Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 757/25182/23-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах про недоговірні зобов’язання, з них; про відшкодування шкоди, з них.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 05.08.2025. Забезпечено надання загального доступу: 06.08.2025.
Дата набрання законної сили: 19.03.2025
Номер судового провадження: 61-6224ск24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		19 березня 2025 року
		м. Київ
		 
		справа № 757/25182/23-ц
		провадження № 61-6224св24
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючий - Крат В. І., 
		суддів: Гудима Д. А., Дундар І. О., Краснощоков Є. В. (суддя-доповідач), Пархоменко П. І.,
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 , 
		відповідач - Держава Україна в особі Міністерства юстиції України,
		 
		розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 02 листопада 2023 року у складі судді Ільєва Т. Г. та постанову Київського апеляційного суду від 24 квітня 2024 року у складі колегії суддів: Голуб С. А., Слюсар Т. А., Таргоній Д. О.,
		 
		Історія справи
		Короткий зміст позову
		 
		У червні 2023 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Держави України в особі Міністерства юстиції України про компенсацію моральної шкоди.
		 
		Позов мотивований тим, що у липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Національного банку України (далі - НБУ) з запитом на отримання деякої інформації, яку вважав публічною у розумінні Закону України «Про доступ до публічної інформації. Разом з тим, у наданні запитуваної інформації НБУ йому відмовив, зазначивши, що запитувана інформація не є публічною. 
		 
		11 серпня 2021 року він подав до Полтавського окружного адміністративного суду заяву в порядку статті 382 КАС України, в якій попросив суд застосувати до Голови НБУ ОСОБА_3 заходи процесуального примусу у вигляді штрафу, передбаченого цією статтею Кодексу.
		 
		30 серпня 2021 року він подав до Полтавського окружного адміністративного суду заяву в порядку статті 383 КАС України, в якій оскаржив зміст листа НБУ від 28 серпня 2021 року та вказав, що НБУ, надіславши такий лист, вкотре вчинив протиправні дії, які спрямовані на невиконання постанови Верховного Суду від 06 серпня 2020 року у справі № 440/3005/19, якою НБУ зобов`язано повторно розглянути його запит.
		 
		Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 24 вересня 2021 року заяву ОСОБА_1 в порядку статті 382 КАС задоволено та накладено на голову НБУ штраф у розмірі 45 400,00 грн, половину вказано штрафу стягнено на користь ОСОБА_1 ; відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 в порядку статті 383 КАС.
		 
		Ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду від 28 жовтня 2021 року ОСОБА_1 відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою з тих підстав, що судові рішення, ухвалені судом за наслідками розгляду заяви в порядку статті 383 КАС, підлягають апеляційному оскарженню тільки тоді, коли така заява задовольняється повністю чи частково, а ухвала суду про відмову у задоволенні такої заяви апеляційному оскарженню не підлягає.
		 
		У подальшому він подав конституційну скаргу, у якій оскаржив положення КАС України щодо неможливості апеляційного оскарження ухвал судів про відмову у задоволенні заяв у порядку статті 383 КАС України. Рішенням Конституційного Суду України за клопотанням ОСОБА_1 від 01 березня 2023 року № 2-р(II)/2023 визнано неконституційними положення статті 383 КАС щодо неможливості апеляційного оскарження ухвали суду про залишення без задоволення заяви, поданої порядком статті 383 КАС.
		 
		Конституційний Суд України зробив висновок, що наділення позивача в адміністративній справі і суб`єкта владних повноважень (як відповідача) неоднаковим правом на оскарження ухвали суду за наслідками розгляду заяви в порядку статті 383 КАС України свідчить про процесуальну нерівність людини і держави в адміністративному процесі. 
		 
		Визнання положень статті 383 КАС України неконституційними за його скаргою є достатнім доказом встановлення порушення щодо нього статті 6 Конвенції щодо гарантування права на доступ до суду. Таке порушення завдало йому моральної шкоди, адже він був змушений майже півтора роки витратити на оскарження неконституційного закону, прийняття якого державою призвело до процесуальної нерівності на користь органів державної влади.
		 
		ОСОБА_1 просив стягнути з держави в особі Міністерства юстиції України на його користь 1 000 000 грн компенсації моральної шкоди.
		 
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції 
		 
		Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 02 листопада 2023 року в задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.
		 
