Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 910/6327/15-г : Господарські справи (до 01.01.2019); Майнові спори; Розрахунки за продукцію, товари, послуги; Інші розрахунки за продукцію.
Надіслано судом: 27.05.2015. Зареєстровано: 28.05.2015. Забезпечено надання загального доступу: 02.06.2015.
Дата набрання законної сили: 28.09.2015
Результат оскарження 28.09.2015 Київський апеляційний господарський суд: залишено рішення місцевого суду без змін, а скаргу без задоволення
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		   ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		18.05.2015Справа №910/6327/15-гЗа позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ПАН Паблішинг" 
		до  Приватного акціонерного товариства "Авіакомпанія "Міжнародні Авіалінії України"                                 
		про визнання угод недійсними 
		                                                                                                       Суддя Грєхова О. А. 
		 
		Представники сторін: 
		від позивача  не з'явився від відповідача  Гончаренко Є. С. - представник за довіреністю
		СУТЬ СПОРУ:
		Заявлено позов про визнання недійсним ліцензійного договору № 0443/В-12 від 11.10.2012, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Пан Паблішинг» та Приватним акціонерним товариством «Авіакомпанія «Міжнародні Авіалінії України» та визнання недійною угоди про надання видавничих послуг № 0443/В-12 від 11.10.2012 укладеної між Товариством з обмеженою відповідальністю «Пан Паблішинг» та Приватним акціонерним товариством «Авіакомпанія «Міжнародні Авіалінії України».
		В обґрунтування позовних вимог позивач стверджує, що ліцензійний договір № 0443/В-12 від 11.10.2012 та угода про надання видавничих послуг № 0443/В-12 від 11.10.2012 є удаваними правочинами, які вчинені з метою приховання іншого правочину - договору комерційної концесії, який підлягає обов'язковій державні реєстрації, а оскільки державну реєстрацію вказаних вище договорів не здійснено, дані договори у відповідності до статей 210, 235 ЦК України є недійсними.
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.03.2015 порушено провадження по справі № 910/6327/15-г, розгляд справи призначено на 20.04.2015.
		В судовому засіданні 20.04.2015 представник відповідача надав відзив на позов в якому зазначив, що оспорювані договори припинили свою дію 30.06.2014; оскаржувані договори є окремими правочинами, що мають різний зміст та предмет регулювання; відсутність державної реєстрації договору концесії не тягне за собою його недійсність.
		В судовому засіданні 20.04.2015, у відповідності до статті 77 Господарського процесуального кодексу України, оголошена перерва на 18.05.2015.
		Представник позивача в судове засідання 18.05.2015 не з'явився, проте через відділ діловодства суду подав клопотання про відкладення розгляду справи, у зв'язку з неможливістю представника відповідача бути присутнім у призначеному судовому засіданні. 
		Розглянувши дане клопотання, суд його відхиляє з тих підстав, що нормами чинного законодавства України не обмежено коло осіб, які можуть представляти особу в судовому процесі, тому неможливість одного з представників позивача бути присутнім у судовому засіданні не перешкоджає реалізації права учасника судового процесу на участь у судовому засіданні його іншого представника, а також реалізації його права на захист шляхом подання відзиву на позов по суті. Проте позивач наданими йому процесуальними правами не скористався.
		Крім того, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
		Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.
		Представник відповідача в судовому засіданні 18.05.2015 надав додаткові докази по справі та заперечував проти заявлених позовних вимог.
		Відповідно до вимог  ст. 81-1 ГПК України  в судових засіданнях складено протоколи, які долучено до матеріалів справи.
		В судовому засіданні 18.05.2015 року було оголошено вступну та резолютивну частини рішення у відповідності до  ст. 85 ГПК України.
		В судовому засіданні суд повідомив про порядок отримання повного тексту рішення відповідно до вимог  ст. 87 ГПК України.
		Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника відповідача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва,-
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Згідно зі Свідоцтва про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації Серія КВ №7163 від 07.04.2003 відповідач є засновником  видання «Журналу «Панорама». Обсяг видання визначено - до 12.5 умовних друкованих аркушів, періодичність - 12 разів на рік. Свідоцтвом КВ№7163 визначено, що «програмними цілями (основними принципами) або тематичною спрямованістю» видання є: бортовий журнал Авіакомпанії «МАУ», інформація про найважливіші події в Україні, новини науки, культури, спорту.
