Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 1519/6-1/11 : не визначено.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 18.04.2011. Забезпечено надання загального доступу: 18.04.2011.

Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 Справа № 1519/6-1/11
		У Х В А Л А
		 31.03.2011 суддя Малиновського районного суду м. Одеси Дрішлюк А. І. розглянувши у судовому засіданні в м. Одесі клопотання Райффайзен Проперті Менеджмент ГМБХ в особі представника за довіреністю Демір Наталії Володимирівни до Товариства з обмеженою відповідальністю „Дубль W” про визнання та надання дозволу на примусове виконання рішення Міжнародного Арбітражного Центру Федеральної Палати Економіки Австрії від 23 лютого 2010 року з виправленням від 10 червня 2010 року у справі № SCH-5093, -
		 ВСТАНОВИВ:
		 До Малиновського районного суду м. Одеси звернувся Райффайзен Проперті Менеджмент ГМБХ (надалі по тексту заявник) в особі представника за довіреністю Демір Наталії Володимирівни з клопотанням про визнання та надання дозволу на примусове виконання рішення Міжнародного Арбітражного Центру Федеральної Палати Економіки Австрії від 23 лютого 2010 року з виправленням від 10 червня 2010 року у справі № SCH-5093 (т.1, а.с. 1-6) (надалі по тексту арбітражне рішення) проти Товариства з обмеженою відповідальністю „Дубль W” (надалі по тексту боржник). 
		Предявники заявника клопотання у судовому засіданні підтримали. 
		Представник боржника надав заперечення (т.2, а.с. 5-8), в яких посилався на те, що виконання рішення буде протирічити публічному порядку, оскільки законодавством України корпоративні спори віднесені до виключної компетенції господарських судів України, просив відмовити в задоволенні клопотання в повному обсязі. Крім того, до матеріалів справи за клопотанням боржника було приєднано висновок науково-правової експертизи Інституту держави і права ім. В.В. Корецького від 01.03.2011 р. № 126/82, підготовлений заступником директора Інституту держави і права ім. В.В. Корецького НАН України, кандидатом юридичних наук, членом кореспондентом Національної академії правових наук В.П. Нагребельним, старшим науковим співробітником відділу проблем цивільного, трудового і підприємницького права Інституту держави і права ім. В.В. Корецького НАН України, кандидатом юридичних наук Г.П. Тимченко (т.2, а.с. 96-103).
		Після ознайомлення з висновком стороною заявника були подані пояснення та непогодження щодо заперечень відповідача (т.2, а.с. 104-107), та заперечення проти вищевказаного висновку Інституту держави і права ім. В.В. Корецького (т.2, а.с. 111-115). 
		В звязку з тим, що учасники провадження посилались в своїх усних поясненнях та запереченнях на наявність в провадженні Господарського суду м. Київа справ за позовами боржника до заявника, суддею були витребувані та приєднані до матеріалів справи копії процесуальних документів з яких можливо було встановити предмет та підстави для звернення до суду (т.2, а.с. 116-193). 
		Крім того, в судовому засіданні 31.03.2011 року, в якому було прийнято рішення, стороною заявника до матеріалів справи приєднано науковий висновок № 126-01-624/1 від 30.03.2011, підготовлений Національною юридичною академією України імені Ярослава Мудрого, підготовленого доктором юридичних наук, кандидатом економічних наук, професором, академіком Національної академії правових наук України, заслуженим діячем науки та техніки України М.П. Кучерявенко, кандидатом юридичних наук, доцентом О.А. Лукашевим (т.3, а.с. 3-11). 
		Стороною боржника до матеріалів справи приєднано висновок науково-практичної експертизи підготовлений членом-кореспондентом Національної академії правових наук України, доктором юридичних наук, професором Спасибо-Фатєєвой І.В. (т.3, а.с. 23-34). Також представник боржника посилався на неналежне повідомлення його сторони, що є самостійною підставою для відмові в визнанні арбітражного рішення, яке передбачене міжнародного угодами. 
		Хід судового засідання в повному обсязі фіксувався технічними засобами фіксації процесу, тому всі пояснення та заперечення учасників провадження зафіксовані на магнітний накопичувач. 
		Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників провадження, проаналізувавши наукові висновки, суд вважає, що клопотання про визнання то надання дозволу на примусове виконання рішення міжнародного арбітражу підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
		Як вбачається з матеріалів справи (т.1, а.с. 7-58) 23 лютого 2010 року Міжнародний Арбітражний Центр Федеральної Палати Економіки Австрії виніс рішення у справі № SCH-5093 з виправленням від 10 червня 2010 року (т.1, а.с. 60-70) за позовом Райффайзен Проперті Менеджмент ГМБХ до Товариства з обмеженою відповідальністю „Дубль W”, яким:
		1. Кредитний Договір від 14 жовтня 1998 року (у тому числі доповнення до нього від 17 травня 1999 року), Договір про Продаж Частки від 4 травня 2001 року та Договір про Передачу Частки та Опціон від 4 травня 2001 року були укладені правомірно, та вони не припинені, не визнані недійсними, відповідно, вони є дійсними, чинними та мають повну юридичну силу, підтверджуючи додаткове право власності Позивача (на час вчинення Договору про Передачу Частки та Опціон від 4 травня 2001 року) на частку участі у розмірі 1 % у ТОВ „Дубль W Київ” (зараз ТОВ „САССК”), та, в загальному обсязі станом на 4 травня 2001 року, на частку участі в розмірі 99, 90217 % у „Дубль W Київ” (зараз ТОВ „САССК”); 
		2. Боржник зобовязаний сплатити усі арбітражні витрати у розмірі 38075, 36 євро (тридцять вісім тисяч сімдесят пять євро 36 євро центів); 3. Боржник зобовязаний сплатити Позивачу наступні суми: 
		-Вартість арбітражного провадження у розмірі 38075, 36 євро (тридцять вісім тисяч сімдесят пять євро 36 євро центів);
		-Витрати в розмірі 5043, 35 євро (пять тисяч сорок три євро 35 євро центів) та 20 % податку на додану вартість Австрії у розмірі 1008, 67 євро (одна тисяча вісім євро 67 євро центів);
		-Витрати в розмірі 119, 82 євро (сто девятнадцять євро 82 євро центи), які не обкладаються податком на додану вартість Австрії;
		-Юридичні витрати в розмірі 100000 євро (сто тисяч євро) та 20 % податку на додану вартість Австрії у розмірі 20000 євро (двадцять тисяч євро) (т.1. а.с. ).
		Відповідно до п. 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 12 «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів і арбітражів і про скасування рішень, ухвалених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України», розгляд судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів є особливою формою взаємної правової допомоги, яка надається Україною та іншими державами-учасницями відповідних міжнародних договорів. При їх вирішенні суди повинні виходити з положень ст. 84 Закону від 21 квітня 1999 р. "Про виконавче провадження", статей 35, 36 Закону від 24 лютого 1994 р. "Про міжнародний комерційний арбітраж" і відповідних міжнародних договорів України, що передбачають порядок визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів, і враховувати, що згідно зі ст. 9 Конституції України міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, входять до національного законодавства України.
		Відповідно до п. 10 ст. 1 Закону України „Про міжнародне приватне право” визнання рішення іноземного суду - поширення законної сили рішення іноземного суду на територію України в порядку, встановленому законом. Згідно зі ст. 392 ЦПК України, питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом за місцем проживання (перебування) або місцезнаходженням боржника.
		Малиновський районний суд м. Одеси, в територіальної юрисдикції якого зареєстровано боржника, визнаний сторонами в якості компетентного суду, будь-яких скарг, заяв з цього приводу сторонами не подавалось. 
		Оскільки сторона боржника просить відмовити в задоволенні клопотання про визнання та примусове виконанні на території України, і з цього приводу між сторонами виник спір, то вирішуючи спір та задовольняючи клопотання часткового суд виходить з наступного. 
		Згідно зі ст. 390 ЦПК України, рішення іноземного суду (суду іноземної держави; інших компетентних органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних чи господарських справ; іноземних чи міжнародних арбітражів) визнаються та виконуються в Україні, якщо їх визнання та виконання передбачено міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності. 
		Україна та Австрія є учасниками Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р., Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж, підписана в м.Женеві 21 квітня 1961 р., тому положення ч. 2 ст. 390 ЦПК України при вирішення питання про визнання та надання дозволу на виконання арбітражного рішення не можуть бути застосовані. 
		Оскільки держави, резидентами яких є учасники провадження, є учасниками декількох міжнародних договорів, то відповідно до рекомендацій Верховного суду України „Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України № N 12 від 24.12.1999”, слід виходити також із загальних правил про те, що міжнародні договори про правову допомогу поширюються лише на суб'єктів держав-учасниць та що за наявності між учасниками багатосторонніх договорів ще й договорів двосторонніх або спеціальних угод з питань правової допомоги мають застосовуватися відповідні норми тих договорів і угод, що набрали чинності пізніше.
		Указом Президії Верховної Ради УРСР від 22 серпня 1960 р. про ратифікацію Конвенції про визнання й виконання іноземних арбітражних рішень, укладену у м.Нью-Йорку в 1958 р. (далі - нью-йоркська Конвенція) визначено, що Україна застосовуватиме її положення щодо арбітражних рішень, постановлених на території держав, які не є учасницями Конвенції, лише на умовах взаємності.
		Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж, підписана в м.Женеві 21 квітня 1961 р., ратифікована Верховною Радою УРСР 25 січня 1963 р. (далі - Європейська конвенція), якою передбачено деякі особливості проведення арбітражу порівняно з положеннями нью-йоркської Конвенції.