		Рішення суду першої інстанції мотивовані тим, що:
		зі змісту позовної заяви вбачається, що суб`єктом спірних правовідносин є відділ примусового виконання рішень управління забезпечення примусового виконання рішень у Черкаській області Центрального міжрегіонального управління юстиції (м. Київ), яке є юридичною особою, наділене цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. У свою чергу, Міністерство юстиції України не є суб`єктом спірних правовідносин та не є особою, яка порушила право позивача. Крім того, позивач не надає доказів протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності Міністерства юстиції України щодо нього. Таким чином, залучення Міністерства юстиції України у якості відповідача є необґрунтованим та безпідставним;
		положення частини третьої статті 152 Конституції України містять в собі посилання на окремий закон і за цих обставин відшкодування шкоди, завданої актами і діями, які визнані неконституційними, не може здійснюватися в іншому, ніж у встановленому законом порядку. Закон, який би встановлював порядок відшкодування державою матеріальної чи моральної шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними, на час розгляду цієї справи, не прийнятий. При цьому, положення статті 1175 ЦК України не поширюються на спірні правовідносини, оскільки вони регламентують відшкодування шкоди, завданої нормативно-правовим актом, що був визнаний незаконним і скасований, а не законом, визнаним неконституційним.
		 
		Короткий зміст постанови апеляційного суду
		 
		Постановою Київського апеляційного суду від 24 квітня 2024 року:
		апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково;
		рішення Печерського районного суду м. Києва від 02 листопада 2023 року змінено, викладено його мотивувальну частину в редакції цієї постанови;
		в іншій частині рішення Печерського районного суду м. Києва від 02 листопада 2023 року залишено без змін.
		 
		Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
		те що позивач вказав відповідачем за вимогами про стягнення з держави моральної шкоди конкретний орган державної влади - Міністерство юстиції України не означає, що у спірних правовідносинах суб`єктом відповідальності за пред`явленим позовом є не держава, а саме певний її орган. У спірних правовідносинах орган держави є представником її інтересів про відшкодування завданої нею ж шкоди, а не суб`єктом владних повноважень, який здійснює щодо позивача публічно-владні управлінські функції. На вказані обставини суд першої інстанції уваги не звернув та зробив помилковий висновок про відмову у задоволенні позовних вимог з тих підстав, що Міністерство юстиції України не є органом державної влади, який завдав шкоду позивачу, тому його залучення в якості відповідача є безпідставним;
		апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що закон, який би встановлював порядок відшкодування державою матеріальної чи моральної шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними, на час розгляду цієї справи не прийнятий, а положення статті 1175 ЦК України не поширюється на спірні правовідносини;
		доводи апеляційної скарги про необхідність застосування аналогії закону чи аналогії права є безпідставними, так як відповідальність згідно зі статтею 1175 ЦК України не є аналогічною відповідальності згідно з частиною третьою статті 152 Конституції України. При цьому застосування закону за аналогією закону допускається, якщо: відносини, щодо яких виник спір, за своїм характером потребують цивільно-правового регулювання; ці відносини не регулюються будь-якими конкретними нормами права; вирішити спір, що виник, неможливо, ґрунтуючись на засадах і змісті законодавства; є закон, який регулює подібні відносини і який може бути застосований за аналогією закону (пункт 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 909/337/19, провадження № 12-35гс20). Таких підстав для застосування аналогії права чи аналогії закону у цій справі немає;
		визнано такими, що не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що стаття 1175 ЦК України не була єдиною правовою підставою його позову щодо компенсації від держави немайнової шкоди, оскільки спростовуються змістом позовної заяви, з якої убачається, що позивач в обґрунтовування свого позову посилався виключно на положення частини третьої статті 152 Конституції України та статті 1175 ЦК України, які застосував Полтавський апеляційний суд як правову підставу для відшкодування шкоди, завданої неконституційним законом, у справах № 440/3005/19 та № 554/6525/19;
		посилання позивача в апеляційній скарзі на наукову статтю, яка надрукована у віснику Львівського університету, що стосується питання цивільно-правових наслідків визнання Конституційним Судом України закону неконституційним, а також на позицію Київського окружного адміністративного суду в рішенні від 21 липня 2023 року у справі № 320/10811/22 є необґрунтованими в силу приписів частини четвертої статті 253 ЦПК України, оскільки суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені саме в постановах Верховного Суду;
		у справі, яка переглядається, ОСОБА_1 просив відшкодувати йому моральну шкоду відповідно до положень статті 152 Конституції України і статті 1175 ЦК України. Застосувати принцип «суд знає закони» є неможливим, оскільки для цього необхідно аби позивач обґрунтовував свій позов саме такими обставинами, а саме невиконанням державою свого позитивного обов`язку. У цій ситуації може бути стягнуто відповідну компенсацію. Зазначене порушує принцип рівності сторін, так як позивач наводить відповідні підстави й предмет позову, а якщо суд застосовує інші закони, то відповідач до цього не готовий (рішення ЄСПЛ від 14 січня 2021 року у справі «Гусєв проти України», заява № 25531/12). Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову. Це не позбавляє позивача права на звернення до суду з позовом до Держави України на загальних підставах.
		 
