Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 523/17379/13-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори, що виникають із житлових правовідносин; Спори, що виникають із житлових правовідносин про виселення.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 04.11.2014. Забезпечено надання загального доступу: 07.11.2014.
Дата набрання законної сили: 30.10.2014
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		Номер провадження: 22-ц/785/6295/14
		Головуючий у першій інстанції  Сувертак І. В. 
		Доповідач Панасенков В. О.
		 
		  
		АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ
		 
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		 30.10.2014 року                                                                                                  м. Одеса
		 
		Колегія суддів судової палати у цивільних справах  апеляційного  суду Одеської  області   в складі: 
		головуючого -        судді                      Панасенкова В.О.
		суддів:                                                   Драгомерецького М.М.
		Громіка Р.Д.,
		 
		при секретарі:                                        Фабіжевській Т.С.,
		 
		за участю: представника відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_4, - ОСОБА_5,
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні  цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3, ОСОБА_4, на рішення Суворовського районного суду м. Одеси  від 17 березня  2014 року за позовом Одеського виробничого об'єднання «Електрик» Українського товариства глухих до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про виселення з гуртожитку без надання іншого житлового приміщення, 
		 
		                                                             в с т а н о в и л а:
		 
		11 листопада 2013 року Одеське виробниче об'єднання «Електрик» Українського товариства глухих звернулося до суду з вказаним позовом, обґрунтовуючи вимоги тим, що  в господарчому віданні об'єднання «Електрик» перебуває гуртожиток інвалідів з слуху, що розташований у будинку АДРЕСА_2 в м. Одесі. Відповідачі проживали у цьому гуртожитку з 1981 року. 27 серпня 2012 року відповідачка ОСОБА_3 виселилась із гуртожитку в квартиру АДРЕСА_3 в м. Одесі, а відповідач ОСОБА_4 виселився в інший гуртожиток по АДРЕСА_4 в м. Одесі. Через деякий час відповідачі самовільно зворотно вселились в спірній гуртожиток, адміністрація  об'єднання «Електрик» надала їм згоду на тимчасове проживання у кімнаті НОМЕР_1 гуртожитку до 13 травня 2013 року. Однак відповідачі відмовляються виселитися з гуртожитку, хоча мають для проживання інші житлові приміщення.
		Посилаючись на ці обставини, та на ст. 109 ЖК України, позивач  просив суд позов задовольнити (а.с. 1-2).
		 
		Справа розглянута у відсутності відповідачів.
		 
		Рішенням суду першої інстанції  позов задоволено. Суд виселив відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_4 з кімнати АДРЕСА_5 та стягнув у дохід держави судовий збір в сумі 121, 80 грн. в рівних частках  (а.с. 49-50).
		 
		В апеляційній скарзі  відповідачі ОСОБА_3, ОСОБА_4 просять рішення суду першої інстанції скасувати і постановити нове рішення про відмову у задоволенні позову,  мотивуючи тим, що судом порушені норми матеріального та процесуального права, а саме, суд не врахував, що після надання однокімнатної квартири АДРЕСА_1 в м. Одесі та зняття з реєстраційного обліку 27 серпня 2012 року, вони не виселялись із кімнати НОМЕР_1 гуртожитку, оскільки  квартира не придатна для постійного проживання й сину не була надано інше житло для переселення з гуртожитку, тому підстав для виселення немає. Крім того, справа була розглянута з порушенням правил виключної підсудності та при наявності ухвали апеляційного суду Одеської області від 26 лютого 2014 року про передачі справи по підсудності до Приморського районного суду м. Одеси (а.с. 60-63). 
		 
		Представник позивача, ОВО «Електрик», в судове засідання не з'явилися неодноразово, про розгляд справи сповіщений належними чином. 
		За змістом ст. ст. 11, 27 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. 
		Тому у відповідності до ч. 2 ст. 305 ЦПК України у даному випадку його неявка в суд не перешкоджає розглядові справи і не порушує право на доступ до суду апеляційної інстанції.
		 
		Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_4, пояснення на апеляцію представника відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_4 - ОСОБА_5, перевіривши матеріали справи, а також документи, які надали відповідачі до суду апеляційної інстанції, законність і обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга відповідачів підлягає задоволенню за таких підстав.
		 
