Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 761/29113/14-ц : не визначено.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 07.12.2017. Забезпечено надання загального доступу: 08.12.2017.

Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		У х в а л а
		ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ
		 
		29 листопада 2017  рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах
		Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
		головуючого              Мазур Л.М.,           
		  
		суддів:                      Гримич М.К., Євграфової Є.П., 
		                                  Завгородньої І.М., Попович О.В.,
		 
		                                                                             
		розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - служба у справах дітей Шевченківської районної у м. Києві державної адміністрації, про поділ майна подружжя та визначення місця проживання дитини та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: служба у справах дітей Шевченківської районної у м. Києві державної адміністрації, служба у справах дітей Солом'янської районної у м. Києві державної адміністрації, про визначення місця проживання дитини та поділ майна подружжя, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду міста Києва від 11 квітня 2016 року,
		 
		в с т а н о в и л а:
		 
		У жовтні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив:
		- здійснити поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, виділивши йому у власність квартиру АДРЕСА_1 та мотоцикл «BMW» без бокового причепа;
		- виділити ОСОБА_4 у власність квартиру АДРЕСА_2 і автомобіль «Volvo»;
		- визначити місце проживання неповнолітнього ОСОБА_5 з ним.
		На обґрунтування позову ОСОБА_3 посилався на те, що з                   18 листопада 1995 року по 07 серпня 2014 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4, в якому ІНФОРМАЦІЯ_3 року народився син ОСОБА_5.
		Позивач вказував, що у період шлюбу вони набули право власності на квартиру АДРЕСА_3, квартиру АДРЕСА_2, автомобіль «Volvo», 2010 року випуску, та мотоцикл BMW без бокового причепа, 2010 року випуску.
		У листопаді 2014 року ОСОБА_4 подала зустрічний позов, який уточнила в ході розгляду справи, та остаточно просила:
		- визначити місце проживання ОСОБА_5 з нею;
		- визнати трикімнатну квартиру АДРЕСА_4 спільною сумісною власністю подружжя;
		- поділити майно, що є їхньою спільною сумісною власністю, виділивши їй трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 орієнтовною вартістю 140 000,00 доларів США, що еквівалентно                    3 000 080 грн;
		- виділити ОСОБА_3 трикімнатну квартиру АДРЕСА_4, орієнтовною вартістю 140 000,00 доларів США, що еквівалентно 3 000 080 грн; мотоцикл BMW без бокового причепа, 2010 року випуску, орієнтовною вартістю 18 200,00 доларів США, що еквівалентно           400 400 грн; автомобіль «Volvo», 2010 року випуску, орієнтовною вартістю 26 254,00 доларів США, що еквівалентно 577 588 грн, всього виділити ОСОБА_3 майна на загальну суму 4 057 988 грн;
		- стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 компенсацію вартості частки виділеного йому в натурі майна у сумі 22 227,00 доларів США, що еквівалентно 488 994 грн; квартиру АДРЕСА_2 вважала своєю особистою власністю.
		Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 25 січня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено, зустрічний позов ОСОБА_4 задоволено частково.
		Визнано спільною сумісною власністю подружжя майно, а саме: трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, двокімнатну квартиру АДРЕСА_2, мотоцикл НОМЕР_1, та автомобіль «Volvo S60», д.н.з. НОМЕР_3.
		Виділено із спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 майно: трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 та мотоцикл НОМЕР_1.
		Виділено із спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_4 майно: двокімнатну квартиру АДРЕСА_2, автомобіль «VolvoS60», д.н.з. НОМЕР_3.
		Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 компенсацію вартості спільного майна в сумі 11 946 доларів США, що еквівалентно 296 141,34 грн.
		Визначено місце проживання дитини - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, з батьком.
		Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 11 квітня 2016 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 25 січня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_3 та зустрічний позов ОСОБА_4 задоволено частково. 
		Визнано спільною сумісною власністю подружжя трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 орієнтовною вартістю 140 000,00 доларів США; двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 орієнтовною вартістю 120 000,00 доларів США; мотоцикл «BMW» без бокового причепу, 2010 року випуску, д.н.з. НОМЕР_2, орієнтовною вартістю 18 200  доларів США та автомобіль «Volvo», 2010 року випуску, д.н.з. НОМЕР_3, орієнтовною вартістю 26 254 доларів США, а разом на загальну суму 304 454 доларів США. 
		Виділено із спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_4 трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 орієнтовною вартістю 140 000,00 доларів США та автомобіль «Volvo», 2010 року випуску, д.н.з. НОМЕР_3, орієнтовною вартістю 26 254 доларів США.
		Виділено із спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 орієнтовною вартістю 120 000,00 доларів США та мотоцикл «BMW» без бокового причепу, 2010 року випуску, д.н.з. НОМЕР_2, орієнтовною  вартістю 18 200 доларів США.
		Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 компенсацію вартості частки спільного сумісного майна подружжя у розмірі                14 027 доларів США.
		Визначено місце проживання неповнолітнього ОСОБА_5,                   ІНФОРМАЦІЯ_1, з матір'ю - ОСОБА_4
		У іншій частині заявлених позовних вимог відмовлено. 
		У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення Апеляційного суду міста Києва від 11 квітня 2016 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального справа.
		Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого  спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 грудня 2016 року задоволено касаційну скаргу ОСОБА_3, скасовано рішення апеляційного суду м. Києва від 11 квітня 2016 року, залишено в силі рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 25 січня 2016 року.
