Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 914/610/17 : Господарські справи (до 01.01.2019); Захисту права власності.
Надіслано для оприлюднення: 11.08.2017. Зареєстровано: 13.08.2017. Забезпечено надання загального доступу: 15.08.2017.
Дата набрання законної сили: 07.08.2017
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
		79010, м.Львів, вул.Личаківська,81
		_________________________________________________________________________________________________________
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		"07" серпня 2017 р.Справа №   914/610/17
		Львівський апеляційний господарський суд у складі колегії:
		головуючого судді Марка Р.І.,
		суддівОрищин Г.В.,
		ОСОБА_1,
		 
		При секретарі судового засідання Лялька Н.Р.
		 
		з участю  представників:
		від прокуратури (позивача): ОСОБА_2
		від відповідача 1: ОСОБА_3
		від відповідача 2: ОСОБА_4
		від третьої особи: не зявився;
		 
		 
		розглянувши апеляційну скаргу заступника прокурора Львівської області, №05/2-731 вих-17 від 26.05.2017р. (вх. № 01-05/2645/17) 
		на рішення господарського суду Львівської області від 16.05.2017
		у справі № 914/610/17, суддя Пазичев В.М.
		за позовом: заступника прокурора Львівської області, м. Львів
		до відповідача 1: управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, м. Львів
		відповідача 2: товариства з обмеженою відповідальністю «Круаель», м. Львів
		третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів: Львівська міська рада, м. Львів
		про: розірвання договору купівлі-продажу будівлі, зобовязання повернути у власність будівлю
		 
		ВСТАНОВИВ:
		рішенням господарського суду Львівської області від 16.05.2017 у справі №914/610/17 відмовлено в задоволенні позову заступника прокурора Львівської області до управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради та товариства з обмеженою відповідальністю «Круаель» про розірвання договору купівлі-продажу будівлі, яка підлягає продажу за конкурсом №249 від 12.05.2000, укладений між управлінням ресурсів Львівської міської ради та товариством з обмеженою відповідальністю «Круаель» та про зобовязання товариства з обмеженою відповідальністю «Круаель» повернути у власність територіальної громади м. Львова обєкт нерухомого майна  будівлю кінотеатру «Дружба» площею 622,9 кв. м., що розташована за адресою: м. Львів, вул. Д.Вітовського, 43а.
		Вказане рішення місцевого господарського суду мотивоване тим, що прокурором обрано невірний спосіб захисту, який не забезпечує захисту інтересів держави, оскільки зі змісту позовної заяви, прокурор звернувся в інтересах управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, проте вказане управління бере участь в розгляді справи в якості відповідача-1.
		Суд першої інстанції зазначає, що згідно ч. 2 ст. 27 Закону України «Про приватизацію державного майна» орган приватизації є суб'єктом, який здійснює контроль за виконанням умов договору та уповноважений порушувати питання розірвання договору, однак в матеріалах справи відсутній акт, за формою, встановленою Фондом державного майна України, який би був належним та допустимим доказом в підтвердження порушення умов спірного договору. Окрім того, вказує на те, що прокурор не є органом приватизації, а тому не вправі порушувати питання про розірвання договору.
		В порушення вимог ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурором не обґрунтовано, в чому полягає порушення інтересів держави та необхідність їх захисту, а переконання прокурора про те, що порушення умов спірного договору відповідачем-2 «зачіпає» інтереси територіальної громади м. Львова не є порушенням чи загрозою порушення інтересів держави, а тому не може бути підставою для представництва інтересів держави прокуратурою в господарському суді. Крім того, місцевий господарський суд зазначає, що твердження прокурора щодо наявності підстав для розірвання спірного договору у зв'язку із істотним порушенням умов цього договору купівлі-продажу відповідачем-2 не підтверджені належними та допустимими доказами, а прокурором не наведено належного обґрунтування, в чому полягає істотне порушення, яку шкоду завдано цим порушенням та чи позбавився відповідач-1 того, на що розраховував при укладенні договору.
		Посилається на безпідставність доводів прокурора про те, що укладаючи спірний договір, територіальна громада міста Львова розраховувала на використання колишнього приміщення кінотеатру «Дружба» для організації клубів по інтересах, лекторіїв, створення дискусійних, релігійних центрів конфесій, тощо, тобто буде задіяне для організації культурно - масового дозвілля жителів міста Львов, оскільки вказана пропозиція була іншого учасника конкурсу щодо об'єкта приватизації  фізичної особи ОСОБА_5. Планом приватизації та була відхилена комісією, а тому не стосується зобовязань, які склались між сторонами згідно договору купівлі-продажу від 12.05.2000. Вказує суд й на те, що з врахуванням граничного терміну дії інших зобов'язань встановленого Законом України «Про приватизацію державного майна», термін дії зобов'язань визначених п. 5.4. договору сплинув 12.05.2005, тобто після спливу п'яти років з моменту укладення спірного договору, а тому порушення даних зобов'язань не може розцінюватись як підстава для розірвання договору.
