Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 826/13244/17 : Адміністративні справи (до 01.01.2019); Справи зі спорів з приводу забезпечення юстиції, зокрема спори у сфері:; судоустрою.
Надіслано для оприлюднення: 12.04.2018. Зареєстровано: 15.04.2018. Забезпечено надання загального доступу: 16.04.2018.
Дата набрання законної сили: 15.05.2018
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м.  Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я
		І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И
		м. Київ
		02 квітня 2018 року                                 № 826/13244/17
		 
		Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Скочок Т.О., при секретарі судового засідання Новик В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
		за позовомОСОБА_1 до третя особаГромадської ради доброчесності   Вища кваліфікаційна комісія суддів України провизнання протиправним та скасування висновку,  
		за участі представників сторін:
		від позивача - ОСОБА_2,
		від третьої особи - Гунченко О.А., 
		ВСТАНОВИВ:
		До Окружного адміністративного суду м. Києва звернулась ОСОБА_1 з позовом до Громадської ради доброчесності про визнання протиправним та скасування висновку «Про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики», що був затверджений Громадською радою доброчесності 14.04.2017. 
		Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20.10.2017 відкрито провадження у справі та призначено попереднє засідання у відповідності до положень Кодексу адміністративного судочинства України, яке діяло станом на момент вчинення відповідної процесуальної дії. 
		В обґрунтування позовних вимог зазначено, що в оскаржуваний висновок покладено доводи, які є безпідставними та не містять перевіреної та достовірної інформації. Крім того, у позовній заяві зазначено, що оскаржуваний висновок визначає обов'язок для Вищої кваліфікаційної комісії суддів України діяти певним чином, а також може бути підставою для прийняття Вищою кваліфікаційною комісією суддів України рішення про не підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді. 
		Під час підготовчого провадження судом здійснено всі необхідні дії, визначені положеннями ст. 180 Кодексу адміністративного судочинства України, зокрема, але не виключно залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, Вищу кваліфікаційну комісію суддів України, витребувано додаткові докази. 
		За наслідками вказаного, судом постановлено ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.
		У призначене судове засідання з'явились представники позивача та третьої особи.
		Представник позивача заявлені позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив суд задовольнити їх з підстав, викладених у позовній заяві. Представник третьої особи у своїх поясненнях з приводу заявлених позовних вимог вказав, що дослідивши досьє, заслухавши доповідача, уповноваженого представника Громадської ради доброчесності та ОСОБА_1, дослідивши висновок Громадської ради доброчесності про невідповідність кандидата на посаду судді критеріям професійної етики та доброчесності, врахувавши, що за результатами оцінювання цих критеріїв кандидат набрала 0 балів, Вища кваліфікаційна комісія суддів України дійшла висновку, що ОСОБА_1 не підтвердила здатності здійснювати правосуддя у Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду і рішенням від 24.04.2017 №59/вс-17 ОСОБА_1 було визнано такою, що не підтвердила здатності здійснювати правосуддя у Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду. 
		Відповідач явку свого представника у судове засідання не забезпечив, будучи належним чином повідомленим про дату, час і місце судового засідання. Так, зокрема, останнього повідомлялось про розгляд справи шляхом направлення повістки про виклик на електронну адресу та за поштовою адресою відповідача, наявною у матеріалах справи, а також у порядку, встановленому ст. 130 Кодексу адміністративного судочинства України.
		Відзиву (заперечень) відповідачем також надано не було. 
		Розглянувши подані особами, які беруть участь у справі, документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
		Як вбачається з наявних у матеріалах справи доказів, Громадською радою доброчесності 14.04.2017 затверджено висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики.
		Рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 24.04.2017 №59/вс-17, з урахуванням вказаного висновку Громадської ради доброчесності, ОСОБА_1 було визнано такою, що не підтвердила здатності здійснювати правосуддя у Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду.
		На підставі викладеного, вважаючи оскаржуваний висновок протиправним та таким, що підлягає скасуванню, а власні права та охоронювані законом інтереси порушеними, позивач звернувся з позовом до суду.
		Розглядаючи справу по суті, суд виходить з наступного.
		Правовий статус та завдання Громадської ради доброчесності (надалі - ГРД) визначені ст. 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
		Зокрема, вказаною нормою визначені: 1) мета створення ГРД - сприяння ВККС у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики для цілей кваліфікаційного оцінювання; 2) склад, вимоги до членів, строк їх повноважень та порядок формування Ради; 3) конкретні повноваження ГРД, права та обов'язки її членів.
		У ст. 88 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» вказано, що у разі, якщо Громадська рада доброчесності у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям доброчесності та професійної етики, то Вища кваліфікаційна комісія суддів України може ухвалити рішення про підтвердження здатності такого судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді лише у разі, якщо таке рішення підтримане не менше ніж одинадцятьма її членами.
		Частиною 4 ст. 85 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що суддівське досьє, серед іншого, має містити висновок Громадської ради доброчесності (у разі його наявності) (п. 16).
		Отже, згідно із зазначеними нормами Закону України «Про судоустрій і статус суддів», на ГРД покладено функцію щодо участі у проведенні кваліфікаційного оцінювання з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Тобто, відповідач приймає участь у формуванні суддівського корпусу, впливає на суддівську кар'єру та наділений з цією метою відповідними владними повноваженнями.
		За сферою правового регулювання Закон України «Про судоустрій і статус суддів» визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, тобто містить норми саме публічного права. 
		Висновки ГРД, затверджені відповідним рішенням, як одностороннє владне волевиявлення, є обов'язковими для розгляду іншим суб'єктом, зокрема Вищою кваліфікаційною комісією суддів України, та є правовим актом індивідуальної дії, на підставі якого виникають публічно-правові відносини.
		Отже, процес надання для Вищої кваліфікаційної комісії суддів України висновку про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики, містить усі ознаки владної управлінської діяльності, на основі закону.
		Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 19 Кодексу адміністративного судочинства України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. 
