Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 759/20614/25 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них.
Надіслано судом: 21.04.2026. Зареєстровано: 22.04.2026. Забезпечено надання загального доступу: 24.04.2026.

Номер судового провадження: 2/759/2171/26

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КИЄВА  
		 
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		ун. № 759/20614/25
		пр. № 2/759/2171/26
		26 березня 2026 року м. Київ
		 
		Святошинський районний суд міста Києва у складі головуючого судді Кравченка Ю.В., за участю секретаря судового засідання Корецької М.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Комунального підприємства «Шляхово-експлуатаційне управління по ремонту та утриманню автомобільних шляхів та споруд на них Святошинського району» м. Києва до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно набутих коштів,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		І. Позиції учасників справи
		Аргументи позивача
		05 вересня 2025 року до суду надійшла позовна заява Комунального підприємства «Шляхово-експлуатаційне управління по ремонту та утриманню автомобільних шляхів та споруд на них Святошинського району» м. Києва (далі - Підприємство) до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно набутих коштів.
		Позов обґрунтований тим, що:
		- 24 листопада 2023 року Святошинський районний суд міста Києва ухвалив рішення в справі № 759/15644/23, яким серед іншого, стягнув з Підприємства на користь ОСОБА_1 невиплачену суму за невикористані дні відпустки в розмірі 89 324,26 грн, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 351 714,12 грн, судовий збір у сумі 4 411,02 грн, витрати на професійну правничу допомогу в сумі 7 000,00 грн;
		- 27 лютого 2024 року Київський апеляційний суд ухвалив постанову, якою вказане рішення залишив без змін;
		- при виконанні рішення Підприємство утримало із середнього заробітку за час затримки розрахунку податок на доходи фізичних осіб та військовий збір на загальну суму 68 584,25 грн, у зв`язку з чим виконавче провадження було завершене;
		- не погоджуючись із завершенням виконавчого провадження, відповідач подав скаргу на рішення державного виконавця; 15 травня 2025 року Верховний Суд ухвалив постанову, якою скаргу задовольнив частково, зобов`язав державного виконавця здійснити примусове виконання виконавчого листа в справі 759/15644/23;
		- на виконання постанови Верховного Суду державний виконавець стягнув з Підприємства на користь ОСОБА_1 75 442,68 гривень, з яких: 63 308,54 - податок на доходи фізичних осіб, 5 275,71 - військовий збір, 6 858,43 - виконавчий збір; тобто з Підприємства стягнуто середній заробіток без урахування суми податків і зборів.
		З огляду на викладене, Підприємство просило стягнути з ОСОБА_1 на його користь вказані безпідставно набуті кошти в сумі 75 442,68 гривень.
		У судовому засіданні представник позивача, Самойлович О.В. , позов підтримала з підстав, викладених у позовній заяві. Підтвердила, що під час виконання рішення суду в частині стягнення середнього заробітку Підприємство утримало податок на доходи фізичних осіб та військовий збір на загальну суму 68 584,25 грн та сплатило зазначену суму у відповідні бюджети. Надалі на виконання постанови Верховного Суду Підприємство виплатило зазначені кошти ОСОБА_1 та сплатило виконавчий збір. Наполягала, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не пов`язаний з відносинами трудового найму, тому підлягає оподаткуванню, а відтак підстава для набуття цих коштів у відповідача відсутня. Заявлену відповідачем суму витрат на професійну правничу допомогу вважала неспівмірною зі складністю і категорією справи, просила зазначену суму зменшити.
		Позиція відповідача
		ОСОБА_1 проти позову заперечив.
		30 жовтня 2025 року до суду через підсистему «Електронний суд» ЄСІКС надійшов відзив на позовну заяву, поданий адвокаткою Шульгою Н.А.
		У відзиві представник відповідача підтвердила фактичні обставини справи, проте зазначила, що законність виплати відповідачеві суми середнього заробітку підтверджена судовим рішенням, що набрало законної сили; просила стягнути з Підприємства на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в сумі 15 000,00 гривень.
