Єдиний державний реєстр судових рішень

В зв’язку з набранням чинності 25.04.2025 Закону України від 26.02.2025 № 4273-ІХ "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" щодо зміни найменувань місцевих загальних судів" (далі – Закон), частину найменувань судів найближчим часом буде змінено відповідно до переліку наведеному у Законі

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 813/1047/16 : Адміністративні справи (до 01.01.2019); Справи зі спорів з приводу забезпечення юстиції, зокрема спори у сфері:; прокуратури.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 10.06.2018. Забезпечено надання загального доступу: 11.06.2018.
Дата набрання законної сили: 30.05.2018
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		П О С Т А Н О В А 
		 
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 
		30 травня 2018 року
		м. Київ
		Справа № 813/1047/16
		Провадження № 11-451апп18
		Велика Палата Верховного Суду у складі:
		судді-доповідача  Прокопенка О.Б.,
		суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р.,  Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М.,                Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
		розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Піреус банк МКБ» (далі - Банк) до Прокуратури Львівської області (далі - Прокуратура), третя особа - ліквідатор Відкритого акціонерного товариства «Львівська макаронна фабрика» (далі - Фабрика) Слідзьона НадіяПетрівна, про зобов'язання вчинити дії
		за касаційною скаргою Банку на ухвали Львівського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2016 року (суддя Мартинюк В.Я.) та Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2016 року (у складі колегії суддів Макарика В.Я., Большакової О.О., Глушка І.В.),
		УСТАНОВИЛА:
		У березні 2016 року Банк звернувся до адміністративного суду з позовом, у якому просив зобов'язати Прокуратуру подати реєстратору Державного реєстру обтяжень рухомого майна заяву про припинення арешту рухомого майна Фабрики.
		Обґрунтовуючи позов, Банк зазначив, що Господарський суд Львівської області постановою від 10 січня 2012 року у справі № 8/29 визнав Фабрику банкрутом, увів ліквідаційну процедуру та скасував арешти й заборони, накладені на майно Фабрики.
		9 березня 2016 року Банк, який є кредитором Фабрики, дізнався від Ліквідатора про те, що 4 вересня 2014 року Перша Львівська державна нотаріальна контора на підставі постанови Прокуратури зареєструвала арешт на рухоме майно Фабрики (№ 14520172).
		Зважаючи на те, що згадана вище постанова господарського суду про скасування арештів і заборон, накладених на майно Фабрики, у розумінні статті 41 Закону України від 18 листопада 2003 року № 1255-IV «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» (далі - Закон № 1255-IV) є підставою для обтяжувача - Прокуратури подати реєстратору Державного реєстру обтяжень рухомого майна заяву про припинення арешту майна Фабрики, Банк 9 березня 2016 року направив відповідачу лист із вимогою подати реєстратору в порядку частини третьої статті 44 зазначеного Закону відповідну заяву. Однак Прокуратура листом від 23 березня 2016 року                          № 21/1-7675-15 відмовила Банку.
		Згаданим листом Прокуратура повідомила заявника, що досудове розслідування у кримінальній справі, під час провадження якої було накладено арешт на майно Фабрики, завершено складанням обвинувального висновку, справа перебуває у провадженні Франківського районного суду м. Львова, а з огляду на те, що згідно з вимогами                 статті 324 Кримінально-процесуального кодексу України (1960 року) питання щодо майна, описаного для забезпечення цивільного позову та можливої конфіскації, вирішується судом при постановленні вироку, то вжиття заходів реагування Прокуратурою на час розгляду вимоги Банку не вбачається.
		Посилаючись на те, що внаслідок бездіяльності Прокуратури як обтяжувача щодо неподання заяви про припинення арешту рухомого майна Фабрики Банк був позбавлений права на задоволення своїх кредиторських вимог, він звернувся до адміністративного суду із цим позовом.
		Львівський окружний адміністративний суд ухвалою від 14 квітня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 травня                 2016 року, закрив провадження в адміністративній справі на підставі чинного на той час пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України  (далі - КАС), оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
		Ухвалюючи такі рішення, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що оскільки Банк звернувся до Прокуратури з вимогою про зняття арешту, накладеного під час провадження у кримінальній справі, то питання з приводу зняття арешту з майна повинно вирішуватися в порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством України.