		Відповідно до ст. 3 Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р. учасниками якої є Україна та Австрія, кожна договірна держава визнає арбітражні рішення як обов'язкові і приводить їх до виконання згідно з процесуальними нормами тієї території, де проситься визнання й приведення у виконання цих рішень, на умовах, викладених у нижченаведених статтях. Згідно зі ст. 4 Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень, для отримання визнання та приведення до виконання такого рішення, сторона, запитуючи визнання та приведення до виконання такого рішення, при поданні запиту надає відповідним чином завірене арбітражне рішення або належним чином завірену копію такого, а також дійсну арбітражну угоду або її копію. Якщо арбітражне рішення або зазначена угода викладені не офіційною мовою тієї держави, в якій запитуються визнання й виконання цього рішення, подається також переклад названих документів мовою даної держави. Переклад засвідчується офіційним чи присяжним перекладачем або дипломатичною чи консульською установою. 
		Відповідно до ст. 35 Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж”, арбітражне рішення, незалежно від того, в якій країні воно було винесено, визнається обов'язковим і при поданні до компетентного суду письмового клопотання виконується з урахуванням положень цієї статті та статті 36. Сторона, що спирається на арбітражне рішення або порушує клопотання про його виконання, повинна подати оригінал належним чином засвідченого арбітражного рішення або належним чином засвідчену копію такого, а також оригінал арбітражної угоди, зазначеної в статті 7, або належним чином засвідчену копію такої. Якщо арбітражне рішення або угода викладені іноземною мовою, сторона повинна подати належним чином засвідчений переклад цих документів на українську або російську мову.
		Порушень встановленого порядку подачі документів суддею не встановлено, скарг зауважень на це з боку боржника не надходило. Таким чином, суддя визнає матеріалів клопотання достатніми для розгляду клопотання по суті. 
		У порядку, передбаченому статтями 35, 36 Закону "Про міжнародний комерційний арбітраж" і нью-йоркською Конвенцією, розглядаються клопотання про визнання й виконання рішень комерційного арбітражу, що проводяться за арбітражною угодою сторін (третейського суду), а не органів судової системи держави, до відання яких законодавством останньої віднесено розгляд господарських та інших комерційних спорів (господарських, арбітражних судів тощо).
		Зокрема, нью-йоркською Конвенцією визначено, що вона застосовується щодо визнання й виконання арбітражних рішень, постановлених на території іншої держави, ніж держава, де запитуються їх визнання й виконання, за спорами, сторонами в яких можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Вона застосовується також щодо арбітражних рішень, які не вважаються внутрішніми рішеннями у тій державі, де запитуються їх визнання й виконання. Йдеться про арбітражні рішення, постановлені як арбітрами, призначеними в кожній конкретній справі, так і постійними арбітражними органами, до яких сторони звернулись (ст.1) відповідно до їх письмової угоди про зобов'язання передавати в арбітраж усі або які-небудь спори, що виникли або можуть виникати між ними у зв'язку з будь-якими конкретними договірними чи іншими правовідносинами, об'єкт яких може бути предметом арбітражного розгляду (ст.2).
		Відповідно до Постанови Верховного суду України „Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України N 12 від 24.12.1999 оскільки Україна є учасницею як нью-йоркської Конвенції, так і Європейської конвенції, при вирішенні клопотань про визнання й виконання рішень про зовнішньоторговельний арбітраж необхідно враховувати положення ст.IX Європейської конвенції щодо оголошення арбітражного рішення недійсним, зокрема п.2, який передбачає, що у відносинах між державами-учасницями цієї Конвенції, які одночасно є учасницями нью-йоркської Конвенції, п.1 зазначеної статті обмежує застосування статей V, 1 "е" нью-йоркської Конвенції передбаченими в ньому випадками.
		Як вбачається з тексту статі 5 Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10.06.1958 (режим доступу http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_070)
		1. В признании и приведении в исполнение арбитражного решения может быть отказано по просьбе той стороны, против которой оно направлено, только если эта сторона представит компетентной власти по месту, где испрашивается признание и приведение в исполнение, доказательства того, что:
		a) стороны в соглашении, указанном в статье II, были по применимому к ним закону в какой-либо мере недееспособны или это соглашение недействительно по закону, которому стороны это соглашение подчинили, а при отсутствии такого указания, по закону страны, где решение было вынесено, или
		b) сторона, против которой вынесено решение, не была должным образом уведомлена о назначении арбитра или об арбитражном разбирательстве или по другим причинам не могла представить свои объяснения, или
		c) указанное решение вынесено по спору, не предусмотренному или не подпадающему под условия арбитражного соглашения или арбитражной оговорки в договоре, или содержит постановления по вопросам, выходящим за пределы арбитражного соглашения или арбитражной оговорки в договоре, с тем, однако, что если постановления по вопросам, охватываемым арбитражным соглашением или оговоркой, могут быть отделены от тех, которые не охватываются таким соглашением или оговоркой, то та часть арбитражного решения, которая содержит постановления по вопросам, охватываемым арбитражным соглашением или арбитражной оговоркой в договоре, может быть признана и приведена в исполнение, или
		d) состав арбитражного органа или арбитражный процесс не соответствовали соглашению сторон или, при отсутствии такового, не соответствовали закону той страны, где имел место арбитраж, или
		е) решение еще не стало окончательным для сторон или было отменено или приостановлено исполнением компетентной властью страны, где оно было вынесено, или страны, закон который применяется.
