вирішити питання про розподіл судових витрат.
		 
		Касаційна скарга мотивована тим, що:
		суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог з підстав обрання Позивачем неправильного (неефективного способу захисту). За обставинами справи та за характером правовідносин сторін судом першої інстанції, на відміну від апеляційного суду було вірно надано оцінку спірним правовідносинам та застосовану релевантну судову практику, яка чітко говорить, що якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Натомість, апеляційним судом не було враховано вказаного при застосуванні (помилковому) до спірних правовідносин частини першої статті 392 ЦК України. За обставинами справи Позивач набув 07 грудня 2016 року право власності на житловий будинок: АДРЕСА_1 (номер відомостей про право власності - 17913109);
		позивач сам визнає, що після набуття права власності на житловий будинок ним було з`ясовано наявність права власності на земельну ділянку, право власності на яке в останнього виникло на підставі закону, у іншої особи - ОСОБА_1 , який був титульним власником згідно відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Верховний Суду у справі №920/842/19, посилання на яку здійснював суд першої інстанції у вказаній справі, вказав, що належним способом захисту за обставин вказаної справи є віндикаційний спосіб захисту. Таким чином, застосовуючи до спірних правовідносин частини першої статті 392 ЦК України апеляційний суд не врахував наведений висновок ВС в постанові від 21 грудня 2021 року у справі №920/842/19;
		апеляційним судом в своїй постанові зазначено: «... оскільки, можливість використання земельної ділянки під об`єктом нерухомого майна, який належить особі на праві власності є необхідною умовою реалізації власником свого права на користування і розпорядження даним майном, отже позов АТ КБ «ПриватБанк» про припинення права власності на земельну ділянку є негаторним, внаслідок чого заява про застосування строків позовної давності задоволенню не підлягає». Таким чином, судом кваліфіковано позов банку як негаторний. питання розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлювалось і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі N 653/1096/16-ц (провадження N 14- 181цс18). Зокрема, у пункті 39 зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду; у пункті 89 зазначено, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника. З огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду, з метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду вважає доцільним частково відступити від зазначених висновків шляхом такого уточнення: «. визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння. Таким чином, постанова ВП ВС від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц зазначає, що для розмежування згаданих вище позовів слід розглядати елемент за ким зареєстровано майно власника, який заявляє свої права на таке майно. Якщо ж майно зареєстровано за Відповідачем - належним способом захисту є віндикаційний спосіб захисту. Апеляційним судом не було враховано під час прийняття оскаржуваної постанови, що державна реєстрація права власності на момент звернення Позивача до суду була здійснена за Відповідачем;
		щодо поновлення Чернівецьким апеляційним судом строку на апеляційне оскарження Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 27 листопада 2024 року, то фактично апеляційна скарга була подана Позивачем 10 січня 2025 року, тобто з пропуском процесуального строку. Критерії визнання поважними причин пропуску процесуальних строків напрацьовані судовою практикою. Оцінюючи наведені Позивачем причини пропуску строку звернення до суду з апеляційною скаргою то їх жодним чином не можна вважати допущену Позивачем (його працівниками) помилку у відправці кореспонденції як поважну причину пропуску строку, на підставі якої можливе поновлення, власне строку подання апеляційної скарги. Обставина допущення помилки працівниками Позивача під час відправки кореспонденції не є об`єктивно, непереборною та такою, що не залежала від волі особи. Так само, як і відсутні підстави говорити про те, що вказана обставина пов`язана з істотними труднощами чи перешкодами для своєчасного вчинення процесуальних дій. Фактично, Позивач повинен нести ризики власної господарської діяльності, зокрема ризики допущення помилок його співробітниками, внаслідок його власних управлінських кадрових рішень. Що однозначно не є поважною причиною пропуску процесуального строку. Безпідставне поновлення строку на оскарження судового рішення, що набрало законної сили, зокрема у разі вказівки тільки про наявність поважних причин, є порушенням вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
		 
		08 квітня 2025 року банк через Електронний суд подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити без задоволення касаційну скаргу, а постанову апеляційного суду - без змін.
		 
