Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 910/23996/15 : не визначено.
Надіслано судом: 28.10.2015. Зареєстровано: 29.10.2015. Забезпечено надання загального доступу: 30.10.2015.

Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		   ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		19.10.2015Справа №910/23996/15
		За позовом Публічного акціонерного товариства «Нафтопереробний комплекс - Галичина» 
		до Публічного акціонерного товариства «Укртранснафта»
		про стягнення 38  014  516, 50 грн. 
		 
		за зустрічним позовом Публічного акціонерного товариства «Укртранснафта»
		до Публічного акціонерного товариства «Нафтопереробний комплекс - Галичина» 
		про визнання удаваним та недійсним договору 
		                 Суддя Пригунова А.Б.
		Представники: 
		від Публічного акціонерного товариства «Нафтопереробний комплекс - Галичина»: Мойсук Л.А.
		від Публічного акціонерного товариства «Укртранснафта»: Якименко Ю.В., Кость І.Ю.
		 
		ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
		 
		Публічне акціонерне товариство «Нафтопереробний комплекс - Галичина» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства «Укртранснафта» про стягнення заборгованості, штрафних санкцій та інфляційних у сумі 38  014  516, 50 грн. Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем грошових зобов'язань щодо сплати за оренду резервуарних ємностей за договором № 32/15-017 від 01.04.2015 р. 
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.09.2014 р. порушено провадження у справі № 910/23996/15 та призначено її до розгляду  у судовому засіданні на 28.09.2015 р. за участю представників сторін, яких зобов'язано надати суду певні документи.
		У процесі провадження у справі Публічне акціонерне товариство «Нафтопереробний комплекс - Галичина» подало додаткові пояснення до позовної заяви з нормативним обґрунтуванням своїх вимог, у яких зазначає, що правовідносини зі зберігання нафти припинилися між сторонами шляхом одностороннього розірвання договору зберігання від 28.04.2014 р. № 4/2014 на підставі листа № 58-11 від 10.07.2014 р., однак Публічне акціонерне товариство «Укртранснафта» не забрало нафту зі зберігання, у зв'язку з чим між сторонами виникли правовідносини щодо орендні резервуарних ємностей.
		При цьому, позивач за первісним позовом зазначає, що відповідач не здійснив оплату за надані йому в оренду резервуарні ємності за договором № 32/15-017 від 01.04.2015 р., а також за фактичне користування об'єктом оренди після закінчення терміну дії вказаного договору.
		28.09.2015 р. через відділ діловодства Господарського суду міста Києва Публічне акціонерне товариство «Укртранснафта» подало зустрічну позовну заяву до  Публічного акціонерного товариства «Нафтопереробний комплекс - Галичина» про визнання удаваним договору оренди резервуарних ємностей № 32/15-017 від 01.04.2015 р., укладеного між Публічним акціонерним товариством «Нафтопереробний комплекс - Галичина» та Публічним акціонерним товариством «Укртранснафта»; визнання недійсним договору оренди резервуарних ємностей № 32/15-017 від 01.04.2015 р., укладеного між Публічним акціонерним товариством «Нафтопереробний комплекс - Галичина» та Публічним акціонерним товариством «Укртранснафта». 
		Зустрічні позовні вимоги обґрунтовані тим, що на підставі договору № 32/15-017 від 01.04.2015 р. фактично продовжились відносини сторін про зберігання нафти, а не оренди резервуарних ємностей що, на думку заявника, свідчить про удаваність вказаного правочину.
		При цьому, Публічне акціонерне товариство «Укртранснафта» стверджує, що договір оренди резервуарних ємностей № 32/15-017 від 01.04.2015 р. суперечить нормам чинного на час його укладення законодавства України, що, в свою чергу, є підставою для визнання його недійсним.
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.09.2015 р. прийнято зустрічну позовну заяву Публічного акціонерного товариства «Укртранснафта» для спільного розгляду з первісним позовом у справі № 910/23996/15.
		Публічне акціонерне товариство «Укртранснафта» подало відзив на позову заяву Публічного акціонерного товариства «Нафтопереробний комплекс - Галичина», у якому проти первісного позову заперечує, мотивуючи свої заперечення тим, що договір оренди є припиненим з 30.04.2015 р., а відтак - у нього відсутній обов'язок сплачувати орендну плату та, крім того, Головним слідчим управлінням Служби безпеки України відкрито кримінальне провадження за фактами виявлення зловживань посадовими особами Публічного акціонерного товариства «Укртранснафта» при укладенні угод на зберігання нафти.
		07.10.2015 р. через відділ діловодства Господарського суду міста Києва від Публічного акціонерного товариства «Укртранснафта» надійшло клопотання в порядку ст. 83 Господарського процесуального кодексу України про визнання удаваними і недійсними договорів оренди резервуарних ємностей від 24.10.2014 р. № 32/14-031/24 та від 10.02.2015 р. № 32/15-010.
		Публічне акціонерне товариство «Нафтопереробний комплекс - Галичина» подало відзив на зустрічну позовну заяву, у якому зазначає, що відносини зі зберігання нафти за договором зберігання № 4/2014 з 02.08.2014 р. припинились між сторонами шляхом одностороннього розірвання його за ініціативою позивача за первісним позовом, у зв'язку з чим між сторонами виникли орендні правовідносини.
		Між тим, Публічне акціонерне товариство «Нафтопереробний комплекс - Галичина» вказує, що договір оренди резервуарних ємностей № 32/15-017 від 01.04.2015 р., яким обґрунтовані позовні вимоги за первісним позовом, містить усі істотні умови, яким має відповідати такий вид договору, а посилання Публічного акціонерного товариства «Укртранснафта» в обґрунтування зустрічного позову на удаваність правочину є безпідставними. 
		Також Публічне акціонерне товариство «Нафтопереробний комплекс - Галичина» зазначає, що на правовідносини, які виникли між сторонами за договором оренди резервуарних ємностей № 32/15-017 від 01.04.2015 р. не поширюються положення  Закону України "Про здійснення державних закупівель", Закону України "Про особливості здійснення закупівель в окремих сферах господарської діяльності", а тому відсутні законодавчо визначені підстави, з якими закон пов'язує недійсність правочинів.
		У судовому засіданні 07.10.2015 р. Публічне акціонерне товариство «Нафтопереробний комплекс - Галичина» подало уточнення до позовних вимог, у яких просить стягнути з Публічного акціонерного товариства «Укртранснафта» заборгованість у розмірі 34  125  332, 48 грн., 3  027  092, 48 грн. - пені та 152  196, 07 грн. - 3 % річних.
		Відповідно до ст. 22 Господарського процесуального кодексу України позивач вправі до прийняття рішення по справі збільшити розмір позовних вимог, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог. 