		У судовому засіданні представник відповідача просила в позові відмовити, посилаючись на обставини, викладені у відзиві на позовну заяву. Додатково наголосила, що стягнення спірних сум відбулось на виконання рішення суду від 24.11.2023; законність їх стягнення підтверджена постановою Верховного Суду від 15.05.2025.
		ІІ. Процесуальні дії суду
		15 вересня 2025 року суд постановив ухвалу про відкриття провадження у справі, в якій визначив проводити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін, призначив судове засідання на 10 листопада 2025 року.
		На підставі заяви представника позивача судове засідання, призначене на 10 листопада 2025 року, суд відклав на 15 січня 2026 року.
		У зв`язку з неявкою представника позивача судове засідання, призначене на 15 січня 2026 року, суд відклав на 16 березня 2026 року.
		Відповідно до ч. 1 ст. 244 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) для проголошення рішення суд призначив судове засідання на 26 березня 2026 року.
		У судове засідання, призначене на 26 березня 2026 року, учасники справи не з`явилися,про дату, час і місце його проведення були повідомлені належним чином.
		Відповідно до положень ч. 2 ст. 247 ЦПК України у зв`язку з неявкою в судове засідання всіх учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
		ІІІ. Обставини, які встановив суд
		24 листопада 2023 року Святошинський районний суд міста Києва ухвалив рішення в справі № 759/15644/23, яким серед іншого, стягнув з Підприємства на користь ОСОБА_1 невиплачену суму за невикористані дні відпустки в розмірі 89 324,26 грн, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 351 714,12 грн, судовий збір у сумі 4 411,02 грн, витрати на професійну правничу допомогу в сумі 7 000,00 грн (а.с. 54-59).
		27 лютого 2024 року Київський апеляційний суд ухвалив постанову, якою вказане рішення залишив без змін (а.с. 60-64).
		25 грудня 2023 року Святошинський районний суд міста Києва видав виконавчий лист № 759/15644/23 про стягнення з Підприємства на користь ОСОБА_1 невиплаченої суми за невикористані дні відпустки в розмірі 89 324,26 грн, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 351 714,12 грн, судового збору в сумі 4 411,02 грн, витрат на професійну правничу допомогу в сумі 7 000,00 грн (а.с. 66).
		11 квітня 2024 старший державний виконавець Святошинського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (далі - Святошинський ВДВС) Ткачук Р.В. прийняв постанову про відкриття виконавчого провадження № 74702327 з примусового виконання вказаного виконавчого листа (а.с. 67).
		На виконання вказаного виконавчого листа Підприємство перерахувало ОСОБА_1 383 935,15 гривень, що підтверджується платіжними інструкціями від 12.03.2024, 13.03.2024 (а.с. 77-81).
		23 квітня 2024 старший державний виконавець Святошинського ВДВС Ткачук Р.В. прийняв постанову про закінчення виконавчого провадження № 74702327 з примусового виконання вказаного виконавчого листа у зв`язку з повним виконанням рішення (а.с. 68).
		15 травня 2025 року Верховний Суд ухвалив постанову, якою скаргу ОСОБА_1 на постанову старшого державного виконавця Святошинського ВДВС Ткачука Р.В. задовольнив частково; визнав неправомірною та скасував постанову державного виконавця про закінчення виконавчого провадження, зобов`язав державного виконавця здійснити примусове виконання виконавчого листа в справі 759/15644/23 (а.с. 68-74).
