Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 761/40406/23 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 30.07.2025. Забезпечено надання загального доступу: 31.07.2025.
Дата набрання законної сили: 30.07.2025
Номер судового провадження: 61-3933ск25

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ                                          
		 
		30 липня 2025 року
		м. Київ
		 
		справа № 761/40406/23
		провадження № 61-3933св25
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: 
		головуючого -Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),
		суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. 
		 
		учасники справи:
		позивач- ОСОБА_1 ; 
		відповідач -Національне агентство з акредитації України;
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Національного агентства з акредитації України на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 10 червня 2024 року у складі судді Пономаренко Н. В. та постанову Київського апеляційного суду від 29 січня 2025 року у складі колегії суддів: Мостової Г. І., Березовенко Р. В., Лапчевської О. Ф.,
		ВСТАНОВИВ:
		1.    Описова частина
		Короткий зміст позовної заяви
		У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Національного агентства з акредитації України про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
		Позовна заява мотивована тим, що з 18 травня 2020 року він працював на посаді заступника директора з акредитації Національного агентства з акредитації України. 
		Наказом Національного агентства з акредитації України «Про введення в дію організаційної структури та переліку змін до штатного розпису Національного агентства з акредитації України» від 03 червня 2020 року № 107од його посаду було скорочено.
		Наказом Національного агентства з акредитації України від 18 січня 2022 року 
		№ 7-к його було звільнено з посади заступника директора з акредитації відповідача у зв`язку із скороченням штату, відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України.
		Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 09 вересня 2022 року, яке за результатом апеляційного перегляду було скасовано, за його позовом до Національного агентства з акредитації України про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди задовольнлено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ від 18 січня 2022 року № 7-к, виданий Національним агентством з акредитації України про його звільнення з посади заступника директора з акредитації у зв`язку із скороченням штату, відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України з 18 січня 2022 року. Поновлено його на посаді заступника директора з акредитації (або першого заступника директора з акредитації) Національного агентства з акредитації України з 18 січня 2022 року. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено (справа 
		№ 757/8304/22-ц).
		Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 вересня 2023 року касаційну скаргу його представника задоволено частково. Рішення Печерського районного суду 
		м. Києва від 09 вересня 2022 року у частині відмови йому у задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди та постанову Київського апеляційного суду 
		від 06 грудня 2022 року скасовано. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 09 вересня 2022 року у частині задоволення його позовних вимог про визнання протиправним і скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі залишено в силі. Передано справу у частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди на новий розгляд до суду першої інстанції (провадження № 61-2053св23).
		На виконання постанови Верховного Суду від 20 вересня 2023 року, наказом Національного агентства з акредитації України від 03 жовтня 2023 року 
		№ 146-К його поновлено на роботі відповідно до статті 235 КЗпП України.
		Наказом Національного агентства з акредитації України 03 жовтня 2023 року 
		№ 147-к його вдруге звільнено з роботи з посади заступника директора з акредитації у зв`язку із скороченням штату та відмовою від усіх запропонованих вакансій станом на 03 жовтня 2023 року, відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України. 
		Позивач зазначав, що відповідач вдруге звільнив його з тих самих підстав, які при попередньому звільненні були визнані судом незаконними. Вважає своє повторне звільнення незаконним, без дотримання процедури вивільнення виходячи із того, що підставами оспорюваного наказу від 03 жовтня 2023 року № 147-к стали: повідомлення про наступне звільнення (вивільнення) від 13 вересня 2021 року, додаток до повідомлення від 13 вересня 2021 року про наступне звільнення (вивільнення) про наявні вакансії у Національному агентстві з акредитації України 03 жовтня 2023 року, наказ «Про введення в дію організаційної структури та переліку змін до штатного розпису Національного агентства з акредитації України» 
		від 03 червня 2020 року № 107 од, лист-погодження Міністерства економіки України від 09 грудня 2021 року № 2202-15/58076-08.
		Вважав, що 03 жовтня 2023 року відповідач повторно звільнив його із тих самих підстав, за якими Верховним Судом уже було встановлено незаконність його звільнення. Верховний Суд у справі № 757/8304/22-ц встановив факт порушення відповідачем частини третьої статті 49-2 КЗпП України, оскільки йому 
		не запропоновано усіх наявних вакансій. Зазначав, що фактично при його поновленні на посаді не було введено до штатного розпису. Крім того, у порушення вимог статті 49-2 КЗпП України відповідач не попередив його про звільнення 
		не пізніше ніж за два місяці, а у наказі застосував попередження про наступне вивільнення від 13 вересня 2021 року, лист-погодження Міністерства економіки України від 09 грудня 2021 року № 2202-15/58076-08, які роботодавець уже використав при першому його звільненні.