		Судом першої інстанції встановлено, що в господарському віданні об'єднання «Електрик» перебуває гуртожиток інвалідів з слуху, що розташований у будинку АДРЕСА_2 в м. Одесі, що підтверджується актом прийому-передачі від червня 1999 року. 
		 
		Відповідачі проживали у цьому гуртожитку з 1981 року. 27 серпня 2012 року відповідачка ОСОБА_3 виселилась із гуртожитку в квартиру АДРЕСА_1, а відповідач ОСОБА_4 виселився в інший гуртожиток по АДРЕСА_4 в м. Одесі. 
		 
		Через деякий час відповідачі самовільно зворотно вселились в спірній гуртожиток, адміністрація  об'єднання «Електрик» надала їм згоду на тимчасове проживання у кімнаті НОМЕР_1 гуртожитку до 13 травня 2013 року, але відповідачі відмовляються виселитися з гуртожитку. 
		 
		Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі вселись у кімнату НОМЕР_1 гуртожитку зворотно самовільно, мають для проживання інше житло: відповідачка ОСОБА_3 зареєстрована та є власником квартири АДРЕСА_1 м. Одесі, а відповідач ОСОБА_4 переселився у гуртожиток по АДРЕСА_4 в м. Одесі.  
		Проте, з таким висновком суду першої інстанції повністю погодитися неможливо.  
		 
		Відповідно до ч. 1 ст. 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
		 
		Частиною 3 ст. 116 ЖК України передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
		 
		Відповідно до ст. ст. 10, 60 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		 
		Згідно із частинами 3, 4 ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводить мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
		 
		Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
		Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.
		 
		Відповідно до ч. 1 ст. 64 ЦПК України письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.
		 
		Відповідно до принципів змагальності та диспозитивності цивільного процесу позивач, ОВО «Електрик,  повинен був довести в судовому засіданні ті обставини, на які він посилався як на підставу своїх вимог, а саме, те, що відповідачі вселились у кімнату НОМЕР_1 самоуправно, хоча мають для проживання інші житлові приміщення. 
		 
		Колегія суддів вважає, що в порушення положень ст. ст. 10, 57, 60, 64, 179, 212, 213, 214 ЦПК України суд першої інстанції не з'ясував повно та всебічно обставини, які мають значення для вирішення справи, та не дослідів  і не надав належної оцінки наявним у справі доказам. 
		 
		Частиною 2 ст. 303 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.
		 
		Колегія суддів вважає, що у даному випадку суд першої інстанції порушив процесуальні права відповідачів, у тому числі і на надання доказів, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів та доказів, наданих відповідачами суду апеляційної інстанції. 
		 
		Так, в своїх запереченнях  проти позову відповідачі стверджують, що вона, ОСОБА_3, та син ОСОБА_4 є інвалідами з дитинства, глухонімими, з 1976 року вона з покійним чоловіком ОСОБА_6 працювали в Одеському виробничому об'єднанні Українського товариства глухих, нині ОВО «Елетрик», 31 серпня 2007 року була звільнена з роботи у зв'язку з виходом на пенсію, тобто працювала більш 30 років, у  1981 році вони вселились та проживають правомірно у кімнаті АДРЕСА_5  та з цього часу перебували на обліку потребуючих поліпшення житлових умов. Після надання однокімнатної квартири АДРЕСА_1 в м. Одесі та зняття з реєстраційного обліку 27 серпня 2012 року, вони не виселялись із кімнати НОМЕР_1 гуртожитку, оскільки  надана квартира не придатна для постійного проживання й сину не була надано в встановленому порядку житло для переселення до іншого гуртожитку, тому вони не вселились самоуправно й підстав для виселення немає.
		 
		Дійсно, для забезпечення постійним житлом рішенням Одеської міської ради  №2180-УІ від 24 липня 2012 року квартира № 120 була передана із власності об'єднання «Електрик» до комунальної власності територіальної громади м. Одеси з подальшою передачею Малиновською районною адміністрацією Одеської міської ради у власність інваліду зі слуху ОСОБА_3 (а.с. 40-42). 20 листопада 2012 року відповідачка ОСОБА_3 приватизувала вказану квартиру (а.с. 23зв.).
		 