		Оскільки, вимога прокурора про розірвання договору купівлі-продажу є безпідставною та необґрунтованою, відтак, і похідна вимога про зобов'язання ТзОВ «Круаель» повернути у власність територіальної громади будівлю кінотеатру «Дружба» задоволенню не підлягає, так як ТзОВ «Круаель» є законним власником даного нерухомого майна.
		З врахуванням умов спірного договору купівлі-продажу щодо реконструкції споруди протягом двох років з моменту набуття права власності, перебіг позовної давності почався 13.05.2002 та сплив 13.05.2005.
		В апеляційній скарзі заступник прокурора Львівської області (позивач) просить скасувати рішення господарського суду Львівської області від 16.05.2017 та прийняти нове, яким задоволити позовні вимоги.
		В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що прокурор в даному позові здійснює представництво інтересів територіальної громади, а не відповідного органу, уповноваженого громадою за Законом України «Про місцеве самоврядування» на здійснення управлінських, розпорядчих та контрольних функцій щодо майна територіальної громади, той, в свою чергу, не реалізує належним чином, що і стало підставою звернення з позовом до суду.
		За твердженням апелянта, ні Львівською міською радою, ані Управлінням комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради, не вжито жодних заходів до розірвання спірного договору, у зв'язку з невиконанням покупцем умов цього договору. При цьому, спір, що виник, зачіпає економічні інтереси територіальної громади м. Львова, як законного власника та розпорядника майна територіальної громади, а відсутність належного владного контролю на вказаному напрямку створює сприятливі умови для незаконного використання вказаного вище приміщення.
		Посилаючись на ч. 2 ст. 651 ЦК України, апелянт стверджує, що як на підставу розірвання спірного договору посилався не на істотність порушення спірного договору, як це встановив суд першої інстанції, а на інші випадки, встановлені договором або законом, звернувшись не як сторона спірного договору.
		Посилається на п. 4 мотивувальної частини рішення КСУ №01/1501-97 від 01.07.1998 
		Наявність у договорі купівлі-продажу  угоді приватизації зобовязання сторін, які були визначені умовами аукціону, конкурсу чи викупу свідчать про істотність, а їх невиконання позбавляє територіальну громаду міста Львова того, на що вона розраховувала при його укладенні.
		Також, в обґрунтування позову прокурор посилався на інформацію Інспекції ДАБК у Львівській області від 21.11.2016, відповідно до якої ТОВ «Круаель» лише 08.07.2016 зареєстровано декларацію про початок виконання робіт з реконструкції та перепланування будівлі кінотеатру «Дружба» на вул. Д. Вітовського, 43а у м. Львові під заклад ресторанного господарства з розширенням за рахунок влаштування підвалу під частиною будівлі.
		Необґрунтованим є висновок суду про те, що факт реєстрації вказаної декларації не підтверджує порушення умов договору про які стане достовірно відомо, на думку суду, після реєстрації права власності на реконструйований обєкт.
		Вказує що висновки місцевого господарського суду про те, що порушення інвестиційних зобовязань не може розцінюватись як підстава розірвання договору, так як сплив граничний термін дії інвестиційних зобовязань  є безпідставними оскільки прокурор в позові не вимагав від відповідача-2 виконувати зобовязання за договором понад встановлені строки.
		Суд першої інстанції не надав оцінки тому, що відповідач-2 визнав факт невиконання ТОВ «Круаель» зобовязань за договором в період з 12.05.2000 по 12.05.2002, що і є предметом доказування в даній справі.
		Згідно автоматизованого розподілу судової справи між суддями КП Документообіг господарських судів, 08.06.2017р. справу за № 914/610/17 розподілено до розгляду судді  доповідачу Марку Р.І., у складі колегії суддів Орищин Г.В. та Галушко Н.А.
		Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 12.06.2017р. апеляційну скаргу заступника прокурора Львівської області прийнято до провадження та справу призначено до розгляду на 10.07.2017р.
		У звязку із тимчасовою непрацездатністю 10.07.2017р. судді  члена колегії Галушко Н.А., судове засідання 10.07.2017р. не відбулось, про що відповідно до абз. 2 пп. 2.3.25 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України № 21 від 03.03.2016р., було повідомлено представників учасників судового процесу.
		Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду Львівської області від 17.07.2017 року розгляд даної справи відкладався до 31.07.2017року з підстав зазначених у даній ухвалі.
		Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 31.07.2017 року, розгляд справи було відкладено до 07.08.2017 року.