		Згідно з п. 3.10. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 р. № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» під збільшенням або зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти відповідно збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено в позовній заяві. Отже, у разі прийняття судом зміни (в бік збільшення або зменшення) кількісних показників, у яких виражається позовна вимога, має місце нова ціна позову, виходячи з якої й вирішується спір, - з обов'язковим зазначенням про це як у вступній, так і в описовій частині рішення. Господарським процесуальним кодексом України не передбачено права позивача на подання заяв (клопотань) про "доповнення" або "уточнення" позовних вимог, або заявлення "додаткових" позовних вимог і т.п. Тому в разі надходження до господарського суду однієї із зазначених заяв (клопотань) останній, виходячи з її змісту, а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи, повинен розцінювати її, зокрема як збільшення або зменшення розміру позовних вимог.
		За змістом поданої Публічним акціонерним товариством «Нафтопереробний комплекс - Галичина» заяви, останнім фактично зменшено заявлені до стягнення пеню та 3 % річних та вказано про помилкове нарахування інфляційних витрат внаслідок нарахування від'ємного значення показника індексу інфляції.
		При цьому суд звертає увагу, що позивач за первісним позовом в порядку ст. 22 Господарського процесуального кодексу України не відмовився від позову частині стягнення інфляційних втрат.
		Тож, дослідивши зміст поданої заяви, суд приходить до висновку, що вона не суперечить вимогам ст. 22 Господарського процесуального кодексу України,  а відтак суд приймає її до розгляду та задовольняє. 
		Таким чином, суд розглядає позов, виходячи із нової ціни, що включає в себе заборгованість у розмірі 34  125  332, 48 грн., 3  027  092, 48 грн. - пені, 152  196, 07 грн. - 3 % річних та 269  101, 62 грн. - інфляційних втрат.
		У даному судовому засіданні представник Публічного акціонерного товариства «Нафтопереробний комплекс - Галичина» підтримав первісний позов, з урахуванням поданих уточнень, та заперечив проти зустрічних позовних вимог.
		Представник Публічного акціонерного товариства «Укртранснафта» підтримав викладену у відзиві позицію стосовно первісного позову та підтримав зустрічний позов.
		Відповідно до ст. 82 Господарського процесуального кодексу України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами, оригінали яких оглянуто у судовому засіданні.
		У судовому засіданні 19.10.2015 р. на підставі ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошено вступну та резолютивну частини рішення. 
		Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, Господарський суд міста Києва, -
		ВСТАНОВИВ:
		 
		28.04.2014 р. між Публічним акціонерним товариством «Укртранснафта» та Відкритим акціонерним товариством «Нафтопереробний комплекс - Галичина» (на даний час - Публічне акціонерне товариство «Нафтопереробний комплекс - Галичина») укладено договір № 4/2014 про надання послуг зі зберігання нафти, за умовами якого відповідач за первісним позовом зобов'язався передати, а відповідач за первісним позовом - прийняти на безоплатній основі на зберігання нафту у кількості та якості згідно з актами приймання - передачі, підписаними представниками сторін відповідно до умов договору.
		Відповідно до п. 1.4 договору зберігання № 4/2014 нафта, передана на зберігання, зберігається в резервуарах зберігача, розташованих на його території за адресою: 82103, Україна, Львівська обл., м. Дрогобич, вул. Бориславська, 82.          
		Згідно з п. 5.2 договору зберігання № 4/2014 право зберігача достроково розірвати договір зберігання у разі невиконання поклажодавцем зобов'язань.  
		Договір, відповідно до п. 9.1., набирає чинності з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін та діє протягом року з подальшою пролонгацією на рік на тих самих умовах, якщо жодна із сторін не побажала іншого.
		Судом встановлено, що передача нафти позивачеві за первісним позовом відбулась на підставі актів прийому-здачі нафти: № 1 - Др/зб від 04.05.2014 р.; № 2 - Др/зб від 05.05.2014 р.; № 3 - Др/зб від 05.05.2014 р.; № 4 - Др/зб від 06.05.2014 р.; № 5 - Др/зб від 06.05.2014 р.;  № 6 - Др/зб від 08.05.2014 р.; № 7 - Др/зб від 09.05.2014 р.; № 8 - Др/зб від 10.05.2014 р.;  № 9 - Др/зб від 30.05.2014 р., на підставі яких були складені акти приймання-передачі нафти на зберігання № 2 від 02.06.2014 р. та № 1 від 12.05.2014 р.          
		Відповідно до додаткової угоди № 1 від 05.06.2014 р. до договору зберігання № 4/2014 від 28.04.2014 р. позивач за первісним позовом зобов'язався прийняти на безоплатній основі на зберігання нафту на термін, погоджений сторонами (але не більше 90 календарних днів), забезпечити її схоронність, вести її облік, повернути відповідачу зв первісним позовом зі зберігання нафту відповідної якості у термін та кількості, що зазначені у письмовому зверненні.
		Листом № 58-11 від 10.07.2014 р. Публічне акціонерне товариство «Нафтопереробний комплекс - Галичина» повідомило Публічне акціонерне товариство "Укртранснафта", що термін безоплатного зберігання нафти спливає 02.08.2014 р. та пропонувало підписати додаткову угоду до договору № 4/2014 від 28.04.2014 р.
		Додатковою угодою № 2 від 24.10.2014 р. сторони дійшли згоди розірвати договір про надання послуг зі зберігання нафти № 4/2014 від 28.04.2014 р. з 10.08.2014 р. та вважати повернутою нафту згідно з актом приймання-передачі нафти зі зберігання 10.08.2014 р. 
		Крім того, 24.10.2014 р. сторонами підписано акт приймання-передачі нафти, за змістом якого сторони підтверджують, що позивач за первісним позовом передав, а відповідач за первісним позовом прийняв зі зберігання нафту сиру в загальній кількості 46  732, 600 метричних тонн нетто; нафта фізично не переміщалась з резервуарних ємностей позивача за первісним позовом в систему магістральних нафтопроводів Публічного акціонерного товариства «Нафтопереробний комплекс - Галичина».
		24.10.2014 р. між Відкритим акціонерним товариством «Нафтопереробний комплекс - Галичина» (на даний час - Публічне акціонерне товариство «Нафтопереробний комплекс - Галичина») та Публічним акціонерним товариством "Укртранснафта" укладено договір оренди резервуарних ємностей № 32/14-031/24, за умовами якого позивач за первісним позовом зобов'язався передати відповідачу за первісним позовом в тимчасове платне користування (оренду) майно, що належить орендодавцеві на праві власності, а саме:  резервуар Е-1 (інв. №2756); резервуар Е-2 (інв. № 2756а), резервуар Е-3(інв. №3983), резервуар Е-4 (інв. №2779), резервуар Е-5 (інв. №2961), резервуар Е-6 (інв. № 2962), резервуар Е-7 (інв. № 2963б), резервуар Е-8 (інв. №2964), резервуар Р-ІІІ (інв. №2986), зі строком оренди майна з 10.08.2014 р. до 31.12.2014 р. 