		Згідно з ч. 3 ст. 46 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідачем в адміністративній справі є суб'єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом.
		У силу п. 7 ч. 1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України, суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг;
		При цьому, відповідно до п. 3 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 №8, для цілей і завдань адміністративного судочинства владну управлінську функцію необхідно розуміти як діяльність усіх суб'єктів владних повноважень з виконання покладених на них Конституцією чи законами України завдань.
		Таким чином, визначальною ознакою суб'єкта владних повноважень є виконання ним владних управлінських функцій. Надання правового захисту у порядку адміністративного судочинства правам, свободам, інтересам, що порушені суб'єктом владних повноважень, не пов'язується з обов'язковим віднесенням такого суб'єкта до системи органів державної влади або місцевого самоврядування та не ставиться у залежність від наявності або відсутності у такого суб'єкта владних повноважень статусу юридичної особи.
		Відповідно до ч. 1 ст. 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Надаючи тлумачення зазначеній нормі, Конституційний Суд України у рішенні від 25.12.1997 у справі за конституційним зверненням громадян ОСОБА_4, ОСОБА_5 та інших громадян щодо офіційного тлумачення ст.ст. 55, 64, 124 Конституції України (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) зазначив, що ч. 1 ст. 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. 
		Таким чином, суд дійшов до висновку, що ГРД має всі визначені ознаки «іншого суб'єкта при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства», оскільки остання здійснює діяльність з виконання покладених на неї Законом України «Про судоустрій і статус суддів» завдань, а тому, відповідно, є суб'єктом владних повноважень у розумінні вимог п. 7 ч. 1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України, тобто є належним відповідачем за даним адміністративним позовом.
		З приводу питання належності обраного позивачем способу захисту порушеного права необхідно зазначити наступне.
		Оскаржуваний висновок має всі ознаки правового акту індивідуальної дії, оскільки він врегульовує відносини щодо конкретно визначеного кола осіб, а саме: щодо ОСОБА_1, та розрахований на одноразове застосування.
		При цьому, оскаржуваний висновок безпосередньо впливає на права та інтереси ОСОБА_1, створюючи правовідносини, в яких отримати рішення про підтвердження нею здатності здійснювати правосуддя у складі Верховного Суду вона зможе лише у разі, якщо таке рішення буде підтримане не менше ніж одинадцятьма членами Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, тобто кваліфікованою більшістю, у той час як рішення щодо інших кандидатів, які не отримали негативного висновку ГРД, ухвалюватиметься, відповідно до ч. 3 ст. 101 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», простою більшістю голосів її складу. 
		Крім того, як було зазначено вище, рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 24.04.2017 №59/вс-17, з урахуванням оскаржуваного висновку ГРД, ОСОБА_1 було визнано такою, що не підтвердила здатності здійснювати правосуддя у Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду.
		З огляду на викладене, оскаржуваний висновок може бути самостійним предметом оскарження в рамках здійснення адміністративного судочинства.
		Крім того, згідно з ч. 3 ст. 88 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав: 1) склад членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, який провів кваліфікаційне оцінювання, не мав повноважень його проводити; 2) рішення не підписано будь-ким із складу членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, який провів кваліфікаційне оцінювання; 3) суддя (кандидат на посаду судді) не був належним чином повідомлений про проведення кваліфікаційного оцінювання - якщо було ухвалено рішення про не підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді з підстав неявки для проходження кваліфікаційного оцінювання; 4) рішення не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків.
		Отже, чинне законодавство не надає учаснику конкурсу на посаду судді у складі Верховного Суду права оскаржити рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України з підстав його змістовної необґрунтованості щодо питань невідповідності учасника конкурсу критеріям доброчесності та професійної етики, у випадку, коли в основу такого рішення покладатиметься відповідний негативний висновок ГРД, оскільки Закон України «Про судоустрій і статус суддів» допускає можливість оскарження такого рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України виключно з формальних підстав.
		Так, відповідно до вимог ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (надалі - Конвенція), кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
		Як зазначено у рішенні Європейського суду з прав людини (надалі - ЄСПЛ) у справі «Зінченко проти України», ст. 13 Конвенції гарантує на національному рівні доступність засобу юридичного захисту, здатного забезпечити втілення в життя змісту конвенційних прав і свобод, незалежно від того, в якій формі вони закріплені в національному правовому порядку.
		Отже, подання даного адміністративного позову є єдиним можливим способом захисту порушених з боку ГРД прав ОСОБА_1, а тому відмова в його прийнятті та розгляді по суті заявлених вимог означатиме порушення права позивача на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, що, в свою чергу, є порушенням вимог як національного законодавства, так і приписів Конвенції та обов'язкової до застосування практики ЄСПЛ.
		При цьому, відповідно до судової практики Верховного Суду України, наведеної зокрема у постанові від 31.05.2016 у справі №21-451а16, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, що виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося б примусове виконання рішення.
		Таким чином, беручи до уваги все наведене вище, суд вказує, що позивачем у даному позові було обрано належний та ефективний спосіб захисту його порушеного права шляхом визнання протиправним та скасування оскаржуваного висновку.
		Одразу слід зазначити, що як вбачається з наявних у матеріалах справи доказів, сам висновок взагалі ніким не підписаний, автор висновку в тексті не зазначений, що є порушенням Наказу Держспоживстандарту України від 07.04.2003 №55, яким визначені Вимоги до оформлювання документів ДСТУ 4163-2003. Таким чином, висновок є анонімним і його не можна належним документом, оскільки відсутні головні реквізити (дата складання, автор, підпис).
		Отже, ГРД не мала передбачених положеннями ст. 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» підстав для направлення оскаржуваного висновку до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.
		Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Таким чином, ГРД, як суб'єкт владних повноважень, не дотрималася вказаних вимог Конституції України та Закону України «Про судоустрій і статус суддів», вчинивши порушення процедури прийняття оскаржуваного висновку, що додатково до наведеного вище свідчить про його протиправність.
