Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 137/1610/16-к : Кримінальні справи (до 01.01.2019); Злочини проти правосуддя; Введення в оману суду або іншого уповноваженого органу.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 23.02.2018. Забезпечено надання загального доступу: 26.02.2018.
Дата набрання законної сили: 20.02.2018
Номер судового провадження: не визначено
Номер кримінального провадження в ЄРДР: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Ухвала
		Іменем України
		20 лютого 2018 р.
		м. Київ
		справа № 137/1610/16-к
		провадження № 51-1390ск18
		Верховний Суд колегією суддів другої палати Касаційного кримінального суду у складі:
		головуючого   ОСОБА_1 ,
		суддів:  ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
		розглянув касаційну скаргу захисника засудженого ОСОБА_4  ОСОБА_5 на вирок Літинського районного суду Вінницької області від 26 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 29 листопада 2017 року в межах кримінального провадження №12016020210000214 про обвинувачення: 
		ОСОБА_4 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Слобідка Калинівського району Вінницької області, проживає за адресою: АДРЕСА_1 , такого, що в силу ст. 89 КК судимостей не має, 
		у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 384 КК.
		Суть питання
		Вироком Літинського районного суду Вінницької області від 26 квітня 2017 року ОСОБА_4 засуджено за ч. 1 ст. 384 КК до покарання у виді арешту на строк 2місяці.
		За вироком суду ОСОБА_4 визнано винним і засуджено у вчиненні злочину за наступних обставин.
		Так, під час досудового розслідування у кримінальному проваджені, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12016020210000084 від 08 березня 2016року, за підозрою ОСОБА_6 у вчинені хуліганських дій щодо ОСОБА_7 , було встановлено, що 08 березня 2016 року о 19.30 год. в момент здійснення хуліганських дій ОСОБА_4 перебував на місці їх вчинення, знаходився на задньому сидінні мотоцикла Viper 200 N та був свідком цього злочину.
		09 березня 2016 року ОСОБА_4 , перебуваючи по вул. Вінницька, 58 в смт Літин Вінницької області в приміщенні Літинського відділення поліції Калинівського відділу поліції Головного управління Національної поліції України у Вінницькій області та будучи попередженим про кримінальну відповідальність за статтями 384, 385 КК, під час допиту в якості свідка у кримінальному проваджені, внесеному до ЄРДР за №12016020210000084, дав завідомо неправдиві показання про те, що 08 березня 2016року він приїхав разом із ОСОБА_6 до кафе «Відродження» в с. Уладівка Літинського району Вінницької області, де відпочивав протягом дня та не відлучався з приміщення кафе, а ОСОБА_6 покидав приміщення кафе, але через годину повернувся. Також ОСОБА_4 повідомив, що в цей день разом із ОСОБА_6 не перебував в с. Миколаївка Літинського району Вінницької області.
		Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 29 листопада 2017 року вирок місцевого суду щодо ОСОБА_4 залишено без змін.
		У касаційній скарзі захисник ОСОБА_5 , посилаючись на допущені, на його думку, судами першої та апеляційної інстанцій істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати постановлені щодо ОСОБА_4 судові рішення, а кримінальне провадження закрити.
		В обґрунтування своїх вимог захисник наводить такі доводи: 
		1) Суд першої інстанції порушив вимоги кримінального процесуального закону у зв`язку з тим, що в основу вироку поклав протокол допиту ОСОБА_4 в якості свідка від 09 березня 2016 року, який, на думку захисника, є недопустимим доказом на підставі:
		- ч. 1, п. 2 ч. 2 ст. 87 КПК (недопустимими визнаються докази, отримані внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження), оскільки ОСОБА_4 перед його допитом в якості свідка провів у відділені поліції не спавши цілу ніч (з 23.00 год 08 березня 2016 року по 09.00 год 09 березня 2016року), що свідчить, як вважає захисник, про нелюдське та таке, що принижує гідність особи, поводження працівників поліції з його підзахисним; 
		- ч. 1, п. 3 ч. 2 ст. 87 КПК (недопустимими визнаються докази, отримані з порушенням права особи на захист), оскільки ОСОБА_4 під час його допиту в якості свідка перебував у стані алкогольного сп`яніння, тобто в уразливому стані, а тому відповідно до вимог п. 3 ч. 2 ст. 52 КПК під час цього допиту участь захисника була обов`язкова;
		- ч. 3 ст. 87 КПК (недопустимими визнаються докази, отримані з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні), оскільки ОСОБА_4 було визнано підозрюваним та обвинуваченим у зв`язку наданими ним показаннями під час допиту в якості свідка 09 березня 2016 року.