		Аргументи учасників справи
		 
		28 квітня 2024 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив:
		скасувати оскаржені судові рішення;
		ухвалити нове рішення про задоволення позову.
		 
		Касаційну скаргу мотивовано тим, що:
		у випадку відшкодування шкоди, завданої неконституційним актом, суб`єктом, на який покладається відшкодування шкоди, також виступає держава згідно з частиною третьою статті 152 Конституції України, а безпосереднім боржником може виступати скарбниця, виходячи із правил застосування аналогії закону. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (частина третя статті 8 Конституції України). Наведене знайшло своє законодавче закріплення щодо порядку відшкодування у ЦПК України, зокрема, у спосіб застосування аналогії закону та аналогії права;
		цивільно-правовий і господарсько-правовий механізм відшкодування матеріальної шкоди, завданої застосуванням положень закону, визнаного неконституційним, на сьогодні наявний, ґрунтується і випливає із конституційно- правових засад відшкодування завданої шкоди державою. Подібні висновки викладені у статті колишнього голови Верховного Суду України Ярослава Романюка. Тому не існує переконливих аргументів, за яких стаття 1175 ЦК України не могла б бути застосована по аналогії;
		у межах розгляду конституційної скарги судді апеляційного суду Хмельницької області Латюка П. Я. щодо конституційності статті 22 ЦК України з підстав обмеження нею права на відшкодування шкоди у зв`язку з визнанням закону неконституційним, було надано наукові висновки, у яких науковці вказують, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення статті 1175 ЦК України. На цю норму закону він у своєму позові не посилався, проте керуючись принципом «суд знає закони» просив застосувати вказану норму права. З урахуванням вказаних обґрунтувань вважає, що є підстави для відступу від висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 751/6859/21;
		апеляційний суд вказав, що умовою для застосування частини третьої статті 152 Конституції України має бути прийняття «спеціального закону», однак вказана норма не містить такого посилання саме на «спеціальний закон». Вважає, що в умовах відсутності спеціалізованого законодавчого регулювання порядку відшкодування шкоди, завданої неконституційним законом, має застосовуватись положення Конституції України як норми прямої дії.
		у рішенні Київського окружного адміністративного суду від 21 липня 2023 року у справі № 320/10811/22 суд вказав, що оскільки саме держава не виконала свій обов`язок по прийняттю закону про порядок відшкодування шкоди, завданої державою громадянину прийняттям неконституційного закону, що сприяло б юридичній визначеності у спірних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси особи, то негативні наслідки вказаної бездіяльності мають покладатися саме на державу. У зв`язку з цим суд застосував норми прямої дії - частину третю статті 152 Конституції України. Вказана позиція знаходила своє відображення в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. З огляду на наведене вважає, що наявна потреба у формуванні Верховним Судом висновку про застосування частини третьої статті 152 Конституції України як норми прямої дії та правової підстави для відшкодування шкоди, завданої неконституційним законом.
		            