		У цій постанові Верховний Суд, зазначив, що:
		- ОСОБА_1 просив визнати неправомірною та скасувати постанову державного виконавця від 23 квітня 2024 року про закінчення виконавчого провадження та зобов`язати державного виконавця здійснити примусове виконання виконавчого листа в межах залишку заборгованості в сумі 79 995,27 грн. Уважав, що боржник рішення суду в частині середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 351 714,12 грн виконав не у повному обсязі. Так, боржник самостійно з цієї суми відрахував суму військового збору у розмірі 5 275,71 грн, податок на доходи фізичних осіб у розмірі 63 308,54 грн. Вказував, що всього боржник зобов`язаний був перерахувати на рахунок стягувача суму в розмірі 452 519,40 грн. Перераховано фактично було - 283 129,87 грн та 89 394,26 грн (всього - 372 524,13 грн), несплачена боржником сума становить - 79 995,27 грн, яка і підлягала стягненню примусово. Тому державний виконавець не мав законних підстав виносити спірну постанову; 
		- судами встановлено, що КП «Шляхово-експлуатаційне управління по ремонту та утриманню автомобільних шляхів та споруд на них Святошинського району» м. Києва загалом було сплачено стягувачу на виконання судового рішення 383 935,15 грн (89 394,26 грн невиплаченої суми за невикористані дні відпустки, 11 441,02 грн компенсації судових витрат (4 411,02 грн судового збору та 7 000,00 грн витрат на правничу допомогу), 283 129,87 грн середнього заробітку за весь період затримки розрахунку по день розрахунку); 
		- суди відмовили у задоволенні скарги та вказали, що виплата доходу у вигляді суми середньої заробітної плати, нарахованої на підставі рішення суду за час затримки розрахунку при звільненні працівника, здійснюється звільненому працівнику і не пов`язана з відносинами трудового найму, тому такий дохід оподатковується податковим агентом як інші доходи податком на доходи фізичних осіб за ставкою 18% та військовим збором - 1,5 відсотка у місяці його фактичного нарахування. Боржником повністю виконано вимоги податкового законодавства і дотримано правового механізму оподаткування доходу як податковим агентом. Невідповідності дій державного виконавця щодо винесення постанови про закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» не встановлено; 
		- суди залишили поза увагою, що: у державного виконавця на примусовому виконанні перебував виконавчий лист № 759/15644/23, виданий Святошинським районним судом м. Києва від 15 січня 2024 року, про стягнення із КП «Шляхово-експлуатаційне управління по ремонту та утриманню автомобільних шляхів та споруд на них Святошинського району» м. Києва на користь ОСОБА_1 , зокрема середнього заробітку за весь період затримки розрахунку при звільнення у розмірі 351 714,12 грн; 
		- суди не звернули уваги, що перерахування стягувачеві суми меншої, ніж зазначена у резолютивній частині судового рішення (виконавчому документі), не вважається належним виконанням судового рішення. Тому КП «Шляхово-експлуатаційне управління по ремонту та утриманню автомобільних шляхів та споруд на них Святошинського району» м. Києва мав сплатити на користь стягувача визначені у рішення Святошинського районного суду м. Києва від 24 листопада 2023 року суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Тому, в державного виконавця були відсутні правові підстави для винесення постанови про закінчення виконавчого провадження.
		30 червня 2025 року головний державний виконавець Святошинського ВДВС Личик Ю.М. прийняв постанову про відновлення виконавчого провадження № 74702327 у зв`язку зі скасуванням постанови про закінчення виконавчого провадження від 23.04.2024 (а.с. 75).
		03 липня 2025 року Підприємство перерахувало Святошинському ВДВС 75 442,68 гривень; призначення платежу: стягнення за ВП № 74702327, з виконання виконавчого листа № 759/15644/23 від 15.01.2024, що підтверджується платіжною інструкцією № Р73С0Z4LIS від 03.07.2025 (а.с. 24).
		ІV. Мотиви суду
		Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), частина перша статті 4 ЦПК України).
		Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
		Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21).
		Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17).
		Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., постанову Верховного Суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21, постанову Верховного Суду від 04 вересня 2024 року в справі № 756/1384/20).
		Між сторонами у справі виникли правовідносини щодо виконання рішення суду про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
		Відповідно до ст. 117 Кодексу законів про працю України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
		У постанові від 08 лютого 2022 року в справі № 755/12623/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що середній заробіток за статтею 117 КЗпП України за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану робочу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій) та є своєрідною санкцією для роботодавця за винні дії щодо порушення трудових прав найманого працівника. Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати. Відповідно, це санкція для роботодавця за порушення ним вимог трудового законодавства та трудових прав працівника.
		Відповідно до статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Відповідно до змісту статті 1212 ЦК України зазначена норма закону застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуто з допомогою інших, спеціальних способів захисту. Зокрема, у разі виникнення спору щодо набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов`язання повернути майно потерпілому.
