Єдиний державний реєстр судових рішень

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 462/9002/14-ц : Справи про адмінправопорушення (з 01.01.2019); У порядку процесуального законодавства; В порядку ЦПК України; Скарги на дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, що розглядаються в порядку цивільного судочинства.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 27.06.2018. Оприлюднено: 27.06.2018.
Дата набрання законної сили: 12.06.2018
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=Windows-1251" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		ОКРЕМА ДУМКА
		Судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
		Крата В. І.
		 
		12 червня 2018 року
		м. Київ
		 
		справа № 462/9002/14-ц
		провадження № 61-9880св18
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є. (головуючого), Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), ЖуравельВ.І., Коротуна В. М., Крата В. І., касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнив частково, а касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнив. Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 01 березня 2017 року та рішення апеляційного суду Львівської області від 06 вересня 2017 року скасував. У задоволенні позову ОСОБА_6 до ОСОБА_7, третя особа - ОСОБА_8 про стягнення коштів за договором про надання правової допомоги відмовив. Позов ОСОБА_7 та ОСОБА_8 до ОСОБА_6 про визнання недійсним договору задовольнив частково. Визнав недійсним пункт 4.4 договору від 19 січня 2013 року, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_7, про надання юридичних послуг.
		 
		При цьому колегія суддів зробила висновок, що «[…] свобода договору не є абсолютною, вона обмежується законом і суттю договірних правовідносин, якою за договором про надання юридичних послуг у формі представництва у суді є забезпечення балансу приватних і публічних інтересів - права особи на кваліфіковану юридичну допомогу при розгляді її справи у суді (приватний інтерес) і незалежність та безсторонність судової влади при розгляді цивільних справ (публічний інтерес). Реалізуючи принцип свободи договору, сторони не вправі змінювати імперативну вимогу закону щодо предмета договору про надання юридичних послуг шляхом визначення в безпосередній чи завуальованій формі результат розгляду справи судом як складову предмета договору про надання юридичних послуг.
		 
		Таке обмеження жодним чином не звужує зміст та обсяг права сторін договору у цій справі самостійно визначати прийнятні для них умови оплати послуг за договором, загальну вартість послуг тощо.
		 
		Судове рішення не належить до об'єктів цивільних прав (частина перша <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843211/ed_2018_03_07/pravo1/T030435.html?pravo=1#843211" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">статті 177 ЦК України</a>), а його ухвалення у конкретній справі не є результатом наданих адвокатами сторін послуг, а тому не може бути предметом договору (частина перша <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843712/ed_2018_03_07/pravo1/T030435.html?pravo=1#843712" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">статті 638 цього Кодексу</a>).
		 
		Включення в умови договору про надання юридичних послуг пункту 4.4. про винагороду адвокату за досягнення позитивного рішення суду суперечить основним засадам здійснення правосуддя в Україні, актам цивільного законодавства, у зв'язку з чим та в силу положень частини першої статті <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843241/ed_2018_03_07/pravo1/T030435.html?pravo=1#843241" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">203</a>, частини першої статті <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843253/ed_2018_03_07/pravo1/T030435.html?pravo=1#843253" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">215 ЦК України</a> підлягає визнанню недійсним за пред'явленим стороною договору позовом».
		 
		Не можу погодитися з цим рішенням колегії суддів з таких причин.
		 
		1. Тлумачення статей <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843047/ed_2018_03_07/pravo1/T030435.html?pravo=1#843047" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">16</a>, <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843241/ed_2018_03_07/pravo1/T030435.html?pravo=1#843241" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">203</a>, <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843253/ed_2018_03_07/pravo1/T030435.html?pravo=1#843253" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">215 ЦК України</a> свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: 
		 
		по-перше, пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; 
		 
		по-друге, наявність підстав для оспорення правочину;
		 
		по-третє, встановлення чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
		 
		Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується численними висновками, що містяться в постановах Верховного Суду України (наприклад: постанова Верховного Суду України від 25 грудня 2013 у справі № 6-78цс13; постанова Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 у справі № 3-649гс15; постанова Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 у справі № 3-670гс15; постанова Верховного Суду України від 04 листопада 2015 у справі № 3-669гс15; постанова Верховного Суду України від 11 травня 2016 у справі № 6-806ц16; постанова Верховного Суду України від 30 листопада 2016 у справі № 910/31110/15).
		 
		2. Тлумачення пункту 3 статті <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843034/ed_2018_03_07/pravo1/T030435.html?pravo=1#843034" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">3</a>, статті <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843700/ed_2018_03_07/pravo1/T030435.html?pravo=1#843700" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">627 ЦК України</a> свідчить, що свобода договору має декілька складових. Зокрема, свобода укладання договору; у виборі контрагента, виду договору, визначенні умов договору; форми договору. 
		 