		Відзив мотивований тим, що:
		07 грудня 2016 року право власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 було зареєстровано за банком. На цей момент рішення є чинним. Оскільки, банк набув право власності на будинок, то звернувся до суду з позов про визнання права власності і на земельну ділянку, оскільки саме рішення суду є підставою для реєстрації права власності на земельну ділянку. Таким чином, належним способом захисту є саме визнання за банком права власності на земельну ділянку;
		первісна апеляційна скарга направлена до суду 25 грудня 2024 року, але через помилку надійшла не до Чернівецького апеляційного суду, а до Черкаського апеляційного суду, повторно апеляційна скарга була переподана 10 січня 2025 року, таким чином строк який було пропущено позивачем при подачі апеляційної скарги складає всього чотири дні, при тому що первісна апеляційна скарга подана у строк.
		 
		Рух справи
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 30 травня 2025 року: 
		відкрито касаційне провадження у справі;
		у задоволенні заяви ОСОБА_1 зупинення дії постанови Чернівецького апеляційного суду від 12 березня 2025 року відмовлено.
		 
		09 липня 2025 року справа передана судді-доповідачу Крат В. І.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 10 липня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
		 
		Межі та підстави касаційного перегляду
		 
		Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 
		 
		В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
		 
		В ухвалі Верховного Суду від 30 травня 2025 року вказано, що: 
		наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 21 грудня 2021 року у справі № 920/842/19; від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18; від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18; від 15 березня 2023 року у справі № 725/1824/20; від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц; від 09 листопада 2020 року у справі № 420/1813/19; від 30 вересня 2021 року у справі № 320/3307/21; від 17 вересня 2020 року у справі № 640/12324/19; від 08 жовтня 2020 року у справі № 9901/32/20; від 24 січня 2024 року у справі № 2-7772/10; від 11 грудня 2024 року у справі № 933/363/22; від 14 грудня 2020 року у справі № 521/2816/15-ц; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		 
		Фактичні обставини 
		 
		07 червня 2007 року між банком (іпотекодержатель) та ОСОБА_1 (іпотекодавець) укладено договір іпотеки № CVSNGA00000057, предметом якого було нерухоме майно, а саме: будинок загальною площею 304,10 кв. м, житловою площею 104.80 кв. м за адресою АДРЕСА_1 . Відповідно до статті 6 Закону України «Про іпотеку» іпотека поширюється на земельну ділянку, на якій розташований предмет іпотеки і яка буде належати іпотекодавцю на праві власності. Земельна ділянка буде зареєстрована протягом шести місяців з дня укладання договору іпотеки у встановленому законом порядку, як окремий виділений у натурі об`єкт права власності. На використання іпотекодавцем земельної ділянки або його частини обмеження (обтяження) не встановлені. Земельна ділянка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (пункт 33.3 договору іпотеки № CVSNGA00000057
		 
		Відповідно до копії державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 123589 від 14 серпня 2007 року земельна ділянка за адресою АДРЕСА_1 , наявний кадастровий номер земельної ділянки 7310136600:36:003:0226, загальною площею 0,0376 га, цільове призначення - 02.01 Для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 15 травня 2007 року.
		 
		Згідно з інформацією, яка міститься в інформаційній довідці Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, 07 грудня 2016 року АТ КБ «Приватбанк» у порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення боргу за кредитним договором набуло право власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 (номер відомостей про право власності - 17913109, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень 32814387 від 09 грудня 2016 року).
		 
		Позиція Верховного Суду
		 
		Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
		 
		Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
		 
		Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).
		 
		Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
		 
		Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див.: постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).
		 
		При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
		 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року в справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18) вказано, що:
		«чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства».
		 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20) зазначено, що:
		«чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.
		Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів Давного Риму (лат. superficies solo cedit - збудоване приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об`єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об`єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об`єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об`єкти розташовані. Отже, об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності».
		 
		Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України).
		 
		Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року в справі № 127/23627/20 (провадження № 61-17025св21), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 233/4580/20 (провадження № 61-12524сво21)).
		 
		Такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов`язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т. д.). По своїй суті такий спосіб захисту як визнання права охоплює собою і визнання права відсутнім (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року в справі № 346/2744/21 (провадження № 61-10543сво23))
		 
		Власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (стаття 392 ЦК України).
		 
		Позовна вимога про визнання права власності на майно не відповідає належному способу захисту права особи, яка право власності на це майно не набула (див. пункт 7.60. постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року в справі № 916/667/18 (провадження № 12-145гс19)).
		 
		За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов`язані зобов`язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Водночас, коли власник та володілець майна не перебували у договірних відносинах один з одним, власник майна може використовувати речово-правові способи захисту (див. пункти 109 - 110 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21)). 
		 
		Касаційний суд вже робив висновки про те, що у разі коли позивач набув право власності на об`єкт нерухомого майна, ефективним способом захисту порушеного права позивача є визнання права на земельну ділянку у порядку статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2023 року в справі № 175/1997/20 (провадження № 61-19125св21), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 червня 2023 року в справі № 570/3677/21 (провадження № 61-12660св22), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2023 року в справі № 372/4844/21 (провадження № 61-4861св23)).
		 
		У цивільному законодавстві закріплено об`єктивні межі застосування позовної давності. Об`єктивні межі застосування позовної давності встановлюються: (а) прямо (стаття 268 ЦК України). (б) опосередковано (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2018 року у справі № 641/76/17 (провадження № 61-12138св18)).
		 
		Касаційний суд вже вказував, що:
		положеннями глави 19 ЦК України встановлено загальне правило про поширення позовної давності на всі цивільно-правові вимоги, окрім тих, що як виняток зазначені у статті 268 ЦК України. Так, у частині першій статті 268 ЦК України законодавець визначив, на які позовні вимоги не поширюється позовна давність. У частині другій статті 268 ЦК України закріплено, що законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність. Опосередковано межі застосування позовної давності визначаються з урахуванням сутності пред`явленої вимоги (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 (провадження № 61-9916сво21));
		серед переліку вимог, на які відповідно до закону позовна давність не поширюється, не має вимоги іпотекодержателя до особи, яка набула статус іпотекодавця (набувач відповідного нерухомого майна) про визнання права іпотеки (чи про визнання права іпотекодержателя або визнання предметом іпотеки чи іпотечним майном) при відчуженні предмета іпотеки.Сутність вимоги іпотекодержателя до особи, яка набула статус іпотекодавця (набувач відповідного нерухомого майна) про визнання права іпотеки при відчуженні предмета іпотеки не виключає застосування до неї позовної давності (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 січня 2025 року в справі № 127/12920/23 (провадження № 61-13132св24)).
		 
		Касаційний суд підкреслює, що:
		серед переліку вимог, на які відповідно до закону позовна давність не поширюється, не має вимоги іпотекодержателя до іпотекодавця про визнання права власності на земельну ділянку, на якій розміщений предмет іпотеки, що необхідна для його обслуговування, та на який іпотекодержатель звернув стягнення в позасудовому порядку;
		вимога іпотекодержателя до іпотекодавця про визнання права власності на земельну ділянку, на якій розміщений предмет іпотеки, що необхідна для його обслуговування, та на який іпотекодержатель звернув стягнення в позасудовому порядкує «вимогою» у розумінні статей 256, 268 ЦК України. Сутність вимоги іпотекодержателя до іпотекодавця про визнання права власності на земельну ділянку, на якій розміщений предмет іпотеки, що необхідна для його обслуговування,  та на який іпотекодержатель звернув стягнення в позасудовому порядку,не виключає застосування до неї позовної давності. По своїй суті вимога про іпотекодержателя до іпотекодавця про визнання права власності на земельну ділянку, на якій розміщений предмет іпотеки, , що необхідна для його обслуговування, та на який іпотекодержатель звернув стягнення в позасудовому порядку,не може бути кваліфікована як негаторний позов.
		 
		Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).
		 