		2. В признании и приведении в исполнение арбитражного решения может быть также отказано, если компетентная власть страны, в которой испрашивается признание и приведение в исполнение, найдет, что:
		a) объект спора не может быть предметом арбитражного разбирательства по законам этой страны, или
		b) признание и приведение в исполнение этого решения противоречат публичному порядку этой страны.
		Як вбачається з тексту статі IX Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж (режим доступу http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_069) 
		1. Отмена арбитражного решения, подпадающего под действие настоящей Конвенции в одном из Государств-участников Конвенции, будет являться причиной отказа в признании или исполнении этого решения в других Государствах-участниках настоящей Конвенции только при условии, что отмена арбитражного решения была произведена в Государстве, в котором или по закону которого этого решение было вынесено, и лишь по одному из следующих оснований:
		а) стороны в арбитражном соглашении были, по применимому к ним закону, в какой-либо мере недееспособны или это соглашение было недействительно по закону, которому стороны его подчинили, а при отсутствии такого указания, по закону страны, где решение было вынесено; или
		b) сторона, требующая отмены решения, не была должным образом уведомлена о назначении арбитра или об арбитражном разбирательстве или по другим причинам не могла представить свои объяснения; или
		с) указанное решение было вынесено по спору, не предусмотренному или не подпадающему под условия арбитражного соглашения или арбитражной оговорки в договоре, или содержит постановления по вопросам, выходящим за пределы арбитражного соглашения или арбитражной оговорки в договоре, с тем, однако, что если постановления по вопросам, охватываемым арбитражным решением или оговоркой, могут быть отделены от тех, которые не охватываются таким соглашением или оговоркой, то та часть арбитражного решения, которая содержит постановления по вопросам, охватываемым арбитражным соглашением или арбитражной оговоркой в договоре, может быть отменена; или
		d) состав арбитражной коллегии или арбитражная процедура не соответствовали соглашению сторон или, при отсутствии такового, не соответствовали положениям статьи IV настоящей Конвенции.
		2. В отношениях между государствами-участниками настоящей Конвенции, которые одновременно являются участниками Нью-Йоркской конвенции 10 июня 1958 года о признании и приведении в исполнении иностранных арбитражных решений, пункт 1 настоящей статьи ограничивает применение статьи V, 1 "е" Нью-Йоркской конвенции случаями, предусмотренными в пункте 1 статьи IX настоящей Конвенции.
		Сторона боржника також посилається на ст. 36 Закону України „Про міжнародний комерційний арбітраж” від 24.02.1994, стаття 36 якої встановлює підстави для відмови у визнанні або у виконанні арбітражного рішення. Зокрема, у визнанні або у виконанні арбітражного рішення, незалежно від того, в якій державі воно було винесено, може бути відмовлено лише: 
		1) на прохання сторони, проти якої воно спрямоване, якщо ця сторона подасть компетентному суду, у якого просить визнання або виконання, доказ того, що: 
		- одна із сторін в арбітражній угоді, зазначеній у статті 7, була якоюсь мірою недієздатною; або ця угода є недійсною за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а в разі відсутності такої вказівки, - за законом держави, де рішення було винесено; або 
		- сторону, проти якої винесено рішення, не було належним чином сповіщено про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд або з інших поважних причин вона не могла подати свої пояснення; або 
		- рішення винесено щодо спору, не передбаченого арбітражною угодою, або такого, що не підпадає під її умови, або містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди; проте, якщо постанови з питань, охоплених арбітражною угодою, можуть бути відокремлені від тих, які не охоплюються такою угодою, то та частина арбітражного рішення, яка містить постанови з питань, що охоплені арбітражною угодою, може бути визнана і виконана; або 
		- склад третейського суду або арбітражна процедура не відповідали угоді між сторонами або, за відсутності такої, не відповідали закону тієї держави, де мав місце арбітраж; або 
		- рішення ще не стало обов'язковим для сторін, або було скасовано, або його виконання зупинено судом держави, в якій або згідно із законом якої воно було прийнято; або 
		2) якщо суд визнає, що: 
		- об'єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законодавством України; або 
		- визнання та виконання цього арбітражного рішення суперечить публічному порядку України. 
