Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 639/3749/22 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із житлових відносин, з них; про виселення (вселення).
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 04.06.2026. Забезпечено надання загального доступу: 05.06.2026.
Дата набрання законної сили: 03.06.2026
Номер судового провадження: 61-10921ск23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		03 червня 2026 року
		м. Київ
		справа № 639/3749/22
		провадження № 61-10921св23
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Ситнік О. М., 
		Фаловської І. М.,
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу  ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Бережний Геннадій Васильович, на постанову Харківського апеляційного суду від 22 червня 2023 року у складі суддів Тичкової О. Ю., Маміної О. В. , Пилипчук Н. П.
		в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні домоволодінням, виселення,
		ВСТАНОВИВ:
		Короткий зміст позовних вимог
		У листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, в якому просила зобов`язати ОСОБА_3 не чинити їй перешкоди у користуванні та розпорядженні власністю - домоволодінням за адресою: 
		АДРЕСА_1 та виселити його із вказаного домоволодіння.
		Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивачу на підставі свідоцтва про право власності на спадщину за законом від 13 квітня 2018 року належить на праві власності 24/40 часток житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель за адресою: АДРЕСА_1 , в якому вона зареєстрована. Син позивача ОСОБА_3 з липня 2022 року разом із жінкою, з якою він проживав однією сім'єю без реєстрації шлюбу, без дозволу позивача, як власника майна, вселився у вказаний будинок, змінив замки на вхідних дверях та перешкоджає позивачу в доступі до вказаного домоволодіння, а також у користуванні та розпорядженні спірним майном. У будинку залишилися належні позивачу особисті речі та майно. На неодноразові прохання звільнити домоволодіння, ОСОБА_3 відповідає відмовою. Звернення позивача до правоохоронних органів у зв`язку з порушенням відповідачем її прав, виявилися безрезультатними.
		Короткий зміст рішень суду першої та апеляційної інстанцій
		Рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова позовну заяву 
		ОСОБА_1 задоволено.
		Усунуто ОСОБА_1 перешкоди в користуванні житлом шляхом виселення ОСОБА_3 з житлового будинку 
		АДРЕСА_1 . Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що виселення відповідача ґрунтується на нормах закону, переслідує легітимну мету, зазначену у частині другій статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Отже виселення відповідача із спірного будинку не є надмірним втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції.
		Постановою Харківського апеляційного суду від 22 червня 2023 року рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 15 березня 2023 року скасовано та ухвалено нове рішення.
		В задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні домоволодінням, виселення відмолено.
		Вирішено питання про розподіл судових витрат.
		Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд зазначив, що позивач не надала суду належних доказів на підтвердження позову та роз`яснив їй, що в даному випадку право позивача на майно не може бути захищено шляхом виселення відповідача, який внаслідок цього стане безхатченком, що стане надмірним тягарем та порушуватиме його право на повагу до житла, яке є постійним місцем проживання, та не є справедливим з урахуванням усіх обставин справи.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги
		24 липня 2023 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Бережний Г. В., звернулась до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Харківського апеляційного суду від 22 червня 2023 року.
		У касаційній скарзі позивач просить суд касаційної інстанції скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 22 червня 2023 року та ухвалити нове рішення, яким залишити в силі рішення суду першої інстанції. 
		Рух справи в суді касаційної інстанції
		Ухвалою Верховного Суду від 11 серпня 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Бережний Г. В., на постанову Харківського апеляційного суду 
		від 22 червня 2023 року, витребувано справу із суду першої інстанції.
		30 серпня 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
		Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		Підставами касаційного оскарження постанови Харківського апеляційного суду від 22 червня 2023 року представник вказує застосування в оскаржуваних рішеннях норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі 
		№ 447/455/17 та постановах Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 668/13127/15, від 03 лютого 2021 року у справі № 643/3624/16, 
		від 24 лютого 2021 року у справі № 940/1287/19-ц. Крім того, зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
		Так, позивач зазначає, що суд апеляційної інстанції не врахував всі істотні обставини справи, зокрема: те, що позивач не надавала своєї згоди на вселення та проживання у спірному домоволодінні відповідача з сім`єю; на неодноразові прохання позивача виселитися зі спірного приміщення, відповідач не реагував та змінив замки, тим самим порушив її право на житло. Натомість всі доводи відповідача, які були враховані апеляційним судом не підтверджені належними та достатніми доказами.