		30 травня 2024 року Міністерство юстиції України подало відзив на касаційну скаргу, у якому просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
		 
		Відзив мотивований тим, що:
		судами попередніх інстанцій правильно встановлено правову природу заявленого позову та зміст спірних правовідносин. Суд обґрунтовано визнав безпідставним посилання на статті 1175 ЦК України, а положення частини третьої статті 152 Конституції України містять в собі посилання на спеціальний закон і за цих обставин відшкодування шкоди, завданої актами і діями, які визнані неконституційними, не може здійснюватися в іншому, ніж у встановленому законом порядку. Крім того, суд не може вийти за межі позовних вимог та самостійно обирати правову підставу та предмет позову;
		ОСОБА_1 посилається на рішення Київського окружного адміністративного суду у справі № 320/10811/22, однак вказана справа стосується майнових інтересів особи, тоді як у цій справі майнові інтереси ОСОБА_1 не було порушено. Суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що встановлені судом обставини свідчать, що порушення прав позивача не доведено у встановленому порядку за результатами розгляду справи;
		позивач не вказує в позові в чому саме полягає для нього моральна шкода, не зазначає про фізичні чи душевні страждання, не вказує про існування інших обставин, які мають істотне значення для покладення на державу обов`язку відшкодувати завдану шкоду. Дії позивача, які пов`язані з оскарженням в судовому порядку положень статті 383 КАС України, не можуть ототожнюватись із завданням позивачеві фізичних чи душевних страждань. Ухвалення судового рішення Конституційним Судом України від 01 березня 2023 року, яким відновлено порушене право позивача, може розглядатись як достатня форма компенсації держави на національному рівні;
		Міністерство юстиції України не є тим державним органом, який наділений повноваженнями та компетенцією представляти інтереси Держави України у справах про відшкодування шкоди, завданої визнанням закону неконституційним та не є суб`єктом відповідальності з цього приводу. Виключно формалістичний підхід по залученню Міністерства юстиції України у справах про компенсацію моральної шкоди, де відповідачем є Держава Україна, без урахування функціоналу та повноважень міністерства, суперечить не тільки розподілу влади, а й принципу належного урядування і положенням статті 12 ЦПК України, яка закріплює принцип змагальності сторін;
		суд першої інстанції правильно вважав, що Міністерство юстиції України не є ані боржником за пред`явленим позовом, ані органом державної влади, якого держава уповноважила на виконання відповідного рішення щодо себе, відтак вимоги, заявлені позивачем, є безпідставними. Позов пред`явлено до неналежного відповідача, що є окремою підставою для відмови у задоволенні позову.
		 
		14 січня 2025 року ОСОБА_1 подав додаткові пояснення, в якій просив врахувати, що на розгляді Верховного Суду перебуває інша цивільна справа № 554/5332/23 за його позовом до ГУ ДКС України та взяти до уваги обставини вказаної справи для запобігання суперечливих рішень з огляду на вже існуючу судову практику.
		 
		Рух справи
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2024 року відкрито касаційне провадження в справі. 
		 
		В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 2, 3 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 751/6859/21 та застосованої судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні та зазначено, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у  подібних правовідносинах).
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 14 березня 2025 року справу призначено до судового розгляду. 
		 
		Фактичні обставини
		 
		Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 01 березня 2023 року № 2-р(ІІ)2023 (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v002p710-23) ОСОБА_1 звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням перевірити на відповідність Конституції України (конституційність) приписи частини першої статті 294, частини шостої статті 383 КАС України щодо «заборони на апеляційне оскарження ухвали про відмову у задоволенні заяви, поданої в порядку статті 383 Кодексу».
		 