		Слід також зазначити, що ГРД, складаючи оскаржуваний висновок, допустила порушення прямої норми Конституції України, а саме: ст. 32 Конституції України, що узгоджується зі ст. 8 Конвенції.
		Згідно з положеннями Конституції України, людина, її честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. 3); органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19); усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах (ст. 21); кожен має право на повагу до його гідності (ч. 1 ст. 28); кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ч. 1 ст. 68). 
		Частиною 2      ст. 32 Конституції України встановлено, що не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
		Статтею 8 Конвенції передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
		У рішенні Конституційного Суду України від 20.01.2012 №2-рп/2012 зазначено, що аналізуючи питання щодо поширення інформації про сімейне життя особи, яка займає посаду, пов'язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування, Конституційний Суд України враховує, що така інформація зазвичай стосується не лише цієї особи, а й інших осіб, зокрема, членів її сім'ї, яким       Конституція України      теж гарантує право на невтручання в їх особисте і сімейне життя, крім випадків, визначених законом. Тому, поширення даних про таких фізичних осіб - членів сім'ї, що можуть стати відомими в результаті поширення інформації про саму посадову особу, крім випадків, визначених законом, може призвести до порушення їх конституційних прав, зашкодити гідності, честі, діловій репутації тощо. Застереження щодо недопущення порушення конституційних прав членів сімей посадових осіб Конституційний Суд України висловив у       своєму рішенні від 06.10.2010 №21-рп/2010.
		Таким чином, Конституційний Суд України, даючи офіційне тлумачення ч.ч. 1, 2 ст. 32       Конституції України, вважає, що інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані про неї) - це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а саме: національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров'я, матеріальний стан, адреса, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї особи з іншими особами, зокрема, членами сім'ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому та інших сферах життя особи, за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов'язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування. Така інформація про фізичну особу та членів її сім'ї є конфіденційною і може бути поширена тільки за їх згодою, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
		Положення ч. 1 ст. 32 та ч. 3 ст. 34 Конституції України       перебувають у системному взаємозв'язку і передбачають як недопустимість порушення права людини на недоторканність особистого та сімейного життя, так і реалізацію особою права на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації.
		Парламентська Асамблея Ради Європи в Резолюції №1165 зазначила, що право кожної людини на приватність і право на свободу вираження поглядів є основою демократичного суспільства; ці права не є абсолютними і не мають ієрархічного характеру, оскільки мають однакову цінність (п. 11). Виходячи з цього, право на приватність, закріплене у ст.       8       Конвенції, повинне захищати приватне життя особи не лише від втручання влади, а й від подібних дій з боку інших осіб чи інститутів, зокрема, засобів масової інформації (п. 12 Резолюції № 1165).
		Положення ч. 2 ст. 32       Конституції України       передбачають вичерпні підстави можливого правомірного втручання в особисте та сімейне життя особи (в тому числі й тієї, яка займає посаду, пов'язану з функціями держави або органів місцевого самоврядування, та членів її сім'ї). Такими підставами є згода особи на збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації стосовно неї, а також, у разі відсутності такої згоди, випадки, визначені законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
		Даючи офіційне тлумачення положень ч.ч. 1, 2 ст. 32 Конституції України у системному зв'язку з ч. 2 ст. 34 Основного Закону, Конституційний Суд України дійшов до висновку, що збирання, зберігання, використання та поширення державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням в її особисте та сімейне життя, яке допускається винятково у визначених законом випадках і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
		ОСОБА_1, як і власне і члени її сім'ї не надавала згоди ГРД на збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації стосовно неї. Законом не передбачено право ГРД оприлюднювати та поширювати таку інформацію. При цьому, ГРД взагалі не є суб'єктом, яким вказана інформація може бути надана.
		Невід'ємною частиною положень ст. 8 Конвенції є практика ЄСПЛ, яка виробила критерії правомірності втручання у приватне і сімейне життя особи (зокрема, рішення у справі «Олександр Волков проти України» від 09.01.2013). Заявник у цій справі скаржився на порушення його прав, передбачених ст.ст. 6 та 8 Конвенції, під час його звільнення з посади судді Верховного Суду України.
		Порушення ст. 8 Конвенції було констатоване ЄСПЛ з огляду на те, що втручання у приватне життя заявника, за яким його звільнено з посади судді, не було законним, оскільки застосовні при цьому законодавчі положення не були передбачуваними щодо їхніх наслідків та не забезпечували гарантій від свавілля. У цьому зв'язку ЄСПЛ зазначив, що відсутність керівних принципів та практики, які б визначали послідовне та обмежувальне тлумачення поняття «порушення присяги», а також відсутність належних юридичних захисних механізмів призвели до непередбачуваності наслідків застосування відповідних положень національного законодавства. Виходячи з цього, можна навіть припустити, що будь-яка провина судді, яка мала місце у будь-який момент протягом його професійної кар'єри, за бажанням могла бути розтлумачена дисциплінарним органом як достатня фактична підстава для обвинувачення у вчиненні такого дисциплінарного правопорушення, як «порушення присяги», та призвести до звільнення його з посади (п. 181 рішення Європейського суду).
		ЄСПЛ також вказав, що необхідні процедурні гарантії, які б могли запобігти свавільному застосуванню відповідного матеріального законодавства, не були запроваджені. Зокрема, національне законодавство не передбачало будь-яких обмежень строків ініціювання та здійснення провадження щодо судді за «порушення присяги». Відсутність будь-яких строків давності давала дисциплінарним органам повну свободу дій та порушила принцип юридичної визначеності (п. 185 рішення Європейського суду).
		У світлі вищенаведених міркувань ЄСПЛ прийшов до висновку, що втручання у право заявника на повагу до його приватного життя було незаконним: воно не відповідало національному законодавству та, більш того, чинне національне законодавство не відповідало вимогам передбачуваності та належного захисту від свавілля (п. 186 рішення Європейського суду).