		Таким чином, на думку захисника, суд першої інстанції безпідставно не визнав протокол допиту ОСОБА_4 в якості свідка недопустимим доказом та не виправдав останнього за відсутністю в його діях складу інкримінованого йому правопорушення. 
		2) Місцевий суд, на думку захисника, порушив вимоги частин 4і5 ст.95КПК (Суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 цього Кодексу. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них), оскільки відповідно до цих статей він не вправі був у своєму рішенні посилатися на протокол допиту ОСОБА_4 , адже ці показання ним були надані слідчому, а не безпосередньо суду. 
		3) Неправдивість показань ОСОБА_4 не була встановлена судом, який проводить судовий розгляд у кримінальному проваджені щодо ОСОБА_6 , в якому і було допитано його підзахисного в якості свідка, а тому захисник вважає, що вирок суду стосовно ОСОБА_4 прийнято в порушення статей 17 КПК та 62 Конституції України, оскільки ґрунтується на припущеннях. 
		4) Судом першої інстанції, на думку захисника, неправильно застосований закон України про кримінальну відповідальність, оскільки цей суд визнав ОСОБА_4 винним у вчинені злочину, передбаченого ч. 1 ст. 384 КК, а саме у завідомо неправдивих показаннях свідка, тоді як диспозицією цієї статті визначені дії як «завідомо неправдиве показання свідка, потерпілого, завідомо неправдивий висновок експерта, складені для надання або надані органу, що здійснює досудове розслідування». 
		Захисник зазначає, що апеляційний суд, на вказані численні порушення процесуального права своєї уваги не звернув.
		Встановлені обставини та мотиви Суду
		Згідно з положеннями ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції в межах касаційної скарги перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
		Відповідно до ст. 94 КПК оцінка доказів у вироку є виключною компетенцією суду, який постановив вирок. З долучених до касаційної скарги копій судових рішень вбачається, що суд першої інстанції повністю дотримався вимог зазначеного закону.
		Так, у вироку суду першої інстанції наведено належне обґрунтування висновків щодо винуватості ОСОБА_4 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 384 КК, яке включає як оцінку кожного доказу окремо, так і всієї сукупності доказів. 
		Зокрема, судом першої інстанції враховано те, що ОСОБА_4 заперечував свою винуватість у вчиненні інкримінованого йому злочину, але суд дійшов висновків, що його винуватість підтверджується сукупністю досліджених і оцінених судом доказів, зокрема, показаннями свідків ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 ОСОБА_6 та ОСОБА_11 , журналом № 30 обліку доставлених, відвідувачів та запрошених до Літинського відділу поліції та іншими наведеними у вироку доказами, достовірність яких сумніву у Суду не викликає.
		Ретельно дослідивши наведені докази в їх сукупності, давши їм всебічну, повну й об`єктивну оцінку, виходячи зі встановлених у кримінальному провадженні фактичних обставин, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про винуватість ОСОБА_4 у вчиненні інкримінованого злочину та правильно кваліфікував його дії за ч. 1 ст. 384 КК.
		Оцінюючи доводи захисника, викладені в касаційній скарзі, Суд вважає за необхідне їх відхилити з огляду на наступне.
		Щодо доводів захисника про недопустимість як доказу протоколу допиту свідка ОСОБА_4 на підставі ч. 1, п. 2 ч. 2 ст. 87 КПК
		Стосовно цих доводів Верховний Суд зауважує, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини поводження має досягати певного мінімального рівня жорстокості для того, щоб вважатися нелюдським чи таким, що принижує гідність. Саме по собі знаходження ОСОБА_4 у відділенні поліції протягом ночі перед допитом не досягає такого мінімального рівня жорстокості та захисник не навів жодного обґрунтування того, що в даному випадку таке перебування в поліції спричинило ОСОБА_4 страждання, які перевищують звичайний для таких обставин рівень незручностей. Ні зі скарги захисника, ні з доданих текстів судових рішень не вбачається, щоб ОСОБА_4 коли-небудь указував на те, що протягом часу перебування в поліції до нього застосовувалися недозволені заходи психологічного та фізичного тиску, або повідомляв про це компетентні правоохоронні органи. У касаційній скарзі відсутні будь-які конкретні деталі, які б указували, що в даному випадку мало місце заборонене жорстоке поводження, відсутня також інформація, що такі деталі повідомлялися судам нижчих інстанцій. Крім того, навіть зміст наданих ОСОБА_4 показань, які не мали ніякої користі для поліції при розслідуванні відповідного кримінального правопорушення, указує на відсутність будь-якого примусу з боку працівників поліції. З урахуванням викладеного, вказані доводи захисника Суд вважає не обґрунтованими. 
