РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 серпня 2008 року
|
|
м. Київ
|
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого Гнатенка А.В.,
суддів: Григор'євої
Л.І., Косенка В.Й.,
Данчука В.Г., Костенка
А.В.,-
розглянувши
в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про
тлумачення заповіту та визнання права власності на частину будинку, за
касаційною скаргою ОСОБА_2 на
рішення Ленінського районного
суду м. Вінниці
від 25 лютого
2008 року та
ухвалу апеляційного суду
Вінницької області від 21 квітня 2008 року,
встановила:
У січні 2008 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги
тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла
його мати, ОСОБА_4, після смерті якої відкрилася спадщина, яка складалася з будинку та господарських споруд,
розташованих за адресою: АДРЕСА_1. Указував,
що він та його брат, ОСОБА_2 прийняли спадщину, оскільки до смерті матері проживали зі
спадкодавцем та зареєстровані у вищевказаному будинку; крім того, звернувся до нотаріальної
контори із заявою про прийняття спадщини. Зазначав, що будинок складається з двох
частин: в одній чатині проживала його матір із братом, а в іншій - він зі своєю
сім'єю. За життя матері спір щодо володіння та користування будинком у нього з матір'ю
не виникав, вона наголошувала, що складе заповіт на ту частину будинку, в якій вона
проживала з братом, ОСОБА_2. Але згодом спірний будинок мати заповіла сину, ОСОБА_2. Посилаючись
на зазначені обставини, позивач просив суд про тлумачення заповіту та визнання права
власності на частину будинку.
Рішенням Ленінського районного суду м. Вінниці від 25 лютого
2008 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного
суду Вінницької області від 21 квітня 2008 року, позов задоволено.
У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі ОСОБА_2 просить
скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення,
яким відмовити в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами
норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому
задоволенню з таких підстав.
Судами встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4, після смерті якої
відкрилася спадщина на будинок, розташований у АДРЕСА_1.
Відповідно до заповіту від 14 вересня 2006 року, посвідченого державним
нотаріусом Третьої Вінницької державної нотаріальної контори, ОСОБА_4 усе своє
майно заповідала ОСОБА_2.
На підставі зазначеного заповіту ОСОБА_2. видано свідоцтво про право на
спадщину за заповітом на
будинок АДРЕСА_1, який
належав померлій згідно
з договором купівлі-продажу від 29 липня 1975 року.
Задовольняючи позов ОСОБА_1, суд першої інстанції, з яким погодився
апеляційний суд, залишаючи рішення суду без змін, виходив з того факту, що
спадковий будинок перебував у спільній часткові (в рівних частках) власності
позивача та його батьків зі встановленням порядку користування, оскільки був
придбаний зі їх спільні кошти, а тому дійшов висновку, що при складанні
заповіту на користь молодшого сина, ОСОБА_2, воля спадкодавця стосувалася лише
1/2 частини будинку, якою вона користувалася.
Однак з висновками судів не можна погодитися з таких підстав.
Відповідно до ст. 1256 ЦК України спадкоємці вправі здійснити тлумачення
заповіту з дотриманням правил тлумачення правочинів, встановлених ст. 213 ЦК
України.
За відсутності згоди між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється
судом відповідно до ст. 213 ЦК України.
Виходячи з аналізу положень норм ст. ст. 213, 1256 ЦК України тлумачення
заповіту здійснюється з метою встановлення точної волі заповідача і може мати
місце, якщо заповіт викликає питання у спадкоємців, має суперечливий характер,
у зв'язку з чим необхідно уточнити його зміст.
При цьому ч. 2 ст. 213 ЦК України не допускає, щоб при тлумаченні правочину
здійснювався пошук волі учасника правочину, який не знайшов відображення у
тексті самого правочину.
Таким чином, при тлумаченні заповіту
не допускається внесення змін у сам зміст заповіту, ураховуючи також, що
заповіт - це особисте розпорядження фізичної особи щодо належного їй майна,
майнових прав і обов'язків на випадок своєї смерті ( ст. 1233 ЦК України).
Оскільки при складанні ОСОБА_4 заповіту спадковий будинок належав їй на праві приватної власності та зі
змісту заповіту чітко вбачається воля заповідача все належне їй майно передати
в порядку спадкування ОСОБА_2, у суду були відсутні підстави для тлумачення
заповіту, за яким слід вважати, що спадкодавець заповідав лише 1/2 частину
належного їй майна.