		Не погодившись із наведеними ухвалами судів першої та апеляційної інстанцій, Банк подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального та процесуального права при визначенні підвідомчості спору, просив скасувати згадані вище ухвали судів щодо закриття провадження у справі, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
		Скаргу мотивовано тим, що суди залишили поза увагою те, що позовні вимоги стосуються зобов'язання Прокуратури вчинити дії на реалізацію положеньЗакону               № 1255-IV та щодо припинення публічних обтяжень, а також вимоги частини першої  статті 23 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ«Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон                              № 2343-ХІІ), відповідно до якої з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника, а накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається.
		Скаржник також зазначив, що оскільки в порядку кримінально-процесуального судочинства обтяжувача - суб'єкта владних повноважень неможливо зобов'язати виконати обов'язок щодо подання заяви про припинення обтяження, то відповідно до статті 4 КАС (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) ця справа має розглядатися в порядку адміністративного судочинства.
		Дослідивши матеріали справи, перевіривши в установлених статтею 341 КАС                       (у редакції Закону № 2147-VIII) межах наведені в касаційній скарзі аргументи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
		Правовою підставою для звернення до адміністративного суду з цим позовом про зобов'язання Прокуратури вчинити владно-управлінські, на думку Банку, дії позивач визначив чинні на час прийняття господарським судом постанови про визнання Фабрики банкрутом положення законів № 1255-IV та № 2343-ХІІ стосовно порядку припинення публічних обтяжень боржника, визнаного банкрутом, та заборони накладення на майно такого боржника нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном. 
		Так, згідно з преамбулою до Закону № 2343-ХІІ він встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів. 
		З дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника. Накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається (частина перша статті 23 Закону № 2343-ХІІ у редакції, чинній на час визнання Фабрики банкрутом).
		Відповідно до частини першої статті 41 Закону № 1255-IV, який визначає правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, установлених з метою забезпечення виконання зобов'язань, а також правовий режим виникнення, оприлюднення та реалізації інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна, публічне обтяження припиняється на підставі рішення уповноваженого органу з дня набрання ним законної сили. Публічне обтяження також припиняється внаслідок реалізації прав, що випливають із змісту публічного обтяження.
		Згідно із частиною третьою статті 44 Закону № 1255-IV після припинення обтяження обтяжувач самостійно або на письмову вимогу боржника чи особи, права якої порушено внаслідок наявності запису про обтяження, протягом п'яти днів зобов'язаний подати держателю або реєстратору Державного реєстру обтяжень рухомого майна заяву про припинення обтяження і подальше вилучення відповідного запису з Державного реєстру обтяжень рухомого майна. У разі невиконання цього обов'язку обтяжувач несе відповідальність за відшкодування завданих збитків.
		Стаття 2 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
		Пункт 1 частини першої статті 3 КАС (у редакції, чинній на час вирішення цієї справи судами попередніх інстанцій) справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
		За правилами частини другої статті 4 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. 
		За правилами частини першої статті 17 КАС (у зазначеній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
		У пункті 2 частини третьої статті 17 КАС зазначено, що юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи, що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства.
		Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).
		Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій і вирішення якого безпосередньо не віднесено до юрисдикції інших судів.
		Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. 
		З матеріалів справи вбачається (і це встановлено судом у справі № 813/2958/15), що арешт на майно Фабрики, обов'язок припинення якого Прокуратурою Банк визначив як предмет позову в адміністративній справі, накладено постановою прокурора Львівської області від 2 вересня 2014 року в ході розгляду матеріалів кримінальної справи                        № 181-0221 про обвинувачення посадових осіб Фабрики.
		У статті 131 Кримінального процесуального кодексу України (чинного на час прийняття постанови про накладення арешту на майно Фабрики; далі - КПК) передбачено, що заходи забезпечення кримінального провадження застосовуються з метою досягнення дієвості цього провадження. Серед таких заходів є арешт майна (пункт 7 частини другої цієї статті).
		Таким чином, арешт майна є інститутом кримінального процесуального права та має спеціальну мету - забезпечення кримінального провадження.
		Правовідносини щодо арешту майна в межах кримінального провадження регулюються главою 17 КПК.
