Єдиний державний реєстр судових рішень

В зв’язку з набранням чинності 25.04.2025 Закону України від 26.02.2025 № 4273-ІХ "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" щодо зміни найменувань місцевих загальних судів" (далі – Закон), частину найменувань судів найближчим часом буде змінено відповідно до переліку наведеному у Законі

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 918/34/16 : Господарські справи (до 01.01.2019); Укладення, зміни, розірвання, виконання договорів (правочинів) та визнання їх недійсними, зокрема:; Укладення договорів (правочинів); нерухомого майна; поставки товарів, робіт, послуг.
Надіслано судом: 30.05.2016. Зареєстровано: 31.05.2016. Забезпечено надання загального доступу: 02.06.2016.
Дата набрання законної сили: 24.05.2016
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
		33001 , м. Рівне,  вул. Яворницького, 59
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		"24" травня 2016 р.                                                           Справа № 918/34/16  
		 
		Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії:
		Головуючий  суддя                                                      Мельник О.В.
		суддя                                                                             Грязнов В.В. , 
		 суддя                                                                             Розізнана І.В. 
		 
		при секретарі судового засідання Клімук Л.Р.
		розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Рівненського       апеляційного господарського суду апеляційну скаргу відповідача товариства з обмеженою відповідальністю Фірми "Надія 94" на       рішення       господарського суду Рівненської області від 02.03.2016 р. у справі № 918/34/16
		за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Влад+"
		до товариства з обмеженою відповідальністю Фірма "Надія 94"
		про стягнення заборгованості в сумі 1 203 569,21 грн.
		 
		За участю представників сторін: 
		позивача - ОСОБА_1,
		відповідача -  ОСОБА_2 
		ВСТАНОВИВ:
		Рішенням господарського суду Рівненської області від 02.03.2016 р. (суддя Романюк  Р.В.) у справі №918/34/16 позов товариства з обмеженою відповідальністю "Влад+" до товариства з обмеженою відповідальністю Фірма "Надія 94" про стягнення заборгованості в сумі 1203569,21  грн. задоволено частково. Стягнено з відповідача на користь позивача 469778,09 грн. заборгованості, 55663, 24 грн. - 3% річних, 488175,71 грн. інфляційних та 15204,26 грн. витрат по сплаті судового збору. В решті позову відмовлено. 
		В обґрунтування свого рішення суд першої інстанції, враховуючи приписи ст.11, 509, 525, 530, 612, 629 Цивільного кодексу України,  вказав, що факт поставки відповідачу товару згідно договору купівлі-продажу №2905-2012 від 29.05.2012 р. та його ціна підтверджується зібраними у справі доказами, проте відповідач взяті на себе зобовязання щодо повної оплати отриманого товару не виконав, у звязку з чим порушив зобовязання і суд визнав обґрунтованими позовні вимоги про стягнення 469778,09 грн.  Крім того, сплата трьох процентів річних від простроченої суми, так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування коштами, належними до сплати кредиторові. З огляду на наведене, здійснивши перерахунок в межах періоду з 27.02.2013 р. по 30.01.2016 р., суд першої інстанції дійшов висновку про задоволення позовних вимог в частині стягнення 55663,24 грн.  3 % річних та 488175,71 грн. інфляційних. Враховуючи, що сторони у належній (письмовій) формі не передбачили застосування такого виду забезпечення виконання зобовязання як пеня та її розмір, суд вважає, що позовні вимоги в цій частині є безпідставними. 
		Не погоджуючись з прийнятим рішенням, товариство з обмеженою відповідальністю Фірма "Надія 94" звернулось до суду з апеляційною скаргою,  в якій просить скасувати оскаржене рішення  і прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову повністю.
		Апелянт вказав, що суд першої інстанції при прийнятті рішення не застосував ч.2 ст.43 Господарського процесуального кодексу України, ч.3,4 ст.180 Господарського кодексу України, ч.1 ст.638, ч.2 ст.530 Цивільного кодексу України, та неправильно застосував ч.3 ст.35 Господарського процесуального кодексу України, що призвело до порушення норм процесуального і матеріального права. Крім того, зазначив, що встановивши факт поставки відповідачу товару на підставі договору купівлі-продажу №2905-2012 від 29.05.2012 р., суд не врахував, що у видатковій накладній №РН-0000131, рахунку-фактурі №СФ-0000167, податковій накладній №28 та платіжному дорученні №579 не має посилання на даний договір, тому ставить під сумнів досягнення сторонами згоди щодо предмету, ціни та строку дії договору, номенклатури, асортименту та кількості товару. Також, звертає увагу апеляційного суду на те, що позивач не адресу відповідача не надсилав вимогу щодо оплати товару, а відтак строк оплати рахунків №СФ-0000125, СФ0000143 не настав. 
		Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, у якому вказує на те, що апеляційна скарга відповідача є необґрунтованою, та такою, що не відповідає нормам права. Зокрема, зазначає, що  рішенням господарського суду Рівненської області у справі №918/1172/15, яке має відповідно до ч.3 ст.35 ГПК України преюдиційне значення та вірно застосовано судом, було встановлено наявність договірних відносин між сторонами та факт постачання відповідачу товарів саме в рамках договору купівлі-продажу №2905-2012 від 29.05.2012 р., тому вказана обставина не потребує додаткового доказування. При укладенні даного договору сторонами дотримано вимоги ст.180 ГК України та погоджено предмет, ціну та строку дії договору, що спростовує доводи апелянта. 
		24.05.2016 р. через канцелярію Рівненського апеляційного господарського суду представник відповідача подав клопотання про долучення до матеріалів справи додаткових доказів. 
		Колегія суддів з приводу заявленого клопотання вважає за необхідне зазначити, що відповідно до ст.101 ГПК України, додаткові докази у суді апеляційної інстанції приймаються, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. 
		Відповідно до абз. 3 п.9 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування розділу ХІІ Господарського процесуального кодексу України" від 17.05.2011 р. №7, у вирішенні питань щодо прийняття додаткових доказів суд апеляційної інстанції повинен повно і всебічно зясовувати причини їх неподання з урахуванням конкретних обставин справи і обєктивно оцінити поважність цих причин. При цьому обґрунтування неможливості подання доказів суду першої інстанції згідно із зазначеною нормою ГПК покладається саме на заявника (скаржника), а апеляційний господарський суд лише перевіряє та оцінює їх поважність і не зобовязаний самостійно зясовувати відповідні причини. 
		Колегія суддів відхиляє клопотання відповідача та не надає правової оцінки додатковим доказам, оскільки в порушення ст. 101 ГПК України заявник не обґрунтував неможливість подання таких доказів суду першої інстанції.
		З метою визначення долі учасників ТОВ "Влад+" та ТОВ Фірма "Надія 94" у спільній діяльності та спільній частковій власності у виробленому кінцевому продукті торфосуміші отриманій відповідачем по видатковій накладній №РН-0000131 на суму 619773,09 грн., товариство з обмеженою відповідальністю Фірма "Надія 94" подало клопотання про призначення судової експертизи. 
		Згідно з ст.41 ГПК України для розяснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу. 
		Судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування (п.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики призначення судової експертизи" від 23.03.2012 р. №4). 
		Вказане клопотання, враховуючи приписи ст.41 ГПК України, не підлягає задоволенню, оскільки питання, які відповідач пропонує поставити на вирішення експертів не знаходяться в площині доказування предмету позову.
		Розглянувши апеляційну скаргу та відзив на неї, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення місцевим господарським судом, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Рівненського апеляційного господарського суду дійшла наступного висновку. 
		Товариство з обмеженою відповідальністю Фірма "Надія 94" в апеляційній скарзі як на підставу скасування оскарженого рішення посилається на неправильне застосування господарським судом Рівненської області ч.3 ст.35 Господарського процесуального кодексу України та посилання на рішення господарського суду Рівненської області від 01.12.2015 р. у справі №918/1172/15.
		Колегія суддів погоджується з вказаним твердженням апелянта та вважає висновок суду першої інстанції передчасним, з огляду на наступне. 
		Відповідно до ч.3 ст.35 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
		Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. 
		У преамбулі та статті 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, рішенні Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 року у справі за заявою №48553/99 "Совтрансавто-Холдінг" проти України", а також рішенні Європейського суду з прав людини від 28.10.1999 року у справі за заявою № 28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
		Статтею 85 ГПК передбачено, що рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
		Як встановлено колегією суддів, згідно даних Єдиного державного реєстру судових рішень, рішення господарського суду Рівненської області від 01.12.2015 р. у справі №918/1172/15 оскаржено в апеляційному порядку, прийнято до провадження та призначено до розгляду. 
