ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11
жовтня
2007 року м. Київ
Колегія суддів
Вищого адміністративного суду
України у складі :
Головуючого судді: Бутенка В. І.,
Суддів: Лиски
Т. О. (доповідач),
Панченка О. І.,
Сороки М. О.,
Штульмана І. В.,
При секретарі Ліщинській В. О.,
розглянувши
у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1
до Київської міської ради, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання частково недійсним
рішення та визнання недійсними державних актів про право приватної власності на
землю, за касаційною скаргою представника
позивача ОСОБА_4 на постанову Печерського районного суду м. Києва від 16 січня
2007 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 27 березня 2007 року, -
В С
Т А Н
О В И
Л А:
У листопаді 2000 року ОСОБА_1
звернувся до суду з позовом до Київської міської Ради про визнання недійсним
рішення відповідача від 28.12.99 № 198/700 в частині надання земельних ділянок
в приватну власність АДРЕСА_1 ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та просив визнати недійсними
Державні акти на право приватної власності на землю, зареєстровані за номерами
82-2-00431 та 82-2-00432 в книзі Державних актів на право приватної власності.
Справа розглядалася судами
неодноразово.
Постановою Печерського районного суду м. Києва від 16
січня 2007 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 27
березня 2007 року, в задоволенні позову
відмовлено.
У касаційній скарзі на постанову Печерського районного
суду м. Києва від 16 січня 2007 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від
27 березня 2007 року представник позивача ОСОБА_4 ставить питання про скасування судових рішень
в зв'язку з неправильним застосуванням норм матеріального і процесуального
права та ухвалення нового рішення про задоволення позову.
В обґрунтування доводів касаційної скарги представник
позивача зазначає, що висновок судів про те, що позивач не є землекористувачем спірної
земельної ділянки є неправомірним і необґрунтованим, оскільки право
користування земельною ділянкою у Тараненка В. І. (діда позивача) виникло на
підставі Постанови РНК УРСР від 17 лютого 1927 р. «Про порядок установлення
норми площі земельних ділянок під денаціоналізованими будинками і вилучення
зайвини цієї площі», яка не передбачала отримання будь-яких документів для
користування земельною ділянкою в межах міста під денаціоналізованими
будинками, а лише визначала, що якщо площа перевищує норму, то зайва площа
вилучається (тоді ані земельна ділянка, ані її частина вилучені не були).
Рішенням Київської міської Ради депутатів трудящих № 1163 від 31.07.1956р.
підтверджується правомірність користування спірною земельною ділянкою вже
спадкоємцями діда позивача. У 1976р., коли позивач став власником
домоволодіння, діяв Земельний кодекс УРСР 1970, ст..90 якого закріплює перехід
право користування земельною ділянкою при переході права власності на будинок.
Даний кодекс не містить вимоги про посвідчення переходу права користування
земельною ділянкою при переході права власності на будинок. Дана вимога
міститься у Земельному кодексі України 1990р, але оскільки право користування
земельною ділянкою, виникло до набрання чинності цим Кодексом, позивач не
обмежений в строках оформлення даного права відповідними актами і він не
втрачає свого права користування, інакше б це було порушенням його
конституційних прав, гарантованих ст.ст. 13,14,41,55 Конституції України.
Оскільки позивач правомірно у відповідності з діючим на
той час законодавством користувався спірною земельною ділянкою і лишався
землекористувачем цієї земельної ділянки у відповідності до діючого
законодавства України на момент прийняття рішення Київською міською Радою №
198/700 від 28 грудня 1999р., яким спірна земельна ділянка передавалася у
приватну власність для будівництва та обслуговування житлових будинків і
господарських будівель ОСОБА_2 та ОСОБА_3 суди не врахували, що рішення
Київської міської ради № 198/700 від 28 грудня 1999р. в частині надання
земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлових будинків і
господарських будівель у Печерському районі м. Києва за рахунок земель міської
забудови: площею 0,1002 га ОСОБА_2 на АДРЕСА_1; площею 0,1003 га ОСОБА_3 на
АДРЕСА_2, було прийнято з порушенням вимог діючого законодавства, а саме ст..4
Закону України «Про місцеве самоврядування», ст..31 Земельного кодексу України
1990р., п. 1.3. Рішення Київської міської Ради від 14.03.1999р. «Про
затвердження Порядку передачі у власність, надання у користування та оформлення
громадянам права власності і права користування землею у м. Києві для
індивідуального житлового будівництва», а також ст..144 Конституції України,
згідно з якою органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених
законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній
території.
Представник позивача також вбачає
порушення норм процесуального права в тому, що суд не відклав розгляд справи в
порядку п.2 ч.1 ст.128 КАС України та невірно застосував п.7 Прикінцевих та
перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної
скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів Вищого адміністративного
суду України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних
підстав.
Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судами, рішенням
Київської міської ради № 198/700 від 28.12.1999 року “Про надання земельних
ділянок громадянам для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових
будинків та господарських будівель” (п.2 спірного рішення) було надано земельні
ділянки для будівництва та обслуговування житлових будинків і господарських
будівель у Печерському районі м. Києва за рахунок земель міської забудови
площею по 0,10 га ОСОБА_2( по АДРЕСА_1) та ОСОБА_3 (по вул.З емлянській, 10-а в
м. Києві).
На підставі вказаного рішення 06.04.2000 року Київською міською радою
видано Державні акти на право приватної власності на землю: ОСОБА_2 на земельну
ділянку площею 0,1002 га, що розташована на території АДРЕСА_1 у Печерському
районі за № 82-2-00432 та ОСОБА_3 на
земельну ділянку площею 0,1003 га, що розташована на території АДРЕСА_2 у
Печерському районі за № 82-2-00431.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 29.11.1997 року
встановлено факт, що ОСОБА_1 прийняв спадщину - 1/3 будинковолодіння в АДРЕСА_1
- після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_5
Всупереч цьому рішенню, яке набрало законної сили і відповідно до ст.124
Конституції України є обов'язковим до виконання на всій території України,
державним нотаріусом Першої Київської державної нотаріальної контори 28.12.1999
року було видано свідоцтво про право на спадщину за законом, яким посвідчено,
що ОСОБА_5 належало все будинковолодіння на АДРЕСА_1, та що ОСОБА_1 є
спадкоємцем всього цього майна.
Відповідно до п.3 Постанови Верховної Ради України від 18.12.1990 року “Про
порядок введення в дію Земельного кодексу УРСР” 1990 року (з наступними змінами
та доповненнями, зокрема, в редакції Закону України від 13.03.1992 року №
2196-12), цей Кодекс застосовувався як до правовідносин, що виникли до
15.03.1992 року, так і до тих прав і обов'язків, які виникнуть після введення
його в дію, тобто після 15.03.1991 року.
У зв'язку з цим суди дійшли правильного висновку про те, що на права і
обов'язки у спірних правовідносинах поширюються як норми ст.ст. 27, 29, 41
Кодексу про підстави і порядок припинення права користування землею, так і ст.
17 Земельного Кодексу України 1990 року про передачу земельних ділянок у
власність радами.
Крім того, суд касаційної інстанції відзначає, що свідоцтво про право на
спадщину за законом, яким посвідчено, що ОСОБА_5 належало все будинковолодіння
на АДРЕСА_1 було видано державним нотаріусом Першої Київської державної нотаріальної
контори 28.12.1999 року (без зазначення часу), тобто в день ухвалення спірного
рішення. Таким чином, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що на момент
його ухвалення докази наявності такого свідоцтва були відсутні у відповідача та
не має підстав вважати, що мали (чи повинні) бути йому відомі.
Висновок суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції
про те, що позивач не є землекористувачем ані спірної земельної ділянки, що
розташована на АДРЕСА_1, ані спірної
земельної ділянки, що розташована на
АДРЕСА_1 а, які надані п.2 спірного рішення ОСОБА_2 (на АДРЕСА_1) та ОСОБА_3 (
на АДРЕСА_1- а в м. Києві), оскільки у нього не має жодного документа в
розумінні ст.ст. 22, 23, 24 Земельного кодексу України від 18.12.1990 року,
який би посвідчував його право власності або право користування земельною
ділянкою, ґрунтується на нормах матеріального права, які підлягають
застосуванню до спірних правовідносин.
Згідно з ч.5 ст.17 Земельного Кодексу України 1990 року передача у
власність земельної ділянки, що була раніше надана громадянину, провадилася
сільськими, селищними, міськими радами для будівництва та обслуговування жилого
будинку і господарських будівель (присадибна ділянка) у розмірі, встановленому
ст.67 цього Кодексу, який у містах становив не більше 0,1 га.
Отже, суди дійшли правильного висновку, що Київська міська рада в межах
своїх повноважень, визначених ст.13 Конституції України, ст.ст.3, 10, 17
Земельного Кодексу України від 18.12.1990 року, який діяв на момент прийняття
спірного рішення Київради, відповідно до Закону України “Про столицю
місто-герой Київ”, рішення Київської міської ради від 04.03.1999 року № 149/250
“Про затвердження Порядку передачі у власність, надання в користування та
оформлення громадянам права власності і права користування землею у м. Києві
для індивідуального житлового будівництва”, ухвалила рішення від 28.12.1999
року № 198/700 “Про надання земельних ділянок громадянам для будівництва,
експлуатації та обслуговування житлових будинків та господарських будівель” та
передала у приватну власність земельні ділянки для будівництва та
обслуговування житлових будинків і господарських будівель у Печерському районі
м. Києва за рахунок земель міської забудови площею 0,10 га громадянину ОСОБА_2 на АДРЕСА_1;
площею 0,10 га громадянину ОСОБА_3 на АДРЕСА_1- а.
