Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 2а-1102/09/2670 : не визначено.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 09.08.2017. Забезпечено надання загального доступу: 09.08.2017.

Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 
		11 липня 2017 року                                                                                           м. Київ
		 
		Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: 
		 
		головуючого Гриціва М.І.,суддів:Кривенди О.В., Прокопенка О.Б., за участю: 
		секретаря судового засідання Ключник А.Ю.,
		заявника ОСОБА_4,
		представників: позивача - ОСОБА_5,      
		відповідача - Снігур О.В., -
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації (далі - Нацкомісія), Головного управління Державної казначейської служби України в м. Києві (далі - ГУ Держказначейства) про визнання незаконною бездіяльності та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, 
		встановила: 
		У лютому 2009 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив: визнати протиправною бездіяльність Нацкомісії щодо негайного виконання постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 лютого 2008 року в частині поновлення його на посаді члена Нацкомісії; стягнути з Нацкомісії середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з 29 лютого 2008 року по 21 червня 2010 року з урахуванням компенсації за несвоєчасну виплату заробітної плати відповідно до індексу споживчих цін у розмірі 326 543 грн (з них 282 207 грн - заробітна плата).
		Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 20 липня 
		2010 року, залишеною без змін Київським апеляційним адміністративним судом ухвалою від 2 листопада 2010 року, відмовив у задоволенні позову.
		Вищий адміністративний суд України ухвалою від 16 квітня 2013 року рішення судів попередніх інстанцій скасував з направленням справи на новий розгляд.
		До початку нового розгляду справи ОСОБА_4 змінив позовні вимоги і просив стягнути солідарно з ГУ Держказначейства та Нацкомісії на його користь кошти в розмірі 357 233 грн 76 коп., з яких: 281 868 грн - сума середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу за період з 29 лютого 2008 року по 20 червня 2010 року (27,6 місяця); 64 384 грн 76 коп. - компенсація у зв'язку із порушенням строків виплати заробітної плати; 10 981грн - компенсація у зв'язку з порушенням строків виплати заробітної плати, нарахованої відповідно до постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 лютого 2008 року.
		Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 2 вересня 2013 року відмовив у задоволенні адміністративного позову.
		Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 17 грудня 2013 року скасував постанову суду першої інстанції та прийняв нову - про задоволення позову в частині стягнення з Нацкомісії на користь ОСОБА_4 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 279 440 грн 64 коп. У задоволені решти вимог відмовив. 
		Вищий адміністративний суд України ухвалою від 16 лютого 2016 року постанову суду апеляційної інстанції залишив без змін. 
		ОСОБА_4 подав заяву про перегляд ухвали суду касаційної інстанції Верховним Судом України з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) підстави неоднакового застосування цим судом одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, а саме статті 3 Закону України від 19 жовтня 2000 року № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» (далі - Закон № 2050-III). Просить скасувати її в частині відмови стягнути компенсацію втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати та ухвалити в цій частині нове рішення - про задоволення позову. 
		Як на приклад неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права посилається на ухвалу Вищого адміністративного суду України від 19 листопада 2014 року (справа № К/9991/46503/12), яка, на думку заявника, підтверджує неоднакове правозастосування касаційним судом статті 3 Закону № 2050-III.
		У судовому засіданні ОСОБА_4 та його представник підтримали заяву і навели доводи, подібні до тих, що є у заяві. 
		Представник відповідача заперечив вимоги, зазначені у заяві. 
		Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України заслухала пояснення сторін, перевірила матеріали справи і дійшла висновку про таке.
		Згідно із частинами першою, другою статті 2 Закону № 2050-ІІІ компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. 
		Як доходи у цьому Законі розуміють грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: <…> заробітна плата (грошове забезпечення) та інші. 
		За статтею 3 Закону № 2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу <…>.
		У справі, в якій переглядається оспорене рішення, суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходив із того, що ОСОБА_4 обрав неналежний спосіб захисту порушених прав та інтересів. За рішенням цього суду заявлені вимоги підлягають розгляду в порядку, передбаченому частиною дев'ятою статті 267 КАС, - у межах процесуального забезпечення судового контролю за виконанням судового рішення в адміністративній справі. 
		Суд апеляційної інстанції вимоги про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, що утворилася через затримку виконання судового рішення про поновлення працівника на роботі, визнав правильними і такими, що підлягають задоволенню. Обґрунтовуючи своє рішення, суд послався на положення статті 236 Кодексу законів про працю України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_1361/ed_2013_10_15/pravo1/KD0001.html?pravo=1>, відповідно до яких у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки, і на підставі фактичних обставин справи самостійно визначив розмір суми, що підлягає стягненню.
		Попри це, суд апеляційної інстанції не визнав за ОСОБА_4 право на компенсацію за несвоєчасну виплату заробітної плати, що є предметом спору. Мотивуючи таке рішення, суд послався на статтю 3 3акону № 2050-III, пункти 1, 2, 4 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159 (далі - Порядок), з яких можна дійти висновку, що компенсація за несвоєчасну виплату середньої заробітної плати пов'язана з реальною виплатою чи нарахуванням середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення. Раніше таких виплат право на неї (компенсацію) не виникає. 
		Суд касаційної інстанції в оспореній ухвалі погодився з таким правозастосуванням.
		У справі, в якій ухвалено надане для порівняння рішення від 19 листопада 2014 року, суд касаційної інстанції виходив із того, що положення Закону № 2050-III та Порядку право на компенсацію втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати не ставлять у залежність від порядку виплати доходу - у добровільному чи судовому порядку. Компенсація за порушення строків виплати виникає тоді, коли грошовий дохід (заробітна плата) особи (працівника) з вини відповідача не нараховувався, своєчасно не виплачувався і через це особа зазнала втрат.