		Оскільки 03 жовтня 2023 року він був поновлений на роботі на посаді заступника директора з акредитації згідно із наказом № 146-к і у цей самий день о 14:28 год йому було вручено додаток до повідомлення про наступне звільнення від 13 вересня 
		2021 року, тому вважав, що він не відмовлявся від посад. Йому не було запропоновано усі вакантні посади з часу застосування попередження 13 вересня 2021 року, що встановлено постановою Верховного Суду від 20 вересня 2023 року 
		у справі № 757/8304/22-ц. Іншою підставою свого незаконного звільнення вважав, що роботодавець не надав достатнього часу для розгляду пропозиції зайняти вакантну посаду.
		Позивач вказував і на ту обставину, що відповідач при повторному його звільненні 03 жовтня 2023 року використав, як одну із підстав для звільнення, лист-погодження Міністерства економіки України від 09 грудня 2021 року № 2202-15/58076-08, який стосувався попереднього звільнення, а при повторному звільненні 03 жовтня 
		2023 року відповідач не отримував такого погодження.
		Фактично скорочення його посади не відбулось, а була перейменована у посаду «перший заступник директора з акредитації».
		Посилаючись на викладене,  ОСОБА_1 просив суд: 
		- визнати незаконним та скасувати наказ від 03 жовтня 2023 року № 147-к Національного агентства з акредитації України «Про звільнення працівника ОСОБА_1 »; 
		- поновити його на посаді заступника директора з акредитації Національного агентства з акредитації України з 03 жовтня 2023 року; 
		- стягнути з Національного агентства з акредитації України на його користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції 
		Рішенням Шевченківського районного суду від 10 червня 2024 року позов 
		ОСОБА_1 задоволено.
		Визнано незаконним та скасовано наказ «Про звільнення працівника ОСОБА_1 » від 03 жовтня 2023 року № 147-к.
		Поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника директора з акредитації Національного агентства з акредитації України з 03 жовтня 2023 року.
		Стягнуто з Національного агентства з акредитації України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу у розмірі 243 817 грн 20 коп.
		Стягнуто з Національного агентства з акредитації України на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 20 000 грн.
		Стягнуто з Національного агентства з акредитації України на користь держави судовий збір у розмірі 2 438,17 грн.
		Допущено негайне виконання рішення суду у частині поновлення ОСОБА_1 на роботі на посаді заступника директора з акредитації з 03 жовтня 2023 року та стягнення середнього заробітку за один місяць у сумі 29 800 грн.
		Задовольняючи позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що звільнення позивача на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України відбулось з порушенням встановленого трудовим законодавством порядку, так як про наступне вивільнення його не попереджено не пізніше ніж за два місяці, а також одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці роботодавець не запропонував працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. 
		Також суд зазначив, що роботодавцем порушено вимоги пункту 25 Положення про Національне агентство з акредитації України, відповідно до умов якого Міністерство економіки України погоджує кандидатури на посади заступників директора та керівника юридичної служби Національне агентство з акредитації України, оскільки при повторному звільненні позивача 03 жовтня 2023 року роботодавець не отримав відповідного погодження. В оскаржуваному наказі про звільнення як одну із підстав вказав лист-погодження Міністерства економіки України від 09 грудня 2021 року 
		№ 2202-15/58076-08, який стосувався попереднього звільнення відповідно до наказу від 18 січня 2022 року № 7-к, який судом визнано протиправним і скасовано повністю.
		Оскільки звільнення позивача було незаконним, суд стягнув з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 03 жовтня 
		2023 року по 10 червня 2024 року у розмірі 243 817,20 грн, виходячи з розрахунку, зробленого на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати».
		Враховуючи наявність підстав для зменшення розміру суми судових витрат, суд стягнув з відповідача на користь позивача 20 000 грн у рахунок відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку з розглядом справи, оскільки позовні вимоги задоволено. Вважав такий розмір судових витрат  пропорційним, розумним та справедливим.
		Короткий зміст постанови апеляційної інстанції
		Постановою Київського апеляційного суду від 29 січня 2025 року апеляційну скаргу Національного агентства з акредитації України залишено без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 10 червня 2024 року залишено без змін.
		Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив законне і обґрунтоване судове рішення по суті спору, оскільки звільнення позивача відбулось з порушенням 
		статті 49-2 КЗпП України. Роботодавець не запропонував ОСОБА_1 усі наявні 
		у агентстві вакансії, так як додаток від 03 жовтня 2023 року до повідомлення 
		від 13 вересня 2021 року про наступне звільнення (вивільнення) про наявні вакансії (додаткове повідомлення про наступне звільнення і наявні вакансії) складено і вручено працівнику не за два місяці до звільнення, а за дві години, що є грубим порушенням вимог трудового законодавства. 
		Також апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції з тим, що роботодавцем не дотримано пункт 25 Положення про Національного агентства з акредитації України, оскільки відповідач при повторному звільненні 03 жовтня 
		2023 року не отримав погодження від Міністерства економіки України.
		Перевіривши розрахунок, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що стягненню з відповідача на користь позивача підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 03 жовтня 2023 року по 10 червня 2024 року у розмірі 243 817 грн 20 коп.
		Апеляційний суд погодився із судом першої інстанції, що, з урахуванням заяви відповідача про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу, підлягають стягненню на користь позивача такі витрати у розмірі 20 000 грн.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги
		У касаційній скарзі Національне агентство з акредитації України, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої та постанову суду апеляційної інстанцій скасувати, прийняти нову постанову про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .
		Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
		Ухвалою Верховного Суду у складі Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2025 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Національного агентства з акредитації України, з підстав, передбаченого пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України у вищевказаній справі. Витребувано матеріали з суду першої інстанції. У задоволенні клопотання Національного агентства з акредитації України про зупинення виконання судового рішення відмовлено. 
		У червні 2025 року справа надійшла до Верховного Суду. 
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 липня 2025року справу за позовом  ОСОБА_1 до Національного агентства з акредитації України про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу призначено до судового розгляду.
		Аргументи учасників справи
		Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 
		Касаційна скарга Національного агентства з акредитації України мотивована тим, що позивач ознайомився із наказом «Про поновлення на роботі ОСОБА_1 » 
		від 03 жовтня 2023 року № 146-К відразу після підписання його виконуючим обов`язки директора о 12 год. 23 хв., заперечень до вказаного наказу не було.
		Одночасно з виданням вищезазначеного наказу про поновлення на роботі позивачу вручено о 12 год. 43 хв. додаток від 03 жовтня 2023 року до повідомлення 
		від 13 вересня 2021 року про наступне звільнення (вивільнення), про наявні вакансії у Національному агентстві з акредитації України станом на 03 жовтня 2023 року, 
		з яким від ознайомився, сфотографувавши його, але відмовився підписати та отримати копію примірника.
		Суди не звернули уваги на те, що при недодержанні строку попередження працівника про звільнення, якщо він не підлягає поновленню на роботі з інших підстав, суд змінює дату його звільнення, зарахувавши строк попередження, протягом якого він працював. Отже, навіть у разі недодержання двомісячного строку персонального попередження позивача про наступне звільнення, суд не мав підстав для поновлення позивача на роботі.
		Відповідно до статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці, тобто будь який інший строк, який є більшим допускається, а тому попередження ОСОБА_1 
		від 13 вересня 2021 року про наступне звільнення (вивільнення) про наявні вакансії у відповідача станом на 03 жовтня 2023 року не свідчить про порушення агентством вимог трудового законодавства, так як таке попередження здійснено не пізніше ніж за 2 місяці. Крім того нормами КЗпП України не передбачено повторного повідомлення працівника про наступне вивільнення у разі поновлення такого працівника на посаді, про вивільнення з якої уже працівника попереджено.
		Суди попередніх інстанцій, вказуючи на недотримання відповідачем процедури повідомлення позивача про наступне вивільнення, не зазначили на норму статті КЗпП України, яка передбачає повторне попередження працівника про вивільнення у разі його поновлення, адже повторне повідомлення є недоцільним і 
		не раціональним у силу самої суті цього повідомлення. ОСОБА_1 був поінформований повідомленням від 13 вересня 2021 року у передбачений трудовим законодавством строк, а тому посилання суду на необхідність повторного такого повідомлення є надмірним формалізмом та переважанням форми над суттю такого повідомлення.
		На виконання судового рішення ОСОБА_1 було поновлено на роботі з 18 січня 2022 року, тобто його звільнення не відбулось, процедура скорочення 
		не завершилась. Тому Національним агентством з акредитації Україниправомірно застосовано норми трудового законодавства відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України, оскільки позивач відмовився від усіх наявних запропонованих йому вакансій.