		11.10.2012р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «ПАН ПАБЛІШИНГ» (надалі - Позивач) та Приватним акціонерним товариством «Авіакомпанія «Міжнародні Авіалінії України» (надалі - Відповідач) було укладено ліцензійний договір №0443/В-12 (надалі - ліцензійний договір) та угоду про надання видавничих послуг №0443/В-12 (надалі - Угода №0443/В-12).
		Як встановлено судом, ліцензійний договір №0443/В-12 та угода №0443/В-12 скріплені печатками обох контрагентів та підписані представниками обох сторін, а саме з боку ТОВ «ПАН ПАБЛІШИНГ» правочини підписано генеральним директором Шкрябіною С. Ю.,  а з боку ПАТ «Авіакомпанія «Міжнародні Авіалінії України»  президентом Мірошниковим Ю. В. 
		Відповідно до ст.628 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. 
		За приписом ст.638 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. 
		При цьому, за змістом п.3 ст.180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. 
		Предметом Угоди № 0443/В-12 є те, що видавець (позивач) на умовах цієї угоди зобов'язується видавати офіційний бортовий часопис авіакомпанії «Міжнародні Авіалінії України» - журнал «Панорама» для та від імені замовника (відповідач). Замовник є власником часопису. Часопис зареєстрований Державним комітетом інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України, свідоцтво КВ7164 від 07.04.2013.
		Відповідно до п. 2.1 Угоди № 0443/В-12 першочергово мета, що повинна досягатися виданням часопису є підвищення іміджу та репутації замовника, його торгівельних марок та напрямків, в той же час розважати, інформувати та мотивувати споживачів та потенційних споживачів. Наступною метою видання часопису є підвищення репутації України. Сторони погоджуються, що часопис повністю повинен відповідати вищезазначеним цілям та ніщо не ними бути дозволено, що може перешкодити вищезазначеним цілям. Це також повністю стосується змісту, ознайомлення та розповсюдження.
		Як вбачається з п. 3.1 Угоди № 0443/В-12 видавець (позивач) зобов'язаний випускати високоякісний часопис в строки, для кожного накладу. Випускати часопис в строки, накладом та зі змістом, узгодженими з замовником в порядку, передбаченому цією угодою. Збирати інформацію, вести журналістську роботу, перекладати та редагувати часопис, здійснювати  фотозйомку, верстку та дизайн, друкування та інші необхідні дії згідно з тематичним планом часопису, затвердженим редакційною колегією, та у відповідності до норм і положень законодавства України щодо авторського права і видавничої діяльності. Організувати повний цикл виробництва часопису (п.п. 3.1.1, 3.1.2, 3.1.3, 3.1.4 угоди).
		Предметом ліцензійного договору є те, що цим договором регулюються правовідносини у сфері інтелектуальної власності, що виникають з приводу надання ліцензіаром (відповідач) дозволу ліцензіатові (позивач) на використання торгівельної марки (знаку для товарів і послуг) в порядку та на умовах, визначених у цьому договорі (п. 1.2 ліцензійного договору).  Ліцензіар (відповідач), який володіє правом власності на зареєстроване видання «Журнал «Панорама» (надалі - Знак), за плату надає Ліцензіату (позивач) дозвіл на використання Знака (ліцензію) при виробництві та (або) - розповсюдженні товарів, що визначені у п. 1.5. цього Договору, в порядку та на умовах, визначених у цьому Договорі (п. 1.2 ліцензійного договору).
		Відповідно до пункту 1.3. Ліцензійного договору вид ліцензії на використання знака за цим договором - виключна.
		Пунктом 1.5. ліцензійного договору встановлено, що виключна ліцензія за цим договором надається Ліцензіатові для використання при виробництві та (або) розповсюдженні ним товарів відповідно до умов договору №0443/В-12 про надання видавничих послуг від 11.10.2012 року, укладеного між сторонами.
		Пунктом 1.6. ліцензійного договору під використанням ліцензіатом знака у цьому договорі розуміється нанесення його на будь-який товар, для якого знак зареєстровано (надалі іменується товар), упаковку, в якій міститься такий товар, вивіску, пов'язану з ним, етикетку, нашивку, бирку чи інший прикріплений до товару предмет, зберігання такого  товару із зазначенням нанесення знака з метою пропонування для продажу, пропонування його для продажу, продаж, імпорт (ввезення) та експорт (вивезення); застосування його в діловій документації чи в рекламі та в мережі Інтернет, у тому числі в доменних іменах.
		Згідно із п. 1.8. ліцензійного договору термін дії ліцензії, що видається за цим договором дорівнює терміну дії договору №0443/В-12 про надання видавничих послуг від 11.10.2012 року, укладеного між Сторонами.