		Європейський суд з прав людини зауважив, що відмова національного суду обґрунтувати причину відхилення заперечення стосовно спливу позовної давності є порушенням статті 6 Конвенції. Встановлена законом позовна давність була важливим аргументом, вказаним компанією-заявником в ході судового розгляду. Якби він був прийнятий, то це, можливо, могло призвести до відмови в позові. Проте, суд не навів ніяких обґрунтованих причин для неприйняття до уваги цього важливого аргументу (GRAFESCOLO S.R.L. v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA, № 36157/08, § 22, 23, ЄСПЛ, від 22 липня 2014 року).
		 
		Положення статті 253 ЦК України поширюються на всі випадки встановлення початку перебігу строків. Касаційний суд, з урахуванням принципу розумності, враховує, що в окремих положеннях ЦК міститься правило про визначення перебігу строку «від дня» чи «з часу», а не «від наступного дня». Такий прийом законодавчої техніки законодавець застосував, керуючись принципом економії нормативного матеріалу, проте він жодним не змінює загального правила передбаченого в статті 253 ЦК України (див.: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19).
		 
		Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
		 
		Перебіг позовної давності починається з моменту, коли у особи виникло право на подання позову у матеріально-правовому аспекті. Мається на увазі таке подання позову, з яким пов`язується судовий захист права або здійснення примусу до дотримання норм права. Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є об`єктивні обставини - самий факт порушення права, а із встановленням моменту порушення права позивача підлягають встановленню суб`єктивні обставини - момент, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 (провадження № 61-9916сво21)).
		 
		Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
		 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18) зазначено, що:
		«для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог (див. пункти 138-140 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16). 
		Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц)».
		 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 у справі № 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18) зроблено висновок, що «сплив позовної давності,  про застосування якої було заявлено стороною у справі, є самостійною підставою для відмови в позові. Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. Відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права із зазначенням спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову не відповідає вимогам закону».
		 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) вказано, що «можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що суди дійшли правильного висновку, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтями 32-38 ГПК України (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше».
		 