		Також суди не врахували виконання відповідачем положення статті 44 КЗпП України та невірно застосували норми матеріального права при розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що призвело до подвійного стягнення сум з роботодавця.
		Позивачем не обґрунтовано розмір витрат на професійну правничу допомогу, які стягнуті судами з відповідача на його користь. Заявник посилається на практику Верховного Суду щодо застосування норм трудового законодавства при звільненні працівника. 
		Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
		У травні 2025 року представником ОСОБА_3 - ОСОБА_4 подано відзив на касаційну скаргу, в якому зазначено, щорішення суду першої та постанова суду апеляційної інстанцій прийняті з додержання норм матеріального і процесуального права, а доводи касаційної скарги є необґрунтованими.Також просить стягнути з відповідача на його користь витрати на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції у розмірі 7 000 грн, а також додаткові витрати у разі їх понесення, докази будуть додатково надані у порядку і строку, передбаченому 
		частиною восьмою статті 141 ЦПК України. 
		Заперечення представника ОСОБА_3  - ОСОБА_4 проти відкриття касаційного провадження не береться Верховним Судом до уваги, так як при відкритті касаційного провадження ухвалою Верховного Суду умови і підстави для цього були перевірені. 
		Фактичні обставини справи, встановлені судом
		18 травня 2020 року ОСОБА_1 працював на посаді заступника директора з акредитації Національного агентства з акредитації України. 
		Наказом Національного агентства з акредитації України «Про введення в дію організаційної структури та переліку змін до штатного розпису Національного агентства з акредитації України» від 03 червня 2020 року № 107од посаду 
		ОСОБА_1 було скорочено.
		Наказом Національного агентства з акредитації України від 18 січня 2022 року 
		№ 7-к  ОСОБА_1 звільнено з посади заступника директора з акредитації відповідача у зв`язку із скороченням штату, відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України (том 1, а. с. 13).
		Підставами для винесення наказу №7-к від 18 січня 2022 року про звільнення позивача були: повідомлення про наступне звільнення (вивільнення) від 13 вересня 2021 року; наказ «Про введення в дію організаційної структури та переліку змін до штатного розпису Національного агентства з акредитації України» від 03 червня 2020 року № 107од; акт від 13 вересня 2021 року; лист-погодження Міністерства економіки України від 09 грудня 2021 року № 2202-15/58076-08.
		Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 09 вересня 2022 року у справі 
		№ 757/8304/2022 позов ОСОБА_1 задоволено частково.
		Визнано протиправним та скасовано наказ № 7-к від 18 січня 2022 року, виданий Національним агентством з акредитації України про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника директора з акредитації у зв`язку із скороченням штату, відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України з 18 січня 2022 року.
		Поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника директора з акредитації (або першого заступника директора з акредитації) Національного агентства з акредитації України з 18 січня 2022 року.
		У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
		Постановою Київського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року у справі 
		№ 757/8304/2022 рішення Печерського районного суду м. Києва від 09 вересня 
		2022 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
		Постановою Верховного Суду від 20 вересня 2023 року у справі №757/8304/22-ц рішення Печерського районного суду м. Києва від 09 вересня 2022 року у частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди та постанову Київського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року скасовано.
		Справу у частині позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
		Рішення Печерського районного суду м. Києва від 09 вересня 2022 року у частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання протиправним і скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі залишено в силі.
		Верховний Суд виходив з того, що власник вважається таким, що роботодавець 
		не спростував доводи позивача про те, що за період з 13 вересня 2021 року (попередження про звільнення) до дня звільнення 18 січня 2022 року позивачу 
		не було запропоновано вакантні посади.
		03 жовтня 2023 року, на виконання постанови Верховного Суду від 20 вересня 
		2023 року, Національним агентством з акредитації України видано наказ № 146-к «Про поновлення на роботі ОСОБА_1 », яким: скасовано наказ від 18 січня 
		2022 року №7 «Про звільнення працівника ОСОБА_1 », поновлено на посаді заступника директора з акредитації з 18 січня 2022 року (том 1, а. с. 23).
		Наказом Національного агентства з акредитації України 03 жовтня 2023 року 
		№ 147-к  ОСОБА_1 звільнено з роботи з посади заступника директора з акредитації у зв`язку із скороченням штату та відмовою від усіх запропонованих вакансій станом на 03 жовтня 2023 року, відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України (том 1, а. с. 25). 
