Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 522/20330/17 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Окреме провадження; Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Надіслано для оприлюднення: 30.03.2018. Зареєстровано: 01.04.2018. Забезпечено надання загального доступу: 03.04.2018.

Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		Справа №522/20330/17
		Провадження №2-о/522/43/18
		 
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		21 березня 2018 року Приморський районний суд міста Одеси у складі : 
		головуючого судді Домусчі Л.В..
		при секретарі - Шевчик В.І. 
		розглянувши у судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, за участі заінтересованих осіб  Міністерства соціальної політики України та держави Російська Федерація,
		ВСТАНОВИВ:
		ОСОБА_1 звернулася до суду із вказаною заявою, якою просила встановити юридичний факт, що її вимушене переселення у листопаді 2014 року з окупованої території Луганської області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України. 
		Заявниця мотивує свої вимоги тим, що до свого вимушеного переселення була зареєстрована та проживала за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується паспортом громадянина України серії НОМЕР_1 . Вказана трикімнатна квартира належить їй на праві приватної власності, що підтверджується договором купівлі-продажу квартири від 21.12.2001р. серії АЕІ № 480279. 
		Зазначає, що до початку збройної агресії Російської Федерації та подальшої окупації частини території Луганської області була повноцінною громадянкою держави Україна, де людина, її життя і здоров`я, честь, гідність і недоторканість, визнаються найвищою соціальною цінністю, мала налагоджений побут, роботу та можливість вести повноцінний спосіб життя. Проте, із вказаного місця проживання була змушена переміститись з огляду на порушення основних прав і свобод людини і громадянина, зокрема права на життя, права на свободу та повагу до честі і гідності, права на свободу і особисту недоторканість, права на повагу до приватного і сімейного життя, права на свободу думки, совісті і релігії. При цьому в обґрунтування обставин, викладених у заяві про встановлення факту, що має юридичне значення, зазначає, що перша фаза збройної агресії Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року, коли були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації всупереч міжнародно-правовим зобов`язанням Російської Федерації порядку перетину Державного кордону України в районі Керченської протоки та використання нею своїх військових формувань; друга фаза збройної агресії Російської Федерації проти України, на думку заявників, розпочалася у квітні 2014 року, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєнні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» та «Луганської народної республіки».
		Повідомляє, що з початком весни 2014 року соціально-політична та гуманітарна ситуація в місті Стаханові Луганської області змінилась. Так, внаслідок злочинної діяльності озброєних проросійських найманців та російських регулярних військ були захоплені органи державної влади України. У результаті їх дій, перебування на вулицях міста стало небезпечним. Влітку 2014 року місто повністю перейшло під контроль проросійських найманців. Були зняті українські прапори та встановлені прапори РФ і так званої «ЛНР». Також була запроваджена комендантська година, під час якої людей затримували та перевіряли документи. Час від часу місто зазнавало обстрілів. У листопаді біля будинку ОСОБА_1 проросійськими бойовиками була встановлена артилерійська установка, направлена в сторону житлових будинків. У результаті бойових дій в місті закрилися банки, магазини, спостерігався продуктовий дефіцит. Було значно ускладнено отримання заробітних плат, пенсій, виникли проблеми з медичними препаратами, нестабільно ходив громадський транспорт, а бензозаправки стали працювати на забезпечення пальним військової техніки проросійських бойовиків. Відчуваючи реальну небезпеку за власне життя, в листопаді 2014 року заявниця вирішила покинути тимчасово окуповане місто Стаханів Луганської області та переміститись до міста Одеса Одеської області. Після свого вимушеного переселення ОСОБА_1 довелось прилаштовуватись до нових життєвих умов. 
		У результаті збройної агресії Російської Федерації і, як наслідок, вимушеного переселення, заявниця втратила житло, надію на повернення додому, вільне спілкування з друзями та родичами, налагоджений побут, а отже і можливість планувати своє життя. Вважає, що внаслідок саме військової агресії Російської Федерації на території Луганської області було порушено цілу низку її прав і свобод, передбачених Конвенцією «Про захист прав людини та основоположних свобод» від 04.11.1950 року. Отримана ОСОБА_1 довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 26.06.2015 року № 3105005669, яка видана Управлінням соціального захисту населення в Приморському районі м. Одеси Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради, не містить в собі зазначення причини такого переселення, оскільки даний орган не має таких повноважень. Звернення в порядку окремого провадження до суду із заявою про встановлення юридичного факту того, що вимушене переселення ОСОБА_1 з тимчасово окупованої території Луганської області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України було обумовлено тим, що заявниця має на меті визначити свій статус як особи яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права.
		Тому, ОСОБА_1 просила суд встановити юридичний факт, що її вимушене переселення в листопаді 2014 року з окупованої території Луганської області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України. 
		Ухвалою суду від 01.11.2017 року провадження у справі було відкрито. 
		Відповідно до Законом України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII Цивільно - процесуальний Кодекс викладено у новій редакції, який набрав чинності з 15.12.2017р. .