		Відповідно до статті 173 КПК питання про арешт майна вирішують слідчий суддя, суд. Стаття 174 КПК передбачає, що підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом. Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано.
		Клопотання про скасування арешту майна розглядає слідчий суддя, суд не пізніше трьох днів після його надходження до суду. Про час та місце розгляду повідомляється особа, яка заявила клопотання, та особа, за клопотанням якої було арештовано майно.
		Прокурор одночасно з винесенням постанови про закриття кримінального провадження скасовує арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації.
		Окрім того, згідно із частиною четвертою статті 174 КПК суд одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується судовий розгляд, вирішує питання про скасування арешту майна. Суд скасовує арешт майна, зокрема, у випадку виправдання обвинуваченого, закриття кримінального провадження судом, якщо майно не підлягає спеціальній конфіскації, непризначення судом покарання у виді конфіскації майна та/або незастосування спеціальної конфіскації, залишення цивільного позову без розгляду або відмови в цивільному позові.
		Ця норма кореспондується з пунктом 12 частини першої статті 368 КПК, за якою, ухвалюючи вирок, суд повинен вирішити питання про те, що належить вчинити з майном, на яке накладено арешт, речовими доказами і документами.
		З огляду на наведене всі питання щодо арешту майна, накладеного як засіб забезпечення кримінального провадження (накладення, зміна, скасування),                                є кримінально-процесуальними правовідносинами й повинні вирішуватися судом, що розглядає кримінальну справу. 
		У Рішенні Конституційного Суду України від 23 травня 2001 року № 6рп/2001 роз'яснено, що кримінальне судочинство - це врегульований нормами Кримінально-процесуального кодексу України порядок діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду та вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу - підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту своїх конституційних прав, свобод і законних інтересів. Захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості під час розслідування кримінальної справи оскаржити до суду                          окремі процесуальні акти, дії чи бездіяльність органів дізнання, попереднього слідства та прокуратури. Але таке оскарження може здійснюватися в порядку, встановленому згаданим вище Кодексом, оскільки діяльність посадових осіб, як і діяльність суду, має свої особливості та не належить до управлінської сфери. Із цього слідує, що органи дізнання, слідства та прокуратури під час здійснення ними досудового розслідування виконують не владні управлінські функції, а владні процесуальні функції. Такі дії не є способом реалізації посадовими особами органів прокуратури та досудового розслідування своїх владних управлінських функцій, а є наслідком виконання ними функцій, обумовлених завданнями кримінального судочинства.
		Таким чином, прокурор під час вирішення питань, пов'язаних з арештом майна, застосованого ним як засібзабезпечення кримінального провадження, не здійснює публічно-владних управлінських функцій.
		Можливості здійснення Прокуратурою таких функцій у зв'язку з наявністю чи відсутністю підстав для скасування арешту майна, накладеного в ході здійснення кримінального провадження, не вбачається й з наведених вище положень законів                № 1255-IV та № 2343-ХІІ щодо порядку й підстав припинення публічних обтяжень боржника у зв'язку з його банкрутством та ліквідацією.
		Отже, суди першої та апеляційної інстанцій, ураховуючи суть спірних правовідносин та їх суб'єктний склад, правильно застосували норми матеріального й процесуального права та обґрунтовано дійшли висновку  про непоширення юрисдикції адміністративного суду на позов Банку до Прокуратури.
		За правилами частини першої статті 350 КАС (у редакції Закону № 2147-VIII)                         суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові                 рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. 
		Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу Банку залишити без задоволення, а ухвали Львівського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2016 року та Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2016 року - без змін.
		Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
		ПОСТАНОВИЛА:
		1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Піреус банк МКБ» залишити без задоволення.
		2. Ухвали Львівського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2016 року та Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2016 року залишити без змін.
		Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко    Судді:                                     С.В. БакулінаН.П. Лященко В.В. БританчукЛ.І. Рогач Д.А. ГудимаІ.В. Саприкіна О.С. ЗолотніковО.М. Ситнік О.Р. КібенкоО.С. Ткачук В.С. КнязєвВ.Ю. Уркевич Л.М. ЛобойкоО.Г. Яновська

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...