		Позиція інших учасників справи
		Відповідач не скористався правом на подання відзиву на касаційну скаргу у строк, встановлений в ухвалі по відкриття касаційного провадження.
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		Судами встановлено, що ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності належить 24/40 часток житлового будинку з надвірними будівлями літ. «А-1» за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, посвідченого 23 квітня 2018 року державним нотаріусом П`ятої харківської державної нотаріальної контори за реєстровим № 3-269.
		Право власності на вказане майно позивач набула після смерті її батька ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
		Інформаційною довідкою з Реєстру територіальної громади міста Харкова від 25 листопада 2022 року підтверджується, що позивач зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 з 16 лютого 2022 року.
		Відповідач ОСОБА_3 зареєстрований за адресою: 
		АДРЕСА_2 з 27 липня 2001 року, що підтверджується Інформаційною довідкою з Реєстру територіальної громади міста Харкова від 25 листопада 2022 року. Вказана квартира належить на праві спільної сумісної власності: ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 та ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 від 15 лютого 1999 року. 
		Відповідач ОСОБА_3 разом зі своєю дружиною ОСОБА_7 , їх спільною дитиною ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та дитиною дружини від першого шлюбу ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , проживають у спірному будинку.
		Із квитанцій вбачається сплата позивачем у січні, лютому, березні 2021 року, у серпні, вересні, грудні 2022 року, комунальних послуг з електропостачання, водопостачання, газопостачання, що нараховувались за адресою: АДРЕСА_1 .
		20 вересня 2022 року позивач звернулась із заявою до Комунального підприємства «Харківводоканал», в якій просила перекрити водопостачання у колодязі по пров. Маріупольський, 15 в м. Харкові, в зв`язку з тим, що даною послугою не користується.
		Згідно копії акту Комунального підприємства «Харківводоканал» від 23 вересня 2022 року, водопостачання по АДРЕСА_1 22 вересня 2022 року відключено.
		На підтвердження часткової оплати за комунальні послуги, що нараховувались за адресою: АДРЕСА_1 відповідачем надані наступні копії квитанцій: про сплату 30 грудня 2022 року послуг за вивезення побутових відходів за жовтень 2022 року у розмірі 118,00 грн ОСОБА_11 ; про сплату 30 грудня 2022 року за користування електричною енергією у розмірі 500,00 грн ОСОБА_3 ; про сплату 30 грудня 2022 року ОСОБА_3 за послуги з водопостачання за серпень 2022 року у розмірі 362,00 грн; про сплату 06 вересня 2022 року ОСОБА_1 за користування електричною енергією за серпень 2022 року у розмірі 
		3000,00 грн.
		З метою усунення порушення права користування позивач ОСОБА_1 
		09 вересня 2022 року зверталась до поліції, що підтверджується копією довідки Відділу поліції № 1 Харківського районного управління поліції № 3 Головного управління Національної поліції в Харківській області 
		від 20 вересня 2022 року, зі змісту якої вбачається, що 09 вересня 2022 року до відділу поліції надійшла заява ОСОБА_1 з проханням вжити заходи до її сина ОСОБА_3 та його родини, які не впускають її до домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , де вона зареєстрована. В телефонній розмові з ОСОБА_3 останній пояснив, що у зв`язку з тим, що замок у домоволодінні зламався, він замінив його на новий; проживанню за вказаною адресою його матері ОСОБА_12 він не перешкоджає та готовий надати їй новий ключ від будинку. Подальший розгляд матеріалу припинено.
		Мотивувальна частина
		Позиція Верховного Суду
		Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
		Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Вивчивши матеріали справи та перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		Згідно з частинами першою, третьою статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
		Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 Житлового кодексу України).
		Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення 
		від 21 лютого 1990 року в справі Powell and Rayner v. the U. K.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення 
		від 24 листопада 1986 року в справі Gillow v. the U.K.), так і на наймача (рішення від 18 лютого 1999 року в справі Larkos v. Cyprus).
		Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України).
		Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року в справі № 582/18/21.
		Відповідно до частин першої і третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
		Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні Особа може бути позбавлена права власності або обмежена в його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 321 ЦК України).
		Відповідно до частини першої статті 356 ЦК України, власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
		Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності (частини перша-третя статті 358 ЦК України).
		За вимогами статті 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.
		У частині першій статті 383 ЦК України та статті 150 ЖК України закріплено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
		Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України).
		Зазначена норма матеріального права визначає право власника, співвласника, у тому числі житлового приміщення або квартири, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї правової норми є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. Немає значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав (див. постанову Верховного Суду від 10 вересня 2025 року в справі № 759/26865/21).