		Згідно п. 9 ч.1 Перехідних Положень (розділ ХІІ) справи, провадження яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу (Законом України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII) , розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу;
		У судове засіданні заявник не з`явилась, була сповіщена про час та місце розгляду справи належним чином. У минулому судовому засіданні заявниця та її представник заяву підтримали та просять її задовольнити, посилаючись на обставини, викладені в ній. 
		Представник заінтересованої особи Міністерства соціальної політики України в судове засідання не з`явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про причини неявки суду не повідомив, заперечення на заяву не подав.
		Заінтересована особа - представник Російської Федерації, в судове засідання не з`явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про причини неявки суду не повідомив, заперечення на заяву не подав.
		Всебічно дослідивши та оцінивши в сукупності надані докази, матеріали справи, а також з урахуванням пояснень представника заявника, суд дійшов висновку, що заява підлягає задоволенню з наступних підстав. 
		Судом встановлено, що ОСОБА_1 , народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Стаханов Луганської області, що підтверджується її паспортом серії НОМЕР_1 . 
		Проживала та була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 . Дана квартира знаходилась у її приватній власності, що підтверджується договором купівлі-продажу квартири від 21.12.2001р. серії АЕІ № 480279 посвідчений приватним нотаріусом Стахановського міського нотаріального округу № 5352. 
		Крім того, судом встановлено, що відповідно до довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 26.06.2015 року № 3105005669, яка видана Управлінням соціального захисту населення в Приморському районі м. Одеси Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради, ОСОБА_1 була вимушена переміститися з міста Стаханова Луганської області до міста Одеса Одеської області. Вказаною довідкою посвідчено лише факт її вимушеного переселення, однак відомості щодо причин переселення відсутні. 
		Згідно зі статтею 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.
		Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
		Аналіз вищевказаних положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України у тому числі може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.
		У частині першій статті 4, частині першій статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
		Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1цього Закону. Постановою Кабінету Міністрів Українивід 1 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного приживання. 
		Статтею 1 Закону України «Про оборону України» від 06 грудня 1991 року №1932-ХІІ визначено, що збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з дій, зазначених в даній статті Закону, серед яких значиться вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України.
		Відповідно до постанови Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» від 21 квітня 2015 року було схвалено текст Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків». 
		З аналізу даної заяви вбачається, що 20 лютого 2014 року були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання підрозділів збройних сил Російської Федерації, розташованих в Криму, що знаходились там відповідно до Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування на території України Чорноморського флоту Російської Федерації від 28 травня 1997 року, для блокування українських військових частин.
		Разом з тим, заява Верховної Ради України свідчить, що 27 лютого 2014 року збройні підрозділи спеціального призначення Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації захопили будівлі Ради Міністрів та Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Водночас, відбулось створення і озброєння іррегулярних збройних формувань найманців з числа місцевих жителів, якими керували офіцери спецслужб і Збройних Сил Російської Федерації, а Чорноморський флот Російської Федерації заблокував українські порти, де знаходились кораблі Військово-Морських Сил України. В подальшому лідер партії «Русское единство» Сергій Аксьонов проголосив себе головою Ради Міністрів Автономної Республіки Крим та закликав президента Російської Федерації «забезпечити мир і спокій в Криму». У відповідь на цей заклик Президент Російської Федерації, звернувся до Ради Федерацій Російської Федерації, яка своєю постановою від 01 березня 2014 року, надала згоду на використання на території України Збройних Сил Російської Федерації. Як наслідок це призвело до збройного захоплення і воєнної окупації невід`ємної частини України - Автономної Республіки Крим та міста Севастополя.
		Нелегітимно сформована в умовах російської воєнної окупації виконавча влада Автономної Республіки Крим 16 березня 2014 року провела референдум про входження Автономної Республіки Крим до складу Російської Федерації, однак результати референдуму не були визнані жодною країною світу, крім Російської Федерації, що підтверджується Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 68/262 від 27 березня 2014 року «Територіальна цілісність України».
		17 березня 2014 року Верховна Рада Автономної Республіки Крим, розпущена постановою Верховної Ради України, всупереч цьому проголосила Крим незалежною державою. 18 березня 2014 року самоназвані представники Верховної Ради Автономної Республіки Крим підписали з президентом Російської Федерації Володимиром Путіним «Договір про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим і створення у складі Російської Федерації нових суб`єктів».
		21 березня 2014 року владою Російської Федерації було прийнято Федеральний конституційний закон «О принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов  Республики Крым и города федерального значения Севастополя».
		Згідно ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» №1207-VІІ від 15.04.2014 року із змінами і доповненнями, внесеними відповідно Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо визначення дати початку тимчасової окупації» від 15.09.2015 року №685-VІІІ Автономна Республіка Крим та місто Севастополь визнано тимчасово окупованою територією України з зазначенням дати початку тимчасової окупації - 20 лютого 2014 року.
		Незаконно анексувавши Автономну Республіку Крим, Росія продовжила свою військову агресію по відношенню до України, розпочавши в квітні 2014 року другу фазу збройної агресії проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (07 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року).