		Оскільки положення ст. 32 Конституції України кореспондується зі ст. 8 Конвенції, а факти та обставини, викладені в оскаржуваному висновку про те, що кандидат на посаду судді не відповідає критеріям доброчесності та професійної етики можуть бути в подальшому підставою для звернення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України до відповідних органів щодо вирішення питання про притягнення його до дисциплінарної, адміністративної, кримінальної відповідальності та зупинення проведення кваліфікаційного оцінювання цього судді (ч.ч. 5, 6, 7 ст. 84 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»), то, відповідно до обов'язкового до застосування характеру рішень та практики ЄСПЛ, практика тлумачення та застосування вказаної статті Конвенції ЄСПЛ має враховуватися при розгляді цієї справи.
		Так, встановлення факту недоброчесної поведінки судді є підставою для його звільнення (п. 4 ч. 16-1 розділу XV       Перехідних положень Конституції України, ч.ч.       8 та 9 ст. 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). У той же час, ані Конституція України, ані норми Закону України «Про судоустрій і статус суддів», не містять тлумачення понять доброчесність та недоброчесна поведінка. Також, відсутня методика визначення того, яка поведінка є недоброчесною, відсутнє визначення періоду перевірки судді на доброчесність.
		Проаналізувавши наведені норми Конституції України, Конвенції та практики ЄСПЛ, суд приходить до переконання про протиправність оскаржуваного висновку, який прийнятий без врахування прав ОСОБА_1, визначених положеннями ст. 32 Конституції України та ст. 8 Конвенції. У випадку, що розглядається, позбавлення зазначеного права не має справедливої рівноваги між державними інтересами та необхідністю захистити права ОСОБА_1 на повагу до свого приватного і сімейного життя, а, отже, є порушенням його прав, визначених положеннями ст. 32 Конституції України та ст. 8 Конвенції. 
		Суд також зауважує, що оскаржуваний висновок прийнятий з порушенням ст. 6 Конвенції, що передбачає захист права на справедливий суд.
		Так, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя (ч. 1 ст. 6 Конвенції).
		Аналогічно до ст. 8 Конвенції, невід'ємною частиною положень її ст. 6 є практика ЄСПЛ, а саме його рішення у вже згаданій справі «Олександр Волков проти України». 
		У зазначеній справі заявник скаржився до ЄСПЛ за п. 1 ст. 6 Конвенції та зазначив, що його справа не була розглянута незалежним і безстороннім судом, встановленим законом; що провадження у ВРЮ було несправедливим, процедуру голосування у Верховній Раді України було порушено; що йому не було забезпечено право на суд у зв'язку з відсутністю у Вищого адміністративного суду України повноважень переглядати рішення ВРЮ, а також, що мало місце порушення принципу рівності сторін.
		ЄСПЛ встановив порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв'язку з відсутністю незалежності та безсторонності ВРЮ, з огляду на об'єктивні (процедура формування та персональний склад ВРЮ) та суб'єктивні (особиста упередженість членів ВРЮ) критерії.
		Процедуру формування ВРЮ Європейський суд визнав такою, що не відповідає Конвенції, оскільки на той час більшість членів ВРЮ призначалась органами законодавчої та виконавчої влади. Щодо її персонального складу ЄСПЛ вказав, що Міністр юстиції та Генеральний прокурор, які матеріально, ієрархічно та адміністративно залежні від основного місця роботи, не можуть вважатись незалежними та безсторонніми, а останній, окрім того, очолює систему органів прокуратури, представники якої беруть участь у розгляді суддями справ, що створює загрозу порушення вимоги безсторонності як суддями при розгляді справ, так і Генеральним прокурором - щодо тих суддів, чиї рішення він не підтримує. Останній довід також стосується тих членів ВРЮ, які призначаються конференцією працівників прокуратури України.
		ЄСПЛ зазначив, що вирішуючи справу заявника та виносячи обов'язкове для виконання рішення, ВРЮ, парламентський комітет та пленарне засідання парламенту разом виконували функцію суду (п. 90 рішення у справі «Олександр Волков проти України»).
		Отже, суд вважає, що ГРД, приймаючи оскаржуваний висновок, також виконувала функцію суду у розумінні ст. 6 Конвенції, оскільки нею досліджувались певні факти, яким надано юридичну оцінку. Оскаржуваний висновок може мати наслідком притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності і безпосередньо впливає на суддівську кар'єру.
		Таким чином, якщо ГРД виконує функцію суду, у розумінні ст. 6 Конвенції, то вона повинна відповідати принципу «незалежного та безстороннього суду», що передбачає незалежність від виконавчої влади, політичних груп, зовнішнього втручання. Важливими факторами є, зокрема, склад суду, процедура призначення.
		У п. 113 рішення у справі «Олександр Волков проти України» ЄСПЛ зазначив, що, згідно зі ст. 19 Закону «Про Вищу раду юстиції» 1998 року, тільки чотири члени ВРЮ працюють в ній на постійній основі. Інші члени працюють та отримують свою зарплатню поза межами ВРЮ, що неминуче означає їхню матеріальну, ієрархічну та адміністративну залежність від їхніх головних роботодавців та ставить під загрозу як їхню незалежність, так і безсторонність. Зокрема, у випадку Міністра юстиції та Генерального прокурора України, які є членами ВРЮ за посадою, втрата основної посади означає втрату членства у ВРЮ.
		Аналогічно і Закон України «Про судоустрій і статус суддів» не передбачає порядку і джерела фінансування діяльності ГРД. Відтак, принцип незалежності суду, передбачений ст. 6 Конвенції, при ухваленні оскаржуваного висновку не дотримано. Члени ГРД працюють та отримують свою зарплатню поза межами ГРД, що неминуче означає їхню матеріальну, ієрархічну та адміністративну залежність від їхніх головних роботодавців та ставить під загрозу як їхню незалежність, так і безсторонність. 
		Законом України «Про судоустрій і статус суддів» не визначено правового статусу члена ГРД. Хоча він приймає участь у діяльності цього утворення (ГРД) на постійній основі, його права та обов'язки не визначені, а також відсутні гарантії його незалежності та не визначена можливість притягнення до кримінальної, адміністративної та дисциплінарної відповідальності у разі можливих зловживань.