		Позивач за первісним позовом передав, а Публічне акціонерне товариство "Укртранснафта" прийняло у тимчасове платне користування майно, що розташоване по вул. Бориславській, 82 у місті Дрогобич Львівської області, а саме резервуарні ємності, що є об'єктом договору оренди, що підтверджується актом приймання-передачі майна від 24.10.2014 р.
		Таким чином, у зв'язку із підписанням акту поклажі нафти від 24.10.2014 р. сторони підтвердили, що відповідач за первісним позовом розмістив в орендованих резервуарах нафту сиру у кількості 46  732, 600 метричних тонн.
		10.02.2015 р. між Відкритим акціонерним товариством «Нафтопереробний комплекс - Галичина» (на даний час - Публічне акціонерне товариство «Нафтопереробний комплекс - Галичина») та Публічним акціонерним товариством "Укртранснафта" укладено договір оренди резервуарних ємностей № 32/15-010, за умовами якого орендодавець зобов'язався передати орендареві в тимчасове платне користування (оренду) майно, що належить орендодавцеві на праві власності, а саме: резервуар Е-1 (інв. № 2756); резервуар Е-2 (інв. № 2756а), резервуар Е-3 (інв. № 3983), резервуар Е-4 (інв. № 2779), резервуар Е-5 (інв. № 2961), резервуар Е-6 (інв. № 2962), резервуар Е-7 (інв. № 2963б), резервуар Е-8 (інв. № 2964), резервуар Р-ІІІ (інв. № 2986), зі строком оренди з 01.01.2015 р. до 31.03.2015 р. 
		01.04.2015 р. між Відкритим акціонерним товариством «Нафтопереробний комплекс - Галичина» (на даний час - Публічне акціонерне товариство «Нафтопереробний комплекс - Галичина») та Публічним акціонерним товариством "Укртранснафта" укладено договір оренди резервуарних ємностей № 32/15-017 за умовами якого орендодавець зобов'язався передати у тимчасове платне користування (оренду) майно, що належить орендодавцеві на праві власності, а саме: резервуар Е-1 (інв. № 2756); резервуар Е-2 (інв. № 2756а), резервуар Е-3 (інв. № 3983), резервуар Е-4 (інв. № 2779), резервуар Е-5 (інв. № 2961), резервуар Е-6 (інв. № 2962), резервуар Е-7 (інв. № 2963б), резервуар Е-8 (інв. № 2964), резервуар Р-ІІІ (інв. №2986), зі строком оренди з 01.04.2015 р. до 30.04.2015 р.
		Пунктами 3.1, 3.2 договору № 32/15-017 від 01.04.2015 р. визначено, що добова орендна плата за користування майном орендодавця встановлюється у розмірі 6,40 грн., в т.ч. податок на додану вартість - 1,70 грн, за розміщення і знаходження в ньому однієї тонни нетто нафти орендаря. 
		Розмір орендної плати за користування майном (А) визначається, починаючи з дати початку надання послуг за формулою: А= С х К х Т, де,  С- добова орендна плата за користування майном, К - фактична кількість діб користування майном  протягом звітного періоду, що підтверджується актом наданих послуг, підписаним сторонами,  Т - кількість тонн нафти, що  розміщена в орендованих резервуарах згідно з актом поклажі нафти.           
		Пунктами 3.4, 3.5 договору № 32/15-017 від 01.04.2015 р. визначено, що орендар протягом 15-ти банківських днів з моменту складання акта наданих послуг сплачує орендну плату у розмірі, зазначеному в акті. Акт наданих послуг складається орендодавцем, підписується уповноваженою особою і направляється орендарю протягом п'яти днів, наступних за звітним періодом. У випадку відсутності заперечень акт наданих послуг підписується уповноваженим представником орендаря.
		Згідно з пунктом 3.6 договору у випадку незгоди орендаря на підписання акта, він зобов'язаний у п'ятиденний термін направити орендодавцю письмове вмотивоване повідомлення про таку незгоду. У випадку неодержання орендодавцем протягом п'ятиденного терміну підписаного орендарем акта наданих послуг або вмотивованого повідомлення останнього, акт наданих послуг вважається таким, що підписаний, і орендар зобов'язаний здійснити оплату вартості послуг відповідно до такого акта.     
		Відповідно до п. 8.1 договору № 32/15-017 від 01.04.2015 р. у разі невиконання або неналежного виконання своїх зобов'язань за договором сторони несуть відповідальність, передбачену чинним законодавством та цим договором.
		Згідно з п. 8.3. договору № 32/15-017 від 01.04.2015 р. орендар несе відповідальність за несвоєчасну оплату наданих послуг у вигляді пені у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, від суми невиконаних платежів за кожен день прострочення.
		Пунктом 10.1 договору визначено, що останній набирає чинності з дати його підписання сторонами та скріплення печатками і діє до 30 квітня 2015 року включно, а в частині проведення взаєморозрахунків  - до повного їх завершення; в частині проведення операцій з нафтою - до повного її повернення з поклажі.  
		Відповідно до п. 10.2. договору № 32/15-017 від 01.04.2015 р. сторони підтверджують, що нафта відповідача за первісним позовом станом на 01.04.2015 р. знаходилась в орендованих за договором ємностях, що, в свою чергу, підтверджує факт надання послуг за договором з 01.04.2015 р. 
		01.04.2015 р. між сторонами підписано акт приймання передачі майна за договором № 32/15-017 від 01.04.2015 р., за яким Публічне акціонерне товариство «Нафтопереробний комплекс - Галичина» передало, а Публічне акціонерне товариство «Укртранснафта» прийняло майно що розташоване по вул. Бориславській, 82 у місті Дрогобич Львівської області та є предметом вказаного договору.
		Позивачем за первісним позовом направлено на адресу Публічного акціонерного товариства «Укртранснафта» та отримано останнім наступні документи: акт наданих послуг від 30.04.2015 р. та рахунок на оплату № 321 від 30.04.2015 р. на суму 8  391  475, 20   грн.;  акт наданих послуг від 31.05.2015 р. та рахунок на оплату № 531 від 31.05.2015 р. на суму 8  671  191, 04 грн.;  акт наданих послуг від 30.06.2015 р. та рахунок на оплату № 620 від 30.06.2015 р. на суму 8  391  475, 20  грн.; акт наданих послуг від 31.07.2015 р. та рахунок на оплату № 729 від 31.07.2015 р. на суму 8  671  191, 04  грн., що підтверджується повідомленнями про вручення поштового відправлення та фіскальними чеками поштової установи, копії яких долучені до матеріалів справи.
		Вказані акти наданих послуг відповідачем за зустрічним позовом не підписані; зазначена обставина учасниками провадження також не спростована.