		Постановою Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 липня 2017 року задоволено частково заяву ОСОБА_4 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 грудня 2016 року, скасовано ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 грудня 2016 року, справу направлено на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
		Ухвалою Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 06 вересня 2017 року виправлено в резолютивній частині постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 липня 2017 року описку, виклавши абзац 2 резолютивної частини постанови в такій редакції: «Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 грудня 2016 року скасувати в частині задоволених позовних вимог щодо визначення місця проживання дитини, справу у цій частині направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції».
		Таким чином, справа переглядається повторно у касаційному порядку у частині позовних вимог щодо визначення місця проживання дитини.
		Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.
		У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги ОСОБА_3 у частині позовних вимог щодо визначення місця проживання дитини та письмові пояснення до неї, а також заперечення ОСОБА_4 на касаційну скаргу в цій частині, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга в цій частині підлягає задоволенню з огляду на таке.
		Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Вирішуючи спір між матір'ю та батьком щодо місця проживання сина, якому на той час виповнилося 11 років, суд першої інстанції врахував особисте добровільне бажання сина проживати разом із батьком, із яким він на той час проживав протягом останніх 2 років, а також, враховуючи вік дитини і прихильність до батька, особисті якості батьків, можливість створення належних умов для виховання, місцевий суд вважав наявними правові підстави для визначення місця проживання дитини з батьком, оскільки це відповідає інтересам дитини. 
		Визначаючи місце проживання неповнолітнього ОСОБА_5,                         ІНФОРМАЦІЯ_1, з матір'ю ОСОБА_4, апеляційний суд виходив із того, що відсутні виняткові причини для розлучення дитини з матір'ю. При цьому апеляційний суд звернув увагу на вікову обмеженість критичності мислення та залежність дитини цього віку від оцінок значущих дорослих, а тому суд вважав, що дитина ОСОБА_5 не здатен до вироблення та формулювання самостійних рішень стосовно власного життя.
		Згідно зі ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. 
		Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувались вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. 
		Колегія суддів суду касаційної інстанції вважає, що зазначеним вимогам рішення суду апеляційної інстанції не відповідає з таких підстав.
		Судами попередніх інстанцій встановлено, що в період з 18 листопада 1995 року по 07 серпня 2014 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі, у якому ІНФОРМАЦІЯ_3 року народився син - ОСОБА_5
		Судом першої інстанції також встановлено, що ОСОБА_4 на час розгляду справи проживає у АДРЕСА_5, а ОСОБА_3 проживає з сином у квартирі АДРЕСА_1. 
		Відповідно до ст. 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
		Згідно з ч. 2 ст. 160 СК України місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.
		У випадку, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення (ч. 1 ст. 161 СК України). 
		Статтею 171 СК України передбачено, що дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.
		Вирішуючи спір між матір'ю та батьком щодо місця проживання сина, якому на той час виповнилося 11 років, суд першої інстанції правильно виходив з рівності прав та обов'язків матері й батька відносно дитини, положень ч. 2 ст. 160, ст. 161 СК України, за якими місце проживання дитини, що досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків і самої дитини, та, ураховуючи особисте добровільне бажання сина проживати разом із батьком, із яким він на той час проживав протягом останніх 2 років, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визначення місця проживання дитини з батьком. 
		Зважаючи на те, що батько виявляє більшу увагу до сина і турботу про нього, на вік дитини і прихильність до батька, особисті якості батьків, можливість створення належних умов для виховання, місцевий суд правильно вважав наявними правові підстави для визначення місця проживання дитини з батьком, оскільки це відповідає інтересам дитини. 
		Колегія суддів погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції, оскільки вони є законними та обґрунтованими, підтверджуються матеріалами справи, відповідають одному з основних завдань цивільного судочинства - справедливому розгляду і вирішенню цивільних справ, закріпленому у ст. 1 ЦПК України, а також узгоджуються з положеннями Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, про те, що першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
		Згідно зі ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
		Сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
		Відповідно до ст. ст. 18, 27 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
		Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
		У п. 1 ст. 9 указаної Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
		В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (ч. 1 ст. 3 Конвенції).
		У принципі 6 Декларації прав дитини, прийнятої резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року № 1385 (далі - Декларація), проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю. 
		Статтею 161 СК України передбачено, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
		Відповідно до положень ст. 12 вищевказаної Конвенції держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що стосуються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю. З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що її стосується, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства.