		У відзиві на апеляційну скаргу представники відповідача-2 та управління комунальної власності просить рішення господарського суду Львівської області від 16.05.2017 залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
		В судовому засіданні прокурор та представники відповідача-1, 2 надали пояснення по суті спору, а також пояснення з питань, що виникли в процесі розгляду апеляційної скарги.
		Третя особа участі свого уповноваженого представника в судовому засіданні не забезпечив,  хоча належним чином був повідомлений про час та місце розгляду апеляційної скарги. 
		Відповідно до п.3.9.2. постанови пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011р. "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
		Зважаючи на те, що ухвалою суду про призначення справи до розгляду явку представників сторін в судове засідання не визначено обов'язковою, сторони належним чином повідомлені про час та місце розгляду апеляційної скарги, відтак, не були позбавлені конституційного права на захист охоронюваних законом інтересів, а у справі міститься достатньо доказів для розгляду апеляційної скарги по суті, судова колегія Львівського апеляційного господарського суду вирішила апеляційну скаргу розглянути за відсутності представника третьої особи.
		Відповідно до ч. 2 ст. 85 та ч. 1 ст. 99 ГПК України у судовому засіданні 07.08.2017р. оголошено вступну та резолютивну частини постанови Львівського апеляційного господарського суду.
		Розглянувши наявні в справі матеріали, давши оцінку доводам та запереченням, які містяться в апеляційній скарзі та у відзивах на апеляційну скаргу, заслухавши пояснення представників сторін в судовому засіданні, апеляційний господарський суд дійшов висновку про залишення рішення господарського суду Львівської області від 16.05.2017 без змін, а апеляційної скарги прокурора без задоволення, з огляду на наступне.
		Судами встановлено, що п. 3 ухвали Львівської міської ради № 290 від 24.06.1999 «Про окремі питання приватизації та управління майном» включено приміщення Кінотеатру «Дружба» (вул. Вітовського, 43а) в перелік об'єктів, що підлягають приватизації конкурсним способом.
		Наказом Управління приватизації майна Департаменту економічної політики та ресурсів Львівської міської ради № 79 від 29.02.2000 створено конкурсну комісію для приватизації приміщення Кінотеатру «Дружба».
		Протоколом № 3 засідання конкурсної комісії від 28.04.2000 товариство з обмеженою відповідальністю «Круаель» визнано переможцем комерційного конкурсу з продажу будівлі колишнього кінотеатру «Дружба» та доручено Управлінню ресурсів Львівської міської ради укласти договір купівлі-продажу з переможцем конкурсу.
		12.05.2000 між Управлінням ресурсів Львівської міської ради, правонаступником якого є Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради (надалі - продавець, відповідач-1) та товариством з обмеженою відповідальністю «Круаель» (надалі - покупець, відповідач-2) укладено договір купівлі-продажу будівлі кінотеатру «Дружба» (надалі - договір) площею 622,9 кв. м., яка знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Вітовського, 43а, та належить територіальній громаді м. Львова в особі Львівської міської ради на підставі ухвали Львівської обласної ради народних депутатів від 12.05.1993 р. № 288.
		Відповідно до п. 1.2 договору, право власності на об'єкт продажу переходить до покупця з моменту нотаріального посвідчення договору. Договір посвідчено 12.05.2000 приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_6 та зареєстровано в реєстрі за № 2355.
		Об'єкт продажу передано у власність покупця, що підтверджується актом прийому-передачі від 12.05.2000. Зазначений в договорі об'єкт продано за 215 000,00 грн.
		Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
		Відповідно до ч. 1, 3 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.
		Отже, внаслідок укладення спірного договору купівлі-продажу між його сторонами виникли взаємні права та обовязки.
		Предметом позову є вимога заступника прокурора Львівської області до управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради та товариства з обмеженою відповідальністю «Круаель» про розірвання договору купівлі-продажу будівлі, яка підлягає продажу за конкурсом №249 від 12.05.2000, укладеного між управлінням ресурсів Львівської міської ради та товариством з обмеженою відповідальністю «Круаель» та про зобовязання товариства з обмеженою відповідальністю «Круаель» повернути у власність територіальної громади м. Львова обєкт нерухомого майна  будівлю кінотеатру «Дружба» площею 622,9 кв. м., що розташована за адресою: м. Львів, вул. Д.Вітовського, 43а.
		Як на підставу позову прокурор посилається на ч. 2 ст. 651 ЦК України.
		Згідно з п. 2 ст. 121 Конституції України, на прокуратуру України покладається представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.
		Відповідно до ст. 35 Закону України "Про прокуратуру" обсяг і межі повноважень прокурора, який бере участь у судовому процесі, визначаються вказаним Законом та процесуальним законодавством України.