		09.06.2015 р. Публічне акціонерне товариство «Нафтопереробний комплекс - Галичина» направило на адресу відповідача за первісним позовом вимогу про сплату заборгованості за договором № 32/15-017 від 01.04.2015 р. у розмірі 8 967 161, 38 грн. за період оренди з 01.04.2015 р. до 30.04.2015 р., 
		17.06.2015 р на адресу відповідача за первісним позовом направлено вимогу про сплату боргу у сумі 8 671 191, 04 грн. за період оренди з 01.05.2015 р. до 31.05.2015 р. 
		20.07.2015 р. на адресу Публічного акціонерного товариства "Укртранснафта" направлено вимогу про сплату боргу в сумі 8 391 475, 20 грн. за період з 01.06.2015 р. до 30.06.2015 р.
		13.08.2015 р. Публічним акціонерним товариством «Нафтопереробний комплекс - Галичина» направлено на адресу відповідача за первісним позовом вимогу про сплату 8 671 191, 04 грн. за період з 01.07.2015 р. до 31.07.2015 р. 
		Листом від 09.07.2015 р. Публічне акціонерне товариство «Нафтопереробний комплекс - Галичина» повторно направило на адресу Публічного акціонерного товариства "Укртранснафта" акти наданих послуг від 30.04.2015 р., від 31.05.2015 р., від 30.06.2015 р. та рахунки на сплату.
		Проте Публічним акціонерним товариством "Укртранснафта" доказів сплати вказаних платежів не надано.
		Обґрунтовуючи заявлені вимоги, Публічне акціонерне товариство «Нафтопереробний комплекс - Галичина» стверджує, що відповідачем за первісним позовом допущено порушення грошових зобов'язань за договором № 32/15-017 від 01.04.2015 р. щодо оплати оренди резервуарів для зберігання нафти за період з квітня 2015 до липня 2015 року включно.
		Також позивач за первісним позовом відзначає, що оскільки після закінчення терміну дії договору № 32/15-017 від 01.04.2015 р. Публічне акціонерне товариство "Укртранснафта" не повернуло з оренди майно та нафта продовжує знаходитись у орендованих резервуарах, останній зобов'язаний оплачувати фактичне користування вказаними резервуарами, в той час як відповідач за первісним позовом свої грошові зобов'язання не виконує, у зв'язку з чим Публічним акціонерним товариством «Нафтопереробний комплекс - Галичина» заявлено вимоги про стягнення заборгованості за користування орендованим майном за період квітень-липень 2015 року у розмірі 34  125  332, 48 грн. у судовому порядку.
		Спір у справі виник внаслідок несплати, на думку Публічного акціонерного товариства «Нафтопереробний комплекс - Галичина», коштів за користування об'єктом оренди Публічним акціонерним товариством "Укртранснафта" за певний період та невідповідністю, на думку Публічного акціонерного товариства "Укртранснафта"договору № 32/15-017 від 01.04.2015 р. чинному законодавству України.
		Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні зустрічного позову та часткове задоволення первісного позову з огляду на наступне.
		Відповідно до ч. 1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
		Статтею 4 Господарського процесуального кодексу України   вставлено, що господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, цього Кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України.
		Статтею 4-3 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.
		Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
		Відповідно до ст. 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
		За приписами ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
		Особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників регулюються цивільним законодавством, зокрема,  Цивільним кодексом України.
		Цивільне законодавство, відповідно до  ст. 3 Цивільного кодексу України, ґрунтується, зокрема, на засадах свободи договору.
		Згідно з ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема є договори та інші правочини.
		У відповідності до положень ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
		Відповідно до ч. 1  ст. 173 Господарського кодексу України   господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
		Відповідно до ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
		Згідно ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
		Відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
		За змістом ст.ст. 6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
		У відповідності до ст. 628 Цивільного кодексу України   зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.                              
		Відповідно до  ст. 638 Цивільного кодексу України   договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.                                        
		За правилами ст. 180 Господарського     кодексу України   зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.          
		Відповідно до ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
		За приписами ст. 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.
		Згідно з ч. 1 ст. 760 Цивільного кодексу України предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ). Законом можуть бути встановлені види майна, що не можуть бути предметом договору найму.
		Істотними умовами договору оренди, відповідно до ч. 1 ст. 284 Господарського кодексу України, є об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу.
		Згідно з ч. 1  ст. 235 Цивільного кодексу України   удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.
		Як зазначається у постанові  Пленуму Вищого господарського суду України від  29.05.2013 р. № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» встановивши у розгляді справи, що певний правочин вчинено з метою приховати інший правочин (удаваний правочин), господарський суд на підставі ч. 2 ст. 235 Цивільного кодексу України   має виходити з того, що сторонами вчинено саме той правочин, який вони мали на увазі, і розглянути справу по суті із застосуванням правил, що регулюють цей останній правочин. Якщо він суперечить закону, господарський суд має прийняти рішення про визнання його недійсним із застосуванням, за необхідності, відповідних правових наслідків.
		Відповідно до п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» за удаваним правочином (ст. 235 Цивільного кодексу України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі  ст. 235 Цивільного кодексу України    має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.
		З огляду на викладені положення, враховуючи, що відповідно до ч. 1 ст. 202, ч. 3 ст. 203 Цивільного кодексу України головним елементом угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, який підлягає встановленню при вирішенні питання удаваності правочину є встановлення дійсної спрямованість волі сторін при укладенні такого договору.
		Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 14.11.2012 у справі № -133цс12.
		Згідно зі статтею 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. 
		Відповідно до ст. 760 Цивільного кодексу України предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ).
		Статтею 936 Цивільного кодексу України визначено, що за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.    
		Статтею 938 Цивільного кодексу України визначено, що зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання. Строк зберігання за договором зберігання і строк дії договору зберігання не є тотожними поняттями.           
		Статтею 948 Цивільного кодексу України передбачено, що поклажодавець зобов'язаний забрати річ від зберігача після закінчення строку зберігання.           
		Дослідивши матеріали справи та  зміст укладеного між сторонами договору № 32/15-017 від 01.04.2015 р., суд дійшов висновку, що за цивільно-правовими ознаками зазначений договір є договором найму (оренди), порядок укладення та виконання якого врегульовано нормами Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України.
		Тож, у даному випадку відсутні підстави стверджувати, що сторони мали на меті укладення іншого правочину, ніж той, який вони фактично уклали.                                        
		Крім того, як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, правовідносини щодо оренди спірного майна існували між сторонами з 2014 року, про що свідчать укладені ними договори оренди № 32/14-031/24 від 24.10.2014 р. та № 32/15-010 від 10.02.2015 р. 