		У справі, що переглядається:
		            банк як іпотекодержатель за договором іпотеки звернувся з позовом до іпотекодавця про припинення права власності та визнання права власності на земельну ділянку, на якій розміщений предмет іпотеки та на який іпотекодержатель звернув стягнення в позасудовому порядку;
		суд першої інстанції міркував так, що вимоги про припинення права власності та визнання права власності на земельну ділянку, на якій розміщений предмет іпотеки та на який іпотекодержатель звернув стягнення в позасудовому порядку, є неналежними, оскільки мав бути пред`явлений віндикаційний позов;
		апеляційний суд вважав, що вимоги про припинення права власності та визнання права власності на земельну ділянку, на якій розміщений предмет іпотеки та на який іпотекодержатель звернув стягнення в позасудовому порядку, є належними. Оскільки банк набув право власності на житловий будинок (предмет іпотеки), а тому банк також набув право власності на земельну ділянку під цією нерухомістю. Апеляційний суд відхилив посилання суду першої інстанції в оскаржуваному рішенні на висновки щодо застосування норм права, викладені в постанові Верховного Суду від 21 грудня 2021 року у справі № 920/842/19, оскільки на відміну від справи, яка розглядається, у справі № 920/842/19 встановлено інші фактичні обставини (зокрема, земельна ділянка, на якій знаходиться предмет іпотеки, перебувала і продовжує перебувати у власності третьої особи, яка не була стороною договору іпотеки і не передавала земельну ділянку в іпотеку). При відхиленні заяви відповідача про застосування позовної давності апеляційний суд міркував так, що позов банку є негаторним, а тому позовна давність не застосовується;
		апеляційний суд не звернув уваги, що у разі коли позивач набув право власності на об`єкт нерухомого майна, ефективним способом захисту порушеного права позивача є визнання права на земельну ділянку, що необхідна для обслуговування об`єкта нерухомості, у порядку статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України. Тому вимога про припинення права власності на земельну ділянку, на якій розміщений предмет іпотеки та на який іпотекодержатель звернув стягнення в позасудовому порядку, є неналежною, оскільки не забезпечують відновлення порушеного права позивача. Як наслідок постанову апеляційного суду в цій частині належить скасувати, а рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні вимоги про припинення права власності на земельну ділянку залишити в силі;
		апеляційний суд обґрунтовано вважав, що справа, яка переглядається, відрізняється від справи № 920/842/19, в якій встановлено інші фактичні обставини, зокрема, земельна ділянка, на якій знаходиться предмет іпотеки, перебувала і продовжує перебувати у власності третьої особи, яка не була стороною договору іпотеки і не передавала земельну ділянку в іпотеку;
		апеляційний не звернув уваги, що серед переліку вимог, на які відповідно до закону позовна давність не поширюється, не має вимоги іпотекодержателя до іпотекодавця про визнання права власності на земельну ділянку, на якій розміщений предмет іпотеки, що необхідна для його обслуговування та на який іпотекодержатель звернув стягнення в позасудовому порядку; сутність вимоги іпотекодержателя до іпотекодавця про визнання права власності на земельну ділянку, на якій розміщений предмет іпотеки, що необхідна для його обслуговування, та на який іпотекодержатель звернув стягнення в позасудовому порядку, не виключає застосування до неї позовної давності; по своїй суті вимога про іпотекодержателя до іпотекодавця про визнання права власності на земельну ділянку, на якій розміщений предмет іпотеки, що необхідна для його обслуговування, та на який іпотекодержатель звернув стягнення в позасудовому порядку, не може бути кваліфікована як негаторний позов. Тому апеляційний суд не перевірив важливих і доречних аргументів відповідача щодо спливу позовної давності та зробив передчасний висновок про задоволення вимоги про визнання права власності на земельну ділянку, на якій розміщений предмет іпотеки, що необхідна для його обслуговування, та на який іпотекодержатель звернув стягнення в позасудовому порядку. Як наслідок постанову апеляційного суду в частині задоволення вимоги провизнання права власності на земельну ділянкуналежить скасувати та справу в цій частиніпередати на новий розгляд до апеляційного суду.
		 
		Аргументи касаційної скарги щодо безпідставного поновлення строку на апеляційне оскарження для позивача касаційний суд відхиляє з таких підстав.
		 
		Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина перша статті 354 ЦПК України).
		 
		Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; 2) на ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду (частина друга статті 354 ЦПК України).
		 
		Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу (частина третя статті 354 ЦПК України).
		 
		У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 грудня 2021 року в справі № 592/6701/19 (провадження № 61-15286св20) зазначено, що «суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними (пункт 4 частини першої статті 358 ЦПК України). Наведені вимоги процесуального закону унеможливлюють відкриття апеляційного провадження та апеляційний перегляд справи до вирішення питання щодо поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження».
		 
		Можливість поновлення пропущеного процесуального строку пов`язана із наявністю саме поважних причин його пропуску. Поважними причинами визнаються лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними та пов`язані із дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій. Клопотання чи заява про поновлення процесуального строку повинна містити роз`яснення причин пропуску і підстави, з яких заявник вважає ці причини поважними. В клопотанні чи заяві повинні бути докази того, що здійснити відповідні процесуальні дії у визначений строк у заявника не було можливості (див., зокрема, пункти 74, 75 постанови Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 квітня 2024 року в справі № 752/8449/20 (провадження № 61-15447св23)).
		 
		У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2020 року у справі № 521/2816/15-ц (провадження № 61-14230сво18) зазначено, що «апеляційний суд при вирішенні питання про поновлення строку на апеляційне оскарження має мотивувати свій висновок про наявність поважних причин на поновлення строку на апеляційне оскарження. Сама по собі вказівка про те, що є поважні причини для поновлення строку для апеляційного оскарженні не є належним мотивуванням поновлення строку на апеляційне оскарження. Безпідставне поновлення строку на оскарження судового рішення, що набрало законної сили, зокрема у разі вказівки тільки про наявність поважних причин, є порушенням вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вказане процесуальне порушення є самостійною підставою для скасування як оскарженого судового рішення апеляційного суду, так і ухвали апеляційного суду про поновлення строку на апеляційне оскарження і відкриття апеляційного провадження, та направлення справи до апеляційного суду зі стадії відкриття апеляційного провадження. Суд апеляційної інстанції не навів мотивів, за яких уважав причини пропуску строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції поважними. Сама по собі вказівка про наявність поважних причин для поновлення строку та/або погодження з доводами особи, яка подала апеляційну скаргу та відповідне клопотання, з урахуванням отримання представником ОСОБА_2 копії рішення 20 липня 2020 року, не є належним мотивуванням поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції».
		 