		Зважаючи на вищенаведене, судом першої інстанції невірно застосовано положення ч. 2 ст. 35 ГПК України та визнано встановленим факт наявності договірних відносин між сторонами та постачання відповідачу товарів в рамках договору купівлі-продажу №2905-2012 від 29.05.2012 р., з огляду на що вказана обставина потребує додаткового доказування у даній справі. 
		Як вбачається з матеріалів справи, 29.05.2012 р. товариство з обмеженою відповідальністю "Влад+" та товариство з обмеженою відповідальністю Фірма "Надія 94" уклали договір купівлі-продажу №2905-2012 (а.с.10-11).
		Відповідно до ч.1. ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
		Згідно з приписами статей 6, 627, 628 та 638 ЦК України сторони вільні в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів такого виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. 
		Водночас у ст. 180 ГК України визначено, що при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. 
		Стаття 655 ЦК України передбачає, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
		Відповідно до ч.1 ст.656, ч.1 ст.662, ч.1 ст.663 ЦК України, предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому; продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу; продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.
		Згідно ч.8 ст.181 ГК України, у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України. 
		Істотними умовами договору купівлі-продажу, згідно чинного законодавства, є, зокрема, предмет (вид товару), його кількість, асортимент та якість, ціна, строк дії договору. 
		Згідно п.1.1. договору продавець зобовязується передати у власність покупця товар, згідно рахунку-фактури, а покупець зобовязується прийняти товар і оплатити його вартість. 
		Асортимент та кількість товару, строки та базис поставки фіксуються в рахунках-фактурах, які виставляються за заявками покупця (п. 2.2. договору). 
		Пунктом 4.1. договору передбачено, що загальна вартість договору складається з вартості товарів згідно виставлених рахунків-фактур, які є невідємною частиною договору. 
		Термін дії договору встановлюється з моменту підписання і до повного розрахунку за товар (п.8.1. договору).  
		Оцінюючи, наявний в матеріалах справи, договір купівлі-продажу №2905-2012 від 29.05.2014 р., колегія суддів, дійшла висновку, що він є неукладеним, оскільки сторонами не досягнута згода щодо істотних умов договору, а саме щодо предмету, оскільки п.1.1. договору не містить визначення конкретного виду товару, кількості чи його якості, а також не визначено ціни товару та строку дії договору.
		Згідно ч.1 ст.11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обовязків, зокрема, є: договори та інші правочини (ч.2 ст.11 ЦК України). 
		Відповідно до ч.1 ст.174 ГК України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
		     Згідно з ст. 181 ГК України, допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.
		Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обовязків (ч.1 ст.202 ЦК України). 
		Відповідно до ч.1, 2 ст.205 ЦК України, правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обовязкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. 
		Згідно ст.34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. 
		Факт проведення субєктом підприємницької діяльності господарських операцій, що стосуються виконання ним зобовязань відповідно до умов договорів, укладених цим субєктом з іншими субєктами господарювання, повинні підтверджуватись первинними бухгалтерськими документами. 
		Відповідно до ст.1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", первинний документ  це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення. 
		Такий документ має містити обовязкові реквізити, зокрема, найменування особи (юридична або фізична), яка склала документ, найменування документу, дату і місце складання, зміст та обсяг операції, одиницю її виміру, особистий чи електронний підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу  ініціатора здійснення операції; найменування одержувача коштів, номер(и) рахунку(ів) та є підставою для відображення фінансової операції в системі автоматизації банку. 
		Видаткова накладна є двостороннім документом, яка підписується обома сторонами договору, скріплюється печаткою і повинна передбачати та конкретизувати основні умови поставки продукції згідно договору.
		Як вірно встановлено судом першої інстанції, позивач поставив відповідачу товар на загальну суму 619779 грн. 09 коп., що підтверджується видатковою накладною №РН-0000131 (а.с.12), яка підписана сторонами та скріплена печатками, рахунком-фактурою №СФ-0000167 (а.с.14), податковою накладною №28 (а.с.13). Крім того, часткова сплата основної заборгованості згідно рахунку-фактури №СФ-0000167 у розмірі 150000,00 грн., що підтверджується платіжним дорученням №579 від 05.01.2016 р. та не заперечується сторонами, свідчить про визнання боргу відповідачем. 