		Протягом травня 2014 року самозвані лідери «ДНР» та «ЛНР», серед яких було багато громадян Російської Федерації, у неконституційний спосіб організували проведення фіктивних референдумів про відокремлення цих нелегітимних утворень від України. Під приводом і з метою їхньої підтримки на територію України були заслані розвідувально-диверсійні групи, які очолювали кадрові офіцери Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації, парамілітарні формування російського козацтва та укомплектований чеченцями - громадянами Російської Федерації батальйон «Восток», а також були задіяні такі озброєні групи найманців як «Русский сектор» та «Оплот». За їхньої участі відбулися захоплення адміністративних будівель у багатьох населених пунктах Донецької та Луганської областей, здійснено збройні напади на частини українських Сухопутних військ та літаків Повітряних сил Збройних Сил України.
		11 травня 2014 року на окупованій території Донецької і Луганської області відбувся так званий референдум щодо самовизначення в Луганському та Донецькому регіонах з метою відокремлення та проголошення так званих «Донецької Народної Республіки» та «Луганської Народної Республіки». Однак, такий референдум, як і проголошені утворення, а саме «Луганська Народна Республіка» та «Донецька Народна Республіка» не були визнані міжнародною спільнотою про що свідчать наступні, досліджені в суді докази. Зокрема, Міністерство закордонних справ Великобританії назвало прикрим факт проведення референдуму 11 травня на Донбасі. Прес-секретар Держдепартаменту США Джен Псакі заявила, що США не визнають результати референдуму про незалежність «Донецької народної республіки». Прес-секретар Верховного представника ЄС із закордонних справ ОСОБА_2 заявила, що «так звані референдуми у Донецькій і Луганській областях нелегітимні, і ми не визнаємо її результатів. Ті, хто організував ці референдуми, не володіють демократичної легітимністю». 
		Підтвердженням окупації Російською Федерацією, як країною - агресором, частини території Донецької і Луганської області, є факти здійснення нею активних дій щодо організації збройних нападів, участі в них та постачання для цього на територію України зброї та особового складу військ Російської Федерації.
		На підтвердження цього заявницею були наведені наступні докази по справі. 
		Так, згідно з даними прес-центру Служби безпеки України від 04 липня 2014 року, контррозвідка СБУ встановила причетність кадрового співробітника Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних сил Російської Федерації, громадянина Російської Федерації ОСОБА_3 до постачання зброї з Росії для бандформувань та найманців у східних регіонах України. Громадянин ОСОБА_3 разом зі своїм поплічником з Головного Розвідувального Управління Генерального Штабу ЗС РФ на прізвисько « ОСОБА_4 » організовував постачання з Ростовської області Росії важкого озброєння, використовуючи для цього так звані «коридори» на українсько-російському кордоні. Встановлено також, що він, маючи досвід бойових дій у Чечні, готував бойовиків для поповнення терористичних організацій у Луганській області. 
		Також за повідомленням прес-центру СБ України від 13 серпня 2014 року, в ніч з 2 на 3 серпня 2014 року співробітники Управління СБУ в Луганській області спільно з військовослужбовцями Державної прикордонної служби затримали громадянина Російської Федерації, 34-річний жителя м. Омська, котрий мав намір приєднатися до проросійських бойовиків, діючих на території Донецької та Луганської областей. Затриманий росіянин мав при собі посвідчення учасника бойових дій, де вказано його військовий фах  сапер. Зі слів громадянина Росії стало відомо, що він брав участь у чеченській кампанії у складі бойових груп підрозділів Головного Розвідувального Управління Генерального Штабу Збройних Сил Російської Федерації. 
		Згідно даним прес-центру Служби безпеки України від 27 серпня 2014 року, в Луганській області співробітниками СБУ було затримано громадянина Російської Федерації, ОСОБА_5 , 1995 р.н., рядового 9-ї окремої мотострілецької бригади Збройних Сил Російської Федерації, яка дислокується в Ростовській області. Під час перевірки затриманий повідомив, що його військова частина передавала «ЛНР» і «ДНР» військову техніку та боєприпаси, зокрема, системи залпового вогню БМ-21 «Град», БМП?2 та БТР-80. Аби приховати причетність Збройних Сил Російської Федерації до забезпечення незаконних організацій «ЛНР» і «ДНР» важким озброєнням російські військовослужбовці за наказом командирів фізично знищували на військовій техніці, яку готували до передачі, заводське маркування, номери, символіку та емблеми - усе, що дозволяло б установити її походження. 
		З серпня 2014 року почалися масові вторгнення на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, зокрема, військовослужбовців 9-ї окремої мотострілецької бригади, 76-ї та 98-ї дивізій повітрянодесантних військ Збройних Сил Російської Федерації. Задіяння регулярних Збройних Сил Російської Федерації у збройній агресії проти України супроводжувалося поширенням серед населення України агітаційних листівок, в яких, зокрема, був такий заклик: «За жодних обставин не чиніть перепон пересуванню російських військ (техніка та особовий склад)».
		Як підсумок, Україною, за наслідками збройної агресії Російської Федерації, прийнято Постанову Верховної Ради України від 17 березня 2015 року № 254-VІІІ «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями» якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, її військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.