		Конституційний Суд вказав, що:
		заявник у липні 2019 року відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації» звернувся до НБУ із запитом на отримання публічної інформації. НБУ зазначивши, що запитувана інформація є інформацією з обмеженим доступом, відмовив заявникові в її наданні. Заявник оскаржив відмову НБУ в наданні публічної інформації до суду. Полтавський окружний адміністративний суд рішенням від 18 вересня 2019 року, що його Другий апеляційний адміністративний суд постановою від 22 листопада 2019 року залишив без зміни, відмовив у задоволенні позовних вимог заявника. Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду постановою від 6 серпня 2020 року касаційну скаргу заявника задовольнила частково: судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувала; ухвалила нове судове рішення про часткове задоволення позовних вимог, яким зобов`язала НБУ повторно розглянути запит заявника на отримання публічної інформації;
		заявник неодноразово звертався до Банку з проханням виконати постанову колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 6 серпня 2020 року та надати йому запитувану публічну інформацію, однак НБУ відмовляв у її наданні. З огляду на це заявник, керуючись приписами статті 383 Кодексу, кілька разів оскаржував судовим порядком дії НБУ щодо невиконання зазначеної постанови суду касаційної інстанції;
		заявник 30 серпня 2021 року на підставі статті 383 Кодексу подав учергове заяву до суду, у якій просив суд ухвалити окрему ухвалу порядком статті 249 Кодексу. Полтавський окружний адміністративний суд ухвалою від 24 вересня 2021 року відмовив у задоволенні заяви про ухвалення окремої ухвали. Заявник оскаржив цю ухвалу апеляційним порядком. Другий апеляційний адміністративний суд ухвалою від 28 жовтня 2021 року відмовив у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою заявника на ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 24 вересня 2021 року, оскільки апеляційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає апеляційному оскарженню;
		колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду ухвалою від 15 листопада 2021 року, яка є остаточним судовим рішенням у справі заявника, відмовила у відкритті касаційного провадження за його касаційною скаргою на ухвалу Другого апеляційного адміністративного суду від 28 жовтня 2021 року. Суд касаційної інстанції своє судове рішення мотивував, зокрема, тим, що статтею 294 Кодексу визначено «вичерпний перелік ухвал, на які можуть бути подані апеляційні скарги окремо від рішення суду»; «суд апеляційної інстанції дійшов правомірного висновку про відмову у відкритті апеляційного провадження, оскільки нормами КАС України не передбачено права апеляційного оскарження ухвал суду першої інстанції про залишення без задоволення заяви, поданої в порядку статті 383 КАС України;
		за результатами розгляду конституційної скарги ОСОБА_1 . Конституційний Суд України вирішив визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), приписи частини першої статті 294, частини шостої статті 383 КАС України в тім, що вони унеможливлюють апеляційне оскарження ухвали суду про залишення без задоволення заяви, поданої порядком статті 383 КАС України. Приписи частини першої статті 294, частини шостої статті 383 КАС України в тім, що вони унеможливлюють апеляційне оскарження ухвали суду про залишення без задоволення заяви, поданої порядком статті 383 КАС України, визнані неконституційними, утрачають чинність із дня ухвалення цього Рішення.
		 
		Позиція Верховного Суду
		 
		Щодо допустимості грошової компенсації моральної шкоди 
		 
		У цій справі як перед судами, так і касаційним судом, постало питання про можливість стягнення грошової компенсації моральної шкоди на користь особи, за конституційною скаргою якої Конституційний Суд України визнав повністю чи в окремій частині закон таким, що не відповідає Конституції України.
		 
		Касаційний суд при відповіді на вказане питання міркує таким чином.
		 
		В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України).
		 
		Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
		 
		Цей суд завжди був на сторожі конституційних цінностей (конституційних прав та свобод) (див., зокрема, постанови Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року в справі № 688/1619/17-ц (провадження № 61-24783св18), від 05 вересня 2019 року в справі № 638/9278/16-ц (провадження № 61-33331сво18)). 
		 
		Права і свободи людини і громадянина захищаються судом (частина перша статті 55 Конституції України).
		 
		Кожному гарантується право звернутись із конституційною скаргою до Конституційного Суду України з підстав, установлених цією Конституцією, та у порядку, визначеному законом (частина четверта статті 55 Конституції України).
		 
		Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. 
		 
		Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України (конституційність) закону України за конституційною скаргою особи, яка вважає, що застосований в остаточному судовому рішенні в її справі закон України суперечить Конституції України. Конституційна скарга може бути подана в разі, якщо всі інші національні засоби юридичного захисту вичерпано (стаття 151-1 Конституції України).
		 
		Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку (частина третя статті 152 Конституції України).
		 
		Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (стаття 3 Конституції України).
		 
		Людина є скарбом Природи, звідки й походять притаманні людині за народженням права і свободи, тобто ті, що природні. Людська гідність як джерело всіх прав і свобод людини та їх основа є однією із засадничих цінностей українського конституційного ладу. Із статті 3 Конституції України випливає обов`язок держави забезпечувати охорону та захист людської гідності. Такий обов`язок покладено на всіх суб`єктів публічної влади. Верховна Рада України, ухвалюючи закони, має гарантувати належний захист та реалізацію прав і свобод людини, що є однією з умов забезпечення людської гідності як природної цінності. Своєю чергою, суди мають тлумачити юридичні норми так, щоб під час їх застосування це не завдавало шкоди людській гідності (див. абзац другий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) від 16 вересня 2021 року 
		№ 6-р(ІІ)/2021).
		 