		Оцінюючи вказані документи, колегія суддів апеляційної інстанції звертає увагу, що вони є первинними документами, які в розумінні ст.ст. 33, 34 ГПК України є належними доказами в підтвердження факту поставки позивачем товару, з огляду на їх відповідність вимогам ч.2 ст.9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні". 
		Отже, фактично між сторонами мають місце правовідносини, що склалися на підставі укладеного у спрощений спосіб договору купівлі-продажу. З огляду на що, суд не бере до уваги доводи відповідача щодо позадоговірного характеру спірних правовідносин. 
		Частиною 7 ст.179 ГК України визначено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
		Вирішуючи справу по суті, суд першої інстанції виходив з приписів ст.509 ЦК України, згідно якої зобовязанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобовязана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію або утриматись від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обовязку.
		За приписами ст. 526 ЦК України та ст. 193 ГК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться.
		Згідно ст. 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару. У разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами. 
		Оскільки між сторонами мають місце правовідносини, що склалися на підставі укладеного у спрощений спосіб договору купівлі-продажу, за яким сторони не визначали строк здійснення відповідачем оплати за отриманий товар, тому покупець (відповідач) на підставі ст. 692 ЦК України був зобов'язаний повністю оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, чого зроблено не було. Тобто, видаткова накладна та рахунок-фактура, за якими відповідач отримав товар, є самостійними підставами виникнення обов'язку у відповідача здійснити розрахунки за отриманий товар.
		Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду України від 30.09.2014 у справі     № 927/1232/13.
		Враховуючи викладене, апеляційним судом не береться до уваги посилання відповідача на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, у звязку з незастосуванням ч.2. ст.530 ЦК України. 
		Оскільки, відповідач зобов'язання з оплати отриманого товару не виконав, докази сплати заборгованості в повному обсязі суду не надав, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог в частині стягнення 469778,09 грн. заборгованості та про задоволення позову в цій частині.
		Щодо заявлених до стягнення трьох процентів річних у сумі 55663, 24 грн. та інфляційних втрат у сумі 488175,71 грн. колегія суддів виходить з наступного. 
		Згідно ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
		У розумінні наведеного припису наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційних втрат та трьох відсотків річних, що нараховуються на суму боргу, є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. 
		Тобто, приписи частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України поширюються на правовідносини з прострочення виконання основного грошового зобов'язання, а відтак інфляційні втрати і відсотки річних нараховуються саме на суму основного боргу, так як входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу.
		Таким чином, здійснивши перевірку правильності розрахунку інфляційних та перерахунку 3% річних, здійсненого судом першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про правомірність та обґрунтованість задоволення позовних вимог в частині стягнення 55663, 24 грн. - 3% річних, 488175,71 грн. інфляційних.
		Крім того, колегія суддів погоджується з висновком господарського суду Рівненської області щодо відмови в задоволенні позову в частині стягнення пені у розмірі 45540,96 грн., з огляду на таке.
		Згідно ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
		Відповідно до ч.1 ст.546 ЦК України неустойка є одним з видів забезпечення виконання зобов'язання.
		Частинами 1, 3 ст. 549 ЦК України та частиною 1 ст. 230 ГК України визначено, що неустойкою (штрафними санкціями) визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
		Відповідно до ст. 547 та п. 1 ч. 2 ст. 551 ЦК України правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання (в тому числі щодо неустойки) вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним. 
		За таких обставин, враховуючи, що сторони уклали договір купівлі-продажу у спрощений спосіб та не уклали письмового правочину щодо забезпечення виконання відповідачем грошового зобовязання у вигляді неустойки (пені) та її розміру, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про безпідставність позовних вимог в цій частині. 
		Крім того, колегія суддів звертає увагу, що відповідачем була подана у суді першої інстанції заява про застосування строків позовної давності (а.с. 48), згідно якої він просив застосувати  строк позовної давності лише в частині пені, для якої відповідно до п.1 ч.2 ст.258 ЦК України визначено, скорочену позовну давність в один рік. 
		Позовна давність, за визначенням статті 256  ЦК України - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Отже, позовна давність є інститутом цивільного права і може застосовуватися виключно до вимог зі спорів, що виникають у цивільних відносинах, визначених у частині першій статті 1 ЦК України, та у господарських відносинах (стаття 3  ГК України).
		Частиною третьою статті 267  ЦК України  передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом.
		За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання (абзац другий частини п'ятої статті 261  ЦК України). 