		Статтею 36-1 Закону України "Про прокуратуру" визначені засади представництва прокуратурою інтересів держави в суді, яке полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів держави у випадках, передбачених законом. Підставою представництва в суді держави є наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними і державою.
		Згідно частини 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України господарський суд порушує справи за позовними заявами прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави.
		За змістом ст. ст. 2, 29 Господарського процесуального кодексу України господарський суд порушує справи:
		1) за позовами прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави, в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах. В такому випадку орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах набуває статусу позивача;
		2) за позовами прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави, у разі відсутності органу, який уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах або відсутності у нього повноваження щодо звернення до господарського суду. Статус позивача в даному випадку набуває прокурор.
		Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до господарського суду прокурор зазначає про це в позовній заяві (ч. 2 ст. 29 ГПК України).
		Згідно приписів частини 1 статті 8 Господарського процесуального кодексу України, прокурор є самостійним учасником судового процесу.
		У розумінні приписів наведених норм, господарський суд повинен оцінювати правильність визначення прокурором органу, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретних функцій у правовідносинах, пов'язаних із захистом інтересів держави.
		Інтереси держави мають чітко формулюватися й умотивовуватися прокурором.
		В рішенні Конституційного Суду України від 08.04.1999 № 3-рп/99 вказано, що із врахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Під поняттям "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах", потрібно розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.
		Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарюючих товариств з частиною державної власності у статутному фонді. Проте, держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й у діяльності приватних підприємств, товариств.
		Як вбачається з позовної заяви, прокурор обґрунтовує порушення інтересів держави тим, що ні Львівською міською радою, ні Управлінням комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради не вжито жодних заходів до розірвання Договору у зв'язку із невиконанням покупцем умов Договору, відтак спір, що виник, «зачіпає» економічні інтереси територіальної громади м. Львова, як законного власника та розпорядника майна територіальної громади.
		Апеляційний господарський суд зазначає, що під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
		Таким чином, оскільки прокурор, посилаючись на порушення економічних інтересів територіальної громади м. Львова, звернувся з вимогою про розірвання договору купівлі-продажу будівлі, то даний позов спрямований на захист порушених економічних інтересів територіальної громади м. Львова, як законного власника та розпорядника майна територіальної громади, в особі Львівської міської ради, яка в силу ч. 5 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування», від імені та в інтересах територіальної громади м. Львова здійснює права суб'єкта комунальної власності.
		Згідно із ст. 327 Цивільного кодексу України, управління майном, що знаходиться в комунальній власності, здійснюють територіальна громада і створені нею органи місцевого самоврядування.
		Статтею 30 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" управління об'єктами житлово-комунального господарства віднесено до власних повноважень органів місцевого самоуправління. Виконання органами місцевого самоврядування власних повноважень здійснюється у тому числі через створені ними підприємства.
		Як правильно встановлено судом першої інстанції, відповідно до Положення про Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, затвердженого рішенням Львівської міської ради від 02.12.2016 р. № 1125, Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради (надалі - управління) є виконавчим органом Львівської міської ради, відповідно до ухвали міської ради від 26.05.2016 р. № 505 «Про затвердження структури виконавчих органів Львівської міської ради, загальної чисельності апарату ради та її виконавчих органів», утвореним відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Управління є підзвітним і підконтрольним міській раді, виконавчому комітету Львівської міської ради, Львівському міському голові і підпорядкованим директору департаменту економічного розвитку.
		За таких обставин, судом першої інстанції правильно встановлено, що органом, який уповноважений державою здійснювати функції щодо управління майном комунальної власності, є Львівська міська рада, а стороною спірного договору купівлі-продажу є управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, яке має повноваження щодо контролю за виконанням договору та правом на звернення до суду, оскільки є самостійною юридичною особою.
		Таким чином, враховуючи положення ст. ст. 2, 29 ГПК України, а також наявність органу, який уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах  Львівської міської ради, прокурором помилково та всупереч ч. 2 ст. 29 ГПК України, визначено наявність повноважень щодо звернення до господарського суду в даному випадку.
		З цих підстав безпідставними є доводи прокурора, що у зв'язку з тим, що орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у даних правовідносинах, виступає в справі відповідачем, заступник прокурора Львівської області, відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», звертається до суду за захистом державних інтересів самостійно і набуває статусу позивача.
		Окрім того, внаслідок обрання прокурором неправильної форми представництва, останнім порушено ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», за змістом якої, прокурор зобовязаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного субєкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або субєктом владних повноважень.
		Відповідно до ч. 2 ст. 21 ГПК України позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу.
		Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
		Отже, вказана норма визначає обєктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права повязане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
		Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання субєктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.   
		Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту субєктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника. 