		У постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі 
		№ 695/2427/16-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
		Відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
		Отже, при вирішенні питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) за загальним правилом не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
		Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц зазначила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою. Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
		Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 дійшла висновку про те, що питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло 
		у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися 
		з урахуванням дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком. Також необхідно встановити обставини щодо об`єкта нерухомого майна, 
		а також наявності чи відсутності іншого житла.
		ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії» (заява № 58255/00) встановив, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
		У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
		У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).
		Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).
		Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.
		У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
		Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).
		Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
		Отже, неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції.
		За вимогами частин другої, третьої статті 13 ЦПК України збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
		Засада змагальності сторін у судовому процесі є однією з ключових принципів правосуддя. Вона передбачає, що судовий процес є своєрідним полем змагання між сторонами - позивачем і відповідачем у цивільних справах. Головною метою цього принципу є забезпечення справедливості та об`єктивності судового процесу. Змагальність сторін у судовому процесі дозволяє кожній стороні активно захищати свої права та інтереси. Сторони мають можливість представляти свідчення, докази та аргументи на підтримку своєї позиції перед судом. Суд, зі своєї сторони, має завдання ретельно розглянути всі аргументи та докази від обох сторін та прийняти об`єктивне рішення на підставі закону (постанова Верховного Суду 07 серпня 2024 року в справі № 725/5693/21, від 21 червня 2024 року в справі № 134/743/22 ).
		Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тож певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13-ц).
		У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних в справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним в справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься в справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі 
		№ 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України в попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
		У справі суди встановили і сторони підтвердили у судовому засіданні, що між ними існує конфлікт щодо користування житловим будинком, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 .
		Судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідач ОСОБА_3 вселився у спірний будинок в 2005 році з дозволу своїх діда та баби, проживав постійно в будинку, в тому числі і після смерті баби та діда, з дозволу нового власника - позивача по справі, яка є його матір`ю. Також апеляційний суд в оскаржуваній постанові звернув увагу на те, що хоча за відповідачем і зареєстроване право власності на 1/6 частки квартири за адресою: АДРЕСА_2 (в якій постійно проживає позивач у справі), проте частка житлової площі вказаної квартири становить 
		7 кв.м., що є недостатнім для проживання та нормального існування родини з чотирьох осіб.
		Отже, апеляційний суд правильно виснував, що відповідач має тривалий зв`язок зі спірним будинком як із житлом у розумінні статті 8 Конвенції.
		Колегія суддів Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин, нормами права, які підлягають застосуванню, та надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності, зробив обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позову.
		Суд касаційної інстанції є судом права, а не факту і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень (постанова Верховного Суду від 29 липня 2025 року в справі № 288/1595/13).
		Посилання в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 
		13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 та постановах Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 668/13127/15, від 03 лютого 2021 року у справі № 643/3624/16, від 24 лютого 2021 року у справі № 940/1287/19-ц, оскільки висновки у цій справі, і у справі, що переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, є різними.
		Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов`язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32).
		Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.
		Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд нижчої інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
		Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
		Доводи касаційної скарги з підстав відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України), є необґрунтовані з таких підстав.
		Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судового рішення, зазначеними у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
		Ця норма спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.
		Під час касаційного перегляду судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, крім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема, зазначення норми права, щодо якої відсутній висновок про її застосування, із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи. Крім того, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.
		Разом з тим, такі вимоги заявником не виконані, касаційна скарга не містиь ані зазначення норми права, щодо якої відсутній висновок про її застосування, із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, ані обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи. 
		З огляду на встановлені судами фактичні обставини у цій справи, у контексті наведених доводів касаційної скарги, Верховний Суд зазначає, що апеляційний суди відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин правильно врахував висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		Інші доводи касаційної скарги на правильність висновків апеляційного суду не впливають та їх не спростовують.
		Суд враховує позицію ЄСПЛ, сформовану, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01, пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00, пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04, пункт 58), за якою принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що в рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення в справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), пункт 29).
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
		Щодо судових витрат
		Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
		Оскільки у цій справі оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
		Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		УХВАЛИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Бережний Геннадій Васильович, залишити без задоволення.
		Постанову Харківського апеляційного суду від 22 червня 2023 року залишити без змін.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Судді: В. М. Ігнатенко
		О. М. Ситнік
		І. М. Фаловська

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...