		Аналізуючи доводи представника боржника суддею не приймаються до уваги посилання на порушення процедурі повідомленні п. b) ст. 5 Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10.06.1958; b) ч. 1 ст. IX Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж, абз.2 ч. 1 ст. 36 Закону України „Про міжнародний комерційний арбітраж”, оскільки на думку судді, ця підстава може бути прийнята до уваги тоді, коли у національного суду будуть докази того, що арбітражний розгляд відбувся без інформування сторони про його існування. Як вбачається з матеріалів справи, і це не заперечується стороною боржника, арбітру направлявся відзив (т.1, а.с. 44-45), тобто навіть за незгоди сторони проти арбітрування, сторона боржника була проінформована про здійснення відповідних дій, а тому формальне не співпадіння адреси, за таких підстав не може бути, на думку судді, самостійною підставою для відмови в визнанні та надані дозволу на примусове виконання рішення суду. 
		Оцінюючи доводи сторін щодо порушення публічного порядку, в тому числі через вирішення корпоративного спору, який віднесено до виключеної компетенції господарських судів України, суддя вважає за необхідним зауважити на таке. 
		Між боржником та заявником склалися договірні відносини (кредитний, договір про продаж частки в товаристві з обмеженою відповідальністю «Дубль W Київ»(на даний час - ТОВ «САССК») та договір про передачу частки в Товаристві та опціон). Разом із тим наведені вище компанії стали учасниками створеного ними ТОВ «Дубль W Київ», відповідно, перебували з ним в корпоративних правовідносинах. Таким чином, договірні відносини між сторонами безпосередньо повязувались з корпоративними правовідносинами. І саме з приводу останніх у заявника був інтерес, який полягав у збільшенні його частки в статутному капіталі ТОВ «Дубль W Київ». На реалізацію цього інтересу були спрямовані дії щодо передання боржником на користь заявника частки в статутному капіталі ТОВ «Дубль W Київ».
		Будучи учасниками ТОВ «Дубль W Київ», заявник та боржник мали втілити свої дії у відповідні форми, що вимагаються не лише договірними нормами та нормами законодавства, яким регулюються договірні правовідносини, а й корпоративними нормами та нормами корпоративного законодавства, а також законодавства про державну реєстрацію юридичних осіб. Адже для збільшення розміру частки заявника в статутному капіталі ТОВ «Дубль W Київ»недостатньо лише одного договору між ним та божником, а необхідний юридичний склад, до якого входять, поміж іншим, рішення загальних зборів та внесення відповідних змін до статуту товариства та державного реєстру, які вже оскаржуються боржником. 
		Боржник, вважаючи, що його права порушені, як такі, що базуються на договорі, так і корпоративні, які щільно і нерозривно повязані між собою, звернувся до українських господарських судів з відповідними позовами про захист свого права. Розгляд цих справ триває і тому права боржника дотепер перебувають у стані вирішення судом можливості їхнього захисту (т.2, а.с.117-193).
		Звернення ТОВ «Дубль W Київ»до українських судів ґрунтується на законодавстві України, зокрема п. 4 частини першої статті 12 Господарсько-процесуального кодексу, згідно якої господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин. Відповідно, корпоративними відносинами є відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав (ч.3. ст. 167 Господарського кодексу України). Корпоративними ж є права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами (ч.1 ст.167 ГК України).
		Відтак, в юрисдикції господарських судів України перебуває розгляд спорів, що стосуються корпоративних та договірних відносин між учасниками ТОВ «Дубль W Київ».
		Не заперечуючи корпоративність цих спорів, з посиланням на їх безпідставність та необґрунтованість цих позовних вимог, сторона заявника підкреслювала, про різність предметів арбітражного розгляду та спорів, що знаходяться тривалий час в провадженні Господарського суду м. Київа. 
		Дійсно, огляд матеріалів проваджень свідчить про неспівпадіння предметів, проте своїми діями сторона заявника намагається створити певну преюдицію, яка може бути використане ним проти боржника, в процесі розгляду саме вказаних спорів. 
		На користь такого висновку свідчить наступне. 
		Синтаксичний та логічний аналіз резолютивної частини арбітражного рішення дозволяє зробити висновок, проте що ним встановлені певні юридичні факти та підтверджено право власності на частку (власне корпоративне право). З нього вбачається (т.1, а.с. 58), що заявник, посилаючись на відповідні положення договорів, звернувся до Арбітражу з питанням (а) „чи кожний із зазначених вище договорів (кредитний, договір про продаж частки та договір про передачу частки та опціон), укладених між сторонами, були та є дійсними” та (б) чи породжують та підтверджують вони право власності на частку у статутному капіталі ТОВ „САССК” (колишнього ТОВ „Дубль W Київ”). 
		Якщо перша частина, щодо встановлення фактів, з точки зору юридичної кваліфікації не викликає сумнівів, проте вона не враховує матеріального та процесуальної сторони питання за національним законодавством України. Так, презумпція правомірності правочину, яку використовує й Арбітраж в своєму рішенні, унеможливлює заявлення вимоги про встановлення, що «договір є укладеним правомірно, не є припиненим, не визнаний недійсним, і відповідно є дійсним, чинним та має повну юридичну силу”. Така вимога не є способом захисту цивільних прав. Така вимога не входить до передбачених ЦК України способів захисту цивільних прав і не передбачена іншими законами та договорами між сторонами. 