		 
		2.    Мотивувальна частина
		Позиція Верховного Суду
		Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження 
		у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Касаційна скарга Національного агентства з акредитації України задоволенню 
		не підлягає. 
		Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права 
		Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
		Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
		Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
		Щодо поновлення на роботі
		Основоположні засади реалізації права на працю визначені положеннями статті 43 Конституції України, якою закріплено, що кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
		Трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (стаття 21 КЗпП України).
		Однією з підстав припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (пункт 4 частини першої 
		статті 36 КЗпП України).
		Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
		У частині другій статті 40 КЗпП України зазначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
		Відповідно до частини першої, третьої статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.
		Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.
		Відповідно до частини першої статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.
		Водночас, роботодавець зобов`язаний запропонувати працівнику, який вивільнюється, всі наявні вакансії та роботи, які може виконувати працівник, тобто ті посади, які відповідають кваліфікації працівника. Реалізація зазначеного обов`язку повинна відбуватися з урахуванням принципу рівності трудових прав громадян і не може бути обумовлена виключно розсудом роботодавця.
		Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.
		При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. Оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП Українироботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.
		Подібний за змістом висновок міститься у постанові Верховного Суду України 
		від 07 листопада 2011 року у справі № 6-45цс11 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (провадження 
		№ 11-431асі18).
		Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за два місяці про наступне вивільнення.
		Подібні висновки викладені Верховним Судом у постановах: від 07 квітня 2021 року у справі № 444/2600/19 (провадження № 61-13999св20), від 23 липня 2021 року 
		у справі № 766/12805/19 (провадження № 61-7098св21), від 27 серпня 2021 року 
		у справі № 712/10548/19 (провадження № 61-10299св21), від 09 грудня 2021 року 
		у справі № 646/2661/20 (провадження № 61-7496св21) та багатьох інших.
		Указане свідчить про сталість судової практики з вирішення подібних спорів.
		Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
		Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		Відповідно до частини першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
		Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
		У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
		У справі, яка переглядається Верховним Судом, судами попередніх інстанцій установлено, що при повторному звільненні підставами оскаржуваного наказу 
		№ 147-к від 03 жовтня 2023 року стали: повідомлення про наступне звільнення (вивільнення) від 13 вересня 2021 року; додаток до повідомлення від 13 вересня 2021 року про наступне звільнення (вивільнення) про наявні вакансії в роботодавця станом на 03 жовтня 2023 року; наказ «Про введення в дію організаційної структури та переліку змін до штатного розпису Національного агентства з акредитації України» від 03 червня 2020 року №107 од: лист-погодження Міністерства економіки України від 09 грудня 2021 року № 2202-15/58076-08.
		При повторному звільненні ОСОБА_1 з роботи роботодавець ознайомив його 
		з додатком від 03 жовтня 2023 року до попереднього повідомлення від 13 вересня 2021 року про наступне звільнення про наявні вакансії у Національному агентстві з акредитації України» станом на 03 жовтня 2023 року, а саме: радника директора з фінансово-економічних питань (адміністрація), фахівця І категорії (відділ акредитації клініко-медичних лабораторій); провідного фахівця (відділ нагляду за акредитованими органами з сертифікації та інспектування).
		Із вищевказаним вказаним додатком у день поновлення на роботі на підставі судового рішення позивач ознайомився 03 жовтня 2023 року о 14-28 год.,  роботодавцем запропоновано позивачу до 15-00 год. письмово повідомити шляхом надання до відділу персоналу заяву про намір зайняти посаду чи відмовитись від неї. Якщо має намір зайняти вакансію, то у вищевказаний термін до 15-00 год. письмову заяву та документи, що підтверджують рівень кваліфікації (за винятком тих, що надавались при прийнятті на роботу), а неподання вказаних документів у вищевказаний термін або відмова будуть вважатися відмовою від запропонованої роботи. Окремо зазначено, що у разі відмови від запропонованої роботи, або невідповідності кваліфікації, трудовий договір буде розірвано на підставі пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України (том 1, а. с. 17).
		Тобто, судами попередніх інстанцій встановлено, що роботодавець надав працівнику 32 хвилини для ознайомлення із запропонованими посадами та надання документів на підтвердження кваліфікації.
		У подальшому, ОСОБА_1 було звільнено з роботи у цей же день відповідно до наказу роботодавця від 03 жовтня 2023 року № 147-к, з яким позивач ознайомився 03 жовтня 2023 року о 16-25 год.