Ураховуючи, що, застосовуючи до правовідносин сторін норми матеріального
права - ст. ст. 213, 1256 ЦК України, суд неправильно їх витлумачив, що
призвело до неправильного вирішення спору, судові рішення в частині тлумачення
заповіту підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову ОСОБА_1
у позові.
Що стосується рішення суду в частині визнання права власності за ОСОБА_1 на
1/2 частину будинку та його виділ у
натурі з підстав набуття ним права спільної часткової власності на будинок, то
судові рішення в цій частині як такі, що не відповідають вимогам ст. 213-215
ЦПК України, підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до
суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 328 ЦК України, на
яку посилався суд, право власності набувається на підставах, не заборонених
законом, зокрема з правочинів.
Як установлено судом, спірний
будинок належав на праві власності ОСОБА_5 відповідно до договору
купівлі-продажу від 29 липня 1975 року, після смерті якого на підставі заповіту
від 22 серпня 1986 року перейшов у приватну власність ОСОБА_4 згідно зі
свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 3 квітня 2000 року.
Дійшовши висновку про придбання
будинку в 1975 році за рахунок спільних коштів позивача та його батьків, суд
усупереч вимогам ст. ст. 213, 214 ЦПК України
не зазначив у рішенні, якими доказами підтверджується цей факт та якою
нормою закону регулюються зазначені правовідносини, ураховуючи, що норми, на
які посилався суд, введено в дію з 1 січня 2004 року і вони не мають зворотної
сили. Визначаючи право власності за ОСОБА_1 на 1/2 частину будинку, суд також
залишив поза оцінкою те, що договір купівлі-продажу від 29 липня 1975 року, в якому
покупцем зазначено ОСОБА_5, та свідоцтво про право власності від 3 квітня 2000
року на
ім'я ОСОБА_4 ніким
не оспорювалися, як і
заповіт ОСОБА_4, і не визнані у встановленому законом порядку
недійсними.
Крім того, ухвалене рішення про виділ ОСОБА_1 конкретних
приміщень не відповідає вимогам закону. Так,
здійснюючи поділ будинку в натурі, суд залишив у спільному користуванні співвласників споруду - колодязь,
не врахувавши норми ст. ст. 363, 367 ЦК України, які регулюють правовідносини учасників спільної часткової
власності щодо виділу частки з майна або його поділу.
Зазначеними нормами передбачено, що поділ (виділ частки) майна, що є
об'єктом спільної часткової власності, у натурі між співвласниками припиняє
право спільної часткової власності стосовно цих співвласників.
Виходячи зі змісту цих норм поділ (виділ частки) є можливим, якщо кожній зі
сторін може бути виділено відокремлену
частину будинку із самостійним
виходом, що виключає можливість залишення у спільному користуванні
співвласників будь-яких приміщень будинку чи господарських споруд.
У спорах про поділ жилого будинку в натурі суди повинні враховувати
роз'яснення викладені в
п. 7 постанови
Пленуму Верховного Суду від 25
травня 1998 року № 15 “Про внесення змін і доповнень у деякі постанови Пленуму
Верховного Суду України в цивільних справах” зі змінами та доповненнями,
внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року №
7, та постанові Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня
1991 року N 7 “Про практику застосування судами законодавства, що регулює право
приватної власності громадян на жилий будинок” зі змінами, внесеними
постановами Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 року N 13, від
25 травня 1998 року N 15.
Вирішуючи спір сторін щодо поділу будинку, суд зазначених
роз'яснень не врахував.
За таких обставин рішення суду й у цій частині не можна
визнати законним і обґрунтованим.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у
цивільних справах Верховного Суду України
вирішила:
Касаційну скаргу ОСОБА_2
задовольнити частково.
Рішення Ленінського районного
суду м. Вінниці
від 25 лютого
2008 року та
ухвалу апеляційного суду
Вінницької області від 21 квітня 2008 року в частині задоволення позову
ОСОБА_1 про тлумачення
заповіту ОСОБА_4 від 14 вересня
2006 року скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову
ОСОБА_1 в позові.
Рішення Ленінського районного суду
м. Вінниці від
25 лютого 2008
року та ухвалу
апеляційного суду Вінницької області від 21 квітня 2008 року в
частині визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину будинку АДРЕСА_1 та
його поділ скасувати, а справу в цій частині передати на новий розгляд до суду
першої інстанції.
Рішення оскарженню не підлягає.
Головуючий А.В.
Гнатенко
Судді:
Л.І. Григор'єва
В.Г. Данчук
В.Й. Косенко
А.В. Костенко