		Пунктом 3.1. ліцензійного договору передбачено, що ліцензіат зобов'язаний сплатити ліцензіарові плату за використання Знака у розмірі 10 гривень за кожен випуск журналу «Панорама» відповідно до умов договору №0443/В-12 про надання видавничих послуг від 11.10.2012 року, укладеного між сторонами.
		За змістом п.2.6 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо).
		Враховуючи, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання ліцензійного договору № 0443/В-12 від 11.10.2012 та угоди № 0443/В-12 від 11.10.2012 недійсними, керуючись приписами чинного на момент укладання угод цивільного та господарського законодавства України, господарським судом було встановлено, що сторонами було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов угод, представниками сторін підписано текст угод та скріплено їх печатками суб'єктів господарювання, а отже, спірні правочини було вчинено 11.10.2012. 
		Позивач просить суд визнати недійсними ліцензійний договір № 0443/В-12 від 11.10.2012 та угоду № 0443/В-12 від 11.10.2012, що укладені між Товариством з обмеженою відповідальністю «Пан Паблішинг» та Приватним акціонерним товариством «Авіакомпанія «Міжнародні Авіалінії України», оскільки вони є удаваними правочинами, які вчинені стороною з метою приховання іншого правочину - договору комерційної концесії - якими за своєю правовою природою є ліцензійний договір та угода. 
		Виходячи з викладеного, позивач вказує, що оскільки укладені між сторонами ліцензійний договір та угода є договором комерційної концесії, який в силу статті 1118 ЦК України підлягає обов'язковій державні реєстрації, яку проведено не було, то оспорювані договори є недійсними в силу статті 215 ЦК України.
		Представник відповідача проти позову заперечив та зазначив, що оспорювані договори припинили свою дію 30.06.2014, оскаржувані договори є окремими правочинами, що мають різний зміст та предмет регулювання; відсутність державної реєстрації договору концесії не тягне за собою його недійсність.
		Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав. 
		Згідно ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
		Статтею 54 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги; зазначення доказів, що підтверджують позов; законодавство, на підставі якого подається позов.
		За таких обставин, враховуючи зміст ст.129 Конституції України, ст.ст.4-3, 33, 54 Господарського процесуального кодексу України при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним позивачем повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує можливість визнання угод недійсними. 
		Згідно із ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи,  організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
		Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
		Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.
		Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним.
		Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.
		У відповідності до норм статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. 
		Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). 
		Згідно зі статтею 203 Цивільного кодексу України визначено загальні вимоги,  додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
		У пункті 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" зазначено, що правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом.
		Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої-третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає  під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 10571 ЦК України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої статті 29 Закону України "Про страхування", статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 71 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" тощо.
		Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
		Як визначено ч.1 ст.235 ЦК України, правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, є удаваним. Згідно ч.2 ст.235 ЦК України, якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
		Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
		Свобода договору означає можливість сторін вільно визначати зміст договору, який вони укладають і формувати його конкретні умови. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).
		За загальним правилом щодо укладання договорів, встановленим ст. 638 ЦК України     договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.     Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
		Згідно з ч. 2-4 ст. 180 ГК України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.     При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов'язкових для сторін нормативних документів, зазначених у статті 15 цього Кодексу, а у разі їх відсутності - в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.
		Відповідно до ч. 1 ст. 181 ГК України,  господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного     документа,     підписаного     сторонами     та     скріпленого печатками.
		Згідно із роз'ясненнями, викладеними в п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009 р. N 9, за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. За удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 Цивільного кодексу України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені ст. 216 Цивільного кодексу України, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.
		Відповідно до статей 494 і 495 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України): 
		- набуття права інтелектуальної власності на торговельну марку засвідчується свідоцтвом; обсяг правової охорони торговельної марки визначається наведеними у свідоцтві її зображенням та переліком товарів і послуг, якщо інше не встановлено законом; 
		- право на використання торговельної марки та виключне право дозволяти використання торговельної марки є майновими правами інтелектуальної власності на торговельну марку, що належать власникові відповідного свідоцтва. 
		Статтею 1109 ЦК України передбачено, зокрема, що: 
		- за ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог цього Кодексу та іншого закону; 
		- у ліцензійному договорі визначаються вид ліцензії, сфера використання об'єкта права інтелектуальної власності (конкретні права, що надаються за договором, способи використання зазначеного об'єкта, територія та строк, на які надаються права, тощо), розмір, порядок і строки виплати плати за використання об'єкта права інтелектуальної власності, а також інші умови, які сторони вважають за доцільне включити у договір; 
		- права на використання об'єкта права інтелектуальної власності та способи його використання, які не визначені у ліцензійному договорі, вважаються такими, що не надані ліцензіату. 