		В абзаці 2 Постанови Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками незаконних збройних формувань «ДНР» та «ЛНР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян» №145-VІІІ від 04.02.2015 року зазначено, що з 20 лютого 2014 року проти України триває збройна агресія Російської Федерації та підтримуваних нею найманців, під час якої було анексовано Автономну Республіку Крим та місто Севастополь, які є частиною території незалежної та суверенної держави Україна, окуповано частину Донецької та Луганської областей України, загинуло тисячі громадян України, серед яких діти, поранено тисячі осіб, зруйновано інфраструктуру цілого регіону, сотні тисяч громадян вимушені були покинути свої домівки».
		Також Постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року №129-VIII законодавчий орган України затвердив звернення до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЕ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором.
		Крім того, військові дії Російської Федерації на території України були фактично визнані та засуджені рядом міжнародних інстанцій. Так, 15 січня 2015 року Європейський парламент затвердив резолюцію щодо України, в якій вказано: «Європарламент рішуче засуджує агресивну і експансіоністську політику Росії, що є загрозою єдності та незалежності України і створює потенційну загрозу для самого Європейського союзу, в тому числі засуджує незаконну анексію Криму і неоголошену гібридну війну проти України, яка включає в себе інформаційну війну з елементами кібер-війни, використання регулярних і нерегулярних сил, пропаганду, енергетичний шантаж, економічний тиск, дипломатичну та політичну дестабілізацію; підкреслює, що ці дії є порушенням міжнародного права і створюють серйозний виклик для безпекової ситуації в Європі; наголошує, що немає жодних підстав для застосування військової сили в Європі з так званих історичних та безпекових міркувань чи задля захисту своїх «співвітчизників, що проживають за кордоном»; закликає Москву припинити ескалацію ситуації, негайно зупинити потік зброї, найманців і військ на підтримку проросійських збройних формувань і використати свій вплив на сепаратистів, щоб переконати її брати участь у політичному процесі».
		Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи від 25 червня 2015 року визнає, що конфлікт на території України є агресією зі сторони Російської Федерації.
		Аналізуючи наведені обставини та докази, що містяться у досліджених судом нормах міжнародного та національного законодавства, суд приходить до висновку, що наслідком саме збройної агресії Російської Федерації стала окупація частини території Луганської області України.
		При вирішенні даної справи суд виходить з того, що факти збройної (військової) агресії Російської Федерації відносно України, окупації частини території Луганської області, Україна є загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню згідно приписами ст. 82 ЦПК України. 
		Крім визнання окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України міжнародною спільнотою та національним законодавством, суд вважає, що на таку вказують також джерела міжнародно-правового регулювання режиму окупації, а саме Гаазька конвенція про закони і звичаї сухопутної війни 1907 р., IV Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни 1949 р. і деякі положення Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів 1977 р.
		Існуючі правові норми, що визначають режим окупації, переважно засновані на положенні ст. 42 Гаазької конвенції 1907 р.: «Територія вважається зайнятою, якщо вона дійсно знаходиться під владою ворожої армії». Згідно з цією ж ст. 42 Гаазької конвенції 1907 р., територія, до якої застосовано право окупації, повинна «дійсно перебувати під владою ворожої армії», причому «зайняття поширюється лише на ті області, де ця влада встановлена і в змозі проявляти свою діяльність».
		Тобто поняття окупації може бути застосоване до територій, зайнятих країною агресором, якщо наявний її фактичний ефективний контроль окупованих територій. Стан окупації послідовно визначається на основі фактів.
		З аналізу норм вказаних конвенцій можна підсумувати наступні ознаки ефективного контролю, а саме: достатня присутність військ держави окупанта; держава окупант здійснює свою владу над окупованою владою, яка втратила здатність до громадських функцій; ворожі сили здалися, були переможені чи відступили; над територією була встановлена тимчасова адміністрація; держава окупант видає укази громадянському населенню та контролює її виконання.
		Здійснення Російською Федерацією ефективного контролю частини території України, а саме частини Донецької і Луганської області, з усіма його ознаками підтверджується в сукупності наступними доказами. 
		В статті «Российские войска вошли на территорию Украины со стороны Луганска» від 14.04.2014 року, яка розміщена на сторінках Національного антикорупційного порталу «Антикор» зазначено, що російські війська майже безперешкодно перетнули кордон України з боку Луганська. Точна кількість російських військ невідома. Окрім цього, російських солдат супроводжували танки і важка артилерія. 
		Із статті «В Луганськ увійшла колонна російських військових» від 19.08.2014 року, що розміщена на Інтернет-порталі «Тексти.org.ua» вбачається, що на територію Луганська зайшло 150 одиниць бойової техніки, в тому числі танки й «Гради» а також 1200 військових у російській військовій формі. Колона базувалась біля Сіверського Донця, потім увійшла в Миколаївку і Луганськ. 