		Конституційний Суд України звертав вже увагу, що:
		            відповідно до частини третьої статті 152 Конституції України 254к/96-ВР матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку. Тому позитивним обов`язком держави є прийняття відповідного закону, який має визначати порядок та умови такого відшкодування (абзац третій пункту 3.3. мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009);
		Конституція України закріпила принцип відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, який проявляється передусім у конституційному визначенні обов`язків держави (статті 3, 16, 22). Така відповідальність не зводиться лише до політичної чи моральної відповідальності публічної влади перед суспільством, а має певні ознаки юридичної відповідальності як застосування заходів публічно-правового (в даному випадку - конституційно-правового або міжнародно-правового) характеру до держави та її органів за невиконання чи неналежне виконання своїх обов`язків. Зокрема, стаття 55 Конституції України надає кожному право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатись за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, а стаття 152 Конституції України зобов`язує державу відшкодовувати матеріальну чи моральну шкоду, завдану фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними. Відшкодовується також державою завдана безпідставним осудженням шкода у разі скасування вироку суду як неправосудного (стаття 62 Конституції України) (абзац четвертий пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 травня 2001 року № 7-рп/2001);
		з метою захисту прав та інтересів суб`єкта права на конституційну скаргу Конституційний Суд України вважає за доцільне підтвердити висловлену ним юридичну позицію згідно з якою відповідно до частини третьої статті 152 Конституції України матеріальна та моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку (Рішення Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009, Рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) від 7 квітня 2021 року 
		№ 1-р(II)/2021). Отже, з метою захисту прав та інтересів суб`єкта права на конституційну скаргу Конституційний Суд України вважає, що ОСОБА_2 має гарантоване Основним Законом України право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якої він зазнав унаслідок застосування до нього пункту 8 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 580, який згідно з цим Рішенням порушує приписи Конституції України. Ухилення держави від здійснення такого відшкодування знижує довіру до держави та органів державної влади й суперечить Основному Закону України (абзац четвертий і п`ятий пункту 7 мотивувальної частини Рішення Другого сенату Конституційного Суду України від 21 липня 2021 року № 4-р(II)/2021).
		 
		Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК Украйни).
		 
		Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанови Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).
		 
		Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24), постанову Верховного Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).
		 
		Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).
		 
		Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частини перша, друга статті 23 ЦК України).
		 
		Тлумачення статті 23 ЦК України свідчить, що вона є нормою, яка має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав». 
		Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року в справі № 279/1834/22 (провадження № 61-1382сво23)).
		 
		По своїй суті зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов`язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації. 
		Джерелом визначеності змісту обов`язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути:
		 (1) договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди;
		(2) у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц (провадження 
		№ 61-18013сво18)).
		 
		Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. 
		У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21)).
		 
		Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновленого стану потерпілого. 
		При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21)).
		 
		Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (див. пункт 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17)).
		 
		Якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону). У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права) (стаття 8 ЦК України).
		 
		Законодавець визначив порядок усунення прогалин в приватному праві. Приватні відносини є різноманітними, а соціальне життя - рухливе. У зв`язку з цим може виникнути необхідність визначення певного правила, яке не закріплено в приватно-правових нормах безпосередньо. Умовами застосування аналогії закону є те, що: відносини, до яких застосовується аналогія, охоплюються предметом цивільно-правового регулювання (статті 1, 9 ЦК); наявність прогалини в їх регулюванні (прогалини в праві); відсутній регулятор, який визначав би правило поведінки учасників приватних відносин (норми акту цивільного законодавства або договору); існують правові норми, що регулюють подібні за змістом відносини; застосування аналогії закону не повинно суперечити суті цих відносин (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2024 року в справі № 754/446/22 (провадження № 61-7349сво23)).
		 
		Касаційний суд вже вказував, що в українській судовій практиці не застосовуються певні таблиці для визначення розміру грошової компенсації моральної шкоди (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2024 року у справі № 216/5657/22 (провадження № 61-8556св23)).
		 