Судами встановлено, що будинок на
АДРЕСА_1 (АДРЕСА_3) в м. Києві згорів після пожежі в 1978 році, що
підтверджується довідкою бюро технічної інвентаризації Київської міської
державної адміністрації. Станом на 1999 рік відбудова зруйнованої або
спорудження нової будівлі не було здійснено, що також підтверджується проектом
відведення зазначених земельних ділянок.
Відповідно до приписів ст.41 Земельного Кодексу України (в редакції, що
підлягає застосуванню до спірних правовідносин) у разі зруйнування будівлі
внаслідок пожежі або стихійного лиха право на земельну ділянку зберігається за
власником або землекористувачем, якщо протягом трьох років він розпочне
відбудову зруйнованої або спорудження нової будівлі.
Тому посилання представника позивача у касаційній скарзі на те, що до спірних правовідносин в силу ч.3
ст.22, ч.1 ст.58 Конституції України не підлягає застосуванню ст.41 Земельного
Кодексу України (в редакції, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин),
є безпідставні.
Земельний кодекс УРСР від 29.11.1922 року передбачав, що після остаточного
затвердження проекту землеустрою землевпорядними установами складаються та
після державного запису створених землеволодінь видаються належно оформлені
документи, в яких повинні бути відображені межі, місцезнаходження, простір та
склад землеволодінь тощо. Артикулом 194
цього Кодексу було передбачено, що зазначені документи є доказами законності
землекористування, а інші документи не можуть служити доказами законності
землекористування.
Статтею 22 Земельного кодексу України від 18.12.1990 року передбачалося, що
право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою
виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в
натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Ст.ст. 23,
24 цього Кодексу встановлено перелік документів, що посвідчують право на
земельну ділянку.
Отже, висновки судів про те, що позивачем не подано жодних документів в
розумінні наведених норм матеріального права, які б встановлювали чи
посвідчували право позивача на вказані земельні ділянки, є вірними.
Згідно з п.7 Прикінцевих та Перехідних положень цього Кодексу після набрання ним чинності, зокрема, заяви і
скарги у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, а також
апеляційні, касаційні скарги (подання), заяви (подання) про перегляд судових
рішень у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами у таких справах,
подані і не розглянуті до набрання чинності Кодексом адміністративного
судочинства України, розглядаються в порядку, встановленому цим Кодексом.
Суди першої та апеляційної інстанції обґрунтовано виходили з того, що
предметом спору по даній справі є визнання недійсним рішення Київської міської
ради в частині надання земельних ділянок та виданих на його підставі державних
актів на право приватної власності на землю.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.17 КАС України до компетенції адміністративних
судів, зокрема, належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних
повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових
актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Згідно з п.1 ч.1 ст.3 КАС України справа адміністративної
юрисдикції (далі - адміністративна справа) - переданий на вирішення
адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін
є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи
службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на
основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Предметом даного спору, як зазначалося вище, не є право власності на
земельну ділянку або право користування нею, тому даний спір не є спором про
право. Виходячи з предмету заявленого позову та компетенції адміністративного
суду, суд відзначає, що по даній справі позивачем не заявлялися вимоги про
визнання права, даний спір стосується оскарження рішення органу місцевого самоврядування та виданих на
його підставі актів, тому до завдань суду належить перевірка того, чи прийняте
рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені
Конституцією та законами України; з
використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано,
тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення;
безсторонньо (неупереджено); з дотриманням принципу рівності перед законом.
За таких обставин, суди дійшли правильного висновку і
обґрунтовано відмовили в задоволенні позову, оскільки вимоги позивача є безпідставними,
так як рішення відповідача є законним і прийняте в межах його повноважень, а
права, свободи і законні інтереси позивача не порушені.
Відповідно до ч. 1
ст. 224 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без
задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та
апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального
права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу
слід залишити без задоволення, оскільки судові рішення ухвалені з додержанням
норм матеріального і процесуального
права, правова оцінка обставинам у справі дана вірно, а доводи касаційної
скарги висновків судів не спростовують.
Керуючись ст.ст. 221, 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства
України, колегія суддів ,-
У Х В
А Л И
Л А:
Касаційну скаргу представника позивача ОСОБА_4 залишити без задоволення, а
постанову Печерського районного суду м. Києва від 16 січня 2007 року та ухвалу
Апеляційного суду м. Києва від 27 березня 2007 року - без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених ст.. 237 КАС
України.
Судді :
В. І. Бутенко
Т.
О. Лиска
О.
І. Панченко
М.
О. Сорока
І.
В. Штульман