		Задовольняючи позов ОСОБА_1 поновлення на роботі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, встановивши, що відповідач не виконав вимоги частини 2 статті 40, частини 3 статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування позивача, не запропонував йому усі наявні на підприємстві вакансії, так як додаток від 03 жовтня 2023 року до повідомлення від 13 вересня 2021 року про наступне звільнення (вивільнення) про наявні вакансії у Національному агентстві з акредитації України» (додаткове повідомлення про наступне звільнення і наявні вакансії) складено і вручено ОСОБА_1 з порушенням вимог трудового законодавства, а саме не за два місяці до звільнення, а за дві години.
		Відповідно до пункту 25 Положення про Національне агентство з акредитації України, затвердженого наказом Міністерства розвиткуекономіки, торгівлі та сільськогогосподарства Українивід 13 липня 2020 року № 1318, директор Національного агентства з акредитації України, зокрема, вирішує питання добору, підготовки та підвищення кваліфікації кадрів, призначає на посади та звільняє з посад працівників Національного агентства з акредитації України, крім заступників директора Національного агентства з акредитації України та керівника юридичної служби Національного агентства з акредитації України, які призначаються на посади і звільняються з посад директором Національного агентства з акредитації України за погодженням з Мінекономіки, здійснює розподіл функціональних обов`язків між ними, уживає заходів до їх заохочення та накладає дисциплінарні стягнення.
		Верховний Суд погоджується із висновком апеляційного суду про те, що роботодавцем не дотримано пункт 25 вищезазначеного Положення про Національне агентство з акредитації України, оскільки роботодавець при повторному звільненні позивача 03 жовтня 2023 року не отримав погодження, 
		а у оскаржуваному наказі «Про звільнення працівника ОСОБА_1 » 
		від 03 жовтня 2023 року №147-к використав як одну із підстав для звільнення лист-погодження Міністерства економіки України від 09 грудня 2021 року 
		№ 2202-15/58076-08, який стосувався попереднього звільнення відповідно наказу № 7-к від 18 січня 2022 року, який вже судом у справі № 757/8304/2022 визнаний протиправним і скасований повністю.
		Доводи касаційної скарги Національного агентства з акредитації Українипро те, що звільнення позивача відбулось з дотриманням процедур трудового законодавства, на виконання судового рішення у справі 757/8304/2022 позивача було поновлено на роботі з 18 січня 2022 року, тобто його звільнення не відбулось, і процедура скорочення не завершилась, а у КЗпП України відсутня норма, яка передбачає повторне попередження працівника про вивільнення у разі його поновлення, так як повторне повідомлення є недоцільним і не раціональним у силу самої суті цього повідомлення, є безпідставними. 
		Такі доводи є безпідставними, є порушенням вимог Конституції України, норм КЗпП України, так як якщо суд поновив працівника на роботі, то, як наслідок, всі дії роботодавця, вчиненні до його першого звільнення, уже визнані незаконними. 
		У такому разі при повторному звільненні згідно з пунктом 1 статті 40 КЗпП України роботодавець зобов`язаний заново вчинити всі дії, передбачені трудовим законодавством, які передують процедурі вивільнення працівника.
		Персональне попередження необхідно не тільки для забезпечення організації вивільнення працівників, а й для освідомлення працівником свого майбутнього становища щодо забезпечення роботою та джерелами для життя і можливого пошуку працівником іншої роботи самостійно. Під персональним попередженням про майбутнє звільнення слід розуміти не лише повідомлення, а достовірне отримання працівником такої інформації (див: постанова Верховного Суду 
		від 09 лютого 2023 року у справі № 686/5292/21 (провадження № 61-721св22)).
		За приписами частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, власник вважається таким, що належно виконав свій обов`язок щодо сприяння у збереженні роботи працівника, який підлягає звільненню у зв`язку із скороченням штату, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. Водночас роботодавець зобов`язаний запропонувати вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.
		Такий обов`язок з працевлаштування працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору та охоплює вакантні посади, які з`явилися в установі протягом всього цього періоду і які існували на день звільнення».
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 серпня 2024 року у справі 
		№ 641/1334/23 (провадження № 14-54цс24) сформулювно такі правові висновки: «На підставі системного аналізу пункту 1 частини першої та частини другої статті 40, частини другої статті 49-2 КЗпП України з метою забезпечення цієї гарантії на власника або уповноважений ним орган у разі звільнення працівника у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці покладається обов`язок під час попередження працівника про таке звільнення одночасно запропонувати йому наявні вакантні посади. Отже, законодавець встановив принцип одночасності попередження про наступне вивільнення та пропонування наявних вакантних посад для забезпечення гарантії права громадян на сприяння у збереженні роботи.