		Відповідно слід погодитися, з висновком д.ю.н., проф. І.В. Спасибо-Фатєєвой, та констатувати, що: 1) спору між сторонами з приводу зазначених договорів, який би мав розглядатися в Арбітражі, не виник. Про це свідчить саме формулювання звернення заявника та винесене Арбітражем рішення; 2) звернення заявника до Арбітражу слід розцінювати як середньозважене між проханням тлумачення договорів, встановлення факту (очевидно, наявності договорів), визнання права (власності); 3) внаслідок попередніх двох позицій слід констатувати, що Арбітраж не розглядав спір про захист права або розбіжність між сторонами у звязку з тлумаченням або виконанням умов цих договорів або у звязку з його порушенням, припиненням чи недійсністю, оскільки підстав для тлумачення не виявлено, адже боржник не заперечував в Арбітражі сутність договорів, укладених ним з заявником і в справі відсутні документи щодо розбіжності в розумінні сторонами договорів їх змісту. Не виявлено з матеріалів справи й підстав стверджувати про спір щодо неналежного виконання або недійсність договорів між сторонами. ТОВ „Дубль W Київ” не надавало Арбітражу жодних пояснень з цього приводу; 4) навпаки, Арбітраж вдавався в оцінку різних обставин з приводу дійсності договорів, хоча їх дійсність в Арбітражі ніхто не заперечував; 5) внаслідок цього Арбітраж виніс рішення, яким констатується дійсність договорів, укладених між боржником та заявником, хоча проти цього заперечень в Арбітражі з боку боржника не висувалося. Більше того, в Рішенні Арбітражу є посилання на презумпцію правомірності правочинів за законодавством України, що робить зайвим ще й констатацію цього факту Арбітражем; 6) будь-яке звернення до суду або арбітражу має своєю підставою захист порушеного, невизнаного або оспорюваного права (ч.1 ст.15 ЦК України). У відсутність доказу порушення, невизнання або оспорювання права заявника останній не мав жодних підстав для звернення до Арбітражу ані згідно ст.15 ЦК, ані згідно арбітражних застережень; 7) за відсутністю спору звернення до Арбітражу мало на меті встановлення факту Однак відповідно до п. 5 частини 2 ст. 234 Цивільного процесуального кодексу України, встановлення фактів, що мають юридичне значення, перебуває у виключній компетенції судів України і вирішуються в порядку окремого провадження. Відповідно до частини 5 ст. 235 Цивільного процесуального кодексу України, справи окремого провадження не можуть бути передані на розгляд третейського суду (аналогічним чином надана оцінка експертами Інституту держави і права ім. Корецького НАН України а.с. 101, т.3); 8) відповідно до ст.16 ЦК існує 10 перелічених в ній способів захисту цивільних прав. Попри те, що цей перелік не є виключним, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Договором між сторонами не передбачений такий спосіб захисту прав, як визнання договорів дійсними, оскільки діє презумпція правомірності правочинів (ст.204 ЦК України). 
		Таким чином, цілком логічним буде висновок, що договори між заявником та боржником є дійсними незалежно від того, чи виносилося Арбітражем рішення, чи ні; підстав для звернення до Арбітражу у заявника не було, оскільки між ним та боржником відсутній спір, який би міг відповідно до арбітражного застереження, що міститься в договорах, розглядатися в Арбітражі; підстав для звернення до Арбітражу за встановленням факту у заявника не було, оскільки розгляд цих прав перебуває у виключній компетенції судів України; підстав для звернення до Арбітражу за тлумаченням у заявника не було, оскільки з матеріалів справи не вбачається наявність розбіжностей між сторонами договорів стосовно розуміння їхніх умов (ст.ст.213, 637 ЦК України).
		Наведене у співставленні з процесуальною ситуацією, яка склалась в господарському суді м. Київа дозволяє стверджувати, що Арбітраж виніс рішення про те, що кредитний договір від 14 жовтня 1998 р., договір про продаж частки від 4 травня 2001 р. та договір про передачу частки та опціон від 4 травня 2001 р. були належним чином укладені, не були припинені, не були визнані недійсними, тобто констатував факти, яке були передумовою для прийняття ним рішення про визнання права власності заявника на частку участі у статутному фонді ТОВ „Дубль W Київ”. Саме про таку постановку питання свідчать вирази в Рішенні Арбітражу щодо визнання „додаткового права власності” заявника, про підтвердження права власності останнього на частку в статутному капіталі ТОВ „САССК” (п.”а” Резолютивної частини рішення). В цій частині підстав звернення до Арбітражу за визнанням права власності на частку у заявника не було, оскільки спір з цього приводу ґрунтується на корпоративних відносинах і тому має розглядатися в господарських судах України;
		Заявник, маючи інформацію про те, що відповідні спори розглядаються в господарських судах України, вважаючи свої права порушеними, може їх захистити в судах України, висуваючи аргументи, якими він оперував в Арбітражі; констатація факту дійсності договорів та визнання права власності (без його оспорювання в Арбітражі з боку ТОВ „Дубль W Київ”) унеможливлює примусове виконання рішення Арбітражу.