		Щодо доводів захисника про недопустимість як доказу протоколу допиту свідка ОСОБА_4 у зв`язку з порушенням права на захист
		Як вбачається з ухвали апеляційного суду, під час допиту ОСОБА_4 в якості свідка останньому було роз`яснено право на захист, на що останній зазначив, що не бажає користуватись правовою допомогою адвоката. У той же час доводи захисника про те, що відповідно до вимог п.3 ч. 2 ст. 52 КПК під час допиту ОСОБА_4 участь захисника була обов`язкова, оскільки він перебував у стані алкогольного сп`яніння, тобто в уразливому стані, Суд вважає явно безпідставними. По-перше, ці доводи суперечать його попереднім твердженням про те, що ОСОБА_4 провів усю ніч в поліції, оскільки за таких обставин важко уявити, що він продовжував вживати спиртні напої до самого ранку. По-друге, п.3 ч. 2 ст. 52 КПК передбачає обов`язкову участь захисника у кримінальному провадженні щодо осіб, які внаслідок психічних чи фізичних вад (німі, глухі, сліпі тощо) не здатні повною мірою реалізувати свої права, тоді як перебування особи в стані алкогольного сп`яніння не відноситься до таких вад. Таким чином, Суд відхиляє указані доводи захисника.
		Щодо доводів захисника про недопустимість як доказу протоколу допиту свідка ОСОБА_4 на підставі ч. 3 ст. 87 КПК
		Ці доводи Суд також вважає необґрунтованими, оскільки ч. 3 ст. 87 КПК передбачає, що недопустимими визнаються докази, отримані з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні. Зміст цієї норми права вказує на те, що вона має застосовуватися за умови, коли показання, отримані від особи, котра допитувалася як свідок, не мають доказової сили, якщо ця ж особа в цьому ж кримінальному провадженні в подальшому набула статусу підозрюваного або обвинуваченого, а отримані слідчим чи прокурором під загрозою кримінальної відповідальності її показання в якості свідка покладені в основу її підозри чи обвинувачення. Однак у даному випадку ОСОБА_4 ставиться у вину надання показань в якості свідка в іншому кримінальному провадженні, яке було розпочато за фактом вчинення хуліганських дій щодо ОСОБА_7 , в якому підозру оголошено та обвинувачення висунуте іншій особі  ОСОБА_6 . 
		Щодо доводів захисника на порушення судом першої інстанції вимог частин4 і 5 ст.95КПК
		Суд вважає за необхідне відхилити ці доводи, обґрунтовані тим, що місцевий суд у своєму вироку не вправі був, на думку захисника, посилатись на протокол допиту ОСОБА_4 , оскільки він містить показання, які були надані слідчому, а не безпосередньо суду. 
		При цьому Суд звертає увагу на те, згідно з ч. 4 ст. 95 КПК «суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 цього Кодексу. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них». 
		Однак ця норма, яка визначає особливості використання при судовому розгляді кримінального провадження такого доказу як показань свідка, маючи на меті, з одного боку, запобігти спробам застосування працівниками правоохоронних органів незаконного насильства з метою отримання визнавальних показань, а з іншого  забезпечити змагальність сторін під час судового розгляду, очевидно не стосується випадків, коли такі показання, які були надані під час досудового розслідування, але були завідомо неправдивими, самі по собі утворюють склад злочину. 
		У даному випадку протокол допиту свідка в силу положень ст. 98, 99, 103, 104 КПК правомірно слід вважати допустимим речовим доказом  документом, який містить зафіксовані за допомогою письмових знаків відомості, що доводять факт надання свідком завідомо неправдивих показань під час досудового розслідування. Протилежна позиція, безсумнівно, позбавила б практичного сенсу положення ст. 384 КК і зробила б неможливим в принципі притягнення будь-якої особи до кримінальної відповідальності за дачу свідком завідомо неправдивих показань під час досудового розслідування, що явно суперечило б волі законодавця. 
		Таким чином, оскільки завідомо неправдиві відомості, що містилися в показаннях ОСОБА_4 , наданих ним слідчому під час досудового розслідування, становлять предмет злочину, а протокол допиту свідка є документом, який безпосередньо зафіксовані надані цим свідком показання, обмеження, визначені в ч. 4 ст. 95 КПК не можуть застосовуватися в даному випадку. Суд першої інстанції правомірно послався на даний документ. 