		У постанові Верховного Суду від 13 грудня 2023 року у справі № 534/625/22 (провадження № 61-3048 св 23) заначено правову позицію про те, що відповідно до законодавства у першу чергу пропонується робота за відповідною спеціальністю, а якщо такої роботи немає, інша робота (як вакантна посада, що відповідає кваліфікації працівника, так і вакантна посада, що передбачає виконання роботи більш низької кваліфікації або з нижчим рівнем оплати праці), яку працівник може виконувати з урахуванням стану здоров`я.
		З такою пропозицією роботодавець повинен звертатися до працівника не лише при попередженні про наступне звільнення, але й протягом усього строку попередження, якщо на підприємстві з`являються нові вакансії (наприклад, при звільненні працівників інших категорій). Водночас можуть пропонуватися і виконання роботи за строковими трудовими договорами (наприклад, на час відпустки по догляду за дитиною іншого працівника; на час проходження військової служби іншим працівником, призваним під час мобілізації), робота на умовах неповного робочого часу тощо. Невиконання цього правила свідчить про неналежне виконання роботодавцем своїх обов`язків.
		За встановлених обставин, висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновками, викладеними у постановах Верховного Суду: від 04 квітня 2018 року 
		у справі № 176/2597/15-ц (провадження № 61-4960св18), від 25 січня 2023 року 
		у справі № 454/2124/18 (провадження № 61-6736св22), на які посилається заявник у касаційній скарзі, з огляду на інші обставини, встановлені судом, а також інше правове регулювання правовідносин, які виникли між учасниками у зазначених справах.
		Ураховуючи викладене, суди попередніх інстанцій, установивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, дійшли правильного висновку задоволення позову  ОСОБА_1 про поновлення на роботі.
		Суди вірно застосували норми матеріального права у спірних правовідносинах та не допустили порушень норм процесуального права, які б давали підстави для скасування оскаржуваних судових рішень, тому доводи касаційної скарги з цього приводу є безпідставними.
		Щодо стягнення середнього заробітку
		Стаття 43 Конституції України гарантує право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
		Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
		У КЗпП України відсутня норма права, яка б у цій ситуації регулювала питання виплати середнього заробітку за час незаконного призупинення дії трудового договору, оскільки це не є ні простоєм, ні звільненням працівника.
		Разом із тим, з урахуванням положень статті 43 Конституції України, найбільш подібним (аналогічним) до цієї ситуації є застосування частин першої, другої статті 235 КЗпП України.
		Відповідно до частин другої, третьої статті 235 КЗпП України під час винесення рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо неправильне формулювання причини звільнення перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.
		Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100). Згідно з пунктом 1 Порядку № 100 цей нормативний акт застосовується, зокрема, у випадку вимушеного прогулу та розрахунку затримки виконання рішення суду.
		У пункті 2 Порядку № 100 зазначено, що середня заробітна плата обраховується виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
		Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів / годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (пункт 8 Порядку № 100).
		Суди попередніх інстанцій, скасовуючи наказ роботодавця про звільнення 
		ОСОБА_1 та поновлюючи останнього на роботі, встановивши, що його звільнено з роботи з 03 жовтня 2023 року, то періодом для розрахунку середнього заробітку 
		є останні два календарні місяці роботи - серпень 2023 року - 29 800 грн за 23 робочі дні, вересень 2023 року - 29 800 грн за 21 робочий день, кількість відпрацьованих за цей період днів - 180 робочих днів, дійшли правильного висновку про необхідність стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 243 817 грн 20 коп. (180 робочих днів вимушеного прогулу*1 354 грн 54 коп.).
		Таким чином, судами правильно обчислено розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача, правильно застосовано статтю 235 КЗпП України та положення Порядку № 100. Належних і допустимих доказів на його спростування роботодавцем не надано.
		У касаційній скарзі заявник посилається на те, що, стягуючи середній заробіток за час вимушеного прогулу,суди не врахували те, що, звільняючи позивача з посади, відповідачем виконано вимоги статті 44 КЗпП України (працівникові виплачена вихідна допомога у розмірі середнього місячного заробітку), а тому не правильно застосовано норми матеріального права при розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що призвело до подвійного стягнення сум з роботодавця. 