		Як зазначалось вище, листом від 10.07.2014 р. № 58-11 позивач за первісним позовом повідомив Публічне акціонерне товариство "Укртранснафта", що строк безоплатного зберігання нафти закінчується та запропонував з 02.08.2014 р. встановити вартість послуг за зберігання, оскільки подальше зберігання майна на безоплатній основі було неможливим через понесення значних матеріальних витрат, що, в свою чергу свідчить про відсутність у позивача за первісним позовом наміру продовжувати правовідносини, які виникли з договору зберігання після закінчення 90 - денного безкоштовного строку зберігання з 02.08.2014 р. (який фактично закінчився 27.07.2014 р). 
		В той же час, як встановлено судом на підставі наявних у справі документів та пояснень представників сторін Публічне акціонерне товариство "Укртранснафта" на оплатні послуги зі зберігання не погодилось, однак нафту зі зберігання після закінчення терміну безоплатного 90-денного строку  не забрало.
		Згідно зі ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору.  
		Відповідно до ст. 615 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання однією стороною друга сторона має право частково або в повному обсязі відмовитися від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом. Одностороння відмова від зобов'язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов'язання. Внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання частково або у повному обсязі відповідно змінюються умови зобов'язання або воно припиняється. 
		За приписами ч. 3 ст. 651 Цивільного кодексу України у разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним.
		Відповідно до ст. 653 Цивільного кодексу України у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.
		Таким чином, враховуючи, що Публічне акціонерне товариство "Укртранснафта" на умови Публічного акціонерного товариства «Нафтопереробний комплекс - Галичина» щодо оплатного зберігання не погодилось та, при цьому, нафту після закінчення визначеного договором безкоштовного строку зберігання не забрало, Публічне акціонерне товариство «Нафтопереробний комплекс - Галичина» використало своє право на односторонню відмову від договору зберігання № 4/2014 від 28.04.2014 р., а відтак - відносини сторін за договором зберігання № 4/2014 від 28.04.2014 р. фактично припинились в  силу приписів ст.ст. 615, 651, 653 Цивільного кодексу України.
		Тож, виходячи з вищенаведеного, суд вважає безпідставними твердження Публічного акціонерного товариства "Укртранснафта", що укладенням договору оренди № 32/15-017 від 01.04.2015 р. сторони фактично продовжились відносини сторін  щодо зберігання нафти за договором № 4/2014 від 28.04.2014 р., оскільки на момент укладення оспорюваного правочину договір № 4/2014 від 28.04.2014 р. припинив свою дію.
		Норми ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України містять перелік способів захисту особистих немайнових або майнового права та інтересів, якими є: визнання права. визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди. відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
		Стаття 13 Конституції України закріплює обов'язок держави забезпечувати захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання.
		Статтею 55 Конституції України встановлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
		Зазначені положення Конституції України реалізовані у статті 15 Цивільного кодексу України, відповідно до якої кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також у статті 20 Господарського кодексу України, згідно з якою держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів. Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
		Реалізація цивільно-правового захисту відбувається шляхом усунення порушень цивільного права чи інтересу, покладення виконання обов'язку по відновленню порушеного права на порушника.
		Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
		При цьому, предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Предмет позову кореспондує зі способами захисту права саме - заходами, які прямо передбачені законом з метою припинення оспорювання або порушення суб'єктивних цивільних прав та (або) усунення наслідків такого порушення.
		Рішення суду є правозахисним актом, однак способи захисту повинні кореспондуватись з повноваженнями суду, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		За змістом ухвали Верховного Суду України від 06.07.2011 р. № 6-28595св09 у разі, якщо вимога не відповідає встановленим законом або договором способах захисту прав, суд повинен відмовити у позові.  
		Тож, приймаючи до уваги вищевикладене, зважаючи на положення ст.ст.  627,  628,  638 Цивільного кодексу України, ст.  180 Господарського     кодексу України, з огляду на висновки суду щодо укладення між сторонами правочину, що за своїми правовими ознаками є договором оренди, суд вважає недоведеними та такими, що спростовуються наведеними вище обставинами твердження Публічного акціонерного товариства "Укртранснафта" про удаваність правочину №32/15-017 від 01.04.2015 р., у зв'язку з чим суд вважає необґрунтованою вимогу в цій частині.
		Стосовно тверджень Публічного акціонерного товариства "Укртранснафта", що договір оренди № 32/15-017 від 01.04.2015 р. є недійсним, оскільки сторонами при його укладені не дотримано порядку здійснення державних закупівель, суд відзначає наступне.
		Частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України встановлено, що недодержання в момент вчинення правочину стороною, сторонами, вимог, які встановлені частиною 1 статті 203 вказаного Кодексу, є підставою для визнання правочину недійсним. 
		За змістом ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
		Пунктом 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" № 11 від 29.05.2013 р. визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.                     
		Обґрунтовуючи зустрічні позовні вимоги, Публічне акціонерне товариство "Укртранснафта" вказує, що при його укладені сторони мали дотриматися визначених  ст. 12 Закону України "Про здійснення державних закупівель"  вимог, оскільки Публічне акціонерне товариство "Укртранснафта" є суб'єктом, на якого поширюється дія норм вказаного  закону.          
		Відповідно до статуту Публічного акціонерного товариства "Укртранснафта" метою діяльності товариства є здійснення транспортування, закупівлі, зберігання, переробки, перевалки та реалізації нафти і нафтопродуктів.
		Правові та економічні засади здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для забезпечення потреб держави та територіальної громади встановлені Законом України "Про здійснення державних закупівель". 
		Пунктом 9  статті 1 Закону  України "Про здійснення державних закупівель" передбачено, що замовники - органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також юридичні особи (підприємства, установи, організації) та їх об'єднання, які забезпечують потреби держави або територіальної громади, якщо така діяльність не здійснюється на промисловій чи комерційній основі за наявності однієї з таких ознак: юридична особа є одержувачем бюджетних коштів та уповноважена розпорядником бюджетних коштів на здійснення заходів, передбачених бюджетною програмою, в межах такого фінансування; органи державної влади чи органи місцевого самоврядування або інші замовники володіють більшістю голосів у вищому органі управління юридичної особи; у статутному капіталі юридичної особи державна або комунальна частка акцій (часток, паїв) перевищує 50 відсотків.
		Згідно з п. 20  ст. 1 Закону України "Про здійснення державних закупівель"  (в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору) послуги - це будь-який предмет закупівлі (крім товарів і робіт), зокрема, транспортні послуги, освоєння технологій, наукові дослідження, науково-дослідні або дослідно-конструкторські розробки, медичне та побутове обслуговування, лізинг, найм (оренда), а також фінансові та консультаційні послуги, поточний ремонт. Предмет закупівлі - товари, роботи чи послуги, які закуповуються замовником у межах єдиної процедури закупівлі.
		Відповідно до абз. 8 ч. 3  ст. 2 Закону України "Про здійснення державних закупівель"  (в редакції, чинній на момент укладення спірного договору) дія цього  Закону  не поширюється на випадки, якщо предметом закупівлі є придбання, оренда землі, будівель, іншого нерухомого майна або майнових прав на землю, будівлі, інше нерухоме майно.                              