		Принцип незалежності суду також порушений під час призначення членів ГРД. Так, члени ГРД призначаються зборами представників громадських об'єднань строком на два роки і можуть бути призначені повторно (ч. 9 ст. 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
		Проте, направити своїх представників для участі у зборах можуть не всі громадські організації або громадські спілки, а лише ті, які протягом щонайменше останніх двох років, що передують дню проведення зборів, здійснюють діяльність, спрямовану на боротьбу з корупцією, захист прав людини, підтримку інституційних реформ, в тому числі реалізують проекти у цих сферах (ч. 11 ст. 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»), що не відповідає вимогам ч. 5 ст. 36 Конституції України, яка визначає, що всі об'єднання громадян рівні перед законом. 
		Обов'язкова вимога щодо надання для участі у зборах громадським об'єднанням документів, перелічених п.п. 3, 4, 5 ч. 13 ст. 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що видаються міжнародними організаціями (рекомендаційного листа від міжнародної організації з бездоганною репутацією про успішний досвід співпраці та ін.) автоматично ставить в залежність від міжнародних організацій можливість участі представника громадського об'єднання у зазначених зборах.
		Таким чином, оскаржуваний висновок прийнято без дотримання права ОСОБА_1 на справедливий суд, гарантований ст. 6 Конвенції.
		Конституція України передбачає, що, відповідно до закону, в системі правосуддя утворюються органи та установи для забезпечення добору суддів, прокурорів, їх професійної підготовки, оцінювання, розгляду справ щодо їх дисциплінарної відповідальності, фінансового та організаційного забезпечення судів (ч. 10 ст. 131 Конституції України).
		Таким чином, органи та установи для забезпечення добору та оцінювання суддів утворюються лише в системі правосуддя.
		Вища кваліфікаційна комісія суддів України діє саме в системі правосуддя та є державним органом суддівського врядування (ч. 1 ст. 92 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). ГРД ж не відноситься до системи правосуддя, а, як вже зазначалось, утворюється з метою сприяння Вищій кваліфікаційній комісії суддів України у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики для цілей кваліфікаційного оцінювання (ч.1 ст. 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). 
		Оскільки ГРД не входить до системи правосуддя, слід констатувати, що з'явилась додаткова ланка, діяльність якої впливає на реалізацію конституційних повноважень Вищої кваліфікаційної комісії суддів України щодо забезпечення оцінювання та добору суддів, що є порушенням ст. 131 Конституції України.
		Щодо періоду, який перевірявся ГРД у висновку слід зазначити, що ОСОБА_1, приймаючи участь у конкурсі на посаду судді у складі Верховного Суду проходила кваліфікаційне оцінювання. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади (п. 4 ч. 16-1 розділу XV Перехідні положення Конституції України). Таким чином, встановлені нові підстави для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності (невідповідність судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від оцінювання). 
		У той же час, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення (ст. 58 Конституції України).
		Натомість, зміни до Конституції України (щодо правосуддя) набрали чинності 30.09.2016. Отже ГРД, здійснюючи, як уже зазначалось, функцію суду у розумінні ст. 6 Конвенції, мала право аналізувати факти щодо відповідності позивача критеріям професійної етики та доброчесності лише за період після 30.09.2016, оскільки лише з цієї дати встановлено додаткову підставу для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності (звільнення з посади), а саме: за невідповідність судді займаній посаді за критеріями професійної етики або доброчесності. У зв'язку з цим дії відповідача по включенню будь-якої інформації до висновку, її оцінка на предмет доброчесності та професійної етики за інший період до 30.09.2016 є противоправними. 
		Крім того, обставини та факти вказуються у висновку відповідачем без врахування строків давності притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Так, дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці чи здійснення відповідного дисциплінарного провадження (ч. 11 ст. 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Це також є порушенням ст. 6 Конвенції.
		Так, ЄСПЛ у рішенні у справі «Олександр Волков проти України» з цього приводу, в контексті порушення ст. 6 Конвенції, зазначив, що строки давності слугують кільком важливим цілям, а саме: забезпеченню юридичної визначеності та остаточності, захисту потенційних відповідачів від не заявлених вчасно вимог, яким може бути важко протистояти, та запобігти будь-якій несправедливості, яка могла б виникнути, якби від судів вимагалося виносити рішення щодо подій, що мали місце у віддаленому минулому, на підставі доказів, які через сплив часу стали ненадійними та неповними (див. рішення від 22.10.1996 у справі «Стаббінгз та інші проти Сполученого Королівства» (Stubbings and Others v. the United Kingdom), п. 51, Reports 1996-IV). 
		Додатково ЄСПЛ зазначив, що хоча не вважає за належне вказувати на те, наскільки тривалим повинен бути строк давності, він вважає, що такий підхід, коли строк притягнення до дисциплінарної відповідальності у дисциплінарних справах, які стосуються суддів, є невизначеним, становить серйозну загрозу принципові юридичної визначеності. За цих обставин Суд доходить висновку, що у справі, що розглядається можливо порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (п.п. 137-140 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України»)
		Крім того, суд звертає увагу на європейські рекомендації щодо оцінювання суддів.
		Так, у висновку Консультативної ради європейських судів №17 вказується, що формальне індивідуальне оцінювання суддів, де таке існує, має сприяти вдосконаленню та підтриманню функціонування судової системи на найвищому рівні якості на користь громадян держав       - членів Ради Європи. Це, у свою чергу, має допомогти зберегти довіру суспільства до судової системи. Це передбачає, що суспільство матиме змогу розуміти принципи та процедуру оцінювання. Тому, загальні умови та методи оцінювання мають бути доступними суспільству. Тим не менше, на думку КРЄС, процес індивідуального оцінювання для кар'єрних цілей або підвищення судді не повинен враховувати думку суспільства стосовно судді. Ця думка не завжди може бути результатом повного чи всебічного розуміння інформації або, можливо, навіть ґрунтуватися на нерозумінні діяльності судді в цілому. Процес та результати індивідуального оцінювання мають перш за все залишатися конфіденційними і не розголошуватися. Розголошення результатів оцінювання загрожуватиме незалежності здійснення судочинства через те, що це може принизити суддю в очах суспільства та зробити вразливим до впливу. Крім цього, оприлюднення результатів оцінювання може означати, що суддя стає об'єктом для обговорення та інших нападок (§ 48).