		З картці реєстрації особи та паспортів на ім'я відповідачів вбачається, що відповідачка ОСОБА_3 була знята з реєстрації по гуртожитку 27 серпня 2012 року та зареєструвалась за адресою зазначеної квартири 05 вересня 2012 року, а відповідач ОСОБА_4 був знятий з реєстрації по гуртожитку 16 березня 2012 року та зареєструвався за адресою іншого гуртожитку 02 квітня 2012 року (а.с. 9, 10, 23, 26-27).
		 
		Однак з актів обстеження побутових умов квартири № 120 від 12 серпня 2014 року, проведеного комісією Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради, від 30 липня 2014 року, проведеного комісією Одеського центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді Одеської міської ради, вбачається, що квартира розташована на 18 поверсі 18 поверхового будинку, «від будівельників»: без належного ремонту, без електроенергії, газу, тепла та не придатна для проживання.
		 
		Немає в матеріалах справи й будь-яких доказів того, що відповідач ОСОБА_4 переселений у іншій гуртожиток за адресою: АДРЕСА_4 де йому у встановленому законом порядку, а саме, згідно ст. ст. 128, 129 ЖК України, надано інше житло.
		 
		Таким чином, в судовому засіданні відповідачами доведено те, що після надання однокімнатної квартири АДРЕСА_1 в м. Одесі та зняття з реєстраційного обліку 27 серпня 2012 року, вони не виселялись із кімнати НОМЕР_1 гуртожитку, а залишились там тимчасово проживати, оскільки  виділена квартира не придатна для постійного проживання й сину не була надано інше житло для переселення з гуртожитку.
		 
		Частиною 3 ст. 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
		 
		Аналізуючи зазначенні положення закону, враховуючи вище приведені обстави, які стосуються предмету доказування, та оцінюючи належність, допустимість, достовірність приведених доказів кожного окремо і у їх сукупності, колегія суддів вважає, що відповідачі не вселялись самоуправно у кімнату НОМЕР_1 гуртожитку, тому з наведених позивачем фактичних та правових підстав, ст. 109 та ч. 3 ст.116 ЖК України, не можуть бути виселені. 
		 
		За загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання   (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 3 ЦПК України). 
		 
		За таких обставин, виконуючи повноваження суду апеляційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивачем, ОВО «Електрик» в судовому засіданні не доведено, що відповідачі  порушують його права, тому у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України  його вимоги не підлягають захисту судом. 
		 
		Отже, вимоги позивача, ОВО «Електрик», є незаконними, необґрунтованими й задоволенню не підлягають.
		 
		Крім того, суд першої інстанції вирішив житловий спір за правилами загальної підсудності, передбаченої ст. 109 ЦПК України - за місцем за реєстрації відповідача ОСОБА_4 - м. Одеса, АДРЕСА_4, у Суворовському районі м. Одеси.
		 
		Відповідачка ОСОБА_3 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_6, що знаходиться в Малиновському районі м. Одеси.
		 
		Позивач вибрав підсудність за місцем реєстрації відповідача ОСОБА_4
		 
		Частиною 14 ст. 110 ЦПК України визначено, що позивач має право на вибір між кількома судами, яким згідно з цією статтею підсудна справа, за винятком виключної підсудності, встановленої статтею 114 цього Кодексу.
		 
		Колегія суддів вважає, що при вирішенні питання про відкриття провадження  у справі судом першої інстанції не враховані положення ч. 1 ст. 114 ЦПК України, у якій зазначено, що позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред'являються за місцем знаходження цього майна або його основної частини, та роз'яснення Пленуму  Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладених у п.п. 2, 41, 42 постанови № 3 "Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ" від 01 березня 2013 року.
		 
		Так, згідно із п. 2 вказаної постанови "відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов'язків має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.  
		Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом (стаття 8 Закону  № 2453-VI).
		Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суди повинні перевірити належність справ до їх юрисдикції та підсудності.
		Цивільна юрисдикція - це визначена законом сукупність повноважень судів щодо розгляду цивільних справ, віднесених до їх компетенції (стаття      15 ЦПК). Підсудність визначає коло цивільних справ у спорах, вирішення яких належить до повноважень конкретного суду першої інстанції (статті 108- 114 ЦПК)".
		 