		Як встановлено вище, оскільки органом, який уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах є Львівська міська рада, а прокурором помилково та всупереч ч. 2 ст. 29 ГПК України, визначено наявність повноважень щодо звернення до господарського суду в даному випадку, неправильно обрано форму представництва й безпідставно набуто статус позивача, права прокурора (в інтересах держави), як позивача по справі  не порушено, що є самостійною підставою для відмови в позові.
		Однак, місцевий господарський суд, правильно встановивши вищезазначені обставини по справі, дійшов неправильного (взаємовиключного) висновку, що прокурором обрано невірний спосіб захисту, який не забезпечує будь-якого захисту інтересів держави, оскільки судження про правильність чи неправильність способу захисту, можливе тільки після встановлення судом факту порушення права, яке позивач просить захистити. Тобто, не можна захистити право, яке не порушене, а відтак, не може бути невірним спосіб захисту права, яке не порушене.
		У відповідності до вимог п. 12 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 7 від 17.05.2011 «Про деякі питання практики застосування розділу ХІІ Господарського процесуального кодексу України» передбачено, що з урахуванням припису частини другої статті 104 ГПК не підлягає скасуванню судове рішення, якщо апеляційною інстанцією буде з'ясовано, що його резолютивна частина  є правильною, хоча відповідні висновки місцевого господарського суду й не були належним чином обґрунтовані у мотивувальній частині рішення.
		Водночас, неправильність вищезазначеного висновку місцевого господарського суду не потягнуло за собою прийняття неправильного рішення, а тому висновок суду першої інстанції про невідповідність обраного позивачем способу захисту порушеного права підлягає виключенню з мотивувальної частини рішення.
		Окрім того, апеляційний господарський суд зазначає, що згідно з ч. 4 ст. 3 Закону України «Про приватизацію державного майна» (в редакції від 20.04.2000, чинній на момент укладення спірного договору) відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється  положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування.
		ОСОБА_7 регулює правові, економічні та організаційні основи приватизації державного майна та майна, що належить Автономній Республіці Крим, з метою створення багатоукладної соціально орієнтованої ринкової економіки України.
		Отже, вище зазначені відносини, що склалися між сторонами регулюються Цивільним кодексом України (далі  ЦК України), Законом України «Про приватизацію державного майна», законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором купівлі-продажу від 12.05.2000.
		За приписами статей 525, 526, 629 ЦК України та статті 193 Господарського кодексу України, договір є обовязковим для виконання сторонами, а зобовязання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог зазначених кодексів, інших актів цивільного законодавства.
		Пунктом 5.4. договору покладено на покупця обов'язок виконувати умови продажу, відповідно до протоколу № 1 засідання конкурсної комісії від 07.03.2000.
		Протоколом № 1 засідання конкурсної комісії від 07.03.2000 затверджено наступні умови конкурсу:
		- використання об'єкта для організації дозвілля, культурних та мистецьких заходів;
		- здійснення реконструкції споруди впродовж 2-х років з дня набуття права власності;
		- облаштування прилеглої території;
		- дотримання вимог щодо збереження навколишнього середовища.
		Також, п. 7.5 договору, передбачено, що невиконання п. 5.4 договору є підставою для розірвання договору у встановленому законом порядку.
		Отже, сторони передбачили, що відповідач-2 зобовязується виконати конкурсні умови, які визначені протоколом № 1 засідання конкурсної комісії від 07.03.2000.
		Прокурор в позовній заяві зазначає, що відповідачем-2 (ТОВ «Круаель») не виконано зобов'язання за договором купівлі-продажу від 12.05.2000, зокрема, щодо здійснення реконструкції споруди впродовж 2-х років з дня набуття права власності та використання об'єкта для організації дозвілля, культурних і мистецьких заходів, що є істотною умовою договірних правовідносин між ТОВ «Круаель» та управлінням комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради, які склались внаслідок укладення спірного договору.
		Згідно з ч. 5 ст. 27 Закону України "Про приватизацію державного майна" на вимогу однієї із сторін договір купівлі-продажу може бути розірвано або визнано недійсним за рішенням суду в разі невиконання іншою стороною зобов'язань, передбачених договором купівлі-продажу, у визначені строки.
		Відповідно до ч. 2 ст. 651 ЦК України, договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. 
		Тобто йдеться про таке порушення договору однією зі сторін, яке тягне для другої сторони неможливість досягнення нею цілей договору. 
		Оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені вказаною нормою. 
		Істотність порушення визначається виключно за об'єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. В такому випадку вина (як суб'єктивний чинник) сторони, що припустилася до порушення договору, не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі ч. 2. ст. 651 ЦК України. 