		Обміркувавши викладене, касаційний суд зауважує, що: 
		положення частини третьої статті 152 Конституції України містять посилання на те, що саме законом має визначатися порядок та умови грошової компенсації моральної шкоди. Втім, з 1996 року по 2025 рік (тобто протягом 29 років) такий закон парламентом не прийнято, незважаючи на те, що Конституційний Суд України періодично нагадував про наявність такого позитивного обов`язку в держави (див.: абзац третій пункту 3.3. мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року 
		№ 25-рп/2009, абзац четвертий і п`ятий пункту 7 мотивувальної частини Рішення Другого сенату Конституційного Суду України від 21 липня 2021 року 
		№ 4-р(II)/2021));
		з урахуванням внесення змін до Конституції та запровадження конституційної скарги окремий закон, який мав би врегулювати відносини щодо компенсації шкоди, завданої неконституційним законом, вочевидь розрахований на компенсацію шкоди, завданої особам, які не зверталися з конституційною скаргою, а не відносини щодо компенсації шкоди особі, за конституційною скаргою якої Конституційний Суд України визнав повністю чи в окремій частині закон таким, що не відповідає Конституції України. Тому відмінною є ситуація за обставин, коли за конституційною скаргою особи та у зв`язку з встановленням порушенням її права рішенням Конституційного Суду України визнано неконституційними положення закону, застосованого щодо неї. В цьому випадку заперечення права на компенсацію моральної шкоди такій особі суперечить здоровому глузду та справедливості. Тому позивач (особа, за конституційною скаргою якої Конституційний Суд України визнав неконституційним повністю чи в окремій частині закон таким, що не відповідає Конституції України) має право на грошову компенсацію моральної шкоди Державою Україною на підставі статті 23 ЦК України;
		законом не передбачений розмір компенсації моральної шкоди або порядок її обчислення у спірних правовідносинах між державою та фізичною особою, які мають бути максимально визначеними, тому з урахуванням принципів розумності та справедливості касаційний суд вважає, що мінімальний розмір грошової компенсації моральної шкоди, яка завдана фізичній особі застосуванням до неї положення закону, визнаного неконституційним рішенням Конституційного Суду України, ухваленого за конституційною скаргою цієї особи та у зв`язку з встановленням порушенням її прав, має визначатися у розмірі одного мінімального розміру заробітної плати, який діє на час ухвалення судового рішення.
		 
		Щодо суті касаційної скарги 
		 
		Відповідно до частини другої статті 48 ЦПК позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
		 
		Належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, є держава як учасник цивільних відносин, а не певний суб`єкт владних повноважень.
		 
		Велика Палата Верховного Суду раніше висновувала, що ДКСУ та її територіальний орган можуть бути залучені до участі у справі з метою забезпечення завдань цивільного судочинства, однак їх незалучення не може бути підставою для відмови у позові (пункт 46 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19)).
		 