		Інтернет-портал «Ukr.Media» опублікував статтю «У ЛНР створили митницю і прикордонний пункт на кордоні з ДНР» від 23.04.2015 р., де повідомлялося, що призначений владою «ЛНР» так званий начальник державного митного комітету «ЛНР» А. Карпака, наголошував на тому, що прикордонний митний контроль у «ЛНР» здійснюється силами шести митних постів. Створені такі територіальні органи , як митний пост «Луганськ» та «Красний Луч», автомобільні прикордонні митні пости:«Ізварине», «Червонопартизанськ», «Довжанський і залізничний митний пост «Червона Могила». Також згідно з розпорядженням Ради Міністрів «ЛНР» передбачено відкриття митних постів в містах Свердловськ та Алчевськ та цілодобовий мобільний митний пост на кордоні з так званою «ДНР», на якому буде забезпечено цілодобове чергування працівників Департаменту боротьби з контрабандою та порушеннями митних правил ГТК «ЛНР». 
		30.04.2015 року Народною радою «ЛНР» було прийнято Закон № 21-ІІ «Про організацію діяльності органів місцевого самоврядування в перехідний період», в якому зазначений тимчасовий порядок діяльності органів місцевого самоврядування до дня вступу повноважень органів місцевого самоврядування, обраних на місцевих виборах відповідно до «Конституції «ЛНР». В законі прописана діяльність органів місцевого самоврядування, структура, фінансування, повноваження Голів адміністрацій. 
		Згідно інформації в статті «Під Луганськом російські війська розгромили село Хрящувате» від 03.09.2014 року, що опублікована в Інтернет-порталі «dt.ua», станом на 29.08.2014 року бійці батальйону Айдар відступили з сіл Хрящувате і Новосвітлівка, які поблизу Луганська, у зв`язку з багаторазовою чисельною перевагою російських військ, котрі обстріляли село в той час, коли був створений «зелений коридор» для місцевого населення. 
		Згідно статті «ГУ МВС у Луганській області зайняли сепаратисти та призначили «керівництво»», розміщеної 18.05.2014 року на веб-сайті «Уніан», озброєні представники незаконного угруповання «ЛНР» протиправно зайняли будівлю Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Луганській області. Один із них, ОСОБА_6 , призначив себе «міністром внутрішніх справ ЛНР» та повідомив, що 19.05.2014 року приступає до виконання обов`язків «міністра внутрішніх справ Луганської народної республіки». 
		18.05.2014 року на засіданні так званих народних депутатів Народної ради «ЛНР» була прийнята Конституція, як тимчасовий закон самопроголошеної республіки, в якій зазначені основи конституційного устрою, повноваження Глави, Народної ради, Ради міністрів псевдо республіки, положення про судову владу, прокуратуру та органи місцевого самоврядування, офіційний текст якої розміщений на сайті Народної ради «ЛНР». 
		Аналізуючи наведені докази в їх сукупності, суд вважає вірним твердження заявниці, що Російська Федерація здійснює ефективний контроль частини Донецької та Луганської області, Україна, що, в свою чергу, дає підстави вважати частину Донецької та Луганської області окупованою Російською Федерацією.
		Щодо обставин, які зумовили вимушене переселення заявниці з окупованої Російською Федерацією частини території Луганської області України, то суд виходить з наступного. 
		Відповідно до Женевської конвенції 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту (чинна для Росії з 10 травня 1954 року в порядку правонаступництва міжнародних договорів колишнього СРСР), її положення застосовуються до всього цивільного населення держав, що беруть участь у конфлікті, тобто не лише до іноземних громадян, що перебувають на території однієї з воюючих держав, а й до громадян цих держав, а також до цивільного населення окупованих територій. 
		У ст. 2 IV Женевської конвенції 1949 року зазначено, що Конвенція буде застосовуватися у всіх випадках окупації всієї або частини території Високої Договірної Сторони, навіть якщо ця окупація не зустріне жодного збройного опору.
		Згідно зі ст. 43 IV Гаазької конвенції 1907 року, супротивник, що зайняв територію, зобов`язаний вжити всіх залежних від нього заходів для того, щоб наскільки це можливо відновити і забезпечити громадський порядок та суспільне життя, і при цьому він повинен поважати існуючий в країні закон. Положення вищезазначеної Конвенції передбачають розв`язання конкретних питань, таких, як: створення безпечних зон, захист поранених і хворих, а також лікарень і медичного персоналу, доставка медикаментів, спеціальні заходи по захисту дітей та налагодження зв`язків між членами розлучених сімей.
		За правилом ст. З IV Женевської конвенції 1949 р. з особами, які не беруть активної участі в бойових діях, у тому числі з особами зі складу збройних сил, що склали зброю, а також із тими, хто hors de combat (той, що вийшов з ладу (фр.)) унаслідок хвороби, поранення, затримання чи з будь-якої іншої причини, поводяться гуманно, без будь-якої ворожої дискримінації, причиною якої слугують раса, колір шкіри, релігія чи вірування, стать, походження чи майновий стан чи будь-які інші подібні критерії.
		Із цією метою є забороненими й залишатимуться забороненими будь-коли та будь-де такі діяння стосовно зазначених вище осіб: а) насилля над життям й особистістю, зокрема всі види вбивств, завдання каліцтва, жорстоке поводження й тортури; b) захоплення заручників; с) наруга над людською гідністю, зокрема образливе та принизливе поводження; d) засудження та застосування покарання без попереднього судового рішення, винесеного судом, який створено належним чином і який надає судові гарантії, визнані цивілізованими народами як необхідні.