		Щодо доводів захисника про незаконність вироку суду з огляду на те, що показання ОСОБА_4 не були попередньо оцінені судом, який проводить судовий розгляд у кримінальному проваджені щодо ОСОБА_6 .
		Твердження захисника ОСОБА_5 , що вирок суду щодо доведеності винуватості ОСОБА_4 у вчиненні інкримінованого йому злочину ґрунтується на припущеннях, оскільки неправдивість та значення показів ОСОБА_4 не встановлено судом, який здійснює судовий розгляд у кримінальному проваджені щодо ОСОБА_6 (у межах якого надавалися ці показання), є помилковим. Це твердження було належним чином оцінене судом першої інстанції та відхилене з переконливих мотивів, з якими погоджується і Верховний Суд. 
		Зокрема, як правильно зазначено у вироку, склад злочину, передбаченого ст. 384 КК, є формальним, його об`єктивна сторона виражається у відповідній дії  наданні свідком неправдивих показань. Цей злочин є закінченим з моменту дачі завідомо неправдивих показань під час дізнання, досудового слідства та судового розгляду, а кінцевий результат провадження, в межах якого надавалися такі показання, на кваліфікацію не впливає. 
		Відповідальність за ст. 384 КК України настає, якщо показання є неправдивими, тобто повністю або частково не відповідають дійсності. Неправдиві показання свідка полягають у повідомленні недостовірних відомостей про факти та обставини, що мають значення для вирішення кримінальної чи цивільної справи. Дії винного мають бути вчинені у конкретній обстановці  під час провадження досудового розслідування (що мало місце в даному випадку) тощо. Показання мають містити відомості про факти та обставини, що підлягають встановленню та дослідженню в кримінальній справі і мають значення для правильного її вирішення та постановлення правосудного судового рішення. 
		Таким чином, суд першої інстанції правильно, на підставі повного, усебічного й неупередженого дослідження доказів і їх належної оцінки прийшов до висновку, що показання свідка ОСОБА_4 , який був очевидцем події, мали важливе значення під час розслідування кримінального провадження за ч. 4 ст. 296 КК України, але під час допиту слідчим він повідомив завідомо неправдиву інформацію про те, що він був у цей час в іншому місці, яку в подальшому сам же і спростував у судовому засіданні в даному кримінальному провадженні. За цих обставин суд першої інстанції обґрунтовано встановив винуватість ОСОБА_4 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст.384КК, відповідно до стандарту доказування «поза розумним сумнівом». 
		Порушень статей 17 КПК та 62 Конституції України Верховний Суд не встановив.
		Щодо доводів захисника про неправильне застосування судом першої інстанції закон України про кримінальну відповідальність
		Суд відхиляє ці доводи, оскільки, по-перше, наведена захисником редакція статті 384 КК є чинною на даний момент (в редакції Закону від 03 жовтня 2017року № 2147-VIII), тоді як суд першої інстанції застосовував ч. 1 ст. 384 КК у попередній редакції, а по-друге, суд першої інстанції за встановлених обставин вірно кваліфікував дії засудженого за ч. 1 ст. 384 КК як завідомо неправдиві показання свідка, чітко встановивши, що ці показання надані під час досудового розслідування.
		Зі змісту касаційної скарги та долученої до неї копії ухвали апеляційного суду, вбачається, що не погоджуючись із вироком місцевого суду, захисник ОСОБА_5 подав апеляційну скаргу, в якій наводив доводи про допущені місцевим судом істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, які за змістом та суттю є аналогічні доводам викладеним ним в касаційній скарзі.
		Під час розгляду кримінального провадження в апеляційному порядку, цей суд ретельно перевірив усі посилання й доводи викладені захисником у згаданій апеляційній скарзі, й вмотивовано відмовив у задоволенні заявлених апеляційних вимог, навівши аргументи та підстави для прийняття такого рішення. Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст. 419 КПК.
		Переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність вироку суду першої інстанції та ухвали апеляційного суду, вмотивованість висновків цих судів, захисник у касаційній скарзі не навів.
		Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів вбачається, що підстав для задоволення скарги немає.
		Таким чином, оскільки з касаційної скарги та наданих до неї судових рішень вбачається, що підстав для задоволення скарги немає, Суд, керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, вважає за необхідне відмовити у відкритті касаційного провадження. 
		З цих підстав Суд постановив:
		Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника засудженого ОСОБА_4  ОСОБА_5 на вирок Літинського районного суду Вінницької області від 26 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 29 листопада 2017 року.
		Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.
		Судді:
		ОСОБА_1   ОСОБА_2  ОСОБА_3

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...