		Отже, суть заявленого перегляду полягатиме у з'ясуванні і наданні у вимірі нормативного регулювання відповіді на питання, за яких умов фізична особа (працівник, пенсіонер тощо) має право на компенсацію втрати частини доходу через порушення строків його виплати; чи право на компенсацію має (може) залежати від порядку, черговості і першості нарахування та виплати доходу, тобто, чи для того, щоб отримати компенсацію, у часі спочатку має бути нарахований і виплачений дохід; чи виникає право на компенсацію, коли в судовому порядку встановлюються порушення строків виплати доходу і втрата (знецінення) доходу через несвоєчасну його виплату.
		За статтею 1 Закону № 2050-ІІІ підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). 
		Зі змісту цієї норми випливає, що право на компенсацію частини доходів у громадянина пов'язується з настанням такого юридичного факту (події), як невиплата грошового доходу у встановлені строки його виплати.
		Згадані вище статті 2, 3 цього Закону встановлюють строк затримки виплати доходу, за якого виникає право на компенсацію, - один і більше календарних місяців, дається визначення поняття «доходи» для цілей цього Закону, а також порядок обчислення суми компенсації. 
		Пункти 1, 2 Порядку відтворюють положення Закону № 2050-ІІІ і лише конкретизують підстави та механізм  виплати компенсацій. 
		У пункті 4 Порядку прописано, що сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.
		Наведене нормативне регулювання не встановлює першості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів. За цим регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов'язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати.
		При цьому слід зазначити, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер. Вони спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи у зв'язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.
		Використане у статті 3 Закону № 2050-ІІІ та пункті 4 Порядку формулювання, що компенсація обчислюється як добуток «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, означає, що має існувати обов'язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.
		Аналогічний підхід до розуміння зазначених норм права Верховний Суд України висловив раніше у постанові від 19 грудня 2011 року (справа 
		№ 6-58цс11). 
		Фактичними підставами цієї справи стали такі обставини.
		Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 28 лютого 2008 року, залишеною без змін Київським апеляційним адміністративним судом ухвалою від 15 січня 2009 року та Вищим адміністративним судом України ухвалою від 21 вересня 2009 року, задовольнив позов ОСОБА_4 до Нацкомісії про визнання протиправними та скасування наказів від 
		27 вересня 2007 року № 139/к і від 1 жовтня 2007 року №140/к, поновлення на посаді члена Нацкомісії та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу в сумі 59 430 грн.
		Добровільно і в примусовому порядку це рішення виконано не було.
		У зв'язку з цим ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, спричиненого невиконанням судового рішення з моменту, з якого таке мало бути виконане (29 лютого 2008 року) до його працевлаштування у товариство з обмеженою відповідальністю «Телемережі України» (20 червня 2010 року), та компенсації втрати заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати.
		Отже, зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1-3 Закону № 2050-ІІІ, окремих положень Порядку дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.
		У справі, що розглядається, рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій суперечать вимогам законодавства, що регулюють компенсаційні відносини відновлення частини втрачених доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, та наведеній вище правовій позиції Верховного Суду України. У зв'язку із цим рішення у частині відмови у стягненні компенсації за втрату частини заробітної плати не можуть залишатися в силі.
		За підпунктами «а», «б» пункту 2 частини другої статті 243 КАС у разі задоволення заяви з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої         статті 237 цього Кодексу, суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) та ухвалити нове судове рішення чи змінити судове рішення; скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції. 
		Прийняти одне із рішень, передбачених цими процесуальними нормами, колегія суддів позбавлена можливості, позаяк суди попередніх інстанцій не встановили всі обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, а Верховний Суд України відповідно до визначених йому главою 3 розділу IV КАС повноважень не має права встановлювати зазначені обставини та досліджувати докази у справі. 
		Зокрема, вимоги ОСОБА_4 про стягнення заявленої ним компенсації за втрачену частину заробітної плати за час вимушеного прогулу, нарахованої відповідно до постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від            28 лютого 2008 року, потребують дослідження документів та інших фактичних обставин, необхідних для встановлення як права ОСОБА_4 на компенсацію, так і обчислення її конкретного розміру. Ці обставини можуть бути з'ясовані тільки під час судового розгляду справи. 
		З огляду на викладене постановлені у цій справі рішення в частині відмови у стягненні компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків виплати заробітної плати підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції 
		Новий судовий розгляд належить провести відповідно до вимог адміністративного процесуального законодавства з урахуванням обставин, зазначених у цій постанові. 
		Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»,  статтями 241-243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України 
		постановила: 
		Заяву ОСОБА_4 задовольнити частково.
		Постанову Окружного адміністративного суд міста Києва від 2 вересня 2013 року, постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 17 грудня 2013 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 16 лютого 2016 року в частині відмови у стягненні компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків виплати заробітної плати скасувати, а справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
		У решті ці судові рішення залишити без змін.
		Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України. 
		Головуючий                                                                                                                                    М.І. Гриців
		Судді:                                                                                                                                   О.В. Кривенда 
		О.Б. Прокопенко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...