		Варто повторно наголосити на тому, що позивач не надавав ГРД згоди на збирання, зберігання, обробку та використання інформації стосовно нього. При цьому, у Законі України «Про судоустрій і статус суддів» ГРД не надано повноваження прийняття власного Регламенту. В жодному законодавчому акті немає згадки про те, що порядок організації діяльності ГРД має визначатися її Регламентом. Крім того, Законом України «Про судоустрій і статус суддів» не передбачено, що висновок ГРД має оприлюднюватися.
		Суд при вирішенні даної справи враховує, що міжнародним експертом Ради Європи, доктором права ОСОБА_25 було підготовлено Висновок щодо Регламенту ГРД від 10.04.2017 в якому, зокрема, вказується, що «під час різних процедур оцінювання дуже важливо виключити ті фактори, які можуть вплинути на незалежність суддів: «попри похвальну мету забезпечення високих стандартів через систему оцінки, вкрай складно примирити незалежність судді з системою оцінки його діяльності. Якщо треба обирати щось одне з двох, то головною цінністю є суддівська незалежність». Це основне правило, яке потрібно брати до уваги в процесі роботи ГРД (п. 1.4).
		Конфлікт інтересів має вирішуватися відповідним чином, щоб забезпечити найвищі стандарти прозорості та доброчесності членів ГРД. З огляду на таке, дотримання принципу незалежності судової влади потребує додержання загального правила про те, що практикуючі юристи (адвокати) і прокурори не можуть брати участь у процесі оцінювання суддів. Зважаючи на те, що строк повноважень членів ГРД становить два роки, їхній відвід від участі в розгляді інформації щодо окремої особи внаслідок конфлікту інтересів не є прийнятним варіантом, оскільки протягом двох років практикуючі юристи або прокурори можуть постати перед будь-ким з оцінюваних ними суддів (кандидатів на посаду судді). Крім того, повноваження членів ГРД з оцінювання суддів загалом можуть мати негативний вплив навіть на тих суддів, які не проходять через процес оцінювання, коли члени ГРД постають перед ними в суді (п. 2.2).
		Натомість, до складу ГРД на момент ухвалення висновку щодо позивача входило 8 діючих адвокатів, а саме: ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17.
		Натомість, доказів того, що члени ГРД, які є адвокатами, приймаючи оскаржуваний висновок заявили самовідвід, у матеріалах справи не міститься, а відповідачем під час судового розгляду справи не заперечувалось. 
		Крім того, у п. 3.6. висновку експерта Ради Європи стосовно Регламенту ГРД зазначається: «що стосується регулярного оцінювання суддів, то відповідні процедура та критерії мають бути публічними. Однак, сам процес і його результати, в принципі, мають залишатися конфіденційними та не підлягають розголошенню. Таке розголошення майже напевно поставить під загрозу суддівську незалежність із тієї очевидної причини, що публікація може дискредитувати суддю в очах громадськості та, можливо, зробити його/її вразливим до спроб впливу на нього/неї. Крім того, оприлюднення може означати, що суддя піддаватиметься нападам у словесній чи іншій формі».
		Діяльність ГРД всупереч наведеної вище позиції Ради Європи додатково свідчить про обґрунтованість позовних вимог.
		Відповідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
		«На підставі закону» означає, що суб'єкт владних повноважень: 1) повинен бути утвореним у порядку, визначеному Конституцією       та законами України; 2) зобов'язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним.
		«У межах повноважень» означає, що суб'єкт владних повноважень повинен приймати рішення, а дії вчиняти відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх.
		«У спосіб» означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби.
		Зазначені критерії, хоч і адресовані суду, але одночасно вони є і вимогами для суб'єкта владних повноважень, який приймає відповідне рішення, вчиняє дії чи допускається бездіяльності.
		Відповідно до ч. 2 ст. 6       Кодексу адміністративного судочинства України,      суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
		Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
		Відповідно до висновку ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» (рішення від 18.07.2006), кожен доречний і важливий аргумент особи має бути проаналізований і суд має надати відповідь на кожен з таких аргументів.
		Щодо суті обставин, які були покладені в основу оскаржуваного висновку, інтерпретація яких стала підставою для його прийняття, необхідно зазначити наступне.
		По-перше, в оскаржуваному висновку зазначено, що за повідомленнями засобів масової інформації, у 2007 році, здійснюючи повноваження судді Шевченківського районного суду міста Києва, кандидат не застосувала належних запобіжних заходів до «пасинка олігарха ОСОБА_26 ОСОБА_27», який підозрювався у вчиненні ДТП, у результаті якого загинуло дві особи, що мало наслідком втечу підозрюваного за межі України. При цьому, у висновку також наголошено, що аналіз рішень кандидата, наявних в Єдиному державному реєстрі судових рішень дає можливість зробити висновки про сталий підхід кандидата до вирішення питання про обрання запобіжних заходів. Так, за висновком відповідача, у всіх проаналізованих випадках кандидат обирала винятковий запобіжний захід - тримання під вартою, - проте, у вказаному випадку остання не діяла у відповідності до звичайної до неї судової практики.