		Відповідно до статті 44 КЗпП України При припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40, пункті 6 частини першої статті 41 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) -
		у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення роботодавцем законодавства про працю, колективного чи трудового договору, вчинення мобінгу (цькування) стосовно працівника або невжиття заходів щодо його припинення (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
		У постанові Верховного Суду від 29 жовтня 2020 року у справі № 826/676/16 (провадження № К/9901/11346/18) зазначено про те, що законодавством 
		не передбачено будь-яких підстав для зменшення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу за певних обставин (отримання вихідної допомоги по безробіттю, отримання заробітної плати за новим місцем роботи, допомога по тимчасовій працездатності, середній заробіток на період влаштування та ін.).
		З урахуванням наведеного, доводи касаційної скарги у цій частині є необґрунтовані.
		Інші доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають та за своїм змістом переважно свідчать про незгоду із встановленими судами попередніх інстанцій обставинами та спрямовані на необхідність переоцінки доказів Верховним Судом, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. 
		Щодо судових витрат
		Частина перша статті 133 ЦПК України передбачає, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.
		До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої цієї статті).
		Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.
		Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України).
		Повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», про що зазначено в частині четвертій статті 62 ЦПК України.
		Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги --це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
		Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 зазначеного Закону).
		Згідно зі статтею 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
		Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги (стаття 15 ЦПК України).
		Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).
		Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
		Реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат (стаття 134 ЦПК України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 137 ЦПК України); 3) розподіл судових витрат між сторонами (стаття 141 ЦПК України).
		Згідно зі статтею 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
		Відповідно до частин першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
		Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
		Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
		Зі змісту частини четвертої статті 137 ЦПК України вбачається, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
		У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 137 ЦПК України).
		Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 ЦПК України).
		Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постановах: від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, Верховним Судом у постановах: від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19 (провадження 
		№ 61-22131св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16 (провадження 
		№ 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження 
		№ 61-44217св18), від 15 червня 2021 року у справі № 159/5837/19 (провадження 
		№ 61-10459св20), від 01 вересня 2021 року у справі № 178/1522/18 (провадження 
		№ 61-3157св21).
		Указана судова практика є сталою й незмінною.
		Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		На підтвердження факту понесення витрат на правничу допомогу ОСОБА_1 надано: договір про надання правової допомоги від 25 січня 2022 року № 1/25/01/22, додаткову угоду №1 від 01 квітня 2024 року, акт виконаних робіт від 03 червня 
		2024 року, квитанції на оплату таких послуг.
		Відповідно до пункту 5.3. додаткової угоди визначено, що за участь адвоката в судовому засіданні клієнт сплачує об`єднанню кошти у розмірі 5 000 грн за кожне судове засідання. Згідно з актом приймання-здавання послуг, їх вартість становить 51 000 грн.
		Домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов`язання (пункт 5.39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, провадження
		№ 12-171гс19).
		У постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження 
		№ 14-382цс19) Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що з аналізу частини третьої статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру 
		з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. 
		Із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до ЦПК України законодавцем принципово по новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: 
		як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами 
		у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності.
		Тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
		Суд першої інстанції, вирішуючи питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, врахувавши клопотання відповідача про необґрунтованість та завищення розміру вказаних витрат на професійну правничу допомогу позивача, надав належну правову оцінку доказам, наданим позивачем на підтвердження витрат на правничу допомогу, правильно застосував відповідні норми ЦПК України, Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», урахував судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду.
		При цьому, суд першої інстанції, врахувавши співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), дійшов обґрунтованого висновку про часткове стягнення витрат на правничу допомогу у розмірі 20 000 грн.
		Верховний Суд погоджується з такими висновком суду першої інстанції, який був предметом перегляду у суді апеляційної інстанції.
		По суті доводи заявника зводяться до власного тлумачення норм процесуального права, що не може бути правовою підставою для скасування судового рішення 
		у частині розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
		З урахуванням наведеного, Верховний Суд уважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, а оскаржувані судові рішення слід залишити без змін.
		Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат 
		не проводиться.
		Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу Національного агентства з акредитації Українизалишити без задоволення.
		Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 10 червня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 січня 2025 року залишити без змін.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, 
		є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                           Д. Д. Луспеник
		Судді:                                                                            І. Ю. Гулейков
		Б. І. Гулько
		Г. В. Коломієць
		Р. А. Лідовець

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...