		Відповідно до п. 41 постанови «перелік позовів, для яких визначено виключну підсудність (стаття 114 ЦПК) є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Місцезнаходження нерухомого майна має бути підтверджено документально.
		У разі конкуренції правил підсудності (наприклад, при об'єднанні позовів, на один з яких поширюється дія правила про виключну підсудність) мають застосовуватися правила виключної підсудності». 
		 
		Пунктом 42 постанови передбачено, що "виключну підсудність встановлено для позовів, що виникають із приводу нерухомого майна (частина перша статті 114 ЦПК). Згідно з положеннями статті 181 ЦК до нерухомого майна належать: земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на них, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Наприклад, це позови про право власності на таке майно; про право володіння і користування ним (стаття 358 ЦК); про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності та виділ частки із цього майна (статті 364, 367 ЦК); про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності та виділ частки із цього майна (статті 370, 372 ЦК); про право користування нерухомим майном (визначення порядку користування ним); про право, яке виникло із договору найму жилого приміщення, оренди тощо; про визнання правочину з нерухомістю недійсним; про звернення стягнення на нерухоме майно - предмет іпотеки чи застави; розірвання договору оренди землі; стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна; про усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини". 
		 
		В п. 3 постанови №2 від 12 квітня 1985 року  «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» Пленум Верховного Суду України роз'яснив судам, що "відповідно правил ст. 127 ЦПК "(1963р.)" позови, які виникають з договору найму житлового приміщення, пред'являються в народному суді за місцем знаходження приміщення". 
		 
		Як вбачається з матеріалів справи,  гуртожиток, розташований за адресою: АДРЕСА_5
		 
		31 січня 2014 року відповідачі оскаржили ухвалу Суворовського районного суду м. Одеси від 15 листопада 2913 року про відкриття провадження у справі щодо порушення правил підсудності в апеляційному порядку. 
		 
		Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 26 лютого 2014 року ухвала суду від 15 листопада 2013 року скасована, справна направлена для розгляду до Приморського районного суду м. Одеси, але Суворовський районний суд м. Одеси 17 березня 2014 року розглянув справу по суті.
		 
		Таким чином, судом першої інстанції порушені пункт  1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950) і частина  1 статті 8 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" від 07 липня 2010 року № 2453-VI  й відповідачі були позбавлені права на розгляд справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом. 
		 
		Відповідно до ст. 1 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
		 
		У ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-ІУ "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
		 
		Відповідно до п. 1 ст. 6 та ст. 13 Європейської Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини  кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь - якого висунутого проти нього кримінального судочинства. 
		Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
		 
		Одним з елементів здійснення принципу справедливого судочинства є принцип "рівності вихідних умов", дотримання балансу сторін при розгляді справи в суді.
		 
		Таким чином, у даному випадку рішення суду першої інстанції ухвалено також з порушенням принципу справедливого судочинства - дотримання справедливої рівноваги між інтересами сторін у справі та права на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, і в наслідок порушенням положень п. 1 ст. 6, ст. 13 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини та ст. 1 ЦПК України. 
		 
		Порушення судом першої інстанції норм процесуального, а саме, ст. ст. 10, 60, 114, 212, 213, 214 ЦПК України,  та матеріального права, а саме, ст. ст. 9, 116 ЖК України,  у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення суду про відмову у задоволенні позову.
		 
		Керуючись ст. ст. 303, 307 ч. 1 п. 2, 309 ч. 1 п. 4,  313, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області,
		 
		в и р і ш и л а:
		 
		Апеляційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4 задовольнити,   рішення Суворовського районного суду м. Одеси від  17 березня  2014 року скасувати й ухвалити нове рішення. 
		 
		У задоволенні позову Одеського виробничого об'єднання «Електрик» Українського товариства глухих до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про виселення з гуртожитку без надання іншого житлового приміщення, відмовити.
		 
		Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної силу з моменту проголошення, але може бути оскаржено в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з моменту набрання законної сили рішенням.
		 
		 
		Судді апеляційного суду Одеської області:                            В.О.    Панасенков
		 
		М.М. Драгомерецький
		 
		Р.Д. Громік

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...