		Враховуючи, що перебіг строку позовної давності почався 31.07.2012 р. з наступного після підписання видаткової накладної та прийняття товару, то строк позовної давності в спірних правовідносинах закінчився 01.08.2013 р.
		У дослідженні обставин, пов'язаних із вчиненням зобов'язаною особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку (частина перша статті 264  ЦК України), господарському суду необхідно у кожному випадку встановлювати, коли конкретно вчинені боржником відповідні дії, маючи на увазі, що переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах строку давності, а не після його спливу (п.4.4.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" від 29.05.2013 р. №10). Визнання боржником свого боргу після спливу позовної давності не свідчить про переривання перебігу строку такої давності.
		Отже, проведена часткова оплата товару не перериває перебіг строку позовної давності оскільки станом на день проведення часткової оплати такий строк вже закінчився. 
		Наведені висновки суду апеляційної інстанції не дають підстав для скасування оскарженого рішення суду, оскільки за результатом розгляду спору судом  першої інстанції було зроблено вірний висновок про часткове задоволення позовних вимог.  
		Крім того, п.10 ч.2 ст.105 ГПК передбачено, що у постанові апеляційної інстанції має бути зазначено новий розподіл судових витрат у разі скасування чи зміни рішення. 
		Ухвалою Рівненського апеляційного господарського суду від 07.04.2016 р. зобов'язано товариство з обмеженою відповідальністю Фірму "Надія 94" надати суду докази сплати судового збору в розмірі 3134,2 грн. Всупереч цьому апелянт не надав суду доказів підтвердження сплати судового збору у встановлених порядку і розмірі. 
		Крім того, колегією суддів встановлено, що до апеляційної скарги товариства з обмеженою відповідальністю Фірми "Надія 94" долучено платіжне доручення №718 від 25.03.2016 р. про сплату судового збору в розмірі 16724,69 грн.
		При цьому, частиною 1  ст.4 Закону України "Про судовий збір"  передбачено, що судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 01 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову або у фіксованому розмірі.
		Відповідно до  ст. 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2016 рік"  станом на 01.01.2016 р. мінімальний розмір заробітної плати встановлено у розмірі 1378,00 грн.
		Підпунктом 1 п.2 ч.2  ст.4 Закону України "Про судовий збір"  передбачено, що за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру ставка судового збору складає 1,5 % ціни позову, але не менше 1 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 150 розмірів мінімальних заробітних плат.
		Згідно пп.4 п.2 ч.2  ст.4 Закону України "Про судовий збір"  з апеляційної скарги на рішення суду встановлено ставку судового збору у розмірі 110% ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви.
		Таким чином, при подачі апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апелянту належало сплатити 19858,89 грн. судового збору (110% від 1203569,21 * 0,015), з огляду на що судовий збір у розмірі 3134,2 грн. підлягає стягненню відповідно до ст.49 ГПК.
		Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про стягнення з товариства з обмеженою відповідальністю Фірми "Надія 94" в дохід державного бюджету судового збору у розмірі 3134,2 грн.
		Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 ГПК України,  Рівненський апеляційний господарський суд, -
		ПОСТАНОВИВ:
		1. Рішення господарського суду Рівненської області від 02.03.2016 р. у справі №918/34/16 залишити без змін, апеляційну скаргу відповідача товариства з обмеженою відповідальністю Фірми "Надія 94" - без задоволення.
		2. Стягнути з товариства з  обмеженою відповідальністю Фірми "Надія 94" (34111, Рівненська обл., Дубровицький р-н, с.Висоцьк, код ЄДРПОУ 20110200) в дохід державного бюджету (отримувач коштів - УДКСУ у м. Рівне, код за ЄДРПОУ  38012714, банк отримувача - ГУДКСУ у Рівненській області, МФО - 833017, рахунок отримувача - 31213206782002, код класифікації доходів бюджету - (м.Рівне) 22030001) судовий збір за розгляд апеляційної скарги у розмірі 3134,2 грн. 
		3. Доручити господарському суду Рівненської області видачу судового наказу. 
		4 Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку.
		5.Матеріали справи №918/34/16 повернути до господарського суду Рівненської області.
		 
		Головуючий суддя                                                                       Мельник О.В.  
		 
		Суддя                                                                                              Грязнов В.В.  
		 
		Суддя                                                                                              Розізнана І.В.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...