		Апеляційний суд встановив, що: у клопотанні банк вказував, що при відправці скарги була допущена помилка в адресі отримувача, і скарга була направлена не до Чернівецького апеляційна суду, а до Черкаського апеляційного суду. В реєстрі про відправку скарги зазначено адресата: Чернівецький апеляційний суд, однак, особа, яка оформлювала поштовий реєстр допустила описку в адресі суду та вказала адресу Черкаського апеляційного суду, через що, апеляційна скарга помилково надійшла до Черкаського апеляційного суду. Доказом того, що скарга подавалася саме 25 грудня 2024 року є платіжне доручення про оплату судового збору саме 25 грудня 2024 року, в якому вірно зазначено суд та реквізити для оплати; рішення суду першої інстанції ухвалене 27 листопада 2024 року, повний текст рішення складено 05 грудня 2024 року, тому останнім днем подання апеляційної скарги було 06 січня 2025 року; апеляційна скарга подана 10 січня 2025 року, тобто з пропуском строку на оскарження чотири дні; відповідно до листа-відповіді Черкаського апеляційного суду № 01-10/5/2025 від 22 січня 2025 року, апеляційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» на рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 27 листопада 2024 року в справі № 725/2205/24 повернута 02 січня 2025 року АТ КБ «ПриватБанк» як помилково подана; оскільки строк який було пропущено заявником при подачі апеляційної скарги складає всього чотири дні.
		 
		За таких обставин апеляційний суд обґрунтовано вважав, що існують підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження.
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. 
		 
		У зв`язку із наведеним, касаційний суд вважає, що: 
		касаційну скаргу належить задовольнити частково; 
		постанову апеляційного суду в частині задоволення вимоги про припинення права власності на земельну ділянкускасувати, а рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні вимоги про припинення права власності на земельну ділянку залишити в силі;
		постанову апеляційного суду в частині задоволення вимоги про визнання права власності на земельну ділянку належить скасувати та справу в цій частині передати на новий розгляд до апеляційного суду.
		 
		Висновки за результатами розподілу судових витрат
		 
		Постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).
		 
		Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 
		 
		У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
		 
		У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що:
		«згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Таким чином, встановлено дискреційне повноваження суду зазначити в резолютивній частині судового рішення про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 
		Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, такий обов`язок у випадку передачі справи на новий судовий розгляд не покладено. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції або судом касаційної інстанції скасовано ухвалу з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, розподіл судового збору у справі, в тому числі сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює той суд, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи. З урахуванням наведеного Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у додатковій постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 756/2157/15-ц.
		У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».
		 
		Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, в тому числі й понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
		 
		Керуючись статтями 400, 409, 411, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		УХВАЛИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , задовольнити частково.
		 
		Постанову Чернівецького апеляційного суду від 12 березня 2025 року скасувати.
		 
		Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 27 листопада 2024 року в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про припинення права власності на земельну ділянку залишити в силі.
		 
		Передати справу в частині позовної вимоги визнання права власності на земельну ділянкута розподілу судових витрат на новий розгляд до апеляційного суду.
		 
		З моменту ухвалення постанови суду касаційної інстанції постанова Чернівецького апеляційного суду від 12 березня 2025 року втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                               В. І. Крат
		 
		Судді:                                                                                         Д. А. Гудима
		 
		І. О. Дундар
		 
		                                                                                                   Є. В. Краснощоков
		 
		П. І. Пархоменко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...