		Згідно ст. 27 згаданої Конвенції особи, що перебувають під захистом, мають право за будь-яких обставин, на особисту повагу, повагу до своєї честі, права на сім`ю, їхніх релігійних переконань та обрядів, звичок та звичаїв. До них завжди слід ставитися гуманно й захищати її, зокрема, від будь-якого акту насильства чи залякування, від образ та цікавості натовпу. 
		Однак, всупереч норм вказаної Конвенції, Російська Федерація неодноразово порушувала права громадян України, тобто цивільного населення, передбачені та гарантовані Женевською конвенцією 1949 р. про захист цивільного населення під час збройного конфлікту та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року, як право на життя, право на свободу повагу до честі і гідності, право не бути підданим катуванням, право не перебувати в рабстві або підневільному стані, право на свободу і особисту недоторканість, право на справедливий суд, право не бути покараним без закону, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії. Така позиція закріплена і в Постанові Верховної Ради України Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків».
		Зокрема, аналіз інформації, що міститься в Інтернет-виданнях, яку наводить заявниця, вказує на наявність конкретних фактів порушення вищезазначених гарантованих прав цивільного населення з боку Російської Федерації. 
		Згідно інформації, розміщеної 14.09.2014 року на сайті Інтернет-видання «Тиждень.ua» у статті із назвою «РНБО: Серед населення окупованих районів Донбасу зростає рівень незадоволення діями терористів», через постійні обстріли зі сторони проросійських збройних формувань «ЛНР» залишається зруйнованою значна частина інфраструктури Донеччини та Луганщини. Так, у місті Луганськ обстріляні російськими найманцями системи електро- і водопостачання залишаються у пошкодженому стані. Також зазначалося, що через обстріли і погрози з боку проросійських бойовиків, неможливо відновити роботу вищезазначених об`єктів. Аналогічна ситуація із системами водопостачання в містах Ровеньки і Свердловськ Луганської області. Крім того, серед населення підконтрольних проросійським бойовикам територій Луганщини, фіксується зростання невдоволення за невиконання самопроголошеними лідерами незаконних формувань «ЛНР» обіцянок щодо здійснення соціальних виплат, забезпечення продуктами харчування і ліками. 
		В статті «У Стаханові над будівлею виконкому повісили російський прапор» від 02.05.2014 р., що опублікована на інформаційному Інтернет-порталі «Сьогодні» повідомлялося, що у Стаханові Луганської області над будівлею захопленого виконавчого комітету міста майорить прапор Росії. Також всі під`їзди і підходи до будівлі стаханівського виконкому забарикадовані. Напередодні до проросійських бойовиків приїжджав начальник обласного управління міліції і просив здатися, проте його пропозиція була відхилена. Також повідомлялося, що захоплення будівлі виконкому сталося за згодою мера ОСОБА_7 , котрий відкрито підтримував проросійських найманців. 
		Згідно інформації, розміщеної 12.07.2014 року на сайті Інтернет-видання «Informator» у статті із назвою «В Стаханове продолжают издеваться над заложниками» повідомлялося, що в Стаханові продовжують брати місцевих жителів в заручники. Деяким родичам вдається їх викупити. Якщо люди висловлюють невдоволення, проросійські найманці їх б`ють і позбавляють волі. Також полонених використовують в якості робочої сили на блокпостах змушують рити окопи поблизу міста. 
		Інтернет-видання «Тиждень.ua» 24.07.2014 року у статті «Укрпошта зупинила прийом та доставку відправлень до низки міст Донбасу» повідомляє про збільшення кількості випадків незаконних зупинок, блокування, огляду та навіть обстрілу машин ПАТ «Укрпошта» озброєними проросійськими угрупуваннями. У зв`язку з постійними обстрілами зі сторони проросійських бойовиків, неможливістю дістатися до місця призначення пошти, дбаючи про здоров`я та життя працівників підприємства, а також захищаючи особисту інформацію користувачів послуг ПАТ «Укрпошта», призупинено поштове сполучення із Антрацитівським, Краснодонським, Лутугинським, Перевальським, Попаснянським, Свердловським, Слов`яносербським, Станично-Луганським районами, а також містами Луганськ, Алчевськ, Брянка, Кіровськ, Красний Луч, Лисичанськ, Первомайськ, Ровеньки, Рубіжне, Сєверодонецьк, Стаханів Луганської області. 
		Згідно статті, розміщеної 06.03.2015 року на сайті Інформаційного Інтернет-видання «КорреспонденТ.net» під назвою «У Луганській області відключили українські канали» повідомлялося, що на Донбасі продовжують відключати українські телеканали. Так, на вимогу проросійських бойовиків, було відключено кілька українських телеканалів. Також жителі Луганська повідомили в соцмережах про припинення мовлення кабельними мережами неновинних каналів, серед яких ТЕТ, Новий канал, К2 і 2+2. Замість них працюють російські телеканали. 