		2.1. При реалізації принципу свободи договору слід враховувати вимоги <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2018_03_07/pravo1/T030435.html?pravo=1" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">ЦК України</a>, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, розумності та справедливості. Тобто законодавець, закріплюючи принцип свободи договору, встановив і його обмеження. Причому останні є одночасно й межами саморегулювання. Вони передбачені в абзаці 2 частини третьої <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843037/ed_2018_03_07/pravo1/T030435.html?pravo=1#843037" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">статті 6 ЦК України</a>, згідно з якою сторони не можуть відступати від положень актів цивільного законодавства в разі існування однієї з таких підстав: 
		 
		2.1.1 наявності в акті цивільного законодавства прямої вказівки про неможливість сторін відступати від його імперативного положення (наприклад, згідно частини п'ятої <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843646/ed_2018_03_07/pravo1/T030435.html?pravo=1#843646" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">статті 576 ЦК України</a> предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом);
		 
		2.1.2. якщо зі змісту акту цивільного законодавства випливає обов'язковість його положень, яка може мати вигляд вказівки в акті цивільного законодавства на нікчемний характер відступу від його положень, або виражатися за допомогою інших правових засобів (наприклад, таким буде припис абзацу 2 частини першої <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843816/ed_2018_03_07/pravo1/T030435.html?pravo=1#843816" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">статті 739 ЦК України</a>, що умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти, є нікчемною);
		 
		2.1.3. якщо це випливає із суті відносин між сторонами. Ця підстава не є логічним закінченням абзацу 2 частини третьої <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843037/ed_2018_03_07/pravo1/T030435.html?pravo=1#843037" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">статті 6 ЦК</a>. Такі міркування зумовлені тим, що <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843037/ed_2018_03_07/pravo1/T030435.html?pravo=1#843037" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">стаття 6 ЦК України</a> присвячена регулюванню співвідношення актів цивільного законодавства й договору, а не їх кореляції із сутністю відносин між сторонами. Адже сутність цих відносин полягає в їх договірному характері. Тому її застосовування фактично можливе тільки за наявності будь-якої з двох попередніх підстав, тобто прямої вказівки, або ж якщо обов'язковість положень акту цивільного законодавства слідує з його змісту.
		 
		3. Результат розгляду та вирішення цивільної справи безпосередньо пов'язаний із позицією, зусиллями і участю в процесі представника інтересів сторони за договором про надання юридичних послуг. Саме сторони та їх представники у зв'язку із розмежуванням процесуальних функцій з судом є активною рушійною силою змагального процесу.
		 
		3.1. Як зауважується у доктрині «сторони є «господарями» процесу, сторони у цивільному судочинстві відповідно до принципу змагальності стають «сильнішими» за суд і це є гарантією ефективного судового захисту їх прав завдяки реалізації ними права на судовий захист[1]. 
		 
		3.2. Сторона виявляє ініціативу розгляду справи в суді, несе тягар формування доказового матеріалу, представляє своє судження про факти, обґрунтовує вимоги і заперечення, висловлює думку щодо оцінки фактів і правової кваліфікації спору. Тому твердження про те, що «[…] ухвалення [судового рішення] у конкретній справі не є результатом наданих адвокатами сторін послуг, а тому не може бути предметом договору […]», є занадто категоричним. Оскільки абсолютне його сприйняття суперечить суті принципу змагальності цивільного судочинства і нівелює потребу у правовій допомозі.
		 
		4. Тлумачення пункту 4 частини першої <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_6/ed_2017_01_05/pravo1/T125076.html?pravo=1#6" title="Про адвокатуру та адвокатську діяльність; нормативно-правовий акт № 5076-VI від 05.07.2012" target="_blank">статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»</a> свідчить, що правова допомога має інтерес для клієнта не самі по собі, а переслідує певну мету і задовольняє потребу у захисті, відновленні і задоволенні його прав. Саме тому ці наслідки бажані клієнтом і сприймаються ним саме як результат надання правової допомоги. Наявність або відсутність бажаного судового рішення, що задовольняє права і інтереси замовника, є для нього чіткою і найбільш переконливою оцінкою якості послуг виконавця і при відсутності інших критеріїв - нормальною і законною умовою розміру відповідної винагороди за спільною домовленістю сторін. 
		 
		4.1. Тому немає ніяких підстав вважати, що саме по собі прийняття судом певного рішення могло б розумітися сторонами договору про надання юридичних послуг як предмет або результат надання послуг. У цьому випадку судове рішення сприймається як оцінка якості послуг, успіху чи неуспіху вжитих стороною дій і як юридичний факт, з яким сторони пов'язують за договором умови виплати винагороди за надані юридичні послуги.
		 
		5. Тлумачення частини першої <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843241/ed_2018_03_07/pravo1/T030435.html?pravo=1#843241" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">статті 203 ЦК України</a> свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. 
		 
		5.1. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843035/ed_2018_03_07/pravo1/T030435.html?pravo=1#843035" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">статті 4 ЦК України</a>. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із цивільно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у цивільно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. 
		 
		5.2. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних нормах.
		 
		6. Колегією суддів не вказано якій же імперативній цивільно-правовій нормі суперечить пункт 4.4. договору про надання юридичних послуг від 19 січня 2013 року. 
		 
		6.1. У зв'язку із цим підстави для визнання недійсним пункту 4.4. договору про надання юридичних послуг від 19 січня 2013 року відсутні. Тому касаційні скарги слід було залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін.
		 
		 
		Суддя:                                                                                                В. І. Крат
		 
		 
		[1] Курс цивільного процесу : підручник / В. В. Комаров, В. А. Бігун, В. В. Баранкова та ін. ; за ред. В. В. Комарова. - Х. : Право, 2011. - С. 191-192.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...