		Слід погодитися з позицією проф. І.В. Спасибо Фатєєвою, що рішення Арбітражу носить мотиваційну спрямованість, містить в собі оцінку різного роду юридичних фактів, що мають пряме або опосередковане відношення до правовідносин між сторонами, тлумачення договорів та законодавства, тобто певний набір юридичного інструментарію. В рішенні Арбітражу відсутнє позначення на ті дії, які мають бути примусово виконані та якими було б відновлене порушене право позивача, оскільки (а) відсутнє саме порушення, оспорення та невизнання права; (б) загальні міркування та аргументи суду не стосуються кола тих дій, які мають виконуватися, а лише стосуються мисленої (нематеріальної) сфери. Оскільки існує декілька судових проваджень, заявник мав окремий правовий інтерес у декларативному судовому рішенні, яким по своїй сутності є рішення Арбітражу, яке у разі визнання його національним судом створить презумпцію проти боржника, зокрема, в Господарському суді м. Київа та з врахуванням процесуального законодавства автоматично призведе до вирішення корпоративних спорів з певним правовим результатом для боржника, при цьому ключове значення буде мати не скільки арбітражне рішення, скільки ухвала про визнання, яка буде „звязувати” національний суд. 
		Відповідно суддя вважає. що учасники провадження помилково надавали оцінку заяви з точки зору порушення публічного порядку, оскільки з врахуванням українського національного законодавства та теоретичних розробок, допуск та визнання заяви в чистому вигляді не буде порушувати публічний порядок, проте в ньому вбачаються дії, які слід кваліфікувати як процесуальне зловживання правом на захист, зокрема правом на передачу спору до арбітражу. 
		Насправді коли йдеться про розглянутий спір, то друга частина арбітражного рішення (т.1, а.с.58) має ознаки задоволення позову про визнання права власності на відповідні частки в статусному фонді, та незалежності від кваліфікації спірних відносин (чи то позов про визнання права власності чи сутто спір між учасниками) з врахуванням предмету спору - право на частку  підлягає розгляду в національному суді України. Такий висновок судді також повністю підтверджується висновком Національною юридичною академією України імені Ярослава Мудрого, в якому підтверджується думка судді стосовно того, що арбітражним рішенням визнано право власності на частку в статутному фонді, надана кваліфікація захисту який використовував заявник як визнання права (відповідь на питання 3, 4, т.3, а.с. 11). 
		Наведене дозволяє кваліфікувати спірну ситуацію як таку, що передбачена, ч.1 п. „с” ст. 5 Конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йорк, 1958), ч.1 п. „с” ст. IX Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж від 21.04.1961 р., ст. 36 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж", в звязку з чим суддя визнає, що арбітражне рішення містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди (встановлення фактів); а об'єкт спору в розглядаємому випадку (право власності на частку в статутному фонді) не може бути предметом арбітражного розгляду за законодавством України, оскільки право оспорюється колишнім учасником товариства, в тому числі за національним законодавством України. Тому суддя відмовляє в визнанні арбітражного рішення в цій частині. Такий висновок враховує відповідні наукові висновки, приєднані до матеріалів справи, не протирічить їм, та враховує окремі позиції науковців, висловлені ними щодо предмету спору. 
		Разом з тим, суддя вважає можливим допустити арбітражне рішення до виконання в частині стягнення арбітражних витрат, оскільки арбітражна оговорка є дійсною та не скасованою. 
		Відповідно до ст. 398 ЦПК України, на підставі рішення іноземного суду та ухвали про надання дозволу на його примусове виконання, що набрала законної сили, суд видає виконавчий лист, який надсилається для виконання в порядку, встановленому законом. Згідно зі ст. 84 Закону України «Про виконавче провадження», порядок виконання в Україні рішень іноземних судів і арбітражів визначається відповідними міжнародними договорами, Законом України «Про виконавче провадження»та іншими законами України. Виконавчий документ, виданий в установленому порядку на основі рішення іноземного суду чи арбітражу, може бути пред'явлений до примусового виконання протягом трьох років з моменту набрання відповідним рішенням законної сили.
		Згідно зі ст. 217 ЦПК України суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні.
		Суддя також вважає, за необхідним відмовити в допуску виконання арбітражного рішення в частині стягнення витрат повязаних з наданням юридичної допомоги, оскільки це буде протирічити загальним засадам розумності, справедливості та добросовісності (ст. 3 ЦК України). Так, звертаючись до арбітражу для констатації певних фактів, які до того ж можуть бути встановлені виключно національними судами України, сторона заявника передбачала, що по суті заявлених нею юридичних фактів спору не існує. Відповідно в притягненні до участі третьої особи, чиї послуги в порівнянні з звичайною українською судовою практикою будуть мати „каральні” для боржника економічні наслідки не було підстав. 