		В статті «Терористи облаштували вогневу точку в центрі Стаханова і обстріляли з мінометів житлові квартали в Гранітному» від 31.10.2014 р., що опублікована на Інтернет?порталі «Сьогодні» повідомлялося, що неконтрольовані проросійські збройні формування неодноразово відкривали вогонь з мінометів, стрілецької зброї по позиціях українських силовиків в Донецькому аеропорту, в районі населених пунктів Чорнухине, Орлове-Іванівка та Новогригорівка. По блокпостах, в районі Бахмутки, де несуть службу підрозділи українських військовослужбовців, проросійські бойовики вели вогонь з артилерійських систем і мінометів. Також, відомо, що одна з вогневих позицій російських найманців знаходилась в центрі Стаханова, і саме звідти проросійські бойовики, стріляли з 152 мм самохідної артилерійської установки САУ 2-С-1. 
		Масовість таких порушень призвела до того, що в результаті збройної російської агресії на території Донецької та Луганської областей та на території Автономної Республіки Крим понад 921 000 осіб були переміщені в межах України станом на 23 січня 2015 року, що підтверджується резолюцією Парламентської Асамблеї Ради Європи «Гуманітарна ситуація українських біженців і переміщених осіб» №2028 від 27 січня 2015 року.
		Більше 2 000 000 осіб залишаються в районах, контрольованими проросійськими силами, схильними до нестабільності, серйозних порушень прав людини і створення неадекватних умов життя. За даними УВКБ ООН (UNHCR Ukraine) станом на 14 серпня 2015 року 1 438 000 осіб були змушені покинути свої домівки внаслідок збройної агресії Російської Федерації на території України, згідно з даними Управління верховного комісара ООН з питань біженців.
		Крім цього, відповідно до Заяви Міністерства закордонних справ України щодо виконання Мінських домовленостей від 01 березня 2016 року з моменту початку агресії загинуло понад 2600 українських військовослужбовців та понад 9000 було поранено.
		Щодо порушень прав заявниці ОСОБА_1 , які гарантовані вищезгаданими Конвенціями, то такі порушення підтверджуються як її власними поясненнями та поданими нею доказами, так і узгоджуються з загальним станом подій, що відбувався на окупованій території Луганської області та свідчать про масовість порушень прав цивільного населення.
		Заявниця вказує, що до початку збройної агресії Російської Федерації та подальшої окупації частини території Луганської області вона була повноцінною громадянкою держави Україна, де людина, її життя і здоров`я, честь, гідність і недоторканість, визнаються найвищою соціальною цінністю, мала налагоджений побут, роботу та можливість вести повноцінний спосіб життя. Повідомляє, що з початком весни 2014 року соціально-політична та гуманітарна ситуація в місті Стаханові Луганської області змінилась. Так, внаслідок злочинної діяльності озброєних проросійських найманців та російських регулярних військ були захоплені органи державної влади України. В результаті їх дій, перебування на вулицях міста стало небезпечним. Влітку 2014 року місто повністю перейшло під контроль проросійських бойовикі в. Були зняті українські прапори та встановлені прапори РФ і так званої «ЛНР». Також була запроваджена комендантська година, під час якої людей затримували та перевіряли документи. Час від часу місто зазнавало обстрілів. В листопаді біля мого будинку проросійськими бойовиками була встановлена артилерійська установка, направлена в сторону житлових будинків. В результаті бойових дій в місті закрилися банки, магазини, спостерігався продуктовий дефіцит. Було значно ускладнено отримання заробітних плат, пенсій, виникли проблеми з медичними препаратами, нестабільно ходив громадський транспорт, а бензозаправки стали працювати на забезпечення пальним військової техніки проросійських бойовиків. Відчуваючи реальну небезпеку за власне життя, в листопаді 2014 року заявниця вирішила покинути тимчасово окуповане місто Стаханів Луганської області та переміститися до міста Одеса Одеської області. Після свого вимушеного переселення ОСОБА_1 довелось прилаштовуватись до нових життєвих умов. В результаті збройної агресії Російської Федерації і, як наслідок, вимушеного переселення, заявниця втратила житло, надію на повернення додому, вільне спілкування з друзями та родичами, налагоджений побут, а отже і можливість планувати своє життя. 
		За таких обставин, суд приходить до висновку, що внаслідок саме збройної агресії Російської Федерації на частині території Луганської області було порушено низку конституційних прав заявниці, передбачених Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 р., IV Женевською конвенцією 1949 р. про захист цивільного населення під час збройного конфлікту, розділом II Конституції України. 
		Підсумовуючи викладене, слід також зазначити, що Російська Федерація, здійснивши збройну агресію відносно України, та відповідно окупувавши частину території України, а саме Автономну Республіку Крим, м. Севастополь, та частину Донецької та Луганської областей, порушила норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975р. та Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією.
		Зокрема, пунктом 1 Будапештського меморандуму передбачено, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні її зобов`язання згідно з принципами Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 р. поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України.
		Пункт 2 Будапештського меморандуму говорить, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують її зобов`язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об`єднаних Націй.