		Предметом договору оренди № 32/15-07 від 01.04.2015 р. є: резервуар Е-1 (інв. № 2756); резервуар Е-2 (інв. № 2756а), резервуар Е-3 (інв. № 3983), резервуар Е-4 (інв. № 2779), резервуар Е-5 (інв. № 2961), резервуар Е-6 (інв. № 2962), резервуар Е-7 (інв. № 2963б), резервуар Е-8 (інв. № 2964), резервуар Р-ІІІ (інв. №2986), які призначені для зберігання нафти сирої.
		Відповідно до ст.ст.  179,  181 Цивільного кодексу України  річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки. До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.
		Отже, ознаками нерухомого майна є: розташування об'єкту на земельній ділянці; неможливість переміщення об'єкту без його знецінення; неможливість переміщення об'єкту без зміни його призначення.
		Відповідно до  ст. 187 Цивільного кодексу України  складовою частиною речі є все те, що не може бути відокремлене від речі без її пошкодження або істотного знецінення.
		З наявних в матеріалах справи технічних паспортів на спірні резервуари вбачається, що  однією з їх  складових є фундамент, який є підземною частиною споруди, через яку передається навантаження від його надземної частини на ґрунт. Отже, відповідний фундамент є складовою спірних резервуарів, що свідчить про існування в них таких ознак нерухомості як: розташування об'єкту на земельній ділянці     та неможливість переміщення об'єкту без його знецінення.
		Згідно з Державним класифікатором будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженим наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 17.08.2000 р. № 507, що є складовою частиною Державної системи класифікації та кодування техніко-економічної та соціальної інформації та призначений для використання органами центральної та місцевої виконавчої та законодавчої влади, фінансовими службами, органами статистики та всіма суб'єктами господарювання (юридичними та фізичними особами) в Україні, класифікації будівель та споруд вбачається віднесення резервуарів для нафти та газу до складу будівель і споруд.
		Таким чином, виходячи в аналізу вищенаведених норм, резервуари, що є об'єктами оренди за договором № 32/15-07 від 01.04.2015 р., фактично є нерухомим майном в розумінні положень ст.ст.  179,  181 Цивільного кодексу України, а відтак - в силу приписів абз. 8 ч. 3  ст. 2 Закону України "Про здійснення державних закупівель"  (в редакції, чинній на момент укладення спірного договору) відсутні правові підстави для застосування визначених таким законом вимог при укладені договору оренди.
		Крім того,  ч. 4 ст. 2 Закону України "Про здійснення державних закупівель" (в редакції, чинній на момент укладення спірного договору) встановлено, що особливості здійснення процедур закупівлі, визначених цим Законом, встановлюються окремими законами для юридичних осіб, які провадять діяльність у таких сферах, зокрема забезпечення транспортування, зберігання, переробки нафти та нафтопродуктів сирих.
		Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України "Про особливості здійснення закупівель в окремих сферах господарської діяльності" замовники здійснюють закупівлі відповідно до Закону України "Про здійснення державних закупівель" з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.
		Таким чином, з аналізу вказаних положень вбачається, що у разі коли на правовідносини поширюється дія Закону України "Про здійснення державних закупівель", застосуванню підлягає спеціальний Закон, який регулює особливості здійснення саме процедур (порядку) закупівель, в окремих сферах господарської діяльності. 
		Статтею 4 Закону України "Про особливості здійснення закупівель в окремих сферах господарської діяльності" визначено, що без застосування процедур закупівель, передбачених Законом України "Про здійснення державних закупівель" та цим Законом, замовник здійснює закупівлі: вуглеводневої сировини, нафтопродуктів для їх подальшої переробки і реалізації, та пов'язаних і необхідних для цього супутніх послуг: з переробки, виробництва, транспортування, фрахтування, страхування, переміщення, вантажних перевезень, зберігання, зливу/наливу, інспекції кількості та якості, митно-брокерських, інформаційно-аналітичних послуг щодо ринкових цін та біржових котирувань, фінансових послуг, послуг бірж, аукціонів, систем електронних торгів;
		Отже, укладення правочину їх оренди для зберігання належної Публічному акціонерному товариству "Укртранснафта" нафти здійснюється без застосування процедур закупівель, передбачених  Законом України "Про здійснення державних закупівель",      Законом України "Про особливості здійснення закупівель в окремих сферах господарської діяльності".
		Підсумовуючи вищенаведене, суд дійшов висновку, що доводи Публічного акціонерного товариства "Укртранснафта", наведені в обґрунтування зустрічного позову не ґрунтуються на нормах законодавства та не підтверджуються наявними у справі документами, а також спростовуються встановленими судом обставинами, у зв'язку з чим суд вважає відсутніми підстави, з якими закон пов'язує недійсність правочину відповідності до ст.ст.  203,  215 Цивільного кодексу України та відмовляє у задоволенні зустрічного позову повністю.
		Стосовно заяви Публічного акціонерного товариства "Укртранснафта" про вихід за межі позовних вимог в порядку ст. 83 Господарського процесуального кодексу України, суд відзначає, що використання наведеної норми є саме правом суду.
		В той же час, дослідивши матеріали справи та виходячи із наведених сторонами обґрунтувань, суд дійшов висновку про відсутність у даному випадку підстав, з якими закон пов'язує необхідність застосування приписів 83 Господарського процесуального кодексу, у зв'язку з чим суд відмовляє у задоволенні відповідного клопотання.
		Відтак, приймаючи до уваги вищевикладені обставини, договір оренди № 32/15-010 від 01.04.2015 р. є підставою для виникнення у його сторін майново-господарських зобов'язань згідно ст. ст. 173, 174, 175 Господарського кодексу України, ст. ст. 11, 202, 509 Цивільного кодексу України.
		Судом встановлено, що 29.05.15р. листом №04-00/37/2316 Публічне акціонерного товариства "Укртранснафта" повідомило Публічне акціонерне товариство "Нафтопереробний комплекс «Галичина» про припинення дії договору. 
		Тож, враховуючи норми ст. 764 Цивільного кодексу України, ч.4 ст.284 Господарського кодексу України, суд приходить до висновку, що договір оренди № 32/15-017 від 01.04.2015р. припинився через закінчення строку, на який його було укладено. 
		Разом з тим, умовами договору оренди № 32/15-017 від 01.04.2015 р. що договір діє в частині проведення взаєморозрахунків до повного їх завершення, а в частині проведення операцій з нафтою - до повного її повернення.
		В той же час, матеріали справи не містять доказів повернення Публічним акціонерним товариством "Укртранснафта" орендованого майна, у зв'язку з чим суд дійшов висновку, що після закінчення терміну дії договору № 32/15-017 від 01.04.2015 р. відповідач за первісним позовом продовжував користуватись ним. Факт користування майном після закінчення дії договору не заперечувалась учасниками провадження у справі.