		На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 3,4, ч.1 п. „с” ст. 5 Конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йорк, 1958), ч.1 п. „с” ст. IX Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж від 21.04.1961 р., ст. 9 Конституції України, ст. 1 Закону України „Про міжнародне приватне право”, ст.ст. 35-36 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж", ст. 3 ЦК України, ст.ст. 1,3, 8, 10, 11, 60, 88, ч. 3 ст. 209, 217, ч.1 ст. 390, 392, 395 ЦПК України, Постановою Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 р. "Про практику розгляду судами клопотань про визнання та виконання рішень іноземних судів та арбітражних судів та про відміну рішень, встановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу", суддя, - 
		 
			 УХВАЛИВ:
			 Клопотання представника Райффайзен Проперті Менеджмент ГМБХ Демір Н.В. про визнання та надання дозволу на примусове виконання рішення Міжнародного Арбітражного Центру Федеральної Палати Економіки Австрії від 23 лютого 2010 року з виправленням від 10 червня 2010 року у справі № SCH-5093 - задовольнити частково.
			 Рішення Міжнародного Арбітражного Центру Федеральної Палати Економіки Австрії від 23 лютого 2010 року з виправленням від 10 червня 2010 року у справі № SCH-5093 представника Райффайзен Проперті Менеджмент ГМБХВ визнати частково. 
			 Надати дозвіл на виконання Рішення Міжнародного Арбітражного Центру Федеральної Палати Економіки Австрії від 23 лютого 2010 року з виправленням від 10 червня 2010 року в частині стягнення витрат на арбітражне провадження в розмірі 38075,36 євро (тридцять вісім тисяч сімдесят пять євро 36 євро центів), що за курсом НБУ на 31.03.2011 року (100 євро дорівнює 1121,5640 грн.) дорівнює 427039,53 грн. (чотириста двадцять сім тисяч тридцять девять грн. 53 коп.); витрати у розмірі 5043,35 євро (пять тисяч сорок три євро 35 євро центів), що за курсом НБУ (100 євро дорівнює 1121,5640 грн.) дорівнює 56564,39 грн. (пятдесят шість тисяч пятсот шістдесят чотири грн. 39 коп.) та податку на додану вартість Австрії у розмірі 1008,67 євро (одна тисяча вісім євро 67 євро центів), що за курсом НБУ (100 євро дорівнює 1121,5640 грн.) дорівнює 11312,87 грн. (одинадцять тисяч триста дванадцять грн. 87 коп.): витрати, які не обкладаються податком на додану вартість Австрії у розмірі 119,82 євро (сто девятнадцять євро 82 євро цента), що за курсом НБУ (100 євро дорівнює 1121,5640 грн.) дорівнює 1343,85 грн. (одна тисяча триста сорок три грн. 85 коп.)
			В визнанні та наданні дозволу іншої частини поданого клопотання відмовити. 
			 Встановити порядок виконання цієї ухвали відповідно до якої ця ухвала у разі набрання нею законної сили є підставою для видачі виконавчого листа про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Дубль W»(код ЄДРПОУ 19198648) та перерахування на рахунок Райффайзен Проперті Менеджмент ГМБХ (Raiffeisen Property Management GmbH) у Raiffeisen Zentralbank AG, номер рахунку: 2-00.549.063, код банку (BLZ): 31000, міжнародний банківський рахунок IBAN: АТ773100000200549063, BIC: RZBATWW:
			-вартість арбітражного провадження у розмірі 38075,36 євро (тридцять вісім тисяч сімдесят пять євро 36 євро центів), що за курсом НБУ (100 євро дорівнює 1121,5640 грн.) дорівнює 427039,53 грн. (чотириста двадцять сім тисяч тридцять девять грн. 53 коп.);
			-витрати у розмірі 5043,35 євро (пять тисяч сорок три євро 35 євро центів), що за курсом НБУ (100 євро дорівнює 1121,5640 грн.) дорівнює 56564,39 грн. (пятдесят шість тисяч пятсот шістдесят чотири грн. 39 коп.) та податку на додану вартість Австрії у розмірі 1008,67 євро (одна тисяча вісім євро 67 євро центів), що за курсом НБУ (100 євро дорівнює 1121,5640 грн.) дорівнює 11312,87 грн. (одинадцять тисяч триста дванадцять грн. 87 коп.):
			-витрати, які не обкладаються податком на додану вартість Австрії у розмірі 119,82 євро (сто девятнадцять євро 82 євро цента), що за курсом НБУ (100 євро дорівнює 1121,5640 грн.) дорівнює 1343,85 грн. (одна тисяча триста сорок три грн. 85 коп.)
			 Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку до Апеляційного суду Одеської області через суд першої інстанції шляхом подачі в 5-денний строк з дня проголошення ухвали апеляційної скарги.
			 
				 
					 
					Суддя:А. І. Дрішлюк

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...