		Згідно із Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 р. суверенні права держави мають узгоджуватись із міжнародним правом, зокрема Статутом ООН, Загальною декларації прав людини та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 р., які визначають права та законні інтереси людини як найвищу суспільну цінність, гарантують людині право жити в мирі та безпеці. Виходячи із викладеного держава, яка грубо порушує гарантовані нормами міжнародного права основні свободи та права людини, не може використовувати імунітет від судового переслідування іноземним судами як гарантію уникнення відповідальності за вчинені проти життя та здоров`я людини злочини. 
		Порушивши Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Будапештський меморандум, Гельсінський заключний акт наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975 р., Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон Російська Федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих статтею 2 Статуту ООН, а тому, на думку суду є державою-агресором, що в свою чергу свідчить про відсутність у неї судового імунітету.
		Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та статтею 8 Конституції України гарантовано кожному право звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.
		Статтею 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
		Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.
		Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
		У Рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) вказано, що частину другу статті 124 Конституції України необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. 
		З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.
		Навіть з урахуванням внесених змін до Конституції України Законом України від 2 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», вказане Рішення Конституційного Суду України не втратило свого значення. 
		У Рішенні Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) вказано, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану. 
		Відповідно до ст. 293 Цивільного процесуального кодексу України:  Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.  Суд розглядає в порядку окремого провадження справи, зокрема, про  встановлення фактів, що мають юридичне значення.
		Відповідно до статті 315 ЦПК України, у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку її встановлення.
		Зі змісту вказаних статей, а також роз`яснень, викладених у пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», вбачається, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку її встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.
		Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення. 
		Частиною четвертою статті 2 Закону України від 18 січня 2018 року «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. При цьому, відповідно до абзацу 6 преамбули вказаного Закону датою початку окупації частини території України, зокрема Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, є дата, визначена Законом України від 15 квітня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», а саме: 20 лютого 2014 року. 
		Отже, вказаний Закон і передбачає, які права можуть виникнути в особи, щодо якої встановлено юридичний факт, про який просить заявник. 
		Відповідна правова позиція висловлена ВСУ у постановах від 7 березня 2018 року по справі № 759/759/17, від 14 березня 2018 року по справі № 363/2981/16-ц.
		З урахуванням викладеного, суд вбачає, що встановлення факту, що має юридичне значення щодо вимушеного переселення заявників з окупованої території Луганської області, відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області, можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між переселенням осіб із зони проведення бойових дій на сході України та військовою агресією Російської Федерації.
		Також суд вважає, що незважаючи на те, що в якості однієї із заінтересованих осіб у даній справі визначено іноземну державу, правило про застосування щодо неї судового імунітету, передбачене частиною першою статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року, не порушено, з огляду на наступне.
		По-перше, вказана норма визначає імунітет від пред`явлення позову до іноземної держави та залучення її до участі у справі як третьої особи. Натомість, у даному випадку Російська Федерація бере участь як заінтересована особа у справі окремого провадження, а не виступає із вимогами як сторона чи третя особа у справі позовного провадження. 
		По-друге, підставою подання громадянами України заяви про встановлення відповідного факту є тимчасова окупація Російською Федерацією частини території України. Як зазначено в абзаці 15 преамбули Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права. 
		Частина четверта статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» вказує на ті випадки, коли Україна може застосувати реторсію - правомірні обмежувальні заходи у відповідь на аналогічні заходи іншої держави. Так, якщо в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права. На необхідності врахування вказаних приписів закону наголошується у пункті 19 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2014 року № 13 «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя».
		З метою здійснення справедливого судового розгляду, дотримання принципів змагальності і процесуальної рівноправності сторін, з метою належного повідомлення про час та місце розгляду справи на адресу Посольства Російської Федерації в Україні були направлені відповідні листи. Відповідно до змісту рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, наявного у матеріалах справи, було вручено особі, уповноваженій адресатом на одержання пошти, 12.02.2018 року. Натомість, Російська Федерація у судових засіданнях участі не брала, жодних заяв, у тому числі щодо невизнання юрисдикції українських судів на вирішення даної справи, не заявляла. 
		Враховуючи викладене, а також те, що ОСОБА_1 переселилася з території Луганської області з метою збереження життя, здоров`я, свободи, поваги до честі і гідності, права на особисту недоторканість, права на повагу до приватного і сімейного життя, права на свободу думки, совісті і релігії в результаті збройної агресії Російської Федерації, та те, що встановити даний юридичний факт заявниці необхідно для визначення її статусу як особи, що перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 р. (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), суд вважає, що подана заява підлягає задоволенню. 
		На підставі викладеного і керуючись ст.ст., -2, 4, 5, 10, 11-13, 19, 43, 49, 76-82, ч.1 ст. 223, ч.2 ст. 247, 258-259, 263-264, 265, 268, 293, 315, 319, 354, ЦПК України, суд
		ВИРІШИВ:
		Заяву ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце проживання: АДРЕСА_2 ) про встановлення факту, що має юридичне значення, за участі заінтересованих осіб  Міністерства соціальної політики України (м. Київ, вул. Еспланадна, буд. 8/10) та держави Російська Федерація  задовольнити.
		Встановити юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у листопаді 2014 року з окупованої території Луганської області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України.
		Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. 
		Повний текст рішення складено 30.03.2018 року
		Суддя Домусчі Л.В.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...