		У своїх запереченнях на оскаржуваний висновок від 21.04.2017, копія якого наявна у матеріалах справи, позивачем зазначено, що «Здійснити розгляд вказаного подання не вбачалось можливим через те, що громадянин К. (зі слів слідчого та прокурора) знаходився у лікарні після дорожньо-транспортної пригоди і за станом здоров'я не міг бути доставлений до суду для обрання міри запобіжного заходу. Для того, щоб затримати особу, з метою доставки її до суду для обрання міри запобіжного заходу, необхідно внести до суду відповідне подання, за наслідками розгляду якого, отримати позитивне рішення суду. Подання про  затримання особи, з метою доставки її до суду для обрання запобіжного заходу, до мене не надходило і, відповідно, не могло бути мною розглянуто. Було подано пізніше і розглянуто іншим суддею. Обрати міру запобіжного заходу без самої особи, по відношенню до якої він приймається, є грубим порушенням кримінально-процесуального законодавства України, порушенням прав людини та є неприпустимим». 
		З огляду на викладене, слід зазначити, що судова влада в Україні, відповідно до конституційних засад поділу влади, здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно із законом. Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. 
		Законом забороняється втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою впливу на безсторонність суду.
		Незалежність судді є неодмінною умовою неупередженого відправлення правосуддя згідно із законом. Це нероздільні поняття. Всі інституції та органи влади, як національні, так і міжнародні, повинні поважати, захищати та оберігати цю незалежність.
		Судді повинні персонально бути повністю звільненими від відповідальності стосовно претензій, що пред'являються їм у зв'язку з добросовісним здійсненням ними своїх функцій.
		Відповідно, давати оцінку процесуальним діям суддів щодо розгляду конкретної судової справи можуть тільки суди апеляційної і касаційної інстанцій при перегляді судових рішень, оскільки судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, у межах провадження справи, в якій вони ухвалені.
		Водночас, висновки відповідача жодним чином не узгоджуються ані із викладеним, ані зі статусом та повноваженнями самої ГРД.
		Отже, ГРД, вдавшись до оцінки безсторонності та неупередженості професійного судді, обґрунтованості прийнятих ним судових рішень, вийшла за межі наданих законом повноважень.
		По-друге, відповідачем наголошено на тому, що кандидат була включена до списку 47 суддів - порушників присяги, стосовно яких Президент України спеціально звертався до Вищої ради юстиції, наполягаючи на невідкладному розгляді питання про звільнення цих суддів з посад. За твердженням відповідача така критики з боку Президента України завдала серйозної шкоди авторитету судової влади у суспільстві. За інформацією у досьє кандидата у 2016 році Вища кваліфікаційна комісія суддів України прийняла рішення зняти з розгляду дисциплінарну справу кандидата для додаткової перевірки. Проте, вказане досьє не містить будь-якої інформації про те, чи була проведена додаткова перевірка та чим вона завершилась. На підставі викладеного, відповідачем зроблено висновок про те, що професійна діяльність кандидата на посаді судді руйнувала довіру суспільства до судової влади та підривала упевненість громадян у справедливості судової системи.
		Разом з тим, з наданих Вищою кваліфікаційною комісією України матеріалів вбачається, що за результатами перевірки факту про порушення присяги 47 суддями місцевих суддів України за зверненням Президента України, зокрема і суддею Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1., ухвалою Вищої ради юстиції від 09.09.2009 №611/0/15-09 «Про затвердження результатів перевірки, проведеної членом Вищої ради юстиції Завальнюком В.В. за доданою до листа Президента України Ющенка В.А. від 27 листопада 2007 року інформаційною довідкою, підписаної керівником Служби з представництва в судах України інтересів Президента України та створених ним консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів і служб Кирилюком Р.І. та заступником Глави Секретаріату Президента України - Уповноваженим Президента України з питань контролю за діяльністю Служби безпеки України Пукшиним І.Г., щодо судді Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1.» затверджено результати перевірки, згідно з якими визнано відсутніми підстави для внесення подання про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду м. Києва за порушення присяги.
		По-третє, згідно з оскаржуваним висновком, встановлено невідповідність кандидата антикорупційним критеріям. 
		Так, за твердженнями відповідача, кар'єру кандидат розпочала у 2005 році, через чотири роки після закінчення навчання, та одразу отримала призначення на посаду судді Шевченківського районного суду міста Києва. При цьому, в оскаржуваному висновку вказано, що ГРД не має інформації щодо порушення вимог закону під час призначення кандидата на посаду судді, проте, з огляду на зазначені фактичні обставини, таке призначення виглядає сумнівним, з точки зору відповідності вимогам законодавства у сфері запобігання корупції, з урахуванням того, що батько кандидата - ОСОБА_24 - тривалий час (17 років) працював прокурором Шевченківського району міста Києва. 
		З приводу вказаного, позивачем у запереченнях на оскаржуваний висновок від 21.04.2017 зазначено, що про трудову діяльність останньої у сфері правознавства, починаючи з 2000 року. Крім того, позивачем наголошено, що батько останньої дійсно працював прокурором Шевченківського району м. Києва, але це було задовго до призначення її суддею, оскільки згідно з наказом Генеральної прокуратури України від 18.12.2002 №1364К, ОСОБА_24 був призначений прокурором Деснянського району м. Києва.
		У свою чергу, правове врегулювання поняття реального та потенційного конфлікту інтересів встановлено Законом України «Про запобігання корупції».
		Так, відповідно до ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції» під потенційним конфліктом інтересів треба розуміти наявність у особи приватного інтересу у сфері, в якій вона виконує свої службові чи представницькі повноваження, що може вплинути на об'єктивність чи неупередженість прийняття нею рішень, або на вчинення чи невчинення дій під час виконання зазначених повноважень. Реальний конфлікт інтересів - це суперечність між приватним інтересом особи та її службовими чи представницькими повноваженнями, що впливає на об'єктивність або неупередженість прийняття рішень, або на вчинення чи не вчинення дій під час виконання зазначених повноважень. Приватний інтерес - це будь-який майновий чи немайновий інтерес особи, у тому числі зумовлений особистими, сімейними, дружніми чи іншими позаслужбовими стосунками з фізичними чи юридичними особами, у тому числі ті, що виникають у зв'язку з членством або діяльністю в громадських, політичних, релігійних чи інших організаціях.