		У справі, що переглядається:
		            звертаючись до суду з позовом про компенсацію моральної шкоди, ОСОБА_1 вказував, що рішенням Конституційного Суду України за його скаргою від 01 березня 2023 року № 2-р(II)/2023 визнано неконституційними положення статті 383 КАС щодо неможливості апеляційного оскарження ухвали суду про залишення без задоволення заяви, поданої порядком статті 383 КАС. Вважав, що встановлення такого порушення за його скаргою є достатнім доказом порушення його права на доступу до суду, внаслідок чого йому завдано моральної шкоди, адже він був вимушений майже півтора роки здійснювати оскарження неконституційного закону;
		            суди вважали, що закон, який би встановлював порядок відшкодування державою матеріальної чи моральної шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними, на час розгляду цієї справи не прийнятий, а положення статті 1175 ЦК України не поширюється на спірні правовідносини. Також апеляційний вказав, що неможливо застосувати принцип «суд знає закони», оскільки суд не може виходити за межі позовних вимог;
		            суди не врахували, що з урахуванням внесення змін до Конституції та запровадження конституційної скарги окремий закон, який мав би врегулювати відносини щодо компенсації шкоди, завданої неконституційним законом, вочевидь розрахований на компенсацію шкоди, завданої особам, які не зверталися з конституційною скаргою, а не відносини щодо компенсації шкоди особі, за конституційною скаргою якої Конституційний Суд України визнав повністю чи в окремій частині закон таким, що не відповідає Конституції України. Тому відмінною є ситуація за обставин, коли за конституційною скаргою особи та у зв`язку з встановленням порушенням її права рішенням Конституційного Суду України визнано неконституційними положення закону, застосованого щодо неї. В цьому випадку заперечення права на компенсацію моральної шкоди такій особі суперечить здоровому глузду та справедливості. Тому позивач (особа, за конституційною скаргою якої Конституційний Суд України визнав неконституційним повністю чи в окремій частині закон таким, що не відповідає Конституції України) має право на грошову компенсацію моральної шкоди Державою Україною на підставі статті 23 ЦК України. Законом не передбачений розмір компенсації моральної шкоди або порядок її обчислення у спірних правовідносинах між державою та фізичною особою, які мають максимально визначеними, тому з урахуванням принципів розумності та справедливості касаційний суд вважає, що мінімальний розмір грошової компенсації моральної шкоди, яка завдана фізичній особі застосуванням до неї положення закону, визнаного неконституційним рішенням Конституційного Суду України, ухваленим за конституційною скаргою цієї особи та у зв`язку з встановленням порушенням її прав, має визначатися у розмірі одного мінімального розміру заробітної плати, який діє на час ухвалення судового рішення;
		суди не звернули увагу, що за обставин цієї справи право на компенсацію моральної шкоди позивач обґрунтував тим, що саме за його конституційною скаргою рішенням Конституційного Суду України визнано неконституційними положення закону, застосованого до нього, а тому позивач має право на грошову компенсацію моральної шкоди; 
		            встановлені судами обставини і зміст позовних вимог ОСОБА_1 свідчать про обґрунтованість його вимог про компенсації моральної шкоди, проте позивач не мотивував вказаний розмір компенсації моральної шкоди у 1 000 000 грн. Тому касаційний суд визначає такий розмір грошової компенсації моральної шкоди виходячи з розміру одного мінімального розміру заробітної плати, який діє на час ухвалення постанови суду касаційної інстанції. Такий розмір в 2025 році становив 8 000 грн (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4059-20#n35). 
		 
		Тому судові рішення належить скасувати, ухвалити нове рішення про часткове задоволення позову, та стягнути на користь позивача грошову компенсацію моральної шкоди в розмірі 8 000 грн. В іншій частині позову слід відмовити.
		 
		Касаційний суд погоджується з висновками судів, що стаття 1175 ЦК України не може бути застосованою за аналогією закону чи аналогією права, оскільки вказана норма регламентує відшкодування шкоди, завданої нормативно-правовим актом, що був визнаний незаконним і скасований, а не законом, визнаним неконституційним. Тому відсутні підстави для ініціювання відступу від аналогічних висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 червня 2022 року у справі № 751/6859/21, у якій позивачка, яка не є заявником конституційної скарги, просила стягнути майнову шкоду, яка виражена у доходах, які могла б отримати за звичайних обставин якби її право не було порушено застосуванням до неї визнаного неконституційним правового акта, який визнано неконституційною Рішенням Конституційного Суду України.
		 
		Касаційний суд відхиляє доводи Міністерства юстиції України щодо того, що позивач визначив неналежного відповідача, що є окремою підставою для відмови у задоволенні у позові, оскільки відповідачем в цій справі є держава незалежно від того, який орган державної влади позивач визначив таким, що уповноважений забезпечувати представництво інтересів держави у спірних правовідносинах, а компенсація такої шкоди стягується з Державного бюджету України.
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним касаційний суд вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про часткове задоволення позову.
		 
		Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		УХВАЛИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_1   задовольнити частково.
		 
		Рішення Печерського районного суду м. Києва від 02 листопада 2023 року, постанову Київського апеляційного суду від 24 квітня 2024 року скасувати та ухвалити нове рішення.
		 
		Позов ОСОБА_1 до Держави України в особі Міністерства юстиції України про відшкодування шкоди задовольнити частково.
		 
		Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 8 000 грн грошової компенсації моральної шкоди.
		 
		В задоволенні іншої частини позову ОСОБА_1 відмовити.
		 
		З моменту ухвалення постанови суду касаційної інстанції рішення Печерського районного суду м. Києва від 02 листопада 2023 року та постанова Київського апеляційного суду від 24 квітня 2024 року втрачають законну силу.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Головуючий                                                                           В. І. Крат
		 
		Судді:                                                                                     Д. А. Гудима
		 
		І. О. Дундар
		 
		Є. В. Краснощоков
		 
		П. І. Пархоменко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...