		Кондикційне зобов`язання виникає за наявності таких умов: 1) набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.
		Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідносин і їх юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
		Конструкція статті 1212 ЦК України як і загалом норм глави 83 ЦК України свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.
		Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред`явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов`язаний договірними правовідносинами щодо речі. Тобто кондикція - це позадоговірний зобов`язальний спосіб захисту права власності або іншого речового права, який може бути застосований самостійно.
		У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17, від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17 та від 25 вересня 2024 року у справі № 201/9127/21 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.
		Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).
		Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на цій підставі тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
		Сутність зобов`язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (зобов`язання із безпідставного збагачення) полягає у вилученні в особи-набувача (зберігача) її майна, яке вона набула (зберегла) поза межами правової підстави у випадку, якщо така підстава для переходу майна (його збереження) відпала згодом, або взагалі без неї, якщо цей перехід (збереження) не ґрунтувався на правовій підставі, та у переданні відповідного майна тій особі - потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.
		Згідно зі ст. 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання.
		Відповідно до п. 7 ч. 3 ст. 2 ЦПК України до основних засад цивільного судочинства належить обов`язковість судового рішення.
		Судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси (стаття 18 ЦПК України).
		Зазначені норми узгоджуються з фундаментальним принципом судочинства res judicata, який визнано на міжнародному рівні та зафіксовано, в тому числі, у п. 1 ст. 44 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Цей принцип означає остаточність судового рішення, яке набрало законної сили і сприяє утвердженню правової визначеності як складової верховенства права.
		Згідно з принципом res judicata жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відступ від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами. Про це зазначено у численних рішеннях Європейського Суду з Прав Людини (наприклад, «Устименко проти України» (заява № 32053/13); п. 46 від 29.10.2015, «Брумареску проти Румунії» (заява № 28342/95); п. 61 від 28.11.1999).
		Згідно з пунктом 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
		Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства. 
		При цьому для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки та врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм.
		Для приватного права, з урахуванням принципу розумності, є неприйнятним використання правомірних приватно-правових конструкцій з метою створення передумов для оспорення судового рішення чи підтвердження обставин, установлених у судовому рішенні, яке набрало законної сили. Правопорядок не може допускати ситуації коли нівелюється законна сила судового рішення та створюються передумови для виникнення «колізії» судових рішень.
		Відповідно до положень статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII від 02.06.2016 виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів. Стягнутий виконавчий збір перераховується до Державного бюджету України протягом трьох робочих днів з дня надходження на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби.
		Відповідно до положень статей 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		Відповідно до положень статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
		V. Оцінка і висновки суду
		У справі, що розглядається Підприємство просило стягнути з ОСОБА_1 на його користь безпідставно набуті кошти в сумі 75 442,68 гривень.
		Мотивувало вимогу тим, що в ході виконання рішення суду про стягнення на користь відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні Підприємство як податковий агент сплатило із зазначеної суми податок на доходи фізичних осіб та військовий збір. Надалі суму податку на доходи фізичних осіб та військового збору Підприємство ще раз сплатило ОСОБА_1 . Також Підприємство сплатило в державний бюджет виконавчий збір.
		Отже, ключовим в цій справі є таке питання: чи є рішення суду про сплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні виконаним, у разі сплати Підприємством цієї суми з відрахуванням податків та зборів.
		Суд наголошує, що в постанові від 15.05.2025 в справі № № 759/15644/23 Верховний Суд це питання вирішив. Зокрема, Верховний Суд зазначив, що перерахування стягувачеві суми меншої, ніж зазначена у резолютивній частині судового рішення (виконавчому документі), не вважається належним виконанням судового рішення. Тому Підприємство мало сплатити на користь ОСОБА_1 визначені у рішення Святошинського районного суду м. Києва від 24 листопада 2023 року суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
		З огляду на викладене, суд, з урахуванням принципу розумності, констатує, що будь-яка оцінка обставин наявності чи відсутності у ОСОБА_1 підстав набуття грошових коштів за своєю сутністю становитиме перегляд постанови Верховного Суду, що набрала законної сили. Очевидно, що такий перегляд створить передумови для колізії судових рішень, а тому не відповідає принципу res judicata та суперечить правовій визначеності як складовій конституційного принципу верховенства права.