		Виходячи зі змісту вказаної норм можна зробити висновок, що конфлікт інтересів - це суперечність між приватним інтересом особи та її службовими чи представницькими повноваженнями, що може вплинути на об'єктивність або неупередженість прийняття рішень, а також наявність в особи приватного інтересу у сфері, в якій вона працює.
		У ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції» встановлено, що до кола близьких осіб віднесено осіб, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом і мають взаємні права та обов'язки із суб'єктом, зазначеним у частині першій статті 3 цього Закону (крім осіб, взаємні права та обов'язки яких із суб'єктом не мають характеру сімейних), у тому числі осіб, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі, а також - незалежно від зазначених умов - чоловіка, дружину, батька, мати, вітчима, мачуху, сина, дочку, пасинка, падчерку, рідного брата, рідну сестру, діда, бабу, прадіда, прабабу, внука, внучку, правнука, правнучку, зятя, невістку, тестя, тешу, свекра, свекруху, усиновлювача чи усиновленого, опікуна чи піклувальника, особу, яка перебуває під опікою або піклуванням згаданого суб'єкта.
		Законом України «Про запобігання корупції» не визначено будь-яких обмежень стосовно роботи близьких осіб судді в інших судах, у тому числі й судах вищої інстанції, чи органах, які беруть участь у судових процесах (слідчі органи, органи прокуратури, адвокати, експерти).
		Статтею 22 Закону України «Про запобігання корупції» заборонено судді використовувати свої службові повноваження та пов'язані з цим можливості з метою одержання неправомірної вигоди для себе чи інших осіб, у тому числі використовувати будь-яке державне чи комунальне майно або кошти в приватних інтересах.
		Натомість, оскаржуваний висновок не містить будь-яких відомостей щодо отримання позивачем неправомірної вигоди для себе чи інших осіб, внаслідок розгляду відповідних судових справ.
		По-четверте, відповідачем в обґрунтування оскаржуваного висновку вказано про те, що порівняльний аналіз інформації, що містяться у деклараціях кандидата, та наявних даних щодо витрат і майна кандидата та членів її сім'ї, свідчить про те, що спосіб життя кандидата не відповідає задекларованим доходам. Декларації кандидата містять численні неточності або невідповідності даним, що містяться в державних реєстрах, а також неможливо достеменно перевірити надану кандидатом інформацію і зробити точні висновки, оскільки декларації (за 2013 рік) не містять інформації стосовно доходів чоловіка кандидата через те, що останній не надав згоди. 
		З приводу вказаного слід зазначити, що у силу п. 6 Роз'яснення щодо застосування окремих положень Закону України «Про запобігання корупції» стосовно заходів фінансового контролю (надалі - Роз'яснення), якщо член сім'ї суб'єкта декларування відмовив йому у наданні всієї або частини інформації, що повинна бути відображена в декларації, і при цьому самому суб'єкту декларування ця інформація не відома, він обирає у відповідних полях електронної форми декларації помітку «Член сім'ї не надав інформації». Якщо член сім'ї відмовився надати таку інформацію, але ця інформація відома суб'єкту декларування або може бути ним отримана з офіційних джерел (наприклад, правовстановлюючі документи, відповідні державні реєстри), то суб'єкт декларування повинен відобразити у декларації всю відому йому інформацію.
		Крім того, наказом Міністра фінансів України від 13.03.2015 №333 затверджено Порядок здійснення перевірки достовірних відомостей, зазначених у декларації про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру, яким визначено механізм проведення контролюючими органами, зокрема, органами ДФС України, перевірки (арифметичний контроль) відомостей, зазначених у декларації про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру за минулий рік з метою забезпечення відкритості та прозорості діяльності суб'єктів декларування.
		Не зважаючи на вказане, у порушення вимог Конституції України, відповідачем фактично виконано функції органів Державної фіскальної служби України та НАЗК, з огляду на надання оцінки декларацій позивача, а також надано оцінку діям НАЗК та встановлено бездіяльність НАЗК в контексті не застосування заборон, відносно позивача, передбачених Законом України «Про запобігання корупції» та у контексті вказаних Роз'яснень. 
		Таким чином, у порушення положень ч. 2 ст. 19 Конституції України, відповідачем фактично реалізовано функції інших суб'єктів владних повноважень, тобто поза межами повноважень ГРД, що є порушенням принципу розмежування повноважень органів державної влади. 
		При цьому, суд, в рамках даної адміністративної справи, не може надавати оцінку доводам третьої особи щодо наявності певних висновків Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, оскільки вказані висновки Вищої кваліфікаційної комісії суддів України не є предметом дослідження у даній адміністративній справі в розумінні ч.2 ст.73 Кодексу адміністративного судочинства України.
		Інші відомості, які додатково надані ГРД Вищій кваліфікаційній комісії суддів України, безпосередньо відповідачем в оскаржуваному висновку не висвітлені, оцінка таким доводам відповідачем не надана, а тому останні не є предметом дослідження у межах даної адміністративної справи та їх оцінка судом не надається.
		З урахуванням всього викладеного вище, суд вказує, що оскаржуваний висновок від 14.04.2017 сформовано відповідачем із порушенням принципів, закріплених Конституцією України, на підставі неперевіреної та необґрунтованої інформації, без дослідження належних та допустимих доказів, без врахування пояснень позивача, внаслідок чого порушено конституційні права та охоронювані законом інтереси ОСОБА_1                                                                                                                       
		У силу ч.ч. 1 та 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. 
		В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
		Беручи до уваги викладене, суд дійшов до висновку про обґрунтованість позовних вимог та задоволення останніх у повному обсязі. 
		Керуючись статтями 77, 245, 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд 
		ВИРІШИВ:
		Позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
		Визнати протиправним та скасувати висновок «Про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики», затверджений Громадською радою доброчесності 14.04.2017.
		 
		Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. 
		Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
		 
		Суддя                                                                                                               Т.О. Скочок
		 
		 
		Повний текст рішення складно 12.04.2018

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...