		Аналогічні положення викладені у статті 6 Європейської конвенції про здійснення прав дітей (Страсбург, 25 січня 1996 року), яка зобов'язує суд надати можливість дитині висловити свою думку при вирішенні питань, які її стосуються, і приділяти цій думці належну увагу.
		У вітчизняному законодавстві теж закріплено відповідні положення щодо забезпечення прав дитини на власну думку. 
		Зокрема, згідно з положеннями ч. ч. 2 та 3 ст. 160 СК України місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини, а якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою. 
		Про необхідність заслуховування думки дітей, які досягли певного віку, та її врахування при вирішенні спорів про відібрання дітей зазначено, зокрема, у рішенні Європейського суду з прав людини від 18 грудня           2008 року «Савіни проти України». У п. 59 цього рішення вказано, що суд також зауважує, що на жодному етапі провадження у справі судді не заслуховували дітей (включаючи дитину, якій у грудні 2004 року, коли тривав розгляд справи в суді першої інстанції, було 13 років).
		Ухвалюючи рішення у справі «М.С. проти України» ЄСПЛ наголосив, що основне значення при визначенні місця проживання дитини має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. При цьому ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.
		Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо.
		Також при розгляді справ щодо визначення місця проживання дитини необхідно виходити з балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах.
		Преамбулою указаної вище Конвенції визнається, що дитині для повного і гармонійного розвитку її особи необхідно зростати в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові і розуміння.
		Відповідно до ст. 3 Конвенції у всіх діях відносно дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними або приватними інституціями, які займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється найкращому забезпеченню інтересів дитини.
		Крім того, відповідно до положень принципу № 7 абз. 2 Декларації найкраще забезпечення інтересів дитини має бути керівним принципом для тих, на кому лежить відповідальність за його навчання: ця відповідальність лежить перш за все на батьках.
		Виходячи з викладеного, правильним є висновок суду першої інстанції про визначення місця проживання дитини з батьком, який, як установив суд на підставі наявних у справі доказів, виявляє більшу увагу до сина і турботу про нього, враховуючи при цьому ту обставину, що сама дитина більше прихильна до батька, а тому проживання дитини з батьком відповідатиме інтересам дитини.
		Таким чином, суд першої інстанції в контексті першочергового врахування саме інтересів дітей, які переважають над інтересами батьків, дотримався вимог сімейного законодавства України, законодавства України про охорону дитинства, правильно застосував положення Конвенції про права дитини та врахував рішення ЄСПЛ як джерело права.
		Суд першої інстанції у вищевказаній частині позовних вимог правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі ст. ст. 10, 58-60, 212 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення в цій частині, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
		Скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції в частині визначення  місця проживання дитини, апеляційний суд через презумпцію на користь матері зменшив рамки своєї оцінки, обмежився встановленням відсутності «виняткових обставин» і відмовився від встановлення обставин, які були б визначальними для того, щоб забезпечити найкращі інтереси дитини.
		Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що зі справи не вбачається, а стороною відповідача ОСОБА_4 не доведено обставини про те, що бажання дитини проживати разом із батьком суперечить правам та інтересам дитини, визначеним Конвенцією та Декларацією прав дитини. 
		При цьому колегією суддів суду касаційної інстанції взято до уваги, що згідно з результатами дослідження від 25 жовтня 2016 року № 21 психоемоційного стану дитини ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та його батька ОСОБА_3, проведеного Міжнародним Гуманітарним Центром «Розрада», при визначенні місця проживання необхідно брати до уваги бажання дитини жити з батьком, а також ставлення хлопчика до способу життя його матері, який вже сформував у дитини психологічні травми (а. с. 94-105, т. 6).
		Судом касаційної інстанції відхиляються як безпідставні доводи  ОСОБА_4 про те, що рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 27 липня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду             м. Києва від 01 грудня 2016 року, відібрано дитину ОСОБА_5 у батька ОСОБА_3 та повернуто матері ОСОБА_4, оскільки вказані рішення не були предметом розгляду судами попередніх інстанцій у цій справі; до того ж ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2017 року ухвалу Апеляційного суду             м. Києва від 01 грудня 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		Виходячи з викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що рішення апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог щодо визначення місця проживання дитини підлягає скасуванню із залишенням в цій частині рішення суду першої інстанції в силі з підстав, передбачених ст. 339 ЦПК України.
		Керуючись ст. ст. 336, 339, 344, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
		 
		у х в а л и л а:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.
		Рішення апеляційного суду м. Києва від 11 квітня 2016 року в частині вирішення позовних вимог щодо визначення місця проживання дитини скасувати, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 25 січня 2016 року в цій частині залишити в силі.
		Ухвала оскарженню не підлягає.
		Головуючий                                                             Л.М. Мазур
		Судді:                                                                            М.К. Гримич
		                                                                                              Є.П. Євграфова
		                                                                                               І.М. Завгородня
		                                                                                              О.В. Попович

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...