		Іншим критерієм істотного порушення договору закон визнає розмір завданої порушенням шкоди, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору. При цьому йдеться не лише про грошовий вираз завданої шкоди, прямі збитки, а й випадки, коли потерпіла сторона не зможе використати результати договору. Вирішальне значення для застосування зазначеного положення закону має співвідношення шкоди з тим, що могла очікувати від виконання договору сторона. У кожному конкретному випадку питання про істотність порушення повинне вирішуватися з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення.  
		Так, необхідно встановити не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена як у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору; а також установити, чи є дійсно істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати. 
		Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 18.09.2013 року у справі № 6-75цс13, а тому, в силу ч. 1 ст.111-28 ГПК України, є обовязковою для застосування в даній справі.
		Так, однією із підстав для розірвання договору купівлі-продажу від 12.05.2000 є завдана шкода органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування у зв'язку з зазначеною обставиною, та порушення чи обмеження права продавця внаслідок цього.
		Тому, застосування наслідків розірвання договору купівлі-продажу від 12.05.2000 через невиконання покупцем обов'язків має відповідати принципам справедливості та співмірності, оскільки, позбавлення його прав на спірну будівлю порушуватиме баланс захисту прав та законних інтересів сторін договору, так як дозволятиме одній стороні договору  продавцю отримати необґрунтовану перевагу у відносинах з іншою стороною договору  покупцю.
		В рамках зазначених принципів та гарантій захисту прав учасників спірних правовідносин суд першої інстанції при розгляді спору мав дослідити ті фактичні обставини, які свідчать про невиконання сторонами взятих за договором обов'язків та надати оцінку причинам, що зумовили порушення договірних зобов'язань, оскільки в іншому випадку не буде дотримано справедливого балансу інтересів сторін договору купівлі-продажу від 12.05.2000.
		Судами встановлено, що згідно умов спірного договору визначено двохрічний строк на виконання вказаних умов.
		Також, судом першої інстанції правильно встановлено, що відповідачем-2 вищезазначені в протоколі № 1  конкурсні умови в двохрічний строк виконані не були.
		На думку прокурора вищезазначене є іншою підставою, яка визначена ч. 2 ст. 651 ЦК України, окрім істотного порушення,  для розірвання спірного договору купівлі-продажу від 12.05.2000.
		Частиною другою статті 27 Закону України «Про приватизацію державного майна» (в редакції від 20.04.2000, чинній на момент укладення спірного договору купівлі-продажу) при приватизації майна державного підприємства як цілісного майнового комплексу шляхом його викупу, продажу на аукціоні, за конкурсом між продавцем і покупцем укладається відповідний договір купівлі-продажу. До договору купівлі-продажу повинні включатися передбачені бізнес-планом чи планом приватизації зобов'язання або зобов'язання сторін, які були визначені умовами аукціону, конкурсу чи викупу, зокрема, щодо: збереження та раціонального використання робочих місць; збереження номенклатури та обсягу виробництва продукції (послуг) відповідно до бізнес-плану; внесення інвестицій виключно у грошовій формі, їх розміру та строків; виконання встановлених мобілізаційних завдань; погашення боргів. Включення до договору інших зобов'язань покупця допускається за згодою сторін. Термін дії зазначених зобов'язань, за винятком виконання встановлених мобілізаційних завдань, не повинен перевищувати п'ять років, а щодо підприємств-монополістів, підприємств військово-промислового комплексу, що підлягають конверсії, галузевих науково-дослідних інститутів та проектно-конструкторських бюро, інших підприємств і установ, приватизація яких здійснюється за погодженням з Кабінетом Міністрів України, порядок контролю за їх діяльністю затверджується Кабінетом Міністрів України. Контроль за виконанням умов договору купівлі-продажу здійснює державний орган приватизації.
		Апеляційним судом встановлено, що майно, яке відчужувалось за спірним договором не належить до винятків, які визначені в ч. 2 ст. 27 вказаного Закону.
		Таким чином, правильними є висновки суду першої інстанції про те, що саме орган приватизації є суб'єктом, який здійснює контроль за виконанням умов договору та уповноважений порушувати питання розірвання договору, а за спірних правовідносин, прокурор не є органом приватизації, а тому й не вправі порушувати питання про розірвання договору. 
		Висновки місцевого господарського суду про те, що належним та допустимим доказом в підтвердження порушення умов договору має бути акт, за формою, встановленою Фондом державного майна України, який в матеріалах справи відсутній  підлягають виключенню з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції, оскільки положення частини другої статті 27 Закону України «Про приватизацію державного майна» в частині того, що за результатами перевірки виконання умов договору купівлі-продажу складається акт за формою, встановленою Фондом державного майна України були доповнені згідно із Законом України № 4336-VI від 13.01.2012, тобто після укладення спірного договору, а тому не підлягають застосування до спірних правовідносин, що склались між сторонами. Вказане підтверджує доводи відповідачів, про те, що на момент спливу терміну дії інвестиційних умов контроль за виконанням або не виконанням таких умов не фіксувався у визначених законодавством актах.