		За таких обставин, цей суд не вправі вирішувати питання про наявність у Підприємства обов`язку відраховувати податки та збори із суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, стягнутої за рішенням суду в справі № 759/15644/23 від 24.11.2023.
		Суд також акцентує, що виконавчий збір є збором, що стягуються з боржника у виконавчому провадженні до Державного бюджету України. Тобто отримувачем виконавчого збору є не ОСОБА_1 , а держава. 
		За таких обставин, у відповідача відсутній обов`язок сплатити позивачеві виконавчий збір, адже ОСОБА_1 не є набувачем цих коштів.
		З урахуванням викладеного, суд відмовляє в позові повністю.
		VІ. Розподіл судових витрат
		Розподіл судового збору
		Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.
		Згідно із ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
		Позивач при поданні позову сплатив судовий збір в сумі 3 028,00 гривень, що підтверджується платіжною інструкцією АТ КБ «Приватбанк» № 3905 від 05.09.2025 (а.с. 23).
		Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
		Оскільки суд дійшов висновку про відмову в позові, судовий збір стягненню з відповідача на користь позивача не підлягає.
		Розподіл витрат на професійну правничу допомогу
		Згідно зі статтею 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу.
		За пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
		Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI передбачено, що представництво - це вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI).
		Відповідно до статті 19 Закону № 5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
		Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону № 5076-VI).
		Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).
		Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, відшкодування витрат, понесених у зв`язку із реалізацією права на судовий захист у разі подання до особи необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору й струмування від подання безпідставних позовів.
		Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
		Відповідно до положень ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. 
		За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
		Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
		Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
		У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
		Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
		При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Так, у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).
		Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
		Системний аналіз наведених норм дозволяє дійти висновку, що ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 
		1) їх дійсність; 
		2) необхідність; 
		3) розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.
		Такий правовий висновок викладений у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц.
		У постанові від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
		У постанові від 20 жовтня 2021 року у справі № 757/29103/20-ц Верховний Суд зазначив, що у разі підтвердження обсягу наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, обґрунтованості їх вартості, витрати за такі послуги підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 137 ЦПК України). Визначальним у цьому випадку є факт надання адвокатом правової допомоги у зв`язку із розглядом конкретної справи.
		У постанові від 28 грудня 2020 року у справі № 640/18402/19 Верховний Суд зазначив, що у разі встановлення адвокатом та клієнтом фіксованого розміру гонорару детальний опис робіт, виконаних під час надання правничої допомоги не потрібен.
		Відповідно до ч. 2 ст. 141 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
		У позовній заяві ОСОБА_1 просив стягнути з Підприємства витрати на професійну правничу допомогу в сумі 15 000,00 гривень.
		У матеріалах справи наявні:
		- свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю № 219, видане адвокатці Шульзі Надії Анатоліївні Черкаською обласною кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури 24.10.2005 (а.с. 52);
		- ордер на надання правничої допомоги серії СА № 1085416 від 08.05.2024 на представництво інтересів ОСОБА_1 адвокаткою Шульгою Надією Анатоліївною у Святошинському районному суді міста Києва (а.с. 51);
		- договір про надання правничої (правової допомоги) № 1-06/2022, укладений між адвокаткою Шульгою Надією Анатоліївною (виконавцем) та ОСОБА_1 (замовником) 10.06.2022 (далі - договір) (а.с. 85-86).
		Згідно з розділом 1 договору виконавець бере на себе зобов`язання надавати юридичну допомогу та захищати права та законні інтерес замовника під час розгляду цивільної справи судом першої інстанції та/або Київським апеляційним судом за участю замовника, а також в усіх, підприємствах, установах та організаціях, органах нотаріату, органах виконавчої служби та/або перед приватними виконавцями з питань, що стосуються виконання судового рішення в обсязі та на умовах, передбачених цим договором.