		Відносини щодо використання у підприємницькій діяльності прав інших суб'єктів господарювання (комерційна концесія) регулюються  главою 36 Господарського кодексу України  та  главою 76    Цивільного кодексу України.
		Згідно зі  ст. 366 ГК України  за договором комерційної концесії одна сторона правоволоділець зобов'язується надати другій стороні (користувачеві) на строк або без визначення строку право використання в підприємницькій діяльності користувача комплексу прав, належних правоволодільцеві, а користувач зобов'язується дотримуватися умов використання наданих йому прав та сплатити правоволодільцеві  обумовлену договором винагороду.
		Відповідно до  ч. 2  ст. 367 Господарського кодексу України  та ч. 2  ст. 1118 Цивільного кодексу України  договір комерційної концесії підлягає державній реєстрації, органом, який здійснив реєстрацію суб'єкта господарювання, що виступає за договором як правоволоділець. 
		За приписами   ст. 366 Господарського кодексу України та ст. 1116 Цивільного кодексу України, предметом договору комерційної  концесії є комплекс майнових прав правоволодільця,  його ділової репутації  та комерційного досвіду, наданих користувачеві з метою виробництва та/або продажу товарів чи надання послуг іншим особам.
		Істотними умовами договору комерційної концесії є предмет і ціна (винагорода). 
		Предметом договору комерційної концесії є право на використання обґєктів права інтелектуальної власності (торговельних марок, промислових зразків, винаходів, творів, комерційних таємниць тощо), комерційного досвіду та ділової репутації. Особливість предмета договору комерційної концесії - його комплексний характер: як правило, за договором передається не одне виключне право (спосіб використання твору, право на авторське імґя), а всі права на обґєкт інтелектуальної власності в комплексі (франшиза). Крім того, існує можливість використання належної правоволодільцю комерційної інформації, його ділової репутації та комерційного досвіду.
		Ціну  договору комерційної концесії становить винагорода, яку користувач виключних прав інтелектуальної власності сплачує правоволодільцеві.
		Договір комерційної концесії укладається в письмовій формі.   У разі недодержання письмової форми такий договір є нікчемним (ч. 1ст. 1118 ЦК України).
		Крім вимоги щодо обовґязкової письмової форми даного правочину, ЦК України передбачає державну реєстрацію договору комерційної концесії органом, який здійснив державну реєстрацію правоволодільця. Водночас, відсутність державної реєстрації договору комерційної концесії не впливає на його дійсність.
		З матеріалів справи вбачається, що позивачем не надано доказів досягнення сторонами в належній формі згоди з усіх істотних умов притаманних договору комерційної концесії.
		Враховуючи викладене, твердження позивача про те, що ліцензійний договір №0443/В-12 та угода №0443/В-12 за своєю правовою природою є договором комерційної концесії не відповідає дійсності. 
		Судом встановлено, що істотні умови ліцензійного договору №0443/В-12 та угоди № №0443/В-12, його форма відповідають вимогам встановленим Главою 75 ЦК України, відповідно, останній за своєю правовою природою є ліцензійним договором. 
		У силу припису статті 204 Цивільного кодексу України, правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на Позивача, як і доведення ним   свого порушеного права укладенням   даного правочину, що позивачем не здійснено.
		Статтею 32 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги чи заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
		Відповідно до статті ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
		Відтак, вимоги позивача щодо визнання недійсним ліцензійного договору № 0443/В-12 від 11.10.2012, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Пан Паблішинг» та Приватним акціонерним товариством «Авіакомпанія «Міжнародні Авіалінії України» та визнання недійною угоди № 0443/В-12 від 11.10.2012, укладеної між Товариством з обмеженою відповідальністю «Пан Паблішинг» та Приватним акціонерним товариством «Авіакомпанія «Міжнародні Авіалінії України» є безпідставними та необґрунтованими і задоволенню не підлягають.
		Відповідно до статті 44 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору, сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, витрат, пов'язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
		Відповідно до частини п'ятої статті 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, при відмові в задоволенні позову, покладаються на позивача.
		Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 32, 33, 43, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -
		 
		В И Р І Ш И В:
		 
		У задоволенні позову відмовити повністю.
		 
		Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
		 
		Повне рішення складено  26.05.2015р.
		 
		Суддя                                                     Грєхова О. А.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...