		Наявність в спірному договорі умов про двохрічний термін застосування інвестиційних зобовязань та ч. 2 ст. 27 Закону України «Про приватизацію державного майна» є підставою для застосування такого двохрічного терміну, що узгоджується з вимогами ч. 2 ст. 27 Закону, яким встановлено максимальний термін дії зобов'язань покупця, і після його сплину не може бути підставою для його розірвання, в зв'язку з чим  місцевий господарський суд прийшов до обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав, передбачених ст. 27 та ст. 29 Закону України «Про приватизацію державного майна» щодо розірвання договору купівлі-продажу та правомірно відмовлено у задоволенні позову.
		Отже, згідно зі встановленими обставинами по справі, прокурором не надано суду доказів саме істотного порушення умов договору купівлі-продажу від 12.05.2000 відповідачем-2, а також невиконання інвестиційних умов, які б порушували ОСОБА_7 України «Про приватизацію державного майна», що на думку прокурора є іншою підставою, яка визначена ч. 2 ст. 651 ЦК України, окрім істотного порушення,  для розірвання спірного договору купівлі-продажу від 12.05.2000.
		Окрім того, відповідно до ч. 1-3 ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
		Згідно з ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
		Частиною 2 статті 251 ЦК України, визначено, що терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
		Частиною 1 статті 598 ЦК України, визначено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
		Системний аналіз вищезазначених норм матеріального права та умов договору свідчить про те, що зобовязання, які визначені в ч. 1 ст. 27 вказаного Закону та які погоджені сторонами в спірному договорі зі спливом двох років припиняють свою дію відповідно до договору відповідно до ч. 1 ст. 598 ЦК України.
		Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобовязанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобовязана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обовязку.
		Зобовязання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу, зокрема договорів та інших правочинів (ч. 2 ст. 509 ЦК України).
		Зобовязання припиняється на підставах, встановлених договором або законом (ч. 1 ст. 598 ЦК України). Ці підстави зазначені в статтях 599, 600, 601, 604 609 ЦК України.
		За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобовязання припиняється його виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).
		Як встановлено вище апеляційним судом, інвестиційні зобовязання, які визначені спірним договором є припиненими внаслідок спливу терміну їх дії, як це визначено ч. 2 ст. 27 Закону України «Про приватизацію державного майна».
		Належним є виконання зобовязання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обовязки сторін зобовязання.
		Таким чином, враховуючи, що права та обовязки сторін за спірним договором щодо виконання інвестиційних умов є припинені та не можуть бути підставою розірвання договору.
		Також, апеляційний господарський суд зазначає, що під інтересами територіальної громади слід розуміти як зацікавленість останньої у збільшенні соціально-економічного потенціалу території, розширення робочих місць, створення можливостей використання ресурсів території, розвитку соціальної інфраструктури, підвищення внутрішньої та зовнішньої взаємопов'язаності території, поліпшення соціально-психологічного клімату, включаючи порядок і безпеку, збереження природного та культурно-історичного середовища.
		Економічний інтерес  реальний, зумовлений відносинами власності та принципом економічної вигоди мотив і стимул соціальних дій щодо задоволення індивідуальних потреб суб'єктів господарської діяльності, до яких, зокрема відноситься й територіальна громада міста Львів в особі Львівської міської ради. В свою чергу слід відзначити про те, що економічні інтереси за часовою ознакою можуть бути поточними та перспективними.
		Отже, зазначення в спеціальному законі строку протягом якого у відносинах приватизації уповноваженими органами здійснюється контроль за економічними інтересами, законодавець визначив й актуальність таких інтересів для територіальної громади, а тому зі спливом вказаного строку такі інтереси перестають бути релевантними, тобто виправданими.
		Таким чином, при укладенні спірного договору, територіальна громада м. Львів в особі Львівської міської ради та управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради, розраховували на виконання інвестиційних умов лише протягом спеціального строку, який визначений законом та договором, а саме протягом двох років.
		За таких умов, оскільки орган приватизації (суб'єктом, який здійснює контроль за виконанням умов договору та уповноважений порушувати питання розірвання договору) не застосовував заходи впливу щодо виконання ТОВ «Круаель» інвестиційних умов спірного договору, економічні інтереси територіальної громади м. Львів в особі Львівської міської ради та управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради перестали бути виправданими, перспективними та втратили свою актуальність, а тому доводи апеляційної скарги про те, що при укладенні договору купівлі-продажу від 12.05.2000 територіальна громада м. Львів  могла обґрунтовано розраховувати на виконання ТОВ «Круаель» інвестиційних умов є безпідставними.