		Послуги адвоката за цим договором визначаються сторонами додатковою угодою. Факт виконання робіт та наданих послуг за цим договором підтверджується актом виконаних робіт та наданих послуг, який підписується сторонами (пункти 4.1., 4.2. договору).
		- додаткова угода № 5 до договору про надання правничої (правової допомоги) № 1-06/2022 від 10 червня 2022 року, укладена між адвокаткою Шульгою Надією Анатоліївною (виконавцем) та ОСОБА_1 (замовником) 27.10.2025 (далі - додаткова угода).
		Згідно з пунктом 1 додаткової угоди сторони, керуючись п. 4.1. договору, за взаємною згодою визначили, що розмір гонорару адвоката під час представництва інтересів замовника у Святошинському районному суд міста Києва у цивільній справі № 759/20614/25 становитиме 15 000,00 гривень та сплачуються замовником протягом 10-ти днів з дня підписання Акта приймання-передачі виконаних робіт та наданих послуг на даній стадії надання допомоги.
		Детальний опис наданих послуг та виконаних робіт замовником зазначається сторонами в акті виконаних робіт (пункт 2 додаткової угоди).
		- акт № 5 виконаних робіт та наданих послуг за договором про надання правничої (правової допомоги) № 1-06/2022 від 10 червня 2022 року, згідно з яким адвокат виконав, а замовник прийняв виконані роботи та/або надані послуги відповідно до умови договору та додаткової угоди; загальна вартість виконаних робіт/наданих послуг становить 15 000,00 грн, без ПДВ.
		Представник Підприємства в судовому засіданні просила зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу, вважаючи його неспівмірним з категорією і складністю справи. Просила також врахувати, що позивач є комунальним підприємством з обмеженим фінансуванням.
		При визначенні розміру витрат на професійну правничу допомогу суд ураховує категорію і складність справи, обсяг виконаних адвокатом робіт, час витрачений адвокатом на надання правничої допомоги.
		Зокрема, суд критично оцінює вартість такого виду роботи адвоката, як подання заяви про ознайомлення з матеріалами справи, отримання копій позову та додатків до нього, адже заявлена представником відповідача вартість такої послуги у 1 500,00 гривень є завищеною. Також суд уважає завищеною вартість такого виду роботи адвоката, як ознайомлення з позовом, опрацювання норм права, узгодження правової позиції із замовником. Суд акцентує, що фактичні обставини справи були адвокату відомі до подання позову, адже спір між сторонами існує з 2023 року. Узгодження правової позиції із замовником не належить до видів правничої допомоги в розумінні Закону № 5076-VI.
		За таких обставин, суд уважає реальним та необхідним розмір витрат на професійну правничу допомогу в сумі 9 000,00 гривень.
		З огляду на те, що суд відмовив у позові повністю, витрати на професійну правничу допомогу в сумі 9 000,00 гривень підлягають стягненню з позивача на користь відповідача.
		На підставі викладеного вище, керуючись ст. 2, 4, 10, 12, 13, 76-81, 89, 133, 137, 141, 247, 263-265, 273, 354, 355 ЦПК України, суд
		ВИРІШИВ:
		У позові Комунального підприємства «Шляхово-експлуатаційне управління по ремонту та утриманню автомобільних шляхів та споруд на них Святошинського району» м. Києва до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно набутих коштів відмовити повністю.
		Стягнути з Комунального підприємства «Шляхово-експлуатаційне управління по ремонту та утриманню автомобільних шляхів та споруд на них Святошинського району» м. Києва на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в сумі 9 000,00 гривень.
		Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення суду. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
		Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.
		Учасники справи:
		Позивач: Комунальне підприємство «Шляхово-експлуатаційне управління по ремонту та утриманню автомобільних шляхів та споруд на них Святошинського району» м. Києва (місцезнаходження: місто Київ, вулиця Янтарна, будинок 5, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України 03359090).
		Відповідач:  ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ).
		Повне рішення суду складене 03 квітня 2026 року.
		 
		 
		 
		Суддя          Ю.В. Кравченко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...