		Згідно зі ст. 762 Цивільного кодексу України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.
		Нормами ст. 286 Господарського кодексу України визначено, що орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.
		Частинами 2, 3  ст. 6 Цивільного кодексу України   передбачено, що сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
		Тобто, з урахуванням викладеного сторони не позбавлені передбачити в договорі оренди положення щодо обов'язку орендаря сплачувати орендодавцю орендну плату після припинення дії договору оренди до дня фактичного повернення майна.
		Таке право сторін повністю узгоджується із приписами  глави 58 Цивільного кодексу України   оскількибуде передбачати продовження обов'язку внесення плати за користування майном.
		За приписами ст.ст. 525,  526 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
		Аналогічні норми закріплені також і в Господарському кодексу України. 
		Так, відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
		Тож, в силу положень Цивільного кодексу України договірні зобов'язання є обов'язковими для виконання сторонами у порядку та у строк, визначений відповідним договором, або законом.
		За приписами ст.ст. 3, 629 Цивільного кодексу України цивільне законодавство ґрунтується на принципах справедливості, добросовісності та розумності та передбачає обов'язковість виконання договірних зобов'язань.
		Відповідно до ч. 3  ст. 653 Цивільного кодексу України   у разі зміни або розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.
		Отже, будь-який рівнозначний пункт щодо обов'язку сплати орендних платежів після припинення дії договору оренди до дня фактичного повернення майна в розумінні ч. 3  ст. 653 Цивільного кодексу України   є обумовленим договором відступом сторін від загального правила та свідчить про продовження існування зобов'язання орендаря по сплаті орендної плати на користь орендодавця, яке буде припинено в момент фактичного повернення майна.
		Відтак, враховуючи вищенаведені положення, а також виходячи з умов договору оренди № 32/15-017 від 01.04.2015 р., обов'язок сплати орендної плати пов'язується з фактичним знаходження нафти в орендованих резервуарах, тобто, зобов'язання відповідача за первісним позовом сплачувати плату за весь час фактичного користування майном не припиняється, оскільки його припинення у розумінні умов спірного договору пов'язано з моментом повернення орендованих резервуарів шляхом забирання належної відповідачу за первісним позовом нафти, а не із закінченням строку дії договору, що відповідає приписам ст.ст.  6,  653,  762 Цивільного кодексу України.
		Такі ж правові висновки щодо обов'язку орендаря сплачувати оренду плату за весь час фактичного користування майном викладені в постановах Вищого господарського суду України від 12.02.2014 р. у справі № 927/1215/13 (залишеній без змін в частині визнання правомірним стягнення орендної плати після припинення договору за фактичний час користування орендованим майном постановою Верховного Суду України від 02.09.2014 року), від 05.02.2014 р. у справі № 907/669/13, від 08.12.2011 р. у справі № 37/121, від 22.10.2009 р. у справі № 26/399.
		Тож, враховуючи, що передане відповідачеві за первісним позовом майно за договором оренди № 32/15-017 від 01.04.2015 р. повернуто не було, що сторонами не заперечується та підтверджується наявними в матеріалах справи актами інвентаризації, підписаними представниками  та скріпленими печатками сторін, то в силу наведених положень чинного законодавства України та приписів спірного договору у останнього виник обов'язок зі оплати орендної плати за увесь фактичний час користування таким майном, зокрема, у спірний період. 
		Посилання відповідача за первісним позовом на відсутність у нього обов'язку сплачувати орендну плату у спірний період через погіршення якості розміщеної в орендованих резервуарах нафти судом відхиляється, оскільки сторонами не передбачено в договорі оренди № 32/15-017 від 01.04.2015 р. право орендаря на зменшення орендної плати чи відмову від її сплати взагалі у зв'язку з погіршенням якості нафти. 
		При цьому, договором № 32/15-017 від 01.04.2015 р. сторони погодили, що у разі зміни якості, яка знаходилась в орендованих резервуарах, всі фінансові питання мають врегульовуватись шляхом підписання відповідних додаткових угод або шляхом підписання окремого договору. 
		Водночас, доказів укладення додаткових угод щодо зміни порядку визначення орендної плати, або укладення окремого договору стосовно спірного майна, суду не надано.
		Не відносяться обставини погіршення якості нафти і до підстав, які б передбачали можливість звільнення орендаря від обов'язку по сплаті орендної плати у розумінні ч. 6 ст. 762 Цивільного кодексу України.
		Інших обґрунтувань щодо звільнення Публічного акціонерного товариства "Укртранснафта" від обов'язку зі сплати орендної плати за договором № 32/15-017 від 01.04.2015 р. за весь час фактичного користування орендованим майном, останнім суду не надано.
		За приписами ст.ст. 3, 629 Цивільного кодексу України цивільне законодавство ґрунтується на принципах справедливості, добросовісності та розумності та передбачає обов'язковість виконання договірних зобов'язань.
		Відповідно до ч. 1 ст. 614 Цивільного кодексу України визначено, що особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. 
		При цьому, відсутність своєї вини відповідно до ч. 2 ст. 614 Цивільного кодексу України доводить особа, яка порушила зобов'язання.
		Тож, приймаючи до уваги, що за приписами ст.ст.  4-3,  33,  43 Господарського процесуального кодексу України   судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності, суть якого полягає у обґрунтуванні сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, своїх вимог і заперечень поданими суду доказами, які господарський суд оцінює за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, суд дійшов висновку про обґрунтованість вимог Публічного акціонерного товариства «Нафтопереробний комплекс - Галичина» про стягнення заборгованості за договором № 32/15-017 від 01.04.2015 р. у розмірі 34 125 332,48 грн. за користування орендованим майном за період квітень-липень 2015 року (включно).
		Крім того, Публічним акціонерним товариством «Нафтопереробний комплекс - Галичина» заявлено вимоги про стягнення з Публічного акціонерного товариства "Укртранснафта" 3  027  092, 48 грн. - пені за прострочення виконання грошового зобов'язання, 152  196, 07 грн. - 3 % річних та 269  101, 62 грн. - інфляційних втрат.
		Відповідно до ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
		Відповідно ст. 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
		За змістом ст. 524, 533 Цивільного кодексу України грошовим визнається виражене в грошовій одиниці України або грошовому еквіваленті в іноземній валюті зобов'язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
		За приписами п. 1.3. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 р. «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» з огляду на те, що ст. 625 Цивільного кодексу України вміщено в розділі 1 книги 5 цього Кодексу - "Загальні положення про зобов'язання", ця стаття застосовується до всіх грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, які регулюють відносини, пов'язані з виникненням, зміною чи припиненням окремих видів зобов'язань.
		Як визначено ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
		Статтями 230, 231 Господарського кодексу України встановлено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. Штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.
		Відповідно до п. 2.9. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 р. «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» за приписом ст. 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" та ч. 2 ст. 343 Господарського кодексу України розмір пені за прострочку платежу не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Якщо в укладеному сторонами договорі зазначено вищий розмір пені, ніж передбачений у цій нормі, застосуванню підлягає пеня в розмірі згаданої подвійної облікової ставки.
		Тож, оскільки відповідачем допущено порушення договірних зобов'язань щодо сплати орендної плати, приймаючи до уваги, що відповідачем не надано суду доказів вжиття ним заходів щодо уникнення прострочення виконання зобов'язань, суд вважає обґрунтованим притягнення відповідача до відповідальності за прострочення виконання грошового зобов'язання.
		Згідно з розрахунком позивача за первісним позовом за період 26.05.2015 р. (дата виникнення заборгованості за квітень) до 30.08.2015 р. (дата, визначена позивачем за первісним позовом самостійно) розмір пені становить 3  027  092, 48 грн., 3 % річних -152  196, 07 грн. та 269  101, 62 грн. - інфляційних втрат.
		Перевіривши правильність нарахування заявлених до стягнення Публічним акціонерним товариством «Нафтопереробний комплекс - Галичина» сум, судом встановлено, що позивачем за первісним позовом допущено помилку в методиці розрахунку та невірно визначено день виникнення заборгованості з орендної плати, що, в свою чергу, призвело до невірних розрахунків.
		За правилами ст.ст. 252, 253, 252 Цивільного кодексу України термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. Якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку. У разі, якщо ця дія має бути вчинена в установі, то строк спливає тоді, коли у цій установі за встановленими правилами припиняються відповідні операції.
		Виходячи з умов договору, а також положень чинного законодавства України, днем прострочення сплати орендної плати слід вважати перший день після спливу п'ятнадцятиденного строку, тобто за актом наданих послуг від  30.04.2015 р. прострочення заборгованості слід обчислювати з 27.05.2015 р., за актом наданих послуг від 31.05.2015 р. -  23.06.2015 р. за актом наданих послуг від 30.06.2015 р. - з 22.07.2015р., за актом наданих послуг від  31.07.2015 р. - з 22.08.2015 р.
		Здійснивши власний розрахунок заявлених до стягнення сум пені, 3 % річних та інфляційних втрат за період, що визначений з дня виникнення заборгованості за кожним актом у відповідності до вимог чинного законодавства України, судом встановлено, що належна до стягнення сума пені становить 2  928  234, 01 грн., 3 % річних від простроченої суми - 147  253, 14 грн. 
		Стосовно вимоги позивача за первісним позовом про стягнення інфляційних втрат за вищевказаний період заборгованості, суд відзначає, що відповідно до п. 3.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 р. № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена ч. 2 статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.
		Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.
		Згідно з Законом України "Про індексацію грошових доходів населення" індекс споживчих цін (індекс інфляції) обчислюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі статистики і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. На даний час індекс інфляції розраховується Державною службою статистики України і щомісячно публікується, зокрема, в газеті "Урядовий кур'єр". Отже, повідомлені друкованими засобами масової інформації з посиланням на зазначений державний орган відповідні показники згідно з статтями 17, 18 Закону України "Про інформацію" є офіційними і можуть використовуватися господарським судом і учасниками судового процесу для визначення суми боргу.
		Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.
		Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).
		У застосуванні індексації можуть враховуватися рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, викладені в листі Верховного Суду України від 03.04.1997 р. № 62-97р; цього листа вміщено в газеті "Бизнес" від 29.09.1997 р. № 39, а також в інформаційно-пошукових системах "Законодавтво" і "Ліга".
		Відповідно до листа Верховного Суду України від 03.04.1997 р. № 62-97р при застосуванні індексу інфляції необхідно мати на увазі, що індекс розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому  на місяць, відтак умовно слід розраховувати, що сума, яка внесена за період з 1 до 15 число відповідного місяця, наприклад травня, індексується за період з урахуванням травня, а якщо з 16 по 31 число, то розрахунок починається з наступного місяця - червня. 
		Згідно відомостей Державної служби статистики України у 2015 року індекс інфляції у червні становив 100,4 %, у липні - 99,0 %, у серпні - 99, 2%. 
		Враховуючи наведене, здійснивши перерахунок заявлених до стягнення інфляційних втрат, матеріальні втрати позивача за первісним позовом від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів за визначений позивачем період відсутні. 
		За таких обставин, суд не вбачає підстав для стягнення інфляційних втрат за час прострочення виконання грошових зобов'язань та відмовляє у задоволенні первісного позову в цій частині.
		Підсумовуючи вищенаведене та виходячи із заявлених Публічним акціонерним товариством «Нафтопереробний комплекс - Галичина» вимог та наведених обґрунтувань, суд дійшов висновку про часткове задоволення первісного позову та стягнення з Публічного акціонерного товариства "Укртранснафта" заборгованості у розмірі                        34 125 332, 48 грн., 2  928  234, 01 грн. - пені та 3 % річних від простроченої суми у розмірі 147  253, 14 грн. 
		Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору за первісним позовом - покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог та на Публічне акціонерне товариство "Укртранснафта" - за зустрічним позовом.
		В той же час, враховуючи, що судовий збір при поданні позову Публічним акціонерним товариством «Нафтопереробний комплекс - Галичина» сплачений за максимальною ставкою (73  080, 00 грн.) та сума судового збору, що пропорційна розміру задоволених позовних вимог не є меншою за максимальну, з Публічного акціонерного товариства "Укртранснафта" підлягає стягненню судовий збір у розмірі 73  080, 00 грн. 
		Враховуючи наведене, керуючись    ст.ст. 32, 33, 49, 75, 82-85  Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд  міста Києва, -
		 
		ВИРІШИВ:
		 
		1. Первісний позов Публічного акціонерного товариства «Нафтопереробний комплекс - Галичина» задовольнити частково.
		2. Стягнути з Публічного акціонерного товариства "Укртранснафта" (01133, м. Київ, вул. Кутузова. 18/7, ідентифікаційний код 31570412), з будь-якого рахунку, виявленого державним виконавцем під час виконання рішення суду, на користь Публічного акціонерного товариства «Нафтопереробний комплекс - Галичина» (82103, м. Дрогобич, вул. Бориславська, 82, ідентифікаційний код 00152388) заборгованість у розмірі 34 125 332, 48 грн., 2  928  234, 01 грн. - пені, 3 % річних від простроченої суми у розмірі 147 253, 14 грн. та 73  080, 00 грн. - судового збору.
		3. У задоволенні решти вимог відмовити.
		4. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
		5. У задоволенні зустрічного позову відмовити повністю.
		 
		 
		Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом. 
		                    
		                                                                                                         Повне рішення складено: 26.10.2015 р. .           
		                                 
		 
		         
		                   Суддя                                                                     Пригунова А.Б.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...