		Також правильним є висновок суду першої інстанції про безпідставність доводів прокурора, що укладаючи спірний договір, територіальна громада міста Львова розраховувала на використання колишнього приміщення кінотеатру «Дружба» для організації клубів по інтересах, лекторіїв, створення дискусійних, релігійних центрів конфесій, тощо, тобто буде задіяне для організації культурно - масового дозвілля жителів міста Львов, оскільки вказана пропозиція була іншого учасника конкурсу щодо об'єкта приватизації  фізичної особи ОСОБА_5, яка була відхилена комісією, а тому не стосується зобовязань, які склались між сторонами згідно договору купівлі-продажу від 12.05.2000.
		Окрім того, оскільки у покупця (відповідача-2) згідно спірного договору купівлі-продажу від 12.05.2000  сплив термін виконання інвестиційних зобовязань, продавцю - територіальній громаді м. Львів  не завдана шкода, яка підлягає відшкодуванню відовідачем-2 та відповідно і спростовує твердження прокурора про істотність порушення договору купівлі-продажу від 12.05.2000.
		Здійснюючи судовий розгляд, суд першої інстанції у справі правильно дослідив як питання істотності порушення відповідачем-2 умов договору купівлі-продажу від 12.05.2000 внаслідок невиконання інвестиційних умов, так і наявність чи відсутність у зв'язку із цим завданої безпосередньо територіальній громаді м. Львів  шкоди таким порушенням, а відтак і обставини порушення чи обмеження права територіальної громади м. Львів  та позбавлення продавця того, на що він розраховував.
		В свою чергу, укладення між сторонами договору купівлі-продажу від 12.05.2000 є підставою для виникнення відносин з приводу купівлі-продажу саме між сторонами даного договору та не породжує виникнення будь-яких відносин для третіх осіб, які не є учасниками договору, зокрема прокурора, який звертається в інтересах відповідача-1 та не може бути позивачем по даній справі.
		Правильним є висновок суду першої інстанції про те, що факт реєстрації декларації про початок виконання робіт (а.с.26-29) підтверджує лише право на виконання будівельних робіт і може свідчити лише про те, що може мати місце певне будівництво, а за спірних правовідносин - реконструкція, але за жодних обставин не про правовий статус об'єкта, що буде збудований. Вказане також не є належним та допустимим доказом на підтвердження підстав для розірвання спірного договору.
		Щодо вимоги про застосування строку позовної давності необхідно зазначити наступне:
		Відповідно до ч. 1 ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
		Відповідно до ч. 1 ст. 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
		Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
		З урахуванням вимог ст. 261 ЦКУ позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
		Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, господарський суд має з"ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду.
		Відповідно до ч. 5 ст. 261 ЦК України, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
		Відповідно до абз. 7 п. 2.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. №10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів», законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності. Відтак її може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання, письмового чи усного.
		З врахуванням вищевикладеного, відповідач-2 виклав заяву про сплив позовної давності у відзиві на позовну заяву.
		Відповідно до п. 2.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів», за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
		Зважаючи на те, що судом першої інстанції правильно встановлено відсутність порушеного права позивача за захистом якого останній звернувся до суду, а отже і немає підстав для застосування строку позовної давності. 
		З огляду на вищевикладене, доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення вимоги про розірвання спірного договору купівлі-продажу та похідної вимоги про зобовязання повернути спірну будівлю. Відтак місцевим господарським судом правильно відмовлено в задоволенні позову.
		Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.
		Відповідно до статті 34 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
		Відповідно до статті 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
		Отже, з огляду на викладене вище, колегія суддів Львівського апеляційного господарського суду вважає, що рішення Господарського суду Львівської області від 16.05.2017р. відповідає матеріалам справи, ґрунтується на чинному законодавстві і підстав для його скасування немає, а інші зазначені в апеляційній скарзі доводи скаржника не відповідають матеріалам справи, документально не обґрунтовані, не базуються на законодавстві, що регулює спірні правовідносини, а тому не визнаються такими, що можуть бути підставою згідно ст. 104 ГПК України для скасування чи зміни оскаржуваного рішення.
		Судовий збір за перегляд рішення в апеляційному порядку, відповідно до вимог ст.49 ГПК України покласти на скаржника.
		Керуючись ст. ст. 33, 34, 43, 49, 99, 101, 103, 105 ГПК України, - Львівський апеляційний господарський суд, -
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		рішення господарського суду Львівської області від 16.05.2017 у справі № 914/610/17 залишити без змін. 
		Апеляційну скаргу заступника прокурора Львівської області залишити без задоволення.
		Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку.
		Справу скерувати на адресу місцевого господарського суду.
		Повний текст постанови виготовлений 11.08.2017р.
		 
		Головуючий суддя:Марко Р.І.
		 
		суддівОрищин Г